Зміст
Вступ
1. Теоретичні аспекти
1.1 Сутність та роль педагогічної техніки викладача унавчальному процесі
1.2 Складові педагогічної техніки викладача
1.2.1 Культура зовнішнього вигляду
1.2.2 Культура педагогічного спілкування
1.2.3 Психічна саморегуляція
2. Вдосконалення педагогічної техніки викладача
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Педагогічнатехніка викладача у навчальному процесі. Індивідуальний підхід та орієнтація напартнерські стосунки як основні елементи продуктивної співпраці вчителя істудента. Культура зовнішнього вигляду, спілкування та психічної саморегуляціїпедагога.
Сьогодні сучаснесуспільство потребує не вузьких спеціалістів – носіїв окремих виробничихфункцій, а у всебічно розвинених соціально активних особистостях, які маютьфундаментальну наукову освіту, багату внутрішню культуру. Не дивлячись на те, щодля будь-якого кваліфікованого спеціаліста необхідні глибокі знання, дляпедагогічної діяльності особливо важливі професійно значущі особистісні якості.
Становленняпедагога – це в першу чергу формування його як особистості і лише потім – якпрофесійного працівника, що володіє спеціальними знаннями в певній галузіпедагогічної діяльності. Діяльність педагога різнобічна, гуманна і змістовна,вона потребує ґрунтовної підготовленості і має багато вимірів.
Взагалі професіявикладача характеризується певними особливостями: його слова являються джереломнових знань для студентів, а самі студенти — основним об'єктом прикладанняпрофесійних зусиль. Тому від якості міжособистісного контакту між ними залежитьпродуктивність навчання і якість засвоєних знань. Щоб навчання булопродуктивним викладач повинен володіти педагогічною технікою, що являє собоюсистему добре відпрацьованих професійних навичок і вмінь, інтелектуальних,поведінкових, комунікативних, завдяки яким вчитель-професіонал виконуєнеобхідну роботу швидко, чітко та максимально результативно, витрачаючи на цемінімум часу й зусиль.
Викладачамналежить стратегічна роль у ході професійного і особистісного становленнястудентів. У цьому складному процесі зростає роль особистісних якостейпедагога.
Звичайно, знанняпредмету ніколи не втратить свого значення. Але не менш важливо як вонипередаються аудиторії. Індивідуальний підхід, орієнтація на побудовупартнерських стосунків називаються основними елементами, необхідними дляпродуктивної співпраці.
1. Теоретичніаспекти
1.1 Сутність тароль педагогічної техніки викладача у навчальному процесі
Для успішногонавчання та виховання студентів викладачу недостатньо знань та вмінь. У XVIIст. видатний чеський педагог Я.А. Коменськии зазначав, що викладачь має володітимовою і собою, застосовувати дисципліну без гніву, збудження, ненависті, зпростотою та щирістю. Видатний вихователь «трудних» підлітків В.М.Сорока-Росинський писав: «Багато хто вважає, що якщо педагог володієхорошими знаннями, а крім того, всіма тими якостями, то цього цілком достатньо,щоб стати… таким, так би мовити, наочним виховним посібником...» Уреальному житті студентам потрібні педагоги з чітко вираженою особистістюкожний у своєму стилі[14;209-214]
«Відомийукраїнський педагог А.С. Макаренко одним з перших звернув увагу на те, що дітипотребують складної тактики і техніки, що педагогу слід уміти керувати своїмнастроєм, стилем і тоном спілкування, інтонацією, посмішкою, поглядом, мімікою,рухами, ходою… Іноді жест буває красномовнішим за слова, а міміка внайкоротшу мить доводить те, на що знадобилися б монологи. Справді, АнтонСеменович неодноразово наголошував на необхідності для вчителя володітиприйомами організації власної поведінки і впливу на учня. Він увів дляпозначення цього явища поняття „педагогічна техніка“, яке маєнагадувати педагогові про необхідність дбати не лише про сутність викладацькоїдіяльності, а й про форму вияву своїх намірів, свого духовного потенціалу. Адже»вихованець сприймає вашу душу та ваші думки не тому, що знає, що у вас надуші робиться, а тому, що бачить вас, слухає вас" [7, 215]. Отже, хорошийвикладач— завжди яскрава особистість, кожний з них має власну техніку впливу,взаємодії, спілкування, саморегуляції.
Педагогічнатехніка як сукупність професійних умінь сприяє гармонійному поєднаннювнутрішнього змісту діяльності вчителя і зовнішнього його вираження. І тодімайстерність педагога виявиться в синтезі духовної культури і педагогічнодоцільної зовнішньої виразності.
Поняття«техніка» походить від гр. tесhnikos — вправний, і означає сукупністьприйомів та пристосувань. Техніку вчителя називають педагогічною, у 20-х рокахXX ст. її розуміли як сукупність прийомів і засобів, спрямованих на чітку йефективну організацію навчальних занять.
Нині педагогічнутехніку визначають як систему вмінь учителя, що дає змогу використовувативласний психофізичний апарат для досягнення ефективних педагогічнихрезультатів.
Педагогічнадіяльність є емоційно напруженою, тому багато викладачів зазнають істотнихтруднощів, пов'язаних з нездатністю оперативно приймати рішення у стресовихситуаціях, не припускатися грубих помилок і зберігати при цьому витримку,спокій. Педагогічна втомленість, надмірні витрати енергії послаблюютьпрацездатність, призводять до роздратованості, авторитаризму, конфліктів,навіть за найкращих початкових прагнень і гуманістичних поглядів.
Це не може невідбиватися на студентах. Брутальні слова або дії педагога знижують самооцінкувихованця, включають неусвідомлені захисні механізми, які мають допомагатилюдині зберегти своє «психічне обличчя», рівень самоповаги. При цьомузакріплюються негативні програми поведінки (агресивність, невротичназамкненість у собі, рухове розгальмування тощо), проти яких, власне, інамагався боротися викладач.
Отже, вчитель маєсправляти не тільки педагогічний, а й оздоровлюючий (тобто психотерапевтичний)вплив на інших. На думку педагога-майстра Є.М. Ільїна, сьогодні недостатньобути викладачем і артистом, потрібно бути ще й лікарем. Навчання має бутихвилинами здорового способу життя.
Неможливо бутигуманним, не знаючи душі людини. Справжня гуманність означає передусімсправедливість. Справедливість — це чуйність викладача до індивідуальногодуховного світу кожної дитини. Справедливим педагог може бути лише тоді, коли унього є достатньо духовних сил, щоб приділити увагу кожному студенту.
Тобто педагогічніпомилки виникають не тільки внаслідок неправильних уявлень або відсутностізнань, а й з відкритої психоаналізом закономірності «свідомістьрозмірковує, а підсвідомість керує». Неможливо впливати на душу людини,ураховуючи тільки закони функціонування свідомості.
Отже, викладачу необхідніне тільки знання, уміння, а й техніка, яка дає змогу враховувати особливостівпливу підсвідомості на поведінку та використовувати психотерапевтичні прийомисамозахисту і впливу на інших для збереження здатності до самозцілення тавпровадження здорового способу життя.
Педагогічнатехніка дає можливість використовувати психофізичний апарат викладача длядосягнення бажаних педагогічних результатів. Багато вчителів витрачають своїпсихофізичні сили, час та здоров'я неоптимально, а наслідки їхнього впливу насвідомість студента нетривалі, а іноді й протилежні бажаним.
«Педагогічнутехніку умовно можна поділити на зовнішню і внутрішню відповідно до мети їївикористання.
Внутрішня техніка— створеннявнутрішнього переживання особистості, психологічне налаштовування вчителя намайбутню діяльність через вплив на розум, волю й почуття.
Зовнішня техніка — втілення внутрішньогопереживання вчителя в його тілесній природі: міміці, голосі, мовленні, рухах,пластиці».[11, 56]
1.2 Складовіпедагогічної техніки викладача
Педагогічнатехніка — цесукупність раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки педагога,спрямованих на ефективну реалізацію обраних ним методів і прийомівнавчально-виховної роботи з окремим індивідом чи колективом відповідно допоставленої мети навчання та виховання з урахуванням конкретних об'єктивних ісуб'єктивних умов.
Важливимискладовими педагогічної техніки є:
—мистецтво одягатися з урахуванням особливостей професійної діяльності;
—володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;
—володіння мімікою, жестами;
—сформованість мовленнєвої культури: правильне професійне дихання, чіткадикція, належні темп і ритм, логічна побудова висловлювань тощо;
—вироблення оптимального стилю в навчально-виховній діяльності;
—уміння вправно й доцільно здійснювати окремі дидактичні операції (писатина дошці, користуватися технічними й наочними засобами навчання, ставитизапитання, слухати відповіді, оцінювати навчальну діяльність студентів і т.ін.);
—здатність керувати своїм психічним станом і станом вихованців (дихання,напруження м'язів, емоції, увага, уява, спостережливість) [3, 160].
Схематично всі компоненти педагогічної техніки представлені на рисунки 1.
Вченими були проведені дослідження рівнів сформованості й володінняпедагогами вищої школи компонентами педагогічної техніки, які проаналізувалидіяльність 70 викладачів. Для цього вони застосували методику експертних оцінокз використанням методів спостереження, аналізу, математичної статистики та ін.
/>
Рисунок 1- Складові педагогічної техніки
Рівеньсформованості компонентів педагогічної техніки визначався за 10-бальною шкалоюоцінювання. Аналіз отриманих результатів дає підстави стверджувати, що рівеньволодіння викладачами вищої школи компонентами педагогічної техніки зурахуванням потреб професійної діяльності порівняно низький.
Таблиця 1- Аналіз рівня сформованостіпедагогічної технікиВид компонента педагогічної техніки Рівень володіння Ієрархія за показниками Зовнішність педагога 7,23 І Володіння мімікою, жестами 7,02 2 Володіння своїм тілом 0,94 3 Дотримання темпу, ритму і стилю 0,42 4 Уміння здійснювати дидактичні операції 0,38 5 Уміння спілкуватися 5,76 6 Мовленнєва культура 5,24 7 Здатність керувати своїм психічним станом і станом студентів 4,39 8
Тривалідослідження проблеми, наскільки випускники педагогічних навчальних закладів володіютьнауковими засадами і практичними вміннями в царині педагогічної техніки,показали невтішні результати. Спроби ввести з ініціативи академіка І.А. Зязюнау 80-х роках минулого століття в навчальні плани педагогічних спеціальностейдисципліну «Основи педагогічної майстерності» не скрізь дісталиналежну підтримку. Але досвід переконує, що курс «Педагогічнамайстерність», і навіть окрема дисципліна «Педагогічна техніка»,необхідні в системі професійної педагогічної підготовки фахівців для всіх типівнавчально-виховних закладів.
1.2.1 Культура зовнішнього вигляду
Перше враженняпро викладача у студентів, як правило, носить стійкий характер, а у значної їхчастини воно зовсім не змінюється. По зовнішньому вигляду і такими йогоознаками, як чистота і охайність одягу у багатьох студентів відбувається першесприйняття викладача. Зовнішність учителя — явище інтегральне, адже інтеграція — процесзближення і зв'язку поряд із процесами диференціації. Вчитель впливає на учнівкомплексом взаємопов'язаних елементів зовнішності. Складові зовнішності викладача:
1. Культура ітехніка рухів (невербальна комунікація)
2. Культура ітехніка догляду за зовнішнім виглядом
Кожен елементзокрема має ряд компонентів, що складає системоутворюючу цілісність.
1. Невербальна комунікація відбувається,як правило, неусвідомлено, мимовільно. Здебільшого люди контролюють своємовлення, але на підставі аналізу їх міміки, жестів, інтонації можна оцінитиправильність, щирість мовної інформації. За допомогою схеми О. Кузнецової, миможемо детально розглянути складові невербальної комунікації. Ця схема свідчитьпро широку палітру засобів вираження людиною свого ставлення, і вчитель муситьпрацювати над розширенням і вдосконаленням репертуару впливу невербальнимизасобами. Звісно, не всі вони рівнозначні, проте кожен із них «зчитується»вихованцями, посилюючи або нейтралізуючи враження від слів педагога. Дослідженнязасвідчують, що невербальні засоби, зокрема жест, можуть мати більшу вагу успілкуванні, ніж слово. 85 % слухачів сприймуть інформацію за змістом жесту, ане слова. Отже, до зовнішньої техніки вчитель мусить бути дуже уважним.Розгляньмо деякі з елементів.
/>
Рисунок 2-Елементи невербальної комунікації
Найбільш давніми,вірогідними, щирими і найменш усвідомленими параметрами спілкування, отже, іспостереження, є міміка та пантоміміка. За силою впливу вони не поступаються, ачасто і переважають слово, але потребують менше енергетичних витрат, і частобільш тактовні та ефективні.
Пантоміміка — це виражальні рухи всьоготіла або окремої його частини, пластика тіла. Вона допомагає виокремити узовнішності головне, малює образ.
Жодна, навітьнайідеальніша, фігура не може зробити людину красивою, якщо їй бракує вміннятриматися, підтягнутості, зібраності.
Гарна, виразнапостава вихователя передає внутрішню гідність. Пряма хода, зібраність свідчатьпро впевненість педагога у своїх силах, водночас згорбленість, опущена голова,млявість рук — про внутрішню слабкість людини, її невпевненість у собі.
Люди рідко маютьгарну поставу від природи, майже завжди вона результат спеціальних вправ ісформованої звички.
Учитель муситьвиробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці (ноги на ширині 12-15см, одна нога трохи висунута вперед). Усі рухи і пози повинні бути позначенівитонченістю і простотою. Естетика пози не припускає поганих звичок:похитування вперед-назад, тупцювання, манери триматися за спинку стільця,крутити в руках сторонні предмети, почісувати голову, потирати носа, триматисяза вухо.
Знанняпантомімічних поз сприяє розвитку спостережливості вчителя, крім того, їх можнавикористати як засіб впливу на учнів. Найбільш часто зустрічаються:
• «закритапоза» —схрещені на грудях руки, що означає замкнутість, інтровертність людини, потребазекономити енергію, відсутність бажання спілкуватись у цей момент, хоча людинаможе і не усвідомлювати цього. Така поза вчителя може сприяти заспокоєнню учніві заважати бесіді або дискусії;
• ворожість— схрещені руки,зажаті кулаки;
• «подвійназакрита поза» — схрещені руки і ноги — являє подвійний захист, тривожність людини,неусвідомлену або приховану, замкненість;
• незацікавленість— підпиранняголови руками, погляди по боках, постукування пальцями, погляди на годинник,сповзання на край стільця;
• справжняувага — поглядна співбесідника, голова нахилена трошки на бік, нормальне кліпання повік;
• підвищенняінтересу — більшшироко відкриті очі, нахил тіла вперед;
• критичнаналаштованість —відхилення тіла назад, похитування головою, примруження очей; переплетеніпальці, погляд з-під лоба;
• симуляціяуваги — голова,тіло і погляд прямі, очі не кліпають;
• невпевненість,тривожність, хвилювання — згорбленість, часте кліпання, дотики до обличчя, волосся,ґудзиків, годинника, вертіння будь-якого предмета в руках;
• напруженість— потирання рук,обличчя, похитування, покусування губ, відкидання волосся;
• бажанняспілкуватися, відвертість — долоні відкриті, повернуті догори;
• потреба узаспокоєнні, захисті, підтримці, безпеці — олівець, палець у роті.
Жест педагогамусить бути органічним і стриманим, без різких широких вимахів і гострих кутів.Перевага віддається округлій і скупій жестикуляції. Варто звернути увагу і натакі поради: близько 90% жестів слід робити вище пояса, бо жести, зробленіруками нижче пояса, нерідко мають значення невпевненості, невдачі. Лікті неповинні триматися ближче, ніж за 3 см від корпуса. Менша відстаньсимволізуватиме нікчемність і слабкість авторитету. Розрізняють жести описові іпсихологічні. Описові жести (показ розміру, форми, швидкості) ілюструють хіддумки. Вони менш потрібні, але застосовуються часто. Значно важливішіпсихологічні жести, що виражають почуття. Наприклад, говорячи «Будь ласка»,ми піднімаємо кисть руки на рівень грудей долонею догори, трохи відводячи їївід себе. На подив вказують розведені в сторони руки, на застереження —притиснутий до губів палець руки. Основні вимоги до жестів: невимушеність,стриманість, доцільність. Варто враховувати, що жести, як і інші рухи корпуса,найчастіше попереджують хід висловлюваної думки, а не йдуть за нею. Міміка —виражальні рухи м'язів обличчя. Як зазначалося, нерідко вираз обличчя і поглядвпливають на студентів сильніше, ніж слова. Вихованці «читають» зобличчя вчителя, вгадуючи його ставлення, настрій, тому обличчя має не лишевиражати, а й приховувати певні почуття: не слід нести до аудиторії тягардомашніх клопотів, негараздів. Варто показувати на обличчі і в жестах те, щостосується справи, сприяє виконанню навчально-виховних завдань. Широкийдіапазон почуттів виражає посмішка, що свідчить про духовне здоров'я і моральнусилу особистості, Важливі виразники почуття — брови, очі. Підняті бровивказують на подив, зсунуті — зосередженість, нерухомі — спокій, байдужість, урусі — захоплення. Розгляньмо схему опису мімічних реакцій.
/>
Рисунок 3- Схемаопису мімічних ознак емоційних станів
Найвиразнішими наобличчі людини є очі. «Порожні очі — дзеркало порожньої душі» (К.Станіславський). Погляд учителя має бути звернений до дітей, створюючивізуальний контакт.
Контакт очей (візуальний контакт) — поглядспіврозмовників фіксований один на одному, що означає зацікавленість партнеромі зосередженість на тому, про що він говорить. Дослідники з'ясували, що,розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35 — 50 % часу,протягом якого відбувається розмова. Погляд зазвичай спрямований на очіспіврозмовника і затримується на них 5 — 7 секунд.
Візуальнийконтакт виконує у стосунках з студентами важливу функцію, як емоційне живлення.Відкритий, природний доброзичливий погляд прямо в очі слухача важливий не лишедля встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних потреб. Поглядпередає вихованцям почуття викладача. Слід пам’ятати, що візуальний контакт з студентамимає бути постійним.
Міжособистіспийпростір (дистанціяспілкування) — відстань між тими, хто спілкується, що є ознакою характерувзаємодії. Дистанцію до 45 см прийнято вважати інтимною, 45 см — 1 м 20 см —персональною, 1 м 20 см — 4 м — соціальною, 4 — 7 м — публічною. Більшавідстань не дає можливості чітко сприймати міміку, ще більша (12 м) — жести ірухи корпуса. Це призводить до появи бар'єрів у спілкуванні. Зміна дистанції —прийом привернення уваги під час проведення заняття. Скорочення дистанціїпосилить вплив.
Під часспілкування важливо враховувати і розміщення співрозмовників. Якщо спілкуютьсясуперники, вони сидять один навпроти одного, якщо це звичайна бесіда, аособливо випадкова — навскоси за столом, якщо друзі — поруч [9, 31].
Було розглянутолише деякі засоби невербальної комунікації, які дають учителеві змогу ефективнорозв'язувати педагогічні завдання. Внаслідок неуважності до володіння цимизасобами в студентів з'являється байдужість у ставленні до вчителя, його знань.
2. Культура ітехніка догляду за зовнішнім виглядом — уміння доглядати за своїм волоссям,робити зачіску, добирати одяг та взуття, прикраси, аксесуари, парфуми. Цевміння доглядати за тілом (обличчям, руками, ногами). Тільки в поєднанні цихскладових створюється зовнішність, яка уособлює вчителя.
Зовнішній виглядпедагога має бути естетично виразним. Вона залежить від окремо взятої особистості, від їївнутрішньої педагогічної культури і притаманна саме їй. Таким чином утворюєтьсявчительський імідж, який буває як позитивним, так і негативним. Мабуть, саметому деяких викладачів пам'ятають — все життя, а інших забувають, закінчившивуз. Ось чому природним у кожного вчителя має бути прагнення до ідеалу,гармонії та вдосконалення — без них людина неминуче деградує.
Неприпустименедбале ставлення до своєї зовнішності, але неприємною є і надмірна увага донеї. Головна вимога щодо одягу педагога— скромність та елегантність. Химерназачіска, незвичайний фасон плаття і часті зміни кольору волосся відвертаютьувагу студентів.
І зачіска, іодяг, і прикраси завжди мають бути підпорядковані розв'язанню педагогічноїзадачі — ефективній взаємодії задля формування особистості вихованця.
Навіть в 20—30-іроки, коли у закладах, де працював відомий педагог А.С.Макаренко, було правиломприходити на роботу у найкращому одязі. На одній із лекцій він доситькатегорично зауважив: «Я глибоко переконаний, що краще зовсім не мативихователя, аніж такого, який сам не вихований...» [2,56]. Вважається, щокожен викладач, незалежно від статі, віку, місця проживання, сімейних обставин,природних даних тощо, в змозі створити власну неповторну зовнішність, якщосерйозно візьметься за цю справу. Зрозуміло, що самовдосконалення у цьомунапрямку потребує певних особистих зусиль, деяких матеріальних затрат, але цематиме благодатну віддяку.
1.2.2Культура педагогічного спілкування
Спілкування — цепроцес контактів, обміну та взаємодії між людьми. У процесі навчання тавиховання відбувається передача знань, способів діяльності, суспільнихцінностей, норм культури, тобто спілкування є сутністю роботи вчителя.
Основні функціїспілкування: обмін інформацією, організація діяльності, пізнання людьми однаодної, досягнення взаєморозуміння. Крім того, будь-яка людина має потребусамовираження в процесі спілкування, одержання емоційної підтримки — співчуття,поваги до себе — визнання своєї особистості. Урахування цих потреб дуже важливедля викладача. Без прояву розуміння та поваги до співбесідника ефективнеспілкування не можливе.
Існує чотири видиспілкування: принизливо-поступливе, розуміюче (емпатичне), директивне(наполегливе) і захисно-агресивне. Учителю необхідно оволодіти правилами,прийомами та умовами ефективного спілкування. До ефективних видів спілкуванняналежать директивне та емпатичне.
Емпатичнеспілкування — це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на встановленняконтакту, позитивних взаємовідносин, з'ясування думки співбесідника. Виявляючиспівчуття до партнера, суб'єкт не відмовляється від своєї позиції, анамагається порозумітись зі співрозмовником.
Правилаемпатичного спілкування: більше слухати, з'ясовувати, уточнювати, а не говорити;стежити за думкою співрозмовника, утримуватись від оцінок; реагувати не тількина зміст мови, а й на! емоції, почуття.
Емпатичнеспілкування здійснюється за допомогою таких прийомів:
• підтвердженняконтакту відповідними невербальними реакціями (погляд, похитування головою,підтакування, нахил до співрозмовника, відкриті жести);
• перефразуванняпочуттів та думок партнера;
• тактовнепрояснення прихованих або неусвідомлених мотивів співбесідника, інтерпретація,резюмування їх;
• демонстраціярозуміння думки співрозмовника (що не тотожне згоді з нею), підбадьорювання,підтримка співбесідника.
Директивне спілкування спрямоване на здійснення прямого психічного впливу напартнера. Воно включає вираз почуттів, думок суб'єкта, аргументовані поясненнямети діяльності, майбутніх вчинків та їх наслідків, але без образливих оцінокпартнера (як під час захисно-агресивного спілкування).
Правила директивногоспілкування:
• щирість,відкритість поведінки; відверта відмова здійснювати дії, не прийнятні длясуб'єкта;
• активніцілеспрямовані дії, рішучий захист себе від агресивної поведінки партнера;
• чіткевисловлення своєї позиції, намірів;
• урахування значущихпотреб партнера.
Професійнакультура спілкування викладача – це соціально значущий показник йогоздібностей, уміння здійснювати свої взаємини зі студентами, іншими людьми,здатність та вміння сприймати, розуміти, засвоювати зміст думок, почуттів, намаганьу процесі розв'язування передбачених педагогічною технологією конкретнихзавдань у підготовці фахівців.
Педагогічнеспілкування – вид духовного виробництва, і воно обов'язково містить в собі якпередачу (ретрансляцію) знань, умінь та навичок на основі творчого,продуктивного їх викладу, так і створення нового – формування позитивнихзагальнолюдських рис особистісного фахівця. Якщо викладач не здатен налагодитисвої взаємини з і студентами, в такому разі вряд чи варто вести мову пронаявність спілкування. Ця обставина є визначальною для професійногоспілкування, викладача, і саме вміння сприяти розвиткові особистості студента(формувати необхідний обсяг знань, закріплювати важливі соціальні цінності,прищеплювати корисні навички до праці, теоретичного, творчого мислення).
Професіоналізм,уміння, навіть талант викладача полягають у тому, щоб запобігати, пом'якшуватитруднощі у спілкуванні через різницю у рівні підготовки, різні здібності,характери; допомогти студентам відчути впевненість у собі через спілкування. Культураспілкування викладача як система його соціально-цілісних орієнтацій має деякінестійкі ознаки, пов'язані із загальною характеристикою професії педагога.Форми спілкування, які відображають рівень професійної культури викладача ізумовлені його віковими, психологічними особливостями, досвідом педагогічноїдіяльності у вузі, є досить рухливими і динамічними. Вони вимагають постійноготворчого підходу педагога до вибору способів спілкування. Спілкування викладачаповинно постійно збагачуватися новими прийомами та засобами. Суть його полягаєв тому, що воно на різних рівнях вимагає від викладача постійної таобов'язкової адаптації до умов того чи того виду педагогічної діяльності.
Отже, ефективнеспілкування можливе за таких умов:
1.Встановлення відносин довіри на основі визнання іншої людини особистістю.
2.Безоцінне (некритичне) і безумовне прийняття іншої людини.
3.Щире виявлення розуміння і співчуття.
4.Конгруентність (відповідність думок — почуттям — словам — невербальнимдіям — ситуації) і аутентичність (відвертість, щирість) власної поведінки.
5.Забезпечення співрозмовникам свободи висловлювання власних думок,почуттів, участі у прийнятті рішень і відповідальності за їх наслідки.
1.2.3 Психічна саморегуляція
Прийняті рішеннявиявляються передусім у керуванні своїм внутрішнім світом, тобто всаморегуляції. Неможливо справляти вплив на інших, не вміючи володіти собою.
Саморегуляцію умовно поділяють на фізичну іпсихічну (емоційну). «Фізична саморегуляція починається з усвідомленнявідчуттів від власного фізичного тіла, його стану, характеру роботи органів там'язів, темпоритму дихання, ходи, рухів. Після цього приймають рішення пронеобхідність змін та прийоми самовпливу».[10, 251]
Основасаморегуляції — усвідомлення того, що відбувається в кожний конкретний моментчасу. Часто неусвідомлені сором, почуття провини перетворюються у гнів,роздратування, агресію або депресію, які видаються немотивованими або їмпідшукуються нелогічні причини і які людина намагається марно придушити.
Інший важливийкомпонент фізичної саморегуляції — контроль дихання. Дихання — це і показникнапруження (гнів — прискорене дихання, жах — завмираюче дихання) аборозслаблення; і регулятор психофізичного стану (уповільнюючи дихання, людиназаспокоюється, а концентрація на процесі дихання змінює його характер, щовикликає зміни в хімічному складі крові, емоціях тощо).
Будь-який актдіяльності включає м'язові дії, навіть слухання. Отже, кожний психоемоційнийстан відбивається на нервово-м'язовій системі та приводить до її зміни. Стрес,утома — результат тривалого напруження певних м'язів, постійної готовностіпрацювати чи відбивати агресію. Отже, протидія стресу, хвилюванню, утомі —свідоме розслаблення м'язів. Усвідомивши місце напруження, «затиску»,треба послідовно розпрямити й уявити важкими і теплими руки, долоні, пальці,ноги, спину, плечі, брови, губи, щелепи; тільки очі та лоб треба уявитипрохолодними.
Відомий вчительЄ.М. Ільїн вважає, що вчитель, як ніхто інший, повинен уміти відпочивати неднями, тижнями, місяцями, а буквально хвилинами. Відпочити — означаєрозслабитись, для чого достатньо навіть перерви між уроками. Самопочуттяпедагога така ж професійна проблема, як і ерудиція чи методичнапідготовленість. Уміння «перемогти» погоду (сонячні спалахи, магнітнібурі і т. ін.) входить до комплексу педагогічної техніки. Саморегуляціявиявляється в умінні не тільки знімати напруження, а й викликати відчуттястриманої сили, упевненості в собі, енергійності, змобілізованості, активності.
Психічнасаморегуляція полягаєв керуванні своїми переживаннями, почуттями, уявою, увагою тощо. Вона включаєуміння змінювати емоційний стан, стримувати гнів, роздратування, образу;викликати спокій, робочий настрій; демонструвати упевненість, доброзичливість,оптимізм. Це можливо за допомогою фізичних дій, повного зосередження, образногосамонавіювання, раціонального самоаналізу та інших прийомів саморегуляції.[16,4]
Перший спосібвпливу на емоції це зміна міміки, пантоміміки, напруження м'язів, темпу таглибини дихання, рухів, ходи (наприклад, нахмурені брови погіршують настрій, апосмішка — покращує; розвалившись у кріслі, не можливо обурюватись, арозпрямивши затиснуті у кулаки пальці, зменшуєш гнів).
Повне зосередженняна процесі будь-якої діяльності, а не на результатах, зовнішніх об'єктах абовласних емоціях, поліпшує її якість, покращує пам'ять, мислення.
Третій спосібсаморегуляції — управління своєю уявою, образне самонавіювання. Більшість людейзвикли несвідомо пливти за течією своєї уяви, а не керувати нею. Керуючи образами,які ми уявляємо, ми впливаємо на свої думки, настрій, бажання, потреби.Керувати уявою означає не боротися з образами, що виникають, а спостерігати їхнемов збоку, емоційно відсторонившись від ситуацій, які ми уявляємо, аналізуючиїх причини, функції, механізми. Мислене програвання (рефлексія) стресовихситуацій на тлі розслаблення (релаксації) дозволяє керувати собою. Джереламиуяви є реальні об'єкти, процеси, ситуації. Створюючи уявні образи, мивикликаємо відповідні почуття, мотиви.
Самоконтроль можливийтільки завдяки осмисленню, прогнозуванню, уявленню наслідків своїх дій. Якщонаслідки сприймаються як негативні — потреба в певній діяльності зменшується, інавпаки. Так зване слабовілля — це реакція на негативні емоційні бар'єри,спогади або прогнози, оцінки. «Сила волі» полягає не в тому, щобпримушувати себе робити небажане, а в умінні спрямовувати потік уявлень унеобхідному руслі.
Уявлення можебути продуктивною силою, що спонукає до активності та творчої діяльності, абонепродуктивною — так звані мислені ігри. Людина витрачає масу енергії нанегативні фантазії, а потім поводить себе так, начебто вони і є реальністю.
Дуже важливоконтролювати процес уяви і розпізнавати вчасно подібні фантазії, якіспотворюють сприйняття і ведуть до неадекватних вчинків.
Саморегуляція —це не придушення негативних образів, а заміна їх на такі, що стимулюють докорисних справ. Позитивні переживання необхідно поєднувати з корисними діями, анегативні вчинки не карати, а просто підкріпляти, не поєднувати з діями, що приносятьзадоволення, позитивними емоціями, самозаохоченням.
До прийомівсаморегуляції також належить раціональний самовплив, тобто аналіз почуттів,бажань; виділення в них позитивних і негативних рис, порівняння витрат часу тасил з імовірністю досягнення результатів, збереження або зниження рівнядомагань, що впливає на рівень тривожності, змінює характер емоцій, настрій,прагнення.
Прийомомсаморегуляції може бути і «виконання» бажаної соціальної ролі.Лякливий грає роль сміливого, мовчазний — комунікабельного, тривожний —упевненого. Молодому вчителю на роботі корисно «грати» спокійного,рішучого, урівноваженого, доки він справді стане таким.
Допсихотерапевтичних прийомів саморегуляції належить, зокрема, рефреймінг, тобтозміна контексту або смислу події. Перейменувавши, переоцінивши смисл ситуації,ми змінюємо свою емоційну реакцію. Розуміння того, що негативна поведінка водних обставинах стає в інших позитивною, є основою рефреймінгу контексту.Отже, саморегуляція дасть викладачу змогу ефективно спілкуватися.
2. Вдосконаленняпедагогічної техніки викладача
Теоретичний іпрактичний рівні опанування вихователем педагогічним досвідом людствастановлять методологічну і технологічну основу його педагогічної діяльності тає важливою передумовою поступового просування до вершин педагогічноїмайстерності. Необхідно також зауважити, що педагогічна діяльність – ценайвідповідальніша галузь людської діяльності. До цієї роботи можна допустититільки тих осіб, які мають до неї хист та інші особистісні якості, що сприяютьцій діяльності.
Слід враховуватитакий аспект: у складних умовах життєдіяльності основним інструментом виховноговпливу на вихованців є особистість педагога, його професійна майстерність,рівень зрілості в педагогічній діяльності та особистісні якості.
Головнепризначення педагога полягає в тому, щоб своєю високою моральністю, любов’ю долюдей, знаннями, працелюбністю та іншими якостями стати взірцем длянаслідування з боку студентів і особистим прикладом виховувати у них людяність.Тому викладач повинен постійно здійснювати вдосконалення своїх навиків іздібностей. Наведемо деякі напрямки і засоби досягнення педагогічноїмайстерності.
Вдосконаленнякультури зовнішнього вигляду
Наведемо принципина яких має базуватися самовдосконалення вчителя у вказаному напрямку:
1. Комплексність.Необхідно відпрацьовувати всі елементи зовнішності в комплексі, оскільки на тліоднобоких зрушень одразу чітко будуть помітні не доопрацювання в іншомуаспекті. Наприклад, учитель, що дбає про свій зовнішній вигляд, отримуєпрекрасні результати (елегантний костюм, зачіска до лиця, майстерний макіяжтощо). Водночас, якщо він не володіє своїм голосом (говорить голосно або дужетихо), то досить швидко зачарування вчителем розсіюється.
2.Індивідуалізація (індивідуальний стиль, імідж, своєрідність жестикуляції,міміки, голосу, постави, тобто все те, що відрізняє одного вчителя від іншого).
3.Самовдосконалення. Не зупиняючись на досягнутому, постійний крок уперед, довершин майстерності.
4. Дотриманняпостійності у вияві ознак учительської зовнішності. Іншими словами, взявши насебе роль вихователя, педагог пам'ятає про це щохвилини і демонструє її черезсвою зовнішність незалежно від того, чи знаходиться він у безпосередньомуконтакті з учнями чи ні.
5. Дотримання професійної культури(інтелігентність, педагогічна етика, толерантність, педагогічний такт, емоційнастійкість, жестом, мімікою, тоном мовлення та ін.).
6.Концентричність. Передбачає, що кожне нове вміння, яке розвиває вчитель і якепоступово трансформується у звичку, має базуватися на попередніх знаннях,уміннях і навичках та перебувати у безпосередньому зв'язку.
7. Активністьполягає в тому, що процес самовдосконалення — наслідок власної активності таініціативи.
8. Цілісність —означає перехід від роботи з елементами із системними компонентами і системою вцілому. Вдосконалюючи складник зовнішності, вчитель паралельно вдосконалюєтехніку саморегуляції, взаємодії з учнями, застосовуючи набуті вміння напрактиці. Це дає змогу підняти рівень педагогічної техніки в цілому, що,безумовно, вплине на рівень зростання педагогічної майстерності.
9. Єдністьособистісного і дійового, що передбачає самовдосконалення в умовах певноїдіяльності особистості. Без цього неможливо отримувати нові імпульси розвитку.
10.Перспективність — бачення близької і далекої перспективи, робота на завтрашнійдень, що стимулює сьогоднішню діяльність щодо самовдосконалення.
Виокремленоумови, за яких можна досягти мети, тобто створити або удосконалити своюзовнішність, яка б позитивно впливала на суб'єктів виховання. «Це можливоі цілком доступно кожному вчителеві, якщо:
1. Цілеспрямованопрацювати над собою.
2. Мати великебажання.
3. Дотримуватисявищезазначених принципів.
4. Створитивласну програму дій.
5. Мативзаєморозуміння з педагогічним колективом.
6. Усвідомитинеобхідність самовдосконалення.
7. Є зразок —авторитетний педагог, що відповідає цим вимогам» [12, 36]
Вдосконаленнязовнішньої виразності
Виділяють такішляхи досягнення зовнішньої виразності:
1) навчитися диференціювати йадекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння «читатиобличчя», розуміти мову тіла, часу, простору у спілкуванні;
2) прагнути розширити особистийдіапазон різних засобів шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи,міміки, візуального контакту, організація простору) і самоконтролю зовнішньоїтехніки; домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки відбувалосяорганічно з внутрішнім переживанням, як логічне продовження педагогічногозавдання, думки почуття вчителя. Історія театру знає різні шляхи досягненнязовнішньої виразності. У театрі ремесла користуються готовими трафаретами,штампами для умовного відтворення образів і пристрастей. У театрі уявленнявикликають справжні переживання, але під час підготовки до дії, пошуку зовнішньогомалюнку ролі, а на сцені роль можуть грати без великих душевних зусиль. Інарешті, в театрі переживань, який обстоював К. Станіславський, дбають не провідпрацювання масок, коли зовнішня техніка є «ефективною мовою фасаду»,а про природну, виразну самореалізацію особистості в логіці життя образу. Тожучителеві слід не приміряти образи, а виявляти зовні зміст задуму педагогічноїдії, знявши «м'язові затиски», скутість, щоб внутрішнє тепло думки іпочуття благородно сяяло в його погляді, міміці, слові.
Досягненнявиразності педагогічної техніки — лише одна зі сходинок до педагогічноїмайстерності. Техніка без усвідомлення завдань педагогічної дії, без розуміннямотивів діяльності учнів, істинної суті результатів взаємодії залишитьсяпорожньою формою, беззмістовною непрофесійною дією. Отже, опанування їїприйомами має здійснюватися в контексті підвищення загальної педагогічноїкультури вчителя.
Вдосконалення саморегуляції викладача
Як ужезазначалося в першому розділі, важливим елементом педагогічної техніки є вміннякерувати своїм внутрішнім світом. «Тому для саморегуляції психічних станівможна використати цілий комплекс методів:
1. Переключенняуваги полягає у тому, що ви самостійно можете, раптово спрямувати свою увагу зоб’єкту думки, який вас хвилює, на інший об’єкт, яких в даній ситуації навітьнемає, але він може викликати позитивні переживання.
2.Самопідбадьорювання — це звернення до самого себе для того, щоб зміцнити віру всебе, вмовити не хвилюватися, повірити в успіх підготовки до служби в армії іінше.
3.Самопереконання — це вміння переконати себе у здатності регулювати своїнастрої, почуття, вчинки, це дискусія із самим собою, регулювання емоцій.
4. Самонаказ — ценаказ собі діяти у певних екстремальних ситуаціях. Так, за самонаказом потрібновставати вранці, коли цього робити не хочеться, дотримуватись режиму дня,дисципліни, доводити розпочату справу до кінця.
5. Самонавіювання- побудовано на тих самих механізмах, що й самопідбадьорювання.» [3, 132]
Способи та методирелаксації
Наведемовизначення поняття релаксації -це розрядка організму від втоми.
Для цього можебути:
1) сон, якщо визможете заснути в ситуації напруження;
2) аутотреннінг,коли людина ніби оволодіває функціями свого організму (серцебиття, дихання,теплові відчуття і т.д.) психотерапевтичний метод поєднує в собі елементисамонавіювання та саморегуляції. Він допомагає управляти своїми емоціями,відновляти сили і працездатність, знімати нервові напруження.
Приклад: щобнавіяти собі тепло, уявіть, що лежите на теплому піску під сонцем і ваше тілозігрівається, ваші судини розслаблюються, розширюються і т.д. (підготовчаформула 3-4).
Занурення — вихідз стану займає 20-30 хв, підготовка- 5-10 хв. Щоб забоби релаксації булиефективні необхідно займатись аутотреннінгом 2-3 рази на день.
Таблиця 1-Засоби, що використовуються при проведенні аутотреннінгівПідготовка Занурення Вихід — влаштуватись зручно — я заспокоююсь — я добре відпочив — якомога зручніше — обличчя спокійне
— відчуття ваги залишаю
руки, ноги, тіло — нікуди не поспішаю — усе моє тіло розслаблюється — мене чекає приємна процедура — руки розслаблюються голова відпочила, свіжа — дихаю спокійно з задоволенням — кисті рук розслаблюються Я почуваю себе добре
Отже, майбутньому вчителю важливо мати власну програму роботи надудосконаленням своєї педагогічної техніки.
Перша сходинка у цій програмі –дійти переконання втому, що власний образнеобхідно творити, конструювати так, як викладач розробляє попередньо план таструктуру заняття. Питання техніки зовнішнього вигляду має стати об’єктом увагистудента. Тут не можна покладатися тільки на інтуїцію та природний хист.Потрібна цілеспрямована та систематична робота над собою, професійне пізнанняособливостей власної психічної природи, її сильні та слабкі сторони.
Друга сходинка у набутті досвіду гідної самопрезентації -оволодіннярізними техніками. Тут складниками є:
а) техніка експресії і посилання емоційної привабливості (використанняміміки, погляду, рухів, дистанції тощо);
б) техніка психічної саморегуляції (емоційне на лаштування на публічнеспілкування, зняття психічної напруженості);
в) техніка контактної взаємодії невербальними засобами.
Третя сходинка – систематичне тренування в різних умовах спілкування злюдьми, вироблення індивідуального стилю само презентації, коригування помилокта інше. [11, 221]
Висновки
Отже, виходячи з вищевикладеного в курсовій роботі, зробимо деяківисновки: діяльність викладача вищої школи має високу соціальну значущість ізаймає одне з центральних місць у державотворенні, формуванні національноїсвідомості і духовної культури українського суспільства. Професійна педагогічнадіяльність викладача може розглядатися як цілісна динамічна система. Працявикладача вищого навчального закладу являє собою свідому, доцільну діяльністьщодо навчання, виховання і розвитку студентів. Таким чином, праця викладачавищого навчального закладу — це висококваліфікована розумова праця щодопідготовки й виховання кадрів спеціалістів вищої кваліфікації з усіх галузейнародного господарства, інтелектуальної еліти суспільства, українськоїінтелігенції. В ній органічно поєднані знання та ерудиція вченого і мистецтвопедагога, висока культура та інтелектуальна, моральна зрілість, усвідомленняобов'язку і почуття відповідальності.
Нова концепція освіти і виховання у вищій школі вимагає удосконаленняпедагогічної діяльності викладачів вищого навчального закладу і досягнення нимипрофесіоналізму. Професіоналізм знань є основою, підґрунтям формуванняпрофесіоналізму загалом. Професіоналізм спілкування — це готовність і уміннявикористовувати системні знання у взаємодії зі студентами. Обов'язковою нормоюпрофесійної поведінки викладача є дотримання педагогічної етики, прагненняформувати людські стосунки зі студентами і між ними. Отже, професіоналізмзнань, професіоналізм спілкування, професіоналізм самовдосконаленнязабезпечують розвиток цілісної системи — професіоналізму діяльності педагога. Впедагогічній діяльності ці структурні елементи взаємопов'язані івзаємозумовлені. У формуванні особистості педагога є два головних аспекти — професійнийі культурний. Отже, вищий навчальний заклад покликаний давати не тільки знання,а й формувати особистість. Саме культура є підґрунтям формування особистостівчителя. Тільки у культурному середовищі можуть формуватися спеціалісти, здатнівільно і широко мислити, створювати інтелектуальні цінності, яких завждипотребує суспільство. Педагогічна культура діалектичне пов'язана з усімаелементами особистісної культури: моральною, естетичною, розумовою, правовою,політичною, екологічною та ін., оскільки вона є інтегральним показником іншихвидів культур, їх складовою і в той же час включає їх у себе. Складовіпедагогічної культури — науковий світогляд, наукова ерудиція, духовнебагатство, педагогічна майстерність, педагогічні здібності,природно-педагогічні людські якості, педагогічна техніка (культура зовнішньоговигляду, культура мови, культура спілкування, педагогічна етика, педагогічнийтакт), прагнення до самовдосконалення. Саме цією педагогічною культурою маєволодіти викладач вищого навчального закладу. Виділення педагогічної культури,однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлене специфікою педагогічноїдіяльності викладача, вчителя, спрямованої на формування особистості, здатної умайбутньому відтворювати й збагачувати культуру суспільства.
Список використаних джерел
1. Азаров Ю.П. Тайны педагогического мастерства:учебное пособие. – М., 2004
2. Актуальні проблеми підготовки педагогічних кадрівдо творчої професійної діяльності: Зб. наук. праць. –К., 1993. – 240 с.
3. Андриади И.П. Основы педагогического мастерства:учебное пособие для студентов средних педагогических учебных заведений. – М.:Академия, 1999
4. Балл Г.О. Про психологічні засади формуванняготовності до професійної праці // Психолого – педагогічні проблеми професійноїосвіти. – К., 1994. – С. 98- 100
5. Болюбаш Я.Я. Організація навчального процесу увищих закладах освіти: Навч. пос. для слухачів закладів підвищення кваліфікаціїсистеми вищої освіти. — К.: ВВП «Компас», 1997. – 64 с.
6. Бутенко В.Г. Естетичні орієнтири педагогічної праці// Етноестетика праці вчителя. – К., 1995. – С.7-12.
7. Макаренко А. С. Деякі висновки з мого педагогічногодосвіду // Твори: В 7 т. — Т. 5. — С. 215.
8. А.І. Кузьмінських.Педагогіка вищої школи.Навчальний посібник-2000р.
9. Лабунская В. А. Невербальное общение: социальный подход.— С. 31.
Палтишев М.М. Педагогічна майстерність і шляхи їїдосягнення. – К., 2000.
10. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник// Заредакцією З.Н. Курлянд,- 2006р.
11. Педагогічна майстерність: Підручник / За ред.І.А.Зязюна –К.: Вища школа,2004. –с.420.
12. Проблема особистості вчителя та його фаховоїпідготовки: Зб. наук. праць / За ред. М.Б. Євтуха. – К., 1994. – 116 с.
13. Симонов В. Диагностика личности ипрофессионального мастерства преподавателя. – Москва, 1995.
14. Сорока-Росинский В.Н. Педагогическиесочинения. —М.: Педагоги-ка, 1991. —С. 209—214.
15. Учителю о педагогической технике / Под ред.Л.И.Рувинского. – М.: Педагогика, 1987. – 406 с.
16. Чарный Б.М. Учитесь властвовать собой. – Пермь,1984. – с. 4. 17. Язовицкий Е.В. Говорите правильно: Этика речи. – Л.:Просвещение, 1969. – 164 с.