Правова охорона Конституції

Тема лекції «ПРАВОВА ОХОРОНА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ» План Вступ. 1. Поняття, зміст та система правової охорони конституції. 2. Загально-теоретична характеристика основих елементів системи правової охорони конституції. 3. Становлення інституту правової охорони конституції в Україні. Система правової охорони Конституції України.

4. Порядок внесення змін до Конституції України. 5. Конституційна відповідальність - як та елемент системи правової охорони Конституції України. 6. Конституційний контроль в Україні - як центральна ланка системи . охорони Конституції України. Вступ На попередній лекції ми говорили про поняття, сутність та зміст конституції держави, зокрема Конституції України. При цьому досить детальну увагу зверталося на ті характерні ознаки,

які власне і відрізняють конституцію від інших нормативно-правових актів. Ми звертали увагу на те, що конституція є законом, але не звичним. Це основний закон держави, це закон, що має найвищу юидичну силу, це закон для якого спеціально встановлюється своя (окрема) процедура внесення змін, оскільки сама Конституція, її положення повинні бути більш сталі, більш незмінні ніж всі

інші нормативно-правові акти. Тільки в такому випадку можна говорити про те, що Основний Закон держави є дійсно фундаментом, основою, стрежнем і так далі всієї нормативно-правової системи держави. Саме тому, як тільки виникла конституція перед державою повстало питання про забезпечення стабільності її політико-правового положення. Насамперед мова ішла про збереження

її як основного закону держави, як закону що має вищу юридичну силу та закону з підвищеною степеню стабільності. Розуміння того, що порушення специфічного статусу Конституції може потягти за собою руйнацію всієї правової системи держави привело до ідеї створення у державі системи заходів правового характеру направлених на збереження непорушності політико-правового змісту Основного Закону держави.

Окреслена вище проблема є предметом сьогоднішньої лекції, яка так і називається «Правова охорона Конституції». Перед початком викладу безпосереднього лекційного матеріалу, коротко ознайомлю Вас з основаними спеціальними роботами (науковими статтями, монографіями, іншими публікаціями) по сьогоднішній темі, а також новими роботами: 1. Монографії, підручники, навчальні посібники : - монографія російського автора

Хабрієвої „Правова охорона Конституції”, м.Казань, 1995. (Звичайно в даній монаграфії нас цікавить насамперед загально- теоретичні напрацювання, а не конкретне законодавства Російської Федерації); - монографія українських авторів Кресіна І.О Коваленко А.А Балан С.В. „Інститут імпічменту”, Київ, Юридична думка, 2004; - дві невеликі монографії молодих українських вчених –

Ігоря Слідченка „Тлумачення Конституції: питання теорії та практики в контексті світового досвіду. – Одеса, 2003. та Юрія Барабаша „Парламентський контроль в Україні (конституційно-правовий аспект) Харків, 2004.; - аналітичний збірник „Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях та висновках”, Київ, „Атака”, 2003. (У Збірнику подано аналіз актів

КСУ за статтями та положеннями Конституції України; Із наукових статей опублікованих у журналі „Право України”, інших періодичних виданнях, варто ознайомитись із статтями присвяченими проблемам конституційної відповідальності Ольги Майданик (Право України, № 2, 2001 – „Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави,

суб’єкти”), київського професора Лідії Тарасівни Крищенко („Віче”, 2001, № 10 – „Конституційна відповідальність Глави держави”), молодого львівського вченого Зоряни Лунь „(Право України, № 7, 2002 – „Правова охорона конституції: до питання про постановку проблеми”), Інша джерела, разом із відповідними розділами та параграфами підручників з „Конституційного права України”, є рекомендовані Вам у наших методичних виданнях.

І. Поняття, зміст та система правової охорони конституції. Ідея правового захисту конституції в тій чи іншій формі, як така, в теорії конституційного права фактично відома ще з часів появи і утвердження конституції власне як політико-правової категорії ( кінець ХYІІІ - початок ХІХ ст.). Адже, разом із появою конституції, повстають непрості завдання пов’язанні із забезпеченням її верховенства, стабільності, ефективності дії

її норм. При цьому виникають проблеми необхідності забезпечення належного дотримання положень конституції як «знизу» - фізичними та юридичними особами, так і «зверху» - самою державною владою, її органами та посадовими особами. Початком утворення (своєрідною крапкою відліку) сучасних систем правової охорони конституції взагалі, справедливо вважається поява попередників (праобразів) сучасних органів конституційної юрисдикції. В правничій літературі досить поширеною

є думка про те, що конституційний контроль (а саме він, як відомо, визнається одним із центральних елементів сучасних систем правової охорони конституції) як такий був започаткований Верховним Судом США на межі ХYІІІ і ХІХ століть. При цьому, досить часто згадується висловлювання відомого американського політичного діяча минулого Олександр Гамільтона про те, що обов’язок суддів проголошувати недійсними всі закони, що суперечать конституції.

В той же самий час, в літературі мають місце і інші підходи в цьому питанні. Так, на думку проф. Володимир Шаповала, початком історії конституційного контролю слід вважати створення наприкінці Х YІІІ ст. у Франції спеціального органу до компетенції якого було віднесено визначення неконституційності законодавчих актів (мова іде про Охоронний Сенат за Конституціїю Франції 1799 року), а у витоків самої

ідеї правової охорони конституції слід покласти погляди та діяльність абата Сійєсса, Емануель-Жозефа (1748-1836) - відомого політичного діяча і мислителя часів Великої Французької революції (особливої уваги в цьому плані заслуговує його програмна промова виголошена в конвенті 20 липня 1795 року) (Детальніше про це в саттті: Шаповал В. Про генезу конституційного контролю: історико-правовий аспект проблеми //

Вісник Академії правових наук України, 1999, №2, С.104-107.) В пізніші часи, особливо кінець минулого - перша четверть нашого століття, ідея правової охорони конституції отримала свій дальший розвиток як у Європі, так і на північно-американському континенті. При цьому, фактично витворилися окремо різні підходи щодо сутності

і змісту конкретних форм даного явища і як наслідок - різні системи правової охорони конституції. Важливу роль у формуванні нових підходів щодо розвитку конституційного контролю у Європі (на відміну від того, що встановилось у США) відіграли ідеї відомого австрійського вченого-юриста Ганса Кельзена (1881-1973). В спеціальній юридичній літературі, як часто буває в подібних випадках, немає

єдиного підходу щодо визначення сутності і змісту поняття категорії «правова охорона конституції». Як правило, дану категорію пропонують розглядати у широкому і вузчому (спеціально-юридичному) розуміні. В першому випадку (в широкому розумінні цього терміну) мова іде про те, що правову охорону конституції слід розглядати як сокупність (єдність) різноманітних заходів по забезпеченню дії конституції. В цьому випадку йдеться не тільки про заходи юридичного характеру.

Тут можуть мати місце заходи різноманітного напрямку (від освітніх та виховних, і до соціальних та політичних дій). Т.б коли говорять про охорону конституції в її широкому розумінні, то мають на увазі що на ідею захисту (охорони) конституції мають працювати всі чинники демократичного суспільства. Так, Вчителі у школі мають пропагувати ідеї демократії та правової держави і вчити дітей строго дотримуватись

Конституції, не порушувати її норм та положень, засоби масової інформації зобовязані пропагувати конституційної держави і таким чином формувати світогляд громадян в основі якого має лежати повага до Конституції та її норм, політичні партії в своїй діяльності просто зобов’язані стояти на сторожі конституційного ладу, демократії та парламентаризму. Адже, порушення цих засад потягне за собою

і порушення принципів конституції як такої. Звичайно до цієї системи відносин повинні долучитися і держава з усіма її можливими правовими засобами направленими на збереження Конституції. У вузчому (суто юридичному) розумінні під правовою охороною конституції бачать сукупність засобів по забезпеченню юридичної дії Основного Закону держави. В цьому випадку йдеться про те, що держава повинна створити всі необхідні умови, коли за допомогою

державно-правових засобів та різного роду методів буде надійно забезпеченно чинність та стабільність конституційних норм. Іншими словами треба створити такі внутрішньо-державні механізми та політико-правові інституті при допомозі яких буде надійно забезпечено: а) верховенство Конституції т.б. її вища юридична силу; б) становище Конституції як основного закону держави т.б. фундаменту

її нормативно-правової системи; в) стабільність Конституції. Правова охорона конституції як певний політико-правовий інститут є новим явищем у нашій конституційно-правовій науці. Тому, у спеціальній літературі сьогодні є різні підходи як у визначенні самого цього явища, так і в віднесенні до його системи тих чи інших елементів.

Приведу Вам тільки декілька прикладів висловлювань відомих вчених з цього приводу. Так, одні автори до таких елементів системи „правової охорони конституції” відносять « особливий порядок зміни конституції, відповідальність вищих посадових осіб за її порушення, конституційне правосуддя» (проф. Ю.Юдін) , інші - судовий конституційний контроль, конституційну відповідальність, конституційний контроль парламенту,

конституційний референдум, вето глави держави (проф.Ж. Овсепян), треті ж - діяльність глави держави як гаранта Конституції, реалізацію права законодавчої ініціативи, особливий порядок внесення змін до конституції, конституційний нагляд і конституційний контроль, нормативне і казуальне конституційне тлумачення (проф.В.Лазарєв).

В окремих випадках, до загальновизнаних елементів системи правової охорони конституції (або як їх ще називають правових засобів захисту конституції як то конституційна відповідальність чи конституційна юстиція), відносять наприклад «превентивні і репресивні гарантії» (позбавлення основних політичних прав, можливість заборони політичних партій, інститут надзвичайного стану) (німецький професор Карл Хессе) і т.д Нам видається що, при визначенні поняття «правова охорона конституції» доцільним

є використання як комплексного підходу, т.б. поєднання обидвох («ширшого» і «вужчого» розумння сутності даного явища). З таких позицій, правову охорону конституції можна розглядати як систему політико-правових заходів та юридичних засобів за допомогою яких забезпечується незмінність становища конституції як основного закону держави, закону що має вищу юридичну силу та підвищену степінь стабільності, а також забезпечується належне виконання конституційних норм та дотримання режиму конституційної

законності. Відповідно, до основних (центральних) елементів даної системи слід віднести: а) особливий порядок прийняття конституції; б) особливий порядок внесення змін до Конституції; в) конституційну відповідальність; г) конституційний контроль. Кожен із вище перерахованих елементів (складових частин) даної системи на сьогоднішній день має в загальній теорії конституційного права певне теоретичне обґрунтування та відповідну практику застосування в тих

чи інших правових системах. Окремо варто звернути увагу на те, що коло суб’єктів функціонування системи правової охорони конституції (тобто перелік тих, хто безпосередньо є причетним до дії цієї системи), як правило, включає в себе 1) фізичних осіб; 2) народ (націю); 3) окремі органи державної влади; 4) главу держави; 5) окремих (інших) посадових осіб держави

і т.д. Всі вони можуть бути як учасниками однієї із форм правової охорони конституції (брати участь в практичній реалізації одного з елементів системи правової охорони конституції), так і одночасно декількох (наприклад: глава держави одночасно може виступати як ініціатор внесення змін до конституції, як суб’єкт права звернення до органу конституційного контролю і як суб’єкт конституційної відповідальності, тощо).

Висновки до першого параграфу: 1. Правова охорона Конституції – є важливим конституційним інститутом сучасної держави; 2. Правова охорона конституції це система політико-правових заходів та юридичних засобів за допомогою яких забезпечується незмінність становища конституції як основного закону держави, закону що має вищу юридичну силу та підвищену степінь стабільності, а також забезпечується належне виконання конституційних

норм та дотримання режиму конституційної законності. ІІ. Загально - теоретична характеристика основних елементів системи правової охорони конституції. Розглянемо коротко зміст основних елементів системи правової охорони конституції взагалі. Особливий порядок прийняття Конституції Зміст цього елементу системи правової охорони конституції полягає втому, що вже у самій появі конституції як нормативного документу, в порівнянні з

іншими нормативними актами закладено відмінність. Поява «Конституції» і поява «звичайного закону» - це різні політико-правові явища. Це обумовлено насамперед різною юридичною природою цих документів. В них різна степінь легітивності (т.б різна спепінь, різна величина законної сили, довіри з боку джерела законної влади - з боку народу,) Легітивність Конституції повинна завжди бути вищою легітивності звичайного

закону. Тому, як правило, на відміну від порядку прийняття законів парламентом, для прийняття Конституції використовують способи із «підвищеною легітивністю» як то - затвердження Конституції на референдумі чи її прийняття Установчими Зборами, Конституційною Асамблеєю і т.д. Особливий порядок внесення змін до Конституції Коли говорять за особливий порядок внесення змін до

Конституції, то мають на увазі особливий в порівнянні з внесенням змін і доповнень до звичайних законів. Якщо зміни і доповнення до звичайних законів вносяться в порядку звичайної парламентської процедури, то внесення змін до Конституції має свої особливості. Про ці особливості ми вже говорили на попередній лекції. Тут, можливо тільки нагадаємо, для внесення змін до

Конституції використовують як можливі варіанти : 1) ускладнену парламентську процедуру; 2) використання спеціального суб’єкта поза парламентом (наприклад: референдуму ) 3) використання т.з. „процедури повторення внесення відповідних змін” протягом певного часу, тошо. Конституційна відповідальність Конституційна відповідальність – це особливий самостійний вид юридичної відповідальності, передбачений Конституцією та іншими законами, зміст якого полягає в наступленні негативних

наслідків для порушників конституційно-правових норм. В спеціальній юридичній літературі говориться, що підставою виникнення конституційної відповідальності насамперед є порушення норм Конституції. Такою підставою може бути і порушення інших конституційно-правових норм. При цьому, конституційна відповідальність може мати місце тільки тоді, коли в законодавстві буде чітко визначено умовно кажучи свого роду „міру покарання” (конкретні

негативні наслідки) за порушення конституційно-правової норми Суб’єктами (т.б. тими на кого поширюється конституційно-правова відповідальність), – є виключно учасники конституційно-правових відносин. Конституційна відповідальність має місце тоді, коли за порушення конституційно-правових норм настають негативні наслідки що не містять в собі ознак кримінальної, адміністративної, цивільної відповідальності.

Хоч іноді ці види відповідальності можуть наступати для окремих суб’єктів як паралельні. Яскравим прикладом конституційної відповідальності в сучасному світі є імпічмент глави держави в демократичних країнах з республіканською формою правління: 1) Президент порушує Конституцію; 2) його притягують до конституційної відповідальності; 3) наступають негативні наслідки – дострокове позбавлення повноважень.

Суб’єктами конституційної відповідальності сьогодні як правило сьогодні є: - глава держави; - парламент; - уряд; - представницькі органи місцевого самоврядування; - посадові особи органів державної влади та місцевого самоврядування; - депутати парламенту; - політичні партії; - засоби масової інформації та інші суб’єкти конституційно-правових відносин. Санкціями конституційно-правовій відповідальності (негативними наслідками для порушників конституційно-

правових норм) є наступне: - дострокове позбавлення конституційних повноважень посадових осіб; - розпуск (припинення діяльності) державних органів та органів місцевого самоврядування; - позбавлення або зміна конституційного статусу політичних партій та інше. Конституційний контроль. Явище конституційного контролю вважається центральним (основним) елементом системи правового захисту конституції. Конституційний контроль фактично був

і історично першим реальним засобом забезпечення верховенства та стабільності конституції. Тому від самих початків на органи конституційного контролю – покладалався обов’язок не тільки звертати увагу на неконституційність дій та актів різних суб’єктів, а й безпосередньо втручатися в їх діяльність з метою недопущення появи неконституційних актів та призупинення неконституційних діянь. Звідси, конституційно-правова практика в частині забезпечення недопущення появи неконституційних актів

виробила два основні варіанти дій:  призупинення дії неконституційного акту  відміна неконституційного акту. В першому випадку (мова іде про застосування варіанту «призупинення дії неконституційного акту» ) орган конституційного контролю призупиняє на певний час дію неконстиуційного акту і дає можливість суб’єкту який прийняв даний акт привести його у відповідність до положень

Конституції. В другому випадку (використання варіанту «відміни неконституційного акту») орган конституційного контролю визнавши той чи інший акт неконституційним - просто відміняє його, оголошує його не чинним. Як правило, оголошення такого акту (акту який є не конституційним ) нечинним робиться з часу його видання. В науці конституційного права з самого початку становлення інституту правової охорони Конституції іде дискусія на тему «Хто повинен здійснювати конституційний

контроль в державі?». Іншими словами, на який саме орган держави (орган законодавчої, виконавчої, судової влади) має бути покладено цю функцію - функцію конституційного контролю чи конституційного нагляду. З цього приводу є різні міркування, відповідно і різні моделі практичної реалізації механізму правової охорони Конституції. Ще один із творців американської Конституції Олександр Гамільтон говорив (ми про це сьогодні вже згадували), що «Обов’язком суддів

є проголошення недійсними всіх законів які суперечать Основному Закону» . Тобто, для нього і його прихильників було однозначним те, що саме звичайні суди повинні стати на сторожі Конституції. Ця думка, пізніше вже як офіційна доктрина і лягла в основу побудови сучасної системи конституційного контролю США. В США , як відомо , функція конституційного контролю покладена на

Верховний Суд. Саме тому, на сьогоднішній день устійнились дві основні моделі (системи) конституційного контролю: 1. т.з американська модель; 2. т.з європейська модель (інша назва - асвтрійська або кельзенівська) модель . Історично ( по часу виникнення) першою була американська модель конституційного контролю. Назва походить від назви держави - США (Америка), де ця модель виникла і де має застосуваня по сьогоднішній день. Зміст американської моделі конституційного контролю полягає

в тому, що функцію останього (т.б. конституційого контролю) покладається на звичайні суди (суди загальної юрисдикції). «Амерриканська» модель конституційного контролю має декілька різновидів пов’язаних з тим, кому все таки надано право визначення конституційності нормативних актів, а саме: а) коли таке право маю усі суди (т.з. американська дифузна модель); б) коли таке право має тільки Верховний Суд; в) коли таке право має спеціальна палата

Верховного Суду. Зміст європейської моделі конституційного контролю полягає в тому, що функцію конституційого контролю покладається на спеціально створений судовий орган, або інший (не судовий) орган держави. Інша назва даної моделі конституційного контролю (асвтрійська або кельзенівська) походить від того, що її ідеологом був відомий європейський вчений-конституціоналіст ХХ століття Ганс

Кельзен, який її обгрунтував на зразу ж після Першої світової війни і вона з успіхом була впроваджена в австрійській конституційній системі міжвоєнного періоду. До слова, яскравим прихильником саме такої системи коонституційного контролю був і наш український вчений професор Львівського університету Станіслав Днітсрняський, який у своєму проекті Конституції

ЗУНР 1920 року запропонував створення Державного Судового Трибуналу з функціями органу конституційної юрисдикції. Конституційно-правова практика знає сьогодні дві основні процедурні форми здійснення конституційного контролю: 1) попередній конституційний контроль; 2) наступний конституційний контроль. Попередній конституційний контроль має місце на стадіях парламентського розгляду законопроекту, ще

до його промульгації главою держави. Наступний конституційний контроль має місце щодо законів уже прийнятих парламентом і введених в дію. За природою ініціювання здійснення конституційного контролю його умовно поділяют теж на дві групи: а) обов’язковий; б) факультативний. Обов’язковим конституційним контролем є такий контроль, який робиться за спеціальним (постійним) приписом; іншими словами - коли є визначено державою як обов’язок в тих чи

інших випадках здійснювати конституційний контроль. Факультативний конституційний контроль здійснюється з ініціативи встановлених органів (т.б може здійснюватись, а може і не здійснюватись. Для першого необхідна активна дія - проявлена ініціатива). Висновки до другого параграфу: 1. Загально визнаними елементами системи правової охорони

конституції сьогодні є: а) особливий порядок прийняття конституції; б) особливий порядок внесення змін до Конституції; в) конституційну відповідальність; г) конституційний контроль. 2. Кожен з цих елементів має свої напрацювання в науці конституційного права та відповідне застосування в конституційно-правовій практиці; 3. Центральним елементом системи правової охорони конституції є інститут конституційного контролю. ІІІ. Становлення

інституту правової охорони конституції в Україні. Система правової охорони Конституції України. В тій чи іншій формі елементи системи правової охорони конституції появляються в конституційних проектах українських політичних діячів уже на поч. ХХ-го століття. Конституційний проект Української Народної партії «Основний Закон ’’Самостійної України’’

Спілки народу українського» 1905 року (один із авторів проекту - відомий український правник та політичний діяч Микола Міхновський) знає вже як поодинокі елементи конституційної відповідальності, так і окрему процедуру внесення змін до конституції (розділ 9 Проекту - «Перегляд Основного Закону»). В пізніших конституційних проектах ( авторські проекти М.Грушевського, С.Барана, Т.Галіпа, О.Ейхельмана, Ю.

Романчука та інших), в проектах конституцій політичних партій, офіційних проектах конституцій УНР та ЗУНР, в Конституції УНР 1918 року - також мають місце окремі елементи (форми, засоби) правової охорони конституції. Однак, вперше на Україні найбільш повно ідея правової охорони конституції представлена в авторському проекті Конституції ЗУНР професора Львівського університету

Станіслава Дністрянського (1880-1935), який був підготовлений ним у 1920 р. спеціально на замовлення Уряду ЗУНР. Даний проект містить як окремі елемененти системи правової охорони конституції: 1) процедуру її прийняття (через Установчі Збори); 2) процедуру внесення змін до неї (через Загальнодержавну Раду - спеціально скликаний для цього орган, в склад якого мали входити окрім парламентаріїв представники

регіонів держави і корпоративних утворень); 3) інститут конституційної відповідальності (імпічмент Президента, відповідальність Уряду перед парламентом і т.д.); 4) інститут конституційного контролю - Державний Судовий Трибунал, на якого як і належить в таких випадках, покладалося в обов’язок перевіряти закони та інші акти на предмет їхньої конституційності, а у випадку не відповідності останніх положенням

Основного Закону відміняти такі акти . До певної міри, можна шукати окремі елементи системи правової охорони конституції і в радянський період (Конституції УРСР 1919, 1929, 1937 і 1978 років). Якісно нова ситуація навколо проблеми правової охорони конституції виникла з початком розвалу СРСР та відновленням державної незалежності України в 1991 році. В цей час, як відомо, зазнають «реабілітації»

ідеї парламетаризму, розподіллу влади, верховенства права, а інститут судового конституційого контролю перестає бути виключно «буржуазним» твором. Починається широкомаштабна трансформація суспільства - від тоталітаризму до демократії. А звідси, вже в перших програмних політико-правових документах того часу піднімається питання не тільки про необхідність прийняття нової Конституції України, а й сторення реальнодіючої системи

її правового захисту ( мова іде про положення Декларації про дежавний суверенітет України прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1991 року, Концепції нової Конституції України схваленої Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 року, Проекту Конституції України винесеного Верховною Радою України на всенародне обговорення 1 липня 1992 року).

Важливими крокоми на шляху до створення повноцінної системи правової охорони Конституції України стало прийняття Закону України «Про Конституційний Суд України» (3 червня 1992 року ) та нової Конституції України (28 червня 1996 р.). В Україні сьогодні іде процес становлення інституту правової охорони Конституції.

Система правової охорони Конституції України на сьогоднішній день в тій чи іншій мірі включає в себе відомі загально прийняті елементи цієї охорони. Деякі з них ( як інститути «особливого порядку прийняття Конституції» та « конституційної відповідальності») є менш опрацьованими і на теоретичному рівні і в практиці реалізації.

Інші ( інститути «внесення змін до Конституції» та «конституційного контролю» ) - сьогодні мають належну теоретичну базу та реально впроваджуються в життя. Розглянемо детальніше окремі з них. Висновки до третього параграфу: 1. Інститут правової охорони конституції в Україні має певні історичні основи (напрацювання українських вчених, досвід

УНР тощо). 2. Реальним початком створення повноцінної системи правової охорони Конституції України є прийняття Закону про Конституційний Суд України 1996 року ІУ. Порядок внесення змін до Конституції України. Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України містить окремий спеціальний розділ 13 - « Внесення змін до

Конституції України». Зразу ж варто окремо зазначити що даний розділ є достатньо опрацьований, в ньому широко використано багатий досвід сучасного зарубіжного конституціоналізму. Законодавець, виписуючи цю частину Основного Закону держави, поділив всі норми Конституції України на три групи: перша група - це норми (конституційні положення, принципи), які не підлягають зміні взагалі. друга група - це норми, які змінюються в спеціальному ускладненому порядку

третя група - це норми, які змінюються у спеціальному порядку До першої групи належать положення, чи зміни які можуть привести до наступного: 1. якщо змiни передбачають обмеження прав i свобод людини i громадянина; 2. якщо змiни передбачають скасування прав i свобод людини i громадянина; 3. якщо змiни спрямованi на лiквiдацiю незалежностi

України; 4. якщо змiни спрямованi на порушення територiальної цiлiсностi України. До другої групи належать положення розміщені в трьох розділах Основного Закону: роздiл I "Загальнi засади" роздiл III "Вибори. Референдум" роздiлу XIII "Внесення змiн до Конституцiї України До третьої групи - всі

інші положення Конституції України. Суб’єктами права внесення пропозицій щодо змін Конституції України є: 1. Президент України; 2. група народних депутатів Українив кількості не менш як третина народних депутатiв України вiд конституцiйного складу Верховної Ради України ( т.б. не менше 150 нар.депутатів (450:3)х1=150х1=150 ) Декілька загальних правил, передбачених для процедури внесення змін до

Конституції України: 1) повторне подання законопроекту про внесення змiн до роздiлiв I, III i XIII Конституцiї з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання ( новою Верх.Радою України); 2) законопроект про внесення змiн до Конституцiї України, який розглядався Верховною Радою

України, i закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не ранiше нiж через рiк з дня прийняття рiшення щодо цього законопроекту; 3) Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двiчi змiнювати однi й тi самi положення Конституцiї України; 4) законопроект про внесення змiн до Конституцiї України розглядається Верховною Радою України за наявностi висновку

Конституцiйного Суду України щодо вiдповiдностi законопроекту вимогам статей 157 i 158 цiєї Конституцiї (вимоги щодо строків внесення змін та вимоги щодо не можливості внесення тих чи інших змін); 5) Конституцiя України не може бути змiнена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Порядок внесення змін до І, ІІІ, ХІІІ Конституції України 1) внесення до парламенту пропозиції про зміну

Конституції України (Президент України або не менше 150 народних депутатів) 2) прийняття даної пропозиції парламентом України за умови, що це рішення проголосує не менш як дві третини народних депутатів України вiд конституцiйного складу Верховної Ради України (300 нар.депутатів) 3) затвердження цього рішення всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Порядок внесення змін до Конституції

України (окрім розд. І, ІІІ, ХІІІ): 1) внесення до парламенту пропозиції про зміну Конституції України (Президент України або не менше 150 народних депутатів) 2) схвалений запропонованих змін бiльшiстю вiд конституцiйного складу Верховної Ради України (т.б. 226 і більше народних депутатів (450:2)+1=225+1=226 3) на наступній сесії - схвалення не менш як двома третини вiд конституцiйного складу

Верховної Ради України - т.б. 300 народними депутатами (450:3)х2=150х2=300. Висновки до четвертого параграфу: 1. Порядок внесення змін до чинної Конституції України поєднав у собі кращий світовий конституційно - правовий досвід. 2. При внесенні змін до Конституції України максимально захищеними є базові цінності конституційного ладу України. У.

Конституційна відповідальність - як елемент системи правової охорони Конституції України. Інститут «конституційної відповідальності » в Україні перебуває на етапі свого становлення. В останні роки він став предметом не тільки жвавого обговорення, а й спроб практичної реалізації в умовах теперішніх конституційно-правових реалій. Конституція України, ряд Законів України, особливо прийнятих уже після прийняття чинної

Конституції України, містять наприклад положення про приведення до присяги на вірність на вірність Конституції України низки вищих посадових осіб України. А саме, мова іде наприклад про частину 5 статті 104 Конституції України, якою Президент України при вступі на посаду складає таку присягу: "Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом

України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в

інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі". Можна привести і інші приклади що стосуться інших суб’єктів конституційно-правових відносин: - народних депутатів України (частина 1 статті 79 Конституції України); - суддів Конституційного Суду України (частина 2 статті 17 Закону

Про Конституційний Суд України) тощо. Звідси, порушення Конституції України, окремих її Законів (що є безпосередніми джерелами конституційного права) буде тягнути за собою настання конституційної відповідальності. Так, на сьогодні чинним законодавством, в першу чергу і самою Конституцією України, передбачено настання конституційної відповідальності в багатьох випадках

санкціями в яких є: 1. імпічмент Президента України; 2. розпуск Верховної Ради України; 3. відставка Кабінету Міністрів; 4. дострокове припинення повноважень народних депутатів України; 5. дострокове припинення повноважень суддів Конституційного Суду України; 6. дострокове припинення повноважень місцевих рад;

7. припинення діяльності політичних партій 8. припинення діяльності засобів масової інформації 9. зміна конституційного статусу особи, тощо. Так, згідно із статтею 111 Конституції України Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту. Основні моменти процедури

імпічменту Президента України: 1) Імпічмент може мати місце у випадках: - вчинення ним державної зради - вчинення iншого злочину 2) Питання про усунення Президента України з поста в порядку iмпiчменту iнiцiюється бiльшiстю вiд конституцiйного складу Верховної Ради України. 3) для проведення розслiдування Верховна Рада України створює спецiальну тимчасову слiдчу комiсiю, до складу якої включаються спецiальний

прокурор i спецiальнi слiдчi 4) висновки i пропозицiї тимчасової слiдчої комiсiї розглядаються на засiданнi Верховної Ради України. 5) при наявностi пiдстав Верховна Рада України не менш як двома третинами вiд її конституцiйного складу приймає рiшення про звинувачення Президента України. 6) Конституцiйним Судом України перевіряються матеріали справи на предмет отримання його висновку щодо додержання конституцiйної процедури розслiдування i розгляду справи про iмпiчмент 7)

Верховний Суду Українидає висновок про про те, що дiяння, в яких звинувачується Президент України, мiстять ознаки державної зради або iншого злочину 8) Верховна Рада приймає Рiшення про усунення Президента України з поста в порядку iмпiчменту не менш як трьома четвертими вiд її конституцiйного складу У разi дострокового припинення повноважень

Президента України вiдповiдно виконання обов'язкiв Президента України на перiод до обрання i вступу на пост нового Президента України покладається на Прем'єр-мiнiстра України. При цьому Прем'єр-мiнiстр України в перiод виконання ним обов'язкiв Президента України не може здiйснювати ряд повноважень (повноваження, передбаченi пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25, 27

статтi 106 Конституцiї України). Висновки до п’ятого параграфу: 1. В Україні іде процес становлення інституту конституційної відповідальності. 2. Інститут конституційна відповідальність є реальним елементом ситеми правової охорони Конституції України. 3. Суб’єктами конституційної відповідальності в Україні є Президента України, парламент, Уряд, народні депутати

України, судді Конституційного Суду України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи, політичні партії, засоби масової інформації та інші учасники конституційно-правових відносин. УІ. Конституційний контроль в Україні - як центральна ланка системи правової охорони Конституції України. Варто окремо зазначити, що в останні роки

існування СРСР (1989-1991 роки) були спроби закласти систему конституційного контролю. В останній період існування СРСР було прийнято Закон СРСР «Про Конституційний контроль в СРСР». Але дана система знаходилась тільки на епаті становлення і фактично не функціонувала. Після проголошення незаленості України було взято курс на створення ефективної системи правової охорони

Конституції в Україні. З прийняттям у липні 1992 року Верховною Радою України Закону «Про Конституційний Суд України» в Україні однозначно було вибрано шлях на становлення системи конституційного контролю. Того ж року було обрано першого Голову Конституційного Суду України. Ним став тодішній професор Київського університету

імені Тараса Шевченка Леонід Петрович Юзьков який очолював робочу групу по підготовці проекту Конституції України. Через політичні розбіжності серед народних депутатів України, Верховна Рада України в 1992-94 роках так і не спромоглася обрати жодного члена Конституційного Суду України. В березні 1995 року помер Голова Конституційного

Суду України проф. Леонід Юзьков. 16 жовтня 1996 року Верховна Рада України прийняла у новій редакції Закон «Про Конституційний Суд України» і незабаром разом з іншими суб’єктами формування складу Конституційного Суду України приступила до його формування. Склад, порядок утворення та компетенція Конституційний

Суд України Стаття 147 Конституції України визначає Конституцiйний Суд України єдиним органом конституцiйної юрисдикцiї в Українi. Конституцiйний Суд України складається з 18 суддiв Конституцiйного Суду . Порядок утворення Конституційного Суду України визначено як поєднання процедури обрання та призначення суддів

Конституційного Суду України. Три різних суб’єкти конституційно-правових відносин - представники трьох гілок влади ( законодавчої - Верховна Рада України, опосередковано виконавчої влади - Президента України та судової влади - З’їзд суддів України) призначають чи обирають по одній третій складу Конституційного Суду України - т.б. по 6 членів Вимоги до суддів

Конституцiйного Суду України:  належність до громадянства України  вік - на день призначення досягнення сорока рокiв  вища юридична освiта  стаж роботи за фахом не менш як 10 рокiв  проживання в Українi протягом останнiх 20 рокiв  володiння державною ( т.б. українською) мовою. Персональний склад нині чинного Конституційного Суду

України є високопрофесійним і авторитетним. Варто тільки зазначити, що частина з них це особи із вченими ступенями докторів та кандидаті наук. Серед суддів Конституційного Суду України такі відомі в Україні вчені-правознавці професори Володимир Шаповал та Михайло Костецький (випускник юридичного факультету Львівського університету), Віталій Розенко випускник також юридичного факультету

Львівського університету, а перед тим випускник Львівської спеціальної школи міліції в 1965 році, а також інші відомі в Україні особистості. Строк повноважень суддів Конституційного Суду України 9 років без права бути призначеним повторно. Повноважень судді Конституційного Суду України припиняються у випадках: 1) закінчення строку призначення; 2) досягнення суддею шістдесятип'ятирічного віку 3) неможливості

виконувати свої повноваження за станом здоров'я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності із займаною посадою (вступ до полiтичних партiй та профспiлок, участь у будь-якiй полiтичнiй дiяльностi, обрання народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого самоврядування, зайняття будь-якої оплачуваної посади або виконання iншу оплачуваної роботи, крiм наукової, викладацької та творчої.) 5) порушенням

суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім 9) оголошення померлим; 10) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті. До повноважень Конституцiйного Суду України належить:  вирiшення питань про вiдповiднiсть

Конституцiї України (конституцiйнiсть): 1) законiв та iнших правових актiв Верховної Ради України; 2) актiв Президента України; 3) актiв Кабiнету Мiнiстрiв України; 4) правових актiв Верховної Ради Автономної Республiки Крим.  офiцiйне тлумачення Конституцiї України та законiв України  надання висновку про вiдповiднiсть

Конституцiї України чинних мiжнародних договорiв України або тих мiжнародних договорiв, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковiсть  надання висновку щодо додержання конституцiйної процедури розслiдування i розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку iмпiчменту. Питання про конституційність актів (т.б. про відповідність констититуції) розглядаються Конституційним Судом за зверненнями: 

Президента України;  не менш як сорока п'яти народних депутатiв України  Верховного Суду України  Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини  Верховної Ради Автономної Республiки Крим; Закони та iншi правовi акти за рiшенням Конституцiйного Суду України визнаються неконституцiйними повнiстю чи в окремiй частинi у випадеках

 якщо вони не вiдповiдають Конституцiї України;  якщо була порушена встановлена Конституцiєю України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинностi. Закони, iншi правовi акти або їх окремi положення, що визнанi неконституцiйними, втрачають чиннiсть з дня ухвалення Конституцiйним Судом України рiшення про

їх неконституцiйнiсть. Голова Конституційного Суду України, заступник Голови Конституційного Суду України звільняються з посади за їх заявами Конституційним Судом України. Акти Конституційного Суду України Конституційний Суд України видає (приймає) наступні акти:  рішення Конституційного Суду України  висновки

Конституційного Суду України Рішення Конституційного Суду України приймаються за результатами розгляду справ щодо конституційності;  законів та інших правових актів Верховної Ради України,  актів Президента України,  актів Кабінету Міністрів України  правових актів Верховної Ради

Автономної Республіки Крим Висновки Конституційного Суду України даються у справах з питань:  офіційного тлумачення Конституції України та законів України;  про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;  щодо додержання конституційної

процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту Рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом України поіменним голосуванням шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування.

Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони (рішення і висновки) підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, дачі висновку. Рішення і висновки Конституційного Суду України офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після

їх підписання. Рішення і висновки Конституційного Суду України є остаточними і не підлягають оскарженню, вони . є обов'язковими до виконання. Висновки до шостого параграфу: 1. КСУ є центральним і основним елементом в системі правової охорони Конституції України. 2. Чинним законодавством передбачено реальні можливості щодо охорони положень

Конституції України. Загальні висновки по лекції 1. Правова охорона Конституції є важливим атрибутом сучасної конституційної держави. 2. Правова охорона конституції це система політико-правових заходів та юридичних засобів за допомогою яких забезпечується незмінність становища конституції як основного закону держави, закону що має вищу юридичну силу та підвищену степінь стабільності, а також забезпечується належне виконання конституційних

норм та дотримання режиму конституційної законності. 3. Елементами системи правової охорони конституції є: а) особливий порядок прийняття конституції; б) особливий порядок внесення змін до Конституції; в) конституційну відповідальність; г) конституційний контроль. 3. Порядок внесення змін до чинної Конституції України поєднав у собі кращий світовий конституційно

- правовий досвід та максимально забезпечує базові цінності конституційного ладу України. 4. інституту конституційної відповідальності в Україні. 5. Конституційна відповідальність є реальним елементом системи правової охорони Конституції України. Суб’єктами конституційної відповідальності в Україні є Президента України, парламент, Уряд, народні депутати

України, судді Конституційного Суду України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи, політичні партії, засоби масової інформації та інші учасники конституційно-правових відносин 6. КСУ є центральним і основним елементом в системі правової охорони Конституції України. Чинним законодавством передбачено реальні можливості щодо охорони положень

Конституції України.