Удосконалене управління якістю продукції на підприємстві

--PAGE_BREAK--1.2 Загальна теорія управління і управління якістю продукції


Як відомо, застосування основних принципів теорії управління можливо до будь-якого предмета за деяких початкових умов. Такими основними умовами є: наявність програм поведінки керованого об'єкта або заданий, запланований рівень параметрів його стану; нестійкість об'єкта відносно програми і заданих параметрів, тобто об'єкт може ухилятися від заданої програми або планових значень параметра; наявність способів і засобів для виявлення і вимірювання відхилення об'єкта від заданої програми або значень параметрів; наявність можливості впливати на керований об'єкт із метою усунення виникаючих відхилень.

Механізм управління, відповідно до загальної теорії управління, виглядає так, як він представлений на рис.1.1




Рис.1.1 Типова блок-схема механізму управління
Розглядаючи початкові умови можливого застосування основних принципів загальної теорії управління і схему механізму управління до організації робіт з якості, можна з великою відповідальністю за об'єктивність скласти схему механізму управління якістю продукції. Але спочатку кілька попередніх міркувань про характер якості продукції як про об'єкт управління.

Програми якості з установленням значень показників можуть входити складовою частиною в усі можливі плани і програми проектно-конструкторських організацій, виробничих об'єднань підприємств, договірні зобов'язання. Показники якості обумовлюються в угодах на товарних біржах і при інших формах руху товарів.

Вимоги до якості встановлюються і фіксуються в нормативних і нормативно-технічних документах: державних, галузевих, фірмових стандартах, технічних умовах на продукцію, у технічних завданнях на проектування або модернізацію виробів, у кресленнях, технологічних картах і технологічних регламентах, у картах контролю якості тощо.

Зі сказаного стає очевидним, що перша умова по теорії управління у випадку з якістю задовольняється.

Звернемося до другої умови. Тут потрібно розглянути кілька ситуацій. Насамперед, варто вказати на те, що відхилення якості продукції від заданих параметрів відбувається, як правило, у гіршу сторону і має загальні і конкретні прояви.

До числа загальних відноситься моральний знос, фізичне і моральне старіння продукції, тобто втрата первісних властивостей при експлуатації і збереженні.

Нестійкість, мінливість якості продукції виявляється не тільки в двох загальних тенденціях фізичного і морального старіння. Мають місце так звані приватні відхилення якості від встановлених вимог. Вони надзвичайно різноманітні й обумовлені вже не економічною і технічною природою, а умовами зовнішнього характеру: порушеннями правил і умов експлуатації, помилками розробників і виробників, порушеннями виробничої дисципліни, дефектами устаткування, за допомогою якого виготовляється і використовується продукція тощо.

Нестійкість якості, обумовлена випадковими відхиленнями від заданих параметрів, має, відповідно, випадковий характер. Час їхньої появи можна очікувати тільки з певним ступенем імовірності.

Існує ще один фактор, який впливає на нестійкість оцінок якості — це нестійкість і мінливість потреб. Параметри продукції можуть суворо відповідати нормативній і технічній документації, але змінюються вимоги споживачів і якість при незмінних параметрах погіршується або втрачається зовсім.

Можна констатувати, що якість продукції знаходиться в постійному русі. Отже, якість визначає собою хронічно нестійкий об'єкт. Це об'єктивна реальність, з якою приходиться мати справу. Таким чином, якість задовольняє і другій умові загальної теорії управління.

У практичній діяльності люди відслідковують процес втрати властивостей якості, вимірюють і оцінюють ці зміни. Для того, щоб сповільнити процес фізичного старіння, встановлюються сприятливі експлуатаційні режими й умови збереження, використовуються різні профілактичні заходи для технічного обслуговування і поточного ремонту. Якщо погіршення якості переходить за межі допустимих значень, проводиться капітальний ремонт. Отже, третій і четвертій умовам загальної теорії управління якість також задовольняє.

При організації раціональної й ефективної роботи з якості, незалежно від її масштабів, форм і методів здійснення, завжди діють приблизно за такою схемою:

Визначення потреби і формулювання вимог до якості продукції (план, програма якості);

Надання початковому матеріалу необхідних властивостей (виконання плану, програми якості);

Перевірка відповідності отриманої якості пред'явленим вимогам (виявлення відхилень) або констатація відповідностей;

Вплив для усунення відхилень отриманої якості від заданого (зворотний зв'язок).

При такому погляді на послідовність дій по якості можна виявити явище, яке має велике значення для усієї філософії робіт з якості. Це наявність єдності й органічного сполучення прямих і зворотних зв'язків у всіх діях людей, пов'язаних зі створенням і використанням (споживанням) продукції.


1.3 Універсальна схема управління якістю продукції


Варіантів схеми управління якістю продукції може бути декілька. Опишемо універсальну схему (рис.1.2).

Вона складається з шести блоків. До числа факторів, що впливають на якість, відносяться:

верстати, машини, інше виробниче устаткування;

професійна майстерність, знання, навички, психофізичне здоров'я працівників.


Рис.1.2 Управління якістю продукції
Умови забезпечення якості, які обрамляють прямокутник факторів, більш численні. Сюди відносяться:

характер виробничого процесу, його інтенсивність, ритмічність, тривалість;

кліматичний стан навколишнього середовища і виробничих приміщень;

інтер'єр і виробничий дизайн;

характер матеріальних і моральних стимулів;

морально-психологічний клімат у виробничому колективі;

форми організації інформаційного обслуговування і рівень оснащеності робочих місць;

стан соціальний матеріального середовища працюючих.

Чому необхідний розподіл на фактори й умови? Що це нам дає?

Засоби виробництва і праця реально змінюють властивості сировини і початкових матеріалів до заданого рівня якості. На їхніх можливостях позначаються умови, у яких вони взаємодіють. Практика показує, що такий розподіл, такий підхід дозволяє не тільки більш чітко організувати роботи з якості, але й більш цілеспрямовано й ефективно визначати заходи для забезпечення потрібної якості.

При виникненні відхилення від заданих параметрів якості, що виявляються в блоці порівняння і приймання рішення, блок засобів впливу для усунення цих відхилень направляє зусилля або на фактори, або на умови, або одночасно на те й інше. Заходи впливу і їхнє сполучення залежать від характеру і величини відхилень якості і від ефективності тих або інших можливих варіантів усунення відхилень.

За універсальною схемою працюють усі, але найбільш часто робітники, майстри, контролери ВТК. Для них план по якості закладений у кресленнях, технологічних операційних і контрольних картах. Вони самі безпосередньо здійснюють порівняння фактичних і заданих у технологічній документації параметрів якості, самі, як правило, приймають рішення про те, яким способом, прийомом ліквідувати відхилення. Тут механізм управління якістю знаходиться в руках працівника, і діяльність його залежить від професійних навичок і знань. Він, так би мовити, закладений у самому працівнику і тих умовах, у яких йому приходиться трудитися.

У даному випадку універсальна схема управління якістю виступає як первинна схему, первинна ланка всієї складної, різноманітної роботи з якості.

Однак, чим вище рівень концентрації виробництва, його спеціалізації і кооперування, тим вище рівень системи якості, а, отже, складніше механізм, що забезпечує її функціонування.


    продолжение
--PAGE_BREAK--1.4 Категорії управління якістю продукції. Органи управління якістю продукції на підприємстві


Для ефективної організації управління якістю продукції необхідно, щоб був не тільки ясно виділений об'єкт управління, але й щоб чітко були визначені категорії управління, тобто явища, що дозволяють краще усвідомити й організувати весь процес.

У відношенні управління якістю продукції варто виділити як мінімум наступні категорії:

Об'єкт управління — якість продукції. Іноді як об'єкт виступає конкурентноздатність, технічний рівень або який-небудь інший показник, характеристика. Як об'єкт управління може виступати або вся сукупність властивостей продукції, або якась їхня частина, група або окрема властивість.

Ціль управління — рівень і стан якості продукції з урахуванням економічних інтересів виробника і споживача, а також вимог безпеки та екологічності продукції. Мова йде про те, яку сукупність властивостей і який рівень якості потрібно задати, а потім досягти і забезпечити, щоб дана сукупність і даний рівень відповідали характеру потреби. При цьому виникають питання ефективності виробництва і споживання, доступності ціни для споживача, рівень собівартості і прибутковості продукції для її розробника і виробника. Не можна також випустити з уваги терміни розробки продукції, розгортання її виробництва і доведення до споживача, що прямо пов'язано з конкурентноздатністю.

Суб'єкт управління — керівні органи всіх рівнів і особи, покликані забезпечити досягнення і зміст планованого стану і рівня якості продукції.

Методи і засоби управління — способи, за допомогою яких керівні органи впливають на елементи виробничого процесу, забезпечуючи досягнення і підтримку планованого стану і рівня якості продукції. Управління якістю використовує наступні чотири типи методів:

1) економічні методи, що забезпечують створення економічних умов, які спонукують колективи підприємств, конструкторських, технологічних і інших організацій вивчати запити споживачів, створювати, виготовляти й обслуговувати продукцію, що задовольняє ці потреби і запити. До числа економічних методів відносяться: правила ціноутворення, умови кредитування, економічні санкції за недотримання вимог стандартів і технічних умов, правила відшкодування економічного збитку споживачу за реалізацію йому неякісної продукції;

2) методи матеріального стимулювання, які передбачають, з одного боку, заохочення працівників за створення і виготовлення високоякісної продукції (до числа цих методів відносяться: створення систем преміювання за високу якість, встановлення надбавок до заробітної плати й ін), а з іншого боку — стягнення за заподіяний збиток від її неякісності;

3) організаційно-розпорядницькі методи, які здійснюються за допомогою обов'язкових для виконання директив, наказів, вказівок керівників. До числа організаційно-розпорядницьких методів управління якістю продукції відносяться також вимоги нормативної документації;

4) виховні методи, які спричиняють вплив на свідомість і настрій учасників виробничого процесу, спонукують їх до високоякісної праці і чіткого виконання спеціальних функцій управління якістю продукції. До їхнього числа відносяться: моральне заохочення за високу якість продукції, виховання гордості за честь заводської марки.

Вибір методів управління якістю продукції і пошук їх найбільш ефективного сполучення — один із самих творчих моментів у створенні систем управління, оскільки вони впливають на людей, що беруть участь у процесі створення і виготовлення продукції, тобто на мобілізацію людського фактора.

Засоби управління включають оргтехніку (у тому числі, комп'ютери), засоби зв'язку, словом, усе те, що використовують органи й особи, які керують виконанням спеціальних функцій у системах управління якістю. До складу засобів управління якістю продукції також включаються:

банк нормативної документації, який регламентує показники якості продукції й організує виконання спеціальних функцій управління якістю;

метрологічні засоби, що включають (в залежності від рівня системи) державні еталони фізичних величин, зразкові і/або робочі засоби вимірювання;

державна система забезпечення єдності вимірів;

державна служба стандартних довідкових даних про властивості речовин і матеріалів.

Управлінські відносини, тобто відносини субординації (підпорядкування) і координації (співробітництва).

Відносини субординації зазвичай характеризуються вертикальними зв'язками від керівника до підлеглих. Зміст цих відносин визначається ступенем централізації і децентралізації функцій і задач управління якістю продукції. На рівні підприємства відносини субординації по управлінню якістю визначаються виробничою структурою підприємства і структурою діючої системи управління якістю. Управлінські відносини базуються на сполученні єдиноначальності, колегіальності, активності членів трудового колективу, на економічних, моральних і матеріальних стимулах.

Відносини координації характеризуються горизонтальними зв'язками між окремими працівниками й організаціями, що вступають у взаємодію заради забезпечення певного рівня якості продукції або його поліпшення.

При визначенні органів управління якістю продукції потрібно виходити з того, що управління якістю — органічна складова частина загального управління виробництвом, одна з його галузей, одна з його функцій. У силу цього вони не може протистояти один одному. Тому, як правило, управління якістю розвивається і виконується в рамках діючого апарата управління і полягає в більш чіткій і добре організованій діяльності по виявленню потреб, створенню, виготовленню й обслуговуванню продукції.

На рівні підприємства чи об'єднання управління якістю організується одним із двох способів. Перший полягає в чіткому розподілі функцій і задач управління якістю продукції між існуючими підрозділами і працівниками, періодичному перегляді як самих функцій і задач, так і їхнього розподілу заради поліпшення діяльності. При цьому не створюється спеціалізований орган — відділ управління якістю.

Другий припускає на додачу до першого варіанта виділення загальної функції координації і створення спеціального органа — відділу управління якістю. На цей відділ і покладається багато спеціальних функцій управління якістю продукції.

Кожний з цих двох варіантів має свої переваги і свої недоліки.

Зокрема, переваги першого варіанта полягають в тому, що всі учасники виробничого процесу несуть відповідальність за якість. Не виникає почуття того, що хтось за них несе цю відповідальність і повинний вирішувати всі питання, пов'язані з якістю. Недолік полягає в тому, що ряд координуючих функцій ніхто не виконує, ніхто не веде організаційних і методичних питань загального характеру.

Другий варіант позбавлений зазначеного недоліку, проте в працівників підприємства нерідко виникає почуття, що є спеціально виділені люди на підприємстві, які відповідають за якість, отже, вони і повинні вирішувати всі проблеми, пов'язані з якістю.

У будь-якому варіанті загальне керівництво системою управління якістю повинен очолювати керівник підприємства, відповідальний за всю діяльність підприємства і за економічні результати, які в умовах ринкової економіки не можуть бути високими при поганій якості продукції.

    продолжение
--PAGE_BREAK--2. Стандартизація та сертифікація продукції2.1 Стандартизація продукції


Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:

установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

розвиток уніфікації і агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації і автоматизації виробництва;

визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції з метою забезпечення належної якості і недопущення невиправданої різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; забезпечення спільності термінів вимірювань і позначень;

створення єдиних систем класифікації і кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва;

Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами, основними з яких є:

урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виготовлювача, користі та безпеки для споживачів і держави в цілому;

гармонізація з міжнародними, регіональними, а у необхідних випадках — з національними стандартами інших країн;

взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції;

участь у розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін-розробників, виготовлювачів, споживачів, органів державної виконавчої влади;

відкритість інформації щодо діючих стандартів та програм робіт по стандартизації з урахуванням чинного законодавства.

Результати стандартизації знаходять відображення у спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови — документи, що містять обов’язкові для продуцентів норми якості виробу і засоби їх досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи і засоби вимірювання, випробувань, маркировки, упаковки, транспортування і зберігання продукції). Застосовувана на підприємствах нормативно-технічна документація охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорстокості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації (рис.2.1).

Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містяться у міжнародних стандартах, які розроблюються Міжнародною організацією стандартизації — ІСО і використовуються для сертифікації виробів, що експортуються у інші країни і реалізуються на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ІСО серії 9000.

Державні стандарти Україниустановлюються на:

1) вироби загально-машинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо);

2) продукцію міжгалузевого призначення;

3) продукцію для населення і народного господарства;

4) організаційно-методичні та загально-технічні об’єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, організація робіт по стандартизації і метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин);

5) елементи народногосподарських об’єктів державного значення (транспорт, зв’язок, енергосистема, оборона, оточуюче природне середовище, банківсько-фінансова система тощо);

6) методи випробувань. Вони містять обов’язкові вимоги, котрі забезпечують безпеку продукції для життя, здоров’я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.




Рис.2.1 Сукупність нормативно-технічної документації для проектування і виготовлення продукції.
Галузеві стандартирозробляють на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти України, або у випадку необхідності установлення вимог, що доповнюють чи перевищують останні в державних стандартах, а стандарти науково-технічних та інженерних товариств — на випадок потреби розповсюдження результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Остання категорія нормативних документів може використовуватись на засадах добровільної згоди відповідних суб’єктів діяльності. Технічні вимоги містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготовлювачем) і споживачем (замовником) продукції. Вони регламентують норми і вимоги щодо якості тих видів продукції, для яких державні або галузеві стандарти не розробляються та які виготовляються на замовлення окремих підприємств, а також нових видів виробів на період їх освоєння виробництвом.

Стандарти підприємстввиокремлюють у самостійну категорію умовно (без правової основи). Вони розробляються підприємствами за власною ініціативою з метою конкретизації вимог до продукції і самого виробництва, що містяться звичайно у інших видах нормативно-технічної документації. Об’єктами стандартизації на підприємствах можуть бути окремі деталі, вузли, складальні одиниці, оснащення і інструмент власного виготовлення, певні норми у галузі проектування і продуктування виробів, організації та управління виробництвом тощо. Такі стандарти використовуються для створення внутрішньої системи управління якістю праці і продукції.

Стандарти і технічні умови — це документи динамічного характеру. Вони повинні періодично переглядатись і уточнюватись з урахуванням інноваційних процесів і нових вимог споживачів до вироблювальної або проектованої продукції. Сучасні напрямки удосконалення стандартизації зводяться до розробки державних і міжнародних стандартів не на кожний конкретний виріб, а групи однорідної продукції, а також включення до них обмеженої кількості показників, що характеризують найбільш суттєві якісні характеристики. Це дасть можливість істотно зменшити кількість одночасно функціонуючих стандартів, спростити їх зміст і удешевити весь процес стандартизації.


    продолжение
--PAGE_BREAK--2.2 Роль стандартизації у підвищенні якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції, процесів та послуг


Під конкурентоспроможністю продукції розуміють:

рівень економічних, технічних та експлуатаційних характеристик продукції, що дозволяє отримати переваги у порівнянні з іншою аналогічною продукцією на ринку;

узагальнену більш високу порівняльну характеристику продукції, що містить комплексну оцінку всієї сукупності виробничих, комерційних, організаційних і економічних показників щодо виявлених вимог ринку чи властивостей продукції.

Конкурентоспроможність є інтегральною характеристикою продукції, що обумовлює можливість її збуту. На конкурентоспроможність продукції впливають її якість, ціна, вартість експлуатації, зручність технічного обслуговування, імідж виготовлювача, його здатність дотримувати договірні терміни постачання й інші чинники.

Пріоритетність чинників конкурентоспроможності залежить від рівня соціально-економічного розвитку суспільства, характеристик ринків, на яких реалізується продукція, потреб конкретних споживачів.

Згідно з ДСТУ ISO 9000 якість — це ступінь, до якого сукупність власних характеристик продукції чи послуг задовольняє сформульовані потреби або очікування, що можуть бути загальнозрозумілими або обов’язковими.

Відповідно до стандарту ISO 8402 вимоги до якості — відображення певних потреб або їх переведення в набір кількісно чи якісно визначених вимог до характеристик об’єкта, щоб надати можливість їх реалізації та перевірки.

Із цих визначень якості випливає, що основним суб’єктом, який визначає якість, є споживач. З іншої сторони, його оцінка якості ґрунтується на поінформованості щодо характеристик продукції та їх підтвердженні випробуваннями, можливості об’єктивного співставлення з іншою аналогічною продукцією.

Розглядаючи питання конкурентоспроможності та якості варто наголосити на таких суттєвих характеристиках сучасного ринку:

глобалізація ринку;

динамічність змін вимог ринку та короткотерміновість життєвого циклу продукції чи послуги;

формування нових ринків та регіональних ринків з більш високими вимогами;

розвиток ринку високотехнологічної продукції та послуг;

застосування комунікаційних технологій, швидкоплинність оновлення інформації щодо продукції та послуг;

зменшення долі суспільного сектора та стрімке зростання приватного;

переважання пропозиції над попитом;

забезпечення вимог екологізації виробництва та безпеки;

формування потреб сталого розвитку суспільства.

За таких умов позиціювання продукції та послуг на ринку і визначення їх конкурентоспроможності розгортається у тріаді: якість — ціна (вартість) — час, тобто, треба вирішувати триєдине завдання — уводити продукцію в ринковий обіг високої якості за прийнятною ціною у певний період часу та на відповідному сегменті ринку. У більш вузькому змісті, чим зазначене вище досягти конкурентоспроможності це — задовольнити вимоги та очікування споживачів краще, ніж конкуренти, скорочувати термін виконання замовлень з тим, щоб бути мобільнішим за конкурентів, знижувати витрати, щоб запропонувати кращу ціну, ніж конкуренти.

На ринку діють одночасно, по-перше, виробники та постачальники продукції і послуг, які власне і створюють конкуренцію, по-друге, споживачі, які задовольняють свої потреби, по-третє, держава, яка вирішує соціально-економічні завдання та створює певні правила та норми діяльності на ринку, застосовуючи законодавче і нормативно-правове регулювання та розвиваючи добровільні механізми узгодження інтересів сторін і спонукаючи учасників ринку до їх застосування.

Таким найбільш дієвим і загальновизнаним світовою спільнотою, урядовими інституціями та бізнесовими колами механізмом є стандартизація на засадах консенсусу та узгодженості на різних рівнях стандартизації (міжнародному, регіональному, національному та підприємства).

Чи не найкращим чином ілюструють ринкову корисну роль стандартизації її переваги, викладені у багатьох основоположних документах міжнародних і національних систем стандартизації:

досягнення якості продукції, процесів та послуг шляхом визначення характеристик, які встановлюють їх здатність задовільнити певні потреби, тобто їх відповідність призначеності;

забезпечення поліпшення якості життя, безпеки та захисту довкілля;

досягнення економії людських ресурсів, матеріалів і енергії під час виробництва та обміну продукцією;

забезпечення прозорих та однозначних відносин між усіма зацікавленими сторонами у формі, придатній для використання як посилання чи відтворення (включення) в чинні документи;

сприяння міжнародній торгівлі шляхом усунення бар’єрів у торгівлі, спричинених відмінностями національних систем;

забезпечення промислової ефективності шляхом управління розмаїттям, уніфікацією та типізацією.

Очевидно, що кожна із цих переваг безпосередньо пов’язана із створенням конкурентоспроможної, а одночасно і якісної продукції чи послуги.

На досягнення таких цілей спрямовується і міжнародна практика дослідження потреби у стандарті, яка передбачає отримання позитивних відповідей на такі питання.

Чи потрібен стандарт з технічної та економічної точки зору? (Визначення пріоритетності).

Чи потрібен стандарт основним заінтересованим сторонам? (Якщо стандарт не потрібен, то він не буде застосовуватись).

Чи реальна розробка стандарту? (З технічної точки зору або певних обмежувальних чинників, як законодавство, патенти тощо).

Які прогнозовані терміни розроблення та які передбачувані виконавці? (Адже стандарт повинен мати належну перспективу застосування).

Які положення будуть встановлені у передбачуваному стандарті та як вони співвідносяться з чинними стандартами? (Адже стандарт повинен встановлювати більш прогресивні вимоги, відображати досягнутий науково-технічний рівень та задовольняти потреби ринку).

У підсумку в розроблюваному стандарті повинні бути встановлені положення, придатні для практичного застосування, об’єктивно обґрунтовані та які можуть бути перевірені випробуваннями чи дослідженнями.

Отже, стандартизація — незамінний засіб забезпечення сумісності, взаємозамінності, уніфікації, типізації, надійності техніки й інформаційних мереж, норм безпеки й екологічних вимог, єдності характеристик і властивостей, якості продукції, робіт, процесів і послуг. Розвиток стандартизації нерозривно зв’язаний з удосконаленням управління якістю виробництва, зокрема, впровадження систем управління якістю, систем екологічного управління та інтегрованих систем управління.

Вплив стандартизації на підвищення конкурентоспроможності та якості продукції реалізується в основному через комплексну розробку стандартів на сировину, матеріали, напівфабрикати, комплектувальні вироби, оснащення, проектування і готову продукцію; встановлення в стандартах технологічних вимог до найважливіших процесів і показників якості, а також єдиних методів випробувань і засобів контролю та оцінки відповідності.

Стандарти полегшують вибір оптимального розмірного ряду та вибір найкращих зразків, забезпечують організацію спеціалізованих виробництв, зменшують затрати на проектування і виробництво та скорочують строки впровадження продукції у виробництво.

У стандартах також встановлюється однозначна термінологія, системи одиниць, позначень, вимоги до метрологічного забезпечення, маркування, пакування, транспортування, експлуатаційних документів (інструкцій) та інформації для споживачів, необхідні для оцінювання та вибору ними продукції.

Очевидно, наявність стандартів істотно полегшує та спрямовує діяльність виробника продукції, щодо забезпечення її ринкової відповідності за критеріями конкурентоспроможності та якості.

Одночасно доречно наголосити, що застосування принципу обов’язковості стандартів, надмірна деталізація вимог та орієнтація стандартизації на певні конструкційні рішення, застосуванні визначених матеріалів чи сировини тощо, як то було часто у колишньому СРСР, є гальмом у створенні конкурентоспроможної та якісної продукції.

Створення нової системи стандартизації, адекватної економічним змінам, що відбуваються в Україні, має на меті гармонізацію її вимог з вимогами міжнародних та національних систем стандартизації країн з ринковою економікою. Удосконалення національної системи стандартизації — непогана передумова для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції та створення підприємствами систем забезпечення якості. Важливе також визнання таких систем вітчизняним споживачем.

Переміщення ваги в боротьбі за конкурентоспроможність та якість із загальнодержавного рівня на рівень безпосередніх виробників робить необхідним зміцнення системи стандартизації саме на підприємствах. Зростання ролі стандартизації для підприємств диктується двома основними причинами.

Перша з них — за умови господарської самостійності підприємств створюються об’єктивні передумови до неузгодженості діяльності підприємств, суміжних щодо видів виробленої продукції стосовно параметрів створюваної продукції, методів контролю її якості тощо. Усе це виявляється під час виробництва і споживання продукції, впливає на попит і відповідно на збут продукції і, у кінцевому рахунку, на економічний стан виробників.

Друга — раціональне застосування стандартизації під час проектування та виробництва продукції дозволяє суттєво знизити витрати на продукцію та підвищити доходи підприємств.

Обсяг робіт із стандартизації на підприємстві залежить від масштабів виробництва і кооперування, від номенклатури і конструктивної складності виробленої продукції, ступеня її новизни й інтенсивності розвитку тощо.

Перехід від обов’язковості стандартів до добровільного їх застосування не зменшує їх роль, а навпаки, дає простір для вибору та ініціатив. Стандарти для усіх є джерелом найважливішої інформації, оскільки в них зібрано норми і правила, що засновані на досягненнях у різних галузях техніки, технології та практичного досвіду і визнані методом консенсусу представниками усіх заінтересованих сторін.

Але будь-який вибір є адекватним і тимчасовим з огляду на цілі та принципи стандартизації і підлягає аналізу та перегляду в наступний період.

Завдання вступу України до Світової організації торгівлі та інтеграції до Європейського Союзу вимагають прийняття міжнародних та європейських стандартів. Це дозволяє зорієнтуватись у вимогах глобальних і регіональних ринків та визначити рівень характеристик продукції й послуг, прийнятний для цих ринків. Але, на наш погляд, навіть відповідність міжнародному стандарту не гарантує досягнення конкурентоспроможності. Скоріше, це перепустка, умови доступу на глобальний ринок і потенційна конкурентоспроможність, реальність якої буде встановлена тільки після позиціювання продукції на ринку та її оцінювання споживачем за критеріями зазначеної вище тріади: якість — ціна (вартість) — час.

Одночасно викладене вище свідчить, що ядром цієї тріади є адекватне застосування стандартизації, яке суттєво для формування та досягнення певного рівня кожного із трьох цих складників.

Наголосимо ще на таких аспектах встановлення якості продукції.

Перше, з огляду на те, що стандарти відповідають рівню розвитку техніки та є визнаним технічним правилом, вони застосовуються судами, як документована технічна доказова база під час розгляду спорів у судах.

Друге, відповідність стандартам використовується як вимога під час державних закупівель, проведенні тендерів, укладання договорів на постачання та контрактів, складанні каталогів продукції виробниками, маркетингових та рекламних компаніях.

Третє, відповідність міжнародним стандартам — це усунення торгових бар’єрів у торгівлі, задоволення потреб технічного, економічного та торговельного розвитку.

Удосконалення національної системи стандартизації України у теперішній час спрямоване на підвищення якості вітчизняної продукції та досягнення її конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках і забезпечення на цій основі стійкого розвитку економіки країни й інтеграції її у світову економіку.

Першочергово якість і конкурентоспроможність треба досягти у тих секторах економіки, розвиток яких буде забезпечувати зростання економіки в цілому. Виробленню таких пріоритетів та практичній роботі у цих напрямках, я маю надію, сприятимуть наші громадські консультації.

2.3 Сертифікація продукції

В умовах розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі і системи управління якістю зокрема є сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи інше підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, повинен мати сертифікат — документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, тобто фактично реалізується за безцінь.

В Україні прийнято розрізняти обов’язкову і добровільну сертифікацію. Обов’язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами.

Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов’язковими, за ініціативою самих суб’єктів господарювання (тих або інших видів суспільної діяльності) на договірних засадах.

Господарюючі суб’єкти (виготовлювачі, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації) повинні:

у встановлених терміні і порядку проводити сертифікацію відповідних об’єктів;

забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, на узгодженість до якого вона сертифікована;

припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлена її невідповідність вимогам певного нормативного документу або закінчився термін дії сертифікату.

Обов'язкова сертифікація:

1. Сертифікація на відповідність обов'язковим вимогам нормативних документів проводиться виключно в державній системі сертифікації.

2. Обов'язкова сертифікація в усіх випадках повинна включати перевірку та випробування продукції для визначення її характеристик і подальший державний технічний нагляд за сертифікованою продукцією.

3. Випробування з метою обов'язкової сертифікації повинні проводитися акредитованими випробувальними лабораторіями (центрами) методами, які визначені відповідними нормативними документами, а за відсутності цих документів — методами, що визначаються органом з сертифікації чи органом, який виконує його функції. Результати випробувань, проведених зазначеними лабораторіями (центрами), у подальшому не потребують підтвердження іншими акредитованими випробувальними лабораторіями (центрами). Повторні випробування за визначеними характеристиками цієї продукції не проводяться, крім випадків, коли відповідно до законодавства встановлена недостовірність результатів випробувань. Сертифікації продовольчої сировини та харчових продуктів тваринного походження здійснюються після проведення ветеринарно-санітарної експертизи та видачі відповідних ветеринарних документів.

Відповідальність органів з сертифікації продукції та випробувальних лабораторій (центрів), що проводять обов'язкову сертифікацію 1. Орган з сертифікації продукції при проведенні обов'язкової сертифікації несе відповідальність за:

необгрунтовану чи неправомірну видачу сертифіката відповідності;

порушення правил сертифікації.

Акредитована випробувальна лабораторія (центр) несе відповідальність за недостовірність результатів випробувань.

2. Якщо дії, вказані в пункті 1 цієї статті, не завдали шкоди споживачеві, громадянам, їхньому майну та навколишньому природному середовищу, орган, винний у порушенні правил, сплачує до державного бюджету України подвійну вартість виконаних робіт на підставі рішення Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації. При повторному аналогічному порушенні правил сертифікації орган з сертифікації продукції та випробувальна лабораторія (центр) позбавляються акредитації в державній системі сертифікації.

Оплата робіт, пов'язаних з обов'язковою сертифікацією продукції:

1. Оплаті підлягають всі види робіт, пов'язані з обов'язковою сертифікацією продукції: підготовчі, експертні, щодо акредитації, атестації, випробування, контролю та реєстрації.

2. Кошти, витрачені заявником на обов'язкову сертифікацію продукції, відносяться на собівартість.

3. Вартість робіт, пов'язаних з обов'язковою сертифікацією продукції, визначається в договорі між замовником і виконавцем.

Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів слугує створювана мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) по найважливіших видах продукції виробничо-технічного і культурно — побутового призначення.

Упродовж останніх років почали формуватися міжнародні системи сертифікації. Координацією заходів по створенню таких систем займається спеціальний комітет по сертифікації — СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблені:

правила і порядок здійснення сертифікації продукції;

критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції).

У ряді країн уже функціонують акредитовані у СЕРТИКО ІСО і визнані світовим співтовариством випробувальні центри, що видають сертифікати на певні види продукції. Зокрема у США діє центр по випробуванню тракторів і сільськогосподарських машин, у Франції — автомобілів, Чехії і Словаччині — електроустаткування та медичної техніки.

На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії — ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності більш ніж 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів по стандартизації і сертифікації та використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.

Для набуття максимально можливого зиску та іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку підприємствам бажано створювати і сертифікувати також власні системи якості. Згідно з міжнародним стандартом ІСО 8402 “Якість. Словник" система якості являє собою сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечує здійснення загального керування якістю. Відповідний рівень такої системи підтримується сертифікатом, який видається підприємству на певний строк — один рік, два роки тощо. Правом видачі сертифікату на систему якості може володіти національний орган по сертифікації; у необхідних випадках йому надається можливість делегувати таку функцію акредитованій для цієї мети організації. Для оцінки системи якості та отримання сертифікату на неї дозволяється залучати будь-яку закордонну фірму, що займається сертифікацією. Вагомість сертифікату і рівень довіри до нього залежить від іміджу організації, яка видає такий документ.

На підприємствах України аналогічні системи якості ще треба створювати. Вони повинні обов’язково передбачати комплексне управління якістю, що вимагає лише колективної діяльності і спільних зусиль. З огляду на це можна окреслити головні принципи (моменти) формування системи якості: підготовка усіх категорій кадрів найвищого професійного рівня (необхідну якість забезпечують люди, а не машини); безпосередня зацікавленість першого керівника та усього ешелону керівництва підприємства у повсякчасному розв’язанні проблем якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної структури системи (зокрема здійснюване нерідко на практиці сполучення посад заступника директора підприємства з питань якості та начальника відділу технічного контролю вкрай недоцільне, оскільки технічний контроль — це далеко не саме головне у системі); управління якістю продукції за участю усіх без винятку працівників підприємства (від директора до робітника); поточний розподіл відповідальності між підрозділами і їх керівниками; залучення робітників до повсякденної роботи у цьому напрямку через гуртки якості (за досвідом Японії, США) тощо.

При цьому дуже важливою і вкрай необхідною треба визнати активну політику підтримки підприємств у справі розробки, запровадження і сертифікації систем якості продукції.

    продолжение
--PAGE_BREAK--2.4 Загальні відомості про розвиток і сучасний стан сертифікації в Україні


Суттєвий вклад у вирішення питань сертифікації, а також захисту інтересів споживачів внесла ООН, яка розробила і затвердила Основний міжнародно-правовий документ “Звід загальних керівних принципів ООН щодо захисту інтересів споживачів”.

В розробці і впровадженні нормативних документів, сертифікації продукції та систем якості активну роль відіграють такі міжнародні організації, як ISO та IEC, з своїми технічними комітетами, Міжнародний Форум з акредитації лабораторій (ILAC), Всесвітній Форум ISO 9000, Міжнародна асоціація з атестації та підготовки експертів-аудиторів (IATCA), а серед європейських: Європейський комітет з стандартизації в електротехніці (CENELEC), Європейська організація якості (EOQ), Європейський фонд з управління якістю (EFQM), Європейська організація з випробувань та сертифікації систем якості (EQNET), Європейська академія сертифікаційної діяльності (EAC) та інші.

В Україні робота з сертифікації стала проводитись після виходу постанови Кабінету Міністрів №95 від 27.02.92 р. та Декрету Кабінету Міністрів, у відповідності з якими були розроблені перші нормативні документи УкрСЕПРО.

Доцільність економічних і торгових зв’язків між країнами СНД сприяла тому, що 13.02.93 р. між ними була підписана угода про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації, згідно з якою особлива увага приділяється розробці і погодженню принципів та політики проведення робіт з сертифікації в державах СНД і взаємному визнанні результатів випробувань.

З точки зору гарантій безпеки для життя і здоров’я громадян, їх майна і довкілля існуючий режим зовнішньої торгівлі в Україні є надзвичайно ліберальним. Завезти в США, ЄС або Японію імпортну продукцію може лише та компанія, яка у відповідності до встановленої законодавством процедури бере на себе повну юридичну відповідальність за якість і безпечність цього товару.

Ця відповідальність страхується страховою компанією-резидентом. Митниця дозволить ввезти товар лише за умови наявності підтверджених уповноваженим державним органом гарантій безпеки і страхування. Ті хто побував у США або в одній із країн ЄС, знають, що на етикетці завезеного в ці країни імпортного товару (обов’язково виконаній на державній мові) міститься інформацію про країну і компанію виробника. Головне ж — вказується назва, повна адреса і телефон компанії-резидента, яка несе повну юридичну відповідальність за якість товару. Таким чином формується механізм реальної громадської відповідальності за продаж неякісного або небезпечного товару.

Недосконалістю Українського законодавства в 1996 р. спробував скористатися Світовий Банк, який на підтримку економічних програм Кабінету Міністрів України вимагав одностороннього відкриття ринку для імпортної продукції.

Результатом складних переговорів з представниками Світового Банку стало визнання з їхнього боку того, що Українська державна система сертифікації продукції повністю відповідає вимогам GATT/WTO, світовій практиці оцінки відповідності і не є дискримінацією стосовно імпортерів.

Протягом 1996 року Держстандарт проводив політику, спрямовану на підписання двосторонніх міжнародних угод про співробітництво у сферах стандартизації, методології та сертифікації, а також угод про взаємне визнання результатів робіт з оцінки відповідності. Протягом 1996 р. було укладено 18 таких угод і переговори проводились більш ніж з 30 країнами світу.

Якщо говорити про національне технічне регулювання, то проблема полягає в недостатній скоординованості дій окремих органів державної влади. Занепокоєння викликає надзвичайна зацікавленість різних міністерств, відомств, а іноді навіть комерційних структур типу Торгово-промислової палати у введенні різного роду “сертифікацій”. З’являються все нові і нові “сертифікати якості”, “сертифікату аналізу", “гігієнічні сертифікати" тощо, тобто є велике бажання використовувати саме слово “сертифікат", в той час як у міжнародній торгівлі так називається документ, виданий уповноваженим державним органом, який свідчить, що певна продукція досліджена незалежно від покупця і продавця третьою стороною і визнана відповідною всім встановленим законодавством країни вимогам до такого виду продукції. Такий сертифікат створює певний рівень довіри до якості і безпечності продукції, надає можливість його визнання з боку аналогічного уповноваженого органу в інших країнах, тобто надає можливість для усунення непотрібних перепон у торгівлі.

Але все одно система сертифікації, що склалася в Україні, здається, не влаштовує нікого. Підприємці перестають себе контролювати та зриваються на крик, як тільки бухгалтери показують їм рахунки на оплату “робіт” із сертифікації. Чиновники, на яких покладена висока місія “проводирів" державної політики у галузі “стандартизації, методології та сертифікації”, бідкаються, що їм бракує повноважень, коштів та персоналу для тотального охоплення всіх і вся. А тим часом “мавр робить свою справу": легальні підприємці сплачують органам сертифікації десятки тисяч гривень, що значно підвищує кінцеву вартість продукції, а тіньові, контрабандисти та інші “редиски", які заполонили низькоякісними, сфальсифікованими та небезпечними товарами Україну, взагалі не знають, що воно таке — той Держстандарт. Представники останнього перекваліфікувалися у казкарів та розповідають громадськості “страшилки” на зразок: “Якщо ви придбаєте “Мерседес”, ванну-джакузі чи імпортний телевізор”, що не пройшов обов’язкової сертифікації в Україні, пам’ятайте — ваше життя у небезпеці, адже “буржуйські" товари можуть вибухнути, загорітися або отруїти вас чадним газом".

Наприклад велике підприємство “Євровікнабуд", яке виготовляє з імпортних матеріалів металопластикову “столярку" просертифікувало свою продукцію в липні 1998 р. і отримали сертифікат, то почули: “Ви — перші та єдині, хто пройшов процедуру випробувань продукції такого профілю", хоча існувало 60-80 підприємств які виготовляли аналогічну продукцію.

І це ще не все, пройшовши необхідні процедури в органах сертифікації і за все заплативши, підприємства, кожен рік змушені платити знов, за повторну “щорічну сертифікацію”, при цьому раз на квартал на підприємство приходить представник органу сертифікації і все перевіряє, складає довідку, переконується, що підприємство не змінило технічні умови випуску продукції, що комплекція та ж сама тощо… А тим часом через рік підприємства знову повинні за декілька тисяч доларів проходити ту ж процедуру.

Якою логікою можна пояснити щорічну повторну сертифікацію?

Огляд виробництва “коштує" $4-9 тис., атестація — стільки ж, сертифікація системи якості — $6-20 тис. Коли такі суми сплачує SONY, BMW або Philips, це ще можна зрозуміти. Якщо ж такий рахунок виставляють вітчизняним підприємствам, особливо дрібним, вони автоматично опиняються перед загрозою фінансового краху або ж тікають у “тінь". Додайте сюди й податкові платежі, збитки, пов’язані з поставниками, дорожнечею пально-мастильних матеріалів, і отримаєте ще одну мертву або напівлегальну фірму. Такий шлях означає “дорогу в нікуди”, фактичну смерть підприємства після першої ж сертифікації, коли папір, буде останнім документом, підшитим до “особової справи”.

І досі не зрозуміло, чому в Україні вважають добрим тоном, коли Держстандарт виступає верховним арбітром з питань не тільки безпеки, а й якості продукції. Тимчасом у всьому світі оцінка якості — сфера впливу громадських організацій захисту справ споживачів.

    продолжение
--PAGE_BREAK--