Міністерствоосвіти і науки України
Національнийпедагогічний університет імені М.П. Драгоманова
Кафедраісторії освітніх систем і технологій
Магістерськаробота
натему:
„ Тенденції розвиткууніверситету в Європейському регіоні ”
студента-магістранта
VI курсу
заочноїформи навчання
спеціальності
„Педагогікавищої школи”
КаплунНаталії Валеріївни
Науковийкерівник:
СидорчукЛюдмила Андріївна
канд.пед.наук,доцент
Київ –2011
Зміст
Вступ
РозділІ. Розвиток вищої освіти в Європейському регіоні
1.1 Аналізнауково-педагогічної літератури з проблеми дослідження
1.2 Основнідефініції магістерського дослідження
1.3 Університетяк інтелектуальний осередок
Висновкидо І розділу
РозділІІ. Розвиток університету в період глобалізації
2.1 Започаткуваннясучасного Болонськго процесу – інтеграційної реформи вищої освіти наЄвропейському просторі
2.2Вступ України до Болонського процесу
2.3Забезпечення якості освіти – провідна тенденція розвитку сучасної вищої освіти
Висновкидо ІІ розділу
РозділІІІ. Компаративний аналіз розвитку вищої освіти у країнах Західної Європи таУкраїни у контексті болонських реформ
3.1Співставлення вищої освіти в Україні та зарубіжних країн”
3.2Професійна підготовка вчителів у країнах Західної Європи: різноманітність іспільність
Висновкидо ІІІ розділу
Висновки
Списоквикористаної література
Список скорочень
ВНЗ – вищі навчальні заклади
БП – Болонський процес
ТАСІС (Tacis Programme)– програма ЄвропейськогоСоюзу надопомогу новим незалежним державам Східної Європи і Центральної Азії (колишніреспубліки Радянського Союзу, крім країн Балтії) в перехідний период
ОЕСД – Міжнародна Стандартна КласифікаціяОсвіти
ОЕСР – Організація зекономічної співпраці і розвитку
Вступ
Актуальність дослідження. Наприкінці ХХ – на початкуХХІ ст. у кожній країні Європи й світу йдуть пошуки шляхів покращення якостівищої освіти у відповідності з новими соціально-економічними потребами йочікуваннями суспільства.
Однієюз найважливіших сфер розвитку євроінтеграції є сфера вищої освіти, де вонанабула форм Болонського процесу. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є йогоучасниками. Крім того, значна кількість міжнародних організації підтримуютьідеї процесу та сприяють його реалізації. Болонський процес (БП) — це процесєвропейських реформ, що спрямований на створення спільної сфери європейськоївищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році зпідписання Болонської декларації. Передумовою її створення стало підписанняВеликої Хартії європейських університетів.
Кінець ХХ – початок ХХІстоліття відзначений в Україні прискоренням розвитку сектору вищої освіти:кількість студентів наблизилася до показників провідних країн Західної Європи –Німеччини, Великобританії, Франції та Італії; значно зросла кількість молоді,яка після закінчення середньої школи вступає до вищих навчальних закладів(ВНЗ); вектор державної освітньої політики спрямовано на формування розвиненоїі самодостатньої людини, професіонала і особистості.
На практиці це означає, щозаплановано підвищувати освітній рівень суспільства, забезпечувати високуякість освіти та професійну мобільність випускників ВНЗ на ринку праці.Відповідно до Національної доктрини розвитку освіти в Україні в ХХІ століттітакі завдання реалізуються в умовах значної інтенсифікації європейськихінтеграційних процесів.
Один з найважливіших кроків уцьому напрямі – підписання у 1999 р. членами ЄС та іншими державами Болонськоїдекларації про утворення Європейського простору вищої освіти. Цим буврозпочатий “Болонський процес” прискореного розвитку університетського рівнявищої освіти і створення сприятливих умов для освітньо-наукових обмінів іспівпраці у фундаментальних і прикладних дослідженнях.
У зв’язку зі вступом 19травня 2005 року України до Болонського процесу вітчизняна вища школа розвиваєтьсяз урахуванням його вимог і рекомендацій. Це створює широке поле діяльності дляпедагогів-науковців України, оскільки вказаний освітньо-інтеграційний процесмає забезпечуватися з теоретичного і практичного поглядів. Вищевикладене даєпідставу стверджувати – вивчення європейської й національної вищої освіти підкутом зору інтенсифікації Болонського процесу є актуальним і зумовлененагальними потребами часу.
Протягом останніх роківз’являються дисертації з педагогіки, які стосуються лише однієї зі складовихБолонського процесу – запровадження модульно – рейтингової і кредитно –модульної системи організації навчального процесу у вищу освіту України(О.О.Безносюк, Л.І.Костельна, Н.І. Шиян, Т.Д.Мишковська, В.О.Зінкевичус,Л.М.Романишина, І.М.Романюк та ін). Навчально–методична література(В.П.Андрущенко, В.Г.Кремень, Р.М.Вернидуб, А.П.Кудін, В.С.Журавський,М.З.Згуровський, М.Ф.Степко, Б.В.Клименко, Л.Л.Товажнянський, С.М.Гончаров,Д.В.Табачник, І.В.Мороз, О.Г.Ярошенко), окремі статті і виступи науковців(А.А.Сбруєвої, А.В.Підаєва, В.Г.Передерія та ін.) містять детальну інформаціюпро основні етапи та цілі Болонського процесу, але все ще відсутні системнідослідження прихованих і дуже важливих тенденцій розвитку європейської освіти,одним із проявів яких є спроба створення європейського простору вищої освіти інауки.
Отже, недостатня вивченість вУкраїні новітніх тенденцій розвитку вищої школи європейських країн сталапоштовхом для здійснення магістерського дослідження на тему “Тенденції розвиткууніверситету в Європейському регіоні”.
Об’єкт: Європейський регіон вищоїосвіти
Предмет: Аналіз розвитку університетув Європейському регіоні
Мета: Проаналізувати розвитокуніверситетської освіти в Європейському регіоні в межах Болонського процесу, обґрунтуватийого сучасні та перспективні тенденції розвитку.
Завдання:
1. Проаналізувати науково-педагогічнулітературу з проблеми дослідження та основні дефініції магістерськогодослідження;
2. Визначити тенденціїрозвитку університету в Європейському регіоні, обґрунтувати процес становленняболонських реформу ВНЗ, визначити їх значення;
3. Зробити компаративнийаналіз розвитку ВО в країнах Західної Європи та України у контексті болонськихреформ.
Методи дослідження: структурно-порівняльнийаналіз наукових та документальних джерел (з метою зіставлення даних здосліджуваної проблематики), хронологічно-системний та проблемно–пошуковіметоди (для дослідження еволюції цілей, обґрунтування тенденцій розвиткуБолонського процесу), ретроспективний логіко-системний аналіз (для дослідженняісторико-термінологічних аспектів проблеми “якість освіти”), кількісний (длядослідження кількісних характеристик середньої і вищої освіти України тазахідноєвропейських країн).
Наукова новизнароботи полягає в тому, що:
— вперше проаналізовано зв’язокпроблеми забезпечення якості вищої освіти з явищами підвищення ролі і поширеннядемократичних засад організації соціуму і перетворення вищої освіти з елітарноїв загальну;
— набув подальшого розвитку аналізрозвитку вищої освіти країн-ініціаторів Болонського процесу. Вперше вивченаможлива роль тенденції професіоналізації вищої освіти як фактору розширенняБолонського процесу на систему вищих професійних закладів освіти;
— здійснений порівняльний аналізвідповідності кількісних і структурних характеристик вищих рівнів системиосвіти до європейських стандартів і вимог Болонського процесу.
Теоретичне значення дослідженняполягає в обґрунтуванні висновків щодо відповідностінаціональної освіти рівню європейських стандартів середньої і вищої школи тавимогам Болонського процесу, стосовно якості вітчизняних атестатів і дипломів вєвропейському вимірі.
Практичне значення: положення та результати магістерської роботи можуть бути використані в подальшихнаукових дослідженнях з порівняльної педагогіки, при розробленні навчальногокурсу ”Вища освіта України та Болонський процес”, спецкурсів та спецсемінарів зпитань модернізації вищої освіти України в контексті Болонського процесу, принаписанні підручників та навчальних посібників.
Структура магістерської роботи. Дослідження складається зі вступу,трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використанихджерел – 114.
Розділ І. Розвиток вищоїосвіти в Європейському регіоні
1.1 Аналізнауково-педагогічної літератури з проблеми дослідження
Європейськийпроцес, завдяки його особливим досягненням упродовж останніх декількох років,стає більш відчутною та значущою реалією для ЄС і його громадян. Перспективирозширення разом з поглибленням відносин з іншими європейськими державаминадають цій реалії ще ширших вимірів. Водночас ми є свідками дедалі більшогоусвідомлення політиками та науковцями, а також громадськістю, потреби упобудові більш всеохоплюючої та спрямованої у майбутнє Європи, зокрема наоснові використання і зміцнення її інтелектуального, культурного, соціального,наукового та технологічного потенціалу.
Аналізуючи динаміку науковоїта суспільної думки щодо основних тенденцій розвитку європейської вищої освіти,слід відмітити дослідженнявітчизняних вчених А.Алексюка, А.Лігоцького, В.Зубка, К.Корсака, В.Козакова,С.Романової, Н. Бідюк,О.Матвієнко, вагомі розробки А.Сбруєвої, Г.Артемчука, Т.Фінікова,О.Навроцького, О.Сидоренка, В.Шейко, Б.Головка, І.Шемприх, І.Фегерлина і Б.Шестедт [60;98;52; 53;54;9;65;106;7;104]. Сучасні питання розвитку вищої освіти продовжуютьрозробляти українські та зарубіжні компаративісти – Р.Бєланова,Н.Воскресенська, Г.Єгоров, О.Михайличенко, В.Пронніков, І.Тараненко, О.Третяк,Т.Дай, Т.Кайго, А.Келлі, К.Лайсвуд, Д.Лоутон, Т.Моу, С.Парсонс, Д.Харгривз,Дж.Чаб та інші вчені [12;13;16;18;17].
Розвиток освітніх системзумовлений внутрішніми чинниками, національними традиціями, факторамиісторичного та економічного розвитку окремих країн і зовнішніми чинниками, щопов’язуються зі світовою спільноти взагалі. Як зазначає Л.Пуховська, ”… занаявності спільних тенденцій в усвідомленні значення освіти в різних країнахвиявляються свої національні традиції. Французьке суспільство, наприклад, традиційно прихильне доінтелектуалізації освіти як фундаменту культури людини. У США, навпаки,значення освіти розглядається через призму прагматизму” [79, 8]. Далі зауважує,що є раціональним висновок зарубіжних дослідників Б.Холмса і М.Макліна пронаявність чотирьох традицій, які покладені в основу розуміння змісту освіти врізних європейських країнах. Енциклопедизм базується на уявленні, що змістосвіти повинен включати всі людські знання (Франція). Екзистенціалізм закладаєв основу змісту освіти сім ліберальних мистецтв- увадривіум: музику,астрономію, геометрію, арифметику, і тривіум: граматику, риторику, філософіюабо логіку (Англія). Політехнізм поєднує енциклопедичну орієнтацію з акцентомна зв’язки між освітою і продуктивним життям с суспільства (країни СхідноїЄвропи). Прагматизм концентрується на знаннях, які необхідні молодій людині длявирішення реальних життєвих проблем у демократичному суспільстві (США).
У ході розвитку систем вищої освітипід вливом викладених вище чинників окреслився ряд провідних тенденцій розвиткуосвіти.
У програмному документі ЮНЕСКО„Реформа і розвиток вищої освіти” визначено три основні тенденції, спільні длясистем і навчальних закладів всього світу: кількісне зростання контингентустудентів та збережєення нерівності на міждержавному та міжрегіональному рівністосовно доступу до освіти; диверсифікація інституціональних структур і формосвіти; фінансові труднощі у діяльності закладів освіти [80].
На сучасному етапі розвиткусуспільства вчені пропонують три складові, які визначають роль і функції вищоїосвіти, нові підходи до розв’язання її проблем на місцевому, національному тана міжнародному рівнях. Це – відповідність освіти вимогам сучасності; зростанняякості освіти; інтернаціоналізація вищої освіти [9]. Друга посідає центральне місце у дисертаційномудослідженні.
Перш за все, вивчення досліджуваноїпроблеми потребує визначення її понятійного апарату. Проф. Н. Абашкіна,досліджуючи проблеми розвитку професійної освіти у Німеччині, порушує питаннярозробки інструментарію пізнання — виявлення принципів і закономірностейуспішного розвитку і функціонування освітньої системи. Оскільки однією знайважливіших функцій порівняльних педагогічних досліджень є прогностична, амеханізмом реалізації цієї прогностичної функції стає виявлення принципів тазаконів явища, що досліджується, то лише знання закону явища, дає можливістьймовірно передбачити хід процесу. Знання закономірності процесу допомагаєвиявити стійку тенденцію або спрямованість у змінах системи, а встановленняпринципів розглядається як вираження необхідності або закону явища. У логічномусмислі принцип (від лат. principium – початок, основа) визначається як центральне поняття, основа системи,що становить узагальнення і поширення певного положення на всі явища тієїгалузі, з якої даний принцип абстрагований. Таким чином, на основі виявленняпринципів і закономірностей розвитку освітньої системи можна перебудувативітчизняну систему освіти відповідно до світових прогресивних тенденцій [1].
Під тенденціями розвитку освітирозуміють напрями її еволюції, що зумовлюються впливом як зовнішніх, так івнутрішніх чинників.
У порівняльній педагогіці акцентованотеоретико-методологічні апекти досліджуваноїпроблеми [62;79;106]. З’ясуванняфеноменології, генезису, функцій, компонентного складу і структури, типологіїосвіти, дало можливість вченим створити необхідну теоретичну базу длявизначення освітніх тенденцій, сформулювати та системно подати основнітенденції подальшої еволюції освітньої сфери, встановити її багатовимірнийекстенсивно – інтенсивний, кількісно – якісний характер розвитку, зростаннязначення для суспільства й окремих її індивідів. Теоретичне обґрунтуваннятенденцій базується на тому, що розвиток освітньої системи здійснюється у напрямах,які забезпечують поліпшення виконання нею своїх функцій. „Адже згідно з теорієюфункціональних систем останні йдуть на будь – які удосконалення, перебудови,збурення заради реалізації свого призначення. Тому тенденції освіти щонайпершеобумовлюються її функціями, реалізація яких може мати сприятливі абонесприятливі зовнішні социально-культурніумови” [62, 70].
Питання про виявлення тенденцій восвітній сфері стає дедалі актуальнішим. У докторських дисертаціях В. Глузмана,В. Лугового, Л. Пуховської проаналізовано таузагальнено загальнопланетарні та специфічно-регіональні тенденції розвитку педагогічної освіти(стосуються і Західної Європи), глобальні тенденції (мегатенденції) тапідпорядковані ним субтенденції, які в свою чергу поділяються на сукупності щеменш загальних тенденцій. Така ієрархія понять ґрунтується на системномувивченні освіти.
Знання тенденцій в освіті дає основудля її прогнозування і доцільного оновлення, підвищення рівня цілісності,системного управління нею, подолання емпіризму в педагогічній науці і практиці.Адже „ у розбудові національної освітньої системи в Україні необхідні наукововивірені підходи, позиції, що визначали б сутність і стратегічні напрямиреалізації поставленого завдання” [62]. Узв’язку із цим роль прогнозування безперервно зростає, оскільки воно „становитьякісно новий механізм самозбереження людства, нову форму випереджаючоговідображення” [62, 163 ]. Отже, тенденції мають проективний характер. Вони визначають напрямрозвитку освіти не тільки в зазначений період ( кінець ХХ – початок ХХІ ст.),але окреслюють подальші перспективи.
На думку В. І. Лугового, часто дослідники при спробі встановитиосвітні тенденції спираються на емпіричні спостереження і представляютьтенденції еклектично – безсистемно, майже не обґрунтовуючи їх теоретично. Крімтого, у вітчизняній науковій літературі, на відміну від зарубіжної, затенденції розвитку часто видається динаміка будь-яких процесів, навіть тих, щоведуть до руйнування й розпаду освітньої системи. Наприклад, як проникливий,але інтуїтивно-емпіричний характеризує вчений аналіз освітніх тенденційЗахідної Європи, здійснений І.Фегерлиндом і Б.Шестедт [62]. Автори розглядають тенденції окремо для обов’язкової ісередньої освіти, професійного навчання, вищої школи та освіти дорослих. Так,обов’язкова освіта, на їх погляд, „скоріше збереже своє панівне становище щодоальтернативної, але їй доведеться зберігти свою якість”. Визнається, що 9-річна обов’язкова освіта є недостатньою для підготовки до дорослого життя ітрудової діяльності, тому все більше європейських країн передбачає продовженняосвіти після завершення обов’язкової. Остання повинна забезпечити центральниймасив знань та прищепити базові навички для безперервної освіти. Причому„тенденція у Західній Європі до професіоналізації навчання у старших класахсередньої школи суперечить загальній тенденції у США та Японії.” Стосовно вищоїшколи вони фіксують подолання межі „ між елітарною і масовою вищою освітою”, атакож тенденцію „до злиття навчальних закладів, що не мали повного статусувузів”. Далі у роботі акцентується урізноманітнення індивідуальних вимог доосвіти, зростання інтересу до її якості, подальший розвиток „багатокультурногохарактеру освіти” з акцентом на єднанні при збереженні різноманітності.Відмічається загальна тенденція до „децентралізації освітніх систем” зпаралельним процесом „централізації прийняття рішень відносно норм та оцінкирезультатів”, а також „розширення числа учасників оціночного процесу”.
Аналізуючи сьогодення, науковцівказують різну кількість явищ, тенденцій, змін та інновацій, які відбуваютьсяна планеті. До головних тенденцій оновлення змісту вищої освіти відносять їїгуманізацію та гуманітаризацію.
У доповіді міністра на підсумковійколегії Міністерства і науки (27 лютого 2004 р., м.Одеса) акцентованозагальноцивілізаційні тенденції розвитку освіти ХХІ століття: зближення націй,народів, держав через створення спільного економічного, інформаційного, азважаючи на вимоги Болонського процесу, й освітнього простору Європи; перехідлюдства від індустріальних до науково-інформаційних технологій і формування суспільства знань. Ці та іншітенденції висувають як пріоритетні освіту і науку – сфери, що забезпечують розвиток людини і суспільства.
А.А.Сбруєва, аналізуючи тенденціїсучасної вищої освіти, одночасно вказує на протиріччя, які виникають в освітніхсистемах: між глобальними і локальними проблемами, між традиціями імодернізмом, між конкуренцією у досягненні успіхів і прагненням до рівностіможливостей в освітній сфері тощо [ 85].
Порівняльний аналіз різних джерел [60;98;52;54;9;100;4;106;7;104] дозволяє виявити загальні для європейського регіонувищої освіти тенденції та їх специфічні прояви:
1. Демократизація суспільствазумовила доступність вищої освіти та збільшення кількості студентів. ДаніЮНЕСКО свідчать: щороку додається приблизно 2 млн. нових студентів. Цей процесвластивий не тільки країнам третього світу, де раніше система вищої освітивзагалі не існувала, тому її постійне розширення є цілковито природним явищем,а й розвиненим країнам. В останніх населення зростає повільно, тому кількіснерозширення студентських контингентів має лише одну причину – збільшення молодій активного населення, охопленого всіма видами сучасної третинної освіти –класичної і професіоналізованої, університетської і не університетської,коротко- і довготермінової, денної і дистанційної (з максимально високим рівнем„заочності”), традиційної та віртуальної (заснованої на цифрових інформаційнихзасобах й комп’ютерному моделюванні). За сучасними статистичними даними,кількість студентів денної форми навчання у світі перевищила 84 млн. осіб.
2. Паралельно до цієї тенденціївідбувається споріднене і подібне явище подовження тривалості набування людиноюзнань, умінь і навичок. Для частини професій вже майже ліквідовано відміни міжроботою і навчанням. Як відомо, у наш час період подвоєння накопиченої людствомкількості знань складає приблизно 8 — 10 років. Проте для окремих галузей знань–мікроелектроніки, генної інженерії та ін. – темп подвоєння складає вже місяці,що вимагає від працівників у цих сферах безперервного навчання. Наслідком цьогостало формування у європейських країнах частин системи „навчання впродовжвсього життя” – пожиттєвого і практично безперервного набуття нових знань,вмінь і навичок. Саме це стало однією з головних передумов стійкого прогресунацій, високої якості життя й успіхів на відкритому світовому ринку товарів іпослуг.
3. Науково – технічний прогрес єголовною причиною тенденції ускладнення структури вищої освіти, урізноманітнення системи закладів, закриття одних профілів і відкриттяінших, постійного оновлення навчальних планів і прогам, модернізації засобів іметодів навчання. Перетворення елітарної вищої освіти на масову зумовив їїкомерціалізацію.
4. В індустріальному суспільстві домінувализаклади університетського рівня, в яких поєднувалися навчальний процес знауковим. В умовах високоелітарної вищої освіти більшість випускниківготувалася чи безпосередньо до науково-конструкторської роботи, чи до іншихзанять, де були важливими вміння аналізувати і вирішувати проблеми на основісаме наукових методів. Рух до суспільства знань зумовив нагальну потребу увищій освіті і для тих фахів, які не пов’язані з науковими дослідженнями. Цестало безпосередньою причиною появи вищої професійної освіти. Одночасно ВНЗстали корисними суспільству не лише тим, що навчали молодь. Це явище можнаназвати “тенденцією розширення завдань закладів вищої освіти поза традиційнийдля них обов'язок”.
5. Інтенсифікується явище створеннянетрадиційних вищих навчальних закладів, діяльність яких спирається наелектронно-цифрове представлення, накопичення і передачу інформації. Появавеликої кількості супутників зв’язку зумовила перетворення Інтернету наперспективний засіб дистанційного навчання й основу діяльності так званих“віртуальних ВНЗ”. Попри відсутність стін, вони є справжніми центрами наданняосвітніх послуг особам, які потребують знань і намагаються підвищити своюкваліфікацію, але перебувають далеко від університетських міст з їх ВНЗ,великими бібліотеками, лекторіями та іншими засобами для забезпеченнятрадиційних варіантів навчання.
6. Нове інформаційне оточення(Інтернет, супутникове телебачення та ін.) значно ускладнює умови працівикладачів вищої школи, зокрема, й ставить перед ними нові вимоги щодо професійноїкомпетентності та майстерності. Збільшення відсотка осіб з вищою освітоюзагострює конкуренцію за робочі місця, а явища демократизації й децентралізаціїсприяють зниженню обсягу державних замовлень на кадри. У розвинених країнахсвіту державний сектор зайнятості давно поступився обсягом приватному.
7. Одна з ознак сьогодення –народження “інноваційної економіки”, для якої характерно використання високихтехнологій не як допоміжного засобу отримання прибутків у якомусь секторівиробництва, а як головного і незамінного засобу прогресу всієї економіки вумовах глобалізації, появи відкритого світового ринку і загострення конкуренціїна ньому.
Розрив між промисловістю й класичнимиуніверситетами швидко зникає. ВНЗ і промисловці створюють об'єднані науково-виробничіструктури з метою інтенсифікації фундаментальних і прикладних досліджень,ліквідації традиційних перешкод на шляху прискореного впровадження їхрезультатів у виробництво. Все частіше фірми, які дбають про свій розвиток,створюють за власні кошти підрозділи для навчання і підвищення кваліфікаціїперсоналу, які іноді називають „підприємницькими” ВНЗ.
8. Перетворення вищої освіти зелітарної на загальну змінює й засади управління. Така освіта більше не можебути монополією урядів, а державного бюджету бракує на її потреби. Тому вуправлінні вищої освіти посилюються демократичні тенденції. Відбуваєтьсядецентралізація; перерозподіл повноважень всередині державних адміністративнихструктур, зокрема, вони відмовляються від інспекторсько-наглядових функцій іпереходять до стратегічно-координаційних; розширюється автономія закладів. Вумовах швидкого старіння населення і збільшення витрат на соціальний захистгромадян відбувається відносне скорочення призначеної для освіти частинидержавного бюджету й інтенсифікується необхідність залучення нетрадиційнихджерел її фінансування тощо.
9. Перетворення вищої освіти зелітарної на загальну по-новому ставить питання забезпечення якості освіти.Повинні істотно вдосконалитися системи моніторингу і забезпечення якості вищоїосвіти, оскільки вимога вільного вступу та збільшення відсотка молоді віком18-23 років, що навчається у ВНЗ, нерозривно пов’язана зі зниженням якостізнань абітурієнтів. У ВНЗ опиняються і найменш здібні абітурієнти, що ускладнюєзавдання викладачів – вивести подібний контингент на високий рівень виробничихкомпетентностей.
10. Україна, як і інші країни СНД, неподолала проблему відтоку високоосвіченої молоді за кордон, у розвинені країни,де вищий рівень життя і кращі умови для професійного зростання. Частково втратимолодих науковців є виявом більш широкої тенденції: зростання мобільностіучнів, студентів, учителів, викладачів, науковців, нарешті, робочої силивисокої кваліфікації в умовах глобалізації економічного життя і зниженнябар'єрів між країнами.
11. Змінюється ставлення до навчанняза кордоном. Раніше воно найчастіше було державним відрядженням як свідченнядружби двох країн чи досягнення інших політичних цілей. Нині навчання узарубіжних ВНЗ стало засобом досягнення насамперед особистих цілей, у першучергу – вивчення іноземної мови, у другу – знаходження місця праці.
Міждержавні програми обмінувикладачами, студентами, проведення міжнародних досліджень сприяє розвиткуєдиної політики міждержавного співробітництва.
Уже сформований світовий ринокосвітніх послуг, значно загострилася конкуренція різних країн застудентів-іноземців. Світова організація з торгівлі намагається прилучитиосвіту до сфери свого впливу як одну з безлічі видів послуг. Проте перехідлюдства до стійкого розвитку можливий лише за умови формування в усіх громадяннової моралі, вищої цивілізованості та відповідальності, перетворенняосвітньо-наукового комплексу на головне знаряддя розвитку економіки.
12. У минулому студенти-іноземці булидосить рідкісним явищем, тому ВНЗ мали час і можливості для індивідуальногоаналізу кожного запиту. Розширення мобільності якісно змінює ситуацію, оскількипевні ВНЗ напередодні навчального року можуть отримати одночасно сотні запитіввід абітурієнтів з багатьох країн. У таких умовах Великобританія посилилароботу так званої “Британської ради” як засобу попереднього відборупретендентів на навчання у метрополії, у країнах, в яких розташовані відділенняцієї ради. Діє така рада і в Україні, надаючи консультаційні послуги таполегшуючи українським учням і студентам шлях до Великобританії.
Отже, збільшення міждержавних потоківстудентів і зникнення кордонів та інших бар’єрів для руху з метою пошуків місцяпраці дипломованих осіб ускладнює проблему порівняння періодів навчання,оцінювання і взаємовизнання дипломів. Для Європи ця проблема стала настількиактуальною, що однією з головних цілей Болонського процесу проголошеноліквідацію перешкод в оцінюванні, порівнюванні і визнанні дипломів.
13. В умовах перетворення вищоїосвіти на обов’язковий елемент соціалізації всієї молоді незмірно зростає рольприватних та інших недержавних ВНЗ. В Україні недержавний сектор вищої освітипостійно розширюється, надаючи освітні послуги найбільш платоспроможній частинікандидатів у студенти. Приватні заклади особливо важливі для національнихменшин, бізнесменів, промисловців, що слід вважати одним з наслідківдемократизації суспільства і освіти. Лише розпад СРСР, крах ідеї побудовикомунізму й поширення цих ідей на весь світ зумовив появу в Україні не лишеорієнтованих на економічні та бізнесові професії приватні ВНЗ, але йтеологічних ВНЗ ІІІ -ІVрівнів акредитації, Соломонового університету та ін.
Отже, вищевикладене дає підставу виділити такізагальні для європейського регіону тенденції розвитку вищої освіти:перетворення елітарної вищої освіти на загальну, кількісне зростанняконтингенту студентів та їх мобільності, подовження тривалості обов’язковоїосвіти, ускладнення структури вищої освіти та урізноманітнення мережі ВНЗ,збільшення та зростання ролі сектору недержавної вищої освіти,професіоналізація вищої освіти, удосконалення системи управління вищою освітою,забезпечення її якості, розробка механізмів інтеграційної політики в галузівищої освіти.
В Україніпорівняльно-педагогічні дослідження розвивалися повільно, а в педагогічнійпресі відзначалося задоволення якістю національної освіти. Цьому сприяла таобставина, що учні України не були об’єктом міжнародного тестування, томубракувало об’єктивних й неупереджених даних про стан системи освіти й рівеньякості навчального процесу у порівнянні з тим, що відбувалося в розвиненихєвропейських країнах. Праці, в яких фігурували б якісні аспекти діяльностівсієї системи освіти, а не проблеми формування суспільно бажаних рис у дітей імолоді в школах і вищих навчальних закладах, були в Україні до другої половини1990-х років досить рідкісними [61;83;84 ].
Провідні науковці УкраїниІ.А. Зязюн, В.П Андрущенко, В.Г. Кремень, О.В Сухомлинська, О.Я. Савченко, Н.Г.Ничкало, П.М. Таланчук, М.З. Згуровський, В.І. Луговий порушили в кількісномута якісному аспектах проблему спільного розвитку комплексу “суспільство іосвіта” лише наприкінці 1990-х років [ 32;41;58;61;5;24;32;39; ].
Подібне спостерігаємо і в розвиткупорівняльної педагогіки. У перші роки незалежності України публікаціїпорівняльно-педагогічного плану зустрічалися рідко і стосувалися окремих країн[42] чи загальних питань педагогіки [72]. Поява часописів “Шлях освіти”,“Освіта і управління” та інших поширила інформаціо про стан і перспективирозвитку систем освіти розвинених країн світу [ 53; 75;99 ].
Сприяв розвитку в Україніпорівняльної педагогіки Міжнародний фонд “Відродження” на чолі з Дж.Соросом. Нанаш погляд, його уявлення про особливості сучасного суспільно-економічногорозвитку заслуговують на увагу освітян та інших науковців в Україні, у першучергу, під час пошуку стратегіймодернізації освіти [ 92 ].
Велике значення мало поширення наУкраїні освітніх програм Європейського Союзу, у першу чергу – програми ТАСІС,серед завдань якої була підтримка якісних змін у секторі гуманітарної освіти вбільшості екс-соціалістичних країн, вивчення, з можливим упровадженням вУкраїні, досвіду демократичних держав щодо забезпечення відкритості вищоїосвіти та її прийнятної якості та ін. Інколи серед результатів проектів,фінансованих Заходом, знаходимо наукові праці монографічного,аналітично-описового плану, які стосуються забезпечення якості вищої освіти –тестування, акредитації вищих навчальних закладів і програм [15].
Внаслідок втілення одного з проектівпрограми ТАСІС у 1995-1996 роках, у якому взяли участь ВНЗ Донецька, вперше зароки незалежності з’явилася монографія стосовно оцінки якості освітньоїдіяльності ВНЗ. У ній розглянуто організацію і діяльність системи управлінняякістю освіти у вищому навчальному закладі на основі національного стандарту іврахування зарубіжного досвіду. Наведено огляд акредитаційних систем у різнихкраїнах з різних регіонів світу, подано рекомендації щодо оцінки якості длявпровадження у національну практику вищої освіти.
Ця книга потребує детального вивченняі обговорення. Прикладом є схема „Управління вищою освітою на державномурівні”.