--PAGE_BREAK--У той же час реалізація даного принципу не означає заборони будь-якою діяльності різних організацій у сфері освіти. На підставі норм та в межах, передбачених законодавством, в організаціях, що забезпечують здобуття вищої освіти, допускається функціонування громадських організацій, діяльність яких не пов’язана з безпосереднім втручанням у навчальний процес. Це можуть бути, наприклад, профспілкові, наукові, студентські організації тощо;
в) інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи.
Цей принцип покликаний забезпечити запровадження в галузі вищої освіти України передових, загальновизнаних світовим співтовариством підходів до організації і здійснення діяльності на основі на основі використання у навчальному процесі найновітніших досягнень світової науки і техніки, ідей, принципів, методологій тощо. Поряд з цим даний принцип вимагає збереження і розвитку досягнень та традицій вітчизняної вищої школи, які у багатьох випадках не лише відповідають загально світовому рівню, але й перевищують його. Таким чином основна мета реалізації принципу інтеграції полягає у забезпеченні гармонійного, взаємозбагачуючого поєднання світових і вітчизняних здобутків у галузі вищої освіти;
г) наступність процесу здобуття вищої освіти.
Це означає, освіта в Україні існує не у відриві від змісту та нормативів освіти нижчого рівня, а органічно випливає з них. Навчальні програми у вищих навчальних закладах ускладнюються з урахуванням рівня знань, що забезпечується у середніх навчальних закладах. Інакше кажучи, одержані у середніх та середніх спеціальних навчальних закладах знання є достатньою базою для вступу до вищих навчальних закладів, для навчання в них і при успішному оволодінню ними не потребують спеціального розширення та поглиблення;
д) державна підтримка підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних досліджень.
Сучасний рівень суспільства характеризується бурхливим розвитком науки і техніки, суттєвим поглибленням існуючих і виникненням нових галузей знань. А це обумовлює потребу у проведенні нових фундаментальних і прикладних досліджень, а значить і потребу у першочерговій підготовці відповідних спеціалістів. Крім того, невідкладність вирішення завдань даного етапу суспільного розвитку веде до необхідності поглиблених досліджень в існуючих галузях знань, що також вимагає підготовки більшої, ніж звичайно, кількості спеціалістів певного профілю.
Держава і суспільство об'єктивно зацікавлені у першочерговій підготовці необхідних спеціалістів вищої кваліфікації. На створення умов для вирішення такого завдання і спрямований принцип, що розглядається. Конкретними формами його реалізації можуть бути підвищення бюджетних асигнувань на розвиток вищої освіти у певній галузі знань, пільгові умови для вступу на навчання за певними спеціальностями тощо;
г) гласність при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.
Цей принцип вимагає:
широкого залучення представників вищих навчальних закладів, науковців та практичних працівників освітньої сфери до розробки проектів організаційних заходів, проектів навчальних програм та іншої навчально-методичної документації, що стосуються галузі вищої освіти;
масового інформування громадськості через засоби масової інформації про стан і шляхи розвитку вищої освіти [4].
Ефективність системи вищої освіти має бути спрямована на успішне функціонування та розвиток держави і мусить забезпечуватись шляхом:
а) збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості.
Це передбачає з одного боку використання тих елементів вітчизняної системи вищої освіти та методик навчання, ефективність яких доведена часом, а з іншого — впровадження у практику вищої освіти нових вітчизняних і зарубіжних досягнень;
б) підвищення рівня освіченості громадян України, розширення їхніх можливостей для отримання вищої освіти, що передбачає:
формування навчальних програм, що відображають найновітніші досягнення науки і техніки;
розробку і впровадження у практику передових методик викладання, широке використання у навчальному процесі комп'ютерної техніки;
створення організаційних, фінансових та інших умов, що сприяють безперешкодній реалізації права на вищу освіту;
забезпечення об'єктивності як при оцінці знань абітурієнтів, що вступають до вищих навчальних закладів, так і при всіх формах контролю рівня засвоєного навчального матеріалу студентами;
в) створення та забезпечення рівних умов доступності вищої освіти. Це спрямовано на реалізацію закріпленого у статті принципу доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України. Такий підхід передбачає, перш за все, здійснення заходів, спрямованих на зменшення дії факторів, які впливають на рівень доступності вищої освіти.
До заходів цього спрямування можна віднести:
створення умов для однаково високого рівня якості викладання в усіх учбових закладах, закінчення яких надає право продовжувати освіту у вищих навчальних закладах;
розширення державного фінансування у галузі вищої освіти з метою збільшення кількості вищих навчальних закладів та факультетів, що надають вищу освіту на безоплатній основі;
підвищення матеріальної забезпеченості громадян до рівня, який дозволяє всім, хто має бажання і необхідний рівень освіти, одержувати вищу освіту на безоплатній основі;
створення нових вищих навчальних закладів за спеціальностями, які користуються особливою популярністю в абітурієнтів;
г) надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти.
Цей захід покликаний надавати матеріальні можливості для здобуття вищої освіти особам, які мають необхідний рівень освіти і бажання одержувати вищу освіту на платній основі за спеціальностями, підготовка яких на рівні вищої освіти не здійснюється на безоплатній основі. Причому вказані кредити можуть бути використані лише для оплати навчання у вищих навчальних закладах.
Дане положення виходить з реалій ситуації на ринку праці і має на меті створення можливостей для забезпечення громадян, які набули вищу освіту, роботою, що відповідає одержаній у вищому навчальному закладі спеціальності. Для цього передбачене державне корегування кількості студентів і переліку спеціальностей у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, яке виходить з реальних потреб у фахівцях вищої кваліфікації певних спеціальностей. Закон вимагає враховувати не лише інтереси держави і територіальних громад у підготовці спеціалістів певного профілю, а й потреби окремих осіб у поглибленні своїх знань.
Із змісту цього положення вбачається, що структура і обсяг підготовки фахівців у вищих навчальних закладах інших форм власності, крім державної і комунальної, державному корегуванню не підлягають;
е) надання особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством.
Норма спрямована на створення сприятливих умов для здобуття вищої освіти. При цьому при наданні конкретних пільг та соціальних гарантій враховується форма навчання студента у закладі вищої освіти.
Так, студентам денної форми навчання надається відстрочка від призову на дійсну службу до Збройних Сил України.
Тим, хто навчається у вищих навчальних закладах без відриву від виробництва, надаються додаткові оплачувані відпустки від 10 днів до 4 місяців.
Працівникам, які навчаються на останніх курсах вищих закладів освіти, протягом 10 учбових місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів надається щотижневе при шестиденному робочому тижні один вільний від роботи день для підготовки до занять з оплатою його в розмірі 50 відсотків одержуваної заробітної плати, але не нижче мінімального розміру заробітної плати. Крім того, протягом 10 навчальних місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів працівникам, за їх бажанням, може бути надано додатково ще один-два вільних від роботи дні на тиждень без збереження заробітної плати.
Цим же категоріям студентів один раз на рік проїзд до місця знаходження закладу освіти для виконання лабораторних робіт і складання заліків та іспитів оплачується у розмірі 50 відсотків вартості проїзду власниками підприємств (або уповноваженими ними органами), де вони працюють. На тих же умовах провадиться оплата проїзду для підготовки і захисту дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів;
є) належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.
Цей напрямок реалізації державної політики у галузі вищої освіти передбачає створення і впровадження у практику таких умов і методик набуття вищої освіти, що полегшують, а то і просто роблять можливим навчання у вищих навчальних закладах особам, які мають фізичні вади.
Слід мати на увазі, що така діяльність держави не розповсюджується на вищі навчальні заклади і окремі факультети, де надається освіта за спеціальностями, що вимагають відповідності здоров'я студентів певним стандартам. Це стосується, перш за все, військових вищих навчальних закладів, факультетів, що готують фахівців певних інженерних спеціальностей, тощо.
В ст.4. Закону України про вищу освіту конкретизується право громадян на освіту, яке закріплене в конституції України. В ній сказано:
Громадяни України мають право на здобуття вищої освіти.
Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищої освіти, крім права на здобуття вищої освіти за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Ця стаття є формою втілення у чинне законодавство положення ч.1 ст.53 Конституції України, у відповідності з яким кожен має право на освіту. Слід звернути увагу на те, що, закріплюючи це право, Конституція говорить не про громадян України, а застосовує термін «кожен». Це означає належність права на освіту кожній особі, яка знаходиться на території України на законних підставах, незалежно від наявності або відсутності у неї громадянства України. При цьому у ч.2 вказаної статті Конституції України зазначається, що держава забезпечує доступність і безоплатність всіх рівнів освіти — дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої.
Одночасно ч. З цієї ж статті Конституції України говорить про те, що право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі мають громадяни, тобто особи, які мають громадянство України.
Таким чином, з наведених конституційних положень випливає, що право на безоплатну вищу освіту належить виключно громадянам України і не гарантується іноземцям та особам без громадянства. У той же час, іноземцям та особам без громадянства забезпечується доступність і безоплатність освіти нижчих рівнів. Вказані категорії осіб вищу освіту в Україні мають право набувати на платній основі у вищих навчальних закладах будь-якої форми власності.
У відповідності з викладеними конституційними положеннями, ч.1 ст.4 Закону надає право безоплатно, тобто за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів, здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі лише громадянам України.
Необхідною умовою набуття і здійснення громадянином України такого права є одержання вищої освіти вперше. За цієї умови набуття вищої освіти буде безоплатним незалежно від того, в якому державному або комунальному вищому навчальному закладі здобуватиметься освіта, в якій формі (денній чи без відриву від виробництва), за якою спеціальністю.
Зміст права громадян України на освіту, як і будь якого суб'єктивного права, складається з трьох груп передбачених нормами права повноважень:
повноваження поводити себе таким чином, щоб забезпечити собі здобуття вищої освіти (так зване право суб'єкта на власну поведінку);
повноваження вимагати від інших суб’єктів поведінки, що протиправне не утруднює здобуття уповноваженим вищої освіти (право на поведінку інших суб’єктів);
повноваження звертатись до компетентних органів за захистом і відновленням права на власну поведінку і права на поведінку інших суб’єктів у випадках їх порушень (право на домагання).
Конкретний зміст вказаних повноважень, що у сукупності утворюють зміст права на здобуття вищої освіти, встановлюється у Законі та у ряді інших законів та підзаконних актів, які утворюють законодавство України про вищу освіту.
На сучасному етапі розвитку суспільства українська держава в силу ряду причин, перш за все економічних, не в змозі забезпечити кожному бажаючому безоплатне здобуття вищої освіти.
Навіть своїм громадянам безоплатність набуття вищої освіти гарантується лише тоді, коли вони одержують її вперше.
Тому даний Закон, надаючи іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, право на здобуття вищої осипи, не включає до його змісту повноваження на здобуття вищої освіти за рахунок коштів Державного бюджету України або коштів місцевих бюджетів.
Повноваження набути вищу освіту безоплатно може виникнути у іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, лише за умови, що це встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Як бачимо Конституція України, Закон України „Про освіту”, Закон України „Про вищу освіту” визначають вихідні, основоположні принципи і засади правового регулювання і управління в галузі вищої освіти.
Але для реалізації цих принципів і засад потрібен відповідний орган, який би реалізовував і впроваджував їх в життя.
Таким органом в Україні є Міністерство освіти і науки України (МОН). Відповідно до Положення про міністерство освіти і науки України, затверджене Указом Президента України від 7 червня 2000 року МОН України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.
МОН України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції з удосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів.
Основними завданнями МОН України є:
участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково — технічної, інноваційної діяльності;
створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої освіти;
забезпечення розвитку освітнього, наукового та науково-технічного потенціалу України;
визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності;
сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної інформації;
забезпечення інтеграції вітчизняної освіти і науки у світову систему із збереженням і захистом національних інтересів [11].
МОН України відповідно до покладених на нього завдань:
1) бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, Державного бюджету України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
2) розробляє державні стандарти освіти, здійснює контроль за їх додержанням;
3) визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення навчальних закладів;
4) бере участь у розробленні норм і нормативів утримання дітей сиріт І дітей, позбавлених батьківського піклування;
5) подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо впорядкування мережі вищих державних навчальних закладів;
6) приймає рішення щодо запровадження експериментальних робочих навчальних планів, нових освітніх програм, педагогічних новацій і технологій;
7) впроваджує у практику освітні та наукові програми відродження і розвитку національної культури, української мови і мов національних меншин, національно-культурних традицій усіх корінних народів національних меншин України;
продолжение
--PAGE_BREAK--8) здійснює заходи, спрямовані на творчий розвиток особистості, виявлення та підтримку обдарованих дітей, талановитої молоді;
9) забезпечує організацію роботи з фізичного виховання, фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи у навчальних закладах, здійснює науково-методичне забезпечення цієї роботи;
10) вживає разом з центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо працевлаштування випускників професійно-технічних та вищих навчальних закладів;
11) проводить роботу щодо встановлення еквівалентності документів про освіту, вчені звання;
12) провадить у встановленому порядку ліцензування, атестацію та акредитацію вищих і професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форми власності і підпорядкування, веде Державний реєстр навчальних закладів;
13) вивчає разом з іншими центральними органами виконавчої влади потребу в кадровому забезпеченні сфери освіти, організовує підготовку таких кадрів, у встановленому порядку відкриває при вищих навчальних закладах і прирівняних до них закладах післядипломної освіти, в наукових установах (за винятком наукових установ Національної академії наук України) аспірантуру, докторантуру;
14) присвоює у встановленому порядку вчені звання доцента і професора науковим та науково-педагогічним працівникам;
15) встановлює порядок атестації педагогічних працівників;
16) погоджує в установленому порядку призначення на посади та звільнення з посад керівників відповідних структурних підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, керівників навчальних закладів, підпорядкованих іншим центральним органам виконавчої влади;
17) здійснює заходи щодо матеріального та морального стимулювання працівників освіти і науки, учасників навчально-виховного процесу;
18) організовує діяльність психологічної служби та педагогічного патронажу в системі освіти;
19) вживає заходів до поліпшення матеріальних та житлових умов студентів, учнів, працівників освіти і науки, організації їх медичного та побутового обслуговування;
20) забезпечує проведення комплексного аналізу стану вітчизняної та світової науки і техніки, прогнозування тенденцій їх розвитку і взаємозв'язку з виробничою, економічною, соціальною та оборонною сферами;
21) готує пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та пріоритетів інноваційної діяльності;
22) забезпечує ведення обліку науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, захищених дисертацій;
23) організовує підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності;
24) укладає відповідно до законодавства міжнародні договори про співробітництво у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності;
25) здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління;
26) забезпечує відповідно до законодавства виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;
27) забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Міністерства, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління;
28) виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
Таким чином Міністерство освіти і науки України є головним координатором державної політики у сфері вищої освіти.
Але визначати державну політику у даній сфері ще замало, потрібно втілювати її вжиття, тобто безпосередньо займатись освітянською діяльністю. Саме цю функцію виконують вищі навчальні заклади.
Відповідно до Положення про державний вищий навчальний заклад, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 року, вищий навчальний заклад — є суб’єктом освітньої діяльності, яка здійснюється з метою задоволення освітніх потреб особи, суспільства і держави.
В Україні діють такі види вищих навчальних закладів:
1) університет (класичний університет) — багатопрофільний вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою з широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення, мас розвинуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств і установ, високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності.
Можуть створюватися технічні, технологічні, економічні, медичні, сільськогосподарські та інші університети, які здійснюють багатопрофільну підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі;
2) академія — вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;
3) інститут — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, провадить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріально-технічний потенціал;
4) консерваторія (музична академія) — вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва — музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності;
5) коледж — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу;
6) технікум (училище) — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.
Вищий навчальний заклад відповідно до Закону України «Про освіту» забезпечує громадянам України та громадянам інших країн, особам без громадянства можливість отримати вищу освіту на рівні державних стандартів за освітньо-кваліфікаційними рівнями та здобути наукові ступені.
Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти можуть діяти вищі навчальні заклади таких рівнів акредитації:
вищі навчальні заклади першого рівня акредитації (технікум, училище та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації — молодшого спеціаліста; на основі базової загальної середньої освіти — з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста та з одночасним отриманням повної загальної середньої освіти;
вищі навчальні заклади другого рівня акредитації (коледжі та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікацій молодшого спеціаліста, бакалавра;
вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації (університети, академії, інститути, консерваторії та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують: фахівців на основі повної загальної середньої освіти — з присвоєнням кваліфікацій бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти — з присудженням наукових ступенів кандидата та доктора наук у встановленому порядку.
Головними завданнями вищого навчального закладу є:
1) провадження освітньої діяльності, яка включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність;
2) забезпечення умов для оволодіння системою знань про людину, природу і суспільство; формування соціально зрілої, творчої особистості; виховання морально, психічно і фізично здорового покоління громадян; формування громадянської позиції, патріотизму, власної гідності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свою долю, долю суспільства, держави і людства; забезпечення високих етичних норм, атмосфери доброзичливості й взаємної повага у стосунках між працівниками, викладачами та студентами;
3) забезпечення набуття студентами звань у певній галузі, підготовка їх до професійної діяльності;
4) забезпечення виконання умов державного контракту та інших угод на підготовку фахівців з вищою освітою;
5) проведення наукових досліджень або творчої, мистецької діяльності як основи підготовки майбутніх фахівців та науково-технічного і культурного розвитку держави;
6) підготовка молоді до самостійної наукової, викладацької або мистецької діяльності;
7) інформування абітурієнтів і студентів про ситуацію, що склалася на ринку зайнятості;
8) перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів; просвітницька діяльність [19].
Вищий навчальний заклад має право:
1) визначати зміст освіти з урахуванням державних стандартів та освітньо-професійних програм, установлених для вищих навчальних закладів відповідних рівнів акредитації;
2) визначати форми та засоби проведення навчально-виховного процесу відповідно до ліцензованої освітньої діяльності;
3) готувати фахівців за державним замовленням і замовленням галузевих міністерств, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, місцевих органів виконавчої влади, громадських організацій та за договорами з громадянами;
4) розробляти та запроваджувати власні програми наукової діяльності;
5) створювати в установленому порядку структурні підрозділи;
6) отримувати кошти і матеріальні цінності (будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо) від органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, громадян і благодійних фондів;
7) укладати угоди про спільну діяльність з підприємствами, установами і організаціями в Україні та за її межами для виконання статутних завдань відповідно до чинного законодавства;
8) розвивати власну соціальну базу, мережу спортивно-оздоровчих, лікувально-профілактичних і культурних закладів;
9) здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт основних фондів;
10) користуватися пільгами, встановленими чинним законодавством для вищих навчальних закладів;
11) користуватися банківськими кредитами і позичками згідно з чинним законодавством;
12) провадити самостійну видавничу діяльність у встановленому порядку;
13) брати участь у діяльності міжнародних організацій;
14) отримувати за результатами акредитації додаткові права та пільги, передбачені для закладів відповідного рівня.
1.2 Актуальні освітянські проблеми сьогодення та напрямки реформування і перспективи вдосконалення вищої школи Процес реформування вищої освіти в нашій країні відбувається в складних соціально-економічних умовах. Інтелектуальна, політична, соціально-економічна трансформація суспільства, яка здійснюється в стислі терміни, суперечливо позначилася на стані й перспективах розвитку вищої освіти. І все ж таки, не зважаючи на певні труднощі, ми сьогодні не можемо говорити про кризовий стан. Про це свідчать позитивні тенденції стабілізації, або розвитку системи за окремими індикаторами.
Після проголошення незалежності серед основних здобутків можна окреслити такі:
практично завершується формування нормативної бази вищої освіти;
здійснюється реформування мережі вищих навчальних закладів усіх типів і рівнів акредитації з метою приведення її у відповідність до потреб і економічних можливостей особистості, регіонів і держави в цілому;
здійснюється диверсифікація структури і обсягів підготовки фахівців з метою адаптації їх до вимог соціально орієнтованої ринкової економіки;
удосконалюється зміст вищої освіти, створено умови для безперервного навчання молоді в системі ступеневої освіти за інтегрованими навчальними планами, що відповідають як кращим світовим зразкам, так і національним традиціям вищої школи України.
запроваджено дієвий контроль якості освітніх послуг для населення;
збережено потенціал вищої освіти і забезпечено умови для його зростання;
впроваджено механізм змішаного фінансування вищої освіти. Інвесторами галузі поряд з державою виступають регіони, галузеві міністерства, фізичні та юридичні особи. Це значно полегшило фінансовий стан і дало можливість призупинити негативні процеси, пов'язані з браком коштів [42].
Вжиті заходи дали змогу, в основному, не тільки зберегти систему від занепаду, а й створити певні умови для її подальшого розвитку.
І як результат, у третє тисячоліття Україна вступає визначивши свою власну стратегію, ключові положення якої збігаються з тенденціями, що характерними для інших розвинених країн.
Отже, реформи будуть виправдані тільки тоді, коли дедалі більше громадян України будуть мати можливість здобувати якісну вищу освіту, яка відповідає сучасним вимогам. А це зміцнить основу, на якій будується й тримається сильна та здорова держава. У кінцевому підсумку буде розв'язуватися проблема гармонійного сталого розвитку України.
Особливу роль у системі вищої освіти відіграє мережа вищих навчальних закладів, розміщення їх за регіонами. Питання оптимізації мережі є надто складним і повинно враховувати демографічну, етнічну, соціально-економічну ситуацію, інфраструктуру виробничої й невиробничої сфери, потреби ринку праці в регіонах. Сьогодні мережа включає 971 вищий навчальний заклад різних рівнів акредитації та форм власності.
Перший та другий рівні акредитації (технікуми, училища та коледжі) здійснюють підготовку молодших спеціалістів і бакалаврів. До цієї категорії входить 589 закладів державної форми власності та 61 заклад інших форм власності. Загальний контингент — 504 тис. студентів. Потенціал мережі становить 101 студент у розрахунку на 10 тис. Населення. Навчальний процес забезпечують 46,4 тис. викладачів.
Третій та четвертий різні акредитації (університети, академії, інститути) здійснюють підготовку бакалаврів, спеціалістів, магістрів. До складу мережі входить 313 вищих навчальних закладів, з них 220 державної форми власності. У цих закладах навчаються 1285 тис. студентів. Чисельність професорсько-викладацького складу становить майже 76 тис викладачів. Серед них мають вчений ступінь доктора наук 6546 викладачів, кандидата наук 37571 викладач.
Негативним явищем є надмірна диференціація регіонів за потенціалом вищої освіти (чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення України). Середній показник по Україні станом на початок 1999/2000 навчального року становив 101 студент вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації та 257 студентів університетів, академій, інститутів.
Ряд регіонів мають показники вищі середнього по Україні. Це місто Київ (47,8), Харківська (33,2), Донецька (22,0), Дніпропетровська (20,0), Одеська (16,7), Львівська (16,0) області, інші регіони мають показники в межах від 2 до 9 студентів на 10 тис. населення України. Висновок один, відбуваються міграційні потоки молоді за освітнім фактором до цих регіонів [38,16].
Враховуючи важливий вплив вищої освіти на розвиток суспільства та сталий людський розвиток, і спираючись на аналіз змін, що відбуваються у суспільстві та у сфері вищої освіти, можна відокремити певні проблеми, накреслити перспективи розвитку вищої освіти в XXІ столітті з урахуванням тенденцій цивілізованого розвитку.
Аналітики ЮНЕСКО зазначають, що зовнішні щодо вищої школи середовища зазнають зараз радикальних змін під впливом глобалізації, делокалізації, регіоналізації, демократизації, масовості, технологізації та інформатизації. Ці докорінні зміни суттєво впливають на сферу вищої освіти, яка сама відчуває власні внутрішні суперечності:
суперечність між розширенням масовості вищої освіти і одночасним скороченням фінансових, матеріальних ресурсів.
продолжение
--PAGE_BREAK--суперечність між необхідністю підвищення рівня освіти в цивілізованій державі та збільшенням обсягів безробіття серед осіб з вищою освітою;
суперечність між суттєвим збільшенням фундаментальних досліджень, що виконуються у ВНЗ, і одночасним недовикористанням їх результатів у сфері підготовки;
певна суперечність між «централізованою» структурою вищого навчального закладу за розміщенням та необхідністю забезпечення регіональних потреб [40,25].
На зламі тисячоліть ми шукаємо шляхи реформування освіти, орієнтири її перебудови. Таким чином, ми усвідомлюємо необхідності універсального підходу щодо забезпечення справедливого й рівноправного суспільства.
Такий універсальний підхід стосовно вищої освіти має такі принципи:
забезпечення освітніх потреб кожного протягом всього життя;
доступність вищої освіти для всіх, хто має потрібні здібності, мотивацію та адекватну попередню підготовку;
захист соціальних інтересів суспільства і стратифікація його членів згідно з ролями і статусом;
пріоритетне місце у формуванні етичних цінностей під час їх кризи;
компроміс між відповідальною автономією вищих навчальних закладів і підзвітність в умовах об'єктивно-існуючого соціального замовлення.
Універсальність і разом з тим конкретність характеру вищою освіти підводить до необхідності виділити 4 напрями, що їх характеризують: відповідність (адекватність) сучасним умовам, якість, фінансування та управління, співробітництво.
Відповідність вищої освіти сучасним умовам розглядається, передусім з позиції її ролі й місця в суспільстві, а також з позицій взаємозв'язку її зі сферою праці, з державними та недержавними джерелами фінансування тощо. Адекватність вищої освіти потрібно оцінювати з позицій того, що відкрите суспільство очікує від вищого навчального закладу. Щоб відповідати сучасним вимогам, необхідно:
створити такі умови, щоб потреби розвитку країни і регіонів були в центрі політичного бачення і прийнятих рішень;
сприяти розв'язанню проблем, які виникають у зв'язку з глибокими перетвореннями на ринку праці, розвивати підприємницький дух завдяки заходам, спрямованим на забезпечення адекватної підготовки, діяти таким чином, щоб підприємства ставили в центр економічної активності турботу про людину й суспільство, а не тільки свої особисті імперативи;
створити міцний «освітній ланцюжок» з іншими ступенями системи освіти;
розглядати студентів і викладачів як активних учасників цього процесу і як людські ресурси, управління якими повинно здійснюватися відповідно з принципів рівності та здібностей;
зуміти зберегти, поширити й збагатити культурну спадщину з метою досягнення універсального через плюралізм вияву культури;
прагнути до значно більшої гнучкості в можливостях отримання підготовки; йти назустріч усім, всюди і завжди, таким чином, щоб освіта справді була доступна для людини протягом усього її життя.
Дуже важливо здійснити диверсифікацію систем, навчальних закладів і навчальних програм з тим, щоб вони відповідали вимогам сучасності, а також для того, щоб закласти міцну основу знань студентів і забезпечити підготовку їх, необхідну для XXI століття. Студенти повинні мати більш оптимальну гаму вибору, здобуття ними знань та навиків повинно здійснюватися в перспективі освіти протягом усього життя, що передбачає постійну можливість у будь-який час розпочати і завершити вищу освіту.
Така робота має за мету спрямовувати вектор на гармонійний стійкий розвиток і на виправлення диспропорцій.
Мається на увазі:
відповідність місцевим умовам як при розробці навчальних і науково-дослідних програм, так і при здійсненні їх і розробці підходів;
приділення більшої уваги проблемам, які визначають стійкий розвиток вищої освіти;
приділення більшої уваги фундаментальним та прикладним дослідженням, які збагачують одне одного і є необхідними для довгострокового розвитку.
Забезпечення якісного рівня вищої освіти є одним з головних завдань, невід'ємних від соціальної сфери. Якість вищої освіти є багатомірною категорією, що повинна охоплювати всі її функції та види діяльності: навчальні та академічні програми, наукові дослідження, забезпечення кадрами тих, хто навчається, інфраструктуру та академічне оточення. Особливу увагу слід приділяти науковим дослідженням, які сприяють прогресу знань і свідчать про інтелектуальний розвиток. Потрібно заохочувати та закріплювати в програмах новаторство, міждисциплінарність, які безпосередньо впливають на людський розвиток. Вищі навчальні заклади в усіх регіонах повинні здійснювати гласну внутрішню оцінку поряд з оцінкою зовнішньою. Необхідно переробити програми з тим, щоб вони давали змогу виходити за межі звичайного пізнавального засвоєння дисциплін і оволодівати навичками, пізнанням та здібностями до творчого і критичного аналізу і незалежного мислення.
Фінансування вищої освіти і управління передбачають, що вони розглядається тільки в комплексі з іншими підсистемами (завдання, структури, ресурси, культура, прийом студентів, визнання документів про вищу освіту, управління) у їхній взаємодії між собою з регіональним і міжнародним навколишнім соціальним середовищем.
Управління вищими навчальними закладами не може зводитися пише до фінансових питань і базуватися тільки на економічних критеріях, критерії рівності та відповідності навчання сучасним вимогам вищої освіти, наукові дослідження, досвід роботи і консультації повинні бути провідними щодо Інших критеріїв і забезпечувати при цьому збалансоване управління.
Вища освіта повинна розглядатися як суспільне надбання. При необхідності збереження найрізноманітніших джерел фінансування державна підтримка вищої освіти і наукових досліджень і сьогодні має важливе значення для забезпечення збалансованого розв’язання навчальних і суспільних завдань.
Керівництво і фінансування в галузі вищої освіти повинно спрямовуватися на підвищення її якості та адекватності. З цією метою потрібно зміцнювати потенціал і розробляти відповідні стратегії планування та аналізу політики на основі співробітництва і координації між вищими навчальними закладами й державною владою.
Фінансування вищої освіти стикається з великими проблемами, які пов'язані з посиленням її масовості і підвищенням вимог до неї. Тому до фінансування вищої освіти залучаються різні джерела. Структура контингенту студентів за джерелами фінансування їхньої підготовки має такий вигляд. Серед студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації 51,3% навчається за кошти державного бюджету, 35,5% — за кошти фізичних та юридичних осіб, 11,7% — за кошти місцевого бюджету, 1,5% — за галузеві кошти. Серед студентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації 54,9% навчається за кошти державного бюджету, 43,0% — за кошти фізичних та юридичних осіб, 0,4% — за кошти місцевого бюджету, 1,7% — за галузеві кошти.
Аналіз цих даних свідчить, що кожний другий студент є інвестором системи вищої освіти, тобто навчається за власні кошти. На жаль, поки що галузі та регіони вкладають незначні кошти у фінансування підготовки фахівців.
Універсальний підхід до вищої освіти передбачає різноманітність форм співробітництва між усіма установами, місія яких полягає в тому, щоб сприяти стійкому людському розвитку.
Враховуючи зміни в суспільстві і в сфері вищої освіти, які відбуваються на межі XXI століття, потрібно сформулювати нову політику в галузі співробітництва:
політика в галузі співробітництва повинна не лише відповідати явищам регіоналізації і глобалізації, а й випереджувати їх, надаючи програмам освіти і науковим дослідженням міжнародного характеру, забезпечуючи їх високою якістю; водночас потрібно створити механізм боротьби з явищами поляризації та фрагментації;
політика співробітництва повинна бути скерована на посилення партнерських зв'язків та взаємозв'язок між сферою праці та вищою освітою. Поєднання зусиль у галузі підготовки, що відповідають сучасним вимогам, співробітництво, обмін ресурсами і досвідом, участь у вивченні ринку й еволюції потреб, створення та розвиток нових технологій і передача знань є основними напрямками реалізації цієї політики;
враховуючи відповідальність вищої освіти за підготовку педагогічних кадрів, слід проводити більш інтенсивну політику співробітництва з іншими вищими навчальними закладами і навчальними закладами інших рівнів освіти з метою створення справді безперервного освітнього ланцюжка.
Міжнародний аспект вищої освіти є обов'язковим фактором якості. Треба ратифікувати і втілювати в життя регіональні і міжнародні нормативні акти про визнання навчальних курсів, включаючи атестацію навичок, умінь і здібностей, що полегшують зміну навчальних курсів з метою сприяння мобільності.
Для здійснення глибоких реформ, оновлення вищої освіти вкрай потрібне партнерство між усіма зацікавленими сторонами — особами, які відповідають за розробку політики на національному га інституціональному рівнях, урядом і парламентом, засобами інформації, студентами і їхніми родинами, сферою праці та основною рушійною силою вищої освіти — викладачами й науковцями вищих навчальних закладів.
Отже підсумовуючи сказане, можна окреслити основні напрями розвитку вищої освіти:
• трансформація мережі вищих навчальних закладів на задоволення потреб особистості і регіонів відповідно до вимог ринкової економіки;
• реалізація принципів універсального підходу до розвитку вищої освіти;
• забезпечення відповідності вищої освіти сучасним вимогам і умовам, за яких потреби розвитку держави і регіонів будуть у центрі політичного бачення і рішень;
• поліпшення системи ступеневої вищої освіти, сприяння розвиткові інтеграційних процесів;
• формування демократичних відносин між викладачами і студентами;
• адаптація змісту вищої освіти через Державні стандарти (освітньо-кваліфікаційні характеристики, освітньо-професійні програми) до потреб суспільства;
• диверсифікація структури та обсягів підготовки, навчальних планів і програм [42].
Таким чином, модернізація освітньої системи і підготовка кадрів для різних галузей професійного знання нині особливо актуальні. Ситуація в освітній практиці настільки нова, що до неї зовсім не готові педагоги різних типів навчальних закладів. Старий принцип — працювати в логіці навчального предмета — не відповідає нинішнім умовам. Сьогодні гостро відчувається потреба в якісній освіті, ознакою якої є здатність особистості орієнтуватись і гідно, професійно грамотно діяти в сучасному соціокультурному середовищі.
У Доповіді Міжнародної комісії з освіти для XXI віку підкреслюється, що „освіта — один з основних засобів затвердження глибокої і гармонійної форми розвитку людства, яка дозволить боротися з убогістю, відчуженням, неписьменністю, пригнобленням і війною”.
В перекладі на проблеми національної освіти потребують вирішення наступні завдання:
забезпечення досить високої загальної письменності населення;
забезпечення необхідного рівня знань і розуміння в області національної культури;
надання можливості кожному члену суспільства отримати професійну підготовку, яка б дозволила йому забезпечити гідний рівень життя;
забезпечення необхідного рівня освіти всього населення з питань розвитку і збереження навколишнього середовища, соціально-економічного розвитку, розвитку людини, побудови гідного громадянського суспільства і правової держави [35,41].
Ці завдання, в першу чергу закріплюються в Національній доктрині розвитку освіти (Затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 року).
Зокрема вона визначає, що пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є:
формування національних і загальнолюдських цінностей;
створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;
постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;
розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;
пропаганда здорового способу життя;
розширення україномовного освітнього простору;
забезпечення освітніх потреб національних меншин;
забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;
розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти;
органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти;
запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;
створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;
створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення;
інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів [9].
Щодо основних напрямів реформування освіти в цілому і зокрема вищої, то вони закріплені в Державній національній програмі „Освіта" („Україна ХХІ століття”), яка визначає, що пріоритетними шляхами реформування освіти є:
створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти, неухильної турботи про примноження інтелектуального та духовного потенціалу нації, активізація зусиль усього суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучення до розвитку освіти всіх державних, громадських, приватних інституцій, сім'ї, кожного громадянина;
подолання девальвації загальнолюдських гуманістичних цінностей та національного нігілізму, відірваності освіти від національних джерел;
забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження у навчально-виховний процес сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень;
відхід від засад авторитарної педагогіки, що утвердилися в тоталітарній державі і спричинили нівелювання природних задатків і можливостей, інтересів усіх учасників освітнього процесу;
підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професіонального та загальнокультурного рівня;
формування нових економічних основ системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази;
реорганізація існуючих та створення навчально-виховних закладів нового покоління, регіональних центрів та експериментальних майданчиків для відпрацювання та відбору ефективних педагогічних інновацій та освітніх модулів;
радикальна перебудова управління сферою освіти шляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами;
органічна інтеграція освіти і науки, активне використання наукового потенціалу вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ, новітніх теоретичних розроблень та здобутків педагогів-новаторів, громадських творчих об’єднань у навчально-виховному процесі;
створення нової правової та нормативної бази освіти [17].
Всі вище перераховані заходи повинні базуватись на основі таких принципів:
пріоритетність освіти, що означає випереджальний характер її розвитку, нове ставлення суспільства до освіти, до знань та інтелекту, кардинально нові підходи до інвестиційної політики в освітній сфері;
демократизація освіти, що прередбачає децентралізацію та регіоналізаціо управління системою освіти з дотриманням найбільш визначальних принципів освітньої політики Української держави, надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенні основних питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно-громадської системи управління освітою, у якій особистість, суспільство й держава стануть рівноправними суб'єктами, утворення системи партнерства учнів, студентів і педагогів;
гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкриті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх треб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і навколишнього середовища, суспільства і природи;
гуманітаризація освіти, що покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості і планетарне мислення;
національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту, її органічному поєднані з національною історією і народними традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу, визнанні освіти важливим інструментом національного розвитку і гармонізації національних відносин;
відкритість системи освіти, що пов'язана з її орієнтованістю на цілісний неподільний світ, його глобальні проблеми, усвідомленням пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими і класовими, інтеграцією у світові освітні структури;
безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, досягнення цілісності і наступності у навчанні та вихованні; перетворення набуття освіти у процес, що триває упродовж всього життя людини;
продолжение
--PAGE_BREAK--нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості;
багатоукладність та варіантність освіти, що передбачає створення можливостей для широкого вибору форм освіти, навчально-виховних закладів, засобів навчання і виховання, які відповідали б освітнім запитам особистості; запровадження варіантного компоненту змісту освіти, диференціацію та індивідуалізацію навчально-виховного процесу, створення мережі недержавних навчально-виховних закладів [16].
Визначальною складовою реформування освіти в Україні є оновлення змісту освіти, що передбачає приведення його у відповідність з сучасними потребами особи і суспільства.
Стратегічними завданнями реформування змісту освіти є:
вироблення державних стандартів і відповідне формування системи й обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх та кваліфікаційних рівнях.
відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціації та інтеграції, забезпечення альтернативних можливостей для одержання освіти відповідно до індивідуальних потреб та здібностей;
органічне поєднання у змісті освіти його загальноосвітньої та фахової складової відповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;
вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як основної мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;
орієнтація на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу;
оптимальне поєднання гуманітарної і природничо-математичпої складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, органічний зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;
створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності і здатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних, інформаційних технологій;
сприяння фізичному, психічному здоров'ю молоді, врахування потреб індивідуальної корекційно-компенсаційної спрямованості навчання і виховання дітей з вадами психофізичного розвитку.
Що стосується саме вищої освіти, то вона спрямована на забезпечення фундаментальної наукової, загальнокультурної, практичної підготовки фахівців, які мають визначати темпи і рівень науково-технічного, економічного та соціально-культурного прогресу, на формування інтелектуального потенціалу нації та всебічний розвиток особистості як найвищої цінності суспільства. Вона має стати могутнім фактором розвитку духовної культури українського народу, відтворення продуктивних сил України.
Тому до стратегічних завдань реформування вищої освіти належать:
перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, яка дасть змогу задовольняти погреби і можливості особистості у здобутті певного освітньою та кваліфікаційного рівнів за бажаним напрямом відповідно до її здібностей;
формування мережі вищих навчальних закладів, яка за освітніми та кваліфікаційними рівнями, типами навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожного регіону і держави в цілому;
підвищення освітнього і культурного рівня суспільства;
піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.
До пріоритетних напрямів реформування вищої освіти можна віднести:
прогнозування потреб держави, регіонів, галузей економіки та культури у спеціалістах з різними рівнями кваліфікації;
створення державної системи добору і навчання талановитої молоді, розроблення і запровадження механізмів й державної підтримки;
оптимізація мережі вищих навчальних закладів та їх структури, проведення організаційно-структурних змін у системі вищої освіти, спрямованих їй розвиток навчальних закладів різних тинів, підвищення ролі і значущості університетської освіти у реалізації стратегічних цілей освіти;
створення умов для розширення можливостей громадян здобувати вищу освіту певного рівня за бажаним напрямом;
розроблення нових моделей різних рівнів вищої освіти, визначення її державного компонента; широке інтегрування в міжнародну систему освіти;
оновлення змісту вищої освіти, запровадження ефективних педагогічних технологій, створення нової системи методичного та інформаційного забезпечення вищої школи; входження України у трансконтинентальну систему комп’ютерної інформації;
демократизація, гуманізація та гуманітаризація навчально-виховного процесу, органічне поєднання в ньому національного та загальнолюдського начал;
організація навчання як безперервної науково-виробничої діяльності з найповнішим використанням наукового потенціалу вищої школи;
ефективне використання кадрового потенціалу вищої школи у навчально-виховному процесі та науковій роботі, залучення до педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах талановитих учених академічних та галузевих науково-дослідних інститутів, провідних фахівців різних галузей виробництва і культури.
Відповідно до стратегічних завдань, основними шляхами реформування вищої освіти є:
розроблення та впровадження науково-обґрунтованої методики визначення перспективної потреби держави у фахівцях з різним рівнем кваліфікації, визначення обсягів їх підготовки у вищих навчальних закладах;
розроблення та впровадження аналітичних, статистичних, імітаційних, ситуаційних моделей прогнозування обсягів підготовки фахівців з урахуванням розвитку галузей господарства та особливостей регіонів України;
поєднання можливостей державної і недержавної системи вищої освіти для підготовки фахівців різних спеціальностей з урахуванням запитів окремих регіонів;
удосконалення системи комплектування контингенту студентів вищих навчальних закладів;
визначення напрямів базової вищої освіти та відповідних спеціальностей за кваліфікаційними рівнями, розроблення кваліфікаційних характеристик фахівців з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду та за участю замовників;
оптимізація мережі вищих навчальних закладів на основі наукового аналізу схеми їх розміщення;
визначення місця і змісту університетської освіти, перетворення університетів у провідні національні освітні, наукові, культурні і методичні центри;
створення навчально-наукових комплексів (університет, інститут, коледж, технікум, професійне училище тощо), міжнародних університетів у їхньому складі; регіональних і галузевих університетів;
створення в Україні спільних з іншими державами вищих навчальних закладів; розширення практики обміну педагогічними працівниками з провідними зарубіжними вищими навчальними закладами, використання вищих навчальних закладів інших країн для здобуття вищої освіти громадянами України;
організація комплексних наукових досліджень з проблем вищої освіти;
забезпечення міжнародного визнання дипломів вищих навчальних закладів України;
розроблення системи діагностики якості освіти та системи тестів для визначенім відповідності рівня освіти державним стандартам;
акредитація вищих навчальних закладів усіх рівнів та форм власності [10].
Становлення української державності, фундаментальне оновлення законодавства, проведення судової реформи, посилення судового захисту прав і свобод громадян, створення соціально-орієнтованої ринкової економіки та необхідність захисту українського підприємництва, боротьба зі злочинністю — все це потребує кваліфікованого юридичного забезпечення
Це зумовлює необхідність постійної у ваги до якості підготовки та перепідготовки юридичних кадрів, приведення змісту юридичної освіти у відповідність із сучасними вимогами юридичної практики.
Сучасний стан вищої юридичної освіти характеризується тим, що насиченість юристами залишається в цілому по країні диспропорційною. Підготовку фахівців-правознавців здійснюють понад 170 вищих навчальних закладів (до 1991 року їх було 6), з яких 50 — приватні. Загальний ліцензований обсяг підготовки фахівців за напрямом «Право» становить майже 30 тис осіб на рік, тобто 4 місця на 10 тис. населення, з них 3,5 припадає на вищі навчальні заклади державної форми власності. Ліцензований обсяг з розрахунку на 10 тис. населення за регіонами становить: у північному — 10,2 місця, східному — 4,7, Південному — 3, західному і центральному — 2 місця. Підготовку юристів в основному здійснюють вищі навчальні заклади системи МВС, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Одеська національна юридична академія, Державна академія податкової служби.
Нерівномірне територіальне розміщення вищих навчальних закладів, що здійснюють підготовку юристів, створює певні соціальні проблеми, пов'язані з нерівними можливостями у здобутті освіти та працевлаштуванні молоді в різних регіонах.
Значне збільшення обсягів підготовки юристів істотно не позначилося на забезпеченні різних сфер суспільного життя кваліфікованими юридичними кадрами. На сьогодні не визначено, скільки фахівців потрібно для різних сфер юридичної практики, не зроблено науково обґрунтованого прогнозу щодо обсягів підготовки юристів, не реформується мережа вищих навчальних закладів відповідно до регіональних потреб. Не відповідають сучасним потребам суспільства зміст юридичної освіти та якість організації навчального процесу.
Значні недоліки мають місце у забезпеченні системи юридичної освіти педагогічними і науково-педагогічними працівниками. Обсяги підготовки таких працівників не задовольняють потреб сьогодення. Не налагоджено періодичне підвищення кваліфікації викладачів вищих навчальних закладів та фахівців правової служби підприємств, установ, організацій, органів державної влади.
Незадовільним є стан оснащення системи юридичної освіти комп'ютерною, організаційною технікою та пішими технічними засобами навчання
Усе це зумовлює необхідність розроблення принципово нових теоретичних, методологічних та організаційних засад удосконалення системи юридичної освіти [18].
Тому метою реформування є вдосконалення системи юридичної освіти, приведення її у відповідність із світовими вимогами, створення умов для задоволення потреб громадян у сучасній юридичній освіті та реалізація права на працю за здобутою спеціальністю, повне забезпечення потреб органів державної влади, правоохоронних органів, інших сфер юридичної практики у фахівцях-юристах.
Ця мета досягається шляхом вирішення таких основних завдань:
розроблення і вдосконалення відповідно до Конституції та законів України нормативно-правової бази з питань функціонування системи юридичної освіти та професійної діяльності юристів;
розроблення науково обґрунтованого прогнозу державної потреби у юридичних кадрах різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і механізму визначення на основі регіонального підходу обсягу відповідного державного замовлення;
визначення оптимальної мережі вищих навчальних закладів, що здійснюють підготовку юристів, виходячи з потреб регіонів;
запровадження нових спеціалізацій відповідно до потреб різних сфер юридичної практики;
розроблення і запровадження державних стандартів вищої юридичної освіти для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;
розроблення нового змісту правових дисциплін, які викладаються у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, шляхом створення нового покоління підручників, навчально-методичних посібників, дидактичних та інформаційних засобів навчання;
об'єднання зусиль наукових працівників Національної академії наук, галузевих академій і вищих навчальних закладів, а також громадських організацій, юристів-практиків для розв'язання актуальних проблем підготовки юристів та їх професійної діяльності;
вироблення механізму забезпечення місцями для проходження студентами, які навчаються за юридичними спеціальностями, практики та працевлаштування випускників в органах державної влади, на підприємствах, в установах та організаціях:
створення ефективної системи післядипломної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації юридичних кадрів і забезпечення їх професійної мобільності.
Розділ ІІ. Нормативне регулювання та напрями розвитку освіти в системі МВС України 2.1 Тенденції та перспективи розвитку світової та європейської поліцейської вищої школи Початок ХХІ століття характеризується прискореною глобалізацією, яка обумовлена вільним переміщенням інформації, товарів, послуг і капіталів в загальносвітовому значенні. На жаль цим породженням цивілізації в першу чергу скористалися злочинні співтовариства, тим самим знижуючи той позитивний потенціал, який несе в собі міжнародна інтеграція.
Очевидно, що всім загрозам кримінального і соціального характеру світ повинен протиставити, якщо можна так сказати, глобалізацію правоохоронної діяльності, і в тому числі її освітнього елемента.
В останній час національні системи професійної поліцейської освіти мають тенденцію до зближення та інтеграції.
До основних особливостей розвитку європейських систем професійної освіти поліцейських кадрів можна віднести:
демократизація процесу відбору кадрів в поліцію;
приведення відомчої вищої освіти у відповідність з стандартами загально цивільної і університетської освіти;
відхід від воєнних традиції і створення відомчих;
формування нових спеціальностей і комплексів відповідних їм спеціальних дисциплін, які дозволяють більш глибоко вивчати поліцейську діяльність як професію [34,15].
Які ж перспективи розвитку поліцейської вузівської освіти?
Перш за все повинна йти мова про подальшу гуманізацію поліцейської освіти, формування багатосторонньої особистості спеціаліста в області поліцейської діяльності як сфери соціального обслуговування населення.
Слід сказати, що ідея ця не нова. Ще в ХХ ст. вчені — кримінологи відмічали, що справжній успіх в поліцейській роботі може бути досягнутий тільки при умові всебічної підготовки співробітника поліції з акцентом на соціальний зміст і людські аспекти його діяльності.
Саме зараз настав час прийняти певні міри по реалізації даного постулату. Особливе місце тут необхідно відвести виховній роботі, активно використовуючи комплексний підхід і принцип безперервності. При цьому важливо орієнтуватися не тільки на підготовку спеціаліста, який відповідає певним вимогам, а на виховання особистості, яка здатна до самоудосконалення і саморозвитку.
Далі, одним із стратегічних напрямів підготовки поліцейських кадрів є все більш глибока диференціація змісту навчання різних категорій поліцейських з урахуванням предметного змісту їх безпосередньої діяльності, посадової специфіки і статусу в системі правоохоронних органів, умов навчання в регіонах і на національному рівні і послідуючого функціонування.
Також актуальною є проблема якості освіти. Процес розширення навчання, збільшення кількості поліцейських шкіл, училищ і академій характерний для багатьох розвинутих країн світу. Однак в сучасних умовах пора займатись якісною стороною відомчої освіти.
В демократичному суспільстві громадяни повинні бути впевнені, що ті, хто покликаний захищати закон, мають належну підготовку, являються носіями етичних норм, які прийняті в даному суспільстві, і готові до їх дотримання. Як сказав в свій час американський дослідник А. Вольмер: „Громадяни вважають, що поліцейські повинні володіти мудрістю Соломона, хоробрістю Давида, терпінням Іакова, вмінням керувати, яке притаманне Мойсею, добротою самаритянки, стратегічним генієм Олександра Македонського і, насамкінець, знанням фізичних, біологічних та суспільних наук. Якщо б людина людина володіла всіми цими якостями, вона могла б стати хорошим поліцейським” [34,17].
Можна виділити такі основні напрями розвитку поліцейських вищих шкіл з точки зору міжнародного співробітництва поліцейських вузів.
1. Створення європейського простору освіти.
При розробці своїх довгострокових програм і стратегії поліцейським вузам слід було б сприймати не тільки „поліцейське замовлення", але й загальний рух, який проходить в Європі в сфері вузівської освіти.
Створення європейського простору вузівської освіти являється логічним продовженням інтеграційних процесів в Європі і як один з елементів сприяє її об’єднанню.
2. Стратегічний менеджмент поліцейських вузів.
В даний час менеджмент являє собою спеціалізовану сферу людської діяльності, без якої не обійдеться не одне організаційне ціле. Це стосується і управління вузами. На стратегічне управління вузами на відомчому рівні принципово впливають:
відношення держави до вузу, визначене законодавством;
продолжение
--PAGE_BREAK--власна організаційна структура школи, її підрозділів і співвідношення управління і самоуправління на окремих рівнях.
Планування стратегії поліцейського вузу здійснюється здійснюється шляхом складання довгострокових планів, які розробляються з специфічними завданнями по трьох основних напрямах:
навчання відповідного типу (бакалаврське, магістерське, докторське) і організація навчальних курсів по підвищенню кваліфікації;
розвиток наукових досліджень та інших видів діяльності, пов’язаних з навчанням, тобто в першу чергу використання результатів творчої праці в діяльності Міністерства внутрішніх справ та інших відомств;
діяльність, яка сприяє розвитку суспільства у сфері комплексної безпеки (відповідна орієнтація навчальних програм, їх частин або інших курсів).
3. Наукова орієнтація поліцейських вищих шкіл.
Наукові дослідження — одна із складових частин основної діяльності вузу. Нові вимоги до динамічно змінюючихся умов поліцейської діяльності і діяльності по забезпеченню безпеки роблять необхідним підвищення кваліфікації працівників і посилення вимог до системи освіти перш за все з точки зору набуття теоретичних знань, які основані на сучасному стані наукового пізнання і досліджень.
Включити вивчення таких нових небезпек, як тероризм, організована злочинність у всіх її проявах, в структуру наукових дисциплін нереально. Сучасний світ сам потребує створення міждисциплінарної наукової сфери, яка комплексно займається безпекою сучасної цивілізації, починаючи із соціологічних і політологічних досліджень, які аналізують основні проблеми сучасності, пошуку причин і джерел національного і глобального тероризму.
Таким чином, більш глибоке співробітництво в галузі поліцейської вищої освіти і досягнення більшого зближення вузівських систем вимагають перш за все слідуючи дій:
ранжувати існуючі навчальні заклади, які представляють вищу поліцейську освіту (університети, академії, інститути), за ступенем здійснення навчальних програм (бакалаврська, магістерська, докторська);
перейти до структурно організованого навчання;
вирішити питання про правовий характер диплома випускника. Поступово прагнути до європейськи визнаних звань.
підтримувати мобільність студентів, викладачів і наукових працівників. Дати можливість здійснювати частину навчання в рамках студентського обміну в зарубіжних поліцейських вузах, для чого розробити систему кредитної оцінки навчання;
спробувати визначити міжнародні стандарти поліцейської вищої освіти, які б реагували на підвищення вимог до виконання поліцейських функцій, інтернаціоналізацію злочинності.
забезпечення високої якості освіти і проведення наукової роботи необхідно оцінювати в рамках системи внутрішніх, національних і міжнародних оцінок і акредитацій;
життєвою необхідністю є постійна (безперервна освіта). Співробітництво і активна участь у міжнародних формах поліцейської підготовки в рамках асоціацій Середньоєвропейської поліцейської академії (МЕРА) і Європейської поліцейської академії (СЕРОЕ) повинні стати складовою частиною основної діяльності національних поліцейських вузів;
навчання і наукова діяльність повинні бути взаємопов’язані. Спільними силами необхідно шукати підтримку при конструюванні наук по безпеці для застосування отриманих знань на практиці [29,42].
В новому тисячолітті поліцейські повинні переступити рамки вузькопрофесійної підготовки, яка здійснюється за відомчим принципи (цілі, зміст навчання, форми, методи, дипломи, свідоцтва), і запропонувати більш широкий, універсальний профіль випускника і гарантії сумісності з розвитком загальної вищої освіти в національному, європейському і міжнародному масштабах.
2.2 Правова база та майбутній стан вищої освіти в системі МВС України Сучасний етап реформування Міністерства внутрішніх справ вимагає подальшого удосконалення системи підготовки фахівців для відомчих потреб. Тому розвиток системи відомчої освіти в Україні, яка є складовою частиною державної системи совіти, це один з пріоритетних напрямів у діяльності Міністерства внутрішніх справ України.
Система відомчої освіти розглядається як сукупність суб'єктів освітянської діяльності, в якій задіяні на рівноправних засадах заклади освіти, органи державного управління освітою, територіальні органи Міністерства внутрішніх справ, органи громадського самоврядування в освіті.
Система відомчої освіти як складова частина державної системи освіти України призначена для підготовки фахівців усіх освітньо кваліфікаційних рівнів для органів внутрішніх справ.
Зважаючи на те, що Міністерство внутрішніх справ України є системою воєнізованого типу, тому система відомчої освіти має певні особливості, до яких можна віднести:
Режимність і закритість вищих навчальних закладів.
Наявність озброєння, спеціальних засобів та техніки.
Знаходження основної частини курсантів на казарменому становищі.
Перебування особового складу на дійсній службі в органах внутрішніх справ.
Наявність спеціального звання.
Підвищені вимоги до дисципліни.
Нерегулярний розклад, що зумовлено великою кількістю предметів.
Професійна деформація у особового складу.
Великий відсоток осіб, які вже служили в армії.
Фізична та спеціальна підготовка, яка необхідна для подальшого проходження служби.
Функціонування системи відомчої освіти повинно забезпечувати:
підготовку у вищих навчальних закладах фахівців з певних напрямів та спеціальностей з урахуванням специфіки їх професійної діяльності;
координацію дій у відомчій освітній діяльності з відповідними органами управління в межах установлених повноважень;
єдиний підхід до комплектування вищих навчальних закладів постійним та перемінним складом;
внесення відповідних структурних змін в штатні розписи вищих навчальних закладів, які продиктовані змінами в суспільно — економічному житті держави та потребами практичної діяльності органів внутрішніх справ;
оперативне корегування навчальних програм, усунення дублювання в організації навчально — виховного процесу;
розбудову і пошук нових професійно орієнтованих типів спеціалізованих загальноосвітніх закладів, які б формували сталу базу контингенту абітурієнтів для вищих навчальних закладів;
впровадження новітніх технологій в організацію навчання;
орієнтацію відомчої освіти на задоволення практичної потреби конкретних УМВС, служб і підрозділів МВС України в кадрах відповідною рівня підготовки і спеціалізації;
пріоритетність відомчої освіти при формуванні професійного ядра кадрів органів внутрішніх справ [23].
На мою думку розвиток системи відомчої освіти повинен здійснюватись за такими напрямками:
підвищення ефективності управління освітянською діяльністю на основі раціонального розмежування функцій центрального апарату та керівництва ВНЗ;
створення повноцінної нормативно — правової бази функціонування системи відомчої освіти;
врегулювання на принципово нових засадах взаємної відповідальності керівників комплектуючих органів та відомчих навчальних закладів за якість підготовки фахівців для органів внутрішніх справ;
максимальне використання і впровадження в навчальний процес позитивно зарекомендувавших себе на практиці форм і методів оперативно — службової діяльності, забезпечення впровадження наукових рекомендацій, зарубіжного досвіду, адаптованих до умов які склалися в Україні;
розширення ділового співробітництва з іншими правоохоронними органами в питаннях підготовки кадрів, розбудова та координація на нових принципах і засадах взаємовідносин з населенням та громадськими інституціями;
усунення існуючих паралельних структур для підготовки фахівців за спорідненими спеціальностями для ОВС та інших формувань;
загальної інформатизації навчального процесу та системи управління, визначення ефективності роботи системи відомчої освіти, якості підготовки фахівців за рахунок впровадження системи зворотного зв'язку на підставі аналізу відгуків про випускників вищих навчальних закладів [36,139].
Саме для реалізації цих завдань необхідне успішне функціонування вищих навчальних закладів системи МВС України.
Сучасний вищий навчальний заклад МВС України є складною за своєю структурою і функціями системою, котра потребує належного рівня організації управління нею. Завдання відомчої вищої освіти вимагають розв'язання комплексу різноманітних і різнобічних завдань щодо підготовки фахівців різних напрямів оперативно-службової діяльності в органах внутрішніх справ, організації навчально-методичної і виховної роботи, проведення наукових і науково-дослідних робіт, організації перепідготовки і підвищення кваліфікації практичних працівників ОВС, матеріально-технічного забезпечення навчального процесу і наукових досліджень. Система вищих закладів освіти МВС охоплює підготовку фахівців найвищої кваліфікації щодо всіх галузей діяльності: органів внутрішніх справ, внутрішньої служби, пожежної охорони.
Організація діяльності складного і побудованого за системним принципом організму, яким є вищий заклад освіти в системі МВС, а також управління нею здійснюється у відповідності з напрацьованою на сьогоднішній день нормативною базою, основи котрої закладені в Конституції України, Законах України „Про міліцію”, „Про освіту", інших чинних актах законодавства.
Особливості здійснення управлінської діяльності у відомчих вищих закладах освіти МВС України визначається їх специфікою, особливими, притаманними лише їм рисами.
По-перше, відомчі ВНЗ є винятково державними, а відтак на них покладено особливу відповідальність в організації та проведенні навчального процесу, наукових досліджень, підвищення кваліфікації науково-педагогічних кадрів згідно з цим високим статусом і вимогами, що з цього витікають.
По-друге, професорсько-викладацький склад, співробітники, курсанти і слухачі проходять службу в органах внутрішніх справ МВС України, належать до постійного та перемінного атестованого особового складу. Отже, управлінська, навчально-методична, наукова, виховна діяльність здійснюються на підставі не лише норм, викладених у документах, що регламентують функціонування вищої школи (зокрема її найпотужнішого, державного сектора) в межах усієї України, а й, передусім, розвиненої відомчої нормативної бази.
Управління вищим закладом освіти МВС за своїм змістом повинно враховувати різнорідність і специфічність поставлених перед органами внутрішніх справ завдань, зокрема, ту обставину, що вони з-поміж усіх інших силових структур держави найбільш тісно взаємодіють з населенням, мають здатність розв'язувати складні правоохоронні завдання лише враховуючи усі суспільні чинники, корелюючи свою роботу відповідно до найбільш важливих і значущих соціальних процесів [28, 43].
Здійснення управлінських функцій у вищому закладі освіти МВС України поділяється на дві основні складові: зовнішній управлінський вплив, джерелом котрого виступають як правові акти, так і акти управління суб'єктів, до відома яких віднесено ці завдання: Міністерства внутрішніх справ України в цілому, його керівництва, Департаменту по роботі з персоналом (котрий безпосередньо керує роботою ВНЗ МВС), інших галузевих Головних управлінь, інших керуючих елементів МВС як єдиної функціональної системи. Іншою складовою виступає управління вищим закладом освіти, що відбувається всередині тієї відносно замкненої системи, котрою він є. Суб'єктами управління тут виступають органи, на котрі покладено за посадовими обов'язками здійснення управлінських функцій власне у ВНЗ, а саме на ректорат і Вчену раду.
Специфіка управління вищим закладом освіти МВС України полягає також у тому, до якого з існуючих в Україні видів державних вищих закладів освіти належить об'єкт управлінського впливу.
Існуюча на сьогодні розгалужена і досить розвинена система відомчої освіти сформувалась буквально за лічені роки, вже в добу державної незалежності України. До неї входять ВНЗ таких основних видів:
університет — багатопрофільний вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою, широкого спектра напрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинення інфраструктуру, високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення своєї діяльності.
З 1994 р. МВС України має такий навчальний заклад — Національний університет внутрішніх справ в м. Харкові. Він здійснює багатопрофільну діяльність у галузі, віднесеній до сфери діяльності органів внутрішніх справ і на сьогоднішній день цілком відповідає вимогам, висунутим до державних університетів.
Управління університетом пов'язане з розв'язанням завдань підвищеної складності, великою кількістю різнопланових і різнорівневих елементів, котрі складають систему ВНЗ в цьому конкретному випадку. На сьогодні в Університеті внутрішніх справ створена і ефективно функціонує система багатоступеневої підготовки висококваліфікованих кадрів для органів внутрішніх справ України, здійснюються комплексні наукові дослідження. Своє основне призначення — всебічну підготовку майбутніх фахівців університет здійснює на 8 денних факультетах: юридичному, економічної безпеки, управління та інформатики, соціально-психологічному, громадської безпеки, кримінальної міліції, Кримському (м. Сімферополь), права та підприємництва (для цивільної молоді) з одинадцяти спеціальностей. Без відриву від практичної роботи працівники органів внутрішніх справ здобувають вищу фахову освіту на заочному факультеті (відділення заочного навчання у м. Полтава, м. Суми та м. Євпаторія). Університет також готує фахівців з кількох спеціальностей сумісно з Кримським інститутом економіки та управління (м. Сімферополь), Макіївський економіко-гуманітарний інститут. Продовжується успішна діяльність створеного спільно з Харківським державним політехнічним університетом Економіко-правового університету. Університет внутрішніх справ має в своєму складі також Інститут перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників ОВС, юридичний ліцей.
академія — вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності, мас високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
До цього типу вищого закладу освіти в системі МВС України відноситься Національна академія внутрішніх справ України. Профіль підготовки фахівців порівняно з університетом тут помітно звужений, однак система, котра виступає як об'єкт управління, також відзначається високим рівнем складності.
До складу Національної академії внутрішніх справ України входять три навчально — наукових інститути, один з яких виконує особливе завдання — підготовку керівних кадрів для органів внутрішніх справ, а також заочний факультет. Як структурні підрозділи академії виступають Київський інститут внутрішніх справ (три факультети денної і один заочної форми навчання) та Львівський інститут внутрішніх справ (два факультети денної форми навчання) [27]. Сюди також відноситься Дніпропетровська юридична академія МВС України.
Інститут — вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, освіти, провадить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріально-технічний потенціал.
На сьогоднішній день в системі МВС України успішно функціонують 8 інститутів. Вони є або структурними підрозділами Національного університету внутрішніх справ (Інститут перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників ОВС), Національної академії внутрішніх справ України (Київський та Львівський інститути внутрішніх справ), або самостійними закладами освіти (Донецький інститут внутрішніх справ, Луганський інститут внутрішніх справ, Одеський інститут внутрішніх справ, Запорізький юридичний інститут МВС України,, Харківський інститут пожежної безпеки МВС України, Черкаський інститут пожежної безпеки МВС України ім. Героїв Чорнобиля). Наслідком продуманої організаційно-структурної політики МВС України є спеціалізація інститутів за певними конкретними напрямами підготовки кадрів для ОВС. Прикладом можуть слугувати Харківський, Черкаський інститути пожежної безпеки, котрі готують фахівців для підрозділів пожежної охорони усієї України.
Завдання управління інститутами в системі МВС України мають об'єктивно менш складний характер саме в силу більш простої структури керованих систем, однак також вимагають високого рівня організації управлінської діяльності. До складу відомчих інститутів входять, як правило, 2-3 факультети.
продолжение
--PAGE_BREAK--