Використання природних ресурсів суб єктами господарювання на праві власності

Використання природних ресурсів суб’єктами господарювання на праві власності
Бакалаврська робота
на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр” План
Вступ
Природні ресурси проблеми та планування їх використання.
Особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання.
Використання природних ресурсів суб’єктами господарювання.
Використання природних ресурсів на праві власності.
Використання природних ресурсів на праві користування.
Права та обов’язки суб’єктів господарювання щодо використання природних ресурсів.
Висновки.
Список використаних джерел і літератури.
Вступ Проблемою ефективного природокористування, забезпечення суспільства необхідними життєвими умовами ще в античні часи впливали на формування світогляду й сприйняття природи як єдиної системи. Відомі філософи стародавньої Греції (Фалес, Анаксимандр, Анаксагор) прагнули пізнати першооснову існування і всі явища реального світу. Вони намагалися відшукати закон, за яким існує і розвивається світ. Філософія “про природу” формувалися також у стародавній Індії та Китаї.
У середньовічній Європі панували релігійні погляди на взаємодію природи і людини як одномірне раз і назавжди дане. Наука про єдність людини і природи отримала новий імпульс в епоху Відродження. Вчення Аристотеля, Епікура, Лукреція стають основою пантеїзму в ХV-ХVІІ ст. Концепцію взаємодії суспільства та природи розвивали Галілей, Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Нікола Кузанський. Виразником ідей “Відродження” став також англійський філософ Ф.Бекон. Його емпіричний індуктивний метод дослідження і пізнання природних, соціальних та політичних явищ, разом із Р.Декартом, покаляв початок обґрунтуванню всемогутності людського розуму у підкоренні природи.
На початку ХVІІ ст. існував напрям суспільної думки, за якою суспільство і природа розглядалися як єдина система. Представником таких поглядів був французький мислитель Жан Мальє. У своєму 2Заповіті” він зробив спробу довести єдність природи та людини і рівність людей як природних істот між собою та з природою. Цю ж думку в книзі “Система природи”, виданій в 1770 р., обстоював П.А. Гольбах.
Природу як об’кт людської діяльності розглядав видатний німецький поет і мислитель Йоган Вольфан Гете. Людина, пізнаючи природу, вважав він, утверджує себе щодо інших складових природи, розкриваючи свої здібності в процесі виробництва й у мистецтві, тим самим збагачуючи себе як особистість. Розвиток природи та суспільства як єдиного природно-історичного процесу, в якому трудова діяльність впливає на формування людської сутності і розпредмечення природи вперше дослідив Гегель.
Стосунки людей, а також взаємодія із природою пов’язані з трудовою діяльністю, виробництвом, отже визначаються не біологічними, а економічними законами.
Економіка прородокористування виникла на підґрунті основних екологічних законів, властивостей біосфери, розвитку природи і суспільства. Вона визначає економічну оцінку природних ресурсів; шкоду від забруднення навколишнього середовища та завдані збитки в грошовому виразі і процеси і явища спільного життя природи та людини; негативні явища, що виникають від забруднення використання природних ресурсів з урахуванням вичерпності їх запасів.
Постійно зростаючі потреби суспільства не відповідають обмеженим можливостям біосфери. Головними природними ресурсами виступають земля, повітря, океани, річки, озера, підземні води, рослини, тварини, мікроорганізми, корисні копалини.
Визнаючи економічну ефективність нових технологій необхідно враховувати фактори, які впливають на стан навколишнього середови0аі можуть завдати йому шкоди. Співвідношення між рівнем виробництва та станом навколишнього середовища можна регулювати за допомогою коштів, отриманих від підприємств за нормативне та понаднормативне забруднення довкілля.
Враховуючи перебудову всього економічного механізму, переходу до ринкових відносин, економіка природокористування дає конкретні рекомендації щодо найефективнішого використання природних ресурсів, зменшення відходів виробництва за рахунок впровадження економічно ефективних і екологічно чистих технологій. При цьому необхідно вирішити три основі завдання. По-перше, як найекономічніше використовувати природні ресурси, зберігаючи їх, та замінюючи традиційні енергоносії на інші, доступніші та екологічно чистіші енергоресурси. По-друге, — спрямувати науково-технічний прогрес на допущення забруднення навколишнього середовища. По-третє, — спрямувати людську діяльність на відновлення екологічно чистого середовища біосфери (землі, води, повітря), надання їм природної чистоти.
Певний час існувало уявлення, що “природа – храм, а людина в ньому – господар”, що людина має необмежені права й можливості перебудовувати природу. Сталінський план фундаментального перетворення природи надав для цього будь-які можливості і доступні чинники (повороту стоку північних рік на південь, грандіозні проекти, в тому числі розтоплення криги Арктики, висадження лісосмуг).
Ринкова система, яка розвивається на Україні, змушує запровадити і і далі прискорено розвивати економіку природокористування. Оскільки ресурси є предметом купівлі-продажу, крім того, руйнування природи (виснаження ресурсів, забруднення природного середовища) спонукає до пошуку нових методів природокористування, бо деградація природи боляче вдарить по кишені підприємців.
Повинні проводитися дослідження еколого-економічних відносин та їх наслідків, які виникають у процесі виробництва та відтворення природних ресурсів.
Потрібно не тільки вивчати екологічний стан. Але й враховувати закономірності відтворення природних ресурсів, визначати відповіді грошові витрати.
Найважливішими є:
економічні збитки через екологічно забруднені продукти харчування;
недобір урожаю сільськогосподарських культур через ерозію грунтів, змив верхнього родючого шару землі;
втрати суспільства через виникнення нових хвороб, захворювання та смертність людей працездатного віку, викликані забрудненістю землі, води, повітря;
загроза вимирання нації, коли смертність перевищує народжуваність;
соціальні негаразди, пов’язані з браком вугілля, нафти, газу (закриття шахт, згортання цілих галузей, занепад міст);
необхідність організації на територіях занепаду інших виробництв для забезпечення працездатного населення роботою.
Головним завданням є дослідження екологічних наслідків науково-технічного прогресу, впровадження нових технологій виробництва, вплив інвестицій. Передбачається відшкодування завданих збитків як природнім ресурсам, так і виробничникам, відтворення природних ресурсів, впровадження моніторингу, розробка системи екологічного управління і економічних методів продоохоронного комплексу в суспільному виробництві.
Одним з головних завдань є створення економічних механізмів регулювання та використання природи, ефективному (комплексному і раціональному) її використанні, виявленні джерел забруднення природи їх негативному впливу на життя людини.
Водночас не можна обмежуватися лише економічним зиском – саме в такому напрямі розвивалась наша практика природокористування досі, що й призвело до негативної екологічної ситуації в країні.
Крім економічної вигоди, тобто ефективності, не слід забувати про соціальний та екологічний ефекти. Необхідно дотримування при цьому загальновідомого принципу: не зашкодь природі, не завадь людині всьому живому.
Погодження цих взаємозв’язків в економіці і пиродоркористуванні є надзвичайно складним завданням, але їх необхідно враховувати під час пошуку шляхів раціоналізаційного природокористування.
Розглянемо такі основні блоки пищать економіки природокористування:
оцінка природних ресурсів і пошук економічних механізмів досягнення їх найраціональнішого використання (різні форми плати за ресурси, прогресивні технології, безвідходне виробництво);
виявлення негативного впливу господарської діяльності на довкілля (забруднення і пряме руйнування, тобто зміна умов природного середовища) – це зводиться до оцінки збитків;
створення економічного механізму регулювання цієї взаємодії чи відновлення деградованої природи (плата за забруднення, штрафні санкції);--PAGE_BREAK--
управління природокористування, тобто співвідношення економічних та інших методів регулювання цього процесу; аналіз реальної ситуації, що склалася у ній чи іншій галузях, розробка заходів на перспективу.
Захистити довкілля можна лише на рівні регіонів, оскільки кожний з них має свою природу і спеціально-економічну специфіку.
При розгляді проблеми природокористування мимоволі доводиться протиставляти економічні спрямування людей і цілі охорони природи. При оптимізації природокористування правильніше говорити правильніше говорити не про використання їх певної частини, тобто про природно-ресурсний потенціал. Під цим терміном розуміється одне з таких понять:
здатність природних систем без шкоди для себе (а отже, і для людей) віддавати корисну роботу в рамках господарства даного історичного типу; в більш вузькому економічному розумінні – доступна при даних технологіях і соціально-економічних відносинах сукупність природних ресурсів;
— система природних ресурсів, умов, явищ і процесів, яка, з одного боку, є територіальною і ресурсною базою життєдіяльності суспільства, а з іншого протистоїть йому як об’єкт антропогенного впливу;
теоретично гранична кількість природних ресурсів, яка може бути використана людством в умовах кінцевого цілого планети і її найближчого оточення.
З відмічених вище визначень природно-ресурсних потенціал з позиції оптимізації природокористування найбільш об’єктивним представляється перше, яке відображає частину природних ресурсів Землі, яка може бути реально залучена до господарської діяльності при даних технічних і соціально-економічних можливостях суспільства за умови збереження середовища життя людства. Це визначення природно-ресурсного потенціалу є синонімом екологічного потенціалу. Економічно оцінений природно-ресурсний потенціал входить до складу національного багатства тієї або іншої держави.
Близьким за значенням є еколого-економічний потенціал – теоретично доступні для використання ресурси і властивості природних систем всієї планети і її регіонів. При цьому акцент наголошується на їх функціонуванні і збереженні.
Системна сукупність всіх конкретних природних ресурсах як факторів життя суспільства в поєднанні з матеріальними і трудовими ресурсами називається інтегральним ресурсом. Розподіл природних ресурсів за ознакою використання вельми умовний оскільки однин і той же ресурс може використовуватися в різних цілях або мати велику естетичну цінність (наприклад вода). При цьому часто діє правило інтегрального ресурсу, згідно з яким використання його в одних цілях утруднює або виключає використання в інших (якщо в водній об’єкт скидаються стічні води), — утруднює використання його з метою рибництва і рекреації. Якісні або кількісні зміни одного з складових інтегрального ресурсу неминуче ведуть до більш або менш помітних змін в кількості або якості інших ресурсів; зниження водності змінює гідроенергетичні та інші показники території. Умови створення і збереження матеріальних ресурсів і відтворення трудових ресурсів.
Природні ресурси – природні об’єкти і явища, що використовуються в теперішньому часі, минулому і майбутньому для прямого або посереднього споживання, сприяють створення матеріальних багатств, відтворюванню трудових ресурсів, підтримці умов існування людства і підвищення якості життя. Під природними ресурсами традиційно розуміють тіла і сили природи, що на даному рівні розвитку продуктивних сил можуть бути використані в соціально-економічній діяльності людей. Поняття “природних ресурсів” охоплює досить широке коло об’єктів. У більшості випадків у якості природних ресурсів розглядають природні тіла, які можуть бути використані для задоволення потреб людей.
Якщо же виходити з того, що початкові блага завжди обмежені за об’ємом і служать основою суспільного виробництва. Яке робить зусилля для їх освоєння, кордон між природними ресурсами і природними умовами стирається, антиресурси”, що утруднюються господарювання, також виявляються серед природних ресурсів, але зі знаком мінус. Під природними умовами розуміють тіла і сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності людського суспільства, однак безпосередньо або побічно не залучені до сфер виробничої чи невиробничої діяльності людей.
К.Г. Гофман (1977) основним критерієм відношення природного фактора до природних ресурсів вважав змінюваність після використання у продуктивній діяльності людини; відповідно, з кола природних ресурсів виключалися такі природні блага, як сонячна радіація, енергія вітру, морських течій.
Фактор “змінюваності” можна вважати дуже важливим моментом у формуванні економічного інструменту природокористування.
Основна особливість розвитку продуктивних сил на сучасному етапі – поступове стирання межі природними ресурсами і природними умовами.
По-перше, зростають масштаби традиційного використання природних факторів як ресурсів, у результаті чого фактор, який раніше відносився до природних умов, перетворюється в природні ресурси. По-друге, значно зростає кількість функцій, які може виконувати той самий природний фактор як природний ресурс.
М.Ф.Реймерс виходить з концепції “інтегрального ресурсу”, що розглядає як систему утворення, яке експлуатується різними господарськими галузями і підтримує життя на Землі.
1. Природні ресурси: проблеми та планування їх використання.
Природні ресурси — це найважливіші компоненти навколишнього при­родного середовища, які використовують для задоволення матеріальних і культурних потреб людини. Під потребами людини розуміють потребу або нестачу в чому-небудь необхідному для підтримання життєдіяльності організму, людської особистості, соціальних груп. М. Ф. Реймерс (1994) виділяє шість основних груп потреб людини: біологічні, психологічні, ет­нічні, трудові, економічні, соціальні.
До потреб, що задовольняються природними ресурсами, належать біо­логічні, психологічні, трудові та економічні. До біологічних належать по­треби, що забезпечують виживання людини та збереження її здоров'я. Вони включають велику кількість різних факторів природного середовища: те­пловий, радіаційний, магпітохвильовий комфорт; склад води й повітря, які не призводять до фізіологічних аномалій тощо. До фізіологічних по­треб належать: збалансована за енергетичною цінністю та хімічним скла­дом їжа, повітря, вода та іп. До психологічних потреб належать ті, що зу­мовлюють душевний спокій людини з урахуванням факторів зовнішньо­го середовища (комфортність житла, стан погоди, звуки, світло, випромі­нювання тощо).
Трудові потреби людини забезпечують еколого-соціально-економічну адаптацію людини до умов природного й соціального середовищ з ураху­ванням її індивідуальних уподобань і сімейно-традиційних передумов. Природні умови та природні ресурси є одними з об'єктів і передумов при­кладання праці.
Економічні потреби — це група потреб людини для матеріального за­безпечення її існування (їжею, одягом, житлом, предметами вжитку, зна­ряддями праці, рекреації, джерелами інформації тощо).
Природні ресурси, які використовують для задоволення потреб люд­ського суспільства (ресурси рослинного й тваринного світу, земельні, водні та ін.) досить різноманітні як і можливості їх застосуванняв господарстві та побуті. Згідно з законом обмеженості природних ресур­сів, усі природні ресурси в умовах Землі вичерпні. їх поділяють на дві ве­ликі групи — невичерпні і вичерпні, які, nсвою чергу, поділять па невід­новні та відновні: Основні тими природних ресурсів
/>

Оскільки відтворення відновних природних ресурсів відбувається повільніше, ніж їх споживання, з одного боку, а невідновні ресурси перетво­рюються на форми, непридатні для подальшої експлуатації через значну розсіяність потрібних елементів або нову хімічну структуру, — з іншого, то відбувається вичерпність багатьох природних ресурсів.
Ще до недавнього часу людство вважало природні ресурси невичерп­ними, а тому прагнуло взяти від природи якнайбільше, нічого не віддаю­чи. Нині переконалися, що практично невичерпних ресурсів, крім соняч­ної енергії та космічного випромінювання, теплоти земних надр, сил гра­вітації та обертання Землі, енергії вітру, припливів і талої води, у природі більше не існує. Умовно невичерпними поки що, па даному етапі розвитку суспільства, можна вважати загальні запаси кисню в атмосфері та води в гідросфері. Однак через нерівномірний розподіл та антропогенне забруднення вже нині в окремих районах Землі відчувається гостра їх нестача,особливо чистої питної попи.
Вичерпні — це ресурси, кількість яких невпинно зменшується відповід­но до їх добування або вивчення з природного середовища, їх, у свою чергу, поділяють на відновні (чисте повітря, вода, родючі ґрунти, рослин­ність, тваринний світ) і невідновні (мінеральні ресурси). Мінеральна си­ровина належить до невідновних ресурсів, і найголовніші з них (вугілля, нафта, природний газ, залізо, манган, поліметали) нині вичерпані або майже вичерпані.
У господарській діяльності ресурси поділяють щодо використання І їх у сфері матеріального виробництва та невиробничій сфері. Ресурси мате­ріального виробництва — це промислові і сільськогосподарські. Ресурси невиробничої сфери — це ресурси прямого й непрямого споживання. З практичною метою ресурси кожного класу поділяють па дрібніші гру­пи. Так, промислові ресурси — на енергетичні (нафта, вугілля, природ­ний газ), ресурси для металургійної промисловості (залізна, манганова, титанова руди тощо), сировину для одержання предметів безпосередньо­го споживання (деревина) та продуктів харчування (гриби, фрукти, ягоди та інші дари ланів, садів, городів і лісів).
Біосфера Землі є замкненою системою з відносно сталою масою і обмі­нюється з космічним простором лише енергією. Тому людство мас врахо­вувати її здатність самовідтворювати свою біопродуктивність та вичерп­ність запасів невідновних ресурсів. Потрібно економію і раціонально ви­користовувати природні ресурси, свідомо відмовившись від надлишків. Подальший розвиток життя па Землі залежить від наявності природних ресурсів, простору для життя і об'єктів для задоволення культурних та інших потреб.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Грудки ресурсів (енергетичні, газово-атмосферні, водні, грунтово-геологічні, біологічні, кліматичні, рекреаційні, антропно-екологічні, інформаційні, простору і часу) і види ресурсів (більше 76 компонентів) утворюють інтегральні і комплексні сукупності.
Оскільки практично всі елементи природи так чи інакше використовуються чи можуть бути використані людиною (потенційні ПР), Л.Г.Мельник вважає, що більш вірним розглядати ПФ за їх відношенням до виконуваних функцій: якщо природній фактор розглядаються при їх використанні у суспільному виробництві, доцільно застосовувати термін природні ресурси; якщо ПФ виконують екологічні, фізіологічні і соціальні функції — термін природні
Крім національних природні ресурси, які повністю знаходяться під суверенітетом тієї або іншої країни, існують багатонаціональні ПР, тобто ресурси прикордонних рік, мігруючих тварин і птахів, внутрішніх морів і озер, на берегах яких проживають народи різних країн. Існують і міжнародні ПР, що є загальним надбанням (ресурси Світового океану за межами територіальних вод, атмосферного повітря, Антарктиди і Космосу); тобто природоохоронні проблеми не знають національних кордонів.
Нова система владно-господарських відносин в сфері ПК повинна передбачити поєднання форм власності па об'єкти природно-ресурсний потенціал:
 загальнонародної — па стратегічні природні об'єкти національного значения;
 державної — на об'єкти ПР, що мають державне значения і масове поширення на всій
 території України; Ч? колективної (в т.ч. регіональної, територіальної і комунальної) на природні об'єктиі ресурси, що передаються у власність колективам для організації їх використання,
 відтворювання і охорони у відносно обмежених масштабах за тканими ринковихвідносин;
 індивідуальної (в т.ч. приватної) — на окремі природні об'єкти місцевого значення.
Б.В. Буркинськтий і ін. (1999) виділяють такі природні об'єкти: водні об'єкти; об'єкти корисних мінерально-сировинних копалин; об'єктні геологічного середовища; об'єкти земельних ресурсів; об'єкти лісових ресурсів; об'єкти біологічних ресурсів. Крім того, виділяються основні структурні складові і елементи природних об'єктів.
Єдиної класифікації ПР немає. Зазвичай ПР поділяються на невичерпні (сонячна енергія, вітер, вода, приплив) і вичерпні; останні в свою чергу поділяються на поновлювані (чисте повітря, прісна вода, родючий ґрунт, рослини і тварини) і непоповлювані (викопне паливо, металева і неметалева сировина) ресурси. Найбільш повною представляється класифікація М.Ф. Реймерса. Згідно з цією класифікацією ПР диференціюються за такими ознаками:
1) за джерелом і місцеположенням;
2) за швидкістю вичерпання: швидко вичерпні і повільно вичерпні;
3) за можливістю самопоновлювання і культивування: поновлювані і непоновлювані, тобто здатні або нездатні до самопоновлювання за строки, ІІорівняні з термінами їх споживання (рослинність, вода в річці, грунтові води — поновлювані ПР, а мінерали, гірські породи, горючі корисні викопні-непоновлювані);
4) за темпами економічного заповнення — за рахунок пошуку нових джерел або нових технологій, тобто які можуть або не можуть бути відшкодовані для економічних потреб: поправні або відшкодовані і непоправні або невідшкодовані (дефіцит вуглеводневої сировини, заліза і марганцю на суші можна компенсувати освоенням залізисто-марганцевих конкрецій на дні океанів);
5) за можливістю заміни одних ресурсів іншими: заміни! (метали-керамікою, пластмасою) і незамінні (оптимальний для дихання склад атмосферного повітря).
2. Планування використання ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
1. Екологічно-економічна класифікація природних ресурсів
Еколого-економічна класифікація природних ресурсів дозволяв ви­ділити у їх складі групи, які характеризуються близькими еколого-економічними умовами відтворення і використанні; спрямовувати приро­докористування на досягнення максимального еколого-економічного ефекту. Иона здійснюється з урахуванням таких факторів: призначання природних ресурсів, особливостей державного регулювання природокористування, еколого-економічної доступності використання окремих компо­нентів природних ресурсів, особливостей відтворення природних ресур­сів та ін.
Залежно від призначення природні ресурси поділяють на такі гру­пи: атмосферне повітря, мінеральні, рослинні, земельні, тваринні, водні, рекреаційні. Атмосферне повітря — це один з основних життєво важливих елементів навколишнього природного середовища, який включав весь повітряний басейн, що оточує Землю. Це однин з компонентів приро­ди, що не втримується вмежах національних кордонів і здатний перемі­шатися в межах атмосфери Землі. Відповідно неякісне забруднено атмо­сферне повітря прилеглих до України країн забруднює но лише їх тери­торії, а й територію нашої держави, що необхідно врахувати при плану­ванні охорони атмосферного повітря і проведенні міжнародної політики в галузі природокористування.
Мінеральні ресурси — це та частина, природних ресурсів, яка до­бувається з надр Землі і використовується в промисловості. Залежно від призначення мінеральні ресурси поділяють на такі групи: паливно-енергетичні, рудні, природні будівельні матеріали і нерудні корисні копалини, гідромінеральні ресурси. Паливно-енергетичні мінеральні ресурси використовуються голошиїм чином ніс енергоносії. До них включають нафту, вугілля, олонці, природний газ тощо. Рудні мінеральніресурси використовується головним чином для виплавлення металів івиготовлення інших мінералів. До них можна відносити залізні. Марганцеві ат свинцево-цинкові руди, золото, срібло тощо.Природні будівельні матеріали і нерудні корисні копалини включаютьмармур, агат, гірський кришталь, пісок тощо. Гідромінеральні ресурси — це частина мінеральних ресурсів, ліси продетоплоїш водами,що добуваються з надр землі (підземні прісні води, мінеральні води).
Природні рослинні ресурси — це сукупність рослинності, яка росте на суші іу водному середовищі. До природних рослинних ресурсів включають — рослинність лісів, чагарників,, пустиш, степів, фриганогподібних напівчагарників, луків, боліт, солончаків, озер, річок, морів і океанів.
У складі природних ресурсів особливе місце займають лісові.У літературі неправомірні розглядають лісові ресурси в цілому якскладову частину рослинних. Лісові ресурси включають лісову рослинність (та її корисні функції — рекреаційні, захисні тощо) і лісовий тваринний світ і його продукти. Відповідно до рослинних ресурсів може бути піднесена лише лісова рослинність без лісових тварин, які с часткою тваринних ресурсі її. У цілому лісові ресурси доцільно розглядати лк окремий специфічний компонент природи,який складається з лісової рослинності і лісових тварин, органічно взаємозв’язаних між собою умовами відтворення.
Земельні ресурси — це верхній шор зонної кулі, який у процесі суспільного виробництво використовується як основний засіб виробництва (особливо у таких галузях народного господарства, як лісова і сільська/. Земельні ресурси залежно від їх призначення поділяють на: землі сільськогосподарського призначання /використовуються для потреб сільського господарство/; землі населених пунктів /землі, закріплені за окремими містами, селищами міського типу і сільськими насаленими пунктами/; землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення (використовуються для розвитку відповідних галузях); землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного ат історико-культурного призначення (заповідників, національних, зоологічних і дендрологічних парків, ботанічних садів, місць масового відпочинку населення тощо/; землі лісового фонду (вкриті лісом, а також по вкриті лісом, які виділені для потреб лісового господарства); землі водногофонду /зайняті ріками, озерами, водоймами, болотами, гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами, а також виділені на бе­регах водойм під смуги відведення; землі запасу /не передані у власність або по надані у постійно користування/.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Природні тваринні ресурси — це сукупність тварин природного походження, що склалося історично в межах будь-якої території або акваторії. Природні тваринні ресурси представлені тваринами лісів, столів, водних басейнів тощо. Вони суттєво впливають на розпиток лісового, сільського то мисливського господарств, рибальства.
Водні ресурси — це запаси води у відкритих /річках, озерах, морях, океанах/ і закритих /підземних/ водних басейнах. У складі водних ресурсів волика соціальне і економічно значення миють ресурси прісних вод, придатних для використання впобуті, сільському господарстві, комунальному господарстві та інших сферах.
Рекреаційні ресурси — це те частина природних ресурсів, яка може бути використана для оздоровлення населення. Рекреаційні при­родні ресурси -поділяють на рослинні рекреаційні ресурси, мінераль­ні лікувальні води, лікувальні грязі і сукупність кліматичних умов. Рослинні рекреаційні ресурси представлені лісовою і нелісовою рос­линність, яка позитивно впливає на здоров’я населення.
Регулювання використання природних ресурсів здійснюються зако­нодавством України. 3аложно від рівня регулювання використан­ня природних ресурсів виділяють природні ресурси республіканського і місцевого значення. Закон України про охорону навколишнього при­родного середовища /стаття 39/ до природних ресурсів республікансько­го значення відносить: територіальні та внутрішні морські води, при­родні ресурси континентального шельфу то виключної /морської/ економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; поверхневі води, щознаходяться або використовуються на-території понад одну область; лісові ресурси державного значення) природні ресурси в межах терито­рій і об’єктів природно-заповідного фонду республіканського значен­нявиди тварин і рослин, занесені по Червоної книги; корисні копалини за винятком загальнопоширених. Усі інші природні компоненти, які законодавством України не віднесені до ресурсів республікансько­го значення, єприродними ресурсами місцевого значення.
Залежно від еколого-економічної доступності використання природ­них ресурсів їх поділяють на потенційні, екологічно доступні, мобіль­ні й економічно доступні Потенційні природні ресурси — це су­купність фізичних природних ресурсів, які залягають в літосфері, гідросфері то атмосфері і можуть бути використані для потреб народного господарства і населення. Екологічно доступні природні ресурси — це частина потенційних природних ресурсів, яку можна використати для потреб народного господарство або населення без шкоди для навколишнього природного середовища. Мобільні природні ресурси — це частина екологічно доступних природних ресурсів, яка залишиться у споживачі після вирахування вимушених втрат природних ресурсів у процесі добування і транспортування. Економічно доступні природні ресурси – це частина мобільних природних ресурсів, яку можна ефективно використати для виготовлення промислової продукції та інших потреб. Тобто це та частина природного потенціалу, добування якої на застосування сучасних технологій дозволяє отримувати якісну і конкурентоспроможну продукцію.
За особливостями відтворення природні ресурси поділяють на відновлювані й не відновлювані. Відновлювані природні ресурси здатні поновлювати без втручання людини /шляхом самовідновлення/. До таких природних pесурсів можна віднести рослинність, тварин тощо. Повідновлювачі природні природні ресурси не відновлюються без втручання праці людини.
У складі: відновлюваних природних ресурсів особливе місце в економічному, соціальному і культурному розвитку людства займають лісо­ві./ З одного боку, це заноси цінної природно відновлюваної сировини, з другого — важливий фактор стабільності навколишнього природногосередовища.
Залежно від специфіки природокористування природні ресурси поділяють на такі групи: разового споживання; безперервного споживання. ДО природних ресурсів разового споживання можна віднести тікомпоненти, які як природні ресурси спожива­ються /використовуються/ лише один раз. До них можна віднести вугілля, нафту, сланці, руди тощо. До природних ресурсів багаторазового споживання Доцільно включати компоненти природи, які використовуються декілька разів /наприклад, водні ресурси, рекреаційні, захисні та інші корисні функції лісу тощо/. До природних pеcypсів безперервного споживача можна віднести ті компоненти природи, якими користують­ся постійно /земельні ресурси, енергія сонця, вітру тощо/. Ці специфічні особливості природних ресурсів необхідно враховувати при плану­ванні! природокористування, економічній оцінці і платі /податках/.
2.Планування використання лісових ресурсів
Лісові ресурси, лк і Інші природні ресурси, відповідно о чин­ним законодавством України о державною власністю. У перспективі мірою розширення приватного сектора в економіці ліси на невеликих ді­лянках надаватимуться /продаватимуться/ фермерам і працівникам лі­сового господарства у приватну власність. Однак передача окремих ділянок лісу в приватну власність не означає безконтрольність у лі­сокористуванні: державне регулювання лісокористування буде здійсню­ватися ів приватному секторі, головним чином за рубкою лісу істо­ном насаджень іземель.
У більшості розвинених країн світу значна частка лісів перебуває у приватному секторі. Так, у Швеції вона становить 75%, Іспа­нії і Фінляндії — 70, Англії — 67, Франції — 64, США — 61,2, Норве­гії — 61, Японії – 58,1, Німеччині – 10%. Але нагляд за цими лісами здійснюють спеціальні державні служби — дирекції лісів.
У більшості промислова розвинених країн складаються перспектив­ні плани /державні програми/ відтворення і використання лісових ре­сурсів. Ток, у Фінляндії по у 70-х роках була складена програма ви­користання лісових ресурсів, яки передбачила до 2000 року забезпе­чити комплексно використання біомаси, відведеної в рубку /включаю­чи пеньки ікоріння/. Досвід складання комплексних програм відтво­рення 1 використання лісових ресурсів є і в Україні. Так, ще у 1981 році були складена комплексна програма відтворення івикорис­тання лісових ресурсів «Ліс». Незважаючи на численні недоліки цієї програми, вона у цілому відіграла конструктивну роль у розвитку лі­сового господарств України. Місце програми «Ліс» повинні зайняти більш ґрунтовні програми розвитку лісового господарства. Складання нової, досконалішої програми розпитку лісокористування в Україні повинно бути покладено на Укрдоржліспроект, Міністерство лісового господарства та науково-дослідні Інститути. При цьому до складання концепції такої програми повинні бути залучені провідні економісти. України.
Програми розвитку лісокористування в Україні повинні передба­чати: підвищення лісистості території України; створення плантаційдеревної і не деревної рослинності; комплексне використання лісосировинних ресурсів.
Для організації ефективного використання лісових ресурсів необхідно мати достатню інформацію про них, яка дозволила б приймати ґрунтовні рішення щодо покращення лісокористування у межах як окремих підприємств, так і регіонів. При цьому необхідно враховувати те, що перехід до ринкової економіки передбачає, з одного боку, упрощення звітності і планування, з другого, розширення потоку корисної інформації, необхідної для обґрунтування планів і проектних рішень. При цьому необхідно повністю автоматизувати процес її надходження і переробки за допомогою високоефективних ЕСМ.
Для аналізу і планування використання лісових ресурсів застосовується система показників. У складі цих показників ними виділена група, яка характеризує обсяги відпусту окремих компонентів лісових ресурсів. Так, для планування відпуску ресурсів деревного походження (деревини, кори, зелені) використовуються такі показники: об’єм відпуску деревної зелені; об’єм відпуску кори; розрахункова лісосіка; об’єм відпуску деревини.
Незважаючи на важливо економічне і соціальне значення не деревної лісової рослинності, організовано користування нею здійснюється частково (виділяються ділянки для сінокосіння, в коре миз випадках – для організованого збирання плодів, ягід, горіхів та ін.).
Основна частка не деревної рослинності у лісах державного лісового фонду заготовляються неорганізованими збирачами. Численні збирачі не деревної рослинності завдають шкоди лісу, особливо молодим лісовим культурам, за яку не несуть матеріальної відповідальності. З метою попередження екологічної шкоди у процесі заготівлі не деревної рослинності бажано в районах інтенсивного ведення лісового господарства, в яких здійснюється масове збирання не деревної рослинності (наприклад, у Рівненські, Волинській, Житомирській, Чернігівській, Івано-Франківській, Львівській, Закарпатській та ін.), відпуск не деревної рослинності здійснювати за спеціальними ордерами (квитками) з метою посилення персональної відповідальності за лісопорушенння.
Відпуск окремих видів не деревної рослинності за орденами дозволить підвищити персональну відповідальність неорганізованих збирачів за опущені лісопорушення (пошкодження лісових культур, корисних дерев, кущів та ін.). Планувати використання водних ресурсів
Водні ресурси України розміщені нерівномірно. Південь Украї­ни, який характеризується низькою лісистістю території, значно гірше забезпечений якісною водою порівняно із Заходом. Через це виникає потреба враховувати регіональні особливості водоспоживання при плануванні розвитку економіки і великих міст України.
Використання водних ресурсів України планується в межах лі­мітів, виділених Держводгоспом України і затверджених Кабінетом Міністрів України. В державних планах використання водних ресурсів розраховуються такі показники: загальний забір води з природних джерел; об’єм водоспоживання води; об’єм оборотної і послідовно використаної води; частку оборотної і послідовно використаної, води; об’єм нормативно очищеної води; об’єм скиду забруднених стічних вод. IIід загальним забором води з природних джерел розуміється вилучення водних ресурсів з відкритих і закритих водних басейнів. У загальний забір водії включаються також шахтио-рудничні води, які вилучаються в процесі добування корисних копалин. До неї невключається вода, яка пропускається через гідровузли для виготовлення електроенергії, шлюзования суден, пропускання риби, а також тран­зитна вода, яка направляється в крупні канали.    продолжение
--PAGE_BREAK--
При визначенні об’єму втрат води при транспортуванні від міського забору до місця споживання враховуються випаровування, фільтрація та інші втрати.
Об’єм водоспоживання води — це об’єм використання води о різ­них джерел водних ресурсів /включаючи морську воду/ для задоволен­ня господарських потреб. До водоспоживання води не наложить оборот­не водоспоживання, а також повторно споживання стічних і колокторно-дрежнажних вод.
Об’єм оборотної і послідовно використаної води — це об’ємпо­вторно використаної води. Повторно використання води забезпечує економію забору свіжої води. До оборотного використання не включаютьводу, яка використовується в системах комунального і виробничоготеплопостачання.
Частка оборотної іпослідовно використаної води розраховується
як підношення оборотної і послідовно використаної водидо об’ємуцієї водії і водоспоживання свіжої води.
При плануванні використання водних ресурсів розраховуютьсятакий показник, як об’єм нормативно очищеної води, до якої включають стоки, які баз подальшої очистки не спричиняють порушення норм і якості води в пунктах водокористування.
З метою забезпечення раціонального використання водних ресурсів, якість яких у окремих водних басейнах значно погірдиласявнаслідок Чорнобильської катастрофі, забруднення атмосферного повітря та скиду у відкриті водні басейни забруднених стічних вод, доцільно мати комплексну державну програму захисту водних ресурсів України. Передусім така державна програма повинна охоплювати охоплювати водні ресурси річки Дніпро. Якщо не вжити рішучих заходів щодо захисту водних ресурсів Дніпра, то в найближчий час унаслідок накопичення радіонуклідів складеться катастрофічна ситуація з постачанням питної води для багатьох крупних міст, цю споживають дніпровську воду. Крім того, існує загроза радіоактивного забруднення підземних вод України.
Державна програма охорони і раціонального використання водних ресурсів України повинна передбачати вирішення такій питань: надійного захисту відкритих і закритих водних басейнів від забруднення; скорочення екологічно небезпечних виробництв; забезпечення функціонування екологічно небезпечних виробництв у межах замкнених систем водоспоживання; організацію дійової міжнародної співпраці з питань охорони і раціонального використання водних ресурсів; скорочення втрат води у процесі транспортування і споживання.
Планування використання земельних і мінеральних ресурсів
Державне планування використання земельних ресурсів здійснюють Мінприроди України, Державний комітет України по земельних ресурсів (Доржкомзем України/, Мінсільгоспрод України, Мінлісгосп України Доржводгосп України та інші державні організації. У плануванні раціонального використання земель активну участь беруть виконавчіі розпорядчі органи місцевих Рад народній: депутатів, з якими підприємства, установи та організації повинні погоджувати свої плани з питань охорони природи і раціонального використання природних ресурсів. Державне планування використання земельних ресурсів спрямовується насамперед на зменшення вилучення земель з сільськогоспо­дарського користування і лісового фонду, виявлення земель для розширення ерозії, засоленні і забруднення земель шкідливими викидами у навколишнє середовище.Для організації нового або розширення існуючо­го промислового, транспортного, міського, гідротехнічного та інших видів будівництва передусім передбачається використання земель за­пасу. Крім того, можуть використовуватися ділянки, які були надані іншим землекористувачам…
Планування використання земель сільськогосподарського призна­чення здійснюються з урахуванням матеріалів землевпорядкування і земельного кадастру, які дають глибоку кількісну й якісну характе­ристику земельній ресурсів і рекомендації щодо їх ефективного вико­ристання.
У лісовому господарстві використання земель планується з ура­хуванням рекомендацій, розроблених лісовпорядчими експедиціями у проектах організації лісового господарства і з урахуванням поточ­них змін, які мають місце у лісовому фонді у результаті вирубки насаджень, лісових пожеж тощо. Крім того, враховуються потреби у землі лісового господарства /для створення шкілок, розсадників, бу­дівництва доріг, кордонів тощо/.
Державні плани /програми/ охорони і використання мінеральних. ресурсів України складають Держкомгеології України та Держгіртехнагляд України. Держкомгеології України розробляв концепцію і про­екти державних програм розвитку мінерально-ресурсної бази і виконан­ня робіт, що забезпечують вивчення надр; разом з Доржгіртохноглядом України забезпечує ведення кадастру родовищ корисних копалин і складає державний баланс їх запасів. Кондиції кориснихкопалин та їх придатність для включення до державного балансу запасів визначають­ся рішенням Державної комісії України по запасах корисних копалин, яка створена при Держкомгеології України.
У державних планах використання мінеральних ресурсів розрахо­вуються такі показник: об’єми добутої мінеральної сировини; об’єми збагаченої мінеральної сировини; коефіцієнт вилучення корисних копа­лин з надр землі; коефіцієнт вилучення компонентів мінеральної сиро­вини в процесі збагачення; коефіцієнт використання відходів збагачення.
До об’єму добутої мінеральної сировини включаються ресурси, підняті з надр землі на поверхнюпри підйомних розробках або вивезенні кар’єрів цуп відкритому добуванні мінеральних ресурсів. До об’єму збагаченої мінеральної сировини включаються ресурси, які після збагачення відповідають вимогам державних стандартів на сировину, придатну для використання у народному господарстві.
Коефіцієнт вилучення корисних копалин з надр землі у процесі їх розробки визначаються шляхом ділення добутій корисних копалин на їх балансові запаси.
Обсяги втрат корисних копалин при їх добуванні — це частина балансових запасів корисних копалин, яка залишилась в надрах, по­трапила у відвали, а також залишена в місцях складування, навантаженні і на транспортних шляхах гірничих підприємств. Коефіцієнт вилучення компонентів мінеральної сиротиш у процесі збагачення визначається діленням об’єму збагаченої мінеральної сировини на об’єм сировини, що надійшла для збагачення, Коефіцієнт використання відходів збагачення визначається шляхом ділення використаних відходів збагачення на їх потенційні ресурси.
Державні плани охорони і використання мінеральних ресурсів України повинні передбачати: комплексне використання всіх компо­нентів корисних копалин; скорочення втрат мінеральної сировини у процесі добування і транспортування; забезпечення екологічної безпе­ки населення та надійної охорони родовищ корисних копалин від за­бруднення та екологічних катастроф. Види землекористування
/>

Землі є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами і юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законів.
Норми, що регулюють природоресурсові правовідносини. Належать: Земельний кодекс України, Лісовий кодекс України, Водний кодекс України, Кодекс України про надра, закони України “Про тваринний світ”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про рослинний світ”.
2. Особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання
1. Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та ін­ші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конститу­цією України.
1. З прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища законодавче визначено дві основні форми використання природних ресурсів:
а) на титулі права власності;
б) на титулі права постійного і тимчасового природокористування.
При цьому, якщо інститут права природокористування отримав достатньо повне закріп­лення у природоресурсному законодавстві України в силу його традиційності для правових систем країн пострадянського правового простору, то правовий інститут використання при­родних ресурсів на праві власності громадян та юридичних осіб у нових економічних умовах України, по суті, тільки починає формуватися.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Реалізація повноважень власності на природні ресурси відповідними суб'єктами права власності мас здійснюватися з дотриманням певних імперативів незалежно від форми права власності на природні ресурси (приватної; самоврядної (комунальної); державної; народної).
Досить специфічною виявляється реалізація повноваження володіння як однієї з правомочностей у структурі титулу права власності основного суб'єкта прав на природні ресур­си — Українського народу. Це обумовлено тим, що згідно з Конституцією України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцево­го самоврядування в межах, визначених Конституцією (ч. 1 ст. 3). Однак реалізація ними за­значених правомочностей ускладнюється тією юридичною обставиною, що делегування повноважень по праву представництва на їх здійснення легалізовано не самим Українським народом як носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі й уповноваженим Кон­ституцією України суб'єктом права власності на землю, а представницьким органом — Вер­ховною Радою України, яка прийняла Основний Закон України.
Важливо й те, що Український народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а тому позбавити його повноважень, що випливають із змісту права власності на природні ресурси, не має права жоден з його представницьких органів. Отже, пріоритет у цій частині має належати, перш за все, Українському народові, особливо в частині забезпечення сталості, абсолютності, невідчужуваності, невід'ємності та приналежності йому природних ресурсів, у межах правових форм, гаранто­ваних нормами Конституції України та інших актів природоресурсного законодавства. Так, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає, що природні ресурси України є власністю Українського народу, який має право на володіння, ви­користання та розпорядження її природними багатствами (ст. 4). Тобто вказаний Закон ви­знає за Українським народом як суб'єктом права власності на різні природні ресурси безпосе­реднє здійснення повноважень власника, шо відповідає головному змісту інституту права власності на природні ресурси, включаючи землю як основне національне багатство.
Не менш важливо й те, що згідно з частиною 3 статті 4 Закону України «Про охорону нав­колишнього природного середовища» повновладдя Українського народу в галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через органи державної влади від­повідно до законодавства України. Тож не випадково, що виключно всеукраїнським рефе­рендумом як формою народного волевиявлення вирішуються питання про зміну території України (ст. 69, 73 Конституції України).
Проте, як відомо, ні Конституція України, ні Земельний кодекс, ані інші природоресурсні кодекси не містять відповідних процедурних норм та гарантій реалізації зазначених повно­важень Українського народу саме як суб'єкта права власності на землю та інші природні ре­сурси, що потребує відповідної невідкладної корекції у вищезазначених законах.
Конституційно-правова модель, реалізована в Земельному кодексі України, за якою земля є основним національним багатством, підкреслює її специфіку як об'єкта права власності, що належить до надбання нації, а отже, усього Українського народу; реальне присвоєння ко­рисних властивостей землі спрямоване, логічно, на задоволення загальнонародного, суспіль­ного інтересу, і в той же час — індивідуального інтересу кожної людини.
У принципі, це відповідає ідеям, зафіксованим у статті 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно з яким природні ресурси України є власніс­тю Українського народу, що має право на володіння, використання та розпорядження при­родними багатствами.
2. Оптимальною юридичною формою реалізації повноваження користування землею Українським народом слід вважати право загального землекористування, яке, зокрема, га­рантується усім громадянам України відповідно до приписів частини 2 статті 38 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» для задоволення життєво необхід­них потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).
Земля — загальновизнана складова природних багатств України, і тому як об'єкт права власності Українського народу підлягає використанню відповідно до вимог Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», що випливає із змісту його другої статті. Зазначений Закон право розпорядження природними ресурсами від імені Українського наро­ду делегував виключно Верховній Раді України (ч. 4 ст. 4). Проте, відповідно до статті 73 Конституції України, виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України, а отже, юридичне фіксується організаційно-правова форма реаліза­ції повноваження розпорядження основним національним багатством власне безпосередньо Українським народом.
Верховна Рада України має право утворювати і ліквідувати райони, встановлювати і змінювати межі районів і міст, відносити населені пункти до категорії міст, найменовувати і перейменовувати населені пункти і райони, а також затверджувати перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначати правові засади вилучення об'єктів права приватної власності.
Кабінет Міністрів України згідно із пунктом 5 статті 116 Конституції України забезпечує.рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власно­сті відповідно до Закону.
До відання Автономної Республіки Крим (ст. 138) відноситься управління майном, що на­лежить республіці; їй можуть бути делеговані також інші повноваження у цій сфері.
У частині повноважень органів місцевого самоврядування визначено, що їх матеріальною і фінансовою основою є рухоме і нерухоме майно, зокрема земля, інші природні ресурси, що
є у власності територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
3.Використання природних ресурсів суб'єктами господарювання
1. Суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до Господарського кодексу України та інших законів.
Використання природних ресур­сів відповідно до чинної системи екологічного законодавства здійснюється на двох правових титулах (юридичних режимах приналежності) — праві власності та праві природокористу­вання. Така система юридичних засад використання природних ресурсів у цілому визначена в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища».
Так, стаття 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» пе­редбачає порядок загального і спеціального використання природних ресурсів.
Законодавство України гарантує громадянам право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреацій­них, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.
В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах.
Природні ресурси як об'єкти правовідносин становлять особливу категорію об'єктів, що й обумовлює специфічність їх правового режиму. Перш за все, природні ресурси виконують життєзабезпечувальні (вітальні) функції — фізіологічне існування людини унеможливлюєть­ся за відсутності будь-якого природного ресурсу (у зв'язку з цим більшість природних ре­сурсів у глобальному контексті розглядаються з точки зору міжнародно-правової концепції «загальної спадщини людства»); по-друге, фактичне панування людини над природним ресурсом як форма реалізації прав володільця є відносною; по-третє, щодо природного ре­сурсу вартісна його оцінка як матеріального об'єкта носить синкретичний, конкретно-істо­ричний характер. Такі особливості обумовлюють і специфіку правового режиму природних ресурсів — регулювання їх використання, відтворення та охорони забезпечується вимога­ми як публічного, так і приватного права, що дістає вияв у спеціальному еколого-правовому регулюванні правових засад природокористування. Особливості правового регулювання використання, відтворення та охорони конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря, тваринного та рослинного світу) конкретизуються у нормах по-ресурсових законодавчих актів: Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про на­дра, законах «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного по­вітря».
При цьому, відповідно до статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища», природні ресурси поділяються на природні ресурси загальнодержавного і місцевого значення.    продолжение
--PAGE_BREAK--
До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:
територіальні та внутрішні морські води;
природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;
атмосферне повітря;
підземні води;
поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї об­ласті;
лісові ресурси державного значення;
природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загально­державного значення;
дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які перебувають у дер­жавній власності, а також об'єкти тваринного світу, що в установленому законодавством по­рядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення;
корисні копалини, за винятком загальнопоширених.
Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержав­ного значення й інші природні ресурси.
До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені зако­нодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.
Державний облік природних ресурсів, як одна із форм управлінської діяльності у галузі екології, покладається на Кабінет Міністрів України. Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища згідно із статтею 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснюють Кабінет Міністрів України, Ради та їх виконавчі і розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи по охороні навколишнього природного середовища і використанню природних ресурсів та інші державні органи відповідно до законодавства України.
Обліком кількості та якості природних ресурсів є юридичне визначена, об'єктивно необ­хідна, вольова діяльність уповноважених суб'єктів, спрямована на внесення передбачених законодавством належно отриманих відомостей у спеціально призначену для цього офіційну облікову та звітну документацію.
Відповідно до статті 17 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» Кабінет Міністрів України має такі компетенції у галузі охорони навколишнього природного середовища:
здійснення реалізації визначеної Верховною Радого України екологічної політики;
забезпечення розробки державних, міждержавних і регіональних екологічних програм;
координація діяльності міністерств, відомств, інших установ та організацій України у питаннях охорони навколишнього природного середовища;
встановлення порядку утворення і використання Державного фонду охорони навколиш­нього природного середовища у складі Державного бюджету України та затвердження пере­ліку природоохоронних заходів;
встановлення порядку розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів вико­ристання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне сере­довище, розміщення відходів;
встановлення порядку визначення зборів та їх граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення від­ходів, інші види шкідливого впливу на нього;
прийняття рішень про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду за­гальнодержавного значення;
організація екологічного виховання та екологічної освіти громадян;
прийняття рішень про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності підприємств, уста­нов і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, в разі порушення ними за­конодавства про охорону навколишнього природного середовища;
управління зовнішніми зв'язками України в галузі охорони навколишнього природного середовища.
Облік кількісних, якісних, інших характеристик природних ресурсів, обсягів, характеру та режимів їх використання, їх економічна та інша вартісна оцінка здійснюються у формі ве­дення кадастрів природних ресурсів.
Державні кадастри природних ресурсів — це екологічно і юридичне значимі документи, що містять сукупність необхідних, достовірних і об'єктивних відомостей про кількісний і якісний стан природних ресурсів, реєстрацію власників і користувачів природних ресурсів, дані про природні, екологічні та юридичні властивості природних ресурсів.
В Україні здійснюється ведення земельного, водного, лісового кадастрів, кадастрів тва­ринного світу та родовищ і проявів корисних копалин, що передбачено відповідно Земель­ним, Водним, Лісовим кодексами України, Кодексом про надра та Законом України «Про тваринний світ» (див. також: Порядок ведення державного обліку в галузі охорони атмо­сферного повітря. Порядок ведення державного земельного кадастру Порядок ведення державного водного кадастру. Порядок ведення державного обліку лісів і дер­жавного лісового кадастру. Порядок державного обліку родовищ, запасів і проявів ко­рисних копалин. Порядок ведення державного кадастру тваринного світу.
4. Використання природних ресурсів на праві власності
1.Суб’єктом господарювання може передаватися у власність земля із закритими во­доймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходять­ся в ній, у тому числі громадянам для ведення селянського (фермерського) господар­ства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності.
Право власності на природні ресурси — це система юридичних норм та інших правових за­собів, які регулюють правовідносини щодо землі, надр, вод, лісів, рослинного і тваринного світу, об'єктів природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень влас­ників щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами.
Зміст права власності на природні ресурси становить сукупність повноважень суб'єктів права власності щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами.
Право володіння суб'єктів права власності на природні ресурси є юридичне гарантова­ною стабільністю власності на природні ресурси, їх невід'ємністю від власників без особис­того волевиявлення, визнання виключності та абсолютності прав на ці ресурси.
Право користування суб'єктів приватної власності на природні ресурси — це юридичне гарантована можливість їх самостійного господарювання та ефективного використання при­родних ресурсів, експлуатації корисних властивостей для задоволення різноманітних потреб власників.
Право розпорядження суб'єктів приватної власності природними ресурсами є юридичне забезпеченою можливістю самостійного використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення, надання у використання та відчуження іншим суб'єктам на дого­вірних засадах.
Дана стаття розкриває лише право власності суб'єктів господарювання на землю як один з природних ресурсів, вочевидь, виходячи саме з виключної важливості земель для здійснення господарської діяльності, оскільки земля виконує поліфункціональну роль: є територією дер­жави України, виступає природним ресурсом, основним засобом сільськогосподарського ви­робництва, є територіальним базисом життєдіяльності людини, здійснення господарювання.
Особливості права власності на землю визначені у Земельному кодексі України. Відповід­но до ст. 78 ЗК право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджати­ся земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та дер­жавній власності.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Відповідно до статті 79 ЗК земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Право власності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Такий принцип у земельному праві отримав назву принципу акцесії.
Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
прийняття спадщини;
виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земель­ні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на зе­мельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:
придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;
прийняття спадщини.
Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадяна­ми, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) мо­жуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
прийняття спадщини;
виникнення інших підстав, передбачених законом.
Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несіль­ськогосподарського призначення:
у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спору­дження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;
за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.
Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридични­ми особами, підлягають відчуженню протягом одного року.
Земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасни­ків спільної власності (спільна сумісна власність).
Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.
Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.
Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.
Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:
при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-право­вими угодами;
при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;
за рішенням суду.
Відповідно до статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право:
продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, за­ставу, спадщину;
самостійно господарювати на землі;
використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділян­ці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Власники земельних ділянок мають право власності на посіви і насадження сільськогос­подарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію.
Вони також мають право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом.
Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, вста­новленому законом.
Стаття 91 ЗК формулює низку обов'язків власників земельних ділянок:
забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
своєчасно сплачувати земельний податок;
не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самовря­дування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, вста­новленому законом;
дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земель­них сервітутів та охоронних зон;    продолжение
--PAGE_BREAK--
зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
Відповідно до статті 56 ЗК землі лісового фонду можуть перебувати у державній, кому­нальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів міс­цевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату переда­ватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і мало­продуктивних угідь для заліснення.
До земель лісового фонду відповідно до статті 55 ЗК належать землі, вкриті лісовою рос­линністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використо­вуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зай­няті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; б) полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу за­лізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними наса­дженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Відповідно до статті 59 ЗК громадянам та юридичним особам за рішенням органів вико­навчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх зе­мельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, проти­ерозійні та інші штучні водойми.
Відповідно до пункту «г» частини 1 статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Принцип, за яким власник земельної ділянки автоматично визна­ється власником корисних копалин під площею земельної ділянки у юриспруденції отримав назву акцесії. В Україні принцип акцесії застосовується лише до так званих загальнопоширених корисних копалин. Перелік корисних копалин, які відносяться до загальнопоширених, дано у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. «Про затвердження пере­ліків корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення». Корисні копали­ни місцевого значення власне і є загальнопоширеними, що випливає з пункту «з» частини 1 статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».
5. Використання природних ресурсів на праві користування
1. Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою ор­ганів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).
Право природокористування розглядають у двох значеннях — об'єктивному і суб'єктив­ному. В об'єктивному значенні право природокористування постає як сукупність правових норм різного характеру, але однакового призначення — регулювання відносин природоко­ристування або, іншими словами, відносин, які виникають у зв'язку з використанням при­родних ресурсів.
Відтак, право природокористування — це система юридичних норм і засобів, спрямова­них на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони при­родних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інте­ресів та законних прав суб'єктів природокористування.
Виходячи із змісту Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» (ст. 31, 32, 33, 34), можна виділити такі принципи права природокористування:
1) екологічна безпека природокористування;
2) платність спеціального і безоплатність загального природокористування;
3) багатогранність цільового використання природних ресурсів;
4) нормативність і лімітування природокористування;
5) диференційованість та множинність правових форм права природокористування;
6) комплексність, дбайливість, раціональність, ощадливість та ефективність здійснення природокористування;
7) оплатність за погіршання якості природних ресурсів;
8) стабільність права природокористування та його невід'ємність без особистого волеви­явлення;
9) стимулювання ефективного природокористування;
10) нормування видового природокористування.
Право природокористування, поряд із правом власності, є юридичним титулом їх при­належності суб'єкту і найбільш поширеною формою використання природних ресурсів за екологічним та природоресурсовим законодавством України. Проте, на відміну від права власності на природні ресурси, зміст права природокористування не включає у себе право­мочність розпорядження природними ресурсами і охоплює тільки володіння та користуван­ня. На титулі права природокористування ви­користовуються в Україні надра, води, ліси, об'єкти тваринного, рослинного світів, при­родно-заповідного фонду, атмосферне повітря, землі.
Законодавство допускає використання певних природних ресурсів як на титулі права власності, так і на титулі права природокористування. Так, зокрема, відповідно до статті 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлен­ня строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та кому­нальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.
Деякі природні ресурси можуть передаватися тільки у користування, і законодавство не пе­редбачає можливості передачі їх у власність. Так, зокрема, надра відповідно до статті 4 Кодексу України про надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим і місцеві ради народних депутатів.
Визначення титульної форми використання природного ресурсу на праві власності чи ко­ристування деталізується у нормах так званого ресурсного законодавства (Земельний, Вод­ний, Лісовий кодекси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд» $1Щ тощо). Атмосферне повітря, зокрема, може використовуватись тільки на титулі • користування через об'єктивні природні особливості його як об'єкта правовідносин (немож­ливість юридичне відособити, персоніфікувати за конкретним індивідом тощо).
Відтак, право природокористування залежно від об'єкта можна поділити на землекористу­вання, водокористування, лісокористування, атмосферокористування, користування надрами, тваринним світом, рослинним світом, об'єктами природно-заповідного фонду тощо.
Природокористування поділяється за строками на постійне (безстрокове) та тимчасове (строкове). Видовою формою строкового природокористування є оренда природного ресур­су. Приміром, відповідно до статті 93 ЗК право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і орга­нізаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроко­вою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років. Інший приклад правовідно­син оренди природного ресурсу — це передбачена статтею 51 Водного кодексу України оренда водних об'єктів: у користування на умовах оренди водні об'єкти (їх частини) місце­вого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, мо­жуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогоспо­дарської і промислової продукції, а також у лікувальних та оздоровчих цілях. Передача орендарем права на оренду водного об'єкта (чи його частини) іншим суб'єктам господарю­вання забороняється. Орендодавцями водних об'єктів (їх частин) місцевого значення є Вер­ховна Рада Автономної Республіки Крим і обласні ради. Право водокористування на умовах оренди оформляється договором, погодженим з державними органами охорони навколиш­нього природного середовища та водного господарства. Умови, строки і збір за оренду вод­них об'єктів (їх частин) визначаються в договорі оренди за згодою сторін.    продолжение
--PAGE_BREAK--
За формами організації природокористування поділяється на колективне та індивідуальне.
За способами виникнення — на первинне та вторинне.
За підставами виникнення природокористування поділяється на таке, що здійснюється на праві загального природокористування та таке, що здійснюється на праві спеціального природокористування. Право загального та право спеціального природокористування ма­ють суттєві відмінності. Право загального природокористування є невід'ємним елементом правового статусу людини, невіддільним правом загального статусу та реалізується в ме­жах загальної правосуб'єктності особи. При цьому природні ресурси не закріплюються за конкретними суб'єктами, не надаються дозволи на їх використання, таке право не підлягає спеціальній фіксації в правовстановлюючих документах, не потребує державно-правової реєстрації, таке право є невід'ємною умовою життєдіяльності людини та її повноцінного фізіо­логічного існування. Право загального природокористування реалізується безоплатно (приміром, право користування вулицями, скверами, парками, іншими місцями та об'єктами загального користування для задоволення фізичних, екологічних, естетичних, рекреаційних, оздоровчих потреб).
Право спеціального природокористування, натомість, здійснюється за плату; природний ресурс закріплюється за конкретним суб'єктом, таке право підлягає державно-правовій реє­страції, режим спеціального використання фіксується в обліково-кадастровій документації, передбачається надання дозволу на спеціальне використання природного ресурсу.
Загальні засади диференціації права загального та спеціального використання природних ресурсів викладені у статті 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного се­редовища».
Процедури надання природних ресурсів у спеціальне користування врегульовані щодо кожного окремого ресурсу в актах ресурсного законодавства (поресурсових законах та ко­дексах). Надання природного ресурсу в користування передбачає вчинення низки послі­довних дій: подання клопотання, його погодження, підготовка проекту виділення (надання) ресурсу, погодження та експертиза, прийняття рішення про передачу ресурсу, визначення меж ресурсу, що надається в натурі (на місцевості), видача правовстановлюючого документа (укладення договору), реєстрація державних актів.
Наприклад, відповідно до статті 123 ЗК надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. (Як уже зазначалося вище, право постійного землекористування набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Усі інші юридичні особи одержують земельні ділянки тільки в оренду або у власність.) Умови і строки розроблення проектів від­ведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт. Юридична особа державної або комунальної власності, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради.
До клопотання про відведення земельної ділянки додаються документи, що обґрунто­вують її розмір, призначення та місце розташування. Відповідна районна державна адміні­страція або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячиний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічні органами, органами архітектури та охорони культурної спад­щини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, мі­ської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених ЗК, приймають рішення про надання земельної ділянки.
При наданні земельної ділянки у користування обласними державними адміністраціями, Ра­дою міністрів Автономної Республіки Крим або Кабінетом Міністрів України сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, районні державні адміністрації за місцем розташування земельної ділянки подають свій висновок відповідно обласній державній адміністрації, Раді міністрів Ав­тономної Республіки Крим. При наданні земельної ділянки у користування Кабінетом Міністрів України Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська, Севастопольська міські державні адміністрації подають свої висновки та проект відведення земельної ділянки централь­ному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який розглядає ці матеріали і в місячний строк подає їх до Кабінету Міністрів України. Відмову органів місцевого самовряду­вання або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.
6. Права та обов’язки суб'єктів господарювання щодо використання природних ре­сурсів
Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право: експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;
використовувати для господарських потреб в установленому законодавством по­рядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знахо­дяться на наданій йому земельній ділянці;
одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з викорис­танням природних ресурсів;
одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації захо­дів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а та­кож користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;
вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'яза­ної з використанням природних ресурсів.
Перелік прав суб'єктів господарювання у галузі використання природних ресурсів, наве­дений у коментованій статті, не є вичерпним. Права суб'єктів господарювання щодо вико­ристання природних ресурсів різноманітні, але взаємопов'язані. Вони носять як майновий так і немайновий характер.
Право експлуатації корисних властивостей наданих суб 'єктам господарювання природ­них ресурсів полягає у здійсненні самостійного безпосереднього господарювання щодо при­родного ресурсу шляхом використання необхідних у господарській діяльності суб'єкта яко­стей та характеристик природного ресурсу відповідно до мети та цільового призначення природо користування.
Право використовувати для господарських по­треб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій суб'єкту господарювання земельній ді­лянці, є формою акцесорного природокористування. Відповідно до пункту «г» статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісо­ві насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. В Україні принцип акцесії застосовується лише до так званих загальнопоширених корисних копалин. Перелік ко­рисних копалин, які відносяться до загальнопоширених, сформовано у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. «Про затвердження переліків корисних копалин за­гальнодержавного та місцевого значення» Й2й- Корисні копалини місцевого значення влас­не і є загальнопоширеними, що випливає з пункту «з» частини 1 статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».
Право на одержання доходів від результатів господарської діяльності, пов'язано із вико­ристанням природних ресурсів, є формою реалізації правомочності користування у змісті права власності на природні ресурси та права природокористування. За загальними госпо­дарсько-правовими нормами одержання плодів і доходів суб'єктом господарювання є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди та приплоди, доходи, якщо інше не пе­редбачено договором власника з іншою особою. Право суб'єкта господарювання на вико­ристання природних ресурсів з метою одержання від його корисних властивостей позитив­ного ефекту у вигляді доходу одночасно є одним із способів набуття права власності на результати експлуатації природного ресурсу.
Право одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації захо­дів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також ко­ристуватися податковім» пільгами при здійсненні зазначених заходів слід розглядати у контек­сті економіко-правового стимулювання здійснення екологічно спрямованої діяльності, зміст якого полягає у встановленні чинним законодавством пільг, переваг, преференцій, компенсацій та інших форм економічного заохочення, спрямованих на ініціативне здійснення суб'єктами господарювання заходів щодо ефективного використання природних ресурсів, охорони навко­лишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.
Власник природного ресурсу чи природокористувач має право вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природнім ресурсам іншими суб'єктами, а також усу­нення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природ-1 них ресурсів. Відновлення порушених прав здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відмовлення стану природного ресурсу та приведення його у стан, придатний для подальшої експлуатації, який існував до порушення права; в) запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; г) визнання угоди недійсною; д) визнання недійсними розпорядчих актів чи актів ненормативного характеру; е) відшкодування запо­діяних збитків; є) застосування інших, передбачених законом, способів.
Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:
використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначе­ного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності;
ефективно і економко використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;
здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забруд­ненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якос­ті у процесі господарювання;    продолжение
--PAGE_BREAK--
своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;
здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та корис­тувачів природних ресурсів;
відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам при­родних ресурсів.
Обов’язки цього спеціального кола суб’ктів-природокористувачів у цілому грунтуються на вимогах статті 40 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідно до якої використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додер­жанням обов'язкових екологічних вимог:
— раціонального і економного використання природних ресурсів на основі широкого за­стосування новітніх технологій;
— здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;
— здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;
-застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ре­сурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку здоров'я населення;
— збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших терито­рій, що підлягають особливій охороні;
— здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб.
Окрім того, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» міс­тить загальний перелік обов'язків громадян у галузі екології (ст. 12):
— берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
— здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;
— не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;
— вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;
— компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навко­лишнє природне середовище.
Вимога цільового використання природних ресурсів вважається однією з найважли­віших у структурі правовідносин щодо використання природних ресурсів. Цільове використання природних ресурсів є напрямом і способом отримання користі від експлуатації якос­тей природних ресурсів для задоволення матеріальних та інших потреб суб'єктів природо­користування. Юридичний зміст такої вимоги полягає у тому, що природний ресурс, який перебуває у володінні будь-якого суб'єкта, має використовуватись відповідно до того при­значення, яке визначено законодавством та обліково-кадастровою документацією і правовстановлюючими документами наданий природний ресурс. З цією метою природні ресур­си поділяються на види залежно від їх призначення (так, приміром, землі відповідно до статті 19 ЗК поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого приро­доохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; г) землі рекреаційного при­значення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісового фонду; є) землі вод­ного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення).
Гарантіями забезпечення цільового використання природних ресурсів є норми, які вста­новлюють відповідальність за порушення даного принципу. Наприклад, відповідно до стат­ті 211 ЗК громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність за таке порушення, як невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням.
Принцип економності, раціональності та комплексності використання природних ресур­сів також втілюється у низці обов'язків суб'єктів господарювання щодо природних ресурсів.
Про необхідність запровадження режимів економності та раціональності було наголоше­но в постанові Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р.
Під економністю використання природних ресурсів розуміється таке їх залучення до гос­подарського обороту, при якому вони використовуються максимально ефективно при міні­мумі їх експлуатаційних втрат.
Раціональність пов'язана з науково обгрунтованим розміщенням виробничих сил, забез­печенням рівних можливостей для розвитку народного господарства, задоволенням мате­ріальних і природних потреб громадян, покращанням екологічної обстановки. Раціональне) використання природних ресурсів — це таке їх використання, яке враховує як природні зако­номірності, так і потенційні можливості навколишнього середовища і полягає у створенні умов для оптимального відтворення природних ресурсів та недопущенні настання незворотних наслідків.
Засадами раціонального використання природних ресурсів є:
1) облік природних ресурсів;
2) планування використання природних ресурсів і їх відтворення;
3) науково-обґрунтоване залучення природних ресурсів до господарського обороту;
4) дотримання екологічних вимог під час використання природних ресурсів;
5) зростання рівня свідомості і еколого-правової культури громадян.
Висновки
Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпеченняекологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпеченняекологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги натериторії України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи -катастрофи планетарного масштабу, збереження генофондуУкраїнського народу є обов'язком держави.
Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повиннабазуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів, але цясистема, особливо у перехідний період повинна бути еластичною, тобто вмітишвидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, вміти пристосовуватисядо змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобомподолання екологічної кризита забезпечення природоохоронної функції держави. Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічногоправа. Правовий механізм має надати основним напрямам чіткоїцілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяти врегулюваннювідносин у галузі екології, застосуванню превентивних,оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних тафізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходіві юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавствапро охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснюватиу двох напрямах:
1. складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, грунтів, води, повітря, рослинностітощо);
2. складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністюгосподарчих структур.
Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпеченняекологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території Україниє обов'язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного
Також першочергово планується підготувати проект/й законів України про рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими
умовами природокористування;
Підготувати проекти нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства, Положення про екологічнийконтроль, Положення про екологічний аудит, Положення про екологічне ліцензування.
Формує, забезпечує та реалізує державну політику в галузі охоронинавколишнього природного середовища, раціонального використання івідтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишньогоприродного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки), тобтосаме це Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання, комплекснеуправління та екологічний контроль щодо охорони, використання івідтворення.
Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженнюбіологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів,насамперед Національної академії наук (НАН): Інститутів ботаніки, зоології,гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярноїбіології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії, Ради повивченню продуктивних сил, Центрального ботанічного саду, Донецькогоботанічного саду та інших; Інститутів Української академії аграрних наук(УААН): землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарноїмедицини, розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний,винограду і вина та інші; факультети і кафедри екологічного профілю учбовихзакладів тощо. Ряд питань, пов'язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути прицентральних органах виконавчої влади, зокрема Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки.
Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючогомоніторінгу. Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесівекологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярнуоцінкуі прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодоекологічної безпеки, збереження природного середовища та раціональногоприродокористування. Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингудовкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, якапередбачає:
екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльностісуспільства;
соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем,які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ,техногенних аварій та катастроф;
розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобіганняантропогеннійзміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовськогоморів.
Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження таоброблення екологічної інформаціїдля відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень навсіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов'язань України з міжнароднихекологічних угод, програм, проектів і заходів.
Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковоюДержавною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями,територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання діївідомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій таустанов незалежно від форм власності.
Суб'єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля,відповідальними за обов'язкове здійснення Державної програмиекомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органивиконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують іобробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.
Об'єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, яківідповідно охоплюють:
території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових единиц; територію Автономної Республіки Крим та території областей України; території промислово-економічних регіонів, басейнів великихрічок та України в цілому.
Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на зони, для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють види виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні, соціальні та економічні умови.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів потребують значних коштів. Однак протягом найближчих 5-10 років країна буде дужеобмежена у коштах, необхідних для поліпшення стану навколишнього природного середовища тазабезпечення раціонального використання природних ресурсів. Томунеобхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метоювідпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. Зцією метою, виходячи з реального екологічного стану території України,необхідно враховувати такі основні критерії і чинники: погіршення здоров'я людей через значну забрудненість довкілля; втрати, що призводять до зниження продуктивності народногогосподарства, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природнихресурсів; погіршення стану або загроза завдати непоправної шкодибіологічному таландшафтному різноманіттю і, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам, річкам,землям, лісовим, прибережним і морським екосистемам, гірським районам;еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів. До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:
1. гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливунаслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
2. поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питноїводи;
3. стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
4. будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;
5. запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення
їх екологічного стану;
6. формування збалансованої системи природокористування та адекватна
структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві,
на транспорті;
7. збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповіднасправа.
Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань: зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення; захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у великихмістах і промислових центрах; захист і збереження земельних ресурсів від забруднення, виснаження інераціонального використання;
збереження і розширення територій з природним станом ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і рекреаційнихтериторіях;
підвищення стійкості та екологічних функцій лісів; знешкодження, утилізація та захоронения промислових та побутовихвідходів;
запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти, захист підземнихвод від забруднення;
збереження та відродження малих річок, здійснення управління воднимиpecурсами наоснові басейнового принципу; завершення створення державної системи моніторингунавколишнього природного середовища;
створення системи прогнозування, запобігання та оперативних дій у разі надзвичайних ситуацій природного і природно-техногенногопоходження;
забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії військово-промислового комплексу; здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю ЗбройнихСил України;
розробка механізмів реалізації схем природокористування; впровадження дійових економічних складових впливу на системуприродокористування;
створення системи екологічної освіти, виховання та інформування. Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природнихресурсів тазабезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються навтілення визначених пріоритетів.
Список використаних джерел
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.
Науково-практичний коментар Господарського кодексу України: Юрінком – інтер 2004 – К.
Господарський кодекс України: прийнятий 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України; 2003, № 436.
Водний кодекс України: Закон України від 6 червня 1995 р. № 213/95-ВР.
Земельний кодекс України: Закон України від 25 жовтня 2001 р.
Лісовий кодекс України: Закон України від 21 січня 1994 р. № 3852-ХІІ.
Про державний контроль за використанням та охороною земель: Закон України від 19 червня 2003 р. № 963-ІV.
Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. № 1264 –ХІІ.
Понікаров В.Д,, Андрійченко Ж.О. Господарське законодавство: Конспект лекцій – Х. В.Д. “Інжек”, 2003.
Щербина В.С. Госодпарське право України: Навчальний посібник – 3-є видання, перероб.ідоп. – К.: Юрінком інтер. 2002р.