--PAGE_BREAK--· значний, постійно зростаючий споживчий ринок спричинив
розвиток масового виробництва, яке швидко стало основою економічного зростання, стимулюючи розвиток відповідних базових галузей, що сприяли формуванню прогресивної структури національної економіки країни. У деяких галузях масове виробництво було створене ще на початку XX століття. Так, ще у роки Першої світової війни СПІА виробляли більше ніж мільйон легкових автомобілів (у 1916 р. — більше ніж 1,5 млн шт.);
· на розвиток американської економіки не мали негативного
впливу світові війни. їхня роль була швидше позитивною, ніж навпаки. Так, за 1939—1944 рр. ВВП США збільшився на 93 %, а
промислове виробництво у 2,4 раза;
· економічному зростанню в країні сприяла традиційно існуюча тут свобода економічної діяльності, захист і підтримка конкуренції. Як відомо, законодавство у Сполучених Штатах було започатковане ще наприкінці XIX століття;
· ще одним з чинників економічного зростання у США можна
вважати специфічно американський культ підприємництва, що
міцно і традиційно закладений у суспільну свідомість. Відмітна
особливість психології американського суспільства — прагнення
до успіху. Це та мотивація, що змушує людей напружено вчитися,
працювати, підвищувати кваліфікацію та свій статус і, загалом, —
власний і суспільний добробут.
Отже, економічна модель СПІА, яка сьогодні більшістю експертів визнається однією з найбільш ефективних, характеризується мінімальним регулюванням підприємництва, приватизованою промисловістю, низькими торгівельними бар'єрами, стабільною монетарною політикою, низькими податками. Саме сприятливий інвестиційний клімат дає змогу Сполученим Штатам бути на крок по переду інших держав світу, коли йдеться про нові технології, що, своєю чергою, забезпечує конкурентоспроможність американської економіки.[7]
США послідовно домінували у світовій торгівлі, експорті позикового капіталу, прямих і портфельних закордонних інвестиціях. Сьогодні це переважання реалізується, головним чином, у масштабах економічного потенціалу та динамізмі його розвитку, науково-технічному прогресі, закордонних інвестиціях і впливі на світовий фінансовий ринок.
90-ті роки для економіки США виявилися надзвичайно сприятливими. Економічне зростання країни триває незважаючи на численні негативні прогнози щодо подальших перспектив розвитку. За 1996—1998 рр. щорічні темпи зростання економіки Сполучених Штатів сягнули 4 %, а в 1998 р. навіть 6 %. Лише за 2-й квартал 2000р. темпи зростання ВВП США становили 5,2 %, а темпи зростання продуктивності праці — 5,3 %, що вважається найвищим показником за останні 17 років і, своєю чергою, зумовлює збільшення інвестицій в американську економіку на 15 % протягом 2000р. агалом цей бум зростання у Сполучених Штатах пояснюється сукупністю чинників макрорегулювання у 80-х роках, спрямованих на проведення серйозних структурних реформ, та ефективною політикою адміністрації Клінтона, перш за все, у сфері фінансово-кредитної політики. Найбільш важливими серед зазначених чинників експерти вважають, по-перше, потужні інвестиції, по-друге, — масове реформування структури тисяч компаній, чому значною мірою допоміг Інтернет, і, по-третє, — гнучкість і відкритість ринків праці, товарів і капіталів. Усе це спонукало підприємців створювати нові компанії. Окрім того, обсяги інвестицій компаній у новітні технології в США у середньому в 5 разів більші, ніж в Європі. Саме новітні інформаційні технології у поєднанні з поглибленням процесу глобалізації надають економіці США можливість протягом тривалого періоду розвиватися значно скоріше, ніж раніше, за низького рівня безробіття та незначної інфляції.[31]
Сполучені Штати залишаються єдиною державою, чиї війська продовжують дислокуватися у великих кількостях в ключових регіонах — 113 тис. військовослужбовців в Європі, 92 тис. в Японії і Південній Кореї, 10 тис. в Саудівській Аравії. Що особливо важливо, так це здатність проектувати силу, тобто стрімко розгортати бойові порядки і завдавати масованого удару по супротивнику майже в будь-якій точці світу.
Економічні і військові позиції Вашингтона за кордоном підкріплюються його величезним політичним впливом. Практично всі найбільш процвітаючі держави сучасного світу, контролюючи 77% світової економіки, належать до союзників або найближчих друзів США. [4]
2.2 Стан розвитку іміджу США в ХХІ столітті.
США було і продовжує залишатися світовим лідером завдяки своєму іміджеві. Серед найважливіших чинників, що забезпечують Сполученим Штатам роль лідера у сучасному світі, виділяють:
· їхню перевагу над іншими країнами за масштабами та багатством ринку;
· ступінь розвитку ринкових структур;
· рівень науково-технічного потенціалу;
· потужну систему зовнішньоекономічних зв'язків у торгівлі, інвестиціях, банківському капіталі;
· рівень продуктивності праці;
· потужна система мас-медії;
· стійкі міжнародні відносини з всіма країнами світу.
Всі ці чинники входять до інформаційних складових іміджу США.
Розкриваючи економічну роль іміджу США то можна сказати що вона базується на перерозподілі матеріальних, фінансових і інших ресурсів країни, вживаються заходи по зміцненню міжнародних економічних позицій США і по розширенню експансії американських монополій. Загострення суперечностей в економіці країни сприяло посиленню економічної ролі держави, що виразилося в розвитку системи державно-монополістичного регулювання економіки. Впродовж десятиліть формувалися теоретичні концепції і практичні методи державного регулювання економіки США.[4]
Кредитна система США є сукупністю державних і приватних кредитних інститутів, її основним державно-монополістичним компонентом є Федеральна резервна система, що виконує функції центрального банку США.
Співвідношення галузей в економіці США відображає суспільний розподіл праці і пропорції суспільного відтворення. Ці пропорції багато в чому визначають рівень ефективності всього господарства США.
На початку XX в. нематеріальне виробництво займало незначне місце в господарстві США, а в даний час воно перетворилося на сектор господарства, що динамічно розвивається. Найбільш швидке зростання сфери нематеріального виробництва і послуг в США було відмічене в галузях духовного виробництва (наука і освіта), а також відновлення фізичних і творчих здібностей людини. Серед цих галузей особливо виділяються ті, які пов'язані із забезпеченням відпочинку населення.
Структурна перебудова промислового виробництва ґрунтується на швидкому і взаємозв'язаному зростанні трьох ключових галузей сучасної індустрії: машинобудування, електроенергетики і хімічної промисловості. На них доводиться 55-60 відсотків всіх інвестицій в промисловості.
Іншою інформаційною складовою іміджу США є регулювання зовнішньоекономічної діяльності США включає комплекс економічних і політичних заходів, направлених на забезпечення зовнішніх умов для розширеного відтворення капіталу і зростання прибутків американських монополій.[5]
Після початку ведення воєнних дій між США та Іраком період досить успішного затвердження американського іміджу закінчився, міжнародна ситуація помітно ускладнилася. Не виправдався оптимізм прогнозів про „стабільну однополярність” і про „демократичну наддержаву”. Все помітніше починаються проявлятися суперечності між Сполученими Штатами і рештою світу, включаючи його традиційно „проамериканську частину”. Своєрідна политико-військова криза, в якій опинилися США в Іраку, і помітне загострення внутрішніх американських дискусій з іракської проблеми призвели до падіння іміджу держави, та обмеженість можливостей силового регулювання.(див. Діаграма 1)
Як з'ясували соціологи в ході масштабного опитування громадської думки, населення 19 з 27 країн останнім часом негативно відноситься до дій США, чим раніше. (див. Діаграма 2)
За останній рік адміністрація Буша виступила з цілим рядом ініціатив, направлених на поліпшення іміджу країни на світовій арені, особливо на Близькому Сході. Проте експерти-політологи стверджують, що Вашингтону потрібно більше працювати в цьому напрямі, інакше терористичним організаціям буде все легший і легше вербувати нових рекрутів.[34]
Імідж Сполучених Штатів останнім часом зазнав помітні зміни до гіршого. У мусульманському світі — на Близькому Сході і в Центральній Азії — по відношенню до Америки формується неприязнь, навіть ненависть, образ США втрачає привабливість і в країнах НАТО, і в Східній Європі.
Міжнародний імідж американців переживає зараз не найкращі часи. У Великій Британії 83% населення вважають, що США не цікавить, що думає решта світу. Ще 10 років тому реклама наголошувала на американській приналежності товарів — адже це був синонім якості та престижу. На сьогодні для США все змінилось в гіршу сторону.[35]
На сьогодні Джордж Буш запросив у конгресу $1,513 мільярдів на пропаганду і поліпшення іміджу США за кордоном в 2008 році. Ці витрати покликані забезпечити для США „перемогу у війні ідей” через „поліпшення розуміння світом Сполучених Штатів. За повідомленням Білого дому, крім витрат на пропаганду і інформаційну діяльність США мають намір виділити кошти і на „просування демократії” за кордоном. В рамках цих зусиль в 2008 році Буш запрошує на зміцнення незалежних ЗМІ, плюралістичних політичних партій, навчання виборців, моніторинг виборів і дотримання прав людини в недемократичних країнах ще $460 мільйонів. [36]
Все ж таки не зважаючи на погіршання іміджу США, американці всілякими зусиллями намагаються покращити свій імідж.
Розділ 3
Імідж України на міжнародній арені.
3.1 Проблеми та перспективи іміджу України
Інформаційне лідерство та просування позитивного іміджу України посилює ефект зовнішньої і внутрішньої політики держави, оскільки безпосередньо має зв’язок зі стратегічними можливостями, що визначає її місце та значущість у світовому рейтингу, а також сприяє забезпеченню та захисту національних інтересів. Водночас важливо підкреслити, що інформаційно-пропагандистські заходи, спрямовані на підвищення міжнародного іміджу України, мають підкріплюватися реальними змінами на краще в усіх сферах, як в економіці, так і в політичному і суспільному житті нашої країни [22].
Таким чином має покращитись внутрішній імідж України, що в свою чергу відіб’ється на населенні держави і на світовій громадськості. Ігнорування керівництвом даної проблеми може призвести до невиправданих наслідків: Україна залишиться ізольованою державою з якою ніхто не стане рахуватися. Кажуть, Україна повинна „очиститися” [23] і тоді її імідж видужає дуже швидко.
Імідж не зміниться, якщо не провести жорстокі політичні і юридичні заходи. Немає сенсу обманювати Захід, стверджуючи, що причина поганого іміджу України криється в західній пресі, яка „вороже ставиться до України” [24],[25].
Важко сказати, що може статися через кілька років та байдужість нашого народу може призвести до того, що може відбутися справжній відхід України від декларованої зараз Європейської тенденції. Україна може залишитися позаблоковою державою, а щоб цього не сталося треба йти до вирішення усіх внутрішніх і зовнішніх проблем. ( див. схема 1)
Але все ж таки Україна нова незалежна держава, ми не можемо вимагати багато від неї так як вона незалежна лише 15 років. Сучасні пріоритети зовнішньої політики України пройшли довгий процес формування у доволі складних міжнародних умовах, коли наша держава на зорі незалежності була змушена доводити свою здатність бути гідним гравцем на міжнародній арені, завойовувати авторитет у міжнародних організаціях, захищати власні інтереси у зовнішньополітичній сфері.
Варто звернути увагу на те: як бачать нас інші держави на міжнародній арені. Аби відповісти на це запитання українськими експертами проводилося й проводиться чимало моніторингів публікацій закордонних ЗМІ. Зокрема, Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова в результаті такого доволі ґрунтовного моніторингу дійшов висновку, що уявлення іноземних журналістів про нас є поверховими, фрагментарними і переважно негативними. Зокрема, північноамериканські видання пишуть переважно про корумпованість української влади, розквіт злочинності, економічну розруху. Не полишає газетних шпальт чорнобильська тема (тільки раніше йшлося про закриття Чорнобильської АЕС, а зараз – про побудову укриття над саркофагом). Звичайно ж, трапляються і приємніші для нас повідомлення, що стосуються переважно вдалих науково-технічних розробок, спортивних досягнень, або ж мистецьких проектів, проте в текстах подібних статей обов’язково натрапляєш на згадки про те, в яких злиденних умовах працюють наші науковці, спортсмени.[17]
У свою чергу, західноєвропейські ЗМІ приділяють дещо більшої уваги конструкторським розробкам українських вчених, які можуть скласти достойну конкуренцію американським проектам. Однак, і вони не забувають згадувати про українську злиденність та про наступи влади на свободу слова.
Отже, хоча іноземна преса й бачить значний науково-технічних потенціал України, вважає нас країною з багатими ресурсами (як природними, так і людськими), проте ми видаємося неспроможними належним чином розпорядитися своїми ресурсами. (див. Диаграма 3,4)
Слід також зауважити, що дзеркало нашого закордонного іміджу не одне, їх багато, оскільки для кожної країни ми цікаві чимось іншим. Зрозуміло, чому американці виявляють підвищений інтерес до нашого військово-промислового комплексу та піратства відео — та аудіо продукції, німці – до долі відшкодувань українським остарбайтерам часів Другої світової, росіяни – до системи транспортування енергоносіїв, а поляки – до українських заробітчан у Польщі. Прикро не це, а те, що нас загалом бачать однобоко, крізь призму старих та нових стереотипів, а ми нічим не можемо й не хочемо зарадити. [6],[5]
3.2 Стратегічні напрями зовнішньополітичного розвитку України
на сучасному етапі.
Сучасні пріоритети зовнішньої політики України пройшли довгий процес формування у доволі складних міжнародних умовах, коли наша держава на зорі незалежності була змушена доводити свою здатність бути гідним гравцем на міжнародній арені, завойовувати авторитет у міжнародних організаціях, захищати власні інтереси у зовнішньополітичній сфері.
У своїй зовнішній політиці вона спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності, виступає за захист прав та інтересів громадян України, створює умови для підтримання контактів з українцями за кордоном — вихідцями з України, дбає про задоволення їх національно-культурних і мовних потреб, надає їм допомогу згідно з міжнародним правом.
Важливими пріоритетами зовнішньої політики України є стратегія європейської та євроатлантичної інтеграції. Ця стратегія базується на усвідомленні українцями реального місця держави в системі міжнародних відносин, є ключовим засобом втілення у життя фундаментальних національних інтересів і вирішення завдань реформування економічної та політичної системи. Сьогодні виникає потреба приведення українських євроінтеграційних планів у відповідність з новими реаліями [37].
Україна сприймає розширення ЄС як просування на схід простору стабільності, безпеки, демократії та поширення європейських цінностей і норм соціально-економічного, суспільно-політичного, індивідуального буття. Збільшення кількості держав-членів Євросоюзу до 25-ти не дає підстав для перегляду стратегії європейської інтеграції України, проте виникає потреба внесення до цієї стратегії уточнень і коректив. Додатковим аргументом на користь доцільності такого кроку є євроінтеграційний досвід „нових” членів ЄС [38].
продолжение
--PAGE_BREAK--Україна твердо і послідовно дотримується проголошеного курсу на повноцінне приєднання до європейського інтеграційного процесу, включаючи членство в ЄС, але вважає за доцільне скористатися своїм правом на переосмислення характеру й на коригування формату своїх відносин з ЄС-25 порівняно з тими характером і форматом, які мали місце за існування ЄС-15. Конкретні наслідки такого переосмислення покаже час. При цьому про наміри з боку України застосувати різні підходи до старих і «нових» [39] членів Євросоюзу не йдеться й не йтиметься. Переконливим свідченням цієї позиції є згода української сторони щодо поширення дії УПС (Угода про партнерство і співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною) на всіх нових членів Європейського Союзу без будь-яких попередніх умов і винятків.
Чергове розширення ЄС збігається у часі з переходом до завершальної стадії процесу його реформування, розпочатого на початку 90-х рр., після ухвалення рішення щодо перетворення Європейських Співтовариств на Європейський Союз. ЄС-25 не залишиться розширеною копією ЄС-15. У ході функціонування оновленого Євросоюзу кількісні зміни мають призвести до появи нової якості. ЄС у складі 25-ти країн змушений шукати принципово інші форми й механізми існування, а відтак і нові схеми побудови відносин із сусідніми країнами й регіонами.
Чергове збільшення кількості членів Європейського Союзу фактично є початком „постінтеграційної” [40] доби, супроводжуваної внесенням докорінних змін у логіку європейського об’єднання. Вступ до ЄС нових країн-членів свідчить про розгортання європейської інтеграції, а реформування Союзу знаменує поглиблення інтеграційного процесу в Європі, продовження пошуку нового алгоритму співвідношення між спільними європейськими інститутами та країнами-членами.
Ключовим елементом процесу реформування ЄС у тому вигляді, в якому він існує зараз, є прийняття Європейської Конституції, а його сутність значною мірою полягає у підвищенні рівня «керованості» [41] Союзу, посиленні ступеня дієвості всіх європейських інституцій і структур. Розв’язання внутрішніх проблем ЄС здатне позитивно вплинути на активізацію східного напряму зовнішньої політики Євросоюзу.
За нинішніх умов і обставин вступ України до ЄС міг би призвести до ситуації так званої „шокової терапії”[42], яка мала місце у низці постсоціалістичних країн під час трансформаційних перетворень. З огляду на це занепокоєння української сторони викликає не сам факт відсутності України серед наступних кандидатів на вступ до ЄС, а відсутність від останнього чіткої відповіді на питання про можливість вступу до єдиної Європи.
На зміст очікуваного від Євросоюзу „сигналу” [43] у відповідь на активізацію українських євроінтеграційних прагнень й їх концентрації навколо питання про перспективи „єврочленства”[43] може вплинути внутрішньополітична ситуація в Україні, зокрема прозорість чергових президентських виборів. Проте потенційний вплив внутрішньополітичних чинників на вирішення „європейської долі”[44] України не варто переоцінювати. В який спосіб співпрацювати Україні з ЄС і бути чи не бути їй членом Євросоюзу залежатиме насамперед від того, що відбуватиметься у самій об'єднаній Європі. Велике значення матиме й те, як складатимуться відносини України з впливовими регіональними та глобальними акторами, тобто, з одного боку, з Росією, а з іншого — зі Сполученими Штатами Америки [45].
У червні 2006 року виповнилося 12 років підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Європейськими Співтовариствами й Україною. Ця Угода стала етапним явищем, помітною й принциповою віхою у формуванні зовнішньополітичної доктрини України. Виконання більшості положень УПС є актуальним завданням й досі.
Разом з тим відбулося певне переосмислення УПС європейською стороною. Зміна акцентів у вимогах європейців до України порівняно з Угодою особливо помітна у „Спільній стратегії ЄС щодо України”[46]. Центр уваги у цьому документі виразно зміщено із суто економічних і правових питань (як це має місце в УПС) на проблеми розвитку реальної демократії й наближення до європейських стандартів в усіх сферах. Як одна з головних цілей розглядається нагальна потреба не лише формального впровадження (адаптації) європейських правових і демократичних норм, а й неодмінного забезпечення їхньої практичної реалізації (імплементації) [23]. Доповнення адаптації імплементацією в усіх сферах двосторонньої співпраці є ключовою вимогою Євросоюзу до української сторони.
На даний момент є підстави для констатації того, що в Україні й ЄС існують різні підходи як до оцінки УПС, так і до моделей і шляхів дальшого розвитку співпраці. Ключовою причиною розбіжностей, на яку вже звернули увагу експерти, є те, що вимоги, висунуті в УПС перед кожною із сторін, не мають часової регламентації виконання. Практично відсутні в ній і критерії оцінки успішності виконання сторонами своїх зобов'язань.
Усвідомлення необхідності часткового перегляду змісту УПС та оновлення формату відносин ЄС з Україною саме зараз — невипадкове. Порівняно із ситуацією, що мала місце десять років тому, нині присутні щонайменше три нові обставини, кожна з яких здатна вплинути на загальний перебіг подій, кардинально змінивши його. Це, по-перше, збільшення кількісного складу Євросоюзу до 25-ти членів із збереженням тенденції до прийому нових країн принаймні у період до 2007 р. По-друге, це певне переосмислення Києвом форм і методів реалізації своєї євроінтеграційної стратегії і хронологічних рамок такої реалізації. Провідний мотив цього переосмислення полягає у зосередженні зусиль не на здобутті формального статусу країни-члена ЄС, а на перетворенні України на дійсно європейську по суті державу: за основними економічними, соціальними, політичними, правовими, гуманітарними показниками. По-третє, це перехід у стадію практичних дій і поступового наповнення конкретним змістом європейської концепції „нового сусідства” [47].
Відносини Євросоюзу з „країнами-сусідами” [48] перебувають зараз у стадії вироблення нових підходів і моделей у руслі нової Європейської політики сусідства (ЄПС), розробка якої вийшла на конкретний рівень, наближаючись до остаточного завершення. На думку європейців, ЄПС має стати відповіддю на нову ситуацію, що склалася на континенті внаслідок розширення Європейського Союзу й переміщення його кордонів на південь та схід. Ця політика повинна, крім того, підтримати зусилля, спрямовані на досягнення цілей Європейської політики безпеки.
Україну європейці розглядають як „сусіда” [47], відносини з яким ще потребують приведення у відповідність з новими реаліями. Українсько-європейське „сусідство” нині ускладнене зростанням у частини європейців елементів скептицизму в оцінці шансів Києва на членство в ЄС у коротко- або середньостроковій перспективі. Наповнення терміна „сусідня країна” [47] залишається неконкретизованим.
Однією з принципових особливостей ставлення ЄС до України є послідовне небажання брати на себе хоча б частину можливих інтеграційних ризиків[49]. Вважається, що Україна має самотужки впоратися із завданнями, які стоять перед нею, виходячи з її євроінтеграційних устремлінь. Коло практичних європейських інтересів щодо України, в цілому, визначено. Це передусім контрольоване користування її транзитним потенціалом, участь в експлуатації паливно-енергетичного комплексу, використання АПК і сировинно-переробного сектору тощо. Україна розглядається як один із засобів підвищення конкурентоспроможності економіки ЄС (оптимізація транзитних маршрутів), своєрідний «матеріальний» резерв (ресурси) [50], а також значний ринок збуту товарів та послуг європейських виробників.
Перспектива зміни ставлення ЄС до України найближчим часом пов’язана виключно із застосуванням до неї геополітичного критерію, який свого часу зіграв вирішальну роль в ухваленні рішення щодо початку процесу набуття членства в Євросоюзі країн Центральної Європи і Балтії. Укладання протягом 1992-1994 рр. європейських угод [51] з постсоціалістичними країнами цих регіонів було здійснено на підставі саме такого критерію, поза реальною оцінкою наявності у цих країнах належного рівня ринкових та демократичних перетворень і мало з боку ЄС характер «авансу» [51].
У ситуації, що склалася, завданням „номер один” [52] для української сторони слід вважати узгодження своїх поглядів з поглядами європейських партнерів. Це узгодження необхідне як щодо розуміння головних завдань двосторонньої співпраці на наступний період та інструментів їх реалізації, так і щодо вірогідних термінів досягнення Україною відповідності „Копенгагенським критеріям”[52].
Йдеться фактично про вибір однієї з трьох об’єктивно існуючих у нинішніх конкретно-історичних умовах можливостей: приєднання України до ЄС з оформленням статусу повноправного члена; відносини асоціації з певними обмеженнями інтеграційних устремлінь української сторони; підписання нового договору й встановлення двосторонніх відносин або у пропонованому європейцями форматі „особливого сусідства”[53], або у форматі іншого типу (можливо, „привілейованого”, як це було між Європейськими Співтовариствами та колишньою СФРЮ напередодні її розпаду) в рамках концепції „Розширена Європа” [53].
Українській стороні доцільно було б спробувати виробити спільну з Європою формулу, яка відбивала би сутність нинішнього етапу двосторонніх відносин, а також висвітлювала перспективу їхнього розвитку. Така формула повинна випливати з нової Європейської політики сусідства, в рамках якої Євросоюз планує розвивати відносини з Україною, але враховувати й те, що статус однієї з „країн-сусідів” [54] не повністю відповідатиме реальним місцю і ролі України в євроінтеграційному процесі.
Усвідомлення українцями власної „особливості” [54] у взаєминах з об'єднаною Європою, окрім усього іншого, повинно ґрунтуватися й на таких аргументах, як: безпрецедентна відмова від ядерної зброї; закриття Чорнобильської АЕС; демократична передача влади внаслідок президентських виборів тощо.
Україні не доцільно будувати політику щодо ЄС на основі визнання реальності швидкого вступу. Не варто також йти шляхом впровадження в суспільну свідомість комплексу „європейських очікувань” [55], пропонувати програму інтеграції до ЄС як національну ідею. У такий спосіб із зовнішньополітичної стратегії євроінтеграційні проекти можуть перетворитися на один з чинників внутрішньої політики, а відтак і на потенційне джерело політичних ризиків.
Замість інтеграції за „шоковим” [56] сценарієм слід запропонувати „інтеграцію конструктивну” [56], сутність якої полягає у подальшому розширенні й поглибленні співпраці з Європейським Союзом та його членами, поетапному досягненні Україною та українським суспільством європейського рівня життя.
Необхідними передумовами входження України до європейського політичного, безпекового, економічного та правового простору виступають поглиблення євроатлантичної інтеграції та завершення процесу вступу до Світової організації торгівлі.
Виходячи з проголошеного Екс-Президентом України Л. Кучмою принципу конструктивної інтеграції [57], трьома базовими завданнями, розв’язання яких віддзеркалює специфіку євроінтеграційної стратегії України, визначені такі:
· реалізація стратегії випереджального розвитку, яка має забезпечити до 2015 року зростання ВВП у 2,3–2,4 разу та подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами–членами ЄС;
· опанування інноваційної моделі з метою істотного підвищення конкурентоспроможності економіки, утвердження України як високотехнологічної держави;
· цілеспрямоване забезпечення рівня та якості життєвих стандартів, адекватних стандартам ЄС, подальше формування в Україні середнього класу, що гарантує стабільність та демократизацію суспільства.
У двосторонніх відносинах Україна очікує від ЄС надання статусу держави з ринковою економікою в контексті антидемпінгового законодавства, а також впровадження преференцій у рамках Генеральної системи преференцій ЄС, що знизило б імпортні тарифи на українські товари та дозволило б вітчизняним підприємствам повною мірою скористатися перевагами, що надає вступ до ЄС держав Центрально-Східноєвропейського регіону.
У ході першого після розширення ЄС самміту Україна – Євросоюз, що відбувся у Гаазі 8 липня 2004 р., сторони погодилися, що Україна має отримати статус країни з ринковою економікою, як тільки будуть виконані необхідні умови. Відбувся також всебічний обмін думками щодо спільної роботи над Планом дій в рамках Європейської політики сусідства, його деталізацією та перспективною спрямованістю. Слід зазначити, що з деяких принципових питань існують серйозні розбіжності. Так, Україна наполягає на внесенні до документа спеціального положення про посилення відносин з ЄС після виконання Плану дій. Євросоюз, погоджуючись з важливістю подальшого розвитку відносин, про що свідчить спільна заява сторін за результатами самміту, поки що не готовий внести зазначене положення до Плану дій.
У ході переговорів наголошувалося на потребі спільної праці над зміцненням стабільності та процвітання Європейського континенту, необхідності уникати появи в Європі нових ліній розмежування. У цьому зв’язку було підкреслено, що потребує розвитку конструктивний діалог з візових питань. Як зазначалося у спільній заяві, Україна і ЄС погодилися посилювати співпрацю у сфері управління ризиками, зокрема щодо угод про процедури безпеки обміну класифікованою інформацією і про встановлення рамок участі України в операціях ЄС з управління кризовими ситуаціями.
Системним ризиком подальшого зближення України з ЄС є не тільки неготовність української економіки до успішної ринкової конкуренції, а й незавершеність процесу внутрішньополітичної консолідації. Вступ до Європейського Союзу як кінцева мета реалізації євроінтеграційної стратегії може бути забезпечений лише за рахунок фундаментальних внутрішніх перетворень.
Принципово важливим напрямом таких перетворень є послідовна демократизація суспільства, забезпечення свободи слова та розбудова громадянського суспільства. У цьому контексті поглиблення співпраці України з ЄС після його розширення слід розглядати як визначальний чинник вирішення зазначених завдань. Необхідно враховувати, що нині формування системи відносин Євросоюз – європейське громадянське суспільство є майже завершеним. Аналіз принципів і методів функціонування цієї системи, перспектив її впровадження у вітчизняну політичну практику вимагає від українських науковців визначення засад діяльності організацій європейського громадянського суспільства, розгляду застосованих і запропонованих на майбутнє інституціями ЄС політико-правових механізмів їхньої участі в процесі прийняття рішень, зокрема щодо європейської інтеграції, з’ясування ролі програм ЄС зі сприяння розвиткові громадянського суспільства в європейських державах, що залишаються поза межами ЄС. За умов посилення громадського інтересу в Україні до міжнародних зв’язків, активнішого залучення громадян до участі у розбудові загальноєвропейського громадянського суспільства має розглядатися як неодмінна складова успішної євроінтеграційної стратегії України. Важливим завданням у зазначеному контексті є також встановлення, яких саме змін очікують українці від вступу нашої держави до ЄС.
Відродження притаманних українському народу духовних цінностей, подолання ідеологічних стереотипів, браку національної гідності, комплексу меншовартості, самоствердження українців як європейської нації через відтворення національної ідентичності обґрунтовано визнаються не менш суттєвими, ніж темпи економічного зростання, чинниками входження до демократичної спільноти європейських народів. Реалізація принципу конструктивної інтеграції потребує активної державотворчої політики також і в цих напрямах.
Не менш важливим чинником здійснення євроінтеграційної стратегії України є збереження досягнутого рівня й подальше поглиблення співробітництва з державами Центральної та Східної Європи [51]. Існують об’єктивні передумови поглиблення інтеграційних процесів в Центрально-Східноєвропейському регіоні за участю України. Близькість культурної спадщини наших народів, історичних традицій та цивілізаційних цінностей зумовлює можливість і необхідність їхнього подальшого зближення. Українська мова є третьою за поширеністю мовою, якою розмовляють в країнах ЄС – 25 (після турецької та російської): володіють і розмовляють українською близько 2 млн громадян цих країн, передусім нових членів Євросоюзу.
продолжение
--PAGE_BREAK--