Забезпечення прав людини у правоохороннiй дiяльностi: стан i перспективи

Гога Артем Михайлович курсант факультету кримінальної міліції Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У ПРАВООХОРОННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ Україна проголошена демократичною, соціальною, правовою державою, в якій діє верховенство права. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав та основоположних свобод

і, відповідно, взяла зобов’язання виконувати усі вимоги даного документу як член Ради Європи. Але, на жаль, значна частина положень ратифікованих міжнародно-правових документів, внутрішнього законодавства залишається формальними, існують де-юре, де-факто ж не реалізуються. В багатьох випадках права людини порушуються і, зокрема, через пасивність правоохоронних органів, внаслідок несумлінного виконання своїх обов’язків. Як наслідок, в

Україні юридична захищеність людини перебуває на вкрай низькому рівні та недовіра з боку населення до правоохоронних органів. «Правоохоронні органи України в їх нинішньому стані неспроможні здійснювати надійний захист прав і свобод людини і громадянина, ефективну боротьбу із злочинністю, зокрема організованою, криміналізацією економіки, корупцією… Серйозною проблемою постає незадовільний стан та функціонування судової влади,

поширення в її інститутах хабарництва та корупції, повільне, а подекуди й неправосудне вирішення судових справ» - вказується в Указі Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007 [1]. Тому питання забезпечення прав та свобод людини й громадянина, зокрема, в сфері правоохорони не втрачає своєї актуальності. Тому метою цієї роботи є висвітлення сучасного стану забезпечення прав та свобод людини й громадянина, зокрема, в сфері правоохорони.

Оскільки основною складовою правоохоронної системи є міліція, то зосередимо увагу саме на аналізі діяльності цього державного органу. Права людини є основою соціальних перетворень, шляхом яких вибудовується громадянське суспільство. Протягом XX століття вони перетворилися із сутнісної ознаки західної, європейської цивілізації на універсальну цінність, що визначається людством.

Про це свідчать, зокрема, численні міжнародні акти, які визнаються переважною більшістю країн світу. У статті 28 Конституції визначено, що «кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню» [2]. Протягом 2011 року до органів внутрішніх справ надійшло 2937 заяв та скарг громадян стосовно незаконних дій працівників міліції, з них 61 скарга – щодо фактів катувань та

ще 1280 – щодо фактів побиття. Відсоток скарг, які знайшли своє підтвердження, є надзвичайно малим. Так, частково підтвердилися лише 3,2% щодо катування і та 4, 6% – щодо побиття громадян. Протягом 2011 р. було засуджено 320 працівників ОВС, серед них: 9 місяців 2010 року 9 місяців 2011 року за спричинення тілесних ушкоджень 4 2 за перевищення влади 48 58 за зловживання владою 22 33 Крім того, відомча статистика

МВС України зафіксувала 195 кримінальних справ, порушених органами прокуратури стосовно працівників ОВС у 2011 році, серед яких слід вказати наступні: Стаття КК України Кількість крим. справ Кількість потерпілих ст. 115 (умисне вбивство) 5 7 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження) 3 4 ст. 122 (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження) 5 4 ст.

125 (умисне легке тілесне ушкодження) 2 4 ст. 127 (катування) 5 5 ст. 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення) 2 2 ст. 296 (хуліганство) 10 21 ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем) 46 23 ст. 365 (перевищення влади або служб. повноважень) 64 73 ст. 371 (завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою) 1 0

Незадовільним залишається стан дотримання прав ув’язнених і засуджених осіб працівниками правоохоронних органів. Під час одного з моніторингових досліджень, проведеного Україно-Американським бюро захисту прав людини у 2006 році, 594 із 732 ув’язнених стверджували, що до них застосовувалося насильство працівниками правоохоронних

органів. При цьому тільки у 20 випадках із 254 суд звернув увагу на заяви громадян про застосування до них насильства. Це виражається в тому, що ні кримінально-виконавче, ні кримінально-процесуальне законодавство не містять спеціальних норм, які б з урахуванням особливостей правового та фактичного статусу особи, засудженої до позбавлення волі, встановлювали порядок подання до суду та розгляду судом скарг засуджених осіб на рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень.

Зауважимо, для вирішення цих та багатьох інших проблем, пов’язаних з дотриманням прав і свобод людини і громадянина в діяльності правоохоронних органів України, необхідне прийняття нового Кодексу України про адміністративні правопорушення, які відповідали б сучасним європейським зобов’язанням України в сфері дотримання прав та свобод людини; створити національний превентивний механізм з попередження тортур; зважаючи на недоліки діючої системи надання безоплатної

правової допомоги в Україні, поширити в масштабах держави передовий досвід офісів громадського захисту; необхідно активізувати діяльність державних органів у боротьбі та протидії ксенофобії та расизму; використовувати соціологічний моніторинг громадської думки як ключовий метод для оцінки ефективності діяльності правоохоронних органів та ряд інших заходів. Необхідно усвідомити, що оперативне вирішення, захист і задоволення законних прав та інтересів громадян на сучасному етапі

є одним із пріоритетних завдань діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та правоохоронних органів, відповідальним обов’язком їх посадових і службових осіб, фактором забезпечення суспільно-політичної та економічної стабільності в державі. Література. 1. Стратегія національної безпеки України. Затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007. 2.

Конституція України. – К.: Атіка, 2002.