Дидактичні основи процесу навчання
Нинівідчувається потреба в створенні не тільки нових типів навчальних закладів(гімназій, ліцеїв та ін.), а й новітньої освітньої системи як сукупностідовершених технологій, що і є ведучі проблеми сучасної дидактики. Наставшигодину оновлення психолого-педагогічного змісту діяльності освітніх закладівУкраїни відповідно до нового соціального замовлення. Трансформація традиційноїосвіти в особистісно-орієнтовану залежить від гуманістичної спрямованостіпедагогів, потребує відповідних змін не лише в змісті освіти (зміна навчальнихпланів, програм, підручників), а й у самій технології освітнього процесу.Створення нового освітнього просторові має реалізуватися в ідеях сучаснихдидактичних системахсуб’єктно-діяльнісного підходу, теорії рівноваги, цілеутворення,і, особливо, безперервного навчання. Принципове значення останнього всистемі сучасної освіти неодноразово підкреслювалося в попередньому розділі.
Яквідомо, поширені поведінкові орієнтації в освіті включають діапазонрізноманітних стимулів психологічного, педагогічного, методичного характерові,які слугують підкріпленням поведінки суб'єкта. Орієнтація на особистість, яканавчається, врахування її мотивів, інтересів, бажань, намірів, потреб, стилевіпізнавальної діяльності, сприяють гнучкому моделюванню навчального процесу,ефективності навчання. У зв'язку з цим, домінування ідеї персоналізації, елективності,свободи вибору форм освіти самим суб'єктом навчання, дає можливість більшдетально розглянути суб’єктно-дільніснийпідхід в умовах сучасного вузові.
Неменш важливим є і концепція спонукальних стимулів, яка базується на знаннімотиваційно-потребової сфери учня, диференціації стимулів у залежності відіндивідуальних особливостей суб'єкта навчання, специфіки виду діяльності, уякові він включень, від емоційних, когнітивних факторів, стимулів культурологічногохарактерові, соціального середовища оточення тощо.
Усучасній педагогіці вищої школи інтерес представляє також і теорія рівноваги,побудована на нейтралізації фрустрацій, які виникають у результаті відсутностів навчальному процесі, у педагогічному спілкуванні позитивних емоцій,підкріплення, емоційного сприятливого клімату і на усуненні деструктивних факторіву процесі навчання.
Узв'язку з цим, до постійних проблем навчання належить розходження, певнийдисонанс між цілями учня і вчителя, у даному розділі розглядаються проблемицілеутворення і цілеполягання.
Такожаналізуються основні положення комунікативної дидактики, яка припускаєнеобхідність стимулювання комунікативних процесів у навчанні, зміну установокучнів, створення педагогічно доцільних розумів спілкування, розгляд навчання якпроцесу інтеріоризації знань, що припускає розвиток емотивної сфери, волі виборуформ і змісту навчання.
Тодіяк домінуючим стимулом у всіх видах і формах навчання є новизна інформації,змісту освіти, а процеси її сприйняття, осмислення, кодування і декодуваннязалежати від когнітивного стилеві діяльності, інтелектуальних здібностей їїперебоязкі, увага приділена інформаційно-психологічному підходу в навчанні.
Ознайомленняіз широким колом тенденцій, теорій і напрямків у дидактикові, дає можливістьперебороти стереотипи і штампи в системі сучасного вищої освіти, а такожстворює реальні стимули для перебудови її управлінських стратегій і тактик,інтеграції національної вищої школи у світову систему освіти.
Термін«дидактика «вживають у педагогіки з початку XVII ст. Вперше він з'явився вназві головного педагогічного твору Я.А. Каменського (1592–1670),видатного чеського педагога й просвітителя, «Велика дидактика». У своїй книзівчений розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, впершеобґрунтував класно-урочну форму навчання.
Значнийвплив на розвиток дидактики малі педагогічні подивися французького вченогоЖана-Жака Руссо (1712–1778), які він продемонстрував у своєму творі «Еміль, абопро виховання». Вчити, стверджував він, треба тому, що згодиться в житті, атакож пропонував створити систему природного та вільного виховання навчаємих,бо особистість винна бути вільною як у виборі змісту навчального матеріалу, такі в методах навчання.
Вісторію дидактики внесене й ім'я німецького педагога Адольфа Дістервега(1790–1866). Педагог вважав, що глибоке опанування навчаємими знань вимагаєпостійного спонукання їх розуму до пізнання, самодіяльності в навчанні. Причомунайкращим є тієї метод, який активізує навчання.
Великийвнесок у розвиток дидактики зробив видатний вітчизняний педагог К. Ушинський(1824–1870). Його педагогічні дій: «Праця в її психічному і виховному значенні»,«Людина як предмет виховання» та інші розкрили цілісну дидактичну систему,визначив основні шляхи і засоби розвиваючого навчання.
Значнийвплив на розвиток дидактики мала теорія поетапного формування розумових дії П.Я.Гальперіна (1901–1987).
Дидактикарозглядається як самостійний розділ педагогіки і як самостійна наука, термінякої походити від грецького «didaktikos», що означає «повчати».
Дидактика– галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання впроцесі навчання.
Термін«дидактика «у вищій школі розглядається в межах концепції розуміння предмета йоб'єкта педагогіки, а також у контексті про єдність термінів для усіх галузейзнань загальної педагогіки.
Увідмінності від загальної дидактики, дидактика вищої школи призначена поставитина наукову основу рішення наступних проблем:
· обґрунтування специфічних прояв мети вищої освіти;
· обґрунтування соціальних функцій вищої школи;
· обґрунтування змісту вищої освіти;
· наукове обґрунтування способів конструювання педагогічного процесуу вищій школі і здійснення навчальної діяльності;
· визначення оптимальних способів, вибір змісту, методів, форм,технологій навчання в заставах вищої освіти та ін.
Дидактикамає тісні зв'язки з багатьма науками. Передусім вона ґрунтується напедагогічній психології, яка досліджує розвіток особистості в процесі навчання,психічні основи навчання і виховання студентів, розкриває особливості психічнихпроцесів особистості, шляхи формування їх здібностей і потреб як якостейфахівця. Усі це безпосередньо стосується процесу навчання.
Длявизначення гіпотез, методики їх перевірки і теоретичного обґрунтуванняотриманих результатів, дидактика використовує дані учіння фізіології вищоїнервової діяльності людини.
Важливі та різнобічні зв'язки має дидактика з теорією виховання.Вона використовує загальні закономірності, принципи і методи виховання, дляоволодіння в процесі навчання основами науки, техніки, мистецтва.
Оскількидидактика виявляє закономірності спілкування між студентами і викладачами, вонапов'язана із соціологією. З кібернетики дидактика використовує знання протеорію управління педагогічними процесами, у першу чергу про управлінняпроцесом навчання. Дидактика пов'язана з методиками викладання окремихпредметів. Методики є спеціальними дисциплінами педагогіки. Смороду вивчаютьпроблеми викладання й учіння, властиві певному навчальному предметові. Водночасметодики використовують здобутки дидактики як загальну основу для вирішенняконкретних проблем вищої школи.
Поняття запозичені із інших наук, відображують навчанняіз окремого бокові, надають дидактики матеріал для теоретичного осмислення їївласного предмета дослідження. Власний понятійний апарат дидактики виступає якупорядкована система і вишиковується коло головних категорій «викладання» і «учіння«, виступаючих у своєї єдності вдосконалення змісту освіти і методики навчаннявідповідно до потреб суспільства. У період розбудови національної вищої школизусилля спрямованні на оптимізацію навчального процесу, тобто організацію йогона В процесі свого розвитку дидактика вирішує проблему в таких засідках, якідали б змогу досягти найкращих результатів за найменших витрат години і зусиль.Удосконалення процесу навчання, модернізація його форм і методів відбуваєтьсяводночас з інтенсифікацією викладання й учіння, що підвищує працездатністьстудентів і педагогів, продуктивність їх дій, пізнавальну самостійність,ініціативу і творчу активність. Сучасна вища школа орієнтована на формуванняініціативної на основі індивідуалізації особистості студента.
Актуальним питанням дидактики є посиленняміжпредметних і внутріпредметних зв'язків, що дає змогу заощаджувати навчальнийгодина й ефективніше формувати науковий світогляд, спираючись на філософськуідею єдності предметів і явищ.
У сучасних умовах ринкових відносин розширенняфункцій вищої школи, актуалізується завданням переосмислення практикивикладання і учіння студентів, теоретичного обґрунтування змін у дидактикивищої школи. Це завдання має практичне і теоретичне значення і вирішається лишез урахуванням даних низки суміжних наук – філософії, етики, естетики, історії,психології, мовознавства та інших, що посідають певне місце взагальнофілософському вченні про людину. З цих позицій розглядається питанняпро предмет і об'єкт порівняно галузі науково-педагогічного знання-дидактикивищої школи.
Доситьчасто в літературі поряд з поняттям «предмет дидактики» уживається (якрівнозначне йому) інше – «об'єкт дидактики». Серед педагогів, вчених існуєкрапка зору, що предмет дидактики не може вживатися без свого об'єкта і смородуоднакові щодо загальної середньої, вищої шкіл та інших.
Якскладова нової галузі науково-педагогічного знання – педагогіки вищої школи, –поняття «об'єкт дидактики вищої школи» має такі групи педагогічних явищ,процесів і фактів, які позначаються поняттям «навчальний процес», що є реальновизначена галузь об‘єктивної дійсності.
Усфері навчального процесу виділяються дві сторони, які перебувають унерозривному зв'язку і взаємодії: викладання (діяльність викладачів) і учіння(діяльність студентів). Перша з них є якісно визначеною системою становленнявикладачів до специфічної форми пізнання об'єктивної дійсності з метоюактивізувати пізнавальну діяльність студентів як у цілому, так і в межах тієїчи іншої спеціальності; друга-ці система становлення студентів до специфічнихформ оволодіння суспільним досвідом, спеціальністю з метою їх використання вжитті.
Сутьпитання полягає в тому, що стосунки, які мають студенти і викладачі в процесінавчання не завжди позитивні. Негативні вияви змушують студентів до непродуманихвчинків – відмовлення від подальшого навчання. У цьому контексті сутністьоб‘єкту дидактики полягає в доцільній організації навчального процесу-як ізбокові викладачів, кафедр, деканатові, так з бокові студентів, студентськихорганізацій. Уся ця складна система відносин взаємодіючих елементів, основоюякою є позначка навчання студентів як майбутніх спеціалістів, і є об‘єктомдидактики вищої школи.
Об‘єктом дидактики вищоїшколи (теорії навчання) є навчальний процес, його цілі,методи, форми організації, технології, результати.
Питання про предметдидактики вищої школи, згідно до концепції предмета педагогіки вищої школи (якатрактує стосовно розуміння предмета й об'єкта загальної педагогіки),розглядується в межах наукової теорії пізнання, яка вивчає природу пізнанняістини, об'єктивної дійсності стосовно розуміння сутності педагогічного процесувищої школи.
Визначення предметадидактики вищої школи є своєрідним результатом систематизації й узагальненнятихнув знань, які сформувалися трьох-чотирьох десятиліть активного розвиткуцієї нової галузі загальної педагогіки. Тому при визначенні предмета дидактикивищої школи, слід виходити з досягнутого рівня розвитку науки, тобтоураховувати процес створення і функціонування дійсних відношень студентів вищихнавчальних закладів, які забезпечують можливість оволодіння ними змістомосвіти, формування духовно багатого, добропорядного, свідомого громадянина,спеціаліста вищої кваліфікації різних галузей народного господарства.
Вузівська педагогікаконкретизує предмет дидактики в педагогічних явищах, які розкривають сутністьрозмаїтого навчального процесу. У цьому розумінні визначанням змісту предметадидактики можна вважати таке:
· визначення мети і завдань процесу навчання та створення розумівдля ефективного їх досягнення і виконання, без чого неможливе повноцінневикладання й учіння;
· здійснення наукових досліджень щодо окреслення змісту освітивідповідно до вимог суспільства, що дає змогу підібрати навчальний матеріал,який необхідно засвоїти студентам, та певні практичні навички, якими смородуповинні оволодіти за годину навчання у вищому закладі;
· ґрунтовне та усебічне вивчення закономірностей процесу навчання іздійснення спеціальної пошуково-експериментальної роботи;
· розробка і створення системи принципів процесу навчання на основіобробки виявлених закономірностей викладання й учіння;
· узагальнення і розробка форм, методів і прийомів навчання,ознайомлення викладачів зі способами і шляхами, за допомогою яких можна досягтицілей учіння студентів;
· впровадження сучасних освітніх і навчальних технологій;
· створення і забезпечення навчально-матеріальної бази, засобівнавчання, які мав би змогу використовувати викладач з метою виконання завданняпроцесу навчання.
Особливістю предметадидактики вищої школи є те, що вона вивчає проблеми навчання тією мірою, якоюприділяє значення для всіх навчальних предметів разом.
Предметом дидактики вищоїшколи (теорії навчання) є процес пізнання людиною навколишньоїдійсності і собі, навчання і виховання, освіта й самоосвіта.
Як складова частинапедагогіки вищої школи, дидактика має свій категоріальний апарат. До ньогопередусім належати основні категорії: навчання, викладання, учіння, пізнавальнадіяльність, зміст, сутність, навчально-пізнавальний процес, принципи, методи,форми, прийоми, засоби організації навчання, знання, уміння, навички та інші.
Процес навчання за своєюсутністю є рухом студента шляхом пізнання від незнання до знання, від повногодо повнішого, ширшого і точнішого знання. У ході навчального процесу встудентів формуються пізнавальні, практичні знання, вміння і навички,відбувається їх розвиток і виховання. Навчання як процес є формою пізнанняоб‘єктивної дійсності, оволодіння досвідом людства, одним з видів людськоїдіяльності, взаємодією викладача й студента і складається з двохвзаємозв‘язаних процесів – викладання й учіння. Поняття «навчальнийпроцес» охоплює всі компоненти навчання: викладання – форми, методи, засобинавчання якими використовується викладач; учіння-форми, методи, засоби пізнанняякими використовується студент.
У процесі навчаннявідбувається взаємодія між викладачем і студентом, а не просто вплив викладачана студента. Навчання викладач може проводити безпосередньо абоопосередковано-через систему завдань. Результативність навчання залежить відефективності взаємодій між викладачем і студентом та впливу навколишньогосередовища.
Процес навчання формуютьтісно пов'язані між собою його компоненти:
· цільовий-постанова конкретної мети вивчення навчального матеріалуна заняттях згідно до вимог кваліфікаційної характеристики випускника вищогонавчального заставі;
· стимулююче-мотиваційний – створення розумів, які спонукаютьстудентів до активної, творчої навчально-пізнавальної діяльності та формуютьпозитивну мотивацію до становлення і виконання цієї діяльності;
· змістовий-орієнтований на підбір дисциплін навчального планові,смисловисть навчального планові і підручників та сутність навчальних зайняти;
· операційно-дієви – визначення методів, форм, прийомів навчаннястудентів які оптимували засвоєння ними змісту навчального матеріалу;
· контрольно-регулюючий – перевірка засвоєння студентами знань,набуття умінь навичок та внесення коректив до змісту і методики навчання зметою підвищення ефективності процесу навчання;
· оціночно-результативний – виявлення рівня знань, умінь, навичокшкірного студента, розкриття причин неуспішності в шкірному конкретному випадкуі результативні дії щодо їх усунення.
Методологічною основоюпроцесу навчання виступає теорія пізнання, яка вивчає природу науковогопізнання його можливості, головні закономірності пізнавальної діяльностілюдини. Пізнання – є процес цілеспрямованого відображення об'єктивноїреальності у свідомості людей. Процеси навчання і пізнання спрямованні навивчення об'єктивної дійсності, її істини. Смороду здійснюються поступово: –осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків об'єкта вивчення наоснові спостереження; – застосування здобутих знань на практиці чи в навчанніабо перевірка здобутих у процесі пізнання знань на практиці. Навчаннявизначається як специфічна форма пізнання об'єктивної дійсності, набуттясуспільного досвіду. Взаємозв'язок між навчанням і науковим пізнанням полягає втому, що смороду спрямовані на вивчення законів і закономірностей об'єктивноїреальності.
Однак між процесомнавчання і процесом наукового пізнання є певні відмінності. Це визначається втому, що на різних етапах і рівнях навчання об'єктивно не відкриваються новізнання. Студенти знайомляться і засвоюють уже пізнанні істини. Під годинаучіння відбувається дослідження об'єкта, його вивчення через засвоєннястудентами яку може бути представлене наочними або словесними зображеннями, аякщо в процесі вивчення здобуваються тільки нові знання, те навчання, крімзасвоєння цих знань, передбачає формування в студентів вмінь і навичок.Практика в науковому пізнанні виступає критерієм істини здобутих у процесівивчення об'єктивної дійсності істот, тобто знань, у тієї годину як у процесінавчання перевіряти істинність цих знань німа споживи, а практика тількидопомагає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.
У вищий школі сліддомагатися того, щоб студенти уміли свідомо користуватися формами, прийомамипізнавальної діяльності, могли правильно застосовувати наукові принципи йметоди в засвоєнні навчального матеріалу, що формуватиме в студентів науковемислення. У навчанні знаходять вияви відомі положення філософії провзаємозв'язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей,заперечення, перехід кількісних змін у якісні.
Активізація навчальногопроцесу забезпечується суперечностями між:
· зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загальнимстаном цього процесу, який потребує постійного удосконалення;
· досягненнями студентами рівнів знань, умінь, навичок і необхіднимизнаннями, уміннями, навичками для розв'язування поставлених перед ними завдань;
· викладанням навчального матеріалу й індивідуальним характером йогозасвоєння;
· науково – теоретичними знаннями й уміннями використовувати їхпрактиці;
· здійсненням навчання через навчальні і практичні завданнявідповідно до потреб суспільства і наявним рівне знань, умінь і навичок,розумового троянд виткові студентів та інші.
Мистецтво викладачівполягає в з'ясуванні й використанні цих суперечностей для активізаціїпізнавальної діяльності студентів.
Важливим компонентомнавчання виступає пізнавальна діяльність яка характеризується виявленням базизнань, умінь, навичок, формуванням здібностей до творчої діяльності законкретними інноваціями, аналізом здобутого досвіду. Пізнавальній діяльністюназивають дії, які спрямованні на засвоєння знань та передбачають: сприйняттязнань і способів діяльності в процесі спостережень, спілкування і праці;цілепокладання в умовах співробітництва; перетворююча предметно-процесуальнадіяльність студентів; запам'ятовування, усвідомлення в процесі вивченнянавчального матеріалу; творче відтворення засвоєних знань; досвід творчого,інноваційного і репродуктивного застосування засвоєного.
Сучасний підхід допроцесу навчання розглядається з позицій цілісності, як високоорганізованавзаємоузгоджена комплексна діяльність викладача й студента, їхніх колективів узасвоєнні соціально-історичного досвіду та шляхів цього примноження з метоюзабезпечення всебічного розвитку особистості студента. Нині розвиток особистостів процесі навчання передбачає розвиток пам'яті, мови, мислення, культуринавчальної і наукової діяльності, творчих здібностей, формування досвідуемоційно-ціннісного становлення до довкілля і собі.
Центральною фігуроюпроцесу навчання є викладач, який виступає організатором усієї пізнавальноїдіяльності студентів. Головним учасником і суб'єктом процесу навчаннявизначається студент, зазаради якого створюється процес, у якому він виступає всуб'єкт-об'єктивні відносини з викладачем і довкіллям.
Викладач передусімвиступає як організатор і керівник пізнавальної діяльності студентів, створюєумови, за яких смороду можуть найраціональніше включитися в процес учіння.Контролюючи учіння, він винний бути готуємо допомогти студентам, коли в нихвиникають труднощі. Викладач усвідомлює загальну мету освіти і місце дисциплінив її реалізації, здійснює міжпредметні зв'язки. У процесі викладання демонструєглибоке, на сучасному рівні знання змісту навчальної дисципліни, яковівикладає, а також з методики, психології та педагогіки. Успішному викладаннюсприяє добрі знання особливостей студентів, педагогічна майстерність.
Діяльність викладача впроцесі навчання складається з планування викладацької діяльності, потоковогоконтролеві за навчальним процесом згідно до вимог навчального планові, йогокоригування, аналізу результатів своєї діяльності.
Ефективність процесунавчання залежить від соціально-психологічної підготовленості студента доучіння. Психологічна підготовленість означає, що студент усвідомлює метунавчання, є фізіологічно і педагогічно готуємо до нього, бажає вивчатинавчальний матеріал, проявляє активність у процесі учіння, уміє зосередитися нанавчально-пізнавальній діяльності та має належний рівень розвитку особистості.
Література
1. Аркас Микола. ІсторіяУкраїни – Русі. – К.: Вища шк., 2008. – 456 с.
2. Гессен С.И. Основипедагогіки: Введення в прикладну філософію: Навчальний посібник для вузів.-М.:Школа – Пресс, 2008. -448 с.
3. Закон України> //Законі України / Верховна Рада України, Інститут законодавства. – К., 1997. — Т.10. — С. 168–192.
4. Збірник законодавчихта нормативних актів про освіту. – ДО.: В освіти України, 1994.-Вип.1. – 336 с.
5. Сучасні системи вищоїосвіти: порівняння для України / В. Зубко; Нац. Ун-т «Києво-Могилянськаакадемія». К.: КМ Academia, 2009. – 290 с.