Адвокат в гражданском процессе (Украина)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Юридичний факультет Кафедра цивільного та господарського права ДИПЛОМНА РОБОТА Адвокат у цивільному процесі Науковий керівник роботи Ніконова Н.О. ст.викладач Виконавець студент 5 курсу групи ЮП-99-5 Омельченко Іван Іванович Рецензент Чистоколяний

В.М. ст. викладач 2004р. Допускається до захисту Зав. кафедри, доцент Алєксєєнко І.Г. 2004р. Дніпропетровськ 2004 ЗМІСТ ВСТУП .4 Розділ 1. Представництво у цивільному процесі 1. Поняття цивільного процесу цивільного судочинства 2. Представництво у цивільному процесі . 19 Розділ 2.

Представництво адвоката у цивільному процесі 1. Процесуально-правове становище адвоката при веденні цивільних справ у суді першої інстанції 34 2.2. Діяльність адвоката як процесуального представника в стадіях апеляційного і касаційного провадження .3. Процесуальне представництво адвоката в стадії судового виконання .4. Особливості участі адвоката у цивільному процесі . .61

ВИСНОВКИ 78 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ .81 ВСТУП Розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Важливим кроком у створенні таких умов є Закон Про адвокатуру , ухвалений Верховною Радою

України 19 грудня 1992 р. Він проголошує, що адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності. Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та

інші адвокатські об єднання, які діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності ст. 4 . Цей Закон та прийняті відповідно до нього інші нормативні акти надають можливість сформувати висококваліфікований і впливовий адвокатський корпус, завершити становлення української адвокатури, яка має виконувати своє конституційне призначення забезпечити право на захист від обвинувачення та надання правової допомоги

при вирішенні справ у судах та інших державних органах ч. 2 ст. 59 Конституції України . Адвокатура - це найважливіший правовий інститут будь-якої держави, який стоїть на захисті прав громадян і віддзеркалює стан і рівень демократії в країні. Від того, наскільки вона міцна, організована, законодавчо захищена, у значній мірі залежить впевненість кожного громадянина у своєму добробуті, в успішності підприємництва.

В Україні ж при наявності традиційного правового нігілізму відношення до адвоката та адвокатури було й під час залишається у значній мірі негативним. Адвокат часто сприймається як особа, яка захищає злочинця чи протиправну справу підприємця. Але головне предназначення адвокатури, як явища, полягає у здійснені високосоцально значимих юридичних послуг всіму суспільству та його членам у захисті прав та свобод громадянина та юридичних осіб. Адвокат захищає закон від свавілля, а тому діяльність адвоката відповідає як

інтересам окремого громадянина чи установи, так і суспільно-правовим інтересам держави та суспільства. В останній час велика частина суспільства збагнула це, і відношення до адвокатури хоч і повільно, але змінюється. Престиж професії адвоката зростає. В цивільному судочинстві, як свідчить судова практика, від загального числа справ, у яких беруть участь представники сторін, більшість

їх розглядається за участю адвокатів. Його участь в суді надає змогу особі, права та законні інтереси якої порушено, отримати кваліфіковану юридичну допомогу та повною мірою захистити свої права та законні інтереси. Правосуддя з цивільних справ певною мірою відбиває професіоналізм юридичної практики в цілому та ступінь захищеності суб єктивних прав і охоронюваних законом інтересів громадян. Так, згідно із ст. 55 Конституції

України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Механізм правового регулювання правосуддя з цивільних справ не тільки визначає порядок реалізації конституційного права громадян на судовий захист відповідно до норм внутрішнього національного законодавства, а й

є передумовою використання міжнародних судових інститутів захисту прав людини. Це особливо важливо у зв язку із вступом України до Ради Європи та ратифікацією Європейської конвенції прав людини. Останнім часом серед фахівців та у засобах масової інформації йде жваве обговорення стану сучасної адвокатури.

Дехто висловлює думку про необхідність створення в Україні іншої - сильної і кваліфікованої адвокатури. Лунають заклики до створення єдиної професійної організації і протилежні гасла - створення такої організації посягне на незалежність адвокатів, а тому членство в ній має бути добровільним. До того ж рішення Конституційного

Суду у справі Солдатова відкрило шлях до слідства й в суд маси дилетантів та шахраїв. Потребує змін і Закон Про Адвокатуру . Недосконалим є й стан цивільного судочинства, на сам перед основного законодавчого акту, який його регулює - Цивільного Процесуального кодексу України, норми якого вже не відповідають дійсності. Таким чином, цю тему можна визнати актуальною та не вичерпаною, тим більше, що за останні роки відбулися

значні зміни в соціальному й економічному житті країни, що привели до появи ряду проблем, що не знаходять цілком свого рішення в законодавстві й у науковій теорії. МЕТА. Мета дипломної роботи - правове теоретичне обґрунтування представництва адвоката у цивільному процесі. ЗАДАЧА. Виходячи з мети та для її досягнення ставляться наступні задачи 1. Дослідити найбільш актуальних питань участі адвоката у цивільному процесі.

2. Проаналізувати окремі стадії цивільного процесу та роль адвоката у кожній з них. 3. Надати юридичний аналіз поняття цивільного процесу, інституту представництва, процесуального статусу адвоката у цивільному процесі. 4. Узагальнити практику участі адвоката у цивільному процесі. 5. Надати пропозиції стосовно вдосконалення законодавства, щодо участі адвоката у цивільному процесі.

ОБЕКТОМ даної дипломної роботи є правовідносини, яки виникають в процесі представництва адвоката у цивільному процесі. ПРЕДМЕТ дипломної роботи - правовий статус адвоката в цивільному процесі. Основою для написання роботи послужило коло документальних джерел, які можна підрозділити по наступних змістовних підгрупах 1. Навчальні видання, що дають загальну характеристику цивільного процесу та адвокатури - Цивільний процес України Навчальний посібник. Чорнооченко

C.I. Адвокатура України Навч. посіб. для студентів юрид. вищих навч. закладів і фак. Святоцький О.Д Михеєнко М.М. 2. Публікації в основному періодичні , що висвітлюють окремі питання участі адвоката у цивільному процесі - Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі Право України 1999 9. Панасюк О. Актуальні проблеми надання правової допомоги

і роль адвокатури в Україні Адвокат 2002 4 - 5. 3.Законодавчі першоджерела і коментарі до них , що виступають як діючий на практиці матеріал для регулювання питань цивільного судочинства та адвокатури - Закон України Про адвокатуру від 19.12.1992 Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963. При дослідженні цієї теми були використані наступні методи юридичний, діалектичний, системного аналізу.

Наукова новизна результатів роботи - надання пропозицій щодо вдосконалення діючого законодавства стосовно участі адвоката у цивільному процесі. Практичне значення - робота може бути використана для вивчення теми Адвокат у цивільному процесі студентами, а також корисна для юристів практиків. Структура роботи складається з двох розділів. Перший розділ присвячений представництву в цивільному процесі. В цьому розділі детально досліджено поняття цивільного процесу та розкривається

інститут представництва у цивільному судочинстві. Другий розділ досліджує представництво адвоката у цивільному процесі, він включає в себе аналіз процесуального положення адвоката при веденні ним справи на досудовій стадії, під час розгляду справи в суді першої інстанції, в стадії апеляційного та касаційного провадження та під час виконання судових рішень. Також досліджуються особливості участі адвоката в цивільному процесі.

Розділ 1 Представництво у цивільному процесі 1.1. Поняття цивільного процесу цивільного судочинства . Згідно із законодавством про судоустрій правосуддя здійснюється тільки судом шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ, пов язаних із захистом прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ

і організацій, шляхом розгляду в судових засіданнях кримінальних справ і застосування встановлених законом мір покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних. Загальноприйняте визначення правосуддя зводиться до того, що правосудця - одна з форм державного управління, засіб виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціальним органом державної влади - судом цивільних

і кримінальних справ за правилами, передбаченими цивільним і кримінальним процесуальним правом. Дане визначення дозволяє сформулювати такі основні ознаки правосуддя 1 здійснення його тільки спеціально створеним органом - судом 2 здійснення його шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних і кримінальних справ 3 здійснення його тільки у передбаченому законом порядку процесуальна форма 4 можливість застосування заходів державного примусу 5 наявність

спеціальних цілей. Ці ознаки, дійсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна вважати, що вони дозволяють точно визначити сутність правосуддя, його відмінність від інших форм юрисдикції. Наведені ознаки правосуддя тією чи іншою мірою знаходять свій прояв і в діяльності інших юрисдикційних органів, які здійснюють захист порушених прав. Так, цивільні справи розглядаються в засіданнях не тільки державними судами, усім органам цивільної

юрисдикції притаманна так звана процесуальна форма їх діяльності та деякі інші ознаки. Виходячи з цих міркувань, потрібні інші підходи до визначення сутності правосуддя. Поняття правосуддя має інтерпретуватися в єдності з судовою владою. Формула правосуддя здійснюється тільки судом є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту

і сфери правосуддя взагалі та щодо цивільних справ зокрема. Слід звернути увагу, що достатньо точно визначена сфера правосуддя в кримінальних справах. Згідно із ст. 15 Кримінально-процесуального кодексу України далі КПК правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню

інакше як за вироком суду й відповідно до закону. В цій формулі найбільш важливим є те, що вона зобов язує законодавця відносити вирішення кримінальних справ тільки до компетенції державного суду. Цього не можна сказати про правосуддя в цивільних справах. Стаття 6 Цивільного процесуального кодексу України далі ЦПК також містить положення про здійснення правосуддя в цивільних справах судом, проте цивільні справи

розглядаються не тільки судом, але й іншими органами цивільної юрисдикції. Таке положення по суті свідчить про наділення несудових органів судовими функціями, що суперечить принципу здійснення правосуддя тільки судом. Виходячи з єдності судової влади і правосуддя і необхідності концентрації судової влади, можна стверджувати, що правосуддя - це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада державна крім як у правосудді втілюватися не може

і не повинна. Винятковість як характерна риса судової влади, на нашу думку, і є свого роду ключем до розуміння правосуддя в правовій державі Правова держава фактично утворюється в суспільстві тоді, коли право стає центром життя суспільства, коли відносини громадян та держави є відносинами права, а не сили, а непорушність правового становища громадянина гарантована правосуддям, в якому інституалізується правовий зв язок між державою

і особою. Суд повинен забезпечити захист соціально-економічних, політичних прав, особистих прав та свобод громадян. Судовий захист - найвища гарантія забезпечення прав та свобод громадян, оскільки суд посідає певне становище у системі влади. Видатний юрист А. Ф. Коні був глибоко правий, коли писав Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів, про обмеження їх особистої волі в ім я загального блага

і про захист прав окремих громадян ця справедливість повинна відбиватися у законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдивляється в життєву правду людських потреб та-можливостей і в правосудді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живого, а не формального ставлення до особи людини Копи А. Ф. Собрание сочинений. М 1968. Т. 6. С. 25 У цьому твердженні немає перебільшення, бо

існує глибокий зв язок між послідовним і демократичним розвитком політичних інститутів будь-якого суспільства та становленням ідеї правосуддя. Історія розвитку суспільства свідчить про незмінний взаємозв язок демократизації суспільного життя і правового розвитку, в тому числі судових реформ. Тому в історії судових реформ можна знайти не тільки факти зміни умов здійснення правосуддя, що цікавить

перш за все юристів, але й відображення різних соціальних умов, надій, прагнень, настроїв людей. Таким чином, сутність правосуддя насамперед полягає в тому, що воно має втілювати винятковість судової влади у державі. Звідси зрозуміло, чому зміни в політичній, економічній, соціальній сферах суспільства нерозривно пов язані з побудовою правової держави, правовою реформою й впровадженням винятковості судової влади. Крім винятковості судової влади в правосудді повинна втілюватися

і повнота судової влади. Повнота судової влади - невід ємна якість правосуддя. Вона відбивається в тому, що в правовій державі правосуддя повинно бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі громадяни без винятку визнаються рівними перед судом. Це не тільки теоретичне положення, це-аксіома, яка підтверджена

соціально-історичною практикою і знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах з прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією чи законом. Якщо винятковість судової влади - це, так би мовити, генетична ознака правосуддя

і стверджує відокремлення судової влади від законодавчої і виконавчої, то повнота судової влади є функціональною ознакою правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової влади. В громадській свідомості ідея правосуддя пов язується саме з повнотою влади. Дійсно, повнота судової влади, поряд з її винятковістю, дозволяє називати правосуддя правосуддям ,

дозволяє розглядати інститут правосуддя як гарантію реалізації свободи і справедливості, правового порядку. Ідея повноти судової влади як принцип закріплена в чинному законодавстві. Згідно із ст. 6 ЦПК правосуддя в цивільних справах здійснюється на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду

і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право громадян на судовий захист серед основних прав громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам. В статті 14 Міжнародного пактупро громадянські й політичні права передбачено, що кожний громадянин має право при розгляді будь-якого кримінального звинувачення, яке пред явлене

йому, чи при визначенні його прав та обов язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий та публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним на основі закону. Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її винятковістю і повнотою потребує визначення не тільки генетичної, функціональної, але й предметної ознаки судової влади, тобто змісту судової влади і правосуддя як діяльності, спрямованої на певний соціальний

об єкт. Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, полягає у визначенні виду і обсягу суб єктивних прав і юридичних обов язків суб єктів права. Ці права і обов язки встановлюються на основі застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних обставин. Реалізація судової влади, отже, завжди пов язана з розглядом

конкретної юридичної справи, із забезпеченням прав людини. Предметна ознака правосуддя визначається потребами забезпечення реалізації прав всіх і кожного, а правосудна форма захисту прав громадян - шляхом розгляду і вирішення юридичної справи, а не шляхом адміністративних велінь, ставить громадянина в рівне становище не тільки з іншими громадянами, а й з державною владою, державою.

Ось чому саме судова влада природно є фактором обмеження втручання кого-небудь у правовий статус громадянина і в системі розподілу влади є тією противагою, яка забезпечує невід ємні і недоторканні права особи. Ця глибока закономірність складає зміст і функції правосуддя в правовій державі як охоронця прав і свобод особи. При цьому правосуддя являє собою єдину форму забезпечення законності

і справедливості у стосунках з участю громадян. Громадянин стає не тільки носієм певних прав, але й безпосереднім захисником їх в суді, він виступає, так би мовити, споживачем судової влади і законності. Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в певному напрямі функціонування правосуддя, яке сприяє шляхом вирішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод особи в суспільстві, реалізації законності

і справедливості в державі. Соціальна функція, зміст правосуддя у цивільних справах повинні зводитися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні. Хоча норми права застосовують не лише органи правосуддя, але й інші державні органи і громадські організації, однак правосуддя відрізняється від інших форм правозастосування тим, ці рішення органів правосуддя мають загальнообов язковий характер,

пріоритет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК рішення суду є обов язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Ця обставина детермінована високим соціальним статусом правосуддя. Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають законну силу.

Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада, як дійсна влада. Згідно із ч. 1 ст. 209 ЦПК суди постановляють рішення ім ям України. Нарешті, правосуддя як правозастосовча діяльність характеризується специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя

і її дотримання визначає законність судових рішень. Згідно із ст. 1 ЦПК порядок провадження в цивільних справах у судах визначається процесуальним законодавством. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою до скасування рішення ст. 314 ЦПК . Особлива юридична процедура, в якій відбувається вся судова діяльність високозначимий елемент правосуддя, вона кінець кінцем і забезпечує суворе дотримання начал законності, захисту прав

і свобод громадян. Ця процедура втілює найважливіші демократичні принципи правосуддя, що закріплені в Конституції України і процесуальному законодавстві. У правовій літературі терміни цивільний процес і цивільне судочинство вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання висловлюються різні судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів по вирішенню спорів та

інших справ, які стосуються прав та інтересів громадян, організацій, і по примусовому виконанню судових постанов, що здійснюється в точно визначеному порядку із забезпеченням активної участі заінтересованих осіб. Висловлюється думка, що цивільний процес - це діяльність суду по здійсненню правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ діяльність осіб, які беруть участь у справі,

і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі. Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного процесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щеглов підкреслює, що діяльність учасників правовідносин в

інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виділяти її і в процесуальній теорії. У суспільних відносинах, врегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що однаково неприпустимо. На основі цього робиться висновок про тотожність понять цивільного процесу

і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними відносинами, врегульованими цивільним процесуальним правом Див. Щеглов В. Н. Единство гражданского процесса и его обьект Труды ВЮЗИ. М 1977. Т. 51. С. 26-34 Таким чином, у науці цивільного процесуального права існують досить суперечливі підходи як до самої постановки проблеми, так

і до змістовної її характеристики. Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюватися в аспекті, який дозволяє визначити його зв язок та співвідношення з правосуддям у цивільних справах. Нерідко правосуддя ототожнюють з цивільним процесом. Наприклад, Н. Т. Арапов відзначає, що правосуддя в цивільних справах є діяльність державного суду і осіб, які беруть участь у ньому по розгляду

і вирішенню спорів про право цивільне Див. Арапов Н. Т. Проблеми теории и практики правосудия по гражданским делам. Л 1984. С. 12 На думку В. М. Семенова, цивільний процес поряд з кримінальним процесом є видом правосуддя, різновидом судової діяльності Див. Советский гражданский процесе. М 1978. С. 7 Як видно,

Н. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і діяльність осіб, заінтересованих у правосудді. Для цивільного процесу місця не залишається. В. М. Семенов, навпаки, ототожнюючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним процесом розуміє тільки судову діяльність. До аналогічних висновків призводять і судження М.

А. Гурвича, який відзначав, що цивільне процесуальне право, регламентуючи діяльність суду по здійсненню правосуддя, встановлюючи права й обов язки учасників процесу, є гарантією реалізації завдань цивільного судочинства Див. Советский гражданский процесе. М 1985. С. 9 Поняття цивільного процесу тісно пов язано з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуддя

і цивільний процес - не тотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу суб єктивних прав і юридичних обов язків персонально певних осіб, у вирішенні конкретної цивільної справи судом шляхом винесення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризується і тим, що воно повинно бути побудовано на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий захист, тобто можливість особисто бути захисником

своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і визначає необхідність встановлення специфічної форми здійснення правосуддя, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і вирішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і складає, на нашу думку, цивільний процес судочинство .

Якщо правосуддя - це судова діяльність по реалізації судової влади, то цивільний процес - це форма реалізації правосуддя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії права громадян на судовий захист. Такий зв язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе,

як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом. Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні - самостійні явища. Правосуддя - форма реалізації судової влади, а цивільний процес - форма здійснення правосуддя, яка покликана забезпечити і гарантії правосудця, і гарантії особи.

Цивільний процес як форма реалізації правосудця і права громадян на судовий захист має свою предметну сферу. Згідно з чинним цивільним процесуальним законодавством у порядку цивільного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження ч. 2 ст. 1 ЦПК . Визначення сфери цивільного процесу важливо, бо вона

є показником функціонування в державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес розрахований, як видно, на здійснення правосуддя в широкій сфері правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників цивільних, сімейних тощо . В порядку цивільного судочинства здійснюється правосуддя і у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, в яких громадянин перебуває з державним

органом або службовою особою наприклад, справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлінської діяльності , а також по справах окремого провадження, в яких захищаються не суб єктивні права, а охоронювані законом інтереси, неопосередковані суб єктивним правом наприклад, інтерес у судовому встановленні фактів, що мають юридичне значення перебування на утриманні, родинних

відносин тощо . Сфера цивільного процесу опредмечує соціальну функцію правосуддя в цивільних справах, профілює правосуддя в цивільних справах на певну групу суспільних відносин і допускає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи з додержанням єдиного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб єктивних прав і охоронюваних законом

інтересів. Стаття 1 ЦПК передбачає, що порядок провадження в цивільних справах у судах визначається законом, а справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочинства, крім винятків, встановлених законодавством. Таким чином, законодавство виходить з єдності цивільного процесу і загального характеру правосуддя в цивільних справах незалежно від того,

яку справу розглядає суд, Разом з тим, визначаючи сутність цивільного процесу, автори, як правило, вважають, що цивільне судочинство поділяється на самостійні види позовне по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин окреме. При цьому вони виходять з того, що матеріально-правова природа усіх цих справ має істотну специфіку, яка обумовлює процесуальні особливості їх судового розгляду. Наведені міркування викликають заперечення.

Прагнення обґрунтувати наявність у цивільному процесі окремих видів проваджень не відповідає законодавству і суперечить закріпленому в ньому положенню про єдність цивільного процесу. Цивільний процесуальний закон, встановивши для усіх цивільних справ єдину процесуальну форму їх розгляду і допускаючи в окремих випадках винятки із загальних правил, виходить з того, що цивільний процес

є загальною формою захисту прав і охоронюваних законом інтересів, а ті або інші особливості розгляду цивільних справ не можуть створити самостійного порядку їх розгляду. Єдність цивільного процесу, таким чином, забезпечується тим, що розгляд і вирішення цивільної справи може відбуватися тільки в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством. Цивільний процес як передбачений законом порядок розгляду

і вирішення цивільних справ характеризується стадійністю розвитку. Цивільний процес розвивається в певній послідовності, ю стадіях етапах , які відображають, так би мовити, логіко-ча- ові характеристики судової діяльності і процесуальної діяльності учасників цивільного процесу. В процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розуміють сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на певну процесуальну мету порушення спра-ж, підготовка справи до судового

розгляду та ін На нашу думку, це визначення є неповним. Будь-яка стадія цивільного процесу крім процесуальної мети характеризується своїм специфічним змістом, колом суб єктів процесуальної діяльності, особливим процесуально-документальним оформленням. У цивільному процесі існують такі стадії порушення цивільної справи підготовка цивільної справи до судового розгляду судовий розгляд перегляд рішень і ухвал, що не набрали законної сили касаційне провадження

виконання судових рішень виконавче провадження перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили наглядне провадження перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили, у зв язку з новови-явленими обставинами. Ці стадії складають систему, загальну модель цивільного процесу. Конкретна цивільна справа може пройти всі стадії, однак частіше справа проходить обов язкові стадії

- від порушення цивільної справи до судового розгляду, адже не завжди судове рішення в справі оскаржується, опротестовується або переглядається у зв язку з нововиявленими обставинами чи примусово виконується. Регламентація процесуальної діяльності не обмежується визначенням загального порядку цивільного судочинства за самостійними стадіями. Особливість правового регулювання цивільних процесуальних відносин полягає і в тому, що правовій регламентації підлягає кожна окрема процесуальна дія суду, який здійснює правосуддя,

кожна процесуальна дія учасника цивільного процесу позивача, відповідача, свідків і т. п Цивільне процесуальне законодавство визначає допустимі процесуальні дії в цивільному процесі, послідовність здійснення процесуальних дій суб єктами процесуальної діяльності, а також обов язкове документальне їх оформлення у відповідних процесуальних актах - документах ухвалах, рішеннях, протоколах тощо . Механізм стадійного руху цивільної справи, взаємозв язку процесуальних дій суб

єктів процесуальної діяльності та їх документального оформлення складає цивільний процес цивільне судочинство як встановлений законом порядок розгляду і вирішення цивільних справ. 1.2. Представництво у цивільному процесі. Конституція України наділяє громадян та юридичних осіб правом на правову допомогу, здійснення якої головним чином покладено на адвокатуру ст. 59 . Правова допомога при здійсненні захисту прав

і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у суді реалізується у формі цивільного процесуального представництва. З урахуванням цього можна зробити висновок, що інститут представництва в суді є одним з передбачених законом засобів реалізації права на судовий захист, гарантією забезпечення участі громадян і юридичних осіб у процесі та реального захисту їх суб єктивних прав і інтересів. Відповідно до ст.

110 ЦПК громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники. Інститут судового представництва обумовлюється різними обставинами. Перш за все неможливістю здійснення судового розгляду та вирішення цивільної справи у зв язку з недієздатністю

осіб, що беруть участь у справі, за віковим критерієм неповнолітні або за медичним критерієм громадяни, які в судовому порядку визнані недієздатними . По-друге, неможливістю юридичних осіб, що очолюються колегіальними органами правліннями , безпосередньо брати участь у розгляді справи. Нарешті, бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді справи у суді. Отже, ці обставини можуть носити юридичний або фактичний характер.

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переконливою є точка зору, що представництво в цивільному процесі - це самостійний процесуальний інститут, а не різновид загально-цивільного представництва. В процесуальній літературі цей висновок був достатньо аргументований і переконливо обґрунтований. Представництво в цивільному процесі відрізняється від загальноцивільного

представництва виконуваними функціями характером і змістом правовідносин, що складаються між його суб єктами колом осіб, що мають право виступати як представники підставами виникнення і припинення характером та обсягом наданих повноважень тощо. Наприклад, функцією загальноцивільного представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення представником від імені довірителя угод, які створюють, змінюють або припиняють цивільні

права і обов язки останнього. У цивільних правовідносинах суб єктивні права й обов язки реалізуються їх суб єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю заміщає такого суб єкта. Представник у цивільному процесі може не тільки заміщати сторону, але і діяти поряд з нею, тобто особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для використання ними права мати у цій справі представника ст.

110 ЦПК . Обсяг повноважень представника в цивільному праві цілком залежить від волі довірителя і визначається змістом договору доручення. Судовий представник наділений самостійними процесуальними правами, які передбачені процесуальним законодавством і на здійснення яких не потрібно спеціального дозволу заінтересованої особи. У процесуальній літературі іноді значно розширюються межі

інституту судового представництва. Так, наприклад, участь представників органів державного управління ст. 121 ЦПК і представників громадськості ст. 161 ЦПК розглядається як складова частина, один з видів судового представництва. Для цих суджень немає достатніх підстав, крім того, вони суперечать чинному законодавству. Відповідно до статей 98, 110, 112 ЦПК справи у суді через представників можуть вести не всі учасники процесу, а тільки сторони, треті особи, заявники та заінтересовані особи у справах,

що виникають з адміністративно-правових відносин, і у справах окремого провадження. Тому судове представництво необхідно відрізняти від участі в суді представників органів державного управління, профспілок, державних підприємств, установ, організацій, що беруть участь у справі в порядку ст. 121 ЦПК, а також від участі представників громадських організацій та трудових колективів у цивільному процесі, що передбачено ст. 161 ЦПК. Метою участі органів державного управління та

інших суб єктів, зазначених у ст. 121 ЦПК, є захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб або держави, що обумовлено їх компетенцією. Метою участі представників громадської організації або трудового колективу, що уповноважили їх, є викладення думки організацій та колективів з приводу справи, яка розглядається судом. ЦПК не дає визначення цивільного процесуального представництва.

В юридичній літературі існують два підходи до цієї проблеми. Згідно з одним під судовим представництвом розуміються правовідносини, в силу яких одна особа здійснює в межах своїх повноважень процесуальні дії від імені і в інтересах іншої особи. Згідно з іншим - представництвом визнається саме процесуальна діяльність, тобто сукупність здійснених процесуальних дій. Більш переконливим

є визначення судового представництва як процесуальних правовідносин. Реальна поведінка діяльність учасників правовідносин згідно з їх правами і обов язками є одним з структурних елементів правовідносин. Це повною мірою стосується і процесуальних правовідносин. Здійснення процесуальних дій, хоча б і від імені іншого учасника процесу, неможливо поза правовідносинами.

Діям представника, що здійснені без належно оформлених повноважень або за їх межами, не надається юридичного значення. Якщо в цивільному праві можливо подальше схвалення таких дій довірителя, то в цивільному процесі це неможливо. Таким чином, судове представництво - це правовідношення, в силу якого одна особа - представник - здійснює в суді в межах наданих йому повноважень процесуальні дії від

імені та в інтересах іншої особи з метою надання юридичної допомоги при розгляді цивільної справи та здійсненні захисту суб єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Судовими представниками відповідно вважаються особи, які виступають в суді від імені суб єкта, що займає в процесі процесуальне становище сторони, третьої особи позовне провадження , заявника або заінтересованої особи провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових

відносин, та окреме провадження , з метою захисту його прав та інтересів. Процесуальне становище судових представників визначено тим, що вони, вступаючи в правовідносини з судом, мають самостійні процесуальні права та обов язки і в той же час беруть участь у справі для захисту не своїх інтересів, а прав та інтересів інших осіб. З урахуванням викладеного можна окреслити основні ознаки

судового представництва. По-перше, судове представництво в цивільному процесі характеризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах особи, суб єктивні права або охоронювані законом інтереси якої підлягають захисту в суді. Представник, беручи участь у справі, не набуває для себе будь-яких благ, що пов язані з вирішенням спору або інших правових питань. Всі правові наслідки дій представника поширюються лише на особу, яку

він представляє. По-друге, представництво здійснюється від імені того суб єкта, суб єктивні права або інтереси якого підлягають судовому захисту. По-третє, представника в суді може мати лише визначене законом коло суб єктів. Ці суб єкти є особами, що беруть участь у справі, тобто посідають визначене процесуальне становище. Крім того, це тільки ті особи, які мають особисту юридичну заінтересованість у розгляді справи.

Нарешті, судовий представник завжди діє в межах наданих йому повноважень, тобто він може здійснювати тільки ті дії, на які йому дано відповідне право законом або довірителем . Представництво в цивільному процесі можливе в будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розгляду, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення, незалежно від того, в якому з трьох видів провадження розглядається

справа. Як судових представників до участі в цивільному процесі закон допускає досить широке коло осіб. Відповідно до ст. 112 ЦПК ними можуть бути 1 члени органів управління, працівники підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об єднань, інших громадських організацій - у справах цих підприємств, установ та організацій 2 уповноважені професійних спілок - у справах робітників, службовців, членів колгоспів, а також осіб, захист прав та

інтересів яких здійснюється професійними спілками 3 уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій у справах членів цих організацій 4 адвокати - в справах громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства та юридичних осіб ст. 1 Закону України від 19 грудня 1992 р. Про адвокатуру 5 один

із співучасників за дорученням інших співучасників ст. 104 ЦПК 6 інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва в даній справі. Згідно із ст. 111 ЦПК як судові представники в процесі можуть брати участь батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники, якщо потребують захисту суб єктивні права та законні інтереси недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено

дієздатними. Представником у суді може бути тільки правосуб єктна особа, тобто в неї повинна бути наявність цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Це означає, що представниками в цивільному процесі можуть бути лише громадяни, які досягай повноліття, при умові належного оформлення повноважень та при відсутності передбачених законом перешкод для виконання ними функцій судового представника. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування,

не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво. Не можуть, відповідно до п. З ст. 116 ЦПК, бути представниками у суді адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допомоги з порушенням правил, встановлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, відносно яких зупинена дія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або воно анульовано згідно із ст. 16 Закону

України від 19 грудня 1992 року Про адвокатуру . Крім того, ст. 7 цього Закону встановлює, що адвокат не має права прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового

засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також якщо в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. Проте перелічені суб єкти можуть бути представниками тих організацій, де вони працюють наприклад юрисконсультом , представниками співучасників по справі, якщо самі вони є особами, що беруть участь у справі.

Вони також можуть здійснювати представництво в інтересах осіб, що перебувають під їхньою опікою чи піклуванням, або відносно своїх дітей та усиновлених. Згідно з ч. 2 ст. 116 ЦПК не можуть бути представниками в суді судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

Класифікація судового представництва на види провадиться з урахуванням і на підставі різних критеріїв. Перш за все слід звернутися до ст. 110 ЦПК, яка має назву Види представництва , але безпосередньо не визначає видів представництва, що існують чи можуть здійснюватися у цивільному процесі. Проте аналіз цієї статті дає змогу зробити висновок, що законодавець виділяє два види представництва

за суб єктним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак осіб, в інтересах яких здійснюється представництво у суді а представництво громадян ч. 1 ст. 110 ЦПК б представництво юридичних осіб ч. 2 ст. 110 ЦПК . В процесуальній літературі цю класифікацію умовно називають легальною класифікацією. Такий поділ є обґрунтованим, оскільки кожен з видів має свої певні особливості, передбачені чинним

законодавством статті 100-111 ЦПК . За ступенем обов язковості та юридичним значенням волевиявлення осіб, права та інтереси яких потребують захисту, можна виділити а обов язкове представництво, для виникнення якого не потрібна згода особи, права та інтереси якої захищаються у суді б факультативне представництво, яке може виникнути тільки при наявності на це волевиявлення відповідного суб єкта довірителя . Практичне значення має класифікація судового представництва з підстав його виникнення.

З урахуванням цього критерію представництво поділяється на договірне, законне, громадське і офіційне. Підставами представництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати представництво по відношенню до іншої особи з метою захисту прав останньої. Договірне представництво - це представництво, підставою виникнення якого є волевиявлення представника і довірителя, тобто в його основі лежить цивільно-правовий договір доручення.

Договірне представництво може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій, співучасниками та іншими особами, які допущені судом до виконання процесуальних функцій представника. В зв язку з участю в цивільному процесі юрисконсультів як представників в юридичній літературі існує точка зору, що підставою виникнення договірного представництва може бути не тільки договір доручення,

але й трудовий договір. Ця думка є не досить обґрунтованою, тому що трудовим договором визначаються функції та обсяг трудових прав і обов язків, що окреслюють взаємовідносини робітника і юридичної особи, тобто коло взаємних прав і обов язків працівника та роботодавця. Для вступу в правовідносини з іншими суб єктами, навіть якщо юрисконсульт виконує трудові обов язки, йому необхідне спеціальне оформлення повноважень, передбачене відповідним законом.

Тому можна зробити висновок, що в основі здійснення юрисконсультом представництва у суді лежить не трудовий договір, а договір доручення, що його повноваження повинні бути оформлені довіреністю, з урахуванням вимог, передбачених процесуальним законодавством п. 2 ст. 113 ЦПК . Найбільш поширеною формою добровільного представництва у судовій практиці є представництво, що здійснюється адвокатами. Діяльність адвокатури в

Україні регулюється Законом України від 19 грудня 1992 р. Про адвокатуру та іншими законодавчими актами, уставами адвокатських об єднань. Адвокатура-добровільне професійне громадське об єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати

їм іншу юридичну допомогу ст. 1 Закону Про адвокатуру . Законне представництво має місце у випадках, коли права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, а також громадян, що не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усиновителі, опікуни або піклувальники.

Крім того, в справах, де повинен брати участь громадянин, визнаний безвісно відсутнім, його законним представником виступає опікун, призначений для охорони і управління майном безвісно відсутнього. По справах, в яких повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як законний представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони

і управління спадковим майном ст. 111 ЦПК . Законне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над неповнолітнім або особою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, призначення опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опікуна для охорони і управління спадковим майном та ін. Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли п ятнадцяти

років, і над громадянами, що визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або недоумства. Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від п ятнадцяти до вісімнадцяти років та над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. З моменту придбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено,

функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників припиняються. Відповідно до загального правила законними представниками, як і іншими судовими представниками, можуть бути лише повнолітні дієздатні громадяни. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише в змозі, а й повинні виконувати функції законних представників, і в тих випадках коли вони самі

є неповнолітніми ст. 111 ЦПК . Відповідно до Сімейного кодексу України піклування може бути встановлене також над особами, які за станом здоров я не можуть самостійно захищати своїх прав та інтересів. Такий піклувальник не може бути визнаний законним представником, оскільки в цьому разі одного факту піклування недостатньо для вчинення у суді процесуальних дій від імені та в інтересах повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб

єктивних прав. Для ведення справи у суді він повинен мати належно оформлене доручення підопічного, що не дає підстав для віднесення його до законних представників, тому що це є підставою виникнення договірного представництва. Особливістю законного представництва є те, що законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як представника ч.

4 ст. 111 ЦПК , причому остання буде діяти вже теж як договірний представник. Різновидом судового представництва є офіційне представництво. У випадках, коли місце проживання або місце роботи боржника невідомі і повістку вручити не можна, стягувач має право просити суд за місцем виконання судового рішення постанови, ухвали призначити офіційного представника боржника.

Громадське представництво - це представництво, що здійснюється в цивільному процесі уповноваженими громадських організацій по справах членів цих організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких вони можуть захищати згідно з статутом чи положенням. Підставою виникнення цього виду представництва, як правило, є факт членства громадянина в тій чи іншій організації, яка згідно з статутом або положенням має право

надавати юридичну допомогу своїм членам. Крім того, громадське представництво може здійснюватись тільки при наявності волевиявлення на це з боку особи, яку представляють. При відсутності цього уповноважені громадських організацій не можуть бути допущені до участі у справах як судові представники. Чинне законодавство, наприклад передбачає, що професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси робітників у сфері виробництва, праці, побуту й культури ст.

244 КЗпП . Отже, представниками у суді можуть бути уповноважені професійних спілок - у справах робітників, службовців, членів колгоспуі, а також інших осіб, захист прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками п. 2 ст. 112 ЦПК . Крім профспілок правом здійснювати судове представництво наділені й інші громадські організації, коли їм їх статутом або положенням надано право захищати права й

інтереси членів цих організацій п. З ст. 112 ЦПК . Це загальне положення закріплене Законом України від 16 червня 1992 р. Про об єднання громадян , ч. 1 ст. 20 якого передбачає, що об єднання громадян політичні і громадські організації користуються правом представляти та захищати законні інтереси своїх членів у державних і громадських органах.

Так, згідно з п. 4 Положення про Державне агентство України з авторських і суміжних прав затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1992 р. захист авторських і суміжних прав у суді мають право здійснювати на договірній основі уповноважені цього агентства Див. Звід постанов Кабінету Міністрів України Зібрання законодавства.

України. 1998. 1. Сепія 2. С. 169-177 Чинне процесуальне законодавство відносить судового представника до осіб, що беруть участь у справі ст. 98 ЦПК . Незважаючи на це, окремі автори не відносять судових представників до осіб, що беруть участь у справі, обґрунтовуючи цей висновок тим, що представники діють на захист інтересів особи, яку представляють, і тільки від її імені, а тому вони не мають юридичної заінтересованості у справі,

їх процесуальні права обумовлені обсягом прав особи, яку представляють, а це означає, що дії, які вони виконують у процесі, не мають самостійного характеру. Інші вчені на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, які беруть участь у справі, включають до їх складу і представників. Цей висновок є більш переконливим. Твердження, що представники не мають особистого юридичного

інтересу в справі, є необґрунтованими. Справа в тому, що представники мають у процесі процесуальну заінтересованість, оскільки вони заінтересовані в розгляді справи на користь особи, яку представляють. Заінтересованість представників обумовлена наявністю особистого інтересу у справі особи, від імені і на захист прав якої вони здійснюють свою діяльність. Крім того, згідно із законом судові представники мають комплекс самостійних процесуальних прав

і обов язків поряд з іншими суб єктами, що є особами, які беруть участь у справі ст. 99 ЦПК . За невиконання своїх процесуальних обов язків вони можуть бути притягнуті до відповідальності ст. 117 ЦПК . Наприклад, ст.16 Закону України Про адвокатуру передбачає, що рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення, як адміністративне попередження зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською

діяльністю на строк до одного року анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Непереконливим є і довід, що представники не можуть бути віднесені до осіб, які беруть участь у справі, оскільки вони діють в процесі не від свого імені, а від імені особи, інтереси якої захищають у суді. Правове становище кожного з учасників процесу має певні особливості, тому цю обставину слід розглядати лише як специфіку процесуального становища судового представника.

Представники, незважаючи на те, що діють від імені особи, яку представляють, можуть у своїх міркуваннях торкатися правової суті цивільної справи, висловлювати думку з будь-яких питань у процесі її розгляду, а також у процесі перевірки та перегляду постановлених рішень у передбаченому законом порядку. При цьому не має значення характер їх юридичної заінтересованості та від свого або чужого імені здійснюються необхідні процесуальні дії. Основним

є те, що закон надшив представників самостійними процесуальними правами й поклав на них певні обов язки, що забезпечують виконання представницьких функцій по захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, яких вони представляють, та дають можливість впливати на рух і розвиток процесу. Таким чином, все висловлене свідчить про те, що судові представники мають характерні ознаки осіб, які беруть участь у справі, і вони обґрунтовано віднесені цивільно-процесуальним законодавством

України до цієї групи учасників процесу. Отже, судові представники - це самостійні суб єкти цивільних процесуальних правовідносин, які є особами, що беруть участь у справі. Здійснення функцій судових представників у цивільному судочинстві можливе за умови наявності відповідних повноважень, належним чином оформлених. Згідно із ст. 113 ЦПК повноваження договірних представників стверджуються довіреністю.

Довіреність від імені підприємств, установ, організацій видається за підписом власника, керівника або іншої уповноваженої ними службової особи і засвідчується печаткою відповідного підприємства, установи, організації, а від імені кооперативних організацій, їх об єднань, інших громадських організацій - за підписом посадових осіб, уповноважених статутом положенням , з печаткою відповідної організації. Довіреності громадян посвідчуються нотаріально або на підприємстві,

в установі, організації, де вони працюють в управлінні будинками за місцем проживання військовослужбовців - у відповідній військовій частині осіб, які мешкають у населених пунктах, де немає нотаріальних контор у виконавчому комітеті міської, селищної чи сільської Ради народних депутатів осіб, що перебувають на лікуванні у відповідному лікувальному закладі. Довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, можуть бути посвідчені начальниками місць

позбавлення волі ст. 114 ЦПК . Повноваження членів колегіальних органів управління колгоспами, іншими кооперативними організаціями, їх об єднаннями, іншими громадськими організаціями стверджуються витягом з протоколу засідання належного органу управління, що уповноважив вести справу в суді п. 1 ст. 113 ЦПК . В окремих випадках повноваження судового представника можуть бути підтверджені усною заявою довірителя

із занесенням її до протоколу судового засідання п. 5 ст. 113 ЦПК . Повноваження батьків та усиновителів, що здійснюють представництво в інтересах своїх дітей, підтверджуються свідоцтвом про народження дитини або судовим рішенням про усиновлення. Опікуни та попечителі повинні подати рішення державної адміністрації або відповідного виконкому Ради народних депутатів про призначення їх опікунами чи піклувальниками.

Оригінали або копії документів, що стверджують повноваження представників, приєднуються судом до справи. У протоколі судового засідання повинен бути зроблений запис про те, який документ підтверджує повноваження представника, ким він виданий і чи правильно оформлений. Особи, які не мають довіреності або інших документів, що стверджують їх повноваження на ведення справи в суді, не можуть бути допущені до участі в процесі як представники.

Відсутність у представника належно оформлених повноважень позбавляє здійснені ним процесуальні дії юридичної сили. При наявності належним чином оформлених повноважень на ведення справи в суді представник допускається до процесу і набуває право на здійснення всіх процесуальних дій, які вправі здійснювати сама особа, яку представляють. Повноваження представників прийнято поділяти на загальні та спеціальні. До загальних відносяться ті, якими судові представники володіють як особи, що беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 99 ЦПК це право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, а також

інші процесуальні права. Таким чином, обсяг загальних повноважень Представника закон окреслює тими процесуальними правами, без використання яких він не може здійснювати представницькі функції. Спеціальні - це повноваження по виконанню дій, що спрямовані на розпорядження предметом спору та розвиток процесу. З урахуванням цього до спеціальних повноважень належать право передачі справи до товариського чи третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання

позову, зміна предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі передоручення , оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей ст. 115 ЦПК . Слід звернути увагу на те, що право на здійснення спеціальних повноважень договірним представником повинно бути спеціально обумовлено у виданій йому довіреності, а обсяг цих повноважень цілком залежить від волевиявлення довірителя.

Ця вимога поширюється і на громадських представників. Що стосується законних представників, то вони можуть здійснювати в суді всі ті процесуальні дії, які могли б виконувати самі особи, яких представляють, при наявності у них у повному обсязі цивільної процесуальної дієздатності та при умові безпосередньої участі в процесі. Отже, законні представники вправі здійснювати самостійно, тобто без спеціальних на те повноважень,

процесуальні дії, що перелічені у ст. 115 ЦПК. Судові представники у цивільному процесі зобов язані сумлінно користуватися належними їм правами і виконувати відповідні обов язки. Розділ 2 Представництво адвоката у цивільному процесі. 2.1. Процесуально-правове становище адвоката при веденні цивільних справ у суді першої інстанції Законність і обґрунтованість судового рішення, швидкість розгляду цивільної справи значною

мірою залежать від повноти її підготовки до судового розгляду. Тут закладається основа успішного вирішення судом спору про право чи іншої правової вимоги. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 5 березня 1977 р. 1 із змінами на 25 травня 1998 р. Про підготовку цивільних справ до судового розгляду підкреслено, що підготовка справ до судового розгляду

- важлива самостійна стадія цивільного процесу, метою якої є забезпечення правильного і своєчасного вирішення цивільних справ. Підготовка кожної цивільної справи до розгляду в судовому засіданні, незалежно від її складності, є обов язковою і повинна бути проведена в строки, передбачені ст. 146 ЦПК1. Підготовка справи до судового розгляду є обов язковою

і при новому розгляді справи після скасування раніше постановленого рішення2. Належно проведена підготовка справи до судового розгляду має значення для якісного вирішення цивільних справ. Недооцінка значення цієї стадії процесу, формальне ставлення до неї призводить до відкладення розгляду справи, тяганини, а нерідко і до постановлення необґрунтованих рішень. На підставі наданих повноважень адвокати допомагають заінтересованим особам звернутися до суду за захистом

їх цивільних прав. Для цього використовуються цивільні процесуальні засоби - позовна заява, в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин - скарга і заява, а при окремому провадженні - заява. До подачі позову адвокат виконує значну і складну допроцесуальну роботу по вивченню матеріалів справи і написанню заяви. Матеріали справи складаються з усних пояснень заінтересованих осіб

і поданих ними документів - договорів, посвідчень, постанов, довідок, квитанцій, актів, ордерів, листів службового і особистого характеру, що містять відомості, які мають значення для справи. Згідно з ст. 6 Закону про адвокатуру адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних справах. Вивчення матеріалів справи дає можливість адвокату визначитися у правовій природі позову, його елементах і наявності необхідних підстав для реалізації права на пред

явлення позову, намітити склад сторін та інших осіб, які візьмуть участь в справі, та інших учасників процесу визначити предмет доказування і докази для їх підтвердження, зібрати їх і подати судові з позовною заявою. Для того щоб позов міг виконати роль засобу порушення судової діяльності, він повинен містити в собі певні складові частини елементи . Елементи позову визначають зміст судової діяльності,

індивідуалізують позови. За елементами проводиться класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду і предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту відповідача проти позову, для вирішення питання про прийняття позову до судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у своєму рішенні. Кожний позов складається з трьох елементів предмета, підстави, змісту.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен винести рішення. Ця вимога повинна носити правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також бути підвідомчою суду. В процесі розгляду та вирішення цивільної справи по суті позивач має право змінити предмет позову ст. 103 ЦПК , тобто, звернувшись до суду з однією вимогою, в процесі розгляду справи він може замінити цю вимогу іншою.

Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин. У випадку, коли нова вимога позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач зобов язаний пред явити новий позов. Правильне визначення предмета позову має важливе практичне значення, оскільки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у рішенні.

За предметом позову визначається підвідомчість даної справи, проводиться класифікація на окремі категорії справ. Матеріально-правова вимога позивача повинна опиратися на підставу позову. Підставою позову визнають обставини, якими адвокат обґрунтовує вимоги свого клієнта ст. 137 ЦПК . Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Тому в підставу позову не можуть входити обставини, що виступають доказами по справі. З ними закон не пов язує виникнення, зміни або припинення прав чи обов язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які входять у підставу позову. В підставу позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Однак для обґрунтування вимоги адвокат повинен наводити завжди повний комплекс фактів.

Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою. Так, наприклад, підставою позову про стягнення коштів на утримання дітей аліменти є а факт перебування позивача і відповідача в зареєстрованому шлюбі б факт народження дитини в цьому шлюбі в факт перебування дитини на утриманні позивача. Тільки при наявності цього комплексу складу фактів позовна вимога може вважатися обґрунтованою.

Підстава позову включає в себе ті юридичні факти, які підтверджують наявність чи відсутність спірних правовідносин, а також факти, які підтверджують порушення прав позивача привід до пред явлення позову . Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.

Слід підкреслити, що чинне процесуальне законодавство не вимагає від позивача обґрунтування своїх вимог відповідними нормами права. На суд покладається обов язок встановити спірні правовідносини і застосувати до них відповідні норми матеріального права. Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межі доказування, а також

є гарантією прав відповідача на захист проти позову. Підстава позову викладається в позовній заяві. Однак, як вже зазначалося, протягом всього часу розгляду справи по суті позивач має право змінити підставу позову ст. 103 ЩІК . Така зміна може мати місце і допускається чинним законодавством з метою встановлення об єктивної істини і дійсних взаємовідносин між сторонами.

Разом з тим закон дещо обмежує позивача у можливості зміни підстави позову міняючи її, позивач не може вийти за межі спірних правовідносин. Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального права немає єдиної думки щодо складових частин елементів позову. Одні процесуалісти вважають, що немає необхідності виділяти зміст позову як окремий елемент, оскільки

він охоплюється предметом і підставою, інші - заперечують проти цієї точки зору і обґрунтовують необхідність виділення такого елементу. Виділення змісту позову як його елементу є необхідним, оскільки в позові повинні відобразитися дві вимоги позивача вимога до суду про захист порушеного чи оспорюваного права і вимога позивача до відповідача. Тому під змістом позову необхідно розуміти вид судового захисту, за

яким позивач звертається до суду. Позивач може просити суд винести рішення про присудження йому певної речі про поновлення порушеного права про визнання наявності чи відсутності суб єктивних прав про зміну чи припинення існуючого між сторонами правовідношення. Тому вимога позивача про присудження, визнання чи перетворення певних правовідносин і є змістом кожного позову. Виділення змісту позову як вимоги позивача, направленої до суду, про здійснення

певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити підвідомчість даної справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і постановити конкретне, повне і доступне рішення що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права. За змістом позови класифікуються на окремі види. Всі елементи позову тісно пов язані між собою.

Юридичні факти, які підтверджують суб єктивне матеріальне право і є підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що складають предмет позову. В той же час матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто зміст позову. Позовна заява складається адвокатом у письмовій формі за визначеним ст. 137 ЦПК змістом. Суддя, до якого надійшла заява з додатками, вирішує питання про

її прийняття. Відмова у прийнятті оформляється мотивованою ухвалою, яка може бути оскаржена адвокатом ст. 136 ЦПК за наявності у нього відповідного повноваження. З прийняттям позовної заяви виникають цивільні процесуальні правовідносини, у яких бере участь адвокат, котрий набуває прав і обов язків процесуального представника. Підготовка цивільних справ до судового розгляду, метою якої

є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи, покладена на суддю ст. 143 ЦПК . Процесуальні дії осіб, що беруть участь у справі, а також їх процесуальних представників в тому числі адвокатів здійснюються, в основному, на вимогу судді. Разом з тим процесуальні дії по підготовці цивільної справи до судового розгляду можуть здійснюватися і за ініціативою процесуальних представників-адвокатів

і спрямовуватися на визначення характеру спірних правовідносин, обставин, які підлягають встановленню, на відшукання доказів, на визначення кола осіб, що братимуть участь у справі тощо. Адвокатові, перш ніж почати збирати докази , необхідно визначити , які докази повинні бути зібрані, треба установити предмет і межі доказування. Як правильно відзначав П.Я. Трубників , непоодинокі випадки, коли суб єкти доказування починають збирати доказу , не сформулювавши

чітко його предмет, що приводить до помилок 1. При підготовці справи до судового розгляду адвокат повинний чітко визначити предмет доказування. Правильно визначити предмет доказування по цивільній справі - значить додати всьому процесові збирання, дослідження й оцінки доказів потрібний напрямок. У юридичній літературі під предметом доказування розуміється сукупність юридичних фактів, від установлення яких залежить розгляд справи1. Щоб правильно визначити предмет доказування, необхідно визначити характер

правовідносин сторін і закон, яким варто керуватися при розгляді суперечки. Без визначення обставин, що підлягають включенню в предмет доказування, не можна також правильно визначити і характер правовідносин сторін і відповідну до застосування норму матеріального права. Обидві ці задачі повинні виконуватися адвокатом одночасно. Представники вправі ставити перед суддею питання про витребування доказів від осіб, які відхилили вимогу

адвоката про їх добровільну видачу, а також можуть порушувати клопотання про забезпечення доказів і позову п. 7 ст. 143, ст. 149 ЦПК , про зміну умов його забезпечення ст. 154 ЦПК або скасування ст. 155 ЦПК . При оформлених повноваженнях на ведення справи в суді адвокат відповідача може використати загальні процесуальні засоби захисту, передбачені статтями 99, 103 та іншими статтями ЦПК, а також спеціальні процесуальні засоби - заперечення проти позову

і зустрічний позов. Заперечення проти позову подаються у письмовій формі за ініціативою відповідача і на вимогу судді п. 2 ст. 143 ЦПК . Право на пред явлення зустрічного позову може бути реалізоване адвокатом не пізніше як за три дні до судового засідання. В стадії підготовки справи до судового розгляду процесуальні представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають право заявляти суду клопотання про призначення

експертизи, проведення огляду на місці, об єднання і роз єднання позовів та вирішення інших питань для забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи. Розгляд та вирішення цивільної справи є основною, центральною стадією цивільного процесу. На цій стадії розвитку цивільно-процесуальної діяльності суд виконує завдання цивільного судочинства,

що були поставлені перед ним і полягають в охороні прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством ст. 2 ЦПК . Судовий розгляд досягає своєї мети лише в тому випадку, якщо він відбувається в суворій відповідності з вимогами цивільного процесуального законодавства, з дотриманням процесуальної форми, що

є гарантією здійснення правосуддя у цивільних справах і забезпечує захист прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом. Згідно із ст. 159 ЦПК розгляд цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Судове засідання проводиться в приміщенні суду, а з найбільш актуальних справ і справ, що мають широкий громадський інтерес безпосередньо на підприємствах, будовах, в установах,

КСП та агрофірмах. У літературі по-різному висвітлюється співвідношення понять судовий розгляд і судове засідання . Одні автори вважають судове засідання формою судового розгляду, в якому відбувається розгляд і вирішення спору по суті. Інші гадають, що термін судовий розгляд означає розгляд і вирішення справи по суті судом першої інстанції. Думається, що перша думка є більш обґрунтованою, адже судовий розгляд - це стадія цивільного процесу,

що здійснюється у формі судового засідання. Судове засідання є зовнішньою формою стадії судового розгляду. Стадія судового розгляду, як і інші стадії цивільного процесу, має специфічну мету. Ця мета полягає у повному, всебічному, об єктивному з ясуванні фактичних обставин справи в судовому засіданні, у з ясуванні дійсних взаємовідносин сторін та

інших осіб, які беруть участь у справі, їх прав і обов язків, а також у постановлені законних та обґрунтованих рішень на підставі дотримання процесуального законодавства. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції зазначається, що чітке і неухильне дотримання судами

України норм процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції є обов язковою умовою здійснення завдань цивільного судочинства - забезпечити їх правильне, справедливе, швидке розв язання з метою захисту і охорони суспільного ладу і державності республіки, прав і законних інтересів громадян, організацій, установ, підприємств, подальшого зміцнення законності

і правопорядку, недопущення правопорушень та виховання громадян у дусі неухильного виконання законів та поваги правил співжиття. Процесуальним забезпеченням участі адвокатів у судовому засіданні є своєчасне одержання від суду викликів і повідомлень про день, місце і час розгляду судом спірної справи ст. 91 ЦПК , а також про відкладення судом розгляду справи при відсутності відомостей, що їм вручено повістки п. 1 ст. 172 ЦПК .

У підготовчій частині судового засідання процесуальні представники, крім іншого, з ясовують можливість розглянути справу в даному судовому засіданні, при даному судді і учасниках процесу. Ст. 169 ЦПК надає представникам можливість бути обізнаним із складом суду, а також із прізвищами прокурора, експерта, перекладача, секретаря судового засідання і заявляти їм відвід за наявності для цього підстав статті 18-20

ЦПК . Незважаючи на те, що обов язок роз яснення особам, що беруть участь в справі, їх прав покладається на суддю, процесуальний представник має проконсультувати особу, яку він представляє, про її права, порядок їх реалізації та правові наслідки зазначених дій. Вони можуть заявляти клопотання про витребування від третіх осіб додаткового доказового матеріалу, внесення змін до складу осіб, що беруть участь у справі, про зміну домагання у позовному спорі, подавати

заяви про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління, заміну неналежних сторін і внесення змін до позовного спору статті 99, 104, 109, 121 ЦПК . Представник позивача може подавати заяви про зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, про відмову від позову представник відповідача - про визнання позову повністю чи частково. Представники сторін можуть укласти мирову угоду.

Правами позивача користується і третя особа з самостійними вимогами, а, отже, й її процесуальний представник, коли у нього є належно оформлене повноваження ст. 115 ЦПК . При дачі сторонами та іншими особами, що беруть участь у засіданні, пояснень суду про обставини справи та інші питання, які підлягають розгляду ст. 180 ЦПК , представник вправі ставити їм запитання для уточнення вимог,

їх підстав і заперечень, висловлювати свої міркування з приводу питань, що постають у процесі провадження справи. До початку судового засідання представник має проконсультувати довірителя, щоб останній у поясненнях уникав зайвої деталізації обставин, говорив суду тільки правду і називав лише ті факти, які стосуються справи. Основним в поясненні є обов язок сторін та їх процесуальних представників, пов язаний з доказуванням підставності позову

і заперечень на нього ст. 30 ЦПК . Активна участь сторін в доказовій діяльності регламентується процесуальними правами при дачі свідком показань першими ставити йому запитання якщо він викликаний за їх ініціативою , вимагати повторного його допиту, призначення очної ставки ст. 182 ЦПК бути ознайомленими судом з письмовими доказами, що є у справі, або протоколом їх огляду і дати на них пояснення ст.

186 ЦПК бути ознайомленими з речовими доказами із приверненням в разі потреби уваги суду до обставин, пов язаних з їх оглядом, із занесенням до протоколу судового засідання бути ознайомленими з протоколом доручень ст. 33 ЦПК і дати свої пояснення по ньому ст. 188 ЦПК брати участь в огляді на місці речових і письмових доказів і подавати свої зауваження на його протокол ст. 189

ЦПК бути ознайомленими з висновками органу державного управління, з думкою громадської організації чи трудового колективу і ставити запитання їх представникам з метою тлумачення і доповнення висновку, а також з ясування думки громадськості статті 191, 192 ЦПК тощо. У даній стадії адвокат ставить перед собою задачу переконати суддів у своїй правоті за допомогою наявних доказів і інших доводів. Правильна постановка такої задачі має величезне значення.

У практиці зустрічаються випадки, коли адвокат переконує суд у своїй мнимій правоті, і навпроти, бувають випадки, коли щира думка адвоката не приймається судом в увагу. Адже, у кінцевому рахунку, для переконання суду і проводиться все доказуваня. Здійснюючи доказуваня в ході розгляду справи, адвокат повинний ставити своєю задачею сприяння судові в досягненні істини в справі. Така допомога - не право, а обов язок адвоката.

Беручи участь у пошуку істини, адвокат не вправі забувати, що головною його задачею залишається надання правової допомоги своєму клієнту, і він не може діяти на шкоду йому. Разом з тим ця однобічність не повинна заважати об єктивності. Тому адвокат повинний постійно направляти дії свого довірителя шляхом рад, консультацій, допомагати у зборі доказів, давати їм попередню оцінку.

Доказування містить у собі дії по представленню, збиранню і дослідженню доказів, а також їхню оцінку. У логічному плані доказуванню передує формулювання предмета доказування. Перш ніж зібрати докази, їх треба знайти, попередньо систематизувати і визначитися, у яких напрямках вони можуть бути використані. Так, зокрема, адвокат має вирішити - яким способом можна одержати докази, якими він має намір оперувати,

які ще додаткові матеріали можна використовувати для підтвердження своєї позиції і т. ін. Отже, збиранню доказів повинен передувати цілий етап попередньої роботи, що має свої особливості стосовно до діяльності адвоката. Якщо ж можливості по збиранню доказів немає, він повинний клопотатися перед судом про їхнє витребування. Слід також зазначити, що перш ніж докази будуть зібрані, вони повинні бути знайдені й отримані. Таким чином, система доказування як діяльність адвоката в цивільному процесі

повинна розглядатися як сукупність, що складається з двох груп елементів, перша з яких складає підготовчу стадію доказування, а друга - його здійснення. На першому етапі формулюється предмет доказування і визначаються його межі, здійснюються пошук і систематизація доказів. На другому етапі відбувається саме доказування адвокатом, що складається з ряду процесуальних дій це збирання доказів, участь у дослідженні й оцінці доказів.

Після дослідження всіх доказів у справі, особи, що беруть участь у справі, вправі доповнити матеріали справи. У адвоката до цього моменту повинне скластися досить ясне представлення про достовірність доказів, що обґрунтовують заявлену вимогу. Виниклі в процесі розгляду справи сумніви варто обговорити з клієнтом, з ясувати можливість представлення додаткових доказів, а потім заявити клопотання про виклик і допит додаткових свідків, витребування документів, призначення експертиз.

Адвокатом також можуть бути повторно заявлені клопотання, у задоволенні яких раніше судом було відмовлено. Суд після закінчення дослідження матеріалів справи переходить до судових дебатів, якими завершується розгляд справи по суті, що складаються з виступів осіб, що беруть участь у справі і їхніх представників. На початку свого виступу адвокат повинен викласти фактичні обставини, що передують виникненню суперечки, з вказанням причин, що її породили.

У цій же частині виступу формується позиція клієнта, що може відрізнятися від первісної. Адвокат, визначивши остаточну позицію, повинен показати співвідношення її з доказами, дослідженими у суді. Крім того, пропонуючи судові покласти в основу рішення ті або інші докази, адвокат має показати їх об єктивність, переконливість. Адвокатові разом з тим не слід аналізувати тільки ту частину доказів, що підтверджує позицію його клієнта,

і залишати без уваги докази, що спростовують її. Досить важливо показати, чому ті або інші докази не повинні бути прийняті судом, у чому полягає їх невірогідність і чим вони спростовуються. Адвокат у своєму виступі повинний також дати юридичну оцінку виниклої суперечки, указати на ті правові норми, якими варто керуватися при вирішенні суперечки. У цій частині свого виступу адвокатові буде доречно не тільки послатися на відповідну норму, але й

удатися до тлумачення закону з використанням роз яснень вищих судових органів, оглядів, узагальнень судової практики розгляду окремих категорій справ. Крім виключно юридичних аспектів промова адвоката повинна мати моральну, соціальну спрямованість. Виступ адвоката, його поводження під час виступу, повинні свідчити про поважне відношення до закону і суду. Це повинно виявлятися в змісті промови, у формі

її вимови, у манері поводження адвоката. Точний виклад фактичних обставин справи, об єктивна оцінка доказів, правильний юридичний аналіз у сполученні із шанобливим тоном і стриманою манерою повинні бути властиві кожному адвокатові. Після проголошення промови всіма учасниками суперечки вони можуть виступити вдруге у зв язку зі сказаним у промовах . Необхідність скористатися правом репліки повинна виникати в адвоката у тих випадках, коли

треба уточнити, додатково аргументувати які-небудь обставини, яким, на його думку, дана неправильна оцінка у виступах інших осіб, що беруть участь у справі. Після винесення судом рішення довірителю часом буває важко сприйняти зміст рішення, тому адвокат має у більш спокійній обстановці роз яснити сутність рішення й обговорити з довірителем подальші дії. Адвокат повинний пам ятати, що найважливішим процесуальним документом

є протокол судового засідання. Саме сприятливе рішення не може бути визнано обґрунтованим, якщо в протоколі судового засідання не відображено весь хід судового розгляду. Тому в самому процесі судового засідання адвокат повинен прагнути до того, щоб у протоколі повно й об єктивно відображався весь хід судового розгляду, щоб він був дзеркалом процесу. Адвокат вправі клопотатися про занесення до протоколу обставин, що вважає

істотними для справи. Важливою частиною процесуально-правового положення представника є повноваження, які забезпечують його діяльність, спрямовану на виправлення допущених у протоколі судового засідання і в рішенні суду неточностей або неповноти статті 198, 213-215 ЦПК . Нарешті, адвокати мають право одержати від суду роз яснення щодо змісту винесеного рішення та про строки і порядок його оскарження ст. 212 ЦПК , а при неучасті в судовому засіданні одержати його

копію ст. 216 ЦПК . 2.2. Діяльність адвоката як процесуального представника в стадіях апеляційного і касаційного провадження. Інститут апеляційного провадження був включений до цивільного судочинства України Законом України від 21 червня 2001 р. Про внесення змін до Цивільного процесуального Кодексу України . Суть апеляції полягає в новому повторному розгляді й перевирішенні справи судом апеляційної інстанції. Апеляційне оскарження

і перевірка рішень та ухвал суду першої інстанції, що не набрали чинності законної сили як процесуальна гарантія захисту прав і охоронюваних законом інтересів сторін, інших осіб, які брали участь у розгляді справи, і зміцнення законності та виконання завдань цивільного судочинства досягається реалізацією ними права на оскарження судових актів і перевіркою судом апеляційної інстанції їх законності й обґрунтованості шляхом повторного розгляду

справи перевирішення з можливістю встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням встановленого порядку. Таким чином, при апеляційному оскарженні заінтересовані сторони та інші особи, які беруть участь у справі і вважають винесене судом першої інстанції рішення, ухвалу незаконними і необґрунтованими, переносять до апеляційної

інстанції справу на новий повторний розгляд та перевірку такого рішення. Значення апеляційного провадження полягає в тому, що воно є однією з форм, яка забезпечує однакове застосування судами законів при вирішенні цивільних справ. Розгляд справ за апеляційними скаргами і поданнями прокурорів дозволяє виправляти помилки судів першої інстанції і спрямовувати їх роботу, забезпечуючи правильний та однаковий підхід до норм матеріального

і процесуального права, а також має превентивний характер - попереджує порушення норм права громадянами, організаціями, посадовими і службовими особами. Право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги та внесення на нього подання прокурором - це надана законом можливість на порушення функціональної діяльності суду апеляційної інстанції на новий повторний розгляд цивільної справи

і перевірку постановлених за нею рішень та ухвал на відповідність їх вимогам законності й обґрунтованості. Перед адвокатом постає питання - чи має він право на самостійне оскарження рішень суду по справам у яких він брав участь? Відповідно до ст. 115 ЦПК України повноваження на ведення справи в суді дає представнику право на здійснення від імені довірителя всіх процесуальних дій, крім оскарження рішення суду.

Тому до апеляційної скарги, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає такого документа ст.293 ЦПК . Ця вимога не відноситься до законних представників батьків, усиновителів, опікунів, попечителів , які можуть здійснювати без спеціального доручення всі процесуальні дії від імені осіб, що ними представляються, у тому числі оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої

інстанції. Адвокат має памятати, що складання скарги від імені довірителя зовсім не зобовязує його включати в цю скаргу всі обставини, на які довіритель бажає посилатися. Клієнту необхідно розяснити, що влучити в ціль може лише та апеляційна скарга, яка ґрунтується виключно на законі й матеріалах справи. Апеляційні оскарження судових рішень і ухвал, що не набрали чинності,

є важливою процесуальною гарантією захисту прав осіб, які беруть участь у справі. Право апеляційного оскарження процесуальні представники реалізують шляхом подачі апеляційної скарги у письмовому вигляді за формою, передбаченою законом ст. 293 ЦПК . Представники співучасників й третіх осіб мають можливість зробити це приєднанням до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступають.

До суб єктів, які мають право апеляційного оскарження, насамперед відносяться сторони - позивач і відповідач. Оскільки в апеляційному провадженні вирішується питання про правильність рішення суду першої інстанції, то в цьому провадженні також присутні дві протилежні сторони, які відстоюють свої інтереси. Адвокат має пояснити клієнту, що в апеляційному провадженні сторони повинні бути ті ж, що й у суді першої інстанції. Позивач не може в суді другої

інстанції висувати вимоги до іншої особи, яка не брала участь як відповідач в суді першої інстанції, як і відповідач не вправі апелювати протії особи, що не брала участі в попередньому провадженні. За правилами ст.294 ЦПК України адвокат подає апеляційну скаргу через суд першої інстанції, який розглянув справу. Такий порядок скорочує строки їх розгляду, тому що дозволяє судді негайно зробити процесуальні дії, передбачені ст.295

ЦПК України. У випадку надходження апеляційної скарги апеляційного подання безпосередньо до суду апеляційної інстанції ці процесуальні документи підлягають направленню до суду, що ухвалив рішення. Порядок подачі апеляційної скарги апеляційного подання охоплює питання про строки здійснення цієї дії, про вимоги до форми і змісту таких процесуальних документів, а також про наслідки їх недотримання. Апеляційні скарги на рішення суду першої

інстанції можуть бути подані протягом одного місяця з наступного дня, після проголошення рішення ч.1 ст.292 ЦПК . Додаткове рішення ст.214 ЦПК , може бути оскаржене у цей же строк, починаючи з наступного дня його проголошення ч.2 ст.292 ЦПК . Пропущений строк на подачу апеляційної скарги подання може бути поновлений судом за заявою особи, яка її подала за наявності належних підстав. При їх відсутності скарга, подання залишається без розгляду, про що постановляється ухвала.

Право апеляційного оскарження і внесення подання зумовлене об єктом оскарження. Ними є рішення суду першої інстанції повністю або частково , які не набрали чинності ч.1 ст.231 ЦПК . Обмеження в оскарженні окремих рішень суду першої інстанції в главі 40 ЦПК, якою врегульовано апеляційне провадження, не передбачено, але з аналізу норм ЦПК, які не допускають оскарження рішень суду першої

інстанції, постановлених у справах з виборчих і адміністративно-правових відносин, можна зробити висновок, що вони не підлягають апеляційному оскарженню і перевірці. До них відносяться рішення судів, постановлених за першою інстанцією у справах із скарг на неправильності у списках виборців і в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі

із скарг на рішення і дії територіальної, окружної територіальної виборчої комісії з виборів депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних міських, обласних рад і заявах про скасування рішень виборчих комісій із скарг на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої Комісії з виборів Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у

Президенти України із скарг, заяв на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій з виборів народних депутатів України із скарг на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії із скарг на дії органів і службових осіб у зв язку з накладенням адміністративних стягнень. При складанні апеляційної скарги адвокат має керуватися вимогами, які пред являються до форми

і змісту апеляційної скарги. Згідно ст.293 ЦПК України апеляційна скарга викладається чітким машинописним текстом і повинна містити 1 назву суду, до якого подається скарга 2 назву особи, яка подає скаргу, її місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв язку 3 повна і точна назва інших осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв язку 4 посилання на рішення,

ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження 5 обґрунтування апеляційної скарги, у чому полягає неправильність рішення ухвали суду, обставини справи та закон, яким спростовується рішення нові факти чи способи доказування, які мають значення для справи і заперечення проти доказів, коли суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті або коли неможливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами перелік використаних судом першої

інстанції доказів, що підлягають дослідженню в суді апеляційної інстанції 6 прохання особи, яка подає скаргу 7 перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги. Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником. Прийняття судом скарги, подання породжує певні процесуальні правові наслідки - виникає процес у цій стадії. Особи, які беруть участь у справі, стають суб

єктами цнвільно-процесуальних правовідносин в апеляційному провадженні і можуть здійснювати процесуальні права й обов язки, визначені для них ЦПК, в залежності від того, яким конкретним суб єктом вони виступають. Вони мають право у встановлений судом строк подати пояснення або заперечення на апеляційну скаргу, подання до суду, рішення якого оскаржується, і до суду апеляційної

інстанції. Такі пояснення і заперечення мають відповідати за процесуальною формою і змістом вимогам, що пред являються до апеляційної скарги, подання, передбаченим ст.293 ЦПК. їх мета - довести до відома суду суб єктивні судження таких осіб з приводу підставності апеляційної скарги і переконливості їх обґрунтовування. Тому адвокати повинні користуватись цією можливістю, оскільки відомості, які містяться у поясненні чи запереченні, можуть стати цінним матеріалом.

Складання пояснення на скаргу не менш відповідальне, ніж складання самої скарги. Тут адвокат повинен також виявити відмінне знання обставин справи, діючого законодавства, логічно літературною мовою викласти свої думки. Адвокат, який дозволить собі припуститися хоч незначної недобросовісності, наприклад поверхово вивчити матеріали справи, не надасть довірителю необхідної допомоги. Залежно від характеру помилки, допущеної судом першої

інстанції, представник може в апеляційній скарзі ставити питання про усунення її шляхом зміни рішення чи постановлення нового. Вимога про це ставиться тоді, коли відсутня потреба збирати або додатково перевіряти докази, а обставини справи повно і правильно досліджені судом першої інстанції, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права. При виявленні недоліків апеляційної скарги вона залишається за ухвалою судді без руху, про що

повідомляється представник, котрому пропонується у визначений строк усунути недоліки. Цивільним процесуальним засобом реалізації права на оскарження виступає заява співучасників і третіх осіб про приєднання до апеляційної скарги. Заява про це подається у письмовій формі, довільного змісту і державним митом не оплачується. Але заява представника про приєднання співучасника чи третьої особи

до апеляційної скарги вважається такою, коли по правових підставах і правових наслідках збігається із апеляційною скаргою. Приєднання до апеляційної скарги реалізується поданням заяви у суд першої чи апеляційної інстанції. Представник особи, який подав апеляційну скаргу, може відмовитися від неї за наявності у нього повноваження від довірителя статті 229, 115 ЦПК .

Передбачений законом порядок апеляційної перевірки рішень суду першої інстанції забезпечує особам, що беруть участь у справі, та їх представникам можливість брати активну участь в засіданні суду апеляційної інстанції. Позивач або його представник вправі відмовитися від позову або укласти мирову угоду. Таким правом може скористатися і третя особа, яка заявляє самостійні вимоги.

Повноваження представників на виконання зазначених процесуальних дій має бути спеціально оговорено у дорученні. Касація - це спосіб оскарження судових рішень, які набрали чинності законної сили , на підставах неправильного застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Процесуально-правовий інститут касаційного провадження передбачає можливість оскарження рішень, ухвал, постановлених судом першої інстанції лише у зв язку з порушенням матеріального чи процесуального

закону які не були оскаржені в апеляційному порядку, а також рішення її ухвали суду апеляційної інстанції. Основною функцією касаційної судової інстанції є перевірка законності розглянутих справ, в яких суд апеляційної інстанції не усунув істотні порушення закону або сам їх допустив, та забезпечення однакового застосування закону.

Судом касаційної інстанції нині є Верховний суд України, активно проходить процес формування Касаційного суду України, якому в подальшому буде передано ці функції. Право касаційного оскарження і внесення касаційного подання - це право на порушення провадження в суді касаційної інстанції щодо перевірки законності рішень та ухвал суду, що набрали законної сили суб єктами права касаційного оскарження і подання. Суб

єктами права касаційного оскарження виступають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання щодо їх прав та обов язків і постановив рішення чи ухвалу. Право касаційного оскарження і касаційного подання обмежується об єктом оскарження, яким є рішення та ухвали, постановлені судом першої

інстанції у зв язку з порушенням ними матеріального чи процесуального права, які не були оскаржені в апеляційному порядку, а також рішення та ухвали, постановлені судом апеляційної інстанції. Притягнуті чи допущені до процесу сторони й інші особи вправі оскаржити в касаційному порядку рішення та ухвали незалежно від фактичної участі в судовому розгляді. Адвокат вправі оскаржити рішення, якщо таке повноваження спеціально обговорено в

довіреності, виданій особою, яку він представляє ст. 115 ЦПК України . Законному представнику ст. 111 ЦПК України для подачі касаційної скарги спеціальних повноважень не потрібно. Касаційна скарга подається протягом одного місяця з дня проголошення рішення чи ухвали суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошення рішення чи ухвали суду першої

інстанції, якщо ці рішення або ухвали не були оскаржені в апеляційному порядку. У разі пропуску строку на касаційне оскарження з причин, визнаних судом поважними, суд за заявою особи, яка подала скаргу може поновити цей строк, але не більше ніж у межах одного року з дня виникнення права на касаційне оскарження. Про поновлення строку на касаційне оскарження або повернення касаційної скарги, касаційного подання прокурора судом першої інстанції виноситься ухвала.

Процесуальним законом регламентовані не тільки строки, але й порядок подачі касаційної скарги. Адвокат подає касаційну скаргу через суд першої інстанції, в якому знаходиться справа. До касаційної скарги, оформленої з порушенням вимог, установлених ст.322 ЦПК України, а також касаційної скарги, не оплаченої державним митом, застосовуються правила ст. 139 ЦПК України. Касаційна скарга повинна бути складена адвокатом в письмовій формі, надрукована чітким

машинописним текстом. У касаційній скарзі вказується 1 назва суду, до якого подається скарга 2 особа, яка подає скаргу, її місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв язку 3 посилання на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження 4 обґрунтування касаційної скарги назва закону, з порушенням якого постановлено рішення, ухвалу у чому полягає порушення чи неправильне його застосування та яке свідчить про те, що рішення чи ухвала постановлені

внаслідок цього порушення 5 прохання особи, що подає скаргу 6 перелік письмових матеріалів, доданих до скарги. Касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником. До касаційної скарги, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає такого документа. До касаційної скарги додаються їх копії з додатковими матеріалами в кількості примірників відповідно

до кількості осіб, які брали участь у справі. Якщо касаційна скарга не відповідає зазначеним вище вимогам чи не оплачена державним митом, то суддя постановляє ухвалу про залишення її без розгляду, про що сповіщає касатора і надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо адвокат у встановлений строк виконає всі перераховані в ст.322 ЦПК України вимоги, то касаційна скарга вважається поданою в день первісного

її пред явлення до суду. Інакше скарга вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу. 2.3. Процесуальне представництво адвоката в стадії судового виконання Рішення, ухвали, постанови суду в цивільних справах, які не виконуються боржником добровільно у встановлений строк, і з яких допущено негайне виконання, виконуються примусово органами

Державної виконавчої служби, які входять до системи органів Міністерства юстиції України, в порядку, встановленому Законом України від 21 квітня 1999 р. Про виконавче провадження . Право на порушення судового виконання мають стягувач, прокурор і суб єкти захисту прав інших осіб ст. 121 ЦПК , а також уповноважені ними представники, коли у

їх повноваженнях передбачено право на пред явлення виконавчого документа до стягнення ст. 115 ЦПК . Реалізацію представником цього права поставлено у залежність від наявності певних умов віднесення рішення судових і несудових органів до підвідомчості судового виконання заяви до органу судового виконання з доданим до неї виконавчим документом вчинення дій після подачі заяви у межах процесуальних строків з додержанням правил про підсудність. У примусовому порядку виконуються державним виконавцем, як правило,

рішення суду в цивільних справах, якими задоволені позовні вимоги про присудження боржника до виконання певних дій про присудження манна, грошових коштів, відібрання дитини, поновлення на роботі, виселення, вселення, примусовий обмін жилого приміщення, тощо . Рішення про відмову в позовах про присудження, про визнання і встановлення фактів і правовідносин та перетворення правовідносин знаходження громадянина на утриманні,

визнання договору недійсним, розірвання шлюбу, тощо не потребують примусового виконання, але в частині стягнення судових витрат вони можуть виконуватися в примусовому порядку. В іншій частині рішення про визнання і перетворення правовідносин не потребують примусового виконання внаслідок їх загальної обов язковості ст. 14 ЦПК , і виступають підставами для їх реалізації іншими способами, зокрема, реєстрацією компетентними органами

держави встановлених судом правовідносин бюро технічної інвентаризації - видачею свідоцтва про право власності на жилий будинок , чи правового статусу громадянина органи реєстрації актів громадянського стану - свідоцтва про розірвання шлюбу, про смерть громадянина, тощо . Підлягають примусовому виконанню й ухвали суду у випадках, передбачених законом, які за змістом характеризуються реалізованістю і вимагають примусового виконання, зокрема, про забезпечення позову

ст. 156 ЦПК стягнення цивільних процесуальних штрафів статті 44,48,53,153,164,172, 174 та ін. як заходів санкцій цивільної процесуальної відповідальності до осіб, які не виконали покладених, на них конкретних процесуальних обов язків в складі цивільних процесуальних правовідносин у справі про поворот виконання статті 420-422 , а також ухвали апеляційної та касаційної інстанції п.4 ст.312, п.4 ст.342 ЦПК . Для примусового виконання рішення, ухвали, постанови суду видається

виконавчий лист. Це - письмовий документ встановленої форми і змісту, який видається судом загальної юрисдикції, і зобов язує боржника, інших юридичних і фізичних осіб точно і своєчасно виконати рішення суду і сприяти державному виконавцю у примусовому їх виконанні. Відповідно до ст.19 Закону про виконавче провадження, яким встановлені вимоги до змісту

виконавчого документа, у виконавчому листі має бути зазначено назва документа, дата видачі та найменування суду, який його видав дата і номер рішення, за яким видано виконавчий лист найменування стягувача і боржника, їх адреси, дата і місце народження боржника та його місце роботи, номери рахунків у банківських установах для юридичних осіб резолютивна частина рішення дата набрання законної сили рішенням строк пред явлення виконавчого листа до виконання. Виконавчий лист повинен бути укладений суддею

і скріплений печаткою. Він видається за заявою стягувача або його представника Заява представника до органу судового виконання може бути зроблена в усній або письмовій формі разом з належно оформленими виконавчими документами. Виконавчий лист видається не пізніше наступного дня після набрання рішенням, ухвалою, постановою законної сили, а в справах, у яких допущено негайне виконання в день його постановлення. Деякі ухвали суду виступають одночасно підставами виконання

і виконавчими документами. Так, відповідно до Інструкції про проведення виконавчих дій виконавчими документами є ухвали судів у випадках, передбачених законом п. 1.3 . Такими є, зокрема, ухвали про забезпечення позову шляхом заборони провадити певні дії, накладати арешт на майно або грошові суми, що належать відповідачеві й знаходяться у нього або в інших осіб тощо статті 152,156 ЦПК , а також ухвали суду про зміну способу забезпечення позову ст.

154 ЦПК . Інструкція визначає, що виконавчими документами є також ухвали судів загальної юрисдикції про затвердження мирових угод п.1.3 - ухвала суд - першої інстанції про затвердження мирових угод і закриття провадження у справі ст. 179 ЦПК . Ними є ухвала суду апеляційної та касаційної інстанції ст.304, 332 ЦПК про затвердження мирової угоди, скасування постановленого рішення суду першої

інстанції і закриття провадження у справі. Виконавчий лист реєструється в суді, про що одночасно робиться відмітка в самому листі, і видається стягувачу чи іншій уповноваженій особі під розписку на зворотній стороні судового рішення. Виконавчий лист може бути пред явлений до примусового виконання органу державної виконавчої служби протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання, а про стягнення періодичних платежів

- протягом усього періоду, на який присуджені платежі ст.21 Закону . Стягувач, який пропустив строк для пред явлення виконавчого листа до виконання, може звернутися із заявою до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання про поновлення пропущеного строку. Така заява розглядається судом у десятиденний строк ст.23 Закону Про виконавче провадження і за наслідками розгляду постановляється відповідна ухвала.

У разі пропуску строку давності пред явлення виконавчого листа до виконання з поважних причин він може бути поновлений, якщо інше не встановлено законодавством. Ухвала суду про відмову поновлення строку може бути оскаржена. Повноваження представника щодо початку судового виконання реалізуються в межах передбачених законом процесуальних строків. Рішення у судовій справі, у якій стороною

є громадянин, може бути пред явлено до примусового виконання протягом трьох років з часу набрання рішенням чинності, а в усіх інших справах - протягом одного року. Процесуальні дії представника, що стосуються судового виконання, мають бути спрямовані до того органу судового виконання, у районі діяльності якого перебуває майно або знаходиться постійне місце проживання чи роботи боржника коли ж боржником виступає юридична особа, то за місцем знаходження його органу чи

майна. Вибір альтернативної підсудності належить стягувачу і уповноваженому ним представнику. Виконавчі документи передаються судові, при якому функціонує судовий виконавець. З часу їх прийняття починається виконавче провадження. У підготовчій частині судового виконання представники осіб, що беруть участь у справі, мають право вступити у процес виконання, заявити відвід судовому виконавцю стаття 99ЦПК , подати заяву про призначення

боржнику офіційного представника, а також про вжиття заходів до забезпечення виконання. У провадженні по застосуванню органами судового виконання примусових заходів представник відповідача має проконсультувати клієнта щодо переваги добровільного виконання рішення над примусовим, яке тягне додаткові витрати і вилучення майна на покриття боргу та ін. Процесуальні представники осіб, що беруть участь у справі, мають право одержувати

інформацію про хід примусового виконання шляхом особистого ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження і одержання відомостей від осіб, які виконують рішення, оскаржувати дії судового виконавця, а також брати участь в розгляді скарг суддею оскаржувати його ухвалу, винесену з питань судового виконання порушувати перед судом питання про поворот виконання подавати позови про виключення майна з опису і брати участь в їх розгляді, а також вчинювати інші процесуальні дії по захисту прав осіб в стадії

судового виконання. 2.4. Особливості участі адвоката у цивільному процесі Високі професійні, етичні вимоги, що ставляться до адвоката, та особливості виникнення і розвитку цивільного процесу диспозитивність, змагальний характер, тощо - обумовлюють специфіку представницької діяльності адвоката в цивільному судочинстві. На відміну від кримінального судочинства, в якому питання про вступ адвоката в процес не залежить від законності чи обґрунтованості позиції підзахисного, в цивільному

процесі прийняття адвокатом доручення клієнта на ведення справи в суді залежить від наявності в ній правової позиції, що на сьогодні загальновизнано в юридичній літературі. Питання про умови прийняття доручення клієнта на ведення цивільних справ в суді привертало увагу вчених ще за часів дії Судових Статутів 1864 р і вже тоді викликало чимало суперечок Джаншієва. Веденіе нелравыхь дьлъ. Этюд по адвокатской этикь

М 1887 С. 33-45 Сьогодні до основних елементів правової позиції у справі ряд вчених відносить законність вимог заперечень клієнта наявність юридичних фактів, що обґрунтовують ці вимоги заперечення , та можливість підтвердження їх допустимими доказами а також юридичну перспективу справи А н а ш к и н Г.З Ватман Д.П. и др. Адвокатура в СССР М 1971 С. 149-153 Іншої точки зору дотримується В.Єлізаров, який, посилаючись на те, що в ході судового

розгляду можуть статися зміни в доказах визнання іншою стороною факту договірних відносин тощо , зазначає, що адвокат вправі прийняти доручення клієнта і в тому разі коли вимоги або заперечення довірителя не можуть бути обґрунтовані допустимими доказами ЕлизаровВ. Рецензия на кн, И.М.Ильинской, Л.Ф. Лесницкой Представительство в гражданском проиессе Сов. юстиция. -1964 18 С. 29 Дискусійним в процесуальній літературі

є питання про юридичну перспективу справи як елементу правової позиції. Так, якщо В.Купрішин, Д.Ватман та ряд інших вчених Купрішин В Сусло Д. На сторожі прав трудящих та інтересів держави К 1973 С. 87 А н а ш к и н Г.З Ватман Д.П. н др. Вказ. праця М 1971 С. 153 Ватман Д.П. Адвокатская этика М 1977

С. 25. визнають юридичну перспективу складовим елементом правової позиції у справі і, відповідно, однією з умов для прийняття адвокатом доручення клієнта, то іншої думки дотримується В.Татаринцев. який, не відносячи юридичну перспективу справи до елементів правової позиції, стверджує, що представництво адвоката у справі потрібніше більше там, де менше проглядається юридична перспектива ТатаринцевВ.Принятие адвокатом поручения по гражданскому делу

Сов. юстиция 1980 4 С. ЗІ Однак юридичну перспективу справи не можна повністю ігнорувати, її все ж необхідно враховувати при прийнятті доручення клієнта. При несприятливій перспективі адвокат обов язково має довести до відома клієнта свої неупереджені думки щодо вірогідності досягнення успіху в ній, зазначивши при цьому слабкі місця в позиції клієнта з тим, щоб останній міг остаточно визначитись і прийняти рішення - чи варто порушувати дану справу в суді.

Якщо клієнт все ж визнає за необхідне її порушити, адвокат вправі прийняти його доручення. Аналогічно має діяти він і при відсутності допустимих доказів у справі. До елементів правової позиції у справі ряд вчених відносять також моральний етичний аспект КупрішинВ Сусло Д. Вказ. праця С. 87 В а т м а н Д.П. Вказ. праця С. 29-33 Необхідність врахування адвокатом моральної сторони справи випливає з високих

етичних принципів основ адвокатської професії. З метою недопущення завдання шкоди інтересам клієнта правом багатьох західноєвропейських країн закріплено правило, відповідно до якого адвокат не може прийняти доручення і самостійно вести справу клієнта в разі невідповідності його рівня кваліфікації та досвіду ступеню її складності. Зокрема, Кодекс правил для адвокатів країн Європейської співдружності п.

З.1.3 передбачає, що адвокат не вправі вести справу, яка завідомо не відповідає рівню його професійної компетенції, без участі в ній іншого адвоката, що володіє необхідною компетенцією Див. Адвокат 1997 1 С. 118 Аналогічне положення, на мій погляд, доцільно було б закріпити в Кодексі адвокатської етики, над створенням якого працює Спілка адвокатів України. Непоодинокі випадки ведення справ у суді адвокатами, які не мають достатньої

компетенції. Так, ТОВ Липенцев Со вело господарську суперечку з ПП Литвиненко із приводу постачання комп ютерного комплексу для офісу. Перше підприємство виступало як позивач і намагалося довести, що приватний підприємець завищив вартість комплексу, не укомплектував ПК обговореними раніше пристроями , зривав графік і терміни гарантійного обслуговування техніки, чим наніс замовникові значний матеріальний збиток.

Для представництва законних інтересів компанії Липенцев Co у господарському суді була запрошена адвокат обласної колегії адвокатів Олена Бакланова. За ознайомлення зі справою і здійснення всіх процесуальних дій у суді першої інстанції адвокат зажадала передоплату в розмірі 300 наявними. Компанія-клієнт заплатила ці гроші, однак в офіційному договорі про надання юридичних послуг фігурувала

сума в 120 грн що клієнт перелічив на розрахунковий рахунок адвоката. Далі події розвивалися в такий спосіб. Із самого початку роботи з позову адвокат Бакланова не виявила належного професіоналізму. Усі документи, необхідні для розгляду справи, готувалися нею в останній момент, буквально за годину до слухання справи в суді. Слабке знання обставин і матеріалів справи, поспіх при підготовці документів спричинили за собою ряд

значних помилок і неточностей. По-перше, Олена Бакланова не виконала вимог судді господарського суду Яковлевої, викладених в офіційному листі - рішенні на адресу підприємства, і не представила обґрунтувань правомірності претензій ТОВ Липенцев Co у письмовому виді ні на першому слуханні, ні на другому . По-друге, у позовній заяві, складеній Баклановою, був відсутній перелік доданих до заяви документів

і пояснення до нього . Суддя вказала на це в ході першого судового слухання, але адвокат не звернула на це належної уваги і так і не представила ні переліку документів, ні пояснень, оформлених відповідно до вимог судді. По-третє, Бакланова неправильно склала і не подала клопотання про залучення до справи як третю особу на стороні позивача юридичної компанії, що представляє в Україні інтереси міжнародної корпорації - розроблювача програмного забезпечення, що

нелегально використовував відповідач - постачальник комп ютерної техніки. Хоча адвокат мала на руках документальне свідчення зацікавлених сторін про взаємне бажання відстоювати власні інтереси в рамках однієї судової справи. У результаті суд виніс рішення відхилити вимоги ТОВ Липенцев Co цілком . Коли адміністрація компанії зажадала роз яснень за рішенням суду і подальших можливих дій позивача, Бакланова пояснила негативний результат власної діяльності повною

некомпетентністю судді і настояла на подачі апеляції у вищестоящу судову інстанцію. Такий хід подій припускав додаткові витрати. Керівництво ТОВ Липенцев Co видало Баклановій гроші в сумі 140 грн. на оплату державного мита. Адвокат завірила бізнесменів, що оплатить мито і підготує апеляційну скаргу, після чого зв яжеться з керівництвом підприємства. Протягом терміну, відведеного судом на подачу апеляції,

Бакланова на зв язок з керівництвом підприємства так і не вийшла. Усі спроби зв язатися з нею в цей час виявилися марними - домашні відповідали по телефону , що вона у від їзді, у Польщі. Нарешті, одна зі спроб додзвонитися на мобільний телефон адвоката увінчалася успіхом. У телефонній бесіді адвокат повідомила, що їй ніколи займатися справою ТОВ Липенцев Co і вона відмовляється від своїх зобов язань.

Зауваження адміністрації компанії, що таке поводження ставить підприємство у вкрай скрутне положення , оскільки минають терміни подачі апеляційної заяви, Бакланова проігнорувала. Тоді постраждала сторона була змушена шукати допомоги в інших юристів. Протягом двох днів, що залишилися до закінчення терміну подачі апеляції, адміністрація ТОВ Липенцев Co звернулася за консультацією по обставинах господарської суперечки з

ПП Литвиненко мінімум у 5 юридичних фірм, витративши на це ще 800 грн. Усі юристи визнали, що Бакланова взагалі неправильно визначила юрисдикцію суперечки, і позов треба було подавати не в господарський суд, а в суд загальної юрисдикції, оскільки спочатку мало місце порушення прав фізичних осіб, засновників підприємства ТОВ Липенцев Co . Справа в тім , що бізнесмени закуповували техніку за власний рахунок, а потім вносили

ці матеріальні цінності як внесок засновників у статутний фонд власного підприємства. Тобто збиток юридичній особі був нанесений побічно. Спочатку були порушені права звичайних споживачів - фізичних осіб. Але і це ще не усе. У ході скрупульозного ознайомлення зі справою юристи однієї з фірм знайшли, що відсутній цілий ряд оригінальних бухгалтерських документів, необхідних для обґрунтування позовних вимог

у суді. Бакланова просто не повернула фірмі-клієнтові оригінали деяких податкових накладних, товарних і касових чеків, оригінал піврічного фінансового звіту суб єкта малого підприємництва, зареєстрований у районному управлінні статистики, і т.п. Таким чином, подальші судові дії утратили усякий зміст . Залишалася примарна надія стягнути збиток з несумлінного адвоката.

Однак після додаткової консультації з ясувалося, що ця справа тривала і безнадійна, адже, за офіційним договором, компанія заплатила адвокатові всього 120 грн. Ніяких інших документальних свідчень юридичних витрат у бізнесменів не було. Так само як не було і належним чином оформленого акта про передачу Баклановій усього переліку оригінальних документів, що вона ж

і втратила Бізнес 41. 13 жовтня 2003р. Разом з цим постає питання про можливість участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони. О Гетманцев, посилаючись на те, що чинне законодавство не містить обмежень щодо числа представників, які можуть захищати в суді інтереси однієї сторони, правильно зазначає, що особа для реалізації свого права на участь як сторони в процесі може мати декілька представників Гетманцев

О.В. Громадяни як сторони у цивільному процесі України лис. канд. юр. наук К 1997-С. 68 При цьому варто додати, що при участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони їх позиція у ній має бути взаємоузгодженою, і виникнення колізій між їх правовою позицією під час розгляду справи в суді не допустиме. Крім того, процесуальні дії, вчинені одним з адвокатів, в межах наданих йому стороною повноважень,

мають розглядатись як такі, що вчинюються за згодою інших адвокатів, які виступають на боці цієї ж сторони. Участь адвоката в цивільному процесі, в ряді випадків, може обмежуватись в силу прямої вказівки з боку закону. Зокрема, як передбачено ч. 2 ст. 7 Закону Про адвокатуру , адвокат не має права прийняти доручення клієнта на ведення справи у разі коли він надає або раніше надавав в ній юридичну допомогу особам,

інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулась з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, свідок, перекладач, слідчий, особа, що провадила дізнання, громадський обвинувач, цивільний позивач, цивільний відповідач, понятий, представник потерпілого, а також коли в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. Дане правило, будучи правовою нормою, одночасно виступає

і нормою етичного характеру. Під зазначеним в цій статті виразом в даній справі необхідно розуміти як цивільну справу, так і пов язану з нею кримінальну. Тому, як правильно зазначає Д.Ватман, адвокат, який брав участь в кримінальному процесі як захисник обвинуваченого, не вправі в подальшому виступати в цивільному процесі на боці його противникаВатман Д.П. Вказ. праця С. 9 Однак якщо адвокат брав участь в кримінальному процесі як представник потерпілого,

то, виходячи з етичних міркувань, цілком допустимою є участь його і в цивільному процесі, що виник з відповідної кримінальної справи, як представника тієї ж особи. Певні уточнення, доцільно було б внести і до Закону Про адвокатуру , що усунуло б виникнення можливих протиріч при тлумаченні та застосуванні законодавства. Порушення адвокатом вимог ч. 2 ст. 7 Закону Про адвокатуру

є підставою для відмови суду в допущенні його до представництва у справі, а в разі коли вона була розглянута за участю такого адвоката, рішення, постановлене в ній, підлягає скасуванню. Представництво інтересів клієнта в суді здійснюється адвокатом на підставі договору доручення. При укладенні договорів доручення недопустимим є включення в їх зміст умови про обов язковість досягнення результату, необхідного клієнту

К л и г м а н А.В. Договор поручения Автореф. дис. канд. юр. наук М 1985 С. 15 Враховуючи те. що загальним документом, який підтверджує повноваження будь-якого представника, є довіреність ст. 244 ЦК , а в разі якщо довіреність представнику не видається при умові, коли пред явлення її не передбачене в обов язковому порядку , повноваження його можуть підтверджуватись самим договором доручення, що визнано в юридичній літературі

О н у л я к Г.Л. Поняття та основні ознаки договору доручення Науковий вісник Чернівецького університету. -Вип. 11996 С. 109 Для виконання своїх представницьких функцій адвокат наділяється за законом низкою самостійних процесуальних прав, передбачених ст. 99 ЦПК, за винятком права на оскарження рішення суду. Вчинення адвокатом окремих процесуальних дій, передбачених ст.

115 ЦПК, можливе лише за наявності у нього довіреності, якою б надавались спеціальні на те повноваження. В судовій практиці зустрічаються випадки, коли вчинення адвокатом окремих процесуальних дій передує належному оформленню відповідних на це повноважень, що не можна визнати правильним, оскільки в цивільному процесі не передбачається можливість наступного схвалення довірителем дій. вчинених представником. Так. наприклад, адвокатом 14 лютого 1997 р. була подана касаційна скарга на рішення

Васильківського міського суду за позовом Т.О. до Т.Л. про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням. Доручення адвоката на право оскарження, яке містилось в матеріалах справи, було датоване 20 квітня 1997 р. Суд першої інстанції, незважаючи на те, що адвокат на час подачі касаційної скарги не мав відповідних повноважень, прийняв зазначену скаргу та призначив

її до розгляду в суді касаційної інстанції. Київський обласний суд своєю ухвалою, посилаючись на те, що скарга була прийнята судом першої інстанції всупереч вимогам ст. 292 ЦПК, відмовив в її розгляді та повернув справу до суду першої інстанції для виконання вимог закону. Адвокату, в силу ст. 6 Закону Про адвокатуру , надано і ряд професійних прав, яких не мають

інші судові представники. Зокрема, до них належать право адвоката запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, а в разі згоди - і від громадян отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань застосовувати науково-технічні засоби тощо. Однак нерідко реалізації адвокатами їх професійних прав чиниться незаконна протидія. Так, не завжди вони можуть використати диктофон в судовому

засіданні чи ксерокс при ознайомленні в суді з документами справи. Тут варто згадати і діючу за часів існування СРСР постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 5 грудня 1986 р Про подальше зміцнення законності при здійсненні правосуддя , яка в п.11 передбачала, що в залі судового розгляду фото кіно - і відеозйомка могли здійснюватись лише за дозволом судді.

Дозвіл судді для здійснення звукозапису в залі судового розгляду, як випливає зі змісту цієї постанови, не вимагався. Крім того, чинна Конституція України в ст. 129 п. 7 одним з принципів судочинства визначає гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Тому відмову з боку судді, без вагомих на те підстав, в застосуванні адвокатом науково-технічних засобів в цивільному процесі, вважаю, необхідно розцінювати як пряме порушення закону.

В цивільному процесі адвокат може діяти вдвох формах брати участь в процесі паралельно з клієнтом або представляти його інтереси самостійно. З метою створення додаткових гарантій, що забезпечували б захист прав сторін, О.Гетманцев пропонує надати сторонам можливість давати свої пояснення в присутності представника-адвоката. через нього без особистої присутності за наявності відповідних повноважень, і право на відмову давати пояснення, якщо представник-адвокат не присутній

Гетманцев О.В. Вказ. праця С. 17 Виходячи з принципів диспозитивності та змагальності процесу, дана позиція є слушною, однак потребують уточнення окремі моменти. Про можливість дачі пояснень адвокатом замість сторони в юридичній літературі зазначалось і раніше Гражданский процессуальный кодекс УССР. Научно-практический комментарий К 1979 С 234. Любарская Г.В. На прием к адвокату М 1989

С. 27-28, проте, постає питання, чи можуть такі пояснення сторони, передані адвокатом, мати доказову силу? В поясненнях сторін, як зазначає М.Треушніков, можна виділити наступні елементи повідомлення, відомості про факти, волевиявлення, міркування про юридичну кваліфікацію правовідносин, мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті, вираз емоцій, настроїв Треушников М.К. Доказательства и доказывания в советском гражданском процессе. -

М 1982 С. 80-84 Цивільно-процесуальне законодавство містить вичерпний перелік джерел доказів ст. 27 ЦПК , одним із яких можуть виступати пояснення лише сторін і третіх осіб в частині, яка містить відомості про факти, що мають значення для справи. Законом визначено й порядок та форму отримання цих пояснень статті 33, 143, 180 ЦПК . Фактичні дані, одержані в іншій, не передбаченій законом формі, не

є судовими доказами Треушников М.К. Вказ. праця С. 11 Тому відомості про факти, які мають значення для справи, отримані в суді з пояснень, переданих стороною через свого адвоката, не можуть використовуватись як доказові матеріали. Це стверджується і положенням ст. 172 ЦПК, яка передбачає, що в разі необхідності суд може викликати сторону для дачі особистих пояснень і в тому разі, коли в справі бере участь

її представник адвокат . Беручи участь в процесі, адвокат має прагнути відшукати оптимальний та найбільш вигідний для клієнта шлях вирішення існуючого між сторонами спору. Саме тому справи, що розглядаються за участю адвокатів, частіше завершуються укладенням мирової угоди. Адвокат при наданні допомоги клієнту в укладенні мирової угоди має забезпечити правильність формулювання її змісту, відповідність умов цієї угоди вимогам законодавства.

Укласти та підписати її особисто він вправі лише за наявності в нього довіреності від клієнта, якою б надавались відповідні повноваження. Порушення цих вимог є підставою для відмови суду в затвердженні мирової угоди, а в разі коли її було затверджено до скасування відповідної постанови судом вищої інстанції. Так, ухвалу Миронівського районного суду, якою була затверджена мирова угода у справі за

позовом Г. до Я. про визнання права власності на надвірні будівлі, було скасовано в порядку нагляду Київським обласним судом внаслідок порушення вимог ст. 115 ЦПК укладення мирової угоди представником при відсутності в нього спеціальних на те повноважень та покладення, за умовами мирової угоди, обов язку по сплаті грошей на представника позивачки. Загальновідомо, що належне виконання адвокатом професійних обовязків щодо захисту або представництва

конкретної фізичної чи юридичної особи у тій чи інший справі значною мірою залежить від обсягу і змісту одержаних адвокатом відомостей, копій документів, висновків фахівців та інших матеріалів, які використовуються як докази інтересів клієнта і саме тому мають значний вплив на досягнення гіпотетичного результату по справі. У звязку з наведеним можна зробити висновок про те, що збирання відомостей, копій документів та

інших матеріалів, які потім використовуються як докази по тій чи іншій справі шляхом запитування у відповідних службових і посадових осіб, підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, рівня адміністративного підпорядкування, є важливою складовою частиною діяльності адвоката. Відмова суду у витребувані письмових доказів, як зазначає

І.Гальперін, не позбавляє адвоката права подання в суд відповідних доказів, отриманих шляхом адвокатського запиту Гальперин И.Г. Письменные доказательства как средство доказывания юридических фактов в советском гражданском процессе Свердловск, 1968 С. 8 Не підлягає ніякому сумніву, що під час підготовки до здійснення захисту або представництва інтересів клієнта більшу частину доказів адвокат одержує саме шляхом складання відповідного письмового запиту, його відправлення тій чи

іншій службовій або посадовій особі підприємства, установи, організації та одержання від них тієї чи іншої відповіді. Однак, як свідчить практичний досвід багатьох адвокатів, у даному напрямі діяльності адвоката доволі часто трапляються обєктивні і штучні перешкоди, викликані внаслідок тих чи інших дій службових або посадових осіб. Безперечно, що у наведеній статті немає змоги повною мірою розкрити зміст і суть порушеного питання, але це не виключає можливості зосередитись на деяких, на думку автора,

істотних його аспектах. Вважаю ,що до обєктивних перешкод можна насамперед віднести недосконалість, а подекуди неузгодженість норм чинного законодавства України. Так, якщо ст.6 Закону України Про адвокатуру , з одного боку, передбачено право адвоката на збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських і кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення, то цією ж нормою встановлено

і обмеження стосовно кола таких відомостей з посиланням на виняток, котрий становлять відомості, таємниця яких охороняється законом. Більше того, низкою норм чинних законів України, зокрема ст.ст.1,8 Закону України Про державну таємницю , від 21 січня 1994 року, що діє у редакції Закону України від 21 вересня 1999 року, ст 8 Закону України Про нотаріат від 2 вересня 1993 року із наступними змінами та доповненнями, внесеними законами

України від 24 березня 1998 року, 11 травня та 19 жовтня 2000 року, 10 січня 2002 року, ст.ст. 60,62 Закону України Про банки та банківську діяльність від 7 грудня 2000 року із змінами та доповненнями, внесеними законом України від 20 вересня 2001 року, передбачено, що відомості, які становлять державну таємницю, таємницю здійснення нотаріальних дій, банківську таємницю, взагалі не можуть бути обєктом запиту адвоката тому,

що наведеними нормами досить чітко визначено коло органів та посадових осіб, які мають право запиту цих відомостей. До них, зокрема, належать органи и посадові особи суду, прокуратури, органів Служби безпеки України, внутрішніх справ, податкової інспекції. Прикрим є те, що згадані органи та їх посадові особи, котрі мають право запиту вищеозначених відомостей, виконують функції сторони обвинувачення, тобто процесуальних опонентів адвоката, основною

функцією якого є функція захисту прав і інтересів клієнта. Таким чином, у контексті наведеного вряд чи може йти мова про реальність втілення у цьому питанні проголошеного Основним Законом - Конституцією України принципу змагальності сторін процесу на засадах їхньої рівності перед законом. Певною мірою ці проблеми можна пояснити також тим, що більшість законів України серед згаданих були прийняті до 28 червня 1996 року, тобто до прийняття

Конституції України. Тому цілком слушною та нагальною потребою часу є прийняття як нової редакції Закону України Про адвокатуру , так і проведення взаємоузгодження його норм з нормами наведених законів, маючи при цьому на меті ліквідацію існуючих суперечностей. Узагальнюючи причини штучних перешкод, що створюються службовими, посадовими особами підприємств, установ, організацій під час надходження

і розгляду запитів адвоката, надання відповідей чи ухилення від надання відповідей на них можна виділити як недостатню компетентність деяких посадових або службових осіб, так і певною мірою зловживання службовим становищем, поєднане з використанням у ряді випадків недостатнього ступеня чіткості правових норм. Не претендуючи на оригінальність, можна навести як типові такі штучні перешкоди, як намагання окремих посадових і службових осіб при надходженні письмового запиту адвоката,

який, згідно із ст.6 Закону України Про адвокатуру та ст.9 Указу Президента України від 30 вересня 1999 року 1240 99 Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури , є єдиною підставою для безоплатного одержання відповідних відомостей та копій документів - зажадати не передбаченої цими законодавчими актами оплати або зробити спробу поставити виконання чи невиконання

запиту від умови направлення їм з боку адвоката різних додаткових документів у вигляді угод з клієнтами, які становлять адвокатську таємницю, документів про сплату гонорару, різних довідок тощо. Мабуть, подібні дії посадових і службових осіб, не узгоджуючись з вимогами вищенаведених законодавчих актів, є протиправними, а у деяких випадках навіть містять ознаки злочину, передбаченого ст 397 Кримінального Кодексу України. Різновидом штучних перешкод

є і намагання окремих посадових осіб, зокрема у сфері охорони здоровя, звязку та деяких інших, ухилитися від виконання запиту адвоката шляхом перекручення змісту норм того чи іншого галузевого закону. Так, досить часто посадові особи установ охорони здоровя ухиляються від виконання запитів адвоката, посилаючись при цьому на ст.40 Закону України Основи законодавства України про охорону здоровя від 19 листопада 1992 року

із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 3 лютого 1993 року, від 25 лютого,23 березня,13 жовтня 1994 року, 14 лютого 1997 року, 22 лютого 2000 року, 26 грудня 2002 року, згідно з якою відомості про хворобу особи, її медичне обстеження, огляд, результати цих дій, відомості про інтимну та сімейну сторони життя пацієнта не можуть розголошуватися медичними працівниками, яким вони

стали відомі у звязку з виконанням професійних обовязків , але за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України. З наведеного видно, що вищеозначені відомості можуть бути обєктом запиту адвоката, зробленим відповідно до ст. 6 Закону України Про адвокатуру , а також до ст.9 згаданого Указу Президента України. Більше того, виходячи з вимог ч.7 ст.6 Закону України про психіатричну допомогу від 22 лютого 2000 року, відомості про стан психічного здоровя

особи та про надання їй психіатричної допомоги також можуть бути обєктом запиту адвоката, зробленим відповідно із згаданими законодавчими актами. Не є винятком і запит адвоката про довідки або копії документів про рух поштової і телеграфної кореспонденцій, роздрукування вхідних та вихідних телефонних дзвінків, відомості про сплату послуг звязку конкретною особою тому, що ч.3 ст.27

Закону України Про звязок від 16 травня 1995 року із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 20 грудня 1996 року, 22 грудня 1999 року, 13 липня, 21 грудня 2000 року, 10 січня та 4 липня 2002 року, встановлює заборону на виймання ї огляд поштової кореспонденції та документальних повідомлень, надання довідок, здійснення контролю за технічними засобами звязку, у тому числі прослуховування телефонних розмов, але крім випадків, передбачених

чинним законодавством. Одним з проявів створення штучних перешкод для виконання запиту адвоката з боку деяких посадових осіб є їхнє посилання на відсутність у ст. 6 Закону України Про адвокатуру та у ст. 9 Указу Президента України від 30 вересня 1999 року 1240 99 Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури конкретних термінів розгляду та виконання запиту адвоката. Але такі посилання безпідставні тому, що, згідно

із ст. ст. 4,32,33 Закону України Про інформацію від 2 жовтня 1992 року із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 6 квітня 2000 року та 7 лютого 2002 року, запит адвоката віднесено до категорії інформаційних запитів, граничний термін розгляду яких для надання відповіді становить один місяць. Згадуючи давнє прислівя про те, що практика-найкращий вчитель, вважаю доречним поділитися деякими аспектами напрацьованого разом з колегами-адвокатами

П.О. Дубровіним, В.Й. Лозинським, Г.В. Гузь та іншими практичного методу, спрямованого на реальне забезпечення виконання запитів адвокатів службовими і посадовими особами підприємств, установ та організацій. Суть цього методу полягає у такому. По - перше, при складанні запиту, як правило, на фірмовому бланку адвоката з усіма потрібними реквізитами, тобто датою, вихідним номером, прізвищем, імям та по батькові, поштовою адресою адвоката, номером службового телефону тощо, забезпечується розумна

стислість тексту запиту з одночасним посиланням при цьому на ст. 59 Конституції України, ст.6 Закону України Про адвокатуру та ст.9 Указу Президента України від 30 вересня 1999 року 1240 99 про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури і обовязковим доданням до тексту запиту витягу у вигляді ст.9 наведеного Указу Президента України на окремому аркуші. По - друге, складений запит з доданим до нього на окремому

аркуші витягом направляють на адресу установи, підприємства або організації рекомендованим листом з повідомленням про вручення, що дає змогу проконтролювати дату надходження запиту, відомості про особу, яка його одержала, термін виконання запиту. По - третє, у разі безпідставної відмови від виконання запиту або його невиконання у визначений Законом України Про інформацію граничний місячний термін, а також при ненадходженні відповіді ці обставини створюють

умови для складання та відправлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення заяви адвоката на імя Президента України та керівника відповідного міністерства, державного комітету, відомства про вжиття необхідних заходів щодо забезпечення виконання запиту відповідною посадовою особою. По - четверте, у разі невжиття вищезгаданими посадовими особами республіканського рівня необхідних заходів щодо забезпечення виконання запиту адвокат складає скаргу, як правило, згідно ст.

55 Конституції України, до місцевого суду за місцем перебування конкретної посадової особи про визнання її дій неправомірними та зобовязання виконати запит. Як свідчать приклади, згідно ст. 55 Конституції України при належному обґрунтуванні доводів, суди в основному такі вимоги задовольняють і зобовязують відповідних посадових осіб виконувати запити адвокатів, що здебільшого впливає на рівень свідомості окремих посадових осіб, а також сприяє підвищенню якості

надання правової допомоги громадянам, юридичним особам, виходячи з того, що запит у справі - важлива складова частина діяльності адвоката На відміну від кримінального процесу, де позиція у справі адвоката-захисника в окремих випадках може не збігатися з позицією його клієнта, в цивільному процесі, в силу того, що адвокат-представник діє від імені та за дорученням клієнта, позиція його не повинна розходитись з позицією довірителя. При виникненні колізій в позиції з клієнтом адвокат має роз яснити свою позицію

у справі та погодити її з ним. Останній вправі відмінити доручення на ведення справи з будь-яких причин. Чинне законодавство не містить обмежень і щодо відмови адвоката від доручення клієнта. Однак вихід адвоката з процесу з власної ініціативи має певні особливості, які обумовлюються етичними принципами адвокатської діяльності. В юридичній науці питання про відмову адвоката від прийнятого доручення однозначного вирішення не знайшло. За часів існування колишнього

СРСР в Положеннях про адвокатуру окремих союзних республік Литовської РСР, Грузинської РСР передбачалось, що адвокат вправі відмовитись від доручення на ведення справи лише за наявності згоди на це самого клієнта. Окремі вчені підставою для відмови від прийнятого адвокатом доручення клієнта визначають факт впевненості його в процесі розгляду справи в незаконності та необґрунтованості вимог клієнта

Ильинская И.М Лесницкая Л.Ф. Судебное представительство по гражданским делам Сов. юстиция 1971 11 С. 22 ТоболовскаяМ. Зашита адвокатом имущественных и личных прав граждан Сов. юстиция 1965 10 С. 14 Більш правильною уявляється точка зору Т.Варфоломєєвої та інших вчених, які до підстав, за котрих адвокат вправі відмовитись від прийнятого доручення, відносять розходження в правовій позиції з клієнтом.

Останні можуть торкатись питань правового, процесуального чи етичного характеру. При цьому вони повинні мати суттєвий характер, що унеможливлює виконання адвокатом в суді своїх функцій на відповідному професійному рівні Я н о ш К.Ф Варфоломеева Т.В. Советская адвокатура на службе трудящих К 1987 С. 22 К у п р і ш и н В С у с л о Д. Вказ. праця С.

89 В основу критерія для відмови адвоката від ведення справи Г.Любарська ставить наявність поважних на це причин, до яких відносить, крім незаконності вимог заперечень клієнта та інших колізій в правовій позиції у справі, такі, як хвороба, зайнятість адвоката в іншому процесі Л ю 6 а р с к а я Г.В. Вказ. праця С. 28 За обставин, коли адвокат не має змоги особисто виконати доручення клієнта наприклад, хвороба тощо

, він має, при можливості, потурбуватись про свою заміну в процесі іншим адвокатом. Однак зайнятість адвоката в іншому процесі не може бути безпосередньою підставою для відмови від прийнятого доручення клієнта. Загальними принципами етики юристів, затвердженими Міжнародною асоціацією адвокатів та схваленими Спілкою адвокатів України, передбачається необхідність доведення адвокатом справи клієнта до кінця.

ВИСНОВКИ Участь адвоката у цивільному процесі - досить складний аспект при захисті прав та інтересів громадян в суді по суті задач, взаємовідносинам з органами та клієнтами, широкій сфері діяльності, особливостям правового та етичного регулювання. Механізм функціонування участі адвоката у цивільному процесі обовязково заснований на законі. Проте процеси взаємодії деталей , частин між собою нерідко бувають приховані. Тут немає, та і не може бути, такої правової регламентації, як у діяльності слідчого,

прокурора чи суду. Це не потрібно і практично неможливо. Зовнішня непомітність захисної діяльності, її глибинність, прихованість від сторонніх саме й дозволяє їй виконувати потрібні задачи. Прагнення досягти дослідницької мети, постійно упирається у окрему працю конкретного адвоката з даної справи. Це піддається аналізу та методиці. Але як тільки робиться спроба проаналізувати сукупність участі адвокатів у цивільному процесі, знайти

тут закономірність - наукове дослідження пасує перед витонченістю та непередбачуваністю захисного ремесла . Звідси зрозуміло, що потрібно досить багато праці значного числа фахівців, для того щоб виявити окремі закономірності участі адвоката у цивільному процесі, проаналізувати та спробувати зробити краще, ніж є. Чинне законодавство у цій галузі не є досконалим, тому потрібно внести деякі пропозиції щодо його вдосконалення 1. Згідно зі ст. 115 ЦПК повноваження на ведення справи в суді дає представникові право

на вчинення від імені особи, яку він представляє, всіх процесуальних дій, крім передачі справи в третейський суд, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі передоручення , оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Повноваження представника на вчинення кожної із зазначених в цій статті дій повинні бути спеціально

обумовлені у виданій йому довіреності. Це положення досить ускладнює і дещо затягує розгляд справи в суді. Доцільніше було б наділити представника всіма правами особи, яку він представляє, якщо довіреність не містить спеціальних обмежень. Тобто від зворотного - якщо в довіреності немає обмежень, то представник має всі процесуальні права особи, яку він представляє. 2. Багато суперечностей зараз викликає й питання оплати послуг адвокатів,

тому доречно було б запровадити таке поняття як витрати на правову допомогу послуги адвоката . 3. Багато юристів і суддів, особливо старого гарту, якось нервують, коли чують звернення до судді - Ваша честь і завжди є певний психологічний конфлікт. Іноді й погордливі адвокати не бажають так звертатися до суду. Тому необхідно законодавчо закріпити таке звернення до суддів.

4. При розгляді справи у адвокатів завжди існувала проблема запису ходу судового засідання на аудіо- та відеопристрої. Природно, що судді були проти запису, й з цього приводу часто виникали конфлікти. Також доволі часто одна зі сторін, яка сумнівається в неупередженості процесу, клопоталася перед судом про можливість вести запис процесу, і судді досить часто відмовляли в задоволенні такого клопотання. Необхідно законодавчо закріпити положення за яким вести письмові записи

і використовувати портативні аудіотехнічні пристрої диктофони мали би право як сторони судової суперечки, так і особи, присутні на відкритому засіданні відповідно до закону без додаткового дозволу судді. За результатами, одержаними при проведенні дипломної роботи виконані задачи, які ставилися для досягнення мети - правового теоретичного обґрунтування представництва адвоката у цивільному процесі. Досліджені найбільш актуальні питання участі адвоката у цивільному процесі, зроблено аналіз окремих

стадій цивільного процесу та ролі адвоката у кожній з них, надано юридичний аналіз поняття цивільного процесу, інституту представництва, процесуального статусу адвоката у цивільному процесі, узагальнена практика участі адвоката у цивільному процесі, надані пропозиції стосовно вдосконалення законодавства, щодо участі адвоката у цивільному процесі. Видання нормативного характеру Україна 1. Закон. Про адвокатуру Прийнятий 19 груд.

1992 р. Голос України 1993 29 cіч С. 6-7. 2. Україна. Закон. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України Прийнятий 21 черв. 2001 р. 2533-III Уряд. кур єр 2001 10 лип С.4. 3. Україна. Президент України 1999- Л.Д.Кучма . Про День адвокатури Указ Президента 2 груд.

2002р. 1121 2002 Уряд. кур єр 2002 4 груд С. 3. 4. Україна. Президент 1994- Л.Д.Кучма . Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури Указ 30 верес. 1999 р. 1240 99 Офіц. вісн. України 1999 39 Ст. 1936. 5. Україна. Президент 1991- Л.М.Кравчук . Про Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та

Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури Указ 5 трав. 1993 р. Уряд. кур єр 1999 8 трав С. 4. 6. Україна. Верховна Рада. Про проект Закону України про внесення змін та доповнень до Закону України Про адвокатуру Постанова 22 берез. 2001 р. 2321-III http www.nau.kiev.ua cgi-bin nauonlu.exe?pwr2 73239 t guest 7.

Україна. Верховна Рада. Про порядок введення в дію Закону України Про адвокатуру Постанова 19 груд. 1992 р. Голос України 1993 21 січ С. 6. 8. Україна. Кабінет Міністрів. Про затвердження Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги у кримінальних справах за рахунок держави Постанова 14 трав.

1999 р. 821 Офіц. вісн. України 1999 20 Ст. 884. 9. Україна. Кабінет Міністрів. Про порядок реєстрації адвокатських об єднань Постанова 27 квіт. 1993 р. 302 Зібр. постанов Уряду України 1993 10 Ст. 198. 10. Україна. Кабінет Міністрів. Про порядок оплати праці адвокатів по наданню юридичної допомоги у кримінальних справах

Постанова 15 листоп. 1991 р. 315 Уряд. кур єр. -1992 1 С. 9. 11. Порядок складання кваліфікаційних іспитів у реґіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури Затверджено Вищою кваліфікац. коміс. адвокатури України Протокол 6 2 від 1 жовт. 1999 р. Адвокат 1999 3 С. 34-35. 12. О внесении изменений в Положение о порядке труда адвокатов за предоставление юридической

помощи гражданам в уголовных делах М-во юстиции Украины М-во финансов Украины Бизнес 1994 4 С. 5. 13. Статут Спілки адвокатів України Прийнятий ІІ позачерг. з їздом Спілки адвокатів України Закон і бізнес 1993 14 С. 6. Видання нормативного характеру Російська Федерація 14.

Об адвокатуре Международные положения. Закон Российской Федерации. Нормативные акты по состоянию на 10 февр. 1997 г М. БУКВИЦА, 1997 31 с. 15. Устав Федерального Союза адвокатов России Принят на Учредит. съезде 12-13 сент. 1994 г. Рос. юстиция 1995 7 С. 51-53. 16. Устав Ассоциации адвокатов

России Сов. юстиция 1990 11 С.19-20. Видання нормативного характеру інші країни 17. Общий кодекс правил для адвокатов стран Европейского сообщества Адвокат 1997 1 С. 115-123. 18. Резолюція про регулювання адвокатської професії Прийнята Радою Міжнар. асоц. адвокатів на зустрічі у Відні 6 черв.

1998 р. Адвокат 1999 4 С. 31. 19. Республика Беларусь. Президент 1994- А.Лукашенко . О некоторых мерах по совершенствованию адвокатской и нотариальной деятельности в Республике Беларусь Декрет 3 мая 1997 г. 12 Собр. декретов, указов Президента и постановлений Правительства Респ. Беларусь 1997 14 Ст. 485. 20. Порядок расчетов по оплате оказываемой адвокатами юридической помощи, а также государственной

пошлины за совершение нотариальных действий и дополнительных платных услуг правового характера Утв. постановлением Совета Министров Респ. Беларусь от 09.06.97 г. 646 Собр. декретов, указов Президента и постановлений Правительства Респ. Беларусь 1997 16 Ст. 608. 21. Литовская Республика. Закон. Об адвокатуре Принят 25 июня 1998 г.

VIII-811 Ведомости Литов. Республики 1998 27 Ст. 321. Книги, брошури, статті 22. Аpсеньев К. К. Заметки о pусской адвокатуpе Сост. И. В. Потапчук Тула Автогpаф, 2001 557, 2 с. поpтp Юpидическое наследие. ХІХ в 23. Адвокатська етика Уряд. кур єр 1999 26 трав С. 8. 24. Адвокатуpа В Укpаїні Пpавові основи.

Оpганізаційні засади. Адвокат у судочинстві. Оплата пpаці. Оподаткування. Міжнаpодні засади К 2000 208 с Бюлетень законодавства і юpидичної пpактики Укpаїни 1 . 25. Адвокаты протестуют Чрезвычайный съезд адвокатов России Юрид. мир 1997 3 С. 7-9. 26. Азаров Ю Що заважає адвокатурі працювати злагоджено?

Право України 1998 3 С. 38-40. 27. Алейников Г. Про надання права самостійної діяльності адвоката-захисника по збиранню доказів у кримінальному процесі України Право України 2002 10 С. 100 - 104. 28. Алейніков Г. Збирання доказів адвокатом-захисником в досудовому слідстві. Право чи обовязок? Забезпечення права на захист від обвинувачення

Підприємництво, госп-во і право 2002 2 С. 99 - 101. 29. Алейніков Г. І. Роль адвокатури в формуванні української державності Українська державність становлення, досвід, проблеми Зб. наук. ст. за матеріалами XII Харк. політол. читань Х 2001 С. 47-48. 30. Ануфриев В Шаврилов С. О коллективизации в адвокатуре

Частная практика в адвокатуре Рос. юстиция 1995 10 С. 45. 31. Ария С. Мир спасает доброта О нравственных началах адвокат. деятельности Рос. юстиция 1996 2 С. 49-51. 32. Ария С. Об адвокатской тайне Рос. юстиция 1997 2 С. 37. 33. Баренбойм П. Адвокатская фирма США Сов. юстиция 1992 15-16 С. 27-28. 34. Бартош І.

Адвокатура як дзеркало демократичності суспільства Закон і бізнес 1997 26 листоп С. 3. 35. Барщевский М.Ю Пухова Т.Л. Как выбрать адвоката? Законодательство 1999 5 С. 93-98. 36. Бисага Ю.М. Адвокатура у Першій Чехословацькій Республіці Адвокат 1997 3 С. 105-109. 37. Бронз И.

Создание кодекса адвокатской этики - веление времени Адвокат 1996 1 С. 93-94. 38. Бронз Й.Л Полонський Ю.М. Про незаконність оподаткування адвокатів Адвокат 1997 3 С. 38-40. 39. Бронза Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури Тези доповіді адвоката, заслуженого юриста України

Й.Л. Бронза Адвокат 2002 4 - 5 С.10 - 12. 40. Буркацький Л.К. Гострою сьогодні є проблема законодавчої регламентації статусу і прав адвоката в кримінальному провадженні Адвокат 1999 2 С. 32-33. 41. Вакуленко Т. Культура поведения адвоката Действия адвоката должны соответствовать определенным нормам поведения

Юрид. практика 2003 21 янв С.6 Индивидуальная практика 42. Варфоломеева Т. Настоящее и будущее украинской адвокатуры Закон и бизнес 1996 3 апр С. 2. 43. Варфоломеєва Т. Україна - Росія регулювання адвокатської діяльності Порівняльний аналіз Адвокат 2002 2 - 3 С.54 - 57. 44.

Варфоломеєва Т. Українська адвокатура яка її подальша доля? Адвокат 1999 2 С. 22-24. 45. Варфоломеєва Т. Школи відомих адвокатів в Академії адвокатури України Адвокат 2002 1 С. 46 - 47. 46. Варфоломєєва Т. Є спроби зупинити реформування адвокатури Адвокат 1997 3 С. 8-11. 47. Варфоломєєва Т. Адвокатура має бути сильною, аби надійно захищати права

людини Розмова з віце-президентом Спілки адвокатів України Уряд. кур єр 1996 21 листоп С. 9. 48. Варфоломєєва Т. Інститут адвокатури - ще одна віха на шляху розбудови правової держави Адвокат 1996 3 С. 78-86. 49. Варфоломєєва Т. Конституційні засади діяльності адвокатури Адвокат 1997 2 С. 57-64. 50. Варфоломєєва Т. Сучасне

і майбутнє української адвокатури Закон і бізнес 1996 20 берез С. 1. 51. Варфоломєєва Т Мороз Т. Сучасна чеська адвокатура Адвокат 1997 3 С. 110-112. 52. Вейт Ф. Профессия - адвокат Франция Бизнес и страхование 1998 3 С. 39-41. 53. Витяг із виступів делегатів ІV звітно-виборного з їзду Спілки адвокатів

України Адвокат 1997 4 С. 13-19. 54. Відгук Спілки адвокатів на проект Закону України Про внесення змін і доповнень до закону України Про адвокатуру Адвокат 1997 3 С. 11-21. 55. Владлен Гончаренко Без визначення статусу адвокатури Конституція України буде неприйнятна в цілому Закон

і бізнес 1996 5 черв С. 6. 56. Володарський В. Не треба штучно розколювати адвокатуру та порушувати рівноправність адвокатів Право України 1998 5 С. 85-86. 57. Володина Ю Шаг к реформе адвокатуры Адвокат обязан состоять членом Палаты адвокатов, но ему не обязательно являться гражданином Украины Юрид. практика 2003 18 февр С.6 Законопроект 58.

Вольф Р. Правила етики і дисциплінарна практика асоціацій адвокатів Контроль за якістю юрид. допомоги Адвокатури в Австрії Адвокат 1999 3 С. 58-59. 59. Вышинский М. Адвокатура на распутье Рос. Федерация Рос. адвокат 1996 3 С. 2-5. 60. Гаppис, Рихаpд. Школа адвокатуpы Руководство к ведению гpажд. и уголов. дел.

Пеp. с англ. П. Сеpгеича Тула Автогpаф, 2001 350, 1 с Школа заpубежного пpава. Великобpитания Гл. pед. И. Потапчук . 61. Галушко Ю. Адвокатура не может быть государственной, как и правовое государство не может существовать без независимой, негосударственной адвокатуры Закон и бизнес 1998 3 С. 6. 62. Галушко Ю. Важливий

інститут захисту прав громадян Адвокатура Право України 1996 5 С. 46-48. 63. Генеральные принципы этики адвокатов Международной ассоциации юристов Рос. юстиция 1996 2 С. 51. 64. Гинзбург Г Козьяков С. Что позволено адвокату? Беседа с адвокатами Беседовала А.Примаченко Зеркало недели 1999 8-15 окт

С. 8. 65. Глик С Дейвис Ж. США ставка адвоката - 400 долларов в час Сов. юстиция 1991 11 С. 12. 66. Глик С Лямер С. Франция адвокат снимает мантию Ст. амер. и фр. юристов Сов. юстиция 1991 8 С. 23. 67. Гончаренко С.В. Професійні права адвоката Європейський стандарт Адвокат 2002 6 С.19 - 22. 68. Гревцова Р. Адвокатський форум у

Польщі Адвокат 2002 4-5 С. 63-64. 69. Гурепка Н. Адвокаты и практикующие юристы - противостояние? Новый законопроект Об адвокатуре ущемляет права частнопрактикующих юристов Юрид. практика 2003 18 марта, 11 273 С.6 На злобу дня 70. Гутаріна К.В. 5 років закону України Про адвокатуру Круглий стіл Адвокат 1997 4 С. 98-105. 71. Гутаріна

К.В. Роль правника в демократичному суспільстві Правила професійної етики адвоката в США та Україні Адвокат 1999 3 С. 31-32. 72. Данилов E. П. Жилищные споpы Коммент. законодательства. Адвокатская и судебная пpактика. Обpазцы жалоб и исковых заявлений. Спpав. матеpиалы 2-е изд доп М. Пpаво и закон, 2000 349 с Спpавочник адвоката Междунаp. союз содpужество адвокатов

Гл. pед. E. П. Данилов Кн.3 . 73. Дашо Т. Этика помощника адвоката Регулирование ответственности во взаимоотношениях адвоката и его помощника Юрид. практика 2003 8 янв С. 6 Индивидуальная практика 74. До історії утворення Спілки адвокатів Адвокат 1996 1 С. 14-17. 75. Євдокімов В. Четвертому з їзду Спілки адвокатів

України Привітання голови Спілки юристів України Закон і бізнес 1997 26 листоп С. 1. 76. Жуковська О. Адвокатська професія - шлях до храму людини Розмова з віце-президентом Спілки адвокатів України Київ. вісн 1999 23 листоп С. 3. 77. Жуковська О. Проект змін до закону Про адвокатуру в павутинні критики віце-президент Спілки адвокатів

України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України. Адвокат 2001 1-2 С.19-25. 78. Жуковська О.Л. Адвокатура Франції очима українських адвокатів Адвокат 1998 3 С. 47-52. 79. Жуковська О.Л. Деонтологія в центрі уваги юридичної громадськості Адвокат. етика Адвокат 1998 2 С. 42-43. 80. Жуковська

О.Л. Захист прав людини - проблема неплинна Адвокатура як гарант прав людини в Україні Адвокат 1996 1 С. 27-32. 81. Жуковська О.Л. Проблеми адвокатури України в фокусі світової юридичної громадськості Адвокат 2002 4 - 5 С. 54 - 55. 82. Жуковська О.Л. Професійні права адвокатів у контексті прецедентної практики європейського суду з прав людини 2 грудня 2002 р.

Указом Президента України було запроваджено професійне свято - День адвокатури України Адвокат 2002 6 С. 17-18. 83. Жуковська О.Л. Спілка адвокатів України у міжнародному адвокатському співтоваристві Адвокат 1996 1 С. 140-150. 84. Жуковська О.Л. Утворення професійної асоціації адвокатів - європейський досвід та вітчизняний доробок Міжнар. семінар

Професійна асоціація адвокатів у демокр. сусп-ві Адвокат 1996 3 С. 71-76. 85. Загальні принципи етики юристів Затв. Міжнар. асоц. адвокатів ІВА і схвалені Спілкою адвокатів України як членом останньої в 1995 р. Адвокат 1996 1 С. 95-96. 86. Заднепровский А. Законодательство о дисциплинарной ответственности адвокатов требует уточнения

Юрид. практика 1997 14 июль С. 1, 8. 87. Заднепровский А. Обеспечение сохранения адвокатской тайны и действие принципа презумпции невиновности. Гарантия или декларация Проблемы адвокатуры Адвокат 2002 2 - 3 С. 46-49. 88. Заднепровский А. Размышления об адвокатуре и правах человека Юрид. практика 1997 6 март С. 10-11. 89. Задніпровський

О. Адвокатура і арбітражний суд Право України 1997 9 С. 29-31. 90. Законодавство в адвокатській практиці В 3 ч. Спілка адвокатів України Упоряд. Т.В. Кисельова К. Либідь, 1991 Ч. 1 110 с. Ч. 3 111 с. 91. Залесский В. Проект закона об адвокатуре - триумф корпоративного лоббирования?

Рос. Федерация Рос. юстиция 1995 5 С. 29. 92. Залманов В. Работать самостоятельно - значит действовать инициативно и творчески Адвокатура в России Рос. адвокат 1997 1 С. 8-9. 93. Засади адвокатської етики в Польщі Адвокат 1999 2 С. 57-60. 94. Звернення з їзду адвокатів України До Голови

Верховного Суду України та в.о. Ген. прокурора Закон і бізнес 1998 11 С. 1. 95. Звернення ІV-го звітно-виборного з їзду Спілки адвокатів України З приводу застосування запобіж. заходів, 21 листоп. 1997 р. Адвокат 1997 4 С. 21-22. 96. Звернення ІV-го звітно-виборного з їзду Спілки адвокатів України

В зв язку з необхідністю внесення змін та доповнень до Закону України Про адвокатуру , Кримін. кодексу України та Кодексу України про адм. правопорушення і вирішенню нагальних проблем адвокатури Адвокат 1997 4 С. 20. 97. Звіт про роботу правління Спілки адвокатів України у 1994-1997 рр. у викладі

Адвокат 1997 4 С. 4-12. 98. Зейкан Я. Адвокат и уголовный процесс Юрфирма, зарегистрированная как хозобщество лишена права использовать ордер в уголовном деле Юрид. практика 2003 11 февр С.6 Индивидуальная практика 99. К торжеству права и законности Междунар. науч практ. конф. Права человека и роль адвокатуры в демократ. о-ве

Рос. адвокат 1996 1 С. 2-5. 100. Кальний В. Проблеми реформування адвокатури в Україні Право України 1998 7 С. 42-45. 101. Камінський В. Кого захищають адвокати Функції і права адвокатури Юрид. вісн. України 1998 5-11 лют С. 4. 102. Килименчук О. Ознайомлювальна практика в адвокатурі Польщі Адвокат 2002 4 -

5 С. 65. 103. Кисиль В. Адвокат и этика - понятия неразделимые Интервью со старшим партнером юрид. фирмы Беседу вела Ю. Володина. Юрид. практика 2003 14 янв С. 6 Жизнь замечательных людей 104. Коваль М.М. Адвокатура у системі оподаткування України Адвокат 1996 3 С. 44-47. 105. Коворотний В. Адвокатура потребує державної підтримки

Закон і бізнес 1996 25 верес С. 6. 106. Коворотний В. Етичні правила адвокатів мають бути нарешті прийняті Адвокат 1999 2 С. 35-36. 107. Коєм Н. Коментарі до проекту Кодексу адвокатської етики експертів Франції, Німеччини, Великобританії Адвокат 1997 4 С. 108-110. 108. Кононов

С. Адвокаты и права человека Юрид. практика 1997 23 дек С. 1,2. 109. Конституція України і подальше реформування адвокатури Пропозиції Ген. прокуратури України про внесення змін і доп. до Кримін процесуал. кодексу України Адвокат 1996 2 С. 15-28. 110. Коротков Є. Адвокатський хліб - з родзинками й перцем

Професія адвоката в сучасній Україні Політика і культура 2002 7 С.24 - 25. 111. Костромов О.В. Адвокатська етика та професійна відповідальність у США Держава і право Щоріч. наук. пр. мол. вчен К 1997 Вип. 1 С. 75-80. 112. Костюченко О.Ю. Питання вдосконалення законодавства, що забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженному та виправданому право на захист

Адвокат 2002 4 - 5 С. 34 - 37. 113. Кульчицький В. Суд, прокуратура та адвокатура в Галичині у складі Австро-Угорщини Кульчицький В Бойко І. Чернівецький ун-т. Науковий вісник Чернівці, 2001 Вип.125 Правознавство С. 22-24. 114. Кучма Л.Д. Делегатам ІV звітно-виборного з

їзду Спілки адвокатів України Привітання Президента України Закон і бізнес 1997 26 листоп С. 1 Адвокат 1997 4 С. 3 С. 86. 115. Лангтон Г. Как защитить защитника? Статус и права адвоката в Рос. Федерации Рос. адвокат 1997 3 С. 14-15. 116. Ланкор Д. Коментарі до проекту про внесення доповнень до

Закону України Про адвокатуру Адвокат 1997 4 С. 106-107. 117. Лисицын Р. Право на защиту международные стандарты и российская действительность Рос. юстиция 1999 6 С. 8-9. 118. Лобачук О. Профспілкова адвокатура мода чи необхідність? Профспілк. газета 1998 12 серп С. 2. 119. Логінова С. Адвокатська таємниця через призму судово-правової реформи

Право України 2002 2 С. 94-97 Адвокатська практика 120. Логінова С. Адвокатська таємниця історико-правовий підхід Право України 2001 3 С. 111-115 Історія правових інституцій 121. Логінова С. М. Адвокатська таємниця теоpія і пpактика Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук.

12.00.10 Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка К 2002 19 с. 122. Логінова С. Якою бути адвокатурі в Україні? Право України 1997 8 С. 47-50. 123. Логінова С.М. Адвокати про проблеми адвокатури, що потребують законодавчого врегулювання Адвокат 1999 2 С. 32. 124. Мартинович И.И. Новый этап в развитии адвокатуры в Республике

Беларусь Право и демократия Межвуз. сб. науч. тр Минск, 1995 Вып. 7 С. 39-47. 125. Махмутов Ш. В Башкирии действует Закон об адвокатуре Рос. юстиция 1996 5 С. 46-47. 126. Махов В. Организация адвокатуры в Израиле Рос. юстиция 1997 11 С. 54-55. 127. Медведчук В. Задля захисту прав людини

З приводу Указу Президента України Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури Уряд. кур єр 1999 14 жовт С. 10. 128. Медведчук В. Кого лякає незалежність адвокатури? Проект Закону України Про внесення змін та доповнень до Закону України Про адвокатуру Голос України 1996 7 лют С. 4. 129. Медведчук В. Місце адвокатури у вирішенні проблем збалансування

різних гілок влади та конституційні основи реформування державної влади в Україні Право України 1995 5-6 С. 37-40. 130. Медведчук В. Народним депутатам України Звернення за дорученням правління Спілки адвокатів з приводу доповнення до проекту Конституції України стосовно адвокатури Закон і бізнес 1996 19 черв

С. 1. 131. Медведчук В. Реформування державної влади в Україні та адвокатура Адвокат 1996 1 С. 97-100. 132. Медведчук В. Хто захистить адвоката Бесіда з головою Спілки адвокатів України Голос України 1997 10 лип С. 7. 133. Миpгоpодский Д. Ю. Hалогообложение адвокатов и частных нотаpиусов в

Укpаине Пpакт. пособие Днепpопетpовск Изд. Дом Владимиp Дудник , 2001 232 с. 134. Милова И. Участие адвоката в следственных действиях Рос. Федерация Рос. юстиция 1996 11 С. 45-46. 135. Минаков А. Адвокат в деловом мире Независимость адвокатуры - непремен. условие жизни демократ. государства Деловые люди 9 С. 52-53. 136. Миргородский Ю. Законодательство стран

СНГ Принимая новый Закон Об адвокатуре , не следует забывать опыт соседей Юрид. практика 2003 25 марта, 12 274 С. 6 Адвокатура 137. На захист адвокатів Заява Спілки адвокатів України про неприпустимість порушення, посадовими особами, представниками правоохорон. органів, суддями законодавства, що регулює діяльність адвокатури Уряд. кур єр 1998 26 лют С. 4. 138. Назарчук О. Адвокатура в

Україні в період 1922-1992 рр. Структура, форми діяльності, система оплати праці адвокатів Економіка. Фінанси. Право 1998 3 С. 5-11. 139. Назарчук О. Законодавство України Про адвокатуру в запитаннях і відповідях Економіка. Фінанси. Право 1998 3 С. 32-42. 140. Национальная профессиональная Ассоциация адвокатов

Украины - веление времени потвердили эксперты Совета Европы Закон и бизнес 1997 8 янв С. 2. 141. Нечипоренко О.Л. Зустріч адвокатів країн Європи Адвокат 1998 1 С. 63. 142. Никифорак М.В. Адвокатура на Буковині в період її входження до Австрії Чернівец. ун-т. Наук. вісн

Чернівці, 1997 Вип. 14 Правознавство С. 73-83. 143. Обобщенные выводы международного семинара Профессиональная ассоциация адвокатов в демократическом обществе Закон и бизнес 1997 8 янв С. 2. 144. Одобрен проект федерального закона Об адвокатуре Российской Федерации Рос. юстиция 1995 2 С. 2-3. 145. Пpавила адвокатської етики Вища кваліфікац. комісія адвокатуpи пpи

Каб. Міністpів Укpаїни К. Ред. жуpн. Адвокат , 1999 43 с. 146. Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі Право України 1999 9 С. 62-65. 147. Панасюк О. Актуальні проблеми надання правової допомоги і роль адвокатури в Україні Адвокат 2002 4 - 5 С. 5-7. 148. Панченко О. Профсоюзная адвокатура. Эксперимент удался

Закон и бизнес 1997 19 февр С. 6. 149. Петрив М. Статус адвоката по германскому законодательству Юрид. практика 1996 3 февр С. 1. 150. Петрів М.Й. Союз українських адвокатів у Львові Львів К 1998 Ч. 1 Покажчик видань Уклад. і авт. передм. М.Петрів 55 с. 151. Петрусенко И. Налогообложение доходов, выплачиваемых адвокатам юридическими лицами по заключенным соглашениям о предоставлении юридической помощи

Вестн. налог. службы Украины 2001 6 С. 53. 152. Пиджаренко А. Професия адвоката во Франции Юрид. практика 1998 1-15 дек С. 12. 153. Правила етики і дисциплінарна практика асоціацій адвокатів Контроль за якістю правової допомоги Країни Європи Адвокат 1999 3 С. 55-57. 154. Проблеми адвокатури і шляхи

їх вирішення Адвокат 1996 1 С. 62-64. 155. Професійна організація адвокатів очима експертів Ради Європи Міжнар. семінар Профес. асоц. адвокатів у демокр. сусп-ві Юрид. вісн. України 1996. -12-18 груд С. 2. 156. Рада Європи Рекомендації Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов язків прийняті

Комітетом Міністрів Ради Європи 25 жовтня 2000р. на 72-й зустрічі заступників міністрів Страсбург, 6 листопада 2000р. Експертна нарада зібралися експерти Ради Європи в галузі адвокатури Адвокат 2001 1-2 С.29-43. 157. Резник Г. Закон об адвокатуре как жертва конфликта интересов Рос. юстиция 1998 3 С. 22-25. 158. Резник Г.М. Адвокатура и государство

Адвокат 2002 4-5 С.13-15. 159. Резолюция Совета Международной ассоциации адвокатов IBA , принятая в Мадриде 1 июня 1996 года по вопросу оказания юридической помощи Адвокат 1997 3 С. 102. 160. Розенберг М. Подготовка контрактов в американских адвокатских фирмах Сов. юстиция 1991 19 С. 10. 161. Руденко А Шипка А Маньота О. Адвокат - спутник от рождения до смерти

Роль и место адвокатуры в общ-ве Служба безопасности 1998 9 С. 14-16. 162. Савельева Л. Кому он нужен, слабый адвокат? Создан Всерос. федер. союз адвокатов Рос. газета 1994 17 сент С. 2. 163. Савицкий В. Престиж адвокатской профессии Рос. Федерация Рос. адвокат 1997 2 С. 5-7. 164. Сафулько

С. Правила адвокатської етики Балансування між інтересами клієнта і суспільства Закон і бізнес 1999 13 січ С. 12. 165. Сафулько С.В. Вища кваліфікаційна комісія адвокатури її роль і місце в системі адвокатури України Адвокат 1997 2 С. 89-91. 166. Святоцький О. Адвокатура в Японії Право

України 1995 9-10 С. 57-58. 167. Святоцький О.Д Медведчук В.В. Адвокатура Історія і сучасність К. Ін Юре, 1997 319 с. 168. Семена Н. Адвокатура как повивальная бабка демократии О крым. коллегии адвокатов Зеркало недели 1998 28 марта -3 апр С. 6. 169. Сергеев В. Юридическое заключение в практике адвоката

Рос. юстиция 1998 4 С. 46-47. 170. Соколенко В. Конституційна незахищеність адвокатів України - перешкода на шляху до демократії Адвокат 1996 3 С. 42-43. 171. Стасюк Р. Роль адвоката у захисті прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб у суді Юридична Україна 2003 1 С. 79-82. 172. Сторінки історії адвокатури

України Союз українських адвокатів у Львові Адвокат 2002 4 - 5 С.98 - 106. 173. Сторінки історії адвокатури За рукописами спогадів відомого київського адвоката П.Г.Цельтнера 1900 - 1980 Адвокат 2002 1 С.48 - 49. 174. Сторінки історії адвокатури Спогади відомого київського адвоката П.Г.Цельтнера 1900 - 1980 друкуються вперше за його рукописами, датованими 1958 -

1959 рр. Адвокат 2002 2 - 3 С.58 - 60. 175. Сухарев И. Быть ли в России профессиональной адвокатуре? Рос. юстиция 1995 3 С. 40-41. 176. Сухарев И. О Правилах профессиональной этики адвоката Юрист 1997 10 С. 12-13. 177. Схеми безоплатної правової допомоги в країнах Європи Адвокат 1999 3 С. 54. 178. Титов К. Власть и адвокатура

Рос. Федерация Рос. адвокат 1996 5 С. 2-3. 179. Томсинов В. Из истории адвокатуры в России эпоха становления Законодательство 1999 6 С. 89-91. 180. Торопчина-Агалакова С. Адвокатура Украины опыт и проблемы Адвокат 1997 8 С. 78-81. 181. Узагальнені висновки міжнародного семінару

Професійна етика адвоката Адвокат 1997 2 С. 102-103. 182. Узагальні висновки міжнародного семінару Професійна асоціація адвокатів у демократичному суспільстві Адвокат 1996 3 С. 77. 183. Участь Спілки адвокатів у законотворчому процесі - підсумки і плани Адвокат 1996 1 С. 101-110. 184. Феофанов Ю. Адвокат и работа, и служение Рос. Федерация Рос. адвокат 1996 2

С. 2-4. 185. Филимонов Ю. Региональное законодательство об адвокатуре Рос. юстиция 1998 4 С. 37-39. 186. Фудлер Д. Адвокат в судебном процессе США Рос. юстиция 1995 8 С. 60-61. 187. Хотенець П. В. Пpавовий статус адвоката в Укpаїні Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук. 12.00.10 Hац. юpид. акад. Укpаїни ім. Яpослава Мудpого

Х 2002 19 с. 188. Хотенець П. В. Правовий стан адвоката-захисника в кримінальному процесі Проблеми законності Респ. міжвід. наук. зб Х 2000 Вип.43 С. 198-203. 189. Хотинская О. Этика деятельности адвоката в исполнительном производстве Юрид. практика 2003 4 февр С.6 Индивидуальная практика 190. Чабан С. Участь адвоката у виконавчому провадженні

Право України 2001 11 С.84 - 85 Адвокатська практика 191. Чепурко В. Бесплатный адвокат - второй прокурор? Независимость 1998 28 февр С. 2-3. 192. Черкасова Н. Откуда есть пошла К 130-летию отечеств. адвокатуры Рос. адвокат 1996 1 С. 6-7. 193. Чимний Р. Кодекс адвокатської етики - гарант належного правозахисту Адвокат 1997 2 С. 97-101. 194. Чібісов О.М. Чи потрібна нам міцна адвокатура?

Адвокат 1997 4 С. 82-85. 195. Чрезвычайный съезд адвокатов России Февр. 1997 г Москва Адвокат 1997 3 С. 103. 196. Шаров Г. Адвокатура и финансы Рос. юстиция 1998 1 С. 28-30. 197. Ширинский С. Нужен институт государственной адвокатуры Рос. юстиция 1998 4 С. 48. 198. Юдушкин С. Независимость не есть бесконтрольность

Адвокатура в Рос. Федерации Рос. адвокат 1997 3 С. 6. 199. Юрьев С. Адвокатура на защите прав налогоплательщиков Рос. адвокат 1998 1 С. 6-7. 200. Юшин С. Все ли средства хороши? Размышления о профес. этике адвоката Рос. адвокат 1999 2 С. 16-17. 201. Яворскі Ч. Переміни в адвокатурі Польщі

Адвокат 1998 1 С. 73-76. 202. Якименко О.О. Вибір нових форм адвокатської діяльності - це веління часу Адвокат 1997 3 С. 42. 203. Яновська О. Адвокатська таємниця як правова гарантія адвокатської діяльності Право України 1997 2 С. 33-37. 204. Яновська О. Гарантії заняття адвокатською діяльністю Юрид. вісн. України 1996 11-18 лип С. 4. 205. Яновська О. Гарантована адвокатська діяльність як ознака демократії

Юрид. вісн. України 1996 26 черв 3 лип С. 4. 206. Яновська О. Система гарантій адвокатської діяльності - крок до громадянського суспільства Право України 1996 5 С. 48-51.