План
1. Державно-правовіпогляди академіка Станіслава Дністрянського (1870-1936)
2. МихайлоДрагоманов (1841-1895) — Політико-правові погляди
3. ВасильКучабський — від національної ідеї до державності(1895-1945)
Список використаної літератури
1. Державно-правові погляди академіка СтаніславаДністрянського (1870-1936)
Народився вТернополі, в родині професора Тернопільської гімназії Северина Дністрянського.Освіту здобував у Тернопільській гімназії, а пізніше у Віденському,Берлінському та Лейпцизькому університетах, де набув ґрунтовних знань зметодології юридичної та політичної наук.
Працював уЛьвівському університеті приват-доцентом (1898—1901), надзвичайним професором(1901—1907) і звичайним професором (1907— 1918) юридичного факультету. До 1917р. очолював кафедру.
Як видатнийправник брав участь у роботі міжнародних з'їздів і конференцій юристів.Працював головою комісії з питань реформи цивільного права в Австрії (1918),підготував проект Конституції ЗУНР, організував три з'їзди українськихправників у Львові (1914) і Празі (1926 і 1933 рр.), заснував Товариствоукраїнсько-руських правників у Львові (1909). Академік УАН (з 1928 р.).
Чимало працідоклав як редактор і видавець. Працював редактором правничих видань НТШ(«Правничої бібліотеки» і «Часопису правничого іекономічного») та видавцем «Правничого вісника» — органуТовариства українсько-руських юристів у Львові [1].
Опинившись веміграції у 1919 р., продовжував викладацьку діяльність як професор Німецькогоуніверситету та Вільної школи політичних наук у Празі. Водночас показав себе талановитиморганізатором науки і вищої школи. Один із засновників Українського ВільногоУніверситету за кордоном. Працював деканом факультету права і політичних наук(1921), а пізніше його ректором (1923—1924, 1933—1934), проректором(1934—1935). Фундатор національно-державницького напряму в українськійполітичній науці. Методологічні основи своєї наукової концепції розробив вже упраці «Звичаєве право та соціальні зв'язки», яка 1902 р. буланадрукована в «Часописі правничім і економічнім". Над її обґрунтуваннямвчений працював у період еміграції, спираючись на найновіші досягненняметодології правової та політичної наук. Помер 1936 р. в Ужгороді [1].
Загальна наукаправа і політики
Під поняттям„наука” С.Дністрянський розуміє систему знань про навколишній світ, а саме проприроду, суспільство та всі явища, які в них відбуваються. За цим критерієм усінауки він ділить на „природні” та „суспільні”, які залишаються інтегральнимичастинами єдиної науки. Юриспруденцію С.Дністрянський розуміє як найважливішусеред усіх суспільних наук, бо вона досліджує й розробляє регулятивні законидля співіснування людей та різних форм їх організації у суспільстві. Особливуувагу він звертає на взаємозв’язки різних наук між собою. Через відкритість тавзаємозв’язок знань юриспруденції з іншими суспільними та природними наукамиучений обґрунтовує появу таких нових наук як філософія права, соціологія права,судова медицина та ряду інших. Такий підхід С.Дністрянського до розуміння наукита її структури дозволив йому передбачити подальший процес розвитку науки вцілому та правознавства зокрема.
С.Дністрянськийодним із перших виступив проти „позитивістського” трактування правознавства яквідокремленої науки. Його основні ідеї на цю проблему викладені у працях„Границі науки права”, „Загальна наука права та політики”, „Погляд на теоріюправа та держави”. Він наголошував: правознавство охоплює не тільки знання пропозитивне право, але й повинно з’ясовувати співвідношення права і суспільства,права й економіки, а також з'ясовувати, в чому полягає суть права в історіїлюдства, народів та держав.
У праці „Звичаєвеправо — а соціяльні зв’язки. Причини до пояснення § 10 австрійської книгизаконів цивільних” (1902) аналіз суспільно-економічних відносин допомігС.Дністрянському зробити висновок про вирішальну роль норм звичаєвого права векономічних або цивільно-правових відносинах суспільства. У ній упершевизначено засади, на яких функціонує та співіснує між різними соціальнимигрупами „звичаєве право”. Учений підкреслював, що суспільство виступаєфактичним джерелом права, яке, на його думку, виступає як чинник найважливішихсоціальних, етичних та моральних норм, які „авторитарною” силою тої чи іншоїсоціальної групи визнаються правовими. На них, стверджував С.Дністрянський,новоутворена держава повинна звертати найважливішу увагу і відповідно визнаватиїх на державному рівні як джерело права. Учений з’ясував різницю між звичаєм,етичними нормами й правом, встановлював відношення права до держави тазвичаєвого права до закону [17, 32].
Первинні нормисуспільного життя, на думку С.Дністрянського, мали релігійно-етичний характер.Лише після них з’являються норми економічного та правового характеру. Різницяміж нормами релігійно-етичного та правового характеру полягає у способізабезпечення цих норм, перших — лише через переконання, других — через примус.Саме потреби людей у межах різних форм організації суспільства обумовлюютьзгодом появу прав людини. Первинні регулятивні норми в суспільстві, в якихзосереджений і релігійно-етичний, і економічний, і правовий характер,С.Дністрянський називає звичаями. Вони виникали для задоволення потреб членівсуспільства та безпосередньо впливали на формування правових норм. Як наслідок,в таких умовах право первинно виникає у найелементарніших соціальних групах ізрелігійно-етичних норм. Найважливіші релігійно-етичні норми окремих соціальнихгруп перетворюються на право, коли авторитетна влада тої чи іншої групи(чоловік, батько, родоначальник, вождь племені) визнає ту чи іншусоціально-етичну норму як правову, тобто загальнообов’язкову.
Отже, первиннасистема правових норм у концепції С.Дністрянського — це „звичаєве право”. Такасистема права виникла до появи перших державних утворень. Навіть післявиникнення держав, на думку С.Дністрянського, звичай зберігає свою регулятивнуфункцію. Саме йому повинно відповідати, або принаймні не суперечити,новостворене та діюче державне (позитивне) право.
Порівнюючиюридичну силу правової норми, встановленої у державі, із силою норм звичаєвогоправа, С.Дністрянський підкреслює, що через нестабільність, плинність танедосконалість норм позитивного права, норми звичаєвого права користуютьсябільшим авторитетом у членів суспільства.
В розумінніС.Дністрянського право — це універсальне явище і природне, і соціальне, іекономічне, і політичне, яке існує як у державі, так і поза нею. Право позадержавою відрізняється від права в державі лише тим, що державне правозабезпечується державним примусом, а природне, соціальне та економічне право —суспільним примусом. Критерієм розмежування права й інших соціальних норм єнаявність примусу, при цьому примус може бути як фізичним, так і психологічнимчи моральним. З розвитком цивілізації та правової держави, на думкуС.Дністрянського, роль морального, а не фізичного примусу постійно зростатиме.Право — це обов’язковий атрибут життя суспільства, який завжди виконуваврегулятивну функцію. У зв’язку з цим учений виділив потреби окремих суспільнихгруп та індивідів як безпосередні джерела права. Вони зумовлюють, на йогопереконання, такі форми права — „звичаєве право”, „закони” та „право юристів”.С.Дністрянський наголошував, що „право юристів” (як практиків так і теоретиків)виступає посередником між „звичаєвим правом” та „законами”. Така точка зоруученого є новаторською, перспективною як для того часу, так і для сьогодення.Вона передбачає розширення меж поняття, видів та форм права, а такожперспективу зближення романо-германської з англо-саксонською системою права,зокрема щодо визнання доктрини та судового прецеденту як джерел права [17, 37].
Значну увагуС.Дністрянський приділяв питанням поділу права на публічне й приватне. За ним,критерієм такого поділу є інтерес приватної особи або держави чи суспільства вцілому. Під цим оглядом він підкреслює подвійний характер єдиного права, якеводночас є й абстрактним, і конкретним, і публічним, і приватним.
Розглядаючиприродні, соціальні та економічні основи суспільного ладу, український ученийдійшов висновку, що подружжя, родина, рід, плем’я, держава, а також народ — це„органічні суспільні зв’язки”, а класи, партії, церква, трудові колективи, атакож різного роду громадські об’єднання — це „організаційні суспільнізв’язки”. Треба зазначити, що, дослідивши процеси розвитку суспільства,видатний український правознавець з’ясував форми співіснування та способирозв’язання складніших відносин між органічними та організаційними групами.
Проаналізувавшипроцес зародження держав, С.Дністрянський звернув увагу на те, що часто одна іта ж сама людина виступає членом декількох суспільних груп, а тому може матирізні соціальні статуси. Варто наголосити, що держава, за С.Дністрянським,утворюється як результат органічної потреби суспільства. Завдання, якепокладається на державу в момент її виникнення, — це утворення правового ладу,який був відсутній на попередніх етапах розвитку людства. Отже, держава повиннабула об’єднати у своїх межах соціальні групи нижчого рівня та визнати їхорганічне (природне) існування. Крім того, держава, визнавши їхнє існування іпісля власного виникнення, повинна була зберегти соціальне життя цих груп івизнати створені ними соціально-етичні норми. Державні закони, на думкуС.Дністрянського, за своїм статусом не можуть скасовувати правові нормисоціальних груп, а навпаки, вони повинні базуватись на цих нормах і якомогабільше їм відповідати. Тобто держава, як окреме соціальне об’єднання, отримуєправо на життя з правом створення нових (власних) правових норм. З появоюдержави суспільний лад змінюється на правовий.
Держава нескасовує правових норм первісних суспільних об’єднань, а, базуючись на них,створює норми для врегулювання відносин між державою та іншими соціальнимиоб’єднаннями. Оскільки норми первісних соціальних об’єднань часто суперечилиміж собою, то держава з метою забезпечення правової охорони членів суспільства,узгодження інтересів соціальних об’єднань та подальшого їхнього існування тарозвитку, створює власну систему правових норм. Іншими словами, держава створюєвласну правову систему як механізм узгодження різних правових норм.
На думкуС.Дністрянського, завдання, яке стоїть перед державою, полягає у створенністабільності та узгодженості інтересів у суспільстві. Державне право лише тодізможе досягти поставленого перед державою завдання, коли воно буде базуватисьна звичаєвому праві. Тільки в такому випадку держава може стати правовоюдержавою.
Отже, розглядаючипитання походження держави як найвищої соціальної організації у суспільстві,С.Дністрянський був прихильником концепції Аристотеля про природне походженнядержави [17, 34].
У процесіприродного розвитку суспільства, на думку С.Дністрянського, з’являється інарод. Етнічна територія народу збігається первинно з територією держав. Череззавойовницьку політику держав їхня територія різко збільшувалась. Часто вісторії можна побачити приклади, коли територія однієї держави охоплює етнічнітериторії двох чи більше народів, або етнічну територію певного народу займаютьдві держави або більше. Така ситуація впливала на боротьбу підкорених народівза власну національну державу. Народ, на думку С.Дністрянського, як свідома,культурна та вища організація суспільства, виникає наприкінці ХVIII ст.Зважаючи на закріплені в кінці ХІХ— на початку ХХ ст. конституційні праванародів на самовизначення, народ, як і держава, на думку вченого, є важливимисоціальними об’єднаннями вищого рівня. Держава, за С.Дністрянським, не моженехтувати проблемами та потребами того чи іншого народу.
До ознак народуС.Дністрянський зараховував його природне походження, наявність власноїетнічної території та власної культури. Власна культура, стверджував учений,відкрила шлях до цивілізації, тобто до утворення на своїй національнійтериторії державної організації. На переконання С.Дністрянського, кордонаминаціональної держави мають бути кордони етнічної території народу. Дослідникпідкреслював, що держава і народ мають такі спільні елементи, як „територія” і„люди”, але для держави важливішою є „територія”, а для народу — „люди”. Крімтого, кордони держави завжди мають політичний статус, а народу —етнічний чикультурний.
Серед формміждержавних відносин учений виділяв „особову унію”, „реальну унію”, „зв’язковудержаву” та „зв’язок держав”. Оскільки жодна з таких форм держав незадовольняла потреби народів, які прагнули до утворення власної національноїдержави, С.Дністрянський запропонував власний погляд на вирішення міждержавнихта міжнародних конфліктів через досягнення миру на землі, а також гармонійногожиття суспільства.
Так, у праці„Зв'язок та сполука народів” він висловив ідею одномоментної ліквідаціїполітичних кордонів держав. За таких умов кожен народ повинен визначитись чистворити на власній етнічній території національну державу, чи долучитись зазгодою іншого народу до його національної держави. Усе це повинно відбуватисьдемократичним шляхом, виключаючи будь-яке насильство в процесах утвореннянаціональних держав.
Отже, те, що у„зв’язкових державах” (федераціях) було основою їхньої сили та існування, асаме: створення спільної влади, армії та ведення закордонної політики, — немогло стати вихідною точкою для об’єднання різних національних держав. Метаостанніх — зберегти народний суверенітет. Об’єднання народів надає їмможливість не лише мати у повноті суверенітет своєї території, а й — культурнута економічну свободу на землях своїх сусідів. На нашу думку, такі ідеїС.Дністрянського носили водночас і новаторський і утопічний характер [17, 44].
Історіюпоходження української державності С.С. Дністрянський об’єктивно пов’язує зсоціально-економічним розвитком українського народу, його культури, мови,права. У питанні виникнення держави вчений дотримувався так званої договірноїтеорії (складової частини теорії природного права). Основою українського права,С.Дністрянський вважає народне право, що твориться стихійно в суспільнихзв’язках.
При аналізіетапів розвитку української державності С.С.Дністрянським допущена певнаідеалізація княжої старовини, яка ототожнювалася з народоправством,запереченням існування на східнослов’янських землях феодалізмусеньорно-вассального типу.
С.С. Дністрянськийспробував дослідити питання обмеження княжої (центральної) влади, оскільки вінвважав, що “принцип поділу начальної влади” був основною причиною розпадуКиївської держави.
Аналізуючи поданіС.С. Дністрянським історичні етапи розвитку української державності, можна відзначити,що ним зосереджена увага не на історії народних рухів, а на проблемахдержавного будівництва, що було нове в дослідах над добою Хмельниччини.
Вчений віддававперевагу домінантному становищу нації над державою. До основних елементівсутності нації він включав: людей, територію, народну культуру. Основоюнародного самовизначення повинна служити національна ідея, навкола якоїоб’єднується народ на боротьбу проти чужих територіальних посягань на основіусвідомлення ним спільної культури, традицій, звичаїв, мови. Реалізація національноїідеї можлива у двох формах, а саме змагання до одної національної держави абонаціональної автономії.
Під національноюідеєю дослідник розумів психологічний чинник, який об’єднує всіх членівокремого народу без огляду на державні кордони, на основі усвідомлення нимиспільної культури, традицій, звичаїв, мови і виявляє себе у змаганні народу досамовизначення.
Вченим бувзапропонований політико-правовий механізм вирішення національного питання вєдності з етнічним та соціальним. Соціальне за вченим — це наявні в суспільствіправові відносини та соціально-класова структура суспільства. До етнічногонауковець перш за все відносив мову, культуру, традиції, звичаї, особливостіпсихології, свідомості. С.С. Дністрянський був одним із ініціаторівстворення і унормування української правничої термінології.
Отже,підсумовуючи, можна відзначити, що в більшості своїх праць вчений користувавсяметодологічним інструментарієм соціологічного позитивізму з елементамиматеріалістичної діалектики. Науковець розробив концепцію правової держави, давгрунтовний аналіз основних її ознак, умов створення і подальшого розвитку,сформулював основні теоретичні положення — поняття, ознаки, функції тощо.
Історико-юридичніпраці С.С. Дністрянського сприяли новому сприйняттю багатьох аспектів розвиткуукраїнської державності. Вченим досліджено передумови виникнення українськоїдержавності та права, формування козацької державності; соціально-політичні іправові аспекти її устрою, співвідношення різних тенденцій у державотворчих процесах;форми і методи державного будівництва, участь у ньому провідних верствнаселення, причини і наслідки втрати Україною своєї незалежності. Науковецьобгрунтував домінуючу роль народних мас в історичному державобудівному процесі.Фундаментальне висвітлення в працях вченого одержала концепція суверенітетународу відносно суверенітету держави.
С.С.Дністрянським зроблено вагомий внесок у розвиток положень конституційногоправа. Свої здобутки вчений реалізував у розроблених ним конституційнихпроектах: «Устрій Галицької держави» та «Конституція Західно-Українськоїнародної Республіки».
Науковецьобґрунтував перспективу руху від авторитарної держави до демократичної.Теоретичною базою такого положення стала вироблена ним концепція самовизначенняукраїнського народу в результаті реалізації права нації або окремих регіонів наполітичне самовизначення. Основу останнього на думку вченого складаланаціональна ідея як об’єднуючий психологічний чинник українського народу, щоусвідомив етнічність своєї території та спільність культури.
С.С.Дністрянський одним із перших підтримав проведення реформи автрійськогоприватного права. Пропозиції науковця мали позитивне значення для вдосконаленнянорм тогочасного законодавства, оскільки його концепції носили новаторський характер.Вчений вважав, що законодавець повинен приймати нормативно-правові акти зврахуванням інтересів держави, народу й суспільства, щоб забезпечити спільнежиття між собою.
Значно розширившипредмет регулювання сімейно-правових відносин, правознавцем зроблена спробавиділити сімейно-правові відносини в окрему галузь права.
Вченийсформулював основні завдання авторського права. Обгрунтував поняттяінтелектуальної власності та застосував узагальнюючий термін «духовні твори»авторів, який аналогічний сучасному терміну «інтелектуальна власність» [17, 51].
2. Михайло Драгоманов (1841-1895) — Політико-правовіпогляди
ДрагомановМихайло Петрович(1841 — 1895)- публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець,фольклорист, громадський діяч. Один з організаторів «Старої громади»у Києві.
З 1870 р.– доцентКиївського університету. Після звільнення за політичну неблагонадійність у 1876р. емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок українськоїполітичної еміграції. У 1889–1895 рр. – професор Софійського університету.
Народився МихайлоПетрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки,дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми,поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своємубатьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не буломорального розладу і боротьби...» — згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж іншихдисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це буличаси накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітнімиполітичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайноюцілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутняписьменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайлоперечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніхшкіл пізніших часів… здивувались би, почувши, що між тими авторами були йтакі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 року М.Драгомановвступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у ньогоз’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальнуосвіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичнимипроцесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі.Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового,культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителяцього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de factoакадемічну свободу, схожу на європейську». М.Драгоманов намагався встигати йорганічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на якупідштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої [9, 85].
Етапним у справістановлення М.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступнад труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечоїгори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу,тим самим надіває на себе терновий вінець», — виявилися пророчими. У 1863 роціМ.Драгоманов стає членом Громади. Ці об’єднання виникали як форма пробудженнясвідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури,історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з’явилися нові,молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичнеіснування» України з «виборним народним правлінням». З середини 60-х роківстановлення М.Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв’язку зйого публіцистичною діяль-ністю. По суті, в цих роботах М.Драгоманова —історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбуваєтьсязміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання. У 1871 роціКиївський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованихдвох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу,Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце вполітично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він буводним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднестирівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М.Драгоманова булонадзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути йоцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейськимдосвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуванихпроявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і статиполітичним емігрантом. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщинувирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки,започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичнийзбірник «Громада» М.Драгоманов створив у Женеві восени 1876р. Було видано п’ятьтомів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів длявивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівностісеред світової спільноти. З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошуютьдо співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальнихрухів у Західній Україні, за свідченням І.Франка, стало останньою і, мабуть,найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 році Михайла Петровичазапрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультетуСофійського університету Болгарії. Ім’я М.Драгоманова асоціювалося в свідомостіпрогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу,автономію, братерство.
Виважений іпроникливий політик М.Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою усуспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні донаціональних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом навільнолюбний настрій народу. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшуєтьсявід усвідомлення печального стану справ в Україні», — так свідчила ЛесяУкраїнка про останні дні життя М.Драгоманова. Тимчасові поліпшення загальногостану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча.Похований М.Драгоманов у Софії.
Наріжним каменемполітико-правової концепції Драгоманова була ідея політичної свободи.Змінювались його погляди на роль і призначення державності, суттєвотрансформувалися уявлення про політичні пріоритети українського івсеросійського руху у боротьбі з існуючим політичним режимом. Але незмінноюзалишалась особиста відданість Драгоманова ідеалам політичної свободи, визнанняна цінності прав людини і громадянина, його намагання примирити ідеалинаціональної свободи і гуманізму в рамках громадянського суспільства.
Проте Драгоманов неабсолютизував значення політичної свободи. Для нього вона була не ідеальнимстаном політичного суспільства, а найважливішою запорукою розвитку людини,нації та держави на демократичних і гуманних засадах. «Політична свободасама по собі не може бути метою, а є тільки умовою для забезпечення життя ірозвитку населення за посередництвом низки заходів соціально-економічного ікультурного характеру, котрі не можуть бути прийняті самоврядним населенням насвою користь», відзначав він [9, 89].
Лише за умовивтілення засад політичної свободи можна було сподіватися на досягненнядержавної єдності, на подолання стану відчуження громадян від політики,формування громадянської політичної культури. " Тільки ця політичнасвобода: всенародне, земське представництво, з контролем над діями виконавчоївлади, з недоторканою свободою особистості, слова, зібрань, товариств, і можезабезпечити яке-небудь узгодження діяльності уряду з національними інтересамита громадською думкою", — наголошував Драгоманов.
Якщо станполітичної свободи і набував рис "ідеального", то хіба що упорівнянні з дійсними умовами Російської імперії, де не було ані громадянських,ані політичних свобод, як не було, утім, і громадян, а лише — підданіімператора. Врешті, тут сфера політики у власному сенсі була звужена до мінімуму,натомість здійснювалося адміністративно-бюрократичне регулювання всіх сферсуспільного та економічного життя населення імперії. За таких обставин цінністьздобуття політичної свободи була очевидною для Драгоманова. Для нього агітаціяза політичну свободу мала не тільки мобілізуюче на протицарську, антиімперськуборотьбу значення. У досягненні політичної свободи він бачив чи не єдиний, аголовне — найнадійніший і найкоротший шлях до звільнення рідного українськогонароду разом із іншими поневоленими імперією націями та народностями Російськоїдержави. Тому драгомановська переконаність у першочерговості потреби досягненняполітичної свободи в Росії була наслідком його розуміння абсолютної цінностіполітичних прав для свого народу, який не мав ані національних, ані політичнихсвобод. «Забезпечення особистих прав і громадського та місцевогосамоврядування слугує кращою гарантією і прав національних, які, за сутністю, єнічим іншим, як права особисті; недоторканість певних особливостей осіб і забезпеченнядля цих осіб найбільш природних способів і шляхів розвитку до загальнолюдськогоідеалу», — роз'яснював Драгоманов свою точку зору.
Мріючи прооб'єднаний антиімперський рух у Росії; він надзвичайно широко тлумачив поняттяі зміст політичної свободи як його основного програмового гасла. ПротеДрагоманов не намагався видавати досягнення політичних прав і свобод за«остаточне вирішення» усіх тих питань, які породжували національні,політичні, соціальні рухи його часу. Він принципово визнавав, що політична свободає тільки необхідною, але ще не достатньою умовою для реалізації назрілих потребрізних соціальних верств населення та життєвих інтересів народів Російськоїімперії. У цьому відношенні важливе реалістичне, відверте визнання Драгомановимнеповноти демократизму, паліативності вирішення проблем прав людини ігромадянина в новому стані суспільства, який утворюють проголошені і юридичнозабезпечені політичні права і свободи громадянам правових, демократичнихдержав. Він відзначав: «Впровадження „політичної свободи“ у тійдержаві, де живе найбільша частина їх народу, соціалісти українці визнализаходом, хоча й паліативним, але суттєво необхідним для закладення твердихоснов в їх країні для агітації і за соціально-економічне звільнення народнихмас.
Політична свободадавала можливість перейти до формування засад політичного та ідейногоплюралізму. А в плюралістичному суспільстві, в якому були застережені ігарантовані права людини і громадянина, діяли б ефективні державні інститути,здатні захищати громадян від будь-яких зазіхань на їх конституційні права, ужене було би потреби в збереженні союзу тих сил, які прагнули до радикальнішихзмін — економічного, соціального чи політичного характеру. „Тільки такимчином кожний отримає своє, а потім, звичайно, кожний може йти своєдорогою“, — пояснював М. Драгоманов. Цю ж думку він висловив у програмі»Вільної спілки", де відзначив: коли обов'язки, що беруть на себечлени «Вільної Спілки» щодо встановлення в Росії засад політичноїсвободи будуть виконані, «члени цього товариства, які будуть вважати цідії недостатніми, можуть, після цього встановлення, без порушення свого слова,вийти з товариства, для дій на власний розсуд».
РозумінняДрагомановим унікальної цінності політичної свободи для українців найповнішерозкривають такі рядки з програми товариства «Вільна Спілка»:«Цілі: загально — громадянські:
Права людини ігромадянина, — як необхідна умова особистої гідності та розвитку;
самоврядування,- як основа для руху до соціальної справедливості;
метаокремо-національна;
політичнасвобода, як засіб повернення української нації до родини наційкультурних».
Це, справді інтегральнебачення Драгомановим цінності політичної свободи .
Серед працьДрагоманова, присвячених політичним питанням, практично немає жодної, в якій бивін так чи інакше не торкався проблем політичних свобод, прав людини ігромадянина. Ґрунтовне роз'яснення прав і свобод у рамках конституційного ладумайбутньої конфедеративної держави (на теренах Російської імперії) Драгомановзалишив у «Вільній Спілці».
Повнотугромадянських, політичних прав, на думку Драгоманова, мала забезпечити ідемократична виборча система. У відповідності зі своїми уявленнями про народнудержаву він пропонував, щоб згідно виборчого закону «обрані моглипредставляти не тільки мешканців усіх місцевостей, але й, за змогою, іпредставників усіх родів занять, а також, не лише більшість, але йменшість».
Боротьба заполітичні свободи — засіб суспільної мобілізації
Наголошуючи напершочерговій потребі досягнення політичної свободи, детально характеризуючиправовий зміст та інституційне забезпечення прав людини та громадянина,Драгоманов намагався відповісти й на питання, якими шляхами може бутизавойована політична свобода .
Драгомановупритаманне наполегливе бажання доповнити політичні права людини і громадянинакомплексом соціально-економічних прав, які повинні надаватися державою.Відповідно до розуміння єдності політичних і громадянських прав, він не уявлявможливостей дійсної політичної свободи, участі громадян у вирішенні державнихсправ без системи соціально-економічних гарантій з боку держави. Усвідомлюючинеобхідність внести до проекту тільки такі права, які могли бути фактичнозабезпечені державою на відповідному рівні соціально-економічного розвитку,«зрілий» Драгоманов не прагнув до надмірного розширення цих базовихсоціально-економічних прав. Не сприйняття ним демагогічних маніпуляцій масовимиочікуваннями демонструє його підхід до права на здобуття освіти:«Доступність навчання — початкового для бідних людей дарово або з допомогою,або, в разі потреби, з повним утриманням учня на громадський кошт, при цьомубільш здібні учні таким же чином утримувалися б і у середніх, і у вищихшколах».
Взірці у поступідо політичної свободи, приклади у боротьбі за права і свободи серед закордоннихдержав і націй мали стимулювати творчу думку української інтелігенції, надихатиукраїнських міщан і селян на активні дії на випробуваній і успішно здоланійіншими народами дорозі історичного розвитку. Разом з цим, Драгоманов закликавнаціональну інтелігенцію не нехтувати власним історичним досвідом українськогонароду, тими багатими традиціями, які могли стати ґрунтом для зросту новихпроцесів у національному русі до визволення. Джерелами нової національноїправосвідомості вчений вважав, зокрема, звичаєве право і закликав новігенерації вітчизняних інтелектуалів звернути пильну, хоча й критичну увагу наці традиційні основи нових рухів в українському народі. «От»народ", мужики в своїх перших потребах віками приспособлялись, — нагадував Драгоманов, — і, звісно, виробили багато розумного, поряд з дурним,без котрого не можна було обійтись там, де простого приспособлення було мало…В звичаєвому праві ми здобудемо зерна дуже розумних і справедливих поглядів навласність, сім'ю (жінку, дітей, законних і не законних і т. й.), спадщину іт.і., котрих не вспіли підкосити феодалізм, бюрократизм, католицизм і т.і., ікотрі мусять ожити при нових рухах в інтелігенції". Детальніший огляднаціональних правових традицій Драгоманов дав у брошурі, написаній разом із М.Павликом «Про віча».
Простежуючирозвиток державного, публічного права, Драгоманов приходив до висновку пронеминучість перемоги принципів вільної держави для вільної людини і вважав, щотільки ті політичні та соціальні спільноти мають шанс на майбутнє, які здатніздійснювати перетворення, що відповідають цій магістральній тенденціїрозширення змісту та сфери дії свободи. Цю тенденцію Драгоманов розглядав якпровідну, але не єдину, що визначала складну картину європейської політичноїісторії [9, 91].
Навряд чиправильно буде оцінювати драгомановське «розширене» до рівнясоціальних вимог тлумачення прав і свобод тим, що він. «виступаючи заполітичні права і свободи, явно перебільшував соціально-політичне значенняцього правового інституту. Поруч зі щирим прагненням пов'язати соціальне інаціональне питання в єдиному контексті політичних перетворень, Драгомановвдало використовував соціальну мотивацію до боротьби за права людини ігромадянина, за досягнення політичної свободи і під оглядом на результативність,дійову силу такої соціальної мотивації.
Зауважимо, щоДрагоманов аналізував перспективи політично — правового статусу України вумовах її бездержавності, розділу нації між імперіями. Тому провідним мотивомйого звернень до перспектив державно-правового етапу нації було запереченняіснуючих реалій, імпульс боротьби проти них. Це накладало особливий відбиток найого теоретичні накреслення.
Отже, наголошенняДрагомановим на першочерговій необхідності завоювання політичної свободи у всіхйого накресленнях політичної програми для українського і всеросійського рухівбуло не випадковим. По-перше, він розглядав боротьбу за політичну свободу якзасіб консолідації широкого спектру політичних сил у протистоянні з царськимрежимом, з абсолютизмом та імперською політикою Російської імперії, програмовимгаслом у дальшій демократизації політичного ладу Австро-Угорщини. По-друге, найого думку, здобуття політичної свободи — найголовніша умова успішногонаціонального відродження українців. По-третє, здобуття прав людини ігромадянина у максимально можливому їх обсязі відкривало дорогу національному,соціальному та політичному поступу українського народу серед іншихдемократичних і вільних націй Європи.
Важлива складовадрагомановської теоретичної спадщини-спроба розглянути перспективу українськоїнації не через боротьбу за національну державність, а через створення умов длярозбудови громадянського суспільства. Ця спроба перенести питання просуверенність нації у площину забезпечення суверенності індивіда, члена національногоколективу, засвідчує як творчу сміливість Драгоманова, так і те, що йогоконцепція політичної свободи все ж таки була не стільки „панацеєю“для національного руху, скільки паліативним вирішенням завдань українськогонароду. Проте вважаємо,», і в такому вигляді завдання першочергового завоюванняполітичної свободи відповідало і потребам, і справжнім можливостям українськоїнації в контексті політичної ситуації в Східній Європі наприкінці XIX ст.
Серед засад, наяких Драгоманов основував свої політичні накреслення, особливе місце займає принципнародного суверенітету, якому він давав власне тлумачення. Викристалізуване вполеміці з російськими революціонерами, передовсім „народовольцями“,це тлумачення цікаве не тільки як продукт та знаряддя ідеологічної дискусії.Воно характеризує політичні погляди вченого і громадського діяча загалом. Вінкатегорично не поділяв концепцій „народної волі“, „народногосамодержавства“, „диктатури більшості“ і переконливо доводивнегативні наслідки їх втілення у політичну практику. Дослідник відзначав, щостару ідею народного самодержавства спіткала доля інших самодержавств, духовнихі світських, і замінилась ідеєю вільної держави, що керується громадянами призагальному контролі і загальній участі у напряму суспільних справ, з гарантіямисвободи осіб і груп, і навіть політичної меншості, — не кажучи вже про розподілсправ на місцеві і державні, з яких кожну вирішують відповідні кола населення.
Отже, на відмінувід класичних західноєвропейських концепцій народного суверенітету, зокремаЖ.Ж. Руссо, Драгоманов наголошував на диференційованості складових елементівсуверенітету, намагався дати його визначення через ступінь забезпеченостідемократичного процесу в державі, виходячи навіть за межі традиційної дляполітичної думки дихотомії „пряма – представницька демократія“. Віннамагався доповнити ці дві концепції уявленнями про збалансовану, ефективнусистему управління державою, або, як він називав це, системою державногосамоврядування. Головну увагу вчений приділяв контролю над державними органамивлади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію принципу народногосамоврядування. Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якійдержавні чинники обмежувались би і контролювались інституціями громадянськогосуспільства, а всі складові політичної системи разом — висловлювали би івтілювали інтереси, волю не тільки нації взагалі, але й громадян як справжніхносіїв суверенітету держави.
Отже, вчений ігромадський діяч стверджував, що справжній суверенітет належить не абстрактній,деперсоніфікованій цілості-народові, а самоорганізованій, політичне вільній,соціальне диференційованій і, водночас, інтегрованій на засадах громадянськогосуспільства нації. Звичайно, таке його бачення зазнало певнихзахідноєвропейських впливів. В умовах Російської імперії це бачення вигідновідрізнялось широким тлумаченням демократизму, а особливо тим, що вченийнамагався синтезувати позитивні ідеали таких суперечливих течій, як класичнийлібералізм, анархізм і соціал-демократизм.
Драгомановськізастереження проти тих чи інших теоретичних інтерпретацій концепції народногосуверенітету мали й цілком „прикладне“ ідеологічне та політичнезначення. Виходячи із досвіду Великої Французької революції та екстраполюючи намайбутнє політичні програми революційно-соціалістичних течій в Росії та в іншихсхідноєвропейських країнах, Драгоманов точно передбачив, до яких негативнихнаслідків може призвести реалізація ідеї „необмеженого народногосуверенітету“ в таких історико-культурних умовах. Тому він невтомно наполягавна потребі застосування демократичного принципу побудови нових держав, як вінвисловлювався, „знизу — догори“: від окремого громадянина,корпорацій, місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональнихдержавних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник:»Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу: віднароду і його волі.
Справді,передбачені Драгомановим політичні наслідки тлумачення принципу народногосуверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими елітами становило істановить до тепер одну із серйозних проблем у розвитку нових держав, щовиникають на уламках багатонаціональних імперій. Інша справа, наскільки влегітимізації таких режимів «винна» концепція «народногосамодержавства», проти некритичного сприйняття якої так послідовновиступав Драгоманов.
Переднє слово (до«Громади», 1878) (Фрагменти)
В часи найбільшоїсили козацтва українського, од Хмельниччини (1648 р.) до першого руйнуванняСічі за Мазепи (1709 p.), видно, як росло в наших людей знаття про те, що вониосібна порода людей, невважаючи на підданство якій державі або й на саму віру,осібна од поляків (універсали, вселюдні листи Хмельницького й др.), далі одмосквинів (універсали Виговського й др.), од тих і других (листи Петрика йсічових товаришів), що вони всі мусять бути вільними й стати всі вкупі й спілці(лист Б. Хмельницького, Петрика [3], січових товаришів. Далі до кінця ХУІПст. ті всі думки йдуть, все слабіючи{...].
От дійти до того,щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі поволі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єстьта ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніхдержав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство:своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств. Теперніхто ще не може сказати докладно ні того, коли, напр., світ дійде до такихбезначальних порядків, про які сказано вище, ні всіх доріг, якими він дійде доних. Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути й в одній якій країні, коливони будуть на всьому світі, бо тільки {стр.297} тоді зовсім перестане потребав вояках і купцях, з котрих скрізь і заводиться панство й багатирство, а за тимі начальство. Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, зкотрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віразаводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра дотого мусить настільки полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитисьна чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час і для білоїроботи, для вправи громадських діл для науки, котра тепер тільки в рукахпанства або доводить до панства вчених людей над невченими. А це все речінелегкі й неблизькі. [...].
Закладаючи першецілком вільне видання українське, ми будемо старатись зробити його сталим йодчинимо його для всякої письменної праці земляків наших, котрі держатьсяоднакових з нами основних думок про життя громади й природи: хто признається догромадівства, своєї волі (автономії) мужа і жінки, кожної особи, спілки,громади, людської породи, до вільного товариства (федерації) громад і породлюдських, до вільного розуму (раціоналізму) й твердої науки (позитивізму).
Драгоманов М.Переднє слово (до «Громади», 1878) //Вибране. К., 1991. С. 276-326.
3. Василь Кучабський — від національної ідеї додержавності (1895-1945)
Народився вПустомитах (Волиці) біля Львова. У 1900—1905 рр. навчався в народній школі(початкова чотирикласна школа) М.Львова. Після її закінчення вступив до ФіліїЦісарсько-королівської академічної гімназії у Львові. Про рівень викладання вцій гімназії може свідчити те, що серед її професорів були Ф.Колесса,С.Людкевич, І.Крип'якевич та ін. У 1913 р. з відзнакою закінчив гімназію ізаписався на відділ права Львівського університету, де провчився два семестри.З весни 1913 р. брав участь у роботі товариства «Січові Стрільці»,які стали основою майбутніх військових формувань Українських Січових Стрільців(УСС), Української Галицької Армії,
З початком війни1914 р. перебував у складі Легіону УСС у якості команданта роти та сотні.Відзначився особистою хоробрістю, мужністю. У вересні 1916 р. був захоплений вполон і до втечі на початку 1918 р. ув'язнений у таборі «Дубовци» біляЦарицина. З січня 1918 р. перебував у Києві, взяв участь у створенні КуреняСічових Стрільців під проводом Є.Коновальця. Обирався членом Стрілецької РадиСічових Стрільців, командував сотнею та полком [7].
У 1919 р. у складідипломатичної місії України виїхав у Швецію. Після саморозпуску УСС з грудня1919 р. перебував за кордоном. У 1920 р. повернувся до Львова. Був одним іззасновників Української Військової Організації (УВО). Продовжував навчання уЛьвівському таємному українському університеті. Постійно зазнавав переслідуваньполіції.
У 1923 р.змушений був виїхати з України. Крім української та польської, досконалоопанував німецькою, англійською, грецькою то латинською мовами. За кордономобіймав посади журналіста, бібліографа у Берліні, Кілі та Любліні. Взяв активнуучасть у роботі Українського наукового інституту в Берліні. У 1938 р. докторфілософії, професор В.Кучабський став дійсним членом Наукового Товариства ім.Т.Шевченка. Точних даних про місце і дату смерті немає.
Політичні поглядиобмежуються державницько-консервативним напрямом. Автор ряду праць з історії татеорії міжнародних відносин, дипломатії. Серед них: «Україна іПольща», «Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919»,«Польська дипломатія і „східно-галицьке“ питання на Паризькіймировій конференції 1919 р.» та ін.
Після Першоїсвітової війни ідеологія консерватизму реально позначилася на духовному йполітичному житті українського суспільства. Цьому значною мірою, сприяладіяльність В.Липинського, який створив школу консервативнихісториків-державників. Однією з найяскравіших постатей в цій школі бувВ.Кучабський, який стверджував, що необхідною умовою формування державноїконцепції України є державна національна ідея, а основною передумовою створеннядержави – формування нації. Нацією вчений вважав, психічний стан своєрідногонаціонального комплексу відчуттів, національного світогляду, національнихбажань, на якому грунтується творче змагання конкретної спільності. Кожнанація, на його думку, виростає з певного етнічного центру й охоплює, головнимчином, етнічно однорідну масу.
Думку продоцільність національної політики, незважаючи на жертви, В.Кучабський назвавреакційною і вважав, що тогочасній ідеології не вистачило саме етичних підстав.Тому й боротьбу за державність певні політичні сили ставили у площину свідомогообману мас соціальними гаслами. З такою ж рішучістю В.Кучабський заперечував йнаціоналістичні гасла, “поширення людожерної ненависти до займанців”, вважаючи,що ненависть, руїна не можуть замінити творчий чин будівництва нової держави.Саме тому історик заперечував В.Леніну, який вважав, що “революції в рукавичкахне роблять”. Адже якщо мета більшовицької революції – руїна, то метанаціональної революції – будова…”
У доповіді “Завданняукраїнської суспільности під теперішній момент” на студентському з’їзді уЛьвові, що відбувся на початку липня 1921 р. молодий ще В.Кучабський заявив, щореальний шлях до державної незалежності лежить через революцію, через боротьбу.Проте історик відкидав необдумані насильницькі ідеї, які нічим не булиодухотворені: збройна боротьба не повинна бути “вибухом ентузіазму йінстинктів, кавалерійською атакою”, а лише “завершенням усього комплексунаціональної праці, всього процесу національного самовизначення…” Він визначивчотири першочергові заходи, які, на його думку, могли б сприяти підготовцігаличан до національно-визвольної боротьби:
відмовитися віділюзорної надії на чужу допомогу;
орієнтуватисявиключно на власні сили;
визнатишкідливими поодинокі виступи, зокрема терористичні акції, які не підтриманімасовою активністю трудящих;
знищити гіпнозстраху перед польською тюрмою і психічно підготуватися до складніших іризикованіших масових виступів у майбутньому.
В.Кучабськийкритикував люмпенізований елемент, що намагався диктувати національну політикуі вигадував різноманітні ідеології, засуджував тероризм як державницькуполітику, виступав проти розпалювання ненависті до національних меншин,називаючи це заразою, що з’їдає нас самих, порушує внутрішню врівноваженість,застерігав від того, щоб керівництво політичним проводом не взяли в свої рукикрикуни і демагоги, які не хочуть вчитися, не хочуть готувати себе до того, щобжити з чесної праці, без державної посади, а кидаються в “політику”, аби з неїжити, наголошував на необхідності звернути особливу увагу на виховання молодогопокоління, яке “підростає здичавіле й півінтелігентне”, радив давати йому кращуосвіту й вибагливіше виховання, поширити горизонти його думки, навчити йоговідрази до нинішньої “масової” метушливості та істерії.
В.Кучабськийзакликав українських істориків, письменників, публіцистів полишити працю наідеологічній ниві, досконало і об’єктивно вивчити історичну дійсність різнихчасів і народів та з’ясувати, який шлях, що веде до державності, найкращий.Можна, на його думку, у цій справі повчитися у В.Антоновича, М.Драгоманова, яківирізнялися духовною стабільністю і виховані на традиціях класичної грецької таримської історії. Цього не можна сказати про тогочасних політиків, які не малидостатнього інтелектуального підгрунтя, а тому легко ідеологізувалися, тобтоспекулювали абстрактними категоріями та схемами. Саме тому історик був протитого, щоб теоретично мислячі особистості виступали в ролі “практичнихполітиків”, “ідеологів” і “організаторів”. У цивілізованих державах цимзаймаються політичні партії. Він вимагав, аби народові говорити правду, небоячись втратити “популярність” чи навіть потрапити під кулі терористів,вважав, що чесним людям було нелегко пробитися до національної політики, боконкурувати з демагогами, інтриганами і наклепниками неможливо. Ситуаціяускладнювалася тим, що процес морально-політичного розкладу зачіпав не лишеверхні шари населення, а й проникав до самих низів. Вихід з цієї важкоїситуації вчений вбачав у зверненні до духовних першоджерел, у кристалізації вдушах людей нового етосу, який у своїй основі мав бути релігійним, героїчним іаристократичним.
В поглядах наполітичну культуру В.Кучабський дотримувався концепції В.Липинського, сутністьякої грунтувалася на оптимальному поєднанні політичної науки і політичногодосвіду. Виходячи із такого розуміння, він вважав, що політична культуравключає не тільки правильну оцінку існуючого, а ще більшою мірою точну оцінкумайбутнього. Вона передбачає не лише нові ідеї, що враховуютьсуспільно-політичні реалії, а й сильних вольових людей, здатних втілити ці ідеїв життя. Еліту В.Кучабський розумів як аристократичну верству, здатнурозв’язати назрілі питання сучасності. Її поява можлива внаслідок зміни духовноїсуті народу. Українську еліту 1917-1921 рр. він охарактеризував як таку, що неволоділа державно-владними рисами, а більше схилялася до анархізму,продажності, відчуженості, матеріального комфорту. На думку вченого, високорозвинену духовну еліту можна сформувати тільки на засадах консерватизму, длячого необхідно підвищити освітній рівень молоді, відродити дух патріотизму,виховати усвідомлення рівності й спільності поляків і західних українців.Вивчаючи проблему лідерства, В.Кучабський пов’язував появу визначних осіб звідповідною історичною ситуацією, психічним станом нації. Він виділив три типилідерів: пророчі, Богом натхненні постаті, героїчні реформаторські особистостій ті, що можуть очолити натовп, збурити його інстинкти, запалити на руйнівнустихію [7].
Значне місце внауковій спадщині В.Кучабського посідає проблематика, пов’язана з історієюстановлення і розвитку січового стрілецтва – збройних сил України. По гарячихслідах історичних подій вчений відтворював складний процес організаціїукраїнського війська, що було важливим чинником національної ідеї, ідеїсамостійності українського народу. Стрілецтво, на його думку, уособлювалонайкращі риси українського народу: патріотичний ідеалізм, високу освіченість,військову потугу і демократичний устрій. З його появою учений пов’язувавзародження національно-державного мислення українського народу і поступовевитіснення з української політичної думки автономістських поглядів,соціалістичної ідеї “визволення людини”. Перша світова війна сприялазагартуванню стрілецьких загонів, формуванню в них національного світогляду,подоланню германофільської орієнтації. Основними причинами, які призвели дорозвалу української армії, В.Кучабський вважав її непідготовленість до війни,нестачу патріотично налаштованих офіцерських кадрів, втомленість бійців війною,більшовицьку пропаганду. Використавши велику кількість документальногоматеріалу, спогади учасників визвольних змагань, власні спостереження,В.Кучабський не тільки заклав міцний фундамент історіографії січового стрілецтва,а й створив теоретичні підвалини будівництва української національної армії,показав її місце і роль у процесі творення самостійної держави.
Узагальнившидосвід українського Січового Стрілецтва, яке уособлювало найкраші рисиукраїнського народу — патріотичний ідеалізм, високу освіченість, військовупотугу, прагнення встановити демократичний устрій, В.Кучабський заклавтеоретичні основи формування національних збройних сил. Головною причиноюпоразки українських визвольних змагань вважав домінування в політичній думціУкраїни (особливо Наддніпрянської) ідеї української автономії в складідемократичної Росії. Саме через таку позицію частини української інтелігенції,представникам якої належала провідна роль у Центральній Раді, УНР не вдалосяорганізувати належним чином армію, державний апарат, здійснитисоціально-економічні реформи, сконсолідувати різні прошарки народу довколанаціональної ідеї, захистити державу. Гетьманська держава, хоч і мала деякіпереваги перед УНР в організації державного життя, все-таки не стала органічнимелементом національно-визвольного руху. Нав'язаний ззовні німецький окупаційнийрежим не дав змоги об'єднати національно-визвольні і російські контрреволюційнісили в боротьбі з більшовизмом. Зробивши ставку на російську контрреволюцію іспровокувавши тим самим опозицію національно-демократичних сил, гетьманськадержава не дістала підтримки в народі. Падіння Гетьманату В.Кучабський розцінивяк втрату будь-якої перспективи зберегти українську державність і створитиумови для перемоги над більшовизмом. Директорію, яка маневрувала міжбільшовиками, селянством та Антантою, В.Кучабський визначив як таку, шовиявилася неспроможною керувати українським суспільством, тобто організуватиефективний державний апарат, приборкати отаманшину, створити боєздатну армію,вирішити аграрне питання. Незважаючи на те, що Директорія, порівняно зЦентральною Радою, чіткіше відстоювала національно-державницькі позиції, їїкерівництво не мало ані державотворчого, ані військового досвіду для того, шоброзв'язати складні суспільно-політичні проблеми тогочасної України. 0б’єднанняУНР і ЗУНР В.Кучабський вважав безперспективним з огляду на глибокігеополітичні протирічяя між Східною та Західною Україною, різний рівеньполітичної свідомості народу. Отже, на думку В.Кучабського, українськадержавність у добу визвольних змагань 1917- 1921 рр. не набрала ані формидемократичної республіки, ані форми консервативної монархії, ані формидиктатури, ані форми радянської влади, оскільки не лише окремі історичніпостаті, а й народні маси не були готові до державницького життя. Тількиоб'єднання консервативних (аристократичних) та національно-демократичних(вихідців з народної інтелігенції) сил могло забезпечити українському народовіздобуття незалежності.
Розглядаючи проблемуукраїнсько-польських взаємин, В.Кучабський виявив надзвичайну історичнуерудицію та широту політичного мислення. Його оцінки грунтувалися на позиціяхдержавницького світогляду, шо віддзеркалював основні принципи українськогоконсерватизму. Назвавши політику Національно-демократичної партії Польщі безперспективноючерез цілковите ігнорування законного права українського народу на державність,В.Кучабський також відкинув федералістичну концепцію Ю.Пілсудського, суть якоїзводилася до узаконення розчленованості України і підпорядкування її Польщі.Відносини між українським і польським народами, на думку вченого, моглинормалізуватися лише за умови визнання Польщею права українців насамовизначення, відмови від військової експансії, збереження внутрішньої політичноїстабільності.
В.Кучабський ставтакож одним з перших глибоких і послідовних критиків більшовицької ідеології. Уйого аналізі — наукова та політична цінність висновків щодо перспективдержавницьких змагань українського народу в контексті боротьби з російськимшовінізмом у формі більшовизму. Виходяди з визнання множинності і національноїнеповторності культур, В.Кучабський розглядав більшовизм не якінтернаціональне, а передусім як національне, російське явище, що грунтувалосяна монголо-візантійських традиціях. Більшовицьку інтернаціоналізацію Україниісторик трактував як суцільну русифікацію українського народу на рівні не лишенаціонально-культурного життя, а й соціально-класової структури суспільства.Головну ознаку цивілізованої держави вчений вбачав не в мові й традиціях, а вздатності нації реалізувати себе в усіх ділянках суспільного життя.Використання гасла “про право націй на самовизначення” задля пропаганди, вінназвав геніальним винаходом більшовиків у реалізації російської великодержавницькоіідеї. Іініційована заходами більшовиків українізація, на думку В.Кучабського,мала на меті, по-перше, приспати національні почуття українців, не дати їмзмоги перетворити боротьбу за мову на засіб домагань національної держави;по-друге, розколоти національно-патріотичні сили і в західній, і в радянськійУкраїні, посилити прорядянські настрої, привернути на свій бік національнуеліту; по-третє, використати українізацію для піднесення власного престижу в очахсвітової громадськості, щоб інспірувати антиколоніальну боротьбу протитогочасної ліберальної системи Заходу [7].
Список використаної літератури
1. БоберськийО. Правник, державник, науковець: Станіслав Дністрянський // Тернопільськагазета. — 2000. — 15 листоп., портр. — (Галицькі світочі).
2. Гаврош О.Історія одного кохання: Через сто років після шлюбу закохані знову з'єдналися:[Про Станіслава та Софію Дністрянських] // Україна молода. — 2001. —11 квіт., фотогр. — (Минуле і думи).
3. Гладун З.Станіслав Дністрянський і сучасність // Свобода. — 2000. — 14 листоп.
4. ДністрянськийС. Доповідь С. Дністрянського на святочних зборах у Празі з нагодивісімдесятиліття від дня народження І. Горбачевського // Тернопіль. —1995. — № 1. — С. 47-49.
5. Збожна О.Є світочі української правової освіти // Свобода. — 2000. — 23 верес.
6. Малик Я.,Кондратюк К. Рецензія на книгу С.Гелея “Василь Кучабський: від національноїідеї до державності” // Українські варіанти. – 1998, Ч. 3-4, С. 157-159;
7. ЛизанчукВ. “Державу Українську може здійснити любов до неї…” Думки з приводу виходу всвіт монографії Степана Гелея “Василь Кучабський: від національної ідеї додержавності” // Молода Галичина, 1999, — 16 березня. – Ч. 21.
8. Політологічнийенциклопедичний словник: Навч. Посібник для студентів вищ. навч.закладів.-К.:Генеза, 1997
9. Політологічнийенциклопедичний словник // Упорядник В.П.Горбатенко; За ред. Ю.С.Шевчука, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенко. 2-е вид., і перероб. – К.: Генеза, 2004.
10. Потульницький.Нариси з української політології 1918 – 1991. – К., 1994.
11. Потульницький.Історія української політології.-К.;1992.
12. Савків Л.«Сирота зрозумів сироту, та й полюбилися»: [Рівно 100 років тому у Львові взялишлюб С. Дністрянський і С. Рудницька] // Свобода. — 2001. — 21 лип.
13. СемківО.І. Політологія. Хрестоматія. –– Львів.: Світ, 1996.
14. Світочукраїнської юридичної думки: 130 років від дня народження академіка СтаніславаДністрянського: Життєпис ювіляра // Свобода. — 2000. — 14 листоп.
15. Скакун.Драгоманов как политический мислитель. – Харьков, 1993.
16. СтаніславДністрянський (1870—1935) — правознавець, публіцист, політичний діяч //Визначні постаті Тернопілля: Біогр. зб. / Уклад.: О. Бенч, В. Троян. — К.,2003. — С. 73-74.
17. СтаніславДністрянський — світоч української правової науки: Матеріали наук. конф.юридичного інституту ТАНГ, присвяченої річниці з дня народження академікаСтаніслава Дністрянського. — Тернопіль, 1999. — 86 с.