--PAGE_BREAK--- створення багатоукладної економіки,
- вільне переміщення працівників, власників робочої сили,
- ефективно діюче законодавство з питань праці і оплати.
Функціонування ринку праці підпорядковується законами товарного виробництва: закону попиту і пропозиції, закону вартості, закону конкуренції, що виражається у використанні ним певних функцій, а саме:
- суспільного поділу праці – він розмежовує роботодавців і найманих працівників за професіями, спеціальностями та між галузями й регіонами;
- інформаційної функції – ринок дає учасникам процесу купівлі-продажу товару „робоча сила” інформацію щодо умов найму, рівня заробітної плати, якості робочої сили;
- посередницької – встановлює зв’язок між роботодавцями та найманими працівниками для задоволення взаємних інтересів та потреб щодо вигідних умов купівлі-продажу товару „робоча сила”;
- ціноутворюючої – встановлює рівновагу між попитом і пропозицією робочої сили, на ринку діє закон вартості і відбувається загальне визнання витрат праці на відтворення товару „робоча сила” та його суспільної корисності;
- стимулюючої – ринок вимагає якісної робочої сили, стимулюючи найманих працівників поліпшувати свій рівень професійних знань та вмінь, щоб бути конкурентоспроможними на ринку праці;
- регулюючої – впливає на формування пропорцій суспільного виробництва, розвиток регіонів, сприяючи переміщенню робочої сили з одних регіонів та господарств в інші, що пріоритетно розвиваються;
- оздоровчої – в умовах дії закону конкуренції одержують перевагу працівники з більш високими характеристиками якості робочої сили, ринок створює таку мотивацію праці, яка, з одного боку, примушує працівників утримувати свої робочі місця, а отже, і доход в умовах гострої конкуренції, а з іншого – матеріально зацікавлює, стимулює їхню ініціативність, компетентність, кваліфікованість.[1, c 100-101]
1.3. Функції і види ринку праці
Ринок встановлює зв’язок між роботодавцями та найманими працівниками, що виходять на ринок. Висуваючи вимоги до робочої сили, ринок формує її якісні характеристики – професійно-кваліфікаційну структуру та ціну. Він виконує важливу соціальну функцію – сприяє підбору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку особистих здібностей і ділових якостей, професійної майстерності кадрів. Ринок виконує розподільчу функцію щодо ліквідації надлишків робочої сили, її раціонального оптимального розміщення, а також ефективного використання. Лише на ринку в процесі купівлі-продажу діє закон вартості та відбувається загальне визнання затрат праці на відтворення товару „робоча сила”, визначається його ринкова вартість і суспільна корисність. Не менш важливою функцією ринку робочої сили є надання людині права вибору, де краще продати свою працю і за яких умов. Ринок виконує також інформаційну функцію, сигналізуючи про вільні місця, незайняті трудові ресурси та потребу в них суспільства. Водночас є такі функції, які ринок не може виконувати, тому їх потрібно покласти в основу державної політики і реалізовувати відповідними органами управління. До цих функцій належать матеріальна та соціальна підтримка вразливих верст населення, організація професійної підготовки та перепідготовки кадрів, забезпечення сприятливих (пільгових) умов для розвитку соціальної інфраструктури, дрібного підприємництва, фермерства, здійснення заходів щодо вирівнювання розвитку окремих регіонів тощо.
Види ринків праці можна розглядати з різних точок зору. Це пов’язано з формуванням ринкових систем господарювання та притаманних їм відносин, які стосуються всього комплексу політичних, соціальних, правових, психологічних та інших аспектів життєдіяльності людини.
Сегментацію ринку праці у світовій економіці прийнято розподіляти на первинний та вторинний сектори.
Основними критеріями сегментації ринку праці є:
- а) спосіб включення робочої сили в процес праці;
- б) спосіб координації праці;
- в) спосіб оцінки праці.
З урахуванням цих критеріїв до первинного ринку праці відносять такі категорії працівників:
- підприємці та менеджери;
- працівники нових гостродефіцитних професій, пов’язаних з обслуговуванням ринку;
- інженерно-технічні працівники високої кваліфікації, на працю яких є попит;
- працівники органів управління;
- основний персонал підприємств кооперативів, малих підприємств, новостворених структур, які посіли на ринку достатньо міцні позиції. Ці працівники відрізняються гарантованою (пов’язаною із стабільним розвитком підприємств) зайнятістю, високооплачуваною роботою, високою готовністю працювати в умовах ринку.
До вторинного ринку праці в Україні слід віднести:
- по-перше, всіх зайнятих, рівень праці яких не відповідає потребам підприємства, тобто приховано безробітних. Їх становище нестійке, при перших кардинальних змінах у техніко-організаційній структурі виробництва ця категорія може поповнити відкрите безробіття;
- по-друге, особи, зайняті неповний робочий день (жінки з малими дітьми, молоді люди, пенсіонери);
- по-третє, сезонні робітник, тимчасово зайняті за трудовими договорами;
- по-четверте, робітники низької кваліфікації, чия конкурентоспроможність у ринкових умовах вкрай низька, а можливі дії для її підвищення обмежені. Для усього сегмента властиві нестійкість економічного становища, низькі доходи, неготовність до роботи в ринкових умовах.
Специфікою українського вторинного ринку є те, що до нього потрапляють люди, які в свій час одержали високу кваліфікацію та освіту.
Усередині як первинного, так і вторинного ринків, між окремими групами існують відмінності. Це свідчить про те, що всередині ринків є більш вузькі сегменти. Конкуренція розгортається всередині сегментів, між сегментна конкуренція відсутня.
Ринок праці поділяється на внутрішній та зовнішній. Ці поняття фіксують стан ринку праці щодо конкретного підприємства.
Основний кадровий склад персоналу утворює його внутрішній ринок. Працівники, що залучаються із зовнішніх джерел, утворюють зовнішній. Більш ефективний внутрішній ринок, оскільки він передбачає збереження стабільного колективу, фактор ефективної роботи, традицій, стилю, звичаїв. Тому підприємство намагається не допустити проникнення на внутрішній ринок працівників ззовні.
Сегментація ринку на внутрішній і зовнішній дещо нагадує первинний і вторинний ринки, проте перший належить до підприємства, другий охоплює всіх зайнятих у національній економіці.
В масштабі регіону прийняте розмежування повного (загального), фіксованого й внутрішньо фірмового ринків праці, що тісно взаємопов’язані.
Повний ринок охоплює сферу обігу робочої сили: тих, хто має попит на робочу силу, працездатне населення, яке реально шукає роботу у державних і недержавних секторах економіки й потребує профорієнтації, професійної підготовки та перепідготовки.
Фіксований ринок – офіційна частина повного ринку, де рух робочої сили здійснюється через службу зайнятості.
Фіксований ринок праці охоплює незайняте населення, що зареєстровано у службі зайнятості за місцем проживання, вільні вакансії на підприємствах, в організаціях і установах, а також місця в системі формальної освіти. На цьому ринку безробітних працевлаштовують за допомогою центрів зайнятості, що можуть організувати перепідготовку кадрів у центрах освіти і на різноманітних курсах. Кожний обласний центр України в системі служби зайнятості має центри профорієнтації й профосвіти.
Внутрішній ринок фірми (підприємства) – локальний ринок праці, що охоплює систему відносин між роботодавцями і найманими робітниками безпосередньо на підприємствах, установах, організаціях з працевлаштування, розстановки кадрів, організації і охорони праці, тривалості робочого часу та оплати, регулювання відносин під час скорочення штатів, вивільнення, закриття підприємства.
Внутрішній ринок фірм — невід’ємна частина цивілізованих ринкових відносин. Він успішно функціонує у всіх розвинутих країнах, де створився як відповідна реакція на великих рух кадрів і став наслідком усвідомлення ролі та важливості організації ефективного використання людського капіталу для досягнення успіху підприємств і компаній.
З точки зору територіального підходу існують ринки праці:
- внутрішній – місцевий, регіональний, національний;
- зовнішній – транснаціональний та світовий.
- Залежно від соціального підходу виділяють ринки:
- робочих кадрів;
- спеціалістів.
В сучасних умовах господарювання, коли економічна система не спроможна вирішити ряд економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання. Механізм функціонування ринку праці складається з суб’єктів, об’єктів, цілей, інструментів та засобів впливу.
До суб’єктів ринку праці належать домогосподарства (сім’ї), які визначають пропозицію робочої сили та фірми, що формують попит на нії. Вони тісно взаємодіють між собою, задовольняючи конкретні інтереси.
Представниками домогосподарств на ринку праці є наймані працівники, а представниками фірм – роботодавці в особі керівників підприємств і організацій.
До суб’єктів ринку праці відносять: носіїв, виконавців та виразників господарсько-трудових інтересів.
Носії господарсько-трудових інтересів – це соціальні групи, які відрізняються один від одного за майновим станом, доходами, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Зокрема це власники засобів виробництва (роботодавці) та власники робочої сили (наймані працівники). Кожна з цих груп має свої інтереси, обумовлені їх соціально-економічним станом, тощо.
Виразниками господарсько-трудових інтересів виступають об’єднання носіїв господарсько-трудових інтересів (спілки, асоціації). Серед них найбільш відомими є профспілки, спілки роботодавців – фермерів, різних торговців, банківських установ і т. ін.
Найбільшими виразниками господарсько-трудових інтересів є профспілки та спілки роботодавців. Вони взаємодіють ринку праці, прагнучи максимально вплинути на державні структури та один на одного. Вони мають свої друковані видання, значні фінансові кошти, центри підготовки кадрів і зв’язків з громадськістю. Виразники господарсько-трудових інтересів використовують такі засоби впливу на органи державного регулювання як консультації, поради, рекомендації, меморандуми тощо.
Виконавцями господарсько-трудових інтересів є органи трьох гілок влади, побудовані за ієрархічним принципом, зокрема це: Міністерство праці; обласні, районні, міські служби зайнятості; відділи та управління з праці та соціальних питань при виконавчих комітетах. Ці органи державної влади покликані запроваджувати у життя програму державної економічної політики.
Останнім часом помітна тенденція злиття суб’єктів державної та приватної економічної політики і поява в результаті цього нових регулюючих органів. Наприклад, створюється орган з представників спілок підприємців, профспілок і виконавчої влади для регулювання тарифних угод між підприємцями та трудящими. Він служить для узгодження інтересів головних суб’єктів праці – роботодавців та найманих працівників.
Носії та виразники використовують різні способи впливу на державнуекономічну політику: засоби масової інформації, демонстрації, маніфестації, збір підписів, звернення в суди, компанії громадянської непокори тощо. В свою чергу органи державної влади використовують свої засоби адміністративного та економічного впливу на носіїв та виразників господарсько-трудових інтересів: трудове та господарське законодавство, оподаткування, пенсійне законодавство, пільгове кредитування, санкції та штрафи. [ 2, с 101-105]
РОЗДІЛ 2 Стан ринку праці в Україні. 2.1.Попит та його структура Попит на ринку праці — платоспроможність суспільства щодо задоволення потреби в робочій силі. За своїм економічним змістом попит характеризує обсяг і структуру загальної потреби на робочу силу, яка забезпечена робочими місцями, фондом оплати праці й життєвих благ. Він активно впливає на відтворювальні зв'язки економічної системи, формуючи властиву для неї організацію зайнятості на ринку праці.
Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою виробництва, рівнем продуктивності праці, ціною робочої сили, кон'юнктурою ринків капіталів, товарів, послуг та правовими нормами.
Попит на робочу силу визначається кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці та функціонують або потребують заповнення. При цьому розрізняють ефективний попит, який визначається кількістю економічно доцільних робочих місць, і сукупний попит, що включає також зайняті працівниками, але неефективні місця.
Ринок праці ставить підвищені вимоги до якості робочої сили, рівня освіти, володіння технікою, до знань та вмінь робітника. Ринок праці охоплює всі категорії працездатного населення, яке готове працювати за наймом або в режимі само зайнятості, підприємництва. Він є механізмом розподілу трудових ресурсів за галузями народного господарства з урахуванням професійної підготовки та кваліфікації працівників. Водночас ринок є складовою системи відносин, що формуються в суспільстві з питань купівлі-продажу робочої сили. Суб'єктами, які входять до ринкових відносин, є роботодавці, наймані працівники, безробітні, різні посередники.
Ринок праці не регулює безпосередньо процесу купівлі-продажу, а створює умови для задоволення попиту і пропозиції на робочу силу.
продолжение
--PAGE_BREAK-- Наприкінці 80-х років в економіці України вже спостерігалися значні викривлення. Україна споживала в 6 разів більше нафти на еквівалентну одиницю ВВП, ніж країни Західної Європи, і мусила імпортувати більше половини потрібних їй енергоносіїв. Таке становище залишило її беззахисною перед різкими змінами цін на енергоносії, подібними до тих, яких зазнали країни світу в 1973 р. Після розпаду СРСР Україна була змушена платити світову ціну за імпорт енергоносіїв та інших продуктів, вартість яких зросла з 2,5 % ВВП у 1990 р. До 15,5 % у 1994 р., незважаючи не те, що обсяг імпорту за цей період скоротився на 44 %. Майже чверть усіх підприємств країни працювали на військові потреби. Попит на вироби промисловості значно знизився після того, як послаблення напруженості між Сходом і Заходом дало змогу скоротити виробництво озброєння, а торговельні стосунки з багатьма країнами, зокрема з Росією, погіршились. Незважаючи на те, що Україна має сприятливі для сільського господарства кліматичні умови та родючі грунти, незважена політика в аграрній сфері, зокрема у тваринництві, до кінця 80-х років підірвала здатність галузі до розвитку і протистояння загальноекономічним негараздам.
На початку 1996 р. Уряд вжив конкретних заходів для стабілізації економіки. Монетарна політика стала жорсткішою, а бюджетна політика була зміцнена через збільшення рівня окупності житлового господарства, комунальних послуг і громадського транспорту.
Нерівномірний поступ реформ в Україні призвів до серйозних наслідків до зниження рівня споживання, що негативно позначилося на багатьох родинах. Цей вплив макроекономічного спаду проявився в трьох головних аспектах.
Праця: скорочення попиту на ринку праці та зниження рівня реальної заробітної плати значною мірою вплинули на купівельну спроможність багатьох сімей, для яких заробітна плата є головним джерелом прибутку. За період з 1990 до 1993 рр. Реальна заробітна плата знизилася на 63 %, а до 1996 р. – на 65 %. Зниження реальної заробітної плати відбувалося за 1997 р,, але вже повільніше (індекс реальної заробітної плати за 1997 р. Становив 97,6 %, а за 1996 р.– 86,2 %). Хоча офіційний рівень безробіття залишається невисоким, приховане безробіття у формі вимушених відпусток і неповного робочого дня стало повсякденним явищем.
Зниження заробітної плати стало основним зв’язком через ринок праці між макроекономічним спадом і бідністю. Нарахування на фонд заробітної плати в розмірі 52 % ФЗП означало, що підприємства мали платити за трудові ресурси більше, ніж отримували самі працівники. Це не стимулювало зайнятість і призвело до зниження заробітної плати, крім того, відштовхнуло неофіційний, незареєстрований бізнес від переходу до офіційного сектора.
Ще одним фактором, що впливає на економічний добробут сімей, крім заробітної плати, є безробіття. За даними обстежень домашніх господарств, в 1995, 1996, 1997 рр. рівень безробіття в Україні становив відповідно 5,6; 8,6;8,9 %. Це в багато разів перевищує рівень безробіття, зареєстрований службою зайнятості. На кінець 1997 р. останній становив 2,27 %. Значним є також приховане безробіття. Проте офіційні оцінки прихованого безробіття завищують його величину, оскільки вони мають за основу звітність підприємства. Люди, що перебувають у вимушеній відпустці за власний рахунок, або ті, хто змушений працювати неповний робочий день, не можуть собі дозволити не працювати, тому що вони нерідко задіяні в неофіційному секторі.
Стрімке зниження заробітної плати і, меншою мірою, зниження зайнятості призвели до зниження частки доходу сімей, отримуваної за рахунок заробітної плати, з 71 % у 1990 р. до лише 49 % у 1993 р. Згодом, оскільки інші форми доходу сімей також знизилися, частка зарплати почала зростати, і вона зросла ще більше в 1995 р., коли спостерігалося деяке підвищення заробітної плати. В середині 1995 р. зарплата становила майже 60 % доходу сімей.
Ця середня величина приховує значні відмінності у важливості заробітної плати для різних сімей. Зокрема, зарплата як частина доходу, як правило, є найнижчою для сімей у нижній частині розподілу доходу. Така структура означає, що навіть значне зростання реальної заробітної плати саме по собі лишить багато сімей за межею бідності. Стабілізація, лібералізація цін і торгівлі, що зумовлюють економічний ріст і відновлення попиту на робочу силу, будуть надзвичайно важливими для пом’якшення бідності як безпосередньо через реальну заробітну плату, так і опосередковано через зростання доходу з інших джерел. Результати економічного росту мають доповнюватись реформою системи соціального захисту.
Оскільки бідність в Україні досягла значних розмірів і глибин і лише відродження на ринку праці не зможе вилікувати бідність, не можна відкладати запровадження реформи системи соціального захисту до часів, коли поліпшиться економічний клімат.
Участь населення в тіньовому секторі економіки (який не представлено в офіційній статистиці) швидко зростає, але збільшення прибутків тіньового сектора не впливає на зниження реальної заробітної плати в офіційній економіці.
Звичайно, підвищення попиту на робочу силу є необхідним, оскільки це дуже важливий фактор для зменшення рівня бідності в Україні. Проте це не панацея. Навіть якщо попит на робочу силу значно зросте і сприятиме підвищенню заробітної плати, багато сімей в Україні все ж не зможуть подоли свою бідність, оскільки вони або на беруть повноцінної участі в ринку праці, або перебувають надто далеко за межею бідності. Навіть дуже велике збільшення попиту на робочу силу не відкидає потреби реформування системи соціального захисту України.
Оскільки заробітна плата в більшості галузей економіки встановлювалась адміністративними методами, спад її на 65 % з 1990 по 1996 р. не можна розцінювати лише як відповідь ринку на зміни умов, а й як адміністративно обумовлений результат посилення бюджетних обмежень і високої інфляції. Через таке зниження реальної заробітної плати дуже змінились доходи сімей.[1, с 9-12]
2.2. Пропозиція робочої сили та її характеристика Ринок робочої сили є найскладнішим з усіх видів ринків за структурою, специфікою ціноутворення, зв'язками з іншими ринками. Поряд із загальними для всіх ринків рисами він має свої особливості, притаманні лише йому. Пропозиція робочої сили, на відміну від інших товарів, не може бути значно скорочена або зберігатися до кращих часів, коли підніметься ціна. Заробітна пата найманого працівника включає не тільки ціну його праці, а й витрати на утримання сім'ї. Товар «робоча сила» — неоднорідний. На його реалізацію впливає сукупність соціально-економічних, екологічних, демографічних, організаційно-технологічних факторів. Умови зайнятості, оплати праці визначається не тільки одним суб'єктом ринку, а також державою і профспілками.
Пропозиція на ринку праці — це контингент працездатного населення, яке пропонує свою робочу силу в обмін на життєві цінності. На пропозицію на ринку праці впливає демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робочої сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки працівників, система оплати праці. Співвідношення попиту й пропозиції на товар (робочу силу) визначає кон'юнктуру ринку Якщо попит і пропозиція врівноважуються, потреби суспільства в робочій силі задовольняються максимально. Додаток А.
Ринок праці регулюється попитом і пропозицією, але існують різні підходи до цього, він створюється на основі добровільного й вільного вибору людини своєї діяльності.
На ринку праці відбувається працевлаштування населення й забезпечення виробничої і невиробничої сфери робочою силою. Ринку праці властиві всі характерні риси товарного обігу:
- на ринку виступає два незалежних власника (роботодавці і власники робочої сили)
- здійснюється акт товарного грошового обміну, трудові відносини оформляються у вигляді договірної ціни (заробітної плати)
- він регулюється попитом і пропозицією
Так, незайняте населення не завжди шукає роботу через державну службу зайнятості. Нерідко люди шукають роботу самостійно, через знайомих, за допомогою комерційних агентств по працевлаштуванню з орієнтацією на заявлені підприємствами робочі місця. У сучасних умовах ефективність самостійного пошуку виявляється дещо вищою, ніж через державну службу зайнятості. Так, в Україні в 1993 р. Число зареєстрованих незайнятих громадян становило 557512 чол., а працевлаштовано було 199538, тобто 35,8 %. Самостійно влаштувались на роботу 234543 чол. Схожа картина спостерігалась і в наступні роки.
Умовами виникнення вільного ринку в цілому і ринку праці зокрема є: суспільний поділ праці, завдяки якому здійснюється спеціалізація виробництва; конкуренція та повна самостійність і незалежність покупців і продавців.
Ефективність функціонування ринку праці можлива за таких умов:
- відносини агентів на ринку праці характеризуються як відносини між рівноправними партнерами
- при повній самостійності та незалежності роботодавця і найманого працівника в поєднанні з їх економічною відповідальністю
- повинна бути збалансованість між робочими місцями, пропозицією робочої сили та грошовою масою зарплати
- має існувати єдність ринку праці з іншими ринками
Ринок праці сприяє підвищенню ефективності виробництва, прискоренню науково-технічного прогресу, втіленню нових технологій, що покращують умови праці. Він дає людині економічну свободу, змогу обрати на лише місце роботи, а й спосіб життя. Ринок праці сприяє узгодженню особистих, колективних і загальнонаціональних інтересів при суспільному поділі праці, надає необхідну гнучкість підготовці та розподілу робочої сили.
Ринок встановлює зв’язок між роботодавцями та найманими робітниками, що виходять на ринок. Висуваючи вимоги до робочої сили, ринок формує її якісні характеристики – професійно-кваліфікаційну структуру та ціну. Він виконує важливу соціальну функцію – сприяє підбору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку особистих здібностей і ділових якостей, професійної майстерності кадрів. Ринок виконує розподільчу функцію щодо ліквідації надлишків робочої сили, її раціонального оптимального розміщення, а також ефективного використання. Лише на ринку в процесі купівлі-продажу діє закон вартості та відбувається загальне визнання затрат праці на відтворення товару „робоча сила”, визначається його ринкова вартість і суспільна корисність. Не менш важливою функцією ринку робочої сили є надання людині права вибору, де краще продавати свою працю і за яких умов. Ринок виконує також інформаційну функцію, сигналізуючи про вільні місця, незайняті трудові ресурси та потребу в них суспільства. Водночас є такі функції, які ринок не може виконувати, тому їх потрібно покласти в основу державної політики і реалізовувати відповідними органами управління. До цих функцій належать матеріальна та соціальна підтримка соціально вразливих верств населення, організація професійної підготовки та перепідготовки кадрів, забезпечення сприятливих (пільгових) умов для розвитку соціальної інфраструктури, дрібного підприємництва, фермерства, здійснення заходів щодо вирівнювання розвитку окремих регіонів тощо. [1, с 9-12]
2.3. Загальні показники зайнятості Аналізуючи динаміку зайнятості населення України, треба зауважити, що рівень зайнятості населення в Україні завжди був одним із найвищих серед республік колишнього СРСР і перевищував 95%. Із загальної чисельності населення України 52 млн. чол. Чисельність трудових ресурсів на початку 90-х років становила 29,5 – 29,7 млн. чол., з яких було зайнято 25,4- 26 млн. чол.
Останніми роками рівень зайнятості населення України постійно знижується. Особливістю процесу вивільнення працівників є те, що значну частину вивільнюваних становлять особи з вищою та середньою спеціальною освітою, працевлаштування яких є проблематичним.
За офіційними даними, зайнятість в Україні характеризується показниками, наведеними в таблиці (Додаток Б). Зауважимо при цьому, що офіційні дані не завжди об’єктивно відбивають реальну картину.
Зауважимо, що в розвинених країнах рівень безробіття 10 % не становить потенційної загрози, тому що амортизується системою державних пільг і страхування. Проте для України, за даними РВВС України НАН України, рівень безробіття 2,0-2,4 млн. чол… може призвести до суттєвих соціальних потрясінь через відсутність надійних механізмів соціального страхування. Отже, соціально допустимий рівень безробіття в Україні не повинен перевищувати 1,0-1,5 млн. чол… Макроекономічний колапс в Україні призвів до того, що ті, хто до колапсу не був бідним, став ним, а ті, хто були бідними, збідніли ще більше. Українські родини відчули на собі негативну дію економічного спаду через швидке падіння реальної заробітної плати, а також через стрімку інфляцію, яка звела нанівець їхні заощадження і перетворила соціальні блага на додатковий тягар.
У ринковій економіці робоча сила стає товаром, тобто предметом купівлі-продажу, який називається наймом, а працівник — найманим працівником.
Елементи ринку взаємодіють між собою. Попит пов'язаний зворотним зв'язком із ціною: із зростанням ціни на робочу силу (як товар) попит зменшується і навпаки. Між пропозицією на товар і ціною існує пряма залежність: зростання цін на товар викликає зацікавленість у людей, які є власниками робочої сили, що веде до підвищення пропозиції; зниження цін призводить до зменшення пропозиції.
До 1990 р. Україна мала систему контролю заробітної плати, типову для більшості країн з централізованим плануванням в економіці. В цій системі є два основних інструменти: контроль фонду заробітної плати як захід макроекономічної ситуації, що обмежує зростання споживання, та контроль за рівнем зарплати й різницею в оплаті праці різних категорій працівників. Фонд заробітної плати затверджувався на загальнодержавному рівні, а потім доводився до окремих підприємств, де розподілявся між працівниками залежно від шкали заробітної плати або тарифної системи, що застосовувалась у кожній галузі. Отже, уряд визначав рівні заробітної плати та припустиму різницю в оплаті різних видів праці, а також залишав за собою право змінювати рівень зарплати в різних галузях виходячи з політичних та економічних міркувань.
Дію цієї системи було призупинено в період з квітня 1991 р., коли підприємства, відповідно до Закону України „Про підприємства в Україні”, отримали право самостійно визначати рівень заробітної плати, але за умов збереження тарифної сітки, що передбачала різницю в оплаті залежно від посади та умов праці. Така система скоро викликала чимало труднощів, оскільки монопольне становище багатьох підприємств дозволило їм задовольняти свої потреби в коштах заробітної плати (нерідко це відбувалось з „благословення” профспілок) через збільшення цін на продукцію. Ці тенденції призвели до збільшення інфляції, і від такої системи довилось відмовитись.
Нарахування на фонд заробітної плати (податки на робочу силу) і далі створюють велику прірву між вартістю праці з точки зору підприємств і компенсацією, що її отримують працівники. Податки на заробітну плату в Україні (їх іще називають „обов’язковими платежами”) платять як працівники, так і роботодавці. До податків, які платять роботодавці, включають:
а) внески до фонду соціального страхування;
б) внески до пенсійного фонду;
в) внески до Чорнобильського фонду;
г) внески до фонду зайнятості населення.
Працівники також роблять внески до пенсійного фонду (1% суми заробітної плати) і фонду сприяння зайнятості (0,5%). Частка заробітної плати в ВВП становила 47,6% в 1997 р. Для економіки країни, де зарплата є основним джерелом прибутку трудящих, це небагато. Податки на робочу силу, особливо для програм, де відсутній зв’язок між внеском і прибутком, сприяють поширенню бідності, оскільки вони провокують скорочення зайнятості та зниження заробітної плати.
продолжение
--PAGE_BREAK-- Отже, приведений аналіз показує, що економічна криза охопила майже всі сфери життя в країні, вона пронизала всі механізми структури та інфраструктури ринку праці. Шляхи виходу з кризи можуть бути знайдені в результаті аналізу причин, які її породили. Більшість дослідників сходяться на тому, що основними з них є:
- майже повне одержавлення економіки та власності, яке призвело до панування монополізму, відсутності різних форм власності та конкуренції;
- розрив господарських зв’язків між підприємствами колишнього СРСР;
- глибокі диспропорції в економіці, які проявляються в тому, що виробництво засобів виробництва (група „А”) становить 70 %, а виробництво предметів споживання (група „Б”) – 30%;
- нераціональна структура промислового виробництва, в якій значна частка належить галузям оборонного комплексу. Виробництво характеризується високою матеріало- та трудомісткістю, понаднормативним зносом основних виробничих фондів, низькими темпами оновлення засобів виробництва, техніко-технологічною відсталістю, низькою інтенсивністю праці тощо,
- нераціональне використання природних ресурсів,
- проведення непродуманої бюджетної та податкової політики, політики ціноутворення,
- відсутність відповідальності уряду за недостатнє обґрунтування економічних програм виходу з кризи і за невикористання запропонованих раніше програм,
- зволікання з прийняттям Конституції України,
- відсутність законодавчо-правової основи функціонування демократичного суспільства,
- пріоритет політичних заходів над економічними в діях Уряду та Верховної Ради,
- посилення негативних явищ, пов’язаних із зростанням корупції, крадіжок, спекуляції та інших економічних злочинів.
Парадокс полягає в тому, що і вчені, і практики добре розуміли з самого початку і розуміють зараз, якими шляхами треба йти Україні до ринку. Так, академік Ю. М. Пахомов на науковій конференції в колишньому Інституті народного господарства ще в 1991 р. наголошував, що процес переходу має починатися з приватизації та роздержавлення власності підприємств, організацій та установ, переструкстуризації української економіки під протекцію держави, а вже потім переходити до забезпечення реальної самостійності та економічної відповідальності державних підприємств за кінцеві результати виробничої діяльності, а також лібералізації цін і роздрібної торгівлі. Натомість процес переходу пішов за іншим сценарієм і почався з лібералізації цін та торгівлі, чого ніяк не можна було робити в умовах превалювання державної власності. [3, с 233-245]
РОЗДІЛ 3 Державне регулювання зайнятості в Україні
3.1. Державні гарантії зайнятості населення в Україні
Об’єкти державного регулювання ринку праці – це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають труднощі, які не розв’язуються автоматично, в той час як їх розв’язання терміново потрібне для нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності в суспільстві. До них належать:
- соціальні відносини між роботодавцями і найманими працівниками за найом;
- трудові відносини між роботодавцями і найманими працівниками, включаючи оплату та охорону праці, найом та звільнення працівників;
- зайнятість включаючи регулювання попиту та пропозиції робочої сили;
- допомогу по безробіттю;
- підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників;
- розподіл та перерозподіл робочої сили тощо.
- Види державного регулювання ринку праці:
- Захисне, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних верств населення.
- Заохочувальне, направлене на створення умов, у яких можуть створюватися і розвиватися певні форми діяльності.
- Обмежувальне, яке здійснюється для виключення дій окремих осіб або групи таким чином, щоб вони не могли одержати переваг перед іншими.
- Директивне регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення.
- Регулювання за допомогою економічних, фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростанню зайнятості.
гарантії щодо працевлаштування працездатним громадянам, які потребують соціального захисту, зокрема:
- жінкам, які мають дітей віком до 6 років;
- одиноким матерям з дітьми до 14 років;
- молоді, яка закінчила освіту;
- особам перед пенсійного віку;
- особам звільненим після відбуття покарання.
Для їх працевлаштування місцеві органи адміністрації бронюють на підприємствах всіх форм власності з чисельністю понад 20 осіб близько 5% робочих місць за робітничими професіями, в тому числі з гнучкими формами зайнятості.
Основні завдання державної служби зайнятості в Україні:
— аналіз і прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку праці;
— консультування громадян і власників підприємств, організацій, установ про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою;
— облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються в питаннях працевлаштування;
— допомога громадянам у підпорі підходящої роботи, а роботодавцям в підборі необхідних працівників;
— організація професійної підготовки і перепідготовки громадян, які лишилися без роботи;
— надання послуг відносно працевлаштування і профорієнтації незайнятого населення;
— реєстрація безробітних і надання їм в межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і матеріальної;
— участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості і заходів щодо соціального захисту різних верств населення від безробіття.
Наряду з державною службою зайнятості на ринку робочої сили великого значення набуває Державний фонд зайнятості. Останній формується за рахунок асигнувань з бюджетів різних рівнів, внесків підприємств, установ, організацій, кооперативів, добровільних внесків громадянських організацій, громадян, іноземних фірм. Державний фонд зайнятості використовується для фінансування заходів щодо профорієнтації населення, професійного навчання вивільнених працівників і безробітних, сприяння їх працевлаштуванню і виплати допомоги по безробіттю, надання безпроцентних кредитів безробітним, для здійснення підприємницької діяльності, організації додаткових робочих місць, на утримання працівників служби зайнятості і оплати інших витрат пов’язаних з соціальним захистом прав громадян України на працю. Державні гарантії зайнятості населення в Україні:
1. добровільність праці і вибору виду діяльності;
2. захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу і незаконного звільнення з роботи;
3. безкоштовне сприяння в підборі підходящої роботи і працевлаштування відповідно до професійної підготовки, особистих і суспільних потреб;
4. виплати вихідної допомоги і збереження середнього заробітку на період працевлаштування працівникам, які втратили постійне місце роботи;
5. безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах;
6. виплати безробітним допомоги по безробіттю у встановленому порядку.
Крім того Законом України „Про зайнятість населення” передбачені додаткові пільги. [2, с 105]
3.2. Види та розміри допомоги.
Соціальні пільги: українська система „соціальних пільг для всіх” не була пристосована до виживання в умовах загальної економічної кризи. Фінансування більшості пільг здійснюється за рахунок податку на заробітну плату, а загальна сума коштів, яка виділяється на її виплату, зменшилась навіть більше, ніж реальна середня заробітна плата, оскільки водночас скоротилася зайнятість. Через зменшення надходжень від податку на заробітну плату неминуче скорочується обсяг пільг, що можуть надаватись. Громадяни, які значною мірою залежать від системи соціального забезпечення, відчули значне зниження свого рівня життя. Загалом програми соціального забезпечення можуть націлюватись на тих, хто його найбільше потребує, забезпечуючи в такий спосіб надання саме цим людям переважної частини пільг за цими програмами. Проте органи влади не виявили особливого ентузіазму в тому, що стосується вжиття реформаторських заходів для перерозподілу пільг.
Пільги і компенсації вивільненим працівникам.
1. Працівнику вивільненому з підприємства зберігається середня заробітна плата на період працевлаштування, але не більш як на 3 місяці з урахуванням виплати вихідної допомоги.
2. Виплата місячної вихідної допомоги і середнього заробітку, що зберігається проводиться за попереднім місцем роботи.
3. Зберігається безперервний трудовий стаж, якщо перерва в роботі не перевищувала 3-х місяців.
Працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку, у разі призову на військову службу – не менше двомісячного середнього заробітку, внаслідок порушення власником законодавства про охорону праці – у розмірі передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Умови виплати допомоги по безробіттю громадянам зареєстрованим на загальних підставах.
— допомога по безробіттю виплачується з восьмого дня після реєстрації громадянина у державній службі зайнятості до працевлаштування, але не більше 360 календарних днів протягом двох років;
— для осіб перед пенсійного віку – до 720 календарних днів;
— громадянам, які вперше шукають роботу – не більше 180 календарних днів.
Розміри допомоги по безробіттю громадянам, зареєстрованим на загальних підставах:
a) не менше 50% середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, але не більше середньої заробітної плати, що склалася в народному господарстві відповідної галузі за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, якщо громадянин протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працював не менше 26 календарних тижнів;
b) не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати – у всіх інших випадках, включаючи громадян, які шукають роботу вперше, або після тривалої (більше шести місяців) перерви.
Матеріальна допомога по безробіттю:
1. Безробітні після закінчення строку виплати допомоги по безробіттю можуть одержувати протягом 180 календарних днів матеріальну допомогу по безробіттю у розмірі 75% мінімальної заробітної плати, за умови, що середньомісячний сукупний доход на члена сім’ї не перевищує встановленого законодавством неоподаткованого мінімуму доходів громадян.
2. Кожному із членів сім’ї, які перебувають на утриманні безробітного, а також громадян, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю, надається одноразова грошова допомога у розмірі 50% встановленої законодавством мінімальної заробітної плати.
В системі регулювання заробітної плати в Україні різниця в оплаті праці на одному й тому самому підприємстві залежно від кваліфікації була дуже незначною. Як правило, тарифна система встановлювала відношення найвищої зарплати до найнижчої на рівні 2: 1, хоча вважається, що на спільних підприємствах ці контрольні механізми практично не застосовуються. Залежність зарплати від рівня освіти, за міжнародними стандартами, в Україні надзвичайно низька. Статистичні дані свідчать, що різниця в оплаті праці працівників з вищою освітою і тими, хто має лише початкову освіту, становить лише 85%. За міжнародними стандартами це дуже низький показник, оскільки в багатьох країнах прийнято рівень у 200% і більше. Різниця в заробітній платі в різних галузях дійсно змінилась, проте невідповідно до критеріїв, що застосовувались для визначення обсягу фонду заробітної плати. Найвищий відносний прибуток був у фінансовій сфері, а найбільші відносні витрати – в сільському господарстві.
У разі відмови у працевлаштуванні на роботу їх у цих межах державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову у розмірі 50 неоподатковуваних мінімум доходів громадян. Особливі гарантії надаються працівникам, які втратили роботу у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці:
- надання статусу безробітного, якщо протягом 7 днів, йому не було запропоновано підходящої роботи;
продолжение
--PAGE_BREAK--