Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII XVIII ст

--PAGE_BREAK--Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний український плуг, у який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чо­тирьох коней. Поряд з плугом на південному Поліссі й у Лісостепу застосо­вували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і бороноподібні) рала. Ни­ми орали м'який ґрунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів чи коней. Застосовували також двозубу соху. Вдосконалювались і мали ре­гіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли і збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. Із XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна під па­рові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяблева оранка. Внаслідок слабкої забезпече­ності тягловою силою більшість селян обробляла землю супрягою, об'єднуючи тягло кількох господарств.
Хліборобство в Україні було переважно зерновим. Як і раніше, культи­вували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині посіви вівса становили 34 % посівів зернових, жита — 24 %, ячменю — 16 %, гречки — 12 %, пшениці — 9 %. Озимина займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя площі посівів жита станови­ли до 40 % посіяних зернових, вівса — 25-35, пшениці — 10-12, гречки — 12-13, ячменю — 9-12 %.
Збільшились посіви технічних культур: конопель, льону, тютюну… У Східній Галичині тютюну виробляли понад 20 тис. ц за рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю й конюшину, розводити шовкопряд.
У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система ріль­ництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, у низинах — пше­ницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на
півдні Поділля.
Врожайність зернових і технічних культур навіть за сприятливих умов була невисокою. Оскільки частину врожаю селяни віддавали як чинш, а ча­стину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало, і це при­зводило до голодування селян, особливо в гірських районах. Крім зернових і технічних культур селяни вирощували різні городні культури: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.
Сталися зрушення в садівництві. Збільшилися площі садів, з'явилися но­ві сорти плодових, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були в кож­ному домі.
У Галичині овочів, фруктів вирощували мало. Однак зростало господар­ське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, площею орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю добрих пасо­вищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 р. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець.
У фільварках Правобережної України продукти тваринництва використо­вувалися здебільшого на потреби панського маєтку. В одному маєтку утриму­вали 30-90 і більше голів великої рогатої худоби, 20-70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13-15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках почало розвиватися молочарське господарство.
Важливе місце в господарському житті посідало вівчарство. На розве­денні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель. Овече молоко переробляли в селах або у так називаних шалашах, якщо пасовища були далеко від сіл. Шалаші — це виробнича ланка і форма кооперації селян. На село припадало 2-3 шалаші, кожен з яких опо­датковувався. У селах і містах були «мирские стада», для яких відводилися пасовища.
Протягом XVIII ст., особливо у другій половині, поглибилася спеціалі­зація сільськогосподарського виробництва. На Волині більше вирощували озимої пшениці (до 30 %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Землі між Дністром і Прутом були головними районами посівів тютюну. В лісостепових і лі­сових районах розводили переважно волів, у степових — коней. Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогос­подарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство. Для сільсь­кого господарства другої половини XVII-XVIII ст. характерним було зрос­тання його товаризації. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, ре­шта — експортувалася.
Найбільш прибутковими галузями були млинарство та ґуральництво. Річний при­буток з двох водяних млинів військового товариша Т. Свічки в 1767 р. ста­новив 398 пудів борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 р.) у маєтках старшини налічувалося 1522 казани, 19 винокурень Кочубеїв дава­ли понад 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Рум'янцева — 13,2 тис. відер го­рілки на рік.
У карпатських районах за нестачі орної землі основу господарства домі-ній становило промислове виробництво (металургія та добування солі). То­варний характер селянських господарств обмежувало розширення фільвар­ково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом потрібно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менш як двох волів, орен­дарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумаць­ким промислом.
Негативно впливала на розвиток селянського господарства система орен­дних і посесійних відносин. Орендарі та посесори примусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця система відігра­вала роль лихварського капіталу.
Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українсь­кому селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, бальний, примусовий. Людей примушували орати поле, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових під­приємствах.
Стосунки між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим пра­вом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботу до закінчення обумов­леного строку, то гроші йому не сплачувалися за весь договірний час робо­ти. Коли ж господар розривав угоду, то сам платив наймитові за всю домовлену роботу.
У Галичині та на Правобережжі в кожному фільварку працювали до де­сяти постійних найманих «паробків». Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Платили у XVIII ст. за день 12-20 грошей. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладався договір, і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни Брацлавського, пів­денно-східної частини Подільського і Київського воєводств.
Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні займалися підприєм­ництвом (промислами, зокрема чумацьким).
Отже, в сільському господарстві Правобережної та Західної України відбувалися певні зрушення. Характерною рисою господарства ма­гнатів цього регіону було підпри­ємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації людей. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком, реалізуючи продукцію свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.
2. Зрушення в промисловому виробництві
Велику роль у господарському житті України відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від заняття землеробством час, виготовляючи насамперед вироби побутового призна­чення. Феодально залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільсь­кого ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замов­лення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формува­лось і утверджувалося мануфактурне виробництво.
Важливим показником розвитку ремесла у містах була кількість реміс­ників, їх професій. За даними австрійського перепису 1773 р., у Галичині налічувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 р. було 119 реміс­ників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 р. тільки в Ужгороді їх було 226.
Технічний прогрес сприяв удосконаленню міського ремесла, виникли нові галузі виробництва. Якщо у першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей, то наприкінці XVIII ст. кількість їх зросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого на­вчання.
Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткац­тво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів хар­чування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які пере­возили товари гужовим і водним транспортом. Поглибилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної спра­ви, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд із кращими зразками західноєвропейського ремесла.
Тривав процес створення цехів. Типовим явищем стало об'єднання в од­ному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 р. усі київ­ські ремісники (понад 30спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 р. у Києві було 12 цехів.
У ході Національно-визвольної революції українські ремісники завоюва­ли право вступати у будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. На Лівобережній Україні та на Слобожанщині козацька і російська адміністра­ції активно втручалися в справи цехів: підтверджували привілеї, давали до­звіл на відкриття нових, визначали їх права і статус ремісників. У Правобе­режній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.
Протягом другої половини XVII-XVIII ст. зростала товарність ремесла, прискорився процес майнової диференціації. Багаті ремісники дедалі часті-
ше нехтували цеховим статутом, збільшуючи чисельність підмайстрів і уч­нів. Стала звичайною практика використання наймитів, кількість яких у майстерні становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайст­ри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. на західних і правобережних землях кількість цехів зме­ншувалася порівняно з кількістю у першій половині XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.
Постанови австрійського уряду 70-80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількості учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надавали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи держав­ній владі. Одночасно тривало онімеччення західноукраїнських міст. Прибу­лі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх по­датків, а їхні сини — від військової повинності.
Дальшого поширення в цей час набули сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільсь­когосподарського виробництва.
Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.
Під час Національно-визвольної революції українського народу у стано-,      вищі міст і міщан сталися важливі зміни. Міста з Магдебурзьким правом V         зберігали свої привілеї. У Східній Галичині 90-94 % міст належали магнатам, шляхті, духівниц­тву. Міста королівщини становили 6-10 % усіх міст. Тільки Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Право­бережжя. У містах із Магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину (30-40 %) жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею. Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селя­ни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі.
Процес формування промислово-торговельного населення йшов повіль­но. У Галичині та на Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночас­но міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором розвитку товарного виробництва.
Розвиток дрібного виробництва у містах і селах сприяв виникненню ма­нуфактур — підприємств, заснованих на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Мануфактурна стадія промисловості історич­но передувала великому машинному виробництву. Існували два типи ману­фактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіяна мануфа­ктура ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Робітники у ній, незважаючи на свою просторову відособленість, були пов'язані поділом праці: одні робили із сировини напівфабрикат, інші доводили його до необ­хідної кондиції. Централізована мануфактура характеризувалася територіа­льною єдністю виробництва.
Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літе­ратурі датується по-різному, від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Най­більш переконливою є думка, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані ма­нуфактури.
Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ праці у процесі виробництва відігравав уже значну роль, панува­ла ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація ви­робничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених ма­нуфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного. Поява їх у найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.
У Західній та Правобережній Україні мануфактури створю­валися в 70-х роках XVIII ст.
Мануфактури створювалися двома шляхами: дрібні підприємства пере­творювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковува­лися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.
Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цехо­вими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва і праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власни­ками промислів були представники всіх прошарків населення України (куп­ці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими з економічного та воєн­но-стратегічного боку промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної сис­теми шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, викорис­товуючи не тільки найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кад­ри постійних робітників, які жили коштом заробітків у промисловості.
Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях пі­сля Національно-визвольної революції в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на ос­нові примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім переда­валися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи од­разу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селя­ни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.
    продолжение
--PAGE_BREAK--