Економічна глобалізація

--PAGE_BREAK--На думку А. Філіпенка, глобальна економіка включає в себе такі основні елементи:
— міжнародну науково-технічну сферу;
— систему міжнародного виробництва;
— світові ринки і міжнародну торгівлю;
— міжнародну валютно-фінансову систему.
Досить поширеною серед учених є думка проте, що економічну гло­балізацію слід розглядати як сукупність взаємно зв'язаних економічних, соціальних, юридичних і політичних явищ. Наприклад, певні ситуації у політиці можуть викликатися не тільки й не стільки політичними фак­торами,.скільки економічними; соціальними, етнічними. У свою чер­гу, події в економічному житті можуть бути обумовлені впливом нееко­номічних факторів. Так, погіршення політичних відносин між певни­ми державами може негативно позначитись на стані економіки багатьох країн світу, скоротивши можливості їх зовнішньої торгівлі, міграції капіталів і робочої сили.
Звідси сутність економічної глобалізації необхідно визначати, вихо­дячи з інстуціонально-соціального підходу, враховуючи сукупність всіх суспільних відносин та інститутів. Такий підхід передбачає, що при оцінці тих чи інших явищ у світовій економіці не можна обмежуватись тільки кількісними показниками, бо вони не здатні оцінити наслідки глобалізації щодо соціального життя, політики, моралі, культури. Слід відмітити, що саме зазначений підхід покладено в основу рейтингу гло­балізації, який складався у 2001 і 2002 роках експертами журналу «Forein Policy».[ 1 12-13]
Інституціональний підхід до визначення економічної глобалізації пропонує російський учений С. В. Дубовський. Він стверджує, що про­цеси глобалізації супроводжуються надзвичайно гострою конкуренцією і їх можна представити у вигляді чотирьох складових.
Перший процес — інтеграція національних економік у світову еко­номічну структуру, яку можна розглядати як глобальну піраміду. На її вершині розміщаються технологічні та економічні лідери, центр займа­ють середняки, а внизу перебувають аутсайдери. З бідних країн пе­реміщаються потоки емігрантів, які заповнюють непрестижні вакансії на ринку праці багатих країн. Такий обмін товарами й людськими ре­сурсами є необхідним і вигідним для обох сторін, однак умови обміну часто породжують конфлікти. Саме тому встановлення правил обміну й регулювання спірних питань частково виведені з-під юрисдикції національних урядів і передані міжнародним організаціям.
Другий процес — інтеграція локальних середовищ розміщення соціумів у світове середовище, що передбачає виникнення політичної й економічної відповідальності за стан оточуючого середовища й уста­новлення механізмів такої відповідальності на міжнародному рівні.
Третій процес — політична інтеграція країн у регіональні блоки й світове співтовариство. Це також передбачає передачу частини держав­ного суверенітету, функцій управління й відповідальності таким ор­ганізаціям, як ООН, НАТО.
Четвертий процес — інтеграція інформаційного національного про­стору в єдиний світовий простір, де уніфікуються потоки інформації та їх ідеологічне наповнення. Таким чином, під впливом зазначених про­цесів в останні роки відбувається зростання й посилення механізму гло­бального управління розвитком світової економіки.
Російські вчені й співробітники МЗС Росії А. Стукало і Т. Авдєєва вважають, що глобалізація світової економіки — це більш високий ступінь інтернаціоналізації світового господарського життя. На їх дум­ку, процес глобалізації почався в 60-х роках на хвилі бурхливого розвит­ку НТР. Наприкінці 90-х років він вступив у свою нову стадію, яка ха­рактеризується значним зростанням й лібералізацією транскордонних переміщень товарів, послуг і капіталу, інтенсивним обміном інфор­мацією й технологіями. Відбувається своєрідне «стирання національних кордонів», світова економіка поступово набуває загальної основи.
Її компонентами є транснаціональне виробництво, глобальна фінансова система, побудована на узгоджених правилах, система міжна­родної торгівлі, спільний інформаційний простір.
Досить значна група економістів до зазначених компонентів, що складають сутність глобалізації, додають міжнародну науково-технічну сферу. Дійсно, в сучасних умовах особливу роль у світовому господарстві виконують наукове, техніко-технологічне, інжинірингове та інфор­маційне співробітництво. Згідно з прогнозами у нинішньому столітті науково-дослідною роботою займатимуться близько 20% працездатно­го населення світу.
Однак слід зазначити, що даний компонент не може вважатися са­мостійною складовою процесу глобалізації. По-перше, міжнародні на­уково-технічні відносини проявляються в об'єктах інтелектуальної влас­ності: патентах, ліцензіях, ноу-хау. Ці об'єкти виступають як специфічні товари на світовому ринку технологій, тобто є об'єктами світової торгівлі.
По-друге, міжнародна науково-технічна діяльність «розчиняється» у таких компонентах економічної глобалізації, як міжнародний рух то­варів, капіталів і робочої сили. Вона забезпечує постійне збільшення частки обчислювальної техніки та засобів автоматизації на світових ринках. Під впливом цього фактора суттєво змінюються види інозем­них інвестицій і форми їх здійснення. Міжнародні науково-технічні відносини впливають на формування міжнародного ринку праці, поро­джуючи нові тенденції й закономірності цього процесу. У світовому гос­подарстві відбувається прискорений розвиток інтеграційних процесів. На нашу думку, визначаючи поняття глобалізації світогосподарських відносин, не слід брати за основу розвиток одного чинника (форму і міжнародних економічних зв'язків). Очевидно, що весь комплекс сучас­них міжнародних зв'язків є складовим поняття глобалізації: світова торгівля, міжнародний рух капіталів, валютно-кредити і фінансові відносини, розвиток спеціальних економічних зон, міжнародна міграція робочої сили, що набули планетарних масштабів.
Визначаючи сутність економічної глобалізації, необхідно розрізняти поняття інтернаціоналізація, інтеграція й глобалізація та показати зв'язок між ними.
Серед економістів немає єдиної точки «зору щодо визначення сут­ності поняття «інтернаціоналізація». Не визначені й хронологічні рам­ки розвитку цього явища. Так, на думку російського вченого Н. Косолапова, інтернаціоналізація як явище мала б проявитися досить рано, фактично одночасно з появою перших чітко оформлених соціально-територіальних структур (міст, держав). Тобто інтернаціоналізація — історико-еволюційна підготовка глобалізації
Інтернаціоналізація передбачає «вихід чогось суто внутрішнього за первинні межі, або об'єднання дій декількох суб'єктів світової еко­номіки й політики довкола загальних для них завдань, цілей, видів діяль­ності». Явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну й розвитку існує стільки, скільки самі міжна­родні відносини. За умов інтернаціоналізації конкретно функціональні аспекти та наслідки домінують над структурними. Головна мета інтер­націоналізації — забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі. глобалізація як явище, згідно з думкою автора концепції, склалося у другій полонині XX ст.[ 1 13-15]
Таким чином, під глобалізацією розуміється процес інтернаціоналізації виробництва й капіталу, що підкріплюється зрілими інституційними відносинами Й відповідними інформаційними технологіями. Отже, глобалізація — це чергова, наступна, більш розвинена стадія роз­витку процесу інтернаціоналізації.
Французькі економісти П. Жак і Ф. Сашвальд вважають, що процес інтернаціоналізації починає розвиватись наприкінці XIX — на почат­ку XX ст. В її основі лежить розвиток міжнародної торгівлі. На їх думку, розвиток взаємозалежності країн після Другої світової війни відбував­ся у два етапи.
На першому етапі (1947-1980 рр.) спостерігається повернення інтер­націоналізації на основі розвитку міжнародної торгівлі. Після 1945 р. уря­ди держав створили багатосторонні рамки для надання другого дихання процесам інтернаціоналізації. Не відбилося у створенні Бреттон-Вудських інститутів (МВФ, Всесвітнього банку та інших організацій).
Другий етап розвивається з початку 80-х років. Характеризується тим, що взаємозалежність держав поступово трансформується в гло­балізацію. Остання являє собою більш складний процес, в основі яко­го лежить посилення мобільності капіталу. Глобалізація проявляється у все більшому усвідомленні того, що будь-яка важлива проблема — ор­ганізація міжнародного обміну, регулювання руху капіталу — має гло­бальний (всесвітній) характер.
На їхню думку, поняття «інтернаціоналізація», «інтеграція», «еко­номічна глобалізація* являють собою етапи розв'язання головного економічного протиріччя світового господарства — між розвитком усуспільнення відтворювального процесу і його відокремленням у ме­жах територіальних і господарських ланок.
Інтернаціоналізація — це процес еволюції міжнародних економічних зв'язків на базі міжнародного поділу праці, що проявляється у розвитку міжнародної торгівлі та формуванні міжнародної власності, як основи пе­реходу до вищого рівня економічної взаємодії держав. Починається у гли­бокій давнині і розвинутих форм набуває на межі ХІХ-ХХ ст.[ 1 ст. 16]
Після Другої світової війни процес інтернаціоналізації перетво­рюється на якісно нове явище — економічну інтеграцію. Міжнародна економічна інтеграція — це форма інтернаціоналізації і одночасно етап розв'язання протиріччя між відокремленістю відтворювального процесу в межах національних економік і його консолідацією, яка. полягає у створенні державами спільного економічного простору з метою вільного руху товарів і факторів виробництва. Зазначене протиріччя розв'я­зується шляхом організації міжнародних регіональних союзів та пере­ходу до регулювання міжнародних економічних відносин.
Ефективна економічна інтеграція забезпечує:
1) прискорення темпів взаємної торгівлі та економічного зростан­ня, скорочення трансакційних витрат;
2) підвищення конкурентоспроможності товарів, фірм і національ­них економік;
3) зростання інноваційного потенціалу внаслідок посилення конку­ренції на внутрішніх ринках держав;
4) збільшення притоку іноземних інвестицій з країн-учасниць інте­граційних об'єднань, а також із третіх країн;
5) скорочення різниці у рівні та якості життя населення Міжнародна економічна інтеграція у своєму розвитку проходить
низку етапів і набуває таких форм:
1) зона вільної торгівлі — перший етап економічної інтеграції, який закладає основу подальшої інтеграційної взаємодії країн-учасниць і виступає генератором перспективних інтеграційних перетворень. Така зона передбачає скасування митних зборів і квот у торгівлі між країна-ми-учасницями при збереженні кожною з них національної торговель­но-економічної політики щодо третіх країн;
2) митний союз — об'єднання, при якому країни не тільки ліквіду­ють митні тарифи й квоти всередині союзу, але й установлюють єдині митні тарифи щодо третіх країн, забезпечують реалізацію спільної зовнішньоторговельної політики й передачу її регулювання на над­національний рівень;
3) спільний ринок, при якому митний союз доповнюється взаємно узгодженою економічною, бюджетною, грошово-кредитною, соціаль­ною й науково-технічною політикою; для такої організації притаманна координація внутрішньої політики, що здійснюється міждержавними або наднаціональними інститутами, яким делегується частина націо­нального суверенітету держав;
4) економічний (включаючи валютний) союз ґрунтується на створенні спільного економічного, валютно-фінансового, правового та інформаційного простору; проведенні спільної економічної політики, уніфікації законодавства в межах певного союзу; створенні єдиного еко­номічного простору з відповідною політичною надбудовою;
5) політичний союз ґрунтується на переході країн-учасниць до спільної зовнішньої політики й політики безпеки, на впровадженні єдиного грома­дянства; на посиленні співробітництва в судочинстві й у внутрішніх спра­вах, на економічному співробітництві (значна концентрація й цент­ралізація капіталу, організаційні форми підприємств, рамки діяльності яких виходять за національні кордони й набувають міжнародного характеру, сприяючи утворенню єдиного ринкового господарства).
Таким чином, інтеграція — це процес зрощування національних ринків і формування цілісного ринкового простору з єдиною валютно-фінансовою системою, єдиною в основному правовою системою Й найтіснішою координацією внутрішньої Й зовнішньоекономічної політи­ки відповідних держав. Починається наприкінці Другої світової війни.
В останні два десятиріччя XX ст. інтеграція, підкоряючись діалек­тичному закону, відкритому Гегелем, набуває нової якості — стає гло­балізацією. [ 1 ст. 16 -18]
Економічна глобалізація — новий рівень інтернаціоналізації та міжнародної економічної інтеграції, що характеризується інтенсифікацією і новою якістю внутрішніх міжнародних зв'язків у планетарних масштабах. Національні господарства та їх суб'єкти перетворюються на складову частину світового відтворювального процесу, стають частиною планетарної економіки. Починається цей процес у 80-і роки XX ст., про­довжується дотепер.
Основне протиріччя світового господарства на етапі економічної глобалізації полягає у суперечливій взаємодії процесів регіоналізації та відтворення у планетарних масштабах, що проявляється у такому:
— збільшення кількості й масштабів діяльності регіональних угру­повань протягом 90-х років XX сторіччя й на початку XXI;
— багатовекторність міжнародного співробітництва: кожна сучас­на країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань од­ночасно;
— підконтрольність регіональних угруповань міжнародним ор­ганізаціям;
— зростання регіональних союзів, створених на різних континентах світу за рахунок нових учасників економічних угруповань. Сьогодні міжрегіональними угодами регулюється більш ніж половина всього об­сягу міжнародної торгівлі;
— посилення інтеграційних процесів між крупними регіональними об'єднаннями.
Правомірність саме такого підходу до визначення економічної гло­балізації доводить зміст подальших розділів цієї роботи.
Зазначимо, що глобалізація — об'єктивний процес, який відбиває сукупність умов сучасного світового співтовариства і насамперед науко­во-технічного та економічного прогресу. Тому, створюючи та упорядко­вуючи категоріальний апарат процесу економічної глобалізації, слід вирізняти фактори, які обумовили прискорення цього процесу. Стрімке прискорення глобальних процесів на межі тисячоліть є результатом низки технологічних, економічних та політичних факторів. Серед них слід особливо відзначити такі:
1. Науково-технологічний фактор. Визначається здобутками від ви­користання досягнень науки й техніки, високого фахового рівня праців­ників у промислово розвинених країнах світу; зменшенням витрат си­ровини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Сьогодні в економіці США послуги та комп'ютеризація скла­дають 80% ВВП, частка промислового виробництва 15%, сільського господарства — 1%.
2. Виробничо-технічний фактор — різке збільшення масштабів виробництва, поширення ТНК, якісно новий рівень розвитку транспортних засобів і зв'язку, які забезпечують швидке пересування між країнами товарів та послуг, виробничих ресурсів та об'єктів інтелектуальної власності з метою їх прибутковішого використання. В останні деся­тиріччя відбувся стрибок у розвитку ТНК. Якщо у 1970 р. в 14 доміну­ючих країнах світу нараховувалось 7,3 тис. ТНК з 27,3 тис. закордонних філіалів і оборотом 626 млрд. дол., то у 2003 р. число ТНК досягло 63 тис, число їх зарубіжних філіалів перевищило 820 тис, накопичен ними іноземні інвестиції наблизились до 6 трлн. дол., а їх глобальні ак­тиви складають 21,1 трлн. дол.
3. Правовий фактор — створення інтеграційних угруповань супро­воджується уніфікацією норм господарського права різних країн, ство­ренням єдиного правового поля щодо регулювання соціально-еко­номічної сфери. Підвищується глобальна регулююча роль міжнародних економічних і фінансових організацій на основі розробки під їх керів­ництвом універсальних норм, стандартів і правил для розвитку світого-сподарських зв'язків.
4. Соціологічний фактор, який проявляється в подоланні національ­ної обмеженості, зменшенні впливу традицій та звичаїв народів світу, підвищенні мобільності населення планети. Усі перелічені обставини породжують значні зміни в характері сучасних міграційних процесів.
5. Екологічний фактор — проявляється у поєднанні зусиль суб'єктів міжнародних економічних відносин, спрямованих на розв'язання супе­речності між суспільством і природою, яка наблизилась до критичної межі. Останнім часом ця проблема набула планетарного масштабу. Роз­ширюється співробітництво щодо боротьби з голодом і хворобами, ліквідації відставання країн, що розвиваються, насамперед найменш розвинених країн Африки.[ 1 ст. 18-21]
    продолжение
--PAGE_BREAK--Серед дослідників феномену глобалізації є прибічники проти­ставлення процесів регіоналізації і глобалізації. Представником такого підходу можна вважати директора Центру з вивчення аме­риканського бізнесу професора Вашингтонського університету М. Вайденбаума, який дослідженню цих процесів присвятив кни­гу «Регіоналізація проти глобалізації світової торгівлі».
Автор намагається довести, що дві конфліктуючи тенденції — регіоналізація і глобалізація — тягнуть у різні боки загальноприй­няту міжнародну торговельну політику, а кінцевий результат поки не проглядається. У книзі Вайденбаум посилається на розвиток регіональних угруповань.
Дійсно, інтеграційні процеси в останні роки поширились на всі континенти і привели до утворення регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, кількість яких зараз перевищує 10. Історично першим виникає Європейський Союз. Початком його формування вважається 18 квітня 1951 року, коли шість європейсь­ких країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали у Парижі угоду про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі.
У грудні 1991 р. в Маастрихті було підписано союзну угоду, яка проголошувала створення Європейського Союзу, куди включалися 15 країн Західної і Центральної Європи. Наступним кроком у поглибленні інтеграційних процесів було рішення 12 держав ЄС про організацію валютного союзу і перехід до спільної валютної одиниці «євро».
На іншому континенті у 1994 р. стала чинною угода між США, Канадою і Мексикою про Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (НАФТА). У межах асоціації поступово ліквідуються об­меження на шляху пересування товарів, капіталу, робочої сили. Гармонізується законодавство щодо захисту інтелектуальної влас­ності, технічних і санітарних стандартів.
У листопаді 1989 р. створюється організація Азіатсько-Тихо-океанського економічного співтовариства (АТЕС), яке включає 18 країн, зокрема Японію, США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Корею, країни АСЄАН, а також Росію (з 1997 р.). На це регіональне угруповання припадає майже 60% світового ВВП, 40% світової торгівлі і майже 60% торгівлі країн Тихого океану. Пла­нується, що до 2020 р. тут буде створена найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка грунтуватиметься на економіці США, Японії, Китаю.
У 1991 р. між Аргентиною, Бразилією і Уругваєм був підписа­ний договір, згідно з яким з 1 січня 1995 р. на території країн-учасниць створюється спільний ринок Півдня. Згодом до договору при­єднався Парагвай, асоційованими членами стали Чилі і Болівія. Угруповання охоплює майже 60% території Латинської Америки, 46 % населення і виробляє 50% ВВП.
У 1989 р. виникає Союз арабського Магрибу за участю Алжи­ру, Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісу. Проводиться робота щодо створення Африканського економічного співтовариства.
На Середньому Сході з 1981 р. активно функціонує Рада співро­бітництва арабських держав Перської затоки, що об'єднує Саудівсь­ку Аравію, Кувейт, Катар, Бахрейн, ОАЕ, Оман. З 1960 р. існує ОПЕК. З 1 січня 1998 р. почалась реалізація програми створення Арабської зони вільної торгівлі (АФТА). Угоду про організацію такої зони підписали 18 країн, на які припадає 95% торговельного обороту всього арабського світу.
З першого березня 1993 р. стає чинною Центрально-європейсь­ка угода про вільну торгівлю, яка об'єднує країни Вишсградської четвірки: Угорщину, Польщу, Словаччину. Чехію.
У вересні 1993 р. країни СНД підписали угоду про стороння економічного союзу. Згідно з цим документом передбачалося по­слідовне поглиблення інтеграційних процесів, перехід до більш зрілих форм інтеграції. У березні 1996 р. була підписана угода між Білоруссю, Казахстаном, Киргистаном і Росією про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах. З 1997 р. ство­рюється Союз Білорусії й Росії. П'ять країн: Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова створили організацію співробітницт­ва (ГУУАМ).
Тенденцією, яка суперечить регіоналізації, на думку Вайденбаума, є розвиток глобальних фірм. Технологічний прогрес, особливо в галузі телекомунікацій та транспортування, уможливили реаліза­цію багатьох ділових нововведень, які дозволяють долати перепони, зведені орієнтованими на протекціонізм урядами. Саме тому роль відокремлених держав як рушійної сили у торговельній політиці зменшується, світ все частіше бачить надихаючі зразки міжнародної комерції. Яскравий приклад глобалізації — створення Світової орган­ізації торгівлі (СОТ), спрямованої на суттєве скорочення або скасу­вання більшості торговельних бар'єрів у світовій торгівлі.
Віддаючи належне цьому досить цікавому дослідженню, зазна­чимо, що не варто протиставляти одне одному — регіоналізацію та глобалізацію економіки. Це взаємодоповнюючі, різномасштабні і різноякісні інтеграційні процеси. Можна стверджувати, що регіо­нальні інтеграційні процеси є сходинками на шляху до глобалізації економіки. Відомо, що кожна сучасна країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань. Це ще один аргумент на користь цієї тези, бо не тільки окремі корпорації, а економіка кожної краї­ни стає транснаціональною, частиною планетарної економіки.
До феномену глобалізації прикута увага дослідників, мета яких не лише з'ясувати сутність даного явища, а й визначити його на­слідки для людства. Серед теоретиків глобалізації вирізняються дві групи учених: оптимістів та песимістів в оцінці впливу глобальних процесів па долю людства.
Перша група покладає особливі надії на глобалізацію у ство­ренні нової динамічної ринкової економіки. Остання буде грунту­ватися на значному підвищенні продуктивності праці, що дозволить поєднати більш швидкі темпи росту з низькою інфляцією і з мен­шим безробіттям.
Друга група посилює критику глобалізації, заявляючи, що гло­бальна економіка сьогодні — це економіка соціального абсурду, яка породжує небувалі додаткові багатства, використовує їх для спеку­ляцій і, не вміючи або не бажаючи їх справедливо розподіляти і пе­рерозподіляти, породжує глобальну бідність людей у світі. На думку учених цього напряму, глобальна економічна система не може вважатися здоровою і не має перспективи, якщо сьогодні за­гальне багатство тільки 225 найбагатших осіб світу складає понад 1 трлн. дол. США, що дорівнює річному доходу 47% людства, або більш ніж 2,8 млрд. людей. За даними ПРООН, частка 20% найбіднішого населення світу в глобальному доході скоротилась з 2,3% у 1960 р. до менш ніж 1,1% У кінці 90-х років.
Відношення доходу 20% найбагатшого населення землі, так званого золотого мільярда, до доходу 20% найбіднішого населен­ня планети становило 30:1 у 1960 р., 60:1 у 1990 р. і 90:1 у 1999 р. Таких темпів перерозподілу глобального валового продукту ніко­ли не було раніше в історії світової цивілізації1.
Однак, незважаючи на відносне відставання від найбагатшої частини світового населення, протягом XX ст. відбулось триразо­ве збільшення середньодушового ВВП найбіднішої частини насе­лення. Таке суттєве зростання доходів не могло відбутися без інтер­націоналізації досягнень НТП. Поглиблення ж майнової поляри­зації значною мірою залежить від нерівномірного і вибіркового характеру розвитку науки і техніки у світі. На початку 90-х років країни «сімки» мали 80,4% світової комп'ютерної техніки і забез­печували 90,5% високотехнологічного виробництва. Лише на СІЛА і Канаду припадає 42% усіх світових витрат на дослідні розробки, у той час як на Латинську Америку і Африку разом менше 1 %. Про­мислово розвинені країни контролювали 87% із 3,9 млн. патентів, зареєстрованих у світі за станом на кінець 1993 р.2
Отже, цілісність сучасного світу і взаємозалежність національ­них економічних систем не виключають суперечностей глобалізації. Ці суперечності проявляються у нерівномірності розвитку людсь­ких суспільств, поділі світу на елітарну групу «золотий мільярд» та інший світ.
Наша держава також не може стояти осторонь процесів глоба­лізації, бо вже відбулась як суверенна держава, ставши повноправ­ним суб'єктом міжнародних відносин.[ 8 ст. 21-22]

Передумови входження світової економіки в процес економічної глобалізації
У 80-90х – роках ХХ ст. у світовому господарстві відбулася подія надзвичайного значення — держави з командно-адміністративною системою почали ринкове реформування економіки. Ця обставина дозволила об’єднати посткомуністичні країни в групу держав з перехідними економічними системами, куди включаються 28 держав із населенням, що перевищує 300 млн. людей.
Характерна особливість країн, що переходять до сучасної ринкової економіки, яку вони успадкували від командно-адміністративної сис­теми, полягає у деформованому розвиткові їх промисловості, диспро­порції у співвідношенні виробництва засобів виробництва й товарів широкого вжитку. Це призвело не тільки до неузгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичної стагнації таких галузей, як сільське господарство, легка та харчова промисловість, значного відста­вання науково-технічного розвитку від рівня передових країн світу.
Як свідчать дані табл. З, зазначена група країн, маючи населення у 2,4 раза менше, ніж у розвинених країнах світу, виробляє ВВП менше у 8,8 раза. А частка перехідних країн у світовому експорті товарів та по­слуг менша у 15,6 раза, що свідчить про незначний ступінь інтегрованості у світове господарство.
Частка країн у світовому ВВП, загальному експорті та населенні у 2002 р.:
Слід зауважити, що перехідні країни не є однорідними. Серед них вирізняються три групи держав із різними можливостями участі у глобальних процесах.
У першу групу входять Латвія, Польша, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, де склалися сприятливі умови для швидкого завершення перехідного етапу. Незважаючи на суперечності та труднощі перехідного періоду, у цих країнах з1994 р. почалось економічне зростання. В Естонії, Литві падіння економіки припинилося у 1995 р. Саме ці держави стали першими претендентами на вступ до в який відбувся у травні 2004 р. У цих країнах зберігаються високі тем: економічного зростання, динаміка прямих іноземних інвестицій, зростання частки наукомісткого сучасного обладнання для розвитку: інноваційних процесів.
Друга група країн із перехідною економікою представлена балканськими державами, які не мали розвинутої промисловості. Крім то воєнні події, що відбувалися на їх території, не могли не позначити на стані економіки й створенні передумов до включення у процес глобалізації. Проте балканські країни в умовах командно-адміністративні системи у значних масштабах зберегли приватний сектор. Ця обставина значно прискорила процес ринкових перетворень і час виходу з економічної кризи. Перехід до зростання ВВП у них починається з 1998 у Румунії — з 1999 р. Зазначені обставини обумовили гальмування входження цих країн у єдиний європейський простір.
До третьої групи перехідних країн увійшли республіки колишнього СРСР за винятком країн Прибалтики. Оскільки режиму, який би відповідав сучасним критеріям ринкової демократії, не знала і дореволюційна Росія, то завдання розбудови ринкової економіки в цьому регіоні виявилось виключно важким. Особливе посідає Китай, ринкові перетворення почалися наприкінці 70-х років. Неоднорідність соціально-економічного та історичного розвитку зазначених країн викликали застосування ними різних моделей включення до процесу економічні глобалізації.[ 1 ст. 36-38]
Слід зазначити, що, на відміну від розвинених економік світу, в перехідних суспільствах механізми ефективного державного впливу на економічні процеси перебувають у стані формування. Найголовнішою проблемою є відсутність усталеної системи консолідації інтересів, яка в розвинених країнах існує у вигляді «симбіозу» промислового, торговельного та фінансового капіталів, розвиненої системи ринків, кредиту фінансових, бюджетно-податкових та інших відносин, розвиненої нормативно-правової бази.
Між тим, здійснення активних заходів трансформаційної політики є об'єктивною вимогою сучасного етапу перехідних процесів. Відтак дієвість економічної політики полягатиме у здійсненні заходів, які за­безпечують мінімізацію підстав для конфлікту інтересів при максимумі безпосередньої зацікавленості провідних економічних груп у реалізації запропонованої державою стратегії економічного зростання.
Зазначені проблеми є актуальними і для України, яка належить до третьої групи постсоціалістичних країн. Особливості історичного роз­витку України, структура економіки обумовили довготривалу кризу у ході ринкової реформації. Скорочення виробництва позначилось на рівні добробуту населення. Відбулось значне скорочення рівня спожи­вання та нерівномірність розподілу доходів.
Заданими національної статистики, Україна за рівнем ВВП надушу населення відстає від Болгарії Й Білорусі у 1,7 раза, від Румунії й Росії — 2,2-2,3 раза, Польщі Й Словенії — в 4,6 раза, від Австрії, Франції, Німеччини — в ЗО разів, Швейцарії — в 43 рази.
Такий досить тяжкий стан економіки є результатом дії цілої низки факторів, найголовніші з них такі: майже повна зношеність обладнан­ня в усіх галузях економіки, нераціональна сировинна й напівфабрикат-на структура промисловості країни, тяжкі наслідки Чорнобильської катастрофи, психологічна неготовність певних груп населення до умов життя в іншій економічній системі. Але найголовніший чинник — це якість здійснення трансформаційних перетворень у країні. Після три­валого падіння макроекономічних показників Україна тільки у 2000 р. почала виходити з кризового стану.
За розвитком зовнішньоекономічних зв'язків Україна поступається навіть країнам другої групи. Згідно з доповіддю «Україна ЄС: на шляху чо­тирьох свобод», підготовленою консультативною компанією АНТ Consulting Group, інтеграційний потенціал України обмежується певними фак­торами. Перешкодою для членства в ЄС є різні рівні економічного розвитку України та європейських країн. Рівень життя українців становить 15% від середнього показника по ЄС. Крім того, мізерною є частка України в зовнішній торгівлі — усього 0,4%. З більшістю країн торговельні відноси­ни є незначними. Прямих іноземних інвестицій на душу населення при­падає лише два відсотки від середнього рівня по ЄС.
Однак Україна вже зараз має економічні передумови для активізації міжнародних економічних зв'язків. Держава займає велику територію на південному сході Європи, має вихід до Азовського та Чорного морів, розташована на перетині торговельних шляхів: із півночі Європи на південь на азіатський й африканський континенти, в арабський світ, а також із заходу з країн Європейського співтовариства на схід у країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
Маючи територію, площа якої не перевищує 0,4% світової, і населення на рівні 0,8% від загальної кількості населення планети, Україна виробляє майже 5% світової мінеральної сировини та продукції її пере­робки. В надрах України зосереджено 30% запасів залізних руд, 75% — марганцю, 90% — кристалічного графіту, більша частина світових по­кладів титану й цирконію. На території України є значні ресурси рідкоземельних металів, що використовуються для виробництва нових ма­теріалів із наперед заданими властивостями.
Таким чином, із геополітичної точки зору економічний, технологічний та науковий потенціал України можна порівняти з Росією, Німеччиною, Францією й Великою Британією. Усе це дозволяє нашій; державі активно брати участь у міжнародному поділі праці, розвивати світові господарські зв'язки.
З 2000 р. Україна має високі темпи економічного зростання. Скорочено зовнішній та внутрішній борги. Слід відмітити, що 2004 р. по­значився відчутною активізацією зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішню торгівлю Україна здійснювала з партнерами 200 країн світу. Україна досягла значного прогресу в поглибленні своїх економічних; відносин і з багатьма країнами. Це проявилося у збільшенні зовнішньо­торговельного обороту країни. Така позитивна динаміка стала вагомим. чинником загального зростання української економіки, передумовою поглиблення участі в міжнародному поділі праці, більш активного розвитку усіх форм міжнародних економічних зв'язків.[ 1 ст. 40-43]
Економічна модель участі України у процесі економічної гло­балізації має включати певні елементи.
1. Конституційний лібералізм: верховенство закону, захист майно­вих прав, боротьбу з корупцією, свободу засобів масової інформації.
    продолжение
--PAGE_BREAK--