Політологія. Політичні системи в Україні

Політологія як наука. Предмет політології. Політологія від грец. politika - державні і сусп. справи і logos -слово, поняття, вчення - наука, об єктом якої є політика та її взаємовідносини з особистістю і сусп-вом, котра займає одне з провідних місць у сучас. суспільствознавстві. Стосовно П. у зарубіжній і вітчизняній літературі часто вживаються терміни політична наука , наука

про політику , політична соціологія , які відображають традиції й особливості нац. і регіон, політолог, шкіл. У визначенні предмета П. на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлене багатозначністю терміна політика й можливістю різноманітних способів її характеристик. Деякі науковці вважають, що П це наука про систему закономірних взаємозв язків соц. суб єктів з приводу політ, влади, боротьби за неї, про сутність, форми

і методи політ. владування тощо. Ряд політологів предметом П. вважають вивчення політ. систем як сукупності владних інститутів, а також політ. влади як основи розвитку і функціонування політ, систем. Знач-на група вчених вважає предметом П. вивчення системи закономірностей розвитку і функціонування демократії,

її змісту, місця і ролі у політ, житті сусп-ва. Своєрідною є трактовка П. як системи закономірностей розвитку і функціонування політ. культури. При цьому остання розуміється розширено, як ціннісне політ. світосприйняття, в межах якого Відбувається політ. діяльність. Багатоманітність підходів до визначення предметного поля П. дозволяє чіткіше уяснити міс-це П. в системі суспільствознавства, взаємовідносини

її з ін. науками. Одним із найбільш узагальнюючих підходів універсалістсько-сумативний, що інтерпретує різні аспекти філос соціолог екон юрид. досліджень політ, процесів та інститутів. П. розглядається при цьому як інтегральна наука, оптимальне функціонування і розвиток якої визначається насамперед розвиненістю зазначених наук. Названий підхід співіснує з аналітико-концептуальним, що виходить

із визнання автономності П. Системо-утворюючим фактором П як і будь-якої науки, виступають її закони. Відтак при визначенні предметного поля П. слід враховувати тенденції і закони структури, функціонування та розвитку політ, життя соц. спільнот, що відображає реальний процес включення їх у діяльність щодо реалізації політ, влади та політ, інтересів. Предмет науки повинен відображати внутр. системний зв язок його компонентів політ, процеси,

відносини, діяльність, політ, система, влада, д-ва, демократія тощо. Але останні співіснують, взаємодіють у певній сфері сусп-ва - у політ, житті, яке охоплює всі названі феномени і є граничним узагальнюючим поняттям, оси. опорною категорією П. Звідси предметом П. є закономірності структури, функцій, розвитку політ, життя в усіх його проявах, а П як раціональне відображення політ, життя, означає систему знань про цілі, завдання, рушійні сили

і зміст політ, процесів, про діяльність людей, партій, громад. об єднань, д-в у сфері політ, відносин. Вихідний теорет. матеріал у пізнанні законів науки становлять категорії П які розкривають необхідні зв язки, вузлові пункти науки, істотні елементи її структури. Порівняно з ін. сусп. науками, що досліджують проблеми політичного, більшість категорій П. мають конкретний характер. Вони

є важл. засобом пізнання явищ політ, дійсності політ, відносин, діяльності, процесів, ін-тів, поведінки, боротьби і співробітництва, плюралізму, влади тощо. До структури сучас. П. входять загальна політологія, що вивчає історію і теорію політики, виробляє теорет. і методолог, основи політ, науки теорії середнього рівня про владу, політ, систему, політ, духовність, політ, процеси, політ, лідерство тощо дослідження загальних

проблем світового політ, процесу. До спец. політ, наук відносять політ. історію, політ, географію, політ, психологію, політ. антропологію, політ. теорію, політ. соціологію, політ. семантику, політ. етнографію та ін. Зазначені дисципліни перебувають у взаємодії, вони досліджують різні сторони, закономірності, тенденції розвитку і функціонування політ життя. П. властиві різноманітні функції. Теоретико-пізнавальна функція, що означає вивчення, систематизацію,

пояснення, аналіз, узагальнення і оцінку політ, явищ. Вона виступає теорет. основою політ. творчості, політ. реформ і реорганізацій. П. через названу функцію проявляється у вигляді сукупності взаємопов язаних теорет. концепцій, що спираються на закономірності сусп. розвитку, незалежні від суб єктивних намірів і бажань соц. суб єктів. Теорет. пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід

їхньої політ, діяльності, політ, мистецтво, дає знання політ, умов, засобів і форм вирішення соц. питань. Методологічна функція П. охоплює способи, методи й принципи теорет. дослідження політ. і практичної реалізації здобутих знань. Через світоглядну функцію утверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політ, системи, політ, культури соц. суб

єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу у сусп-ві, оптимальному функціонуванню політ. ін-тів. Прогностична функція полягає у передбаченні шляхів розвитку політ, процесів, різних варіантів політ, поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політ, процесів, урахування ресурсів політ, влади. У нинішніх умовах зростає роль прогнозування політ, поведінки соц. суб єктів та наслідків здійснення політ, акцій. Прикладна функція забезпечує вироблення практичних рекомендацій

щодо шляхів, механізмів реалізації політ. знань, раціональної організації політ, процесів. Ця функція забезпечує вивчення і врахування ефективності політ, рішень, стану сусп. думки, ставлення громадськості до політ, ін-тів, структур і норм. Функція політичної соціалізації забезпечує процес включення людини в політ, сферу життя сусп-ва і формування певного типу політ, культури. Зазначені функції тісно пов язані із загальними функціями політики, які виступають у цивілізованому

сусп-ві на перше місце підтримка сусп. порядку, забезпечення громадян, миру і нац. злагоди, гарантії свободи і гідності громадян . П. як наука відрізняється від П. як навч. дисципліни, яка відбирає частину загальнотеорет. і прикладного матеріалу. Його опрацьовують і викладають так, щоб відповідно до завдань політолог. підготовки у доступній формі дати необхідний мінімум наукових знань.

Вони можуть бути усвідомлені з урахуванням взаємовідносин загальнолюдського, національного і класового в політиці, формаційних і загальноцивілізац. аспектів її розвитку. Політ, освіта спрямована на надання політиці людського виміру, отримання проявів у політ, діяльності егоцентричної мотивації, нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. При цьому необхідні відхід від однобічного використання традиц. методів

викладання, розвиток живого діалогу, політ, дискусій, аналіз конкретних політ, ситуацій, соціолог, дослідження. У процесі становлення і розвитку П. в Україні було б згубним для всього сусп-ва ізолювати її від світового політ, знання й зосереджуватись лише на розкритті тієї частини світового досвіду, яка збігається з вітчизн. нац. розвитком. Слід пам ятати, що самоізоляція негативно впливає не лише на економіку, а й на розвиток культури та

науки в цілому, спричиняє виникнення феномена закритого суспільства . Органічне ж поєднання у вітчизн. версії П. нац. і загальноцивілізац. змісту сприятиме формуванню дем. політ. культури, оптимальній орієнтації діяльності політ, суб єктів, гуманізації політ, відносин, розширенню діапазону політ, підходів у прийнятті соц політ, і екон. рішень, прогнозованості різноманітних політ, процесів

і явищ. Роль політики в політичному житті суспільства. Політика від грец. politika -держ. і сусп. справи - організац регулятивна і контрольна сфера сусп-ва, в межах якої здійснюється соц. діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соц. групами задля здійснення власних запитів і потреб. Термін П. поширився під впливом однойменного трактату

Аристотеля, змістом якого є узагальнення філософом проблем розвитку давньогрец. д-в, правлінь і урядів. Суб єктами П. є індивід, мала соц. чи профес. група, нація, клас, еліта та ін. соц. спільноти. В інституційному плані - це соц. ін-ти, групи інтересів, політ, рухи, профспілки, партії, д-ви та їх союзи. Підвищена складність, змістовна насиченість, поліваріантність вияву проблем політ, життя привели

до виділення кількох трактувань П. 1 П. є результатом спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, визначення позиції стосовно центрів влади. Конкретними виявами її можуть бути явища узгодженості, підпорядкування, панування, конфлікту, боротьби між окремими людьми, соц. групами і д-вами. В руслі такого трактування виникла теорія класової боротьби К.Маркс, В.Ленін , теорія конфліктної природи П. Ж.

Френд, К.Шміт 2 П. є синонімом ін. політ. явищ, насамперед влади, панування, д-ви, які утворюють єдиний змістовно-термінолог. ряд, мають приблизно однакові джерела, ресурси, потенціали, засоби, символіку і можуть використовуватися як аналоги при дослідженні складних сусп. явищ 3 функціональне пояснення П в основу якого покладено наявність вічних проблем еволюції людства визначення і спроби вирішення загальних проблем, підтримання порядку, управління, збереження внутр.

і зовн. миру, а також існування їх антиподів -підготовки і ведення війн, застосування насильства у внутр. П контролю сусп-ва і окремої особистості тощо. Узагальнення різних змістовних трактувань П. дозволяє виділити її функції всеосяжної організації сусп. явищ виразу провідних інтересів існуючих груп і прошарків суспва регулятивно-контрольного впливу на життя, діяльність, стосунки

людей, соц. груп, класів, народів, країн раціоналізації виникаючих суперечностей між соц. групами, їх цивілізованого вирішення через діалог громадян і д-ви інтеграції різних прошарків населення за рахунок їх підпорядкування інтересам цілого соціалізації особистості через її включення в складний світ соц. стосунків спадкоємності й

інноваційності соц. розвитку як сусп-ва загалом, так і окремої людини. Осн. види П. внутрішня, зовнішня, світова. Осн. напрямки П. економічна, соціальна, національна, демографічна, аграрна, культурна, технічна, екологічна, воєнна, геополітика та ін. До провідних структурних ланок П. належать політичні відносини, які є виразниками стійкого характеру взаємозв язків соц. груп між собою

й ін-тами влади, які демонструють домінування у суспві перманентної боротьби за політ, панування чи кооперованих зусиль усіх прошарків з метою оптимального використання матеріальних і духовних можливостей країни, кризовості чи стабільності, громадян, миру чи війни політична свідомість, яка виражає принципову залежність політ, життя від усвідомленого ставлення людей до своїх найбільш значущих інтересів, реалізація яких неможлива без застосування владних важелів.

Рівень політ, свідомості визначає рівень інституалізації політ, поглядів та ідеалів, цілей і програм, норм і установлень у поведінці людей, органів влади і самоуправління політична організація, яка характеризує роль ін-тів публічної влади як центрів управління і регулювання сусп. процесів. Сукупність органів законодавчої, виконавчої, судової влади, парт.

і сусп політ, ін-тів, груп тиску і т.ін. складає орг. основу П. Наявність і взаємодія вищезазначених структурних елементів надає П. внутрішньої цілісності, наділяє її постійним джерелом саморозвитку. Природа П. глибоко пов язана з екон. сферою сусп-ва, екон. базисними відносинами й інтересами. Діалектика взаємовпливу П. і економіки призводить до того, що екон. діяльність набуває політ.

змісту, а політ, поведінка і діяльність трансформуються в економічні, або ж, як мінімум, отримують екон. складову свого комплексного прояву. Актуалізація діалектики П. й економіки в кожному конкретному сусп-ві призводить до виникнення екон фінанс соц демограф. П. держави, її втручання в економіку, участі в процесах виробництва і розподілу, опори на екон. сферу при виробленні орієнтирів зовнішньо-

і внутрішньополіт. поведінки. Значною мірою П. по-в язана також із сферою культури, яка визначає культурний зміст П її зв язок з історією, моральністю і т.д. Сучас. рівень розвитку світового співтовариства ставить питання про визначення кордонів, меж розвитку і впливу П в т.ч. і допустимого простору її тиску на ін. сусп. утворення.

Нехтування такими кордонами стимулює розвиток негативних соц політ. явищ надмірної ідеологізації, політизації неполіт. і неідеолог. сфер діяльності, поведінки, свідомості, що приводить до створення вакууму сусп. регуляцій і регресивного варіанта політ, еволюції. Політичне життя суспільства - це загальна систематизуюча політологічна категорія. Сутність політичного життя суспільства може бути охарактеризована як процес виробництва відтворення

політичних зв язків між людьми. Поняття політичне життя , аналогічне поняттям економічне , духовне , матеріальне , релігійне життя та іншим його видам, застосовується для узагальненої оцінки політичної сфери конкретних епох, країн, суспільств, діяльності і політичної поведінки класів, соціальних верств, груп та окремої людини. Аналіз політичного життя як суспільного явища дає змогу оцінювати умови, в яких це життя функціонує,

та соціальні, політичні, економічні і духовно-ідеологічні фактори, які його детермінують. Головними факторами, що визначають політичне життя, можуть виступати також тип держави, політичний устрій суспільства, його політична організація і культура, структура влади, форми спілкування і т.п. Політичне життя - це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди виступає в конкретно-

історичній формі, що зумовлено матеріальними і соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає в себе соціальних суб єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини і діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу й

інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв язки, їм притаманні специфічні функції, напрямки діяльності. Політичне життя визначає основні соціальні та політичні структури влади, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного режиму, стан суспільного порядку тощо.

Формування політичного життя перебуває під серйозним впливом культурно-історичних традицій та національних особливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в самоуправління тощо. У формуванні політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні та інші форми спільного життя людей і суспільних відносин.

На розвиток політичного життя сильний вплив справляє існуючий у суспільстві стан громадських і політичних прав та свобод людини свобода слова, зборів, совісті тощо . Водночас політичне життя мінливе й динамічне, воно знає періоди піднесень і спадів, апатії та бурхливих вибухів. В умовах демократії до активної й добровільної участі у політичному житті вибору представницьких установ, участі в асоціаціях, партіях, самоуправлінні, масових або групових

політичних акціях заохочується значна кількість населення і його пасивна частина може стати порівняно незначною. У такому суспільстві політичне життя є стабільним і динамічним. Усі компоненти політичного життя у демократичних суспільствах орієнтовані на забезпечення стабільності системи суспільних відносин і разом з тим на створення умов для активізації діяльності

її суб єктів. Так, американський політолог С. Ліпсет вважає, що один із головних критеріїв стабільності - збереження і розвиток політичної демократії, забезпечення лояльного ставлення до існуючого державного устрою. Він зазначає, що стабільність державного устрою, його здатність приймати рішення й забезпечувати їх виконання без відкритого застосування сили значною мірою залежить від законності й ефективності політичних інститутів.

Законність зв язана зі здатністю системи формувати й підтримувати переконання, що її політичні інститути якнайкраще відповідають даному суспільству . Зовсім інакше відбувається політизація життя у суспільствах диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу. Формально в цих суспільствах у політичному житті не бере участі лише мінімальна частина населення, але сама ця участь часто зводиться тільки до виконання державних

і партійних розпоряджень. Як свідчить історична практика нашого минулого, у такій слухняності значну роль відігравала дисципліна страху. Авторитарне, диктаторське або тоталітарне суспільство з надцентралізованою владою, переслідуваннями інакомислячих та масовими репресіями зводить усе політичне життя суспільства до формальних виявів активності. По суті ж, населення за цих умов у кращому разі є політичне нейтральним, а у більшості випадків - відчуженим від пануючої політичної системи.

Політологічні школи світу Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під знач-ним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX - XX ст, таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші. Німецький соціолог та політолог Макс Вебер 1864 - 1920 здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії.

Аналізуючи таке суспільне явище, як державна бюрократія , Вебер дійшов висновку, що бюрократія - це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм - це концентрований вираз раціональності . В сучасному суспільстві, підкреслював М.Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він,

то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник вбачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість відповідним чином планувати і визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві. Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище,

Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм. на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність.

Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади. Харизматичний тип влади харизма - винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині . Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть магічні здібності. Раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація - неминуча доля західного світу,

і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето 1846 1923 ,

Г.Моски 1858-1941 та Р.Міхельса 1878- 1936 . Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. В суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на правлячу панівну еліту і неправлячу еліту . На думку вченого, існування правлячої еліти випливає з психологічних рис людей,

з їхньої здатності панувати та нав язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій. Слід також відзначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низових верств суспільства, які гостро відчувають потребу у владі.

Проходить час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новітньою. Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість масу також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура правлячого класу без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок кращої

організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним. Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, Що суспільство не може існувати без панівного політичного класу . З цією метою дослідник обгрунтував свій залізний закон олігархічних тенденцій .

Згідно з цим законом, демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти - активної меншості, якій маса має довіряти через об єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією. За таких умов, на думку Р.Міхельса, демократія неминуче повинна трансформуватися в олігархію. Цікавим явищем у політичній науці стало зближення

і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р.Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію поліархією . Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних

інститутів західних суспільств обов язково існують еліти та їхня влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має проти-стояти їм і врівноважувати їх. Поліархія поліпшує і доповнює принцип демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, сильнішої гарантії прав меншості, використання електорального

та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності. Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство особливо за допомогою виборчого голосування , періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються.

Цікавою теорією є біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принципи біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез. Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла 1902-1979 , найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці.

Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію політичного психоаналізу . Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості. З досліджень Г.Лассуелла випливає, що існує певний зв язок між психологічним типом особистості

і виконанням нею відповідних політичних ролей. Запропонована Г.Лассуеллом класифікація психологічних типів особистості враховує також особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, вождями-агітаторами рухає почуття провини. Вони шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших . Ідеологічні лідери - це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій.

Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассуелл, також часто намагається прийти в політику. Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися панувати над іншими . На думку Г.Лассуелла, для таких суб єктів не має значення, як

і де вони стверджуватимуться, головне для них - мати владу над людьми. Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів вважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин з погляду перетворених форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем лідер - маса , лідер - певна група тощо.

Ідеї З.Фрейда продовжують жити й поширюватися, наприклад, у працях американського вченого Е.Фромма 1900-1980 . На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. В центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються протягом пристосування людини до конкретної соціально-економічної діяль-ності.

Людина вільна, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови протягом історії не дозволяли не дозволяють і досі наповнити її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було по-людському . В таких умовах життя для конкретного суб єкта починає втрачати сенс, все більша кількість людей впадає в неспокій та відчай. На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення

й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить в дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів,

що надаватимуть життю індивіда якусь видимість сенсу і порядку . Е.Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, що мали своїм наслідком встановлення фашистського режиму, справді не можна пояснити виключно економічними, соціальними й політичними причинами. Тверезий аналіз Е.Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно

викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е.Фромма. Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау 1904-1980 - провідний теоретик США з зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу надавав американським національним інтересам. Для цьо-го, на його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії. Обґрунтовуючи концепцію національних

інтересів, Г.Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо вона не підкріплена економічною, військовою та політичною міццю. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави. Найбільш впливовим французьким політологом є нині

Моріс Дюверже народ. 1917 . Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно

і народ demos і багатство plutos . Але таке політичне правління - це тільки псевдодемократія, в яких би формах вона не здійснювалася. Справжня демократія, на думку М.Дюверже це дещо інше більш скромне й більш реальне. Вона визначається через свободу для Народу та для кожної час-тини народу, як це записано у Французькій конституції 1793 p. Сво-бода не тільки для привілейованих через народження, примху долі,

посаду, набуту освіту але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги . XX століття - століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишає цих проблем на узбіччі існує спеціальний напрямок політології-теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Ко-зер,

Р.Дарендорф та К.Боулдінг. Л.Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їхньої зміни. Свою концепцію, що отримала назву концепція позитивно-функціонального конфлікту. Р.Дарендорф - німецький соціолог та політичний діяч - вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. Не наявність, а відсутність конфлікту, стверджував

Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди присутня дезінтеграція і конфлікт. Все суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. В людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знай-ти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального оволодіння та контролю над соціальними проблемами

. Американський політолог та економіст К.Боулдінг, автор загальної теорії конфлікту , намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах всі явища живої і неживої природи. індивідуального та суспільного життя. У своїй книзі Конфлікт та захист. Загальна теорія Боулдінг відзначив, що всі конфлікти мають спільні елементи

і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві . Це положення несе основне методологічне навантаження в загальній теорії конфлікту . Політичне життя суспільства. Буття людей здійснюється у рамках певних суспільних сфер. У сукупності вони є організмом, назва якого - суспільство. Водночас ці сфери порівняно самостійні, мають свою специфіку.

Суспільство - багаторівнева система. Вона виявляє себе через певні відносно самостійні сфери економічну, соціальну, правову, військову, ідеологічну та ін. В основі виділення сфер суспільного життя лежать поділ праці, види людської діяльності і соціальних відносин, їхні норми і цінності. Сфера суспільного життя як підсистема життєдіяльності суспільства характеризується змістом оформлення, організаційними особливостями, які виділяють

її з інших сфер суспільства. У системі сфер суспільного буття важливе місце посідає політична сфера. Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя. Змістом політичної сфери є насамперед політиковладні відносини народів, націй, соціальних груп, особистостей щодо завоювання, утримання, використання влади і впливу на владу. Це також діяльність, пов язана з організацією державної,

політичної влади, з визначенням її цілей, завдань та засобів, забезпеченням їхнього функціонування політичними і правовими нормами. Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних сил, впливом на інші сфери. Політична сфера акумулює в собі все, що пов язане з політикою,

але визначальними серед них є види і форми політичних відносин і політичної діяльності, організаційні структури, політичні цінності і політичні та правові норми, що лежать в основі політичного функціонування суспільства. Найбільш повно політична сфера виражена через політичне життя суспільства. Політичне життя - частина суспільного життя, пов язана з конкретно-

історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійснення політичної влади в суспільстві. Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу владарювання ставлення до держави, здійснення нею притаманних

їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності відносини між партіями та громадськими об єднаннями, між масами й політичними лідерами, між політичними партіями і політичними лідерами та ін. Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Типологія політичного життя має такий вигляд за обсягом охоплення сфери - внутрішньополітичне, зовнішньополітичне

за сферами прояву - соціально-політичне, національно-політичне військове адміністративно-політичне та ін. за суб єктами політики - соціально-класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне тощо за діяльністю політичних органів - парламентське, адміністративне за формами діяльності мас - парламентське, страйкове, мітингове за формами організації - організоване, стихійне, слабо-організоване за рівнем здійснення - за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління й самоуправління за адміністративно-

територіальним поділом, на державному рівні, міжнародному рівні. Отже, політичне життя має складну внутрішню структуру. Насамперед розрізняють внутрішньополітичне та зовнішньополітичне життя. Внутрішнє політичне життя включає так звані об єктивно-інституційні елементи, їх функціонування. Це життєдіяльність політичної системи суспільства з

її основними структурами - політичною владою, політичними відноси-нами, політичною організацією суспільства держава, політичні партії , політичною культурою, найважливішими політичними процесами, напрямами й фор-мами політичної діяльності та ін. Зовнішньополітичне життя є системою взаємовідносин держав, партій, їхніх блоків і союзів з питань власних інтересів, а також інтересів світового співтовариства

і має своїм змістом контакти між державними та іншими політичними лідерами переговори, зустрічі, візити та ін. з метою укладення або здійснення існуючих домовленостей договірних сторін із зовнішньополітичних питань. Особливості економічного і політичного життя варіюються залежно від розвиненості ринкової економіки і політичної системи. Чим більш розвинені ринкові відносини

і відповідне їм економічне життя, тим демократичніше політичне життя і політична система, що йому відповідає. І навпаки, звуження сфери ринкової економіки, набуття нею командних рис, а також зниження активізації економічного життя в суспільстві, централізація його в державних структурах призводять значною мірою до згортання обсягу демократичних форм політичного життя, одержавлення його. Політичне життя суспільства зумовлене також його соціальним станом, тобто діяльністю соціальних спільностей

- народів, націй, соціальних груп, активною діяльністю особи. Це особливо помітно в умовах демократично і тоталітарне, авторитарне організованого суспільства. Наведемо такі паралелі У XX ст. зміни у співвідношенні економіки і політики певною мірою позначились і на соціальних формах життя. З ясувалося, що політичними засобами можна регулювати динаміку економічного розвитку, уникати криз,

переорієнтовувати економіку на вирішення здебільшого соціальних завдань або на максимум ефективності. Економіка і політика вступили у якісно нове співвідношення. Що ж є характерним для політичного життя XX ст. на відміну від попередніх століть? 1. Стало можливим політичними засобами регулювати динаміку економічного життя, переорієнтовувати напрями економічної діяльності, досягати максимуму ефективності економічного розвитку.

2. У XX ст. на відміну від попередніх широкого розвитку в західних країнах набула демократія. Це сприяло тому, що партії, які виражали інтереси більшості, одержали можливість прийти до влади. Терміни буржуазні й робітничі партії фактично втратили минуле значення, оскільки велику частку електорату цих партій становлять трудящі, наймані робітники. 3. Відхід більшості політичних партій від своєї вихідної соціальної бази.

В соціальному плані суспільство стає багатошаровим, різноманітним. Чисельно зростають міжкласові групи, виникають численні групи робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями та ін. Отже, політична партія, яка орієнтується тільки на певну соціальну групу, прирече-на на поразку. 4. Державна діяльність як вид політичної діяльності стає політичним та правовим інструментом здійснення реформ в інтересах більшості суспільства.

На політику відчутно впливають такі інтереси широких мас, як екологічні, національні, групові, утвердження миру на планеті тощо. 5. Широкого розвитку набувають масові рухи як фактор зближення людей різного соціального походження, що само по собі теж якоюсь мірою консолідує діяльність політичних партій. 6. Майже до середини XX ст. майнове становище мас, а отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало в основному детермінантою політичної діяльності.

В сучасних умовах питання бідності більш як для 2 3 населення світу втрачає свою актуальність. Марксистське розуміння класового підходу, класового інтересу як вихідного в оцінці політичних подій неприйнятне для сучасних оцінок багатьох проблем, зокрема національного питання, екологічних проблем, самобутності культур та ін. Ці та інші проблеми сягають своїм корінням не в класові відносини, не в

існування експлуатації або капіталізму, а в природу сучасної цивілізації як індустріальної, так і постіндустріальноі. 7. Політичне життя світового співтовариства не зводиться до необхідності соціальної революції. Воно різноманітне і різнобарвне. 8. Глобалізація бачення політичного життя. Воно стає для людства новою реальністю, спрямованою на виживання.

Це передбачає пошук домовленостей, встановлення консенсусу, взаємодії. Саме вони є умовою існування людства і рушійною силою політичного прогресу. 9. Зростання міжнародної інформації щодо політичного життя робить його надбанням широких мас, які активно включаються у політичне життя. Політика як вид регулювання суспільних видносин Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства.

Її виникнення було зумовлено цілою низкою об єктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед - у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Вона виникає в період переходу від первіснообщинного життя суспільства до цивілізації. Інтегрованим виразом усіх суспільних відносин виступає суспільний устрій, основу якого становлять пануючі в даному суспільстві економічні відносини та інститути, які повинні забезпечувати його функціонування

і розвиток. Роль суспільного устрою в житті суспільства полягає передовсім в тому, що він визначає для даного конкретного суспільства загальний спосіб, ступінь і характер його життєдіяльності. Він виконує регулятивну функцію стосовно всіх інших сторін суспільного життя. Як відомо, економічні відносини - це відносини між людьми в процесі виробництва, що зумовлені їх взаємним стосунком до засобів виробництва та результатів праці

і втілюються в конкретно-історичних формах власності, в способах поєднання робочої сили зі знаряддями праці, в формах обміну діяльністю, що зумовлена суспільним поділом праці і відмінностями місця, становища осіб, груп, класів у системі виробництва, у формах розподілу, обміну, споживання. Економічні відносини справляють величезний вплив на специфіку суперечностей в суспільстві, на характер взаємовідносин між соціальними суб єктами.

Ось чому в політиці, де центральним питанням постає питання про владу, остання не виступає як самоціль, а стає засобом для захисту суспільного ладу з його конкретними економічними відносинами або для його повалення й заміни іншим З розкладом первіснообщинного ладу і з переходом до цивілізації відбулося не тільки класове розшарування суспільства, а й загострення суперечностей поміж соціальними суб єктами, на основі посилення існуючих відмінностей стосовно відношення до засобів

виробництва і результатів праці. Відбулося поглиблення й загострення суперечностей між інтересами різних соціальних суб єктів. Водночас суспільний поділ праці, соціальна диференціація й посилення нерівності у володінні засобами виробництва і засобами задоволення життєвих потреб створили можливості для вияву таких негативних людських рис, як жадібність, заздрість, нестримна гонитва за багатством, намагання домогтися його будь-якими засобами. Відтак виникає потреба в новій організації суспільства.

Формування цієї нової організації зв язане з розробкою особливих правил, норм, настанов, законів, спрямованих на регулювання відносин між людьми, а також зі створенням відповідних органів, інститутів, які б забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентували поведінку людей у суспільстві. Так відбувається становлення публічної влади, головним органом здійснення якої стає держава. На цьому рівні розвитку суспільства

індивіди перестають бути членами роду, носіями його рис, а стають громадянами, життєдіяльність яких тепер здійснюється в межах розроблених суспільством норм, законів і під контролем суспільства, насамперед - держави. Отже, місце колишніх кровно-родинних зв язків і відносин займають якісно нові відносини - політичні, які активно впливають на всі інші. Відтак політика виникає як результат об

єктивно зумовленого суспільного поділу праці, зміни характеру відношень людей до засобів виробництва і результатів праці виникнення приватної власності , поділу суспільства на соціальних суб єктів з різними інтересами, зміни форми обміну, споживання. Політика виникла як сфера відносин, що забезпечує погодження, регулювання, реалізацію інтересів людей за допомогою влади. Діяльність держави як всередині країни, так

і за її межами та відношення до цієї діяльності класових сил з цього часу стали визначатися поняттям політика . Вже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демократичних процесів, коли з явилися нації, а згодом політичні партії та масові суспільні організації, кожна з яких виражала інтереси та настрої багатьох людей, політика набуває нового змісту. Політика виражає докорінні інтереси різних соціальних спільностей, партій, держав

і цілі, якими вони керуються. У всіх сферах, де здійснюється політика, вона має багато форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно зв язані одна з одною сфери політики-внутрішню та зовнішню. Разом з тим багатоманітність реального життя дозволяє і зобов язує виділяти у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі і в той же час дуже важливі сфери політики, такі як економічна, соціальна, національна, політика розвитку

народовладдя, культурна політика тощо. Зрозуміло, що багатоплановість такого важливого суспільного явища, як політика, вимагає виділення та розгляду й інших більш конкретних сфер діяльності. Наприклад, тільки в сферу економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Необхідно відмітити

і такі сфери політики, як економічна, демографічна, кадрова, національна, молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійної теорії політики. Різнобічні також сфери і напрямки зовнішньої політики, виділення яких зумовлено діючими на міжнародній арені групами держав, політичними, громадськими та іншими демократичними об єднаннями. Теорія політики, зрозуміло, не зводиться лише до виділення й оцінки

основних сфер політики, розкриття її структури та завдань. У політиці необхідно бачити зв язки між її сферами, їхній взаємовплив, взаємодоповнення та механізм їх здійснення. Її важливо розглядати не тільки з погляду структурних, а й з урахуванням функціональних, тимчасових, довготривалих та інших аспектів. Еволюційний розвиток політики засвідчує незмінність

її фундаментальних засад. Навіть якщо вони в далекій перспективі й зміняться, то тільки разом із реформуванням всієї системи організаційних та регулятивно-контрольних сфер суспільства. А щодо перспективи зникнення політики, як про це мріяли соціалісти-утопісти, то з висоти сьогоднішнього розвитку політичних процесів вона зовсім нереальна навіть у гіпотетичному майбутньому. Якщо колись і не буде держави, що теж проблематично, політика неодмінно залишиться у тих самих суспільних

функціях, але з іншими суб єктами. Такими соціальними суб єктами можуть бути асоціації, вільні самоуп-равлінські угруповання у межах громадянського суспільства тощо. Але цілком очевидно, що політика як засіб організації й регулювання життя суспільства неодмінно збереже своє значення. Аналізуючи стан і перспективи розвитку людства, не можна не дійти висновку, що нині найбільш актуальною проблемою політики виступає

її демократизація, гуманізація, наближення до злободенних запитів суспільства і вирішення їх через його суспільства прогрес та оновлення. Кількість і складність таких завдань з розвитком людства зростає. Ось чому подальшою перспективою розвитку політики буде її ускладнення, підвищення її ефективності та відповідальності.

Без усвідомлення цього методологічного положення не можна зрозуміти зміст та характер політичного життя суспільства. Політика як наука і мистецтво. Політологія як наука Політологія в її сучасному вигляді - це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі людської цивілізації. Це сталося у період утвердження індустріального суспільства, коли разом з бурхливим розвитком наукового

знання виникли нові нетрадиційні стосунки між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили великий попит на ідеї демократії, яка все більше починає виступати в суспільстві як форма організації суспільно-політичного життя. Демократична організація суспільства все більше вимагає проведення такої державної політики, яка б грунтувалася на теоретичних політичних знаннях, а не на соціальних утопіях.

Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки, і зокрема політології як науки. Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини

XX століття у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. Саме право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало при вивченні політичних систем. І тільки після другої світової війни з явилися теоретичні праці, в яких під політикою стали розуміти не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної політології.

Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно співробітничати з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології суспільних наук, чіткіше розмежовуються їхні предметні сфери, встановлюється взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл

і напрямків дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики. понять політичного реалізму і т.п відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та інше завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих вчених до організації наукових установ,

мережі навчальних закладів, що готують кадри спеціалістів, починається видавнича діяльність, з являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає у розвинених країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними й організованими кадрами дослідників та учнів виникають міжнародні та національні організації політичної науки. Разом з такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- і біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку,

або політологію в широкому розумінні. Поряд з нею існує й політологія у вузькому її значенні - як загальна теорія політики, що становить душу й серце політичної науки. Політологію загальну теорію політики відрізняє від інших політичних наук те, що вона не займається лише окремими аспектами політики і не вивчає політику в ряді інших, неполітичних об

єктів. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об єкт і, по-друге, своїм основним предметом мас групу внутрішніх, іманентне властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин. Політологія як комплексна й самостійна галузь суспіль-них наук не займається лише переведенням загальних філософських, соціологічних та інших наукових понять у політичну сферу.

Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного су-спільного явища вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх та зовнішніх зв язків та відносин визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах розробка об єктивних критеріїв соціального виміру політики. Політика як мистецтво. Суть політики визначається двоїстим характером цього явища

По-перше, політика - це наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку. Останнє вимагає від дослідників обов язкового розгляду цього явища крізь призму розуміння об єктивної логіки його законів, визначення його категорій та методів. Відтак політика не може виступати в суспільному житті як сфера свавілля окремої особи, соціальної групи або класу. Необхідною умовою, що сприяє кращому розумінню об

єктивних процесів, що діють поза і всередині політики, є вивчення історичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків та врахування в політичній діяльності всієї багатоманітності чинників, які на неї справляють вплив. Наявність об єктивного елементу в політиці, її залежність від попередніх подій створюють можливість для науково обгрунтованих прогнозів, передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів,

хоча, звичайно, це можна зробити лише з певною мірою ймовірності. По-друге, політика - це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви,

інтуїції, творчої сміливості та фантазії. Політика як мистецтво - це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Роль мистецтва в політиці зумовлюється імовірнісним характером політичного процесу неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих

результатів і т.п Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання якось компенсувати брак точного знання і в той же час утри-матися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій. Вирішення першого завдання зв язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням

людей та їхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп та окремих осіб і т.п. Саме воно визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість тонкого маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, вміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю,

інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство. Друге завдання - залишатися у сфері раціонального - вирішується вмінням утримуватися від усього неосмисленого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т.п. Вирішення цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в

інтуїтивній сфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізації, прозріння, вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характеру партнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягти справжнього артистизму, піднятися від виснажливої праці до емоційного осяяння. Як свідчить історична практика, політика, як мистецтво, залежить не тільки від об

єктивних, а й від суб єктивних обставин, котрі не піддаються логічному аналізу. Ця обставина вимагає від політиків постійної готовності творчо мислити і відповідально ставитися до своєї діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичної поведінки, звичних старих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З.Фрейд, в політиці необхідно діяти одразу

і правильно, тут немає можливості перевірити гіпотезу, поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т.п. Якщо проблема встановлена, мета поставлена- треба діяти . Треба постійно пам ятати про те, що політичні події обов язково несуть на собі відбиток тих людей, які беруть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційне середовище, в якому вони сформувалися. Так само, як багатоманітні умови та напрямки будь-якої політики, так само багатоманітні й

її засоби. Необхідний вибір саме цих засобів і конкретний момент їх застосування - це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони вимагають високого ступеня раціональності й винахідливості у прийнятті та реалізації політичних рішень. Політиці притаманний особливий стан постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними

навіть протягом короткого часу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики виступає як процес вже на початку політичних дій несподівано можуть з явитися нові, непередбачені обставини та чинники, що можуть не тільки вплинути на кінцевий результат,

а й стати вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини і моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якої є уява, інтуїція, творча сміливість і фантазія. Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних.

Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великого політичного мислителя Н.Макіавеллі полягає в тому, що всі мудрі державці повинні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усією енергією вживати заходів проти цих останніх.

Якщо передбачати їх раніше, то неважко буде боротися з ними якщо ж чекати їхнього наближення, то лікування буде вже несвоєчасним, бо хвороба стала невиліковною . Як свідчить політична практика, впливати на політичні процеси, контролювати їх на ранніх етапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадії. Мистецтво політика виявляється в тому, щоб політичні рішення приймати не тільки правильно, а й своєчасно.

Політичне мистецтво означає, таким чином, поєднання раціональних, інтелектуальних та інтуїтивних підсвідомих чинників та почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може ви-никнути й політична харизма дар божий , а саме вміння політика породити довіру в людей до себе, яка може сягати навіть містичного поклоніння. Однак необхідно пам ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної

роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також мати на увазі, що мистецтво без міри - це великий ризик виродження справжньої політики у брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства. Ось чому мистецтво політики полягає в дуже важкій праці

із забезпечення та погодження досить багатоманітних властивостей цього явища, у здатності ніколи не впадати в крайнощі та абсолютизувати будь-які з його різноманітних аспектів. На превеликий жаль, на таку абсолютизацію ми постійно натрапляємо, коли велику й малу політику часто зводять до суб єктивістських дій як окремих осіб, так і певних замкнених груп, відкидаючи будь-які раціональні підходи до аналізу політичних процесів.

Політична свідомість і політична культура. Політична свідомість - опосередковане відображення політ, життя сусп-ва, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток і задоволення інтересів та потреб політ, суб єктів сукупність поглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-владні відносини, набувають відносної самостійності. Теоретичним дослідженням феномена П.с. займаються різні науки.

Філософія розглядає її як форму сусп. свідомості й аналізує у поєднанні із сусп. буттям. Політична соціологія виділяє у П.с. ідеологічний і масовий рівні, зосереджуючи увагу на розкритті суттєвих характеристик консервативної, ліберальної, реформістської, радикальної та ін. типів П.с досліджує масову П.с. як поєднання усгановок, що склалися у сфері

ідеолог. та політ, діяльності, і висновків, отриманих суб єктом внаслідок самостійного аналізу сусп.політ. діяльності. Психологія політики поєднує аналіз змісту П.с. з індивід, механізмом її існування. П.с. входить до складної психічної діяльності особистості й функціонує за її законами. П.с це сприйняття суб єктом тієї частини реальності, що пов язана з політикою, це суб

єктивний образ політ, системи. Знання та уявлення про політику не є продуктом індивід, свідомості. Особистість здобуває їх із навколишнього середовища в ході політ, соціалізації. Структура П.с. складна і суперечлива. Згідно з функціональним принципом класи4 ікації в ній можна виділити такі аспекти політико-психологічний почуття, настрої, наміри, мотиви, установки,

переконання,воля та ін політико-ідеологічний цінність, ідеал, ідея, доктрина, концепція, погляди, теорія та ін політико-дійовий свідомість консервативна, ліберальна, реформістська, радикальна та ін За суб єктом П.с. класифікують на П.с. сусп-ва, нації, класу, групи, особистості, масову П.с а також громад, думку. За ставленням до влади розрізняються автократична

П.с. і демократична П.с. з їх численними підтипами. У гносеолог. плані виділяють П.с. на емпіричному і теоретичному рівнях, буденну і наукову П.с. та ін. П.с. складається в процесі пізнання кожної форми політико-владних відносин представницької законодавчої , виконавчої і судової, а також сукупності політ, інтересів суб єктів, установки і цінності яких синтезовані в колективну волю, виражену в меті й завданнях

політ, дій і спрямовану на здійснення функції народовладдя, управління і самоуправління. Важл. фактором формування П.с. є політ, виховання. Усвідомлення політики на теорет. рівні сприяє вирішенню стратег. і тактичних політ, завдань і цілей, визначенню засобів і методів їх досягнення, виробленню різноманітних концептуальних підходів до втілення

і коригування політ. рішень і програм. Емпіричний рівень П.с що відображає політ. дійсність у формі відчуттів, уявлень, ілюзій, переживань і т.ін слугує живильним грунтом для формування політ, культури суспва. До осн. функцій П.с. належать пізнавальна, норматчвно-регулятивна, інтегративна, прогностична. П.с. покликана адекватно відображати процеси демократизації в зовнішньополіт.

і міжнар. розвитку, прагнення народів жити в мирі і злагоді, виключити війни із життя суспва, досягти на ділі пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, свободи соц. і політ, вибору. В Україні на сучас. етапі розпочався й постійно відбувається складний і тривалий процес формування дем. П.с. Політична культура від лат. -cultura, вирощування виховання,

освіта розвиток - частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політ. життя історично і соціально зумовлений продукт політ, життєдіяльності людей, їх політ, творчості, який відбиває процес опанування сусп-вом, націями, класами, ін. соц. спільнотами та індивідами політ. відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей як суб

єктів політ, життя. Сам термін політична культура уперше вжив нім. філософ XVIII ст. І.Гердер. Як особлива концепція П.к. завдячує теорії суб єктивно мотивованої соціальної дії М.Вебера і його вченню про роль цінностей як каталізаторів соц. змін. Концептуальна розробка проблем П.к. вперше розпочалася в 50-х -на поч. 60-х pp. XX ст. в працях амер. вчених Г.Алмонда, С.

Вер-би, Д.Пауелла та ін. П.к. включає в себе культуру політ, мислення і поведінки індивідів і соц. спільнот, культуру організації та функціонування політ. ін-тів і всього політ, життя в сусп-ві. За структурою П.к. складається із політ, знань, політ, ідеології і психології, політ, досвіду і традицій, політ, ін-тів, норм, зразків

і засобів політ, діяльності. У П.к. особи, поряд з політ, знаннями, ідеолог. позиціями та зразками політ. діяльності, велике значення мають емоційно-психолог. компоненти політ, переконання, почуття, настрій, оцінки, переживання і т. ін. Системоутворюючими у П.к. є політ, ідеологія, політ, знання і переконання. П.к. виконує такі функції забезпечення реалізації

інтересів відповідних соц. спільнот людей і політ, стабільності сусп-ва гол. функція опанування політ. відносин нормативно-регулююча політ. соціалізації комунікативна прогностична тощо. Характер і стан П.к. справляють істотний вплив на формування і функціонування політ, системи та ін-тів, на особливості політ, режиму, взаємовідносини між громадянами і владою, на політ, поведінку людей та їх громадсько-політ. орг-цій.

Характерні риси і особливості П.к. зумовлюються конкретно-іст екон соціально-класовими, національно-етнічними, регіон профес. та ін. чинниками. Як підсистема загальної культури П.к. взаємодіє з її підсистемами - культу-рами екон моральною, правовою, естет еколог, і т.ін. П.к. містить у собі елементи особистого, класового, національного

і загальнолюдського. У політичній науці використовується метод типологізації П.к. за різними ознаками. Так, за суб єктом розрізняються П.к. сусп-ва, соц. спільноти і особи, виділяються також окремі класові П.к П.к. еліти. За ознакою ступеня консенсусу між членами сусп-ва стосовно до осн. політ, цінностей і правил політ, гри розрізняється фрагментарна й інтегрована

П.к. за орієнтацією на режим політ. життя - тоталітарна , авторитарна та демократична за орієнтацією на засоби політ, дій - реформістська , революційна , контрреволюційна , консервативна П.к. тощо. Незважаючи на складність виділення іст. типів П.к у світовій науковій думці закладені основи її класифікації за цією ознакою. Насамперед відзначаються цивілізаційний і формаційний підходи до класифікації

іст. типів П.к. Згідно з марксист, традицією використовується формаційний підхід, який доповнюється класовими, етнічними та деякими ін.характеристиками П.к що функціонують у межах одного типу формаційної П.к. Амер. політологи Г.Алмонд і С.Верба через порівняльний аналіз різних П.к враховуючи специфіку властивих їм почіт. орієнтацій, виділили три

її чистих типи 1 патріархальну П.к якій властиві такі риси брак у сусп-ві чітко виражених спеціалізованих політ, ролей і зацікавленості підданих у функціонуванні політ. системи орієнтація членів сусп-ва на вождів племені, шаманів і т.ін. невіддільність політ, орієнтацій від реліг. і соц. 2 підданську П.к що характеризується сильною орієнтацією на політ, систему і наслідки її функціонування, усвідомленням особливого авторитету влади, низьким рівнем участі підданих

у політ, житті 3 активістську П.к яка відзначається значним інтересом громадян до політ, системи і наслідків її функціонування, а також активною орієнтацією на особисту участь у політ. житті. Сполучення цих чистих типів П.к. дає кілька змішаних типів П.к що реально функціонують у політ, процесі. Вищим з них визнається а в горами цісї типології громадянська культура , в якій переважає активістська

П.к. із збереженням елементів патріархальної та підданської П.к. Типи П.к виділені Г.Алмондом і С.Вербою, певною мірою віддзеркалюють особливості різних іст. епох. Розгорнуту класифікацію іст. типів П.к. розробив також польськ. політолог Є.Вятр. Засадами його типології є зв язок П.к. із сусп політ. формаціями і притаманними їм політ. системами. Відповідно до цього

Є. Вятр виділяє такі типи П.к. 1 традиційна П.к що відповідає рабовласн. і феод. сусп-вам і має три різновиди племінну, теократичну і деспотичну П.к. Поряд з основною - традиц. П.к. функціонує другорядний тип - П.к. станової демократії із різновидами патриціанською і дворянською П.к. 2 буржуазно-демократична П.к як оси. тип

П.к. капіталіст. сусп-ва з різновидами консервативно-ліберальною і лібсрально-демократичною П.к. Як другорядний тип тут виділяється автократична П.к. із різновидами - авторитарною і тоталітарною П.к. 3 П.к. соціалістичної демократії як осн. тип П.к. соціаліст, сусп-ва, а поряд з нею другорядний тип - реліктова автократична П.к. Кожен іст. тип П.к. характеризується певним редукціонізмом

і має доповнюватися нац соціально-класовими і регіон, підходами до аналізу. Політичний конфлікт від лат. conflictus - зіткнення -зіткнення, протиборство різних соц політ, сил, суб єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ, статусу, а також з політ. перспективами розвитку сусп-ва.

Суб єктами П.к. виступають індивіди, малі й великі соц. групи, формально організовані в соц.політ. орг-ції або в політизовані соц. рухи. В основі П.к. лежать соц екон етнічні й політ, суперечності об єктивно властиві будь-якому сусп-ву. Особливо гострих форм П.к. набувають у кризові й перехідні періоди розвитку сусп-ва та людства. Виділення П.к. в самостійну проблему і напрям зх. політ, науки припадає на серед.

XX ст. З тих пір політ, конфліктологія стала одним з найважл. розділів зх. теорет. і прикладної політології. На сьогодні зх. вченими глибоко досліджені причини і специфіка П.к його роль, місце і функції в сусп-ві, умови й передумови виникнення, стадії розвитку, попередження і методи вирішення, розроблена їх типологія. Особливого поширення й популярності набули концепції загальної теорії конфлікту

К.Боулдінг , позитивно-функціонального конфлікту Л.Козер , конфліктної моделі суспільства А.Дарендорф , теорії принципових переговорів Дж.Бертон, Р.Даль, Р.Фішер, У.Юрі , міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту Б.Броді, К.Дойч, Ч.Макклелланд, Р.Патнем, М.Херманн. Серед концепцій П.к які претендують на універсальне застосування, важл. місце посідає загальна теорія

конфлікту К.Боулдінга, котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересами ін. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвого обмеження конфліктів. Відповідно до конфліктної моделі суспільства Р.Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий, його потрібно вивчати і намагатися вирішити.

У суч. зх. політології великого значення надають аналізу різновидів і структури П.к. як основи для розробки методики його вирішення. Структура П.к. складається з умов його виникнення і протікання учасників, сторін П.к їх дій щодо досягнення своїх цілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, системі сусп-ва засобів

і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони нейтральних, незацікавлених і зацікавлених суб єктів характеру конфлікту його просторово-часових параметрів етапів та інтенсивності протікання наслідків і результатів. Амер. політологами розроблені різноманітні методи

вирішення П.к. Виділяються метод ухиляння від конфлікту зникнення з політ, арени, ухиляння від зустрічей з противником та ін. метод підміни конфлікту переміщення в ін. площину метод кон4 ронтації жорсткі, революційні рішення метод відкладання тимчасова поступка сильному опонентові метод консенсусу сторін на основі зближення їх позицій через посередника метод третейського арбітражу метод переговорів найбільш поширений

і перспективний спосіб вирішення П.к Сучас. методика втілення останнього способу - теорія принципових переговорів - полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобто виходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони. В основу принципових переговорів покладено такі принципи відмова від ведення позиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях використання об

єктивних критеріїв пошук взаємовигідних варіантів розмежування між учасниками дискусії й обговорюваними проблемами м яка, вміла тактика взаємодії з протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони. У разі виникнення П.к. для його благополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів.

По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставою П.к їх дихотомічній трактовці. Учасникам П.к. важл. вийти за межі конфліктної ситуації на рівень метапринципів щодо неї, розглянути її з точки зору спільного, що об єднує обидві сторони гуманізму, демократії, прав людини і т.ін. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль

і заходів, оск. час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів. Втратити його - означає в подальшому мати справу не лише з П.к а і з його наслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт. Архітектура виникнення та технологія гасіння політичного конфлікту. Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання.

Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту приплюсовуються ще і додаткові фактори, які загострюють протиріччя та роблять сутичку неминучою. На цій стадії конфліктуючі сторони усвідомлюють несумісність своїх інтересів і розглядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo не можливо

і приступають до активних дій. Такий стан взаємовідносин між суб єктами називається конфліктною ситуацією. Для безпосереднього початку конфлікту потрібний певний стимулюючий фактор, який при нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є приводом до конфлікту. Після нього конфлікт вступає в свою активну фазу. Схожим явищем в політиці виступає політична криза або кризова ситуація.

По своїй суті є переломом у функціонуванні політичної системи, розлад попередніх взаємовідносин між правлячою групою та підпорядкованими соціальним прошарками. В результаті кризи політична обстановка характеризується різким посиленням недовольства широких соціальних верств діями правлячої групи. Будь-яка політична криза може перерости на конфліктну ситуацію. Види політичних криз Урядова криза виражається у втраті виконавчою владою контролю над ситуацією

і вирішується перестановками в уряді чи його повною відставкою. Парламентська криза - це така зміна співвідношення сил в органі законодавчої влади, коли він стає неспроможним приймати рішення чи його рішення розходяться з волею більшості громадян держави. Така криза долається. як правило шляхом розпуску парламенту та призначенням нових виборів. Конституційна криза означає фактичне припинення дії

Основного Закону держави. через втрату його легітимності. Така криза вирішується звичайно шляхом прийняття нової Конституції. Вона може проявлятися також у незмозі парламенту прийняти Конституцію через протистояння в самому законодавчому органі чи нереальність зaпропонованого проекту тощо. У першому випадку проект може бути винесений на референдум, може бути розпущений парламент, чи

прийняття Конституції відбудеться шляхом владного рішення з боку виконавчої влади або голови держави, залежмо від повноважень останніх, у другому - подається новий проект. Зовнішньополітична або міжнародна криза пов язана з розладом системи відносин держави з однією або деякими державами в результаті посилення протиріч між ними та загрози переростання у відкритий конфлікт. Наразі неврегулювання такого конфлікту мирним шляхом він може перерости у війну.

Соціально-політична або загальнонаціональна криза - це явище, що впритул іде з революційним вибухом. але не тотожне йому. Це поворотний момент в розвитку суспільства, що не обов язково веде до зміни правлячої еліти чи групи. Вихід s нього може бути знайдений шляхом перестановок всередині правлячої групи, коригування політичного курсу, без відхилення від основної лінії та не порушуючи балансу сил.

Шляхи врегулювання конфліктів. Як відомо основною причиною виникнення конфліктів є нестача матеріальних благ. тобто безконфліктне суспільство мусить складатися з осіб. економічні потреби яких повністю задоволені. Як показує практика суспільство такого плану побудувати неможливо і непотрібно. Тобто можна прийти до висновку, що в суспільстві завжди існуватимуть конфлікти, можна лише говорити про умови та шляхи зниження

їх гостроти. На практиці існує різні шляхи виходу із конфліктних ситуацій, але всі вони зводяться до наступних чотирьох 1 заперечення, замовчування наявних конфліктів 2 застосування репресивних заходів відносно конфліктуючих сторін 3 здійснення реформ, покликаних частково ліквідувати передумови, що призвели до відкритої сутички 4 спроби корінного вирішення конфліктів шляхом усунення їх безпосередніх причин. Перші два методи звичайне застосовуються на ранніх стадіях конфлікту, але.

як правило, не дають позитивних результатів, оскільки через деякий час вони знов з являються через незнищення причини протистояння. Найбільшу перевагу має метод досягнення компромісу за участю третьої сторони чи без неї. Такий шлях спрацьовує за умови наявності у конфліктуючих хоч аби-якого спільного інтересу та неантагоністичного характеру конфлікту. При застосуванні такого методу конфлікт не вичерпується, в лише ставиться у такі рамки, щоб на його

хід могли ефективно впливати представники владної еліти. Розвиток політичної думки в Україні Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були перехід українського суспільства від варварської докласової, доцивілізованоі фази розвитку до стадії цивілізованості станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами регулювання суспільних суперечностей інституціоналізація політичної системи українського суспільства

феодального типу князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень - племінних княжінь у державно-політичні макро-об єднання імперського взірця поширення давньої писемності, освіти, наукових знань прихід християнства та його запровадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі синтез орієнтальних східновізантійських та окцидентальних західноєвропейських культурних впливів. На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них часів

Київської Русі X-XIIIст. українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності в художній літературі, історичних творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо . Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелектуальної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сформульовані у творах державних діячів,

церковних ієрархів, літописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, відносин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш відомими серед цих творів були Слово про закон і благодать 1052 першого митрополита з русинів Ілларіона

Руська Правда XI ст що складалася з трьох частин - Правди Ярослава початок XI ст Правди Ярославичів 1073-1076 та широкої редакції Руської Правди початок ХП ст. Повість минулих літ 1113-1116 , написана монахами - літописцями Нестором і Сильвестром перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками

Повчання близько 1117 , написане великим князем київським Володимиром Мономахом 1053-1132 Слово про Ігорів похід 1185 чи 1187 , написане невідомим автором найвизначніша поетична пам ятка Київської Русі. У згаданих творах було порушено такі політичні проблеми забезпечення незалежності та єдності Русі утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу закріплення норм права

і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках дотримання присяги та норм права князями верховенство світської влади над церковною обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед народом захист простих людей від утисків, сваволі привілейованих груп населення та княжої адміністрації засудження князівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чинників, що дестабілізували становище всередині країни

і полегшували її загарбання іноземними завойовниками. Наступний етап розвитку української політичної думки пов язаний з галицько-волинським і польсько-литовським періодами української історії XIV - перша половина ХVП ст Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу

іноземних держав - Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p за умовами якої більша частина України була інкорпорована до складу Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих умов значно загальмувався.

Певною мірою пам ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. прийнятий за Казимира IV і три Литовські статути - 1529 p. за Сигізмунда І Старого , 1566 p. за Сигізмунда II Августа і 1588 p. за Сигізмунда ПІ . У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди - щодо централізації держави, зміцнення королівської

влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення політичної думки не спостерігалося. Від середини XVI ст. українська політична думка розвивалась у двох напрямках гострополітичному, або полемічному В. Суразький, С. Оріховський, 3. Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі , та культурно-освітньому

Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії . Ідеї морального консерватизму традиціоналізму та шанування закону легізму , що складалися ще за часів Київської Русі, виявились у творчості С. Оріховського 1513-1566 основна праця - Напучення королю польському Сигізмунду , який намагався синтезувати демократично-правові традиції Київської Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та обґрунтувати потребу оптимізації форми правління

і політичного режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гуманізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою конечну необхідність врахування політичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. Найсправедливіше радив Оріховський королю щоб ти перебував у межах свого

обов язку король вибирається задля держави, а не держава задля короля існує закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та більшим за короля король є вустами, очима й вухами закону . Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави задовго до виникнення самої концепції правової держави верховенство

права в суспільному та державному житті, зв язаність законами дій державної влади тощо. Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. були також X. Філалет , Вишенський 1560-1620 , П. Могила 1597-1647 . X. Філалет основна праця - Апокрисис будував свою концепцію у вигляді антитези поглядам польського

єзуїта П. Скарги, викладеним у праці Синод брестський 1597 . Концепція Філалета випливала з таких положень захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу обов язковий елемент суспільного клімату - релігійна толерантність, свобода совісті необхідність дотримання прав народу його володарями право народу на захист порушених свобод у тому числі збройний заперечення абсолютної влади королів, магнатів

і папи римського підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним із перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо. Проблема співвідношення релігії та політики, влади духовної та світської посідала центральне місце в політичних концепціях

І. Вишенського та П. Могили. І. Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християнства. Він, зокрема, визначив ці принципи рівність, братерство, свобода, справедливість наріжними для побудови справедливих суспільних відносин у сфері як релігійного, так

і світського життя базуючись на ідеї рівності, висловив думку про необхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові відкинув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправдану доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи римського піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували

ідеали раннього християнства велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями. Продовжуючи аргументацію І. Вишенського, П. Могила обстоював ідею верховенства церкви над державою, що об єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української православної церкви та збереженню

ідентичності українського народу. Погляди П. Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впливу на українських теренах у XVII-XVIII ст. Національно-визвольна революція середини XVII ст. і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки середина XVII- XVIII ст Цей період її еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення

проблем міжнародних союзів і міждержавних об єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб єктами тогочасної міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського народу і створенням перших конституційно-правових документів. Розв язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні

Б. Хмельницьким 1595-1657 у Березневих статтях 1654 p. та І. Виговським 1658 і Ю. Немиричем 1612-1659 у Гадяцькому трактаті 1658 p. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного передусім воєнного союзу з Росією, у другому - про створення федералістського об єднання Польщі, Великого князівства Литовського та

України. Обидва політико-правові документи не були повністю зреалізовані у першому випадку через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соціальної бази. Продовжувачами ідей П. Могили та І. Гізеля у першій чверті ХУШ ст. виступили Ф. Прокопович 1682-1736 і С. Яворський 1658-1722 . Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ

Петра І. Ф. Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С. Яворський, навпаки, засуджував російський цезарепапізм

і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха. Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом 1672-1742 , П. Герциком і А. Войнаровським та відомий як Конституція П. Орлика 1710 p Хоча ця Конституція не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності

в Україні, її поява свідчила про спорідненість української політико-правової традиції з західноєвропейською Перша конституційна пам ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей умотивовувала національно-державну незалежність України закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства передбачала обмеження влади правом забезпечувала поділ державної влади гарантувала спадковість українських козацьких

традицій демократизму, рівності й справедливості. Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід уважати погляди Г. Сковороди 1722-1794 . Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою

ідеологією майбутню форму правління в ідеалі - демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі самопізнання, самовдосконалення, вияви загальної любові , доброї волі , доброчесності тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччяНаціонально зорієнтоване просвітництво

Домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII- XIX ст ґрунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії - В. Каразин 1773-1842 , В. Капніст 1758-1823 ,

Я. Козельський 1729-1795 , П. Лодій 1764- 1829 , В. Лукашевич 1783- 1886 , М.Рєпнін-Волконський 1778- 1845 , І. Тимковський 1772-1853 , Ф. Туманський 1805 були нечисленними захисниками державних традицій України. Саме в цьому середовищі з явилася Історія Русів . Відповідно до часткової лібералізації суспільно-політичного життя

Російської імперії за Олександра І, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого юридичного світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль. Свобода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної особистості.

Особливості української політичної думки XIX-XX ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство. Україна впродовж XIX-XX ст. перебувала майже виключно в російській з 1922 p. радянській сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських

інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо. З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки XIX-XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов язаних і взаємозалежних напрямів, а саме демократичне народництво український

соціалізм лібералізм націонал-демократія демократичний, або державницький, націоналізм консерватизм націонал-комунізм інтегральний націоналізм. Демократичне народництвоВиникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов язане з декабристським рухом на підросійських землях П. Борисов, П. Вигодовський, І. Горбачевський, Я. Драгоманов,

О. Усовський та ін Однією з перших пам яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об єднаних слов ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва - ворожість до кріпацтва й самодержавства - думки щодо демократизації суспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії - створення демократичної панслов янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федералістичних, демократичних і соціалістичних не-марксистських ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно

український різновид соціалізму - український соціалізм. Поява Кирило-Мефодіївського братства 1846 p. свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов янського світу. Лідерами цієї організації були М. Костомаров 1817-1885 , П. Куліш 1819-1897 і Т. Шевченко 1814-1861 .

Один із братчиків Г. Андрузький 1827 вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії Начерки конституції республіки . Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму.

Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму патріотизму . Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас народу від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії демократизація суспільного життя побудова слов янської спілки християнських республік

поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов янами своєї християнської місії. Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани Ф. Духінський 1816-1893 , І. Терлецький 1807-1888 , М. Чайковський 1804-1886 , В. Антонович 1834-1908 другий, впливовіший, започаткував

М. Драгоманов 1841-1895 . У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було висловлено такі ідеї вроджена нездатність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави М. Драгоманов, критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-

демократичну традицію під прапором соціалізму громадівства , який, щоправда, не був революційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування суспільства мислитель проголосив безначальство - анархосоціалізм прудонівського зразка тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або етичного , соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму . Суть програми, ви робленої

Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії федералізацію Росії та Австро-Угорщини надання твердих гарантій конституційним правам громадян надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що не народи

існують для держав, а держави для народів . Народницько-демократичну традицію України кінця XIX- початку XX ст. характеризували два виразні складники 1 прагнення до громадянської та національної свободи 2 ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості. Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20- 30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів -

інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії два останні були уламками окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому - в бік національного усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917- 1920 pp. кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі становленням тоталітарних режимів. У ЗО-50-х pp. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися

розвивати В. Винниченко та І. Багряний 1906-1963 , які пережили тривалий період захоплення націонал-комунізмом. В. Винниченко основна праця - Конкордизм виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, висунутої на Заході в 50-60-х pp. І. Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися

від тоталітаризму у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму чи фашизму та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння й поширення демократичних ідей близьких до ідей Соцінтерну . Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтеграції СРСР. ЛібералізмПоширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху

і не привело до тріумфальної ходи лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства обумовлювалися наявністю авторитарного типу

політичного режиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього - засиллям і популярністю радикальних течій у формі російського революціонаризму чи українського народництва . Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була пов язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій половині

XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності переважно в науково-культурній представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX- початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії

та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником. Центральними в системі координат українського лібералізму були такі погляди - існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи М. Драгоманов , де остання тлумачиться як сукупність конституційне закріплених прав громадян - домінантною цінністю у співвідношенні людина - суспільство - держава

є людина незалежно від соціального статусу конкретної особистості - в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва М. Туган-Барановський - визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей Б. Кістяківський - пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність

раціонального влаштування суспільного життя на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму - децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування М. Драгоманов - популяризація етичних засад політичної діяльності, пов язаності політики та моралі М. Драгоманов Чисте діло потребує чистих засобів .

Більшість українських лібералів вірила в можливість здійснення національних прагнень українського народу та захисту конституційних принципів у межах оновленої та демократизованої федеративної Росії. У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній

течії. Націонал-демократія, або наіпонал-державництвоЦей напрям української політичної думки зародився в Галичині наприкінці XIX ст. та був пов язаний насамперед з іменами І. франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Лише згодом нова інтелектуально-політична течія набула певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917- 1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях

і поступово еволюціонували від вимог народницького федералізму до ідей національно-державної незалежності С. Петлюра, О. Шульгин, Є. Чикаленко та ін Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20-30-х pp. під впливом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917-1920 pp. та ознайомлення з політичною ситуацією в тогочасній

Європі. Так, О. Шульгин запропонував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідненості з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних діячів доби УНР. С. Дністрянський і О. Ейхельман зробили спробу підготувати проекти конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку, українському народові національно-державні та етнопсихологічні

традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення. Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади - інтерес нації та держави - найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації над суверенністю держави за винятком позиції О. Ейхельмана - обґрунтування права українського народу

на самовизначення в межах власної етнічної території - ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації - визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації. Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкреслювалася необхідність проведення політики дрібної праці та утвердження ролі

Галичини як П ємонту України. Спадкоємцями національно-державницьких ідей і певною мірою - несоціалістичних елементів демократичного народництва виступають представники сучасних правоцентристських партій України Рух, УРП та деякі інші . КонсерватизмВ Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням

існування нетривких, монархічних традицій. Безпосередня його поява була викликана необхідністю захисту національних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфікаторсько-нівелювального впливу русифікації в підросійській Україні та полонізації в Галичині . Однією з перших пам яток консервативної думки в Україні була Історія Русів 1818- 1822 pp полемічна праця з виразним антиросійським спрямуванням.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоропадського 1918 , необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політичному середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської

історіографії та політології. Традиційними для нього є екскурси як в історію середньовічної України Галицько-волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького , так і в історію України новітнього часу доби національно-визвольних змагань 1917-1920 pp Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консервативної концепції - очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки. Найбільшим

і найвпливовішим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський основні праці - Україна на переломі , 1657-1659 Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті , 1920 Релігія і церква в історії України ,

1925 Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму , 1926 . Провідними цінностями політичної філософії В. Липинсь-кого були держава і нація. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття нація та держава ,

В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної української нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалежній трудовій і легітимній правовій монархії зі спадковою дідичною гетьманською владою - монархії англійського взірця. До такої форми правління як оптимального способу організації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проаналізувавши три методи розв язання проблеми державного будівництва демократія

з республікою охлократія з диктатурою класократія з правовою - законом обмеженою і законом обмежуючою монархією. Під демократією вчений розумів нічим не обмежений суверенітет самодержавство народу , під охлократією - необмежене панування однієї соціальної групи верстви чи партії над суспільством, під класократією - владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом. Основною умовою реалізації ідеї української державності

В. Липинський вважав єдність - релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму - єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класовоі ознак, та залученні до творення Української держави не тільки народних мас, а й еліти.

Політична програма будувалася на таких засадах гарантії прав і свобод особистості стабільний державний правопорядок поділ державної влади забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі об єднання всіх українських земель в одній державі ідея соборності відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили організація

української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільства християнська етика - ірраціональний чинник, що має сприяти процесові державотворення. Усіх. трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об єднували такі ідеї критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму

та російського більшовизму визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті пошуки нових методів організації суспільних відносин, що спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому процесі. Після другої світової війни консервативний напрям не набув значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-их pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій

України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну традицію української політичної думки для обґрунтування своїх ідеологічних позицій УРП, УКРП, УНКП . Український націонал-комунізмЙого поява й поширення спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація з 1923 p. навіяли деяким представникам

українських лівих надію на те, що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної марксистської доктрини, українські націонал-комуністи об

єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку. Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів 1 ліва течія в УСДРП 1917-1918 pp. головні представники - П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович 2 течія, що обстоювала потребу створення

самостійної української компартії більшовиків 1918-1919 pp. головні представники - Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, певною мірою М. Скрипник 3 колишня ліва течія в УПСР, пізніше - УКП боротьбисти 1918-1920 pp. головні представники - Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський 4 незалежна ліва течія

УСДРП, пізніше УКП укаїгісти 1920-1925 pp. головні представники - М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький Пісоцький , М. Ткаченко 5 самостійницька течія федералістів у КП б У 1919- 1920 pp. головні представники - Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов 6 закордонна група

УКП 1920-1922 pp. головні представники - В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель . Найяскравішим представником націонал-комунізму письменник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав 1 подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості малоросійства

, виплеканих століттями російського панування 2 переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу - людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії. Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на

Росію Дайош Європу закликав мислитель , наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спадщини психологічної Європи . Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов язаними з політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури складовою процесу кристалізації української нації та створення повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і найпослідовнішим поборником

ідеї самостійної комуністичної України. Націонал-комуністичні ідеї набули другого дихання на ранньому етапі дисидентського руху в Україні 60-ті pp їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства - праця

І.Дзюби Інтернаціоналізм чи русифікація? 1965 p в якій викривалися відхилення радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція загірної комуни М. Хвильовий з українським обличчям виявилась утопічною й нежиттєздатною. Інтегральний націоналізмЯк модерний напрям політичної думки та

ідеологічна підстава організованого чинного націоналістичного руху проминув у своїй еволюції три стадії 1 ранню, або романтичну, пов язану майже виключно з ім ям М. Міхновського 1873-1924 2 класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов 1883-1973 , М. Сщборський 1897-1941 , С. Бандера 1906-1959 , Я. Стецько 1912-1986 3 сучасну, що не має виразного

ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань КУН, ОУН м , ОУН б , ДСУ, УНА-УНСО , які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників. Романтичний націоналізм М. Міхновського основні праці - Самостійна Україна , 1900 Програма та 10 заповідей УШІ , 1906 Основний закон

Самостійної України спілки народу українського , 1905 виник у формі соціал-самостійництва - суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ранній націоналізм об єктивно був споріднений з галицькою самостійницькою платформою

В. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого праця останнього - Україна ірредента , 1895 та значною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до націонал-демократії праця Поза межами можливого , 1900 . Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею головною вадою українського

визвольного руху вважав брак націоналізму серед широкого загалу . Завдання-мінімум, поставлене перед українством М. махновським відновлення історичного легітимізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p перебувало в річищі консервативної традиції та не мало реальних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом.

Він одним із перших висунув гасло Україна для українців , яке стало невід ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міхновський визначив нову четверту українську інтелігенцію. Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в

ідеологічній конструкції Д. Донцова основні праці - Підстави нашої політики , 1921 Націоналізм , 1926 Політика принципіальна і опортуністична , 1928 Дурман соціалізму , 1936 Де шукати наші історичні традиції , 1938 Росія чи Європа , 1955 Від містики до політики , 1957 Клич доби ,

1968 . Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип західноєвропейської життєвої філософії у своїх публіцистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези треба зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії

необхідно плекати стремління до боротьби та свідомість її конечності у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм слід насаджувати войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським цінностям імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики творче насильство ініціативної меншості має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії

проти сусідів. У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі 20-30-ті pp ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організаційно не належав до націоналістичних структур. Свою модель майбутньої української державності запропонував один

із чільних лідерів ОУН М. Сціборський основні праці - Націокрагія , 1935 Нарис проекту основних законів Конституції Української держави , 1940 . Піддавши гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував створення альтернативної державної форми - націократії як режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об

єднаних - відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій - у представницьких органах державного управління . М. Сціборський, обстоюючи гасло держава вище партій і класів , заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські

функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту - Державної Ради. Після краху фашистського й нацистського режимів

Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили враховувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відповідно до цього почався перегляд

ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова демократизація інтегрального націоналізму. Завдяки публіцистичним творам В. Мороза Серед снігів , Репортаж із заповідника імені Берія інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60-80-х pp ні згодом помітного успіху вже не мали. Роки української незалежності після 1991 p. отримали досить

потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму. Представники однієї орієнтації Д. Видрін і Д. Табачник Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз ,

1995 , В. Гриньов Нова Україна, якою я її бачу , 1995 , А. Деркач, С. Веретенников та А. Єрмолаєв Бесконечно длящееся настоящее. Украйна четьіре года пуги , 1995 , критикуючи націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення формування авторитарного режиму в межах президентського правління федералізація

України формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД засудження розвалу СРСР, тотальної українізації та вестернізації американізації збереження монопольних позицій державного сектора в національній економіці та створення згори соціальне орієнтованої моделі ринкової економіки. Виразники протилежної орієнтації - Є. Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало,

М. Томенко та ін. наголошують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства Політологія посткомунізму політологічний аналіз посткомуністичних суспільств , 1995 Українська державність у XX столітті історико-політологічний аналіз , 1996 Демони миру та боги війни.

Соціальні конфлікти посткомуністичної доби , 1997 . Так, зокрема, М. Томенко основна праця - Українська перспектива історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії , 1995 виступив за синтез кращих національних і світових здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму або сучасного українського традиціоналізму

та утворення руху нової демократії , ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади пріоритет прав особистості верховенство права в суспільному житті поділ державної влади механізм ухвалення рішень - консенсус між різними групами суспільства правові гарантії діяльності політичної опозиції. Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських

об єднаннях Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація політичних психологів та ін Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської

політичної культури формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні публікацію першоджерел національної політичної думки, відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти. Державна влада

і концепція розподілу влади. Політична влада - здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політ, діяльність і політ, поведінку людей та їх об єднань з допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства центральні, організаційні й регулятивно-контрольні засади політики. Що стосується розуміння сутності П.в погляди на неї розвивались неоднозначне.

Так, послідовники антрополог, підходу, виходячи з уявлення про політику як регуляцію людських відносин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на всі соц. утворення від сім ї до д-ви. Прибічники марксист. точки зору вважають П.в. втіленням волі економічно пануючого в сусп-ві класу. Більшість напрямків сучас. політології пов язує політичність влади зі взаємодією сусп.

інтересів, з асоціативною діяльністю різноманітних соц. груп, які у своєму протиборстві прагнуть до організованого примусу як основи здійснення своєї політики. До характерних ознак П.в. належать легальність використання сили верховенство, обов язковість її рішень для всякої ін. влади публічність, тобто всезагальність та безособовість, що є виразом не приватної, особистої, а всезагальної волі моноцентричність та

ієрархічність центрів прийняття рішень багатоманітність ресурсів та методів здійснення влади від насильства, примусу, покарання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва легітимність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визнають правомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набуває характеру політичного панування в сусп-ві. Відбувається певна структуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волю перших.

П.в. досягає найвищого інституціонального рівня, завершеності й органічної єдності у владі державній. Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політ. об єднаннях партії, групи тиску та ін. та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій. Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких

є формування політ. системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відносини між д-вою і сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами й орг-ціями держ. управління, партіями, громадянами і т.ін. управління справами сусп-ва і д-ви на різних рівнях керівництво органами влади і політ а також неполіт. процесами контроль політ, та

ін. відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу правління, політ, режиму і держ. устрою монархічного, республіканського , відкритого або закритого, замкнутого, відгородженого від д-ви автократичного сусп-ва, притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, відносин та ін. політичних характеристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції

П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності управлінні, прийнятті рішень, виборі цілей, визначенні завдань виконавцям, їх підборі та розстановці, орієнтації в політ, та неполіт. ситуаціях, створенні власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, відносини, характеризуються своєю універсальністю присутністю у всіх ін. видах сусп. відносин , а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сфери життя

й діяльності. На сучас. етапі сусп. розвитку структура інституціональної П.в. включає три функціональні взаємодіючі рівні 1 макрополітичну систему вищих інстанцій, яка поширюється на осн. внутр. процеси сусп-ва і зовнішньополіт. діяльність д-ви, її зовн. органи -уряд, його центр, заклади 2 П.в. середнього або проміжного рівня мезорівень , створену апаратом

П.в. середньої ланки, бюро кратією різних рангів, аж до муніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов язує інституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. з неполітичною 3 мікрорівень П.в який охоплює безпосереднє політ, спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляється політ, культура, складаються переконання, думки

і т. ін. Мікрорівень - не є нижчим рівнем, він тільки функціонально відрізняється від ін. рівнів, складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва. Виникнення і розвиток теорії поділу влади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18 століття і була зв язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, проти феодального абсолютизму, боротьбою

із системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції було зв язано з ім ям Ш Л. Монтеск є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективного функціонування державних органів Монтеск є займав значне положення президента

Бордоского парламенту - судового утворення . У своїй фундаментальній роботі ПРО дух законів 1748 р. Монтеск є виклав результати тривалого дослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши до висновку, що свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують один одного . Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян від

сваволі і зловживань влади, забезпечення політичних свобод. Розберемо грунтовніше основні положення теорії поділу влади по Монтеск є . По-перше, існує три роди влади законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівними державними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різна по своєму змістові, то з явиться можливість

для зловживання цією владою, а отже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов язкових для всіх громадян Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, установлюваних законодавчою владою

. Задача суддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і розвязує сутички приватних осіб. Однак, хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне відокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію одної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень . По-друге, повинна діяти система стримок

і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевому рахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальних шарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена

правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпускає збори . Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний і ефективний механізм стримок і противаг , ніж той, що ми бачимо в працях Ш.Монтеск є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи й інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади що видно з приведених цитат .

У наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатна побудова Парламенту . Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральною

і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світових судів. Однак, у конституційному проекті Монтеск є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади.

Законодавча влада явно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск є називає обмеженою по своїй природі, а судову - узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настільки актуально в часи Монтеск є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціальної грунти. Судова влада представляє

інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання передбачена конституційним проектом Монтеск є - аристократії, нижня палата зборів - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії що злилася тоді з народом і прихильників абсолютизму. Пізніше теорія поділу влади одержала сильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати праці

Ж Ж. Руссо. На відміну від Монтеск є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу . Після цього теза про єдність влади використовувався різними силами. У зв язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади - четверту владу - засоби масової

інформації. Справа в тому, що телебачення , радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в наш час доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство про ті або інші політичні події, але і нав язують людям свою оцінку що відбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільною думкою.

Навіть у недемократичних державах, де точка зору мас виявляється лише в критичних ситуаціях революції і т.п уряди розуміють усю значимість впливу четвертої влади на людей. Проблема парламентаризму. Парламент від англ. Parliament, нім. Par-lament, франц. Раг-lement - найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населення. У деяких країнах

П. мають спе-циф. назви конгрес - у США, кортеси - в Іспанії, стортинг - у Норвегії, сейм - у Польщі, кнессет - в Ізраїлі, альтинг - в Ісландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, іноді представництво у П. частково здійснюється шляхом призначення. Уперше П. було створено в Ісландії 930 та в Англії 1215 як органи станового представництва.

Розрізняють одно- та двопалатні П. Останні мають верхню та нижню палати. Верхня палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін як правило, представляє складові частини території країни і формується різними способами вибори, призначення, спадкоємність , має менший обсяг прав, ніж нижня палата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються функціонально-галузеві комітети та комісії,

що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва. Як осн. виразникові волі сусп-ва П. властиві такі функції законодавча творчість, контроль над фінансами д-ви, контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів внесення законопроекту особами чи органами, які мають право законодавчої ініціативи президент, уряд, депутати та ін. його обговорення в одному, двох або трьох читаннях прийняття закону.

Фінанс. повноваження П затвердження бюджету. П. надає йому юрид. сили та доручає виконавчій владі забезпечення надходження держ. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. У парламент, республіці П. має право зажадати відставки уряду в цілому або окремих його членів. П. має право створювати органи виконавчої влади залежно від форм правління, що встановлені в країні.

Час повноважень П. визначається Конституцією д-ви або спец. законом. Парламентаризм від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement - парламент - система представн. органів влади, за якої чітко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирішальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади,

і конкретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і систему взаємодії д-ви і сусп-ва. П історично зумовлений наслідок сусп політ, розвитку, породжений формуванням і становленням державності. Його передісторією можна вважати створення в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального органу -

Ради чотирьохсот. Термін П. сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи X ст ісланд. альтинг, XII ст ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст генеральні штати у Франції та ін Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать принципи поділу влади, визнання провідної ролі законодавчої влади в д-ві Дж.Локк , суверенітету парламенту

Е.Берк , запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парламент. демократія І.Бентам . Теорія П. набула розвитку в поглядах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж Ж.Руссо, Ш.Монтеск є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався процес становлення П.в сучас. розумінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах

П. відбувалась державно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Конкретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. країні. У другій пол. XX ст. спостерігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його повноважень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забезпечення якісного,

оперативного і профес. управління держ. справами, посилення виконавчої влади. Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соц політ, інтересами. Проявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та ін. країнах СНД. П. сьогодні - це реальна арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечностей, досягнення консенсусу, використання

партіями трибуни парламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог. впливу на населення, дем. боротьби за владу. NB. Можна звернути увагу на проблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади. Інститут президентства. Президент від лат. praesidens букв той, що сидить спереду - глава д-вн виборний голова, керівник установи,

товариства, орг-ції. Іст. корені держ. президентури можна знайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньому Римі, зокрема, найвища влада доручалася представникові народу magister populi , а пізніше - диктатору відаісіо- розпоряджатися, наказувати. Щоб запобігти авторитаризмові, повноваження диктатора у конституц. порядку обмежувалися 6-місячним строком. Але вже Сулла 82 p. до Хр. був проголошений нежиттєвим диктатором.

З цього, власне, й почалося переродження старого республікан. ін-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовників. У середні віки з явилися нові диктатури і диктатори Кромвель в Англії, Наполеон у Франції тощо. Наполеонові, зокрема, вдалося підпорядкувати собі не тільки парламент, а й увесь ним же реорганізований

держ. апарат, жорстко контролювати франц. бюджет. Сучас. президентура бере свій початок з часів утворення Сполучених Штатів Америки. Конституція цієї країни 1787 р. передбачила виборну посаду президента США і закріпила його повноваження. Правовий статус П. регулюється конституціями і спец. законами відповідних країн. П як правило, обирається населенням або парламентом.

У різних країнах по-різному визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент, республіках США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо П як глава д-ви, одноособове або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду

і керує його діяльністю. У напівпрезидент. президентсько-парламент. чи парламентсько-президент. республіках Франція, Фінляндія, Україна тощо П. пропонує склад уряду, в т.ч. кандидатуру прем єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але під більшим контролем з боку парламенту, ніж у президент, республіках. У парламент, д-вах Німеччина, Італія тощо уряд формується виключно парламентом і підзвітний тільки йому,

П. має обмежені правові можливості впливати на склад уряду і його практичну діяльність. На П як правило, покладаються такі функції вироблення і здійснення внутр. і зовн. політики д-ви забезпечення законності, прав і свобод громадян та контролю у сфері держ. управління керівництво справами оборони країни представлення д-ви у міжнародно-правових стосунках і підписання договорів з

іноземними країнами нагородження держ. нагородами помилування засуджених і оголошення амністії тощо. У багатьох країнах П. має право розпускати парламент за наявності передбачених для цього законом підстав і оголошувати нові вибори. У нормативному порядку регулюються також питання, пов язані з достроковим припиненням повноважень П. та застосування щодо нього імпічменту. Органи виконавчої влади

Виконавча влада - одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є похідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодавчу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизувати, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спираючись на об

єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск є визначив структуру В.в. уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо. В.в. охоплює всю держ. діяльність, яка не відноситься ні до законодавчої, ні до судової влади, становить

широку сукупність держ. органів і установ, які здійснюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну підсистему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої лежить розгалужений апарат управління, уряд на чолі з його главою. Уряд утворює адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповідних законопроектів.

Гол. інструментом управління уряду, підпорядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд кабінет очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і розпуску парламенту при дотриманні певних процедур володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави - прем

єр-міністра. Президент взагалі характеризується як уособлення В.в як її безпосередній носій. У США президент є главою кабінету і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, натомість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, республіці В.в. формується парламентом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет міністрів, обирає прем

єра. У сучас. парламент, республіках в основному парламент обирає і президента, який виконує переважно представницькі та консультативні функції. Нестабільність урядів - характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від динаміки співвідношення сил у парламенті і тиску на нього депутатів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна

В.в. з позитивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президентом і урядом та його главою. Відповідно до Конституції України вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем

єр-міністра України за погодженням з Верховною Радою України. Персональний склад Кабінету Міністрів України також призначає Президент України за погодженням з Прем єр-міністром України. Президент видає укази та ін. акти, а Кабінет Міністрів - постанови і розпорядження. В. в. в областях

і районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій формують та призначають їхні голови, а голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Вебер про особливості влади Це питання поставляється на умовах as is Велику увагу в своїй теоретичній діяльності

М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм, на

які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади. Другий тип - харизматичний тип влади харизма - винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині . Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть магічні здібності. Народні маси вірять у те, що харизматичний правитель покликаний виконувати якусь особливу

суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам. Третій тип влади - раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії.

Прогресуюча раціоналізація - неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом

ідей М.Вебера. Моделі та форми демократії. Демократія від грец. demos - народ і kratos - влада - влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв язанні проблем і питань суспільного врядування. Д. може виявлятись як у держ так і в недерж. сусп політ. орга-нізац. формах внутріпартійна, виробнича

Д. та ін хоча найбільш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. режимам авторитаризму, тоталітаризму, диктатурі, деспотизму, фашизму і т.ін За формою і способом здійснення Д. поділяється на безпосередню референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін. і представницьку, коли рішення приймаються через депутатів та ін. народних представників. Д. насамперед означає формальне визнання народу джерелом влади,

її сувереном, тобто суб єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою Д. є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо.

Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чітке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомогою регламентів. Цьому найбільше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. передбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважанням прав і потреб меншості, культуру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, терпиме ставлення до ін. думок і позицій, готовність до компромісу у розв язанні спірних питань.

Справжня Д. є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децентралізму. Це такий стиль соц. взаємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально покладати на себе функції центру , долати відчужене ставлення до всезагального інтересу коли авторитет сили чи майна витісняється авторитетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д це не тільки вільні вибори

і верховенство народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним А.Мігранян . Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення народу. Д не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані

інституції й установи, а ще й демократично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не діятимуть демократично, якщо відсутня дем. свідомість громадянства, дем. менталітет. Д не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов існуючої влади, виконувати, дотримуватися її настанов. Демократичність влади полягає в її відповідності внутрішньому

єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різних, не тільки республіканських, формах держ. правління приміром, цілком демократичними вважаються парламентарні монархії в Швеції або Голландії . За сучас. умов політ, демократизм, окрім іншого, означає особисту, індивід, свободу людини спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснення влади соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у розв язанні сусп. проблем.

Д. дає окремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д безсумнівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує можливість кожному самому захищати себе та свій добробут, свої громадян. права, які

є природними і невід ємними. Д це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права і свободи людей. Проте, коли Д. розуміють тільки як негативну, зворотну проекцію тоталітаризму як тоталітаризм навпаки , вона перетворюється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, культури. Д це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов

язки. Д. буває такою, якими є самі люди. Разом з тим Д важлива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, функціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку особистості. Демократії розрізняють пряму і представницьку. Пряма демократія була властива приміром грецьким полісам, де всі громадяни брали безпосередню участь у прийнятті рішень.

Представницька демократія передбачає участь громадян лише у формуванні органів влади. Окремі громадяни не берукть участь у прийнятті рішень. Вони делегують свої владні повноваження виборному органу або окремій особі, яка займає виборну посаду. Треба памятати, що демократія є передбачає республіканську форму правління, але зворотнє твердження не є вірним. Багато держав з республіканською формою правління принаймні формально республіканською

насправді не є демократіями. Політична система суспільства Інтегрована сукупність політ, влади, суб єктів, відносин, політ, організації і політ. культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада, здатність, право і можливість політичних суб

єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність і майбутнє окремих людей та їх об єднань в тому числі й інституалізованих . Форми реалізації влади панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від врахування особистісних

і групових інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних і світових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів. До суб єктів реалізації влади належать індивіди рядові громадяни, лідери політичних і суспільних об єднань, держав та наддержавних інституцій соц. спільності класові, етнічні, професійні, демографічні,

територіальні, виробничі, представники тіньової економіки, а також політична еліта в наявних варіантах її функціонування організації політ. партії, сусп. об єднання громадян, а також їх формально неполітизовані спільності і рухи, які періодично змушені займатися політ, діяльністю держави, державно-адміністративні. і державноетнічні утворення, міждержавні. об єднання, які обгрунтовано кваліфікуються як найбільш активні

і впливові політичні суб єкти. Найбільш динамічним. елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини взаємостосунки політ. суб єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ, відносин визначається значною кількістю об єктивних і суб єктивних чинників, структуру складають

їх горизонтальні і вертикальні складові, а також політ. принципи, норми і процедури. Розрізняються політ. відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва, ворожнечі й конфлікту. Політична організація суспільства це система інститутів, в межах яких відбувається його політ. життя. Центральним, елементом політ, організації є держава.

Володіючи владою, матер. ресурсами і апаратом примусу, вона організує політ екон соц. і духовне життя країни встановлює статус інститутівтів політичної системи суспільства і юрид. рамки їх діяльності забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, профес демограф, та ін. соц. спільностей захищає інтереси суспільствава на міжнар. арені. Вагомими елементами політ, організації є політ, партії, сусп. організації професійні, творчі, оборонні,

жіночі, молодіжні, ветеранські тощо , засоби масової інформації період. видання, радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо і відеопродукція , які, маючи значні можливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визначаються як четверта влада . Помітну, а в деяких країнах вирішальну роль у політ. організації відіграють реліг. організації, церква. Загальновизнаним структурним елементом політичної системи суспільства

є політ, культура сукупний показник рівня, характеру і змісту політ. знань, оцінок, навичок та дій громадян. Змістовно її утворюють 1. рівень, характер і зміст політ. знань, поглядів, оцінок, установок 2. політ, цінності, традиції, звичаї, почуття, норми і стереотипи 3. політ, ідеологія політ, свідомість 4. політ, інститути політ, поведінка, дії, навички участі у сусп.політ.

житті 5. політ, переконання 6. рівень розвиненості політ, життя, політ, відносин, політ, інформування громадян. Політ, культуру конкретного суспільствава доповнюють політ. субкультури, детерміновані соц. етнічними, конфесіями, регіональними та ін. суб єктивними відмінностями учасників політ. процесу. Функції політичної системи суспільства 1. обгрунтоване визначення мети, завдань, шляхів розвитку і розробка конкретних програм його діяльності 2. нормотворчість

формування юрид моральних та ін. норм людського співіснування як в межах однієї країни, так і в міжнар. плані 3. організація діяльності суспільства по виконанню цілей, завдань і програм загального розвитку, соц. політ, легітимація яких досягнута на інтегративній основі 4. визначення і розподіл матер. і духовних цінностей у відповідності з інтересами

і положенням соц. спільностей 5. гармонізація, узгодження інтересів держ. інтів, соц. груп і окремих індивідів з метою підтримання спокою, безпеки і достатніх темпів сусп. поступу 6. політ, соціалізація членів суспільства, становлення і розвиток їх політ, свідомості і політ. поведінки 7. політ, комунікація складових політичної системи суспільства, забезпечення стійкої і продуктивної взаємодії всіх

її елементів, а також системи в цілому і середовища, в якому вона функціонує 8. духовноідеолог. вплив на політ, свідомість громадян з метою її формування на засадах адекватності сутності і завданням даної політ, системи або ж маніпулювання особистісною і груповою свідомістю 9. ствердження і всебічне зміцнення відповідного політ, режиму устрою 10. забезпечення внутр. і зовн. безпеки суспільства у провідних сферах його життєдіяльності екон політ соц духовній,

а також на міжнар. арені. Типології політ. систем змушені враховувати значну кількість наукових підходів до сутності та структури політичної системи суспільства. Виділяють наступні типи політ. систем 1. 1. консенсусні 2. інтегративні 3. общинні 4. відкриті 5. закриті 6. інструментальні 7. ідеологічні 8. традиційні патріархальні 9. змішані 10. сучасні 11. демократичні 12. авторитарні 13.

тоталітарні 14. формаційні рабовласницькі феодальні капіталістичні соціалістичні перехідні . Еволюція політичної системи суспільства може бути досліджена як послідовна зміна станів рівноваги і кризи її підсистем і структур у довільній комбінації. Найбільш глибокі кризи пов язані із змінами кардинальних, сутнісних параметрів функціонування системи форми власності, екон. відносини, геостратег. орієнтири

і можуть супроводжуватися революц. зрушеннями загальносусп. і навіть надсусп. регіонального, блокового масштабів. Держава в політичній системі суспільства Держава - основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Держава володіє суверенною владою, що і визначає її верховенство щодо всіх

інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного суспільства. Держава - це публічна влада, що поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має права на проведення від імені суспільства внутрішню і зовнішню політику, має виняткове право видавати закони та правила,

які є обов язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо. Положення держави як ядра політичної системи суспільства зумовлюється тим, що тільки вона виступає офіційним представником усього або більшості населення суспільства є уособленням суверенітету народу нації , реалізує його права та самовизначення зобов язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на

її території бере на себе обов язок задовольнити загальносоціальні потреби встановлює формально обов язкові для всіх загальні правила поведінки та юридичні норми володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-яких організацій чи особи. Держава - це організація політичної влади панівної частини населення у соціальне неоднорідному суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в

інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами. Держава існувала на всіх етапах розвитку суспільства, виключаючи період первісного, соціальне однорідного суспільства. В наш час нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій колоній, суверенізації державоподібних формувань. За останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави

Україна. Відповідно до сфер діяльності функціями держави є 1. Внутрішня функція 2. Зовнішня функція. до внутрішньої функції належать 1 гуманістична 2 екологічна 3 соціальна 4 культурно-виховна 5 господарсько-стимулююча 6 господарсько-організаторська 7 науково-організаторська 8 створення демократичних умов життя своєму населенню 9 забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності народів, що проживають на території держави 10 охорона

і захист конституційного ладу. до зовнішньої функції відносяться 1 участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини 2 допомога населенню інших країн у випадку стихийного лиха чи кризи 3 участь у захисті природного середовища 4 участь у міжнародному культурному співробітництві 5 участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва та праці 6 оборона країни від нападу 7 участь у забезпеченні миру на

Планеті. Враховуючи все це, можна зробити висновок, що держава у політичній системі суспільства відіграє найважливішу роль - забезпечує життєздатність суспільства, його розвиток, злагоду, забезпечує права і свободи людини. Політичні партії та партійні системи. І. Визначення та суть явища Політична партія . Політична партія - це найбільш активна та організована частина населення, певного класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає

їхні інтереси беручи участь боротьбі за державну владу і реалізуючи набуті в процесі цієї боротьби можливості. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат виборців, які голосують за неї . Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії - здобути політичну владу в державі та реалізовувати

свої програмні цілі - економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну коли оволодівають державною владою діяльність. Структура політичних партій являє собою систему, до якої входять ядро партійні лідери, активісти , рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія розділяється на партійний апарат, партійну масу,

способи зв язку апарату з цією масою. Досить часто до партійної системи входять створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення. Наприкінці XX ст. партії почали звертатися до всіх груп населення. Спершу американський політолог Дж. Ла Паламбара назвав цей тип партією хапай-усіх , потім - партією

виборців. Згодом до останньої додалася назва універсальних партій. Ці партії та їхні лідери прагматичні щодо ідеології, надають перевагу пошукові спільної мови з багатьма, часто протилежними за інтересами групами - тільки б завоювати виборців. У 80-ті рр. стали з являтися партії рухівського типу . Вони взяли за взірець організаційну структуру і діяльність соціальних рухів форми самодіяльності населення

. Наприклад, партія зелених ФРН, яка виникла на базі екологічного руху, характеризується повною відкритістю і гласністю внутріпартійного життя, скороченням до мінімуму партійного апарату, відсутністю постійного лідера, а також традиційно оформленого постійного членства. Політичні партії забезпечують необхідний зв язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою,

а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього. ІІ. Функції партій та їх класифікація. Таким чином ми розуміємо виняткову роль яку відіграють партії в політичному житті суспільства. Однак така їх роль визначається перш за все функціями, які вони виконують. Тож спробуємо розглянути функції політичних партій.

У сучасних розвинених суспільствах політичні партії виконують такі функції виявлення, формулювання та обґрунтування інтересів суспільних груп активізація та об єднання великих суспільних груп формування ідеології та політичних доктрин участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності участь у здійсненні державної влади формування громадської думки політичне виховання всього

суспільства або його частини рекрутування й соціалізація нових членів партії підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок. В залежності від того яким чином політичні партії виконують свої функції, які верстви населення вини репрезентують тощо, їх можна класифікувати. Але оскільки існує велика кількість різноманітних партій то і класифікацій є багато за різними класифікаційними параметрами .

До того є поділ певною мірою умовний, однак можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій. За класовою визначеністю буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції. За ставленням до суспільного прогресу радикальні у тому числі революційні , реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні. За ставленням до влади правлячі, опозиційні, нейтральні

або центристські умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у політиці не існує . За формами і методами правління ліберальні, демократичні, диктаторські. За принципами організації та членства кадрові та масові. За місцем у системі влади легальні та нелегальні. За ідеологічним спрямуванням комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні,

націоналістичні, анархістські та ін. За ставленням до релігії релігійні християнські, мусульманські , атеїстичні, світські. За територіальними межами діяльності всенаціональні, столичні , регіональні, локальні. За ставленням до суспільно-економічних відносин ліві, праві та центристські. За ставленням до міжнаціональних та міжетнічних стосунків шовіністичні або расистські, агресивного націоналізму, національно спрямовані партії, національні ненаціоналістичні партії,

інтернаціональні, космополітичні партії. За демократичністю внутріпартійної організації демократичні, авторитарні. IІІ. Партійні системи. Цілком зрозуміло, що партії не існують відокремлено, а входять в політичну систему суспільства, відповідно вони формують підсистему, яка дістала назви партійна система . Тип цієї системи в кожній країні залежить від багатьох обставин, особливо від характеру наявного політичного режиму.

Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем - однопартійна коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається - характерна для тоталітарних суспільств, приміром для колишнього СРСР домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років - це визначається вже не юридичними нормами а частіше за все певними обставинами наприклад традицією , прикладом довгий час могла слугувати

Індія - двопартійна біпартизм , коли дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів самостійно здійснюють владу - класичний приклад Демократична і Республіканська партії в США - трипартійна, яку ще називають двохзполовинною 2,5 партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена

в парламенті - двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу, навперемін здобуваючи її - така партійна система може характеризувати нові незалежні країни, де один блок в даному випадку лівий є відображенням старої системи і напрямку розвитку, а другий в даному випадку правий відображає трансформаційні тенденції - партійна система обмеженого, чи поміркованого, плюралізму, якій притаманні

відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями - система характерна для багатьох розвинених країн Європи - партійна система крайнього, або поляризованого, плюралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними атомізована партійна система, про яку говорять як

про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку числа партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій - десять, двадцять чи більше вже не має великого значення. В літературі ще також часом виділяється безпартійна система. У сучасному світі під цю категорію підпадає Оман та Саудівська Аравія, які є абсолютними монархіями і існування там партій

є до певної мірі нонсенсом. Також були прецеденти запровадження тимчасової безпартійної системи у деяких африканських країнах після військових переворотів Нігер . Громадські організації та рухи. Різноманітні обєднання громадян - це елемент будь-якого демократичного суспільства. Обєднання допомагають людям розвязувати проблеми повсякденного життя, відкривають можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

Сенс існування громадських обєднань - спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємозалежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Громадські організації - це масові обєднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей. Вони мають свій статус і структуру. Це є профспілки, організації

інвалідів, ветеранів, молодіжні організації, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди і асоціації. Їх ознака - документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення. Громадські рухи теж мають масовий характер, певну мету, але на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові обєднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер.

Вона направлена на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Це є політичні рухи демократичні рухи рухи за демократичні перетворення антифашистські, антидиктаторські, соціальні рухи. Причина піднесення ролі громадських рухів в житті суспільства є неспроможність традиційних партійних і політичних організацій своєчасно підмітити

і оцінити нові реалії, повязані з можливостями участі населення в демократичних перетвореннях . Держава безпосередньо не втручається в діяльність громадських організацій а лише регулює відповідно до закон у їх діяльність. Громадські організації та рухи не мають владних повноважень, відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації і рухи не політичними організаціями.

Функції громадських обєднань поділяються на дві групи 1 По забезпеченню захисту інтересів своїх членів. 2 Щодо системи влади, розвитку суспільства. Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це було важливо для держав колишнього СРСР, де демократичний процес знаходився у стадії формування. Діяльність громадських організацій є однією з перешкод на шляху до надмірної державної централізації.

На основі громадських організацій і рухів виникають групи тиску - громадські обєднання, які бажають задовольнити власні інтереси впливаючи на органи державної влади або політичні партії. Це може бути інформаційний вплив - пропаганда своїх поглядів через газети, ТВ, таємний вплив - особисті звязки, шантаж, насильство, тероризм. Громадські організацій та рухи - сполучна ланка між політичним

і громадським суспільством, між низом і верхом . І в цьому їх стабілізуюча роль у суспільстві. Політична ідеологія Ідеологія політична від грец. idea - поняття і logos - учення - система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політ, життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, сусп-ва, політ, партій, громад, рухів та

ін. суб єктів політики. І.п. може розглядатися як форма сусп. свідомості й як явище культури. Як елемент культури І.п. є продуктом соц політ, діяльності людей, їх духовного виробництва. Але її специфіка і відмінність від багатьох ін. елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяльністю певних верств - ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соц. спільноти безпосередньо не створюють

ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про сусп політ. життя є поживним грунтом для її формування. Структурно І.п. складається з політ, теорій та ідей, сусп політ. ідеалів, цінностей, концепцій політ. розвитку і політ, програм, політ, символів тощо. На відміну від науки І.п. містить у собі не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій

інтересів соц. спільноти, політ, партії - носія цієї ідеології, через що І.п. більш упереджена, ніж політ, наука. І.п. може містити в собі, поряд із справжніми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, відносини і стан політ, життя, що проявляється в політ, міфах, утопіях.

Політ, міфологія спотворено відбиває стан політ, життя, дас помилкові орієнтири політ, поведінці мас, їх громадсько-політ. об єднань. Поширення міфів у сусн. свідомості може спричинити тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих твор ців таких міфів. Серед цінностей І.п. виділяються політ, символи -умовна знакова система, що виражає ті чи ін. політ, ідеї та ідеали. приналежність власника певного символу до певного товариства, руху, орг-ції.

На думку П.Сорокіна, червоний колір переслідується не тому, що він червоний, а тому, що він символ думок, бажань і почуттів, які ворожі існуючому ладові . Політ, історія підтверджує також думку франц. політ, діяча М.Рокара, що конфронтація поміж окремими прошарками сусп-ва нерідко йде навколо символів. І.п. виконує важливі соц. функції пізнавальну, мобілізаційну. нормативно-регулюючу, контрольну, політ,

соціалізації тощо. І.п. глибоко взаємопов язана з політикою. Вона наділяє її системою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямовує політику. Одночасно політика по суті справи ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ, мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для підтримки цієї мети та участі в

її здійсненні. Разом з тим існує проблема межі взаємопроникнення ідеології й політики. Гіперідеологізація політики спотворює її, позбавляє можливості адекватно реагувати на нагальні потреби сусп-ва, на зміни, що в ньому відбуваються, ефективно вирішувати життєво важливі проблеми. Одночасно обмеження простору, в якому І.п. має взаємодіяти з політикою, створює вакуум у системі сусп політ. орієнтацій

і регуляцій, послаблює чи руйнує соц. і духовні ресурси політики. Необхідністю І.п. для сучас. України визначається потребами вироблення певної системи політ. поглядів, надання цій ідеолог. системі основоположного значення у виробленні політ, курсу д-ви та поширення знань про неї задля сприйняття її більшістю населення. Це уможливить вироблення цілісної політики в економіці та соціальній сфері, усунення суперечностей у процесі державотворення.

Консерватизм. Неоконсерватизм. Корнсерватизм - суспільно-політична течія , головною ідеєю якої, є традиції і спадковість в житті. Для консерватизму характерна схильність до дійсних і сталих систем і норм, вони не приймають революцій та радикальних реформ, відстоюють поступовий розвиток. Консерватизм проявляється в вимогах реставрації старих порядків, в ідеалізації минулого. Вперше термін консерватизм використав

Шатобріон, він визначив концепції, які відображали ідеологію аристократії періоду Французької революції кінця 18 ст. Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали технології, відроджувалися забуті духовні цінності і ідеї. Завжди існували класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували

їм влад і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства сталості. Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого. Так епоха прискореного економічного зростання, соціальних реформ, наукових відкриттів, яка на заході називалась модерніті 1870-1970 , в духовному плані використовувала цінності минулого. В 30 роки 19 ст. склалася соціал-демократична модель розвитку, яка забезпечувалася стабільність країн

заходу. Але криза модерніті в 70 рр. Привело до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на заході ознаменувало розвиток неоконсервативної соціальної бази - дрібні торговці і підприємці, священнослужителі, фермери, військові, які були незадоволені високими податками, діяльністю корпорацій, поширенням масової культури. З їхніми інтересами значною мірою збігалися інтереси банківського капіталу, який був занепокоєний безконтрольною

діяльністю корпорацій. Консерватизм франц. соnservatisme, від лат. conservare -зберігати, охороняти - політ, ідеологія і практика сусп політ. життя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соц. структури, традиц. цінностей і морально-правових засад. Вперше термін К. був ужитий франц. письменником Ф.Шатобріаном як такий, що означав ідеологію феодально-аристократ. реакції періоду франц. бурж. революції

кінця XVIII ст. Ця ідеологія різко критикувала ідеї просвітництва справа , апологізу-вала феод. цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теорет. обгрунтування К. належить духовним батькам цього напряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е.Берку. Глибоко вражені спробами радикального політ, переустрою сусп-ва в часи Великої французької революції 1789 p вони прагнули утвердити думку про неприродність свідомого

перетворення соц. порядків. Система їхніх поглядів базувалась на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку. Богом даної ієрархічності людського співтовариства, а відтак і моральних принципів, що лежать в основі сім ї, релігії та власності. На їхню думку, збереження минулого здатне зняти всі напруження теперішнього й тому має розглядатись

як моральний обов язок щодо майбутніх поколінь. Цілком природно, що такі принципи заперечували оптимізм лібералізму і радикалізм соціалізму. На відміну від обох вищезгаданих течій, К. не має сталого ідейного ядра і набуває різних форм у окремі істор. періоди. Як правило, ідеологія К. виступає у двох осн. формах як апологія традиційних порядків політичний К. і як ностальгія за втраченим соц. статусом реакція типу антисемітизму, расизму,

ірраціоналізму, націоналізму та ін Попри різні форми, К. притаманні спільні ідейні риси визнання недосконалості людської природи й обмежених можливостей людського розуму орієнтація на загальний морально-реліг. порядок переконання про вроджену нерівність людей ставлення до конституції, як до Богом даного порядку впевненість у необхідності панування закону й законопослушності як форми індивід, свободи і т.ін.

Можна виділити кілька різних інтерпретацій К. 1. Історична інтерпретація, згідно з якою К. розглядається як аристократично-клерикальна реакція на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феод. порядки, як неприйняття ліберальних прагнень. 2. Антропологічна інтерпретація. У даному випадку К. розглядається як вічна загальнолюдська позиція з визначними

ідеями й цінностями. До останніх відносять традиції, стабільність, авторитет, порядок, свободу разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Сусп-во стоїть вище за окремого індивіда, а права людини витікають з її обов язків. 3. Ситуаційна інтерпретація. К. розуміється як засіб думки

і дій класів, шарів і соц. верств, які намагаються зберегти існуючі порядки. Ситуаційна інтерпретація не передбачає прив язки до якої-небудь істор. ситуації К. розглядається як позиція, котра постійно повторюється у різні часи соц. групами, партіями, рухами. Можна говорити також про ціннісний і структурний К. У першому випадку К зберігаючи вірність принципам, готовий погодитись зі змінами соц.

структур, у другому - займається негативна позиція щодо сусп. змін. У XX ст захищаючи цінності й ін-ти індустр. сусп-ва, К як і лібералізм, став заперечувати держ. вторгнення в економіку, оск. воно здатне гальмувати розвиток вільного ринку, конкуренції, порушити привілеї представників крупного капіталу. У післявоєнний період, коли К. змушений був застосовувати більш тонку

і складну апологетику капіталіст, способу життя, з являються, поряд з традиційними, національні форми ідеології, технократичний, християнсько-католицькии, реформаторський та ін. різновиди К. Останні десятиліття виявили прагнення К з одного боку, до ірраціональних ідей реакційного типу напр. нові праві у Франції , а з ін схильність до ліберальних цінностей, котра найяскравіше проявилась у неоконсерватизмі

- ідеолог, течії, що сформувалась як своєрідна відповідь на екон. кризу 1973-1974 pp - масові молодіжні рухи протесту в Зх. Європі й поширення впливу кейнсіанських ідей. Неоконсерватизм - су-час, політ, течія, що пристосовує традиц. цінності консерватизму до реалій постіндустр. сусп-ва й визначає урядову політику та поліг, курс провідних країн Заходу останніх десятиліть напр. рейганоміка , тетчеризм .

Кредо нового консерватазму в економіці - заміна реформіст. моделі розвитку монетарист. моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного держ. втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. У соц. сфері - більш гнучкий ліберально-реформіст. курс поступився місцем жорсткій економії, економічному реалізму , скороченню соц. витрат, антиегалітарним тенденціям. У політ, сфері спостеріга ється неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політ, влади, демократії,

політ, участі, функцій і прерогатив д-ви, бюрократії в на-прямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократ. настроїв. Н. ставить завдання функціонального посилення політ, системи, пошуку ідей і підходів щодо створення більш гнучких структур влади, зміцнення законності і порядку , забезпечення традиц. морально-політ. цінностей через розвиток ін-тів громадян, сусп-ва і збалансованість відносин сусп-ва з природою

Д.Белл, З.Бжезінський, Н.Крістолл та ін Успіх неоконсерваторів багато в чому пов язаний з усвідомленням ними необхідності технолог соц екон. і політ. змін у сусп-ві постіндустр. доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної революції та сучас. цивілізації. Н. виявився досить ефективним у багатьох аспектах у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галузі промисловості

він дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політичне стабільною д-вою, узгодивши раціональне ставлен-ня до дійсності з моральними принципами неоконсерват. курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиц. консерватизму, а й гуманіст. уявлення лібералізму, соціалізму й ряду ін. соц політ, вчень. Відштовхуючись від ідейно-теорет. бази Н сучас. неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю

неприборканої ринкової стихії та неефективною держ. регламентацією всіх сфер сусп. життя. У більшості країн Заходу Н. виступає як могутня інтелектуальна сила. Прихильники політ, позицій, що втілюють у собі за-значені риси, об єднуються у консервативні партії. Найбільші з них - це Консервативна партія Великобританії виникла 1867 p

Консервативна партія Данії ви-никла 1916 p. та ін. Знання сутності і осн. рис Н. дозволяє краще зрозуміти європ. і світовий політ, процеси, проаналізувати деякі загальноцивілізац. закономірності розвитку сучас. сусп-ва та напрями необхідних структурних зміну ньому. Лібералізм та неолібералізм. Лібералізм від лат. liberalis -вільний - політична та

ідеолог. течія, що об єднує прихильників парламент, ладу, вільного підприємництва і дем.свобод. Термін Л. увійшов до широкого вжитку в першій пол. XIX ст коли в ряді країн зх. Європи виникли політ, партії лібералів . Однак витоки Л. сягають епохи бурж. революцій XVII-XVIII ст. Ідеологія раннього Л. відігравала прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані осн.

принципи нового сусп. устрою, який прийшов на зміну феодалізму. Прибічники Л. вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституц. ладу і допущення вихідців з третього стану до управління д-вою, запровадження дем. свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства. Ідеологи бурж. революцій зробили суттєвий внесок у розробку і втілення в практику парламент. устрою. Пізніше багато з

ідей, витриманих у дусі концепції правової держави - конституційного правління, заснованого на поділі влади на законодавчу, виконавчу і судову забезпечення осн. політ, прав громадян, включаючи свободу слова, друку, віросповідань, проведення зборів тощо -увійшли в ідейно-політ. арсенал Л. Ринкова економіка сприяла формуванню середнього стану купців, підприємців, управлінців, інтелігенції з різночинців, тобто недворян

інституцій соц. спрямування і різної політ, орієнтації, незалежних від д-ви. Внаслідок багатолітньої еволюції названих чинників і сформувались цінності сучас. Л. як системи соц екон. та політ, поглядів, яка захищає свободи та права особи, приватну власність, демократію, громадян, сусп-во, договірний характер держ. влади, вільну конкуренцію тощо. Л. виходить з положення, що світ підпорядковується законам, які нам не підвладні.

Тому природним принципом поведінки людини повинні бути здоровий глузд, адаптація до обставин і вимог сусп-ва. Л. від самого початку не був тотожним егоїзму, аморальності, відходу від участі у виконанні сусп. завдань. Він звертався до високоморальної особи, яка діє зважено, поєднує свої інтереси з інтересами соц. цілого й несе за нього відповідальність. Л на думку його ідеологів Д.Локк, Ш.Монтеск є, І.Кант,

Г.Гегель, Є.Бентам, Б.Кон-стан, Т.Джефферсон, Д.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківсь-кий, М.Драгоманов та ін. це заснований на особистій ініціативі й свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики, влади. Такий спонтанний порядок , на думку деяких вчених

Гі Сорман , спроможний забезпечити саморегулювання сусп. організму краще за будь-які плани. Елементами спонтанного порядку є окремі госп-ва як індивідів, так і орг-цій, якими керують свідомо. Розвиток приватного права полягає значною мірою у наданні можливості для створення добровільних асоціацій, які не мають тієї чи ін. примусової влади. Найважл. постулат Л встановлення балансу між сферами сусп. та особистих

інтересів. Вважається, що Л це не ідеолог. догма, а проект суспільства , який може бути адаптований до місцевих іст нац. і культурних умов. Згідно з ліберальним ідеалом мета створення д-ви - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і д-вою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соц. контролю. У сусп-ві надається пріоритет громадян, свободам над політ юрид. та моральн.

нормами. Вплив д-ви конституційне обмежений, вона не повина втручатись в екон. життя сусп-ва. Політ, стилю Л. властиві прагматизм, меркантилізм, раціоналізм. Спосіб політ, відносин - пошуки і досягнення консенсусу засоби поліпшення сусп. умов -реформування, філантропія, добродійність. Етатистським різновидом Л. є неолібералізм з характерними для нього посиленням держ монополіст. регулювання економіки,

інституціоналізацією нових форм держ. втручання в сусп. життя. Більшість партій - прихильників Л об єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 p. Партіями-засновниками прийнято Маніфест лібералів . В Євро-парламенті ці партії понад ЗО мають п яту за чисельністю фракцію. Неолібералізм від грец. neos - новин

і лат. liberalis - вільний -сучас. політ, течія, різновид традиц. ліберальної ідеології і політики, що сформувався як відображення трансформації бурж. сусп-ва від вільного підприємництва до державно-монополіст. регулювання економіки, інституціо-налізації нових форм держ. втручання в сусп. життя етатистсь-кии різновид лібералізму зі збереженням вірності принципам демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва. Практичне втілення Н. дістав у політиці нового курсу

Ф.Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено значною мірою науково-техніч. революцією, яка потребувала значних держ. капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти й науки, у підвищення кваліфікації робочої сили, в охорону здоров я. В основу політ. програми Н. лягли ідеї консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють необхідності участі мас у політ, процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень плюралізм форм

організації і здійснення держ. влади. Завдячуючи теорет. розробкам відомих неолі-бералів Р.Даля, Ч.Ліндблюма, Ф.Хайєка, Д.Ешера, Г.Олсона, формуються принципово нові уявлення про роль і 4 ункції д-ви. Місце ліберальної теорії держави нічного сторожа займає ідея держави добробуту , суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань, тобто втручання д-ви в економіку, що має на меті створення

і підтримку сприятливих умов для конкуренції. Держ. регулювання соц. життя через величезні соц.витрати і перерозподіл коштів засобом держ. бюджету створювало певні соц політ. умови для збереження сусп. компромісу. Ідея відповідальності держави за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів були піддані критиці в 70-80-х pp. представниками

неоконсервативної хвилі , які побачили в державі -покровителі небезпеку для ефективного функціонування капіталів, а також для існуючої системи цінностей. Нові явища у розвитку країн Заходу вплинули на еволюцію ідеології Н деякі з представників якого Д.Белл, Д.Мойніхен, Н.Глейзер та ін. сприйняли неоконсервативні ідеї.

Соціалістична ідеологія Соціалізм - суспільно-політична течія. Вона прагне створити суспільство, де панує свобода, як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливість як рівність стартових можливостей для всіх громадян, солідарність, як можливість для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави. Термін -соціалістична ідеологія звявився в др пол.19 ст.

Його ввів Леру. Представники цієї течії Т.Мор, Кампанелла, Сен-Симон, Фурє, Оуен, Макркс, Енгельс. В основі соц. ідеї лежить концепція самоцінномті людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Зміст соціалізму - суспільство повинне не тільки проголошувати , а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку.

Суспільство може взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом і спільність людей повинна забезпечити втілення цієї рівності. Зрівняльність в розподілі і в споживанні є вторинними. Як свідчить історичний досвід, будь-який перерозподіл порушує принцип рівності можливостей, найприкріше те, що перерозподіляє здобуті блага не той, хто створив ці цінності, а урядовці.

Це яскраво виявилося в практиці радянської моделі соціалізму. Після Жовтневої революції соціалізм розвивався у двох напрямках - комуністичному і соціал-демократичному. Соціал-демократія орієнтується на формування капіталізму. Прихильники соціал-демократії вважають, що соціалізм може бути втілений в довгому процесі реформування капіталізму, ствердження політичний, економічної, соціальної демократії, свободи, справедливості, рівності,

солідарності. Політика соціал-демократії впливає на демократизацію відносин влади і власності, на зростання рівня життя найманих робітників. Комуністична ідеологія втілює лад, основні риси якого монополія державної власності, директивне централізування , планування, диктатура верхівки партійно-державного апарату, який спирався на насильство, репресії. Господство тоталітарної системи, яка була в СРСР, призвела до економічної, політичної

і духовної кризи. Соціал-Демократизм. Соціал-демократія - ідеолог. і політ, течія, яка виступає за здійснення ідей дем. соціалізму в усіх сферах життя сусп-ва важлива складова політ, лівих сил сучасності, впливова серед ро-бітн. і дем. кіл передусім Зх. Європи. Як політ, течія С д. утворилася в міжнар. робітн. русі в останній третині

XIX ст. Після розколу II Інтернаціоналу під час першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами марксистсько-ленінської течії - прихильниками революц. методів досягнення соціалізму і соціал-демократами - послідовниками реформіст, засобів переходу до соціалізму, яка продовжувалася до кінця 80-х pp. У 70-80-х pp. сформувалися нові центри С д. в Лат. Америці, Африці. На межі 80-90-х pp. соціал-дем. партії поновлені в країнах

Сх. Європи та д-вах, що входили до складу колишнього СРСР. У сучас. світі налічується понад 80 партій соціал-дем. орієнтації з кількістю членів близько 20 млн. чол. Переважна більшість їх об єднана в Соціалістичний Інтернаціонал, засн. у 1951 p. Ідеолог, основою С д. є доктрина демократичного соціалізму, яка спирається на досить широке коло джерел філософське вчення

І.Канта, елементи марксист. філософії, лібералізм, австромарксизм, християнство, соц. філософію франкфуртської школи . Значний відбиток в ідеології С д. залишили ідеї й висновки Е.Бернштейна. Гол. базові цінності С д свобода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму - здійснення справжньої демократії.

Прийнята 1989 p. на конгресі Соцінтерпу Декларація принципів проголосила вірність документам, що містять оси. цінності демократичного соціалізму. С д. не визнає принципу екон. детермінізму, віддає перевагу еволюц. розвитку політ. процесу, розглядаючи його як безкінечне наближення до етичної мети, забезпечення соц. прав трудящих, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації, вільний розвиток кожної особи. У центрі уваги С д ідея створення соціальної держави як

інструмента формування солідарного суспільства , в якому мають з єднатися два великих досягнення XX ст. індивідуальність творчості та колективна солідарність. Визнається примат громадян. сусп-ва над д-вою. 70-90-ті роки засвідчили зближення С д. з лібералізмом, що позначається на організац. принципах соціал-дем. партій внутрі-парт. демократія, свобода дискусій, терпимість до інакодумців . Політ, стиль

С д. відзначається практицизмом, здатністю коригувати свою позицію з важливих проблем кожного разу, коли вони перестають відповідати реальностям прихильністю до консенсусної теорії структурного функціоналізму . Практичними завоюваннями С д. вважаються створення інституту соц. партнерства на основі концепції соціального партнерства , що замінила і вдосконалила концепцію класової боротьби , ефективної системи соц. захисту, досягнення гідного життєвого

рівня для трудових верств населення. Однак нездійсненність в умовах сьогодення запропонованих С д. моделей демократичного соціалізму , держави всезагального благоденства , а також непереконливість вирішення ряду соц. проблем, породжених технологічним ривком індустр. д-в, підірвали її авторитет в єврсп. сусп. думці. Створена 1990 p. в Україні соціал-дем. партія, що неодноразово зазнавала структурної перебудови, намагається

поєднати традиції укр. С д. початку XX ст. з кращими надбаннями зх. С д. Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку Клерикалізм, як політичний напрямок, склався в XIX ст. Його ідеї поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на суспільно-політичне життя. В багатьох країнах, поряд з релігійними організаціями, були створені конфесійні політичні партії, профспілки,

жіночі та молодіжні об єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму. Релігійних переконань і нині дотримується більша частина людства. Серед конфесій віросповідань найбільш впливовим є католицтво, що його визнають майже 600 млн чоловік з усіх континентів. Понад половина з них - у країнах Латинської Америки і США. Католиками є населення семи західноєвропейських країн

Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та Ірландії. Католики становлять значну частину населення і в східноєвропейських країнах Угорщині, Чехії, Словаччині та Польщі, багатьох країнах Азії та Африки. Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціальна доктрина була розроблена в енцикліці папи

Льва XIII Про нові речі , що була опублікована в 1891 р. Згідно з цією енциклікою ідеальна модель соціального устрою має створюватися на основі християнської демократії, яка передбачає співробітництво між класами й народами, ліквідацію протиріч між працею й капіталом. У 1991 р рівно через 100 років після виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку Сотий рік , в якій проголосив подальший розвиток соціальної

доктрини Ватикану, сформулювавши права й свободи людини та обгрунтувавши необхідність участі католицької церкви в захисті цих прав, зміцненні й поглибленні християнської демократії. З нових позицій розглядає ця енцикліка і ставлення церкви до загальнолюдських проблем, визнаючи необхідність зміцнення солідарності між всіма народами, між віруючими і атеїстами в ім я збереження миру на Землі. У зв язку з цим засуджуються війни, використання зброї

масового знищення тощо. Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також і в розширеному тлумаченні принципу свободи совісті, надання католицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та віросповіданнями. Відтак, хоч католицька церква продовжує визнавати істинним правомірним лише своє релігійне вчення, вона встановила дійове співробітництво з

іншими християнськими віросповіданнями й релігіями. До світових релігій, які справляють серйозний вплив на політичні процеси й суспільне життя, належить іслам. Його послідовники -понад мільярд мусульман - проживають у 52 країнах Азії та Африки і проголосили іслам основою своєї державності. Ці країни дотримуються різної політичної орієнтації, в них склалися й різні структури влади абсолютистсько-

теократичні режими Саудівська Аравія та інші , конституційні монархії Йорданія, Марокко, Малайзія та інші , республіки Іран, Пакистан, Лівія та інші . У 70-х роках, особливо після перемоги національно-визвольної ісламської революції в Ірані, в країнах мусульманського Сходу помітно зріс вплив ісламу масовими стали релігійні свята, посилилося відвідування святих місць,

активну діяльність розгорнули партії та рухи, що виступають за повернення до ісламських цінностей в політиці, економіці та культурі. Духовні й політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. Оновлений ісламський соціальний порядок пропагується як третій шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримуючої сили, міцного бар

єра на шляху проникнення західного й східного впливу, ідей та культур, з якими мусульманські народи зв язують свої біди, зростання злиденності й безправ я. Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія намагається справити як найсильніший вплив на людей з метою залучення до себе максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись відштовхнути одна одну на

узбіччя суспільного життя. Але взаємовідносини різних ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби постійна дискусія з приводу суспільних проблем, що в ній вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення різних ідейно-політичних течій можна розглядати передовсім як взаємодію, що включає в себе різні елементи

і процеси. Релігія і політика від лат. religio - набожність, святиня, предмет культу - одна із форм суспільної свідомості у взаємозв язках з однією із основних підсистем суспільства. Багатоманітні погляди щодо взаємозв язку релігії і політики грунтуються на трьох змістових центрах. Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика абсолютно не співмірні, що це два різних світи,

які не перетинаються. Її прибічники стверджують принципову відмінність між релігією та ідеологією політичною , яка пов язана з практичною діяльністю. Вони заперечують будь-яке їх зближення, мотивуючи це тим, що християнством надто часто зловживали для відстоювання вузькогрупових цілей. З іншого боку, християнство згуртовувало людей для відбиття ворожих нападів, подолання внутрішніх криз. Християнство тим самим включалося до кола політичне значущих явищ

і в масовій свідомості сприймалось як ідеологія. Через це в свідомості деякої частини людей заперечувалась його претензія на абсолютну істину, можливу вже за межею наукової емпірії. Усвідомлене таким чином християнство стало політичне утилітарним явищем. Це стосується не лише християнства, а й інших релігій. І, нарешті, ще одна точка зору полягає в прямому ототожненні релігії

і політики. Вона утвердилась у марксизмі, особливо сталінського зразка. Так, у Маркса критика теології перетворювалась на критику політики, критика релігії пов язувалась з критикою політпорядків, які вона освячує і захищає . Це призвело до того, що за Леніна служителі церкви розглядалися як політсупротивники, а антирелігійна боротьба набула політхарактеру. Отже, неприйнятними й невідповідними дійсності

є ані протиставлення, ані ототожнення релігії і політики. Найбільш коректною є теза про їх взаємовплив на кількох рівнях духовних явищ, організацій, окремих людей. Важливо також розрізняти в політсфері роль релігії як світогляду і роль церкви як соціального інституту. У сучасних умовах за релігійною ознакою створюються і діють громадські об єднання і партії, складовою програм яких

є релігійні ідеї або вчення. Названі інститути можна поділити на дві групи. Одна з них висуває на передній план релігійну належність як ознаку даного об єднання ісламські партії в мусульманських країнах . Друга передбачає згуртування людей з різними поглядами навіть світських, вільнодумно настроєних громадян, якщо вони визнають значення християнських цінностей .

Збройні сили Військові формування, що являють собою осн. структурний елемент воєнної могутності д-ви одне з найважливіших знарядь політичної влади, що створюється й утримується д-вою чи держ. утворенням для захисту й забезпечення політ, та ін. цілей. Поняття З.с як загальне для означення армії і флоту, вперше було вжите Ф.Енгельсом. Сучас. поняття З.с. включає армію сухопутні війська, флот, авіацію

і протиповітряну оборону , національну гвардію, службу безпеки, прикордонні та внутрішні війська. Поняття армія інколи використовується у визначенні З.с однак це різні поняття, які не збігаються. З.с. можуть включати до себе і народне ополчення, тому вони є не тільки державною належністю, але й належністю громадян, сусп-ва. З.с по-перше, зобов язані захищати загально-держ.

інтереси, а також загально-нац. інтереси. По-друге, гол. ознакою З.с яка відрізняє їх від ін. держ. і громад, орг-цій, є те, що вони є сукупністю озброєних орг-цій, як об єднань озброєних людей. По-третє, З.с. -це держ. військова орг-ція особливого призначення, здатна вести війну, озброєну боротьбу на всіх рівнях - тактичному, оперативному

і стратегічному. Ця здатність досягається забезпеченням високого рівня бойової могутності З.с заснованої на таких факторах, як кількість і якість зброї та бойової техніки, професійно підготовленого, високосвідомого, патріотично настроєного особистого складу, відповідної організац. структури, розвиненої воєнної науки. З.с. як соц політ. ін-т суспільства виникають на терені сусп. життя одночасно зі створенням д-ви. Виникнувши в давні часи, З.с. безперервно розвивалися

і удосконалювалися як невід ємний елемент д-ви. Виникнення й розвиток З.с закономірний процес. Існує дві групи закономірностей, дії яких підпорядковані розвиток і вдосконалення З.с. Перша з них - закономірності соціально-політичні, які відображають залежність З.С. від сусп-ва, його окремих сфер. Закономірності першої групи вивчаються різними сусп. науками, в т.ч. й політологією. Друга група закономірностей -це специфічні, воєнно-технічні закономірності, які

поряд з першими визначають розвиток організації З.с їх озброєння, техн. оснащення, комплектування, військового управління і т.п. З.с. є одночасно об єктом і суб єктом політики. При цьому дуже важливо, щоб суб єктивність З.с. завжди залишалась на рівні її повної відповідності Конституції д-ви, в ін. випадку вони можуть перетворитися в антиконституц наддержавну

силу. З.с. -дуже небезпечний інструмент політики. Тому в сучас. умовах необхідно підтримувати й розвивати тенденцію посилення держ. і особливо громадського контролю над З.с забезпечувати повну відповідність їх діяльності Конституції та чинному законодавству України. також дивись питання 3 теорія сили у політиці Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва

Сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політ, результату. Вони включають в себе, насамперед, вивчення та набуття знань щодо реально існуючих об єктивних умов, у яких відбувається діяльність суб єктів політики. Це означає володіння інформацією щодо того, які соціальні групи, залежно від їх причетності до форм власності, до рівня доходів та

ін. показників, проживають на території країни чи конкретного регіону який відсоток становить кожна група щодо всієї маси населення які потреби, інтереси, сподівання у кожної з цих груп у яких відносинах вони перебувають стосовно одна одної, а також щодо органів держ. та місцевої влади взаєморозуміння, поваги, недовір я, ворожнечі та ін Необхідне володіння також інформацією стосовно нац. груп, якщо територія багатонац.

Важливою складовою знань про реальні об єктивні умови є інформація про розстановку політ, сил, вплив політ, партій, рухів, громадсько-політ. об єднань, а також засобів масової інформації на конкретні соц. національні групи населення. Не менш важл. значення мають знання про найбільш гострі соц. проблеми в країні чи регіоні, а також про те, як відбиваються ці проблеми у свідомості соц нац. та

ін. груп. Володіння цією та ін. інформацією дає можливість свідомо здійснювати політичну діяльність і , насамперед, продумано й цілеспрямовано формувати її стратегію як найбільш важливий і складний елемент Т.п. Набута попередньо інформація, як правило, розробляється у вигляді програм субєктів політики. В умовах складної соціальної структури населення розробку програми доцільно починати з пошуку та формування

екстраординарної мети, тобто такої, яка, по-перше, є найбільш важливою для країни чи регіону, і, по-друге, яка була б привабливою для всіх груп населення й орієнтована на широкий загал. Під реалізацією цієї мети формується й змістовна сторона програми. Зарубіжний та вітчизняний досвід свідчать, що обовязковими принципами побудови змісту програм є акумуційний, інноваційний, мобілізаційний, принцип конкретності та ясності.

Акумуляційний принцип передбачає формулювання таких положень у програмі, які б могли кваліфіковано акумулювати і адекватно відображати інтереси різних соц. та нац. груп. Інноваційний принцип передбачає висунення у програмі нових ідей, забезпечує оригінальність та свіжість програм. Мобілізаційний принцип вимагає, щоб закладені у зміст програми положення та

ідеї мобілізувалиті чи ін. соц. групи на їх реалізацію через максимальне відображення їх інтересів та потреб. Принцип конкретності та ясності передбачає, щоб у програмі були показані механізми та шляхи реалізації чи ін. положень. Це переконує населення в тому, що суб єкт політики здатний на конкретні дії. Важл. значення у технології побудови програми має і формальний бік справи, тобто сама форма викладення змісту.

Це, насамперед, доступність її мови для розуміння різними соц. групами. Слід мати на увазі, що стратегія, розроблена у вигляді програми, не досягне своєї мети, якщо не буде враховувати менталітет народу, історичні, національні, релігійні, психологічні особливості та традиції населення країни чи конкретного регіону. Ще однією важл. частиною Т.п. є тактика як сукупність засобів і методів досягнення локальних, тимчасових результатів.

Від вибору прийомів, продуманості їх застосування багато в чому залежить реалізація стратегічної лінії. Оволодіння Т.п. дає можливість підвищити рівень і результативність політичної діяльності, сприяє цілеспрямованому впливу на розвиток політичної ситуації. Антитехнології.На відміну від справжніх технологій, як систем і способів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату, в політичних антитехнологіях ставка робиться на

досягення одиничного або невіддаленого результату, при ігнорування загальних і довготривалих наслідків рішень, що приймаються. Характерною рисою антитехнологій є те, що вони базуються, як правило, на незадоволенні тих чи інших соціальних груп та прошарків, тобто на тому будівельному матеріалі політики, який завжди є під рукою, і в достатній кількості, бо в будь-якому достатньо самокритичному

і вільному суспільстві були є і будуть невдоволені громадяни, групи громадян і цілі шари суспільства. При цьому вихідним матеріалом антитехнологій може бути не тільки експлуатація невдоволення великих прошарків реальними явищами або реальними особистостями, політичні хитрощі можуть будуватися на ненависті мас до ілюзорних обєктів. Антитехнології мають спільну рису - всі вони виходять з парадигми незалежності політики від моралі, а точніше залежності моралі від політики

Макіавеллі - вивід політики за дужки моралі модель політики як абсолютно вільної зони, яке не підпорядковується ні моральним законам ні релігійним табу ще гірше ситуація, коли мораль не просто відкидають у бік а примушують її прислуговуватися політиці ідеології ремісницького соціалізму минулого століття , в якій рекомендувалося велику приватну власність вважати аморальною, а дрібну моральною. Популізм - це сенситивність великих людських мас до простих пояснень складних проблем, до примітивних

яскравих лозунгів, а також політичні дії політиків, що намагаються використовувати цю сенситивність. Популізм є набором антитехнологій. Центральна серед цих антитехнологій, базується на тій особливості політичної ментальності широких мас, яку можна було б назвати презумпцією істинності простих рішень. Інший різновид - презумпція значимості малих і конкретних справ спроби звести політику до тисяч конкретних дрібниць .

Ще одна популістська антитехнологія - помста охлократам ставка на політичний нюх натовпу, якою рухають не знання і компетентність, не політична культура, а стихійні пориви та сплески емоцій. Популярна і дієва популістська антитехнологія - ідеологічне клішування навішування ярликів . Антитехнологія в політичних текстах та промовах проковтання кінцівок фраз - тобто антитехнологія порушує синтаксичні структури політичне шпигунство - аналіз лексики політичного опонента

і пошук взаємозвязків між використаними їм термінами та закріпленої в мові психології чужого класу антитехнологія метафори - засіб підміни понять розбавлення водою троїзмів протилежних понять в промові політика, що дає змогу в одному виступі догоджати і правим і лівим мовний прийом, що заснований на впливові на свідомість цифрового матеріалу підміна або звуження теми. Національні особливості як інструмент антитехнологій апокаліпсизм - віра у диво фетишизм - прагнення поклонятися чому-небудь.

Антитехнологія помилкової парадигми. парадигма - сума поглядів, що визначають теоретичний світогляд 1. Виходять з постулату про те, що владу не дають, а беруть. 2. Виходять з формули Клаузевица про сутність політики, як мистецтві можливого. 3. Прийоми, які базуються на зведенні політики до економічної основи за відомою формулою політика концентрований вираз економіки . 4. Stop-Go - не забороняти опозиційні рухи

і організації і часом навіть стимулювати, але одночасно створювати на їх шляху штучні перепони, які видаються за природні труднощі. Проблеми формування і функціонування політичної влади в Україні Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною вирішити ряд проблем, центральне місце серед яких належить організації суспільного життя

та влади на демократичних засадах. З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демократичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського суспільства та правової держави, формування багатопартійної політичної системи. Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження

інтересів різних верств населення країни. Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві системну згоду . А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Існуючі ж сьогодні в нашій країні суперечності перехідного періоду та зв язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері та діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати

між різними політичними силами і рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати існуючу ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи, і навпаки, вміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли в свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність

і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил. Саме такий шлях обрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль всіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій. Цей конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знайшов

логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції України. Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудови державності і зв язаного з цим ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць. Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих

інституцій. За умов нинішнього ослаблення владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна за рахунок її зосередження в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повноваженнями, до чого прагнув у свій час Л.Кучма, коли ще був прем єр-міністром. Аргументи на користь цього є переконливими щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити

її від затяжних та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних погоджень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність реформаторського курсу. Суспільна практика і справді свідчить, що демократичний процес зв язаний з деякими втратами ефективності управління, бо вимагає зусиль і часу для виявлення й обліку різних інтересів та думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває у початковому

періоді формування демократії. Але розвиток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах переконливо свідчить також, що для подальшого демократичного розвитку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлінне відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість відновлення недемократичних, авторитарних та реставраційних

процесів. Інша небезпека - елітарний авангардизм. До його поши-1 рення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, що треба робити , повинна ощасливити народ, узявши на себе всю повноту влади та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповідає досить поширеній серед радикальної

інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої меншості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична практика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від великої політики , а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно поверне від демократичної риторики до авторитаризму.

Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є досить поширена нині ідея бажаного виходу демократів з владних структур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанту розвитку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого

часу, займуться критикою та освітою населення. Такий заклик є переконливим свідченням слабкості деяких верств української демократії розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством. Цілком зрозуміло, що заклик до виходу в опозицію - це не що інше, як спроба знайти ідеологічне виправдання для тих, кого хвиля демократії випадково винесла нагору

і хто тепер злякався труднощів. Слід мати на увазі, що не лише народ, а й авангардна еліта ніколи не буде готова до демократії, якщо в неї не вистачить терпіння й волі пройти сувору школу практичної участі в політичному житті суспільства. Ще одна небезпека для ефективного функціонування влади - це антидержавний анархо-лібералізм. Прибічники цієї політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функції регулювання суспільного життя. Слід особливо наголосити, що ніде в світі немає саморегулювання без взаємодії

з державним регулюванням. А тому для українського суспільства, де тільки робляться перші кроки з формування ринкових відносин, подібні рецепти просто згубні. Як свідчить наш особистий державницький досвід, спроби деяких представників влади відмовитися від державного регулювання остаточно могли б втягнути наше суспільство в анархію та хаос. Рух до сучасної демократії, її принципів і форм в Україні відбувається через боротьбу як в теорії, так

і на практиці. Суперечність тут в основному полягає в тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а економічної бази для функціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтримує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв язує актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати сильної особистості , винуватців економічних негараздів

і політичних невдач. Відтак виникає політична демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-економічного дива, зростають можливості для політичного авантюризму. І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній перебуває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще натраплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демократичної

України - це реальний процес. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглися багато країн. Так, успішно вийшли з кризи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та ряд інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення. По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були радикальними, але вже відіграли

і продовжують відігравати позитивну роль. Головний результат реформування нашого суспільства полягає в тому, що більшість вже усвідомила, що повернення назад неможливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації. Політична еліта І. Дослідження природи елітизму. Школи елітизму. Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномену елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством

і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки одна для вибраних , інша - для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обгрунтування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з являються лише наприкінці

XIX - на початку XX ст. і пов язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса. Гаетано Моска 1858-1941 - італійський дослідник, один з основоположників політичної науки - поділяв суспільство на панівну меншість еліту і політичне залежну більшість масу . Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації.

Саме правлячий політичний клас визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм - утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу.

Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Окрім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на закриту , спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише реальний вплив суспільства на процеси формування еліти, який спонукає політичний клас до оновлення, дає змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає

інтересам країни. Отже найбільш ефективною визнається система коли провідну роль в політичній системі відіграє політична еліта, але при цьому суспільство шляхом демократичних механізмів може впливати на еліту. Вільфредо Парето 1848-1923 - італійський соціолог і економіст - обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх

людських суспільств, а кругообіг еліт тобто їхню стабілізацію і подальшу деградацію - рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману цих представників еліти він називав лисами або ж здатністю до використання насильства леви . Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного.

Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції. Роберт Міхельс 1876-1936 - німецький вчений, один з основоположників політичної соціології - дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий залізний закон олігархії . Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олігархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій,

керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлене насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища.

Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група. Вищезгадані концепції сучасної елітарної теорії належать до макіавеллістської школи. Попри всі розбіжності вони включаючи сучасних дослідників мають цілий ряд спільних положень елітарність будь-якого суспільства особливі психологічні якості еліти усвідомлення елітою своєї винятковості право

еліти на політичне управління суспільством, широкими масами незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи з найдавніших часів конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу. Ця течія визнає необхідність існування еліти і те, що розвиток кожного суспільства залежить від якостей політичної еліти в ньому. Поряд з макіавеллістською школою в західній політології розрізняють вартісні теорії еліт, елітарні

теорії демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін. Ціннісні теорії еліт X. Ортегаі-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке та ін. розглядають еліту як найбільш продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її - результат природного відбору в суспільстві.

Соціальна рівність є рівністю стартових можливостей, що сама по собі спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування пошук і залучення найбільш результативної еліти. Елітарні теорії демократії Р.Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер та ін Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управляти, але

й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівноваженості мас. Плюралістичні теорії еліт О. Штаммер, Д. Рісмен та ін. визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та

інші, кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями з допомогою різноманітних механізмів виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску можна обмежити або й відвернути дію залізного закону олігархії , втримати еліти під впливом мас. Ліволіберальні концепції Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін. базуються на таких основних положеннях головний елітоутворюючий чинник - не видатні

якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти високі посади у представників народу майже немає основна функція еліти в суспільстві - забезпечення власного панування.

Отже бачимо, що підходи до проблеми еліти є досить різними, але об єднує їх те, що всі школи визнають еліти, як необхідний компонент любого суспільства, який визначає розвиток останнього. ІІ. Поняття та суть політичної еліти. Що таке еліта, найчастіше до неї належать люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності Парето найактивніші у політичному відношенні люди, орієнтовані на владу

Моска особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою, з розвинутим почуттям відповідальності Ортега-і-Гассет наділені владою люди Етціоні особи, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя Дай особистості, наділені харизмою Фройнд творча меншість суспільства Тойнбі найкваліфікованіші фахівці менеджери, найвищі службовці у системі бюрократичного управління послідовники технологічних теорій .

Кожен з вищерозглянутих напрямів елітарних теорій відображає певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Однак попри всі ці розбіжності найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного розвитку даного феномена дають змогу визначити еліту в найзагальнішому розумінні. Політична еліта - це достатньою мірою самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь

у прийнятті та здійсненні рішень, пов язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Однак не треба думати, що політична еліта є однорідною за структурою. Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна контреліта . Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання

її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Саме взаємодія цих двох еліт не дає еліті перетворитися в закриту з послідуючою деградацією. Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства

рішень, і середню службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали . До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, відносять адміністративну еліту, до якої входять службовці-управлінці. Лідерство Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших і Платон, і Арістотель.

У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер - правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці Генеалогія моралі вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природний інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку 3. Фрейда, народні маси потребують авторитету так, як сім я потребує авторитетного батька. Більш пізні західні політологи і соціологи намагаються з ясувати проблему лідера уже на

інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно з якою лідер є особистістю з відповідними соціально-психологічними якостями почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін Звичайно, особисті якості грають тут істотну роль. Проте, гетеротрофуючи цей фактор - трактуючи лідера тільки як явище біопсихологічне, поза соціально-економічною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з ясувати проблему політичного

лідерства. Поширена точка зору, що лідером стає людина, котра найбільш успішно здійснює орієнтацію на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати пануючі звичаї або домінуючий характер, що дало б йому змогу піднятися без напруження або ризику на керівний пост. Політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму, повинен володіти такими особистими рисами, як воля, цілеспрямованість, настирливість.

Необхідно бути також популярним, уміти завойовувати маси. Звичайно, лідер повинен мати час і можливість довести своє лідерство. Нарешті, істинність лідера виявляється і в тому, що навіть втративши свої офіційні політичні посади, він залишається самим собою. Щодо типів політичного лідерства, то М. Вебєр вивів їх із типів влади правління . Насамперед це лідерство, властиве традиційному правлінню.

Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, котрий зневажає традиції, може втратити і свою владу. Далі - харизматичний тип влади харизма - винятковий дар, талант, властивий людині , відповідно харизматичний правитель. Це той, при якому влада над

іншими грунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює послух підлеглих. І тут влада випливає із особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове.

Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів. Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких він несе відповідальність перед виборцями. Загалом вивчення політичного лідерства, в тому числі його типів, вимагає конкретно-історичного підходу. Суспільний устрій, політичний режим та

інші фактори зумовлюють тип політичного лідера. Великого значення набуває типологія лідерів залежно від характеру політичного устрою. Йдеться про лідерів демократичних режимів і різних підвидів авторитарних - від олігархічних до воєнних, тоталітарних, диктаторських. Політичний досвід розрізняє лідерів за методами здійснення влади як демократів і диктаторів. Останній тип лідерства властивий авторитарним режимам.

Як зазначав Р. Міхельс, диктаторство вождів випливає не тільки з ганебної жадоби панування і дикого свавілля, а й дуже часто з чесної впевненості в значимості власного я для суспільства. Панування бонапартастського лідера, тобто вибраного народом, може грунтуватися на ілюзії мас, що саме вони вручили йому мандат на панування. Такий лідер виступає як творіння самого народу. Істотне значення має поділ лідерів на реформаторів

і революціонерів. Це насамперед відмінності в питаннях тактики. Для реформаторів типовим є прагнення до мирної тактики поступових змін, в основному шляхом переконання. Революціонери дотримуються екстремістської тактики, що включає насильство. Хоча для досягнення окремих цілей революціонери за певних умов беруть на озброєння тактичні прийоми реформаторів. Своєю чергою реформатори стикаються з тим, що

їхня ненасильницька конфронтація викликає тактику насилля з боку прихильників існуючих порядків. Різниця між лідерами-реформаторами і лідерами-революціонерами більшою мірою виявляється в розумінні й оцінці ситуації. Як зазначає Р. Такер, реформатор відстоює базовий міф політичного суспільства, його ідеальну модель культури. Відхилення практики в деяких сферах життя від моделі - це ситуація, яку можна

і потрібно виправити. Революціонер, визначаючи колективну ситуацію, вважає, що вона ганебна, виправити її неможливо. Єдиний вихід - фундаментальна перебудова суспільства. Завдяки авторитету і особистому впливу політичний лідер грає визначальну роль у здійсненні влади над організацією, до якої належить і яку очолює. Функціонально він покликаний формулювати політичний курс, стратегію і тактику. Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов язаних рівнях перший - здійснення

функції оцінки від лідерів чекають авторитетної, мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій , другий - вироблення ліній поведінки визначення від імені групи напряму її дій з метою розв язання проблеми , третій - виконання мобілізуючих функцій лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану . Лідер - обов язково особистість, продукт природного відбору .

В зв язку з цим слід розрізняти поняття лідер і керівник . Політичний керівник також визначає мету політики і засоби ії досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте робить це, тому ідо призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером - це кращий варіант.

Але можлива і відсутність у політичного керівника як в особи якостей лідера. І ще одне якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно. Етнонаціональна політика Етнополітика від грец. ethnos - народ, плем я і politika- держ. або сусп. справи - система тактико-стратег. дій, заходів і накреслень певного політ, суб єкта д-ви, політ, партії, громадсько-політ. руху та

ін. в галузі етно-іст етико-культурницьких та ін. взаємин народів-етносів між собою та в їхніх стосунках з д-вою. Об єктом Е. є досить складна сукупність політико-етнічних етнополітичних явищ, а саме політ, життя народів-етносів, що є громадянами даної д-ви державотворчість, електоральні кампанії, референдуми, плебісцити, місцево-регіональне самоврядування, муніципальна громадсько-політ. діяльність геополіт. розташування народів-етносів і етногруп на юрисдикційному терені даної д-ви соц екон.

і полі-тико-культурницькі взаємини самих народів-етносів і етногруп між собою, з одного боку, та їхні взаємини з д-вою - з іншого взаємостосунки народів-етносів і етногруп, підданих даної д-ви, з їхніми етнородичами, геополіт. сусідами і суміжними етносуб єктами, тобто міжнародне життя у широкому значенні цього поняття.

Як і будь-яка ін. галузь політики, Е. побутує на двох сутнісних рівнях - теоретичному ідеальні уявлення, умоглядні накреслення, концепт, розробки та практичному організац. заходи, прагматичні експерименти, праксеолог. апробації . У зіставленнях цих двох рівнів перший завжди має передувати другому, тобто Е. має бути науково, теоретично обгрунтованою, що дасть змогу уникнути волюнтаризму урядових сил, з одного боку, та екстремізму, анархізму, охлократизму, етносепаратизму та

ін. аполітичних проявів у етномасиві підданського громадянства - з іншого, а також сподіватися на активний рух у бік політичне стабільного, консенсусного громадянського сусп-ва. Особливо ж виваженою в теорет. сенсі має бути Е. в поліетнічних сусп-вах, країнах і д-вах. Тут Е. є не просто специф. галуззю політики, а найпроклятішою політичною діяльністю в найделікатнішій сфері

життя Р.Люксембург . Поряд з необхідністю теоретичного обгрунтування сучасна Е. стосовно сусп політ, розвитку України має повсякденно вирішувати ряд буденно-практичних завдань, зокрема виявивши стадії соціоцивілізаційної зрілості народів-етносів, забезпечувати соц політ. умови для їхнього послідовного просування в напрямку подальшого етноіст. і соц. прогресу сприяти всім народам-етносам в автохтонному розташуванні на геополіт. площині нинішньої

д-ви у максимальній адекватності до їхніх колишніх етноплацент і ет-ноойкумен культивувати позитивні етновалентні симпатії й уподобання народів-етносів і сприяти їм у налагодженні консенсусу і загальногромадян. злагоди виробляти загальногуманні критерії оцінки і вирішення т.зв. історичних несправедливостей стосовно окремих народів-етносів країни, що заподіяно в минулому насильницьке роздержавлення, агресивні війни,

ініціація конфліктів, тер. анексії, майнові контрибуції, депортації і т.ін. забезпечувати умови для реалізації всіма народами-етносами країни загальнолюдських прав громадянина і етнічності у внутрішньодерж. і міжнароднозовн. стосунках з ін. етноіст. і політ, суб єктами. Економічна політика держави в умовах переходу до ринку Економічна політика - це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та

суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства. Економічна політика держави має кілька завдань здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу зв язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп, які мають політичну владу, так і тих, які не мають її забезпечувати функціонування усієї соціально-економічної системи в цілому грошовий

обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура встановлювати і розвивати взаємовигідні економічні зв язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни. Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку? Це насамперед створення змішаної економіки, впровадження різних

і рівноправних форм власності, а для цього - підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація та розвиток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли основна частина товаровиробників підприємств, організацій мають свободу господарської діяльності й підприємництва. Вони повинні не за наказами, а самостійно визначати, як використовувати те, що їм належить, самостійно вирішувати, що і як виробляти.

Вони самі вибирають постачальників сировини, обладнання, напівфабрикатів, зв язуються зі споживачами, домовляються про ціни. Товаровиробники вільно розпоряджаються своїм прибутком, що залишається після сплати податків. Поряд зі створенням нових підприємств повинно відбуватися роздержавлення існуючих. Це не обов язково перехід до індивідуальної власності, можлива передача або продаж державної власності трудовим колективам, кооперативам, акціонерам.

У результаті створюється власність колективного підприємства, товариства, кооперативу, акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні підприємства і майно. Оренда зумовлює передачу орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджатися його власністю на певний термін і за відповідну оплату. Можуть також створюватися підприємства, що є власністю громадських та релігійних організацій,

іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності залишаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів. Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, розробити ефективні антимонопольні

заходи, підтримувати мережу малих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв язки самостійних підприємств - головних суб єктів ринкових відносин. Один з найважливіших заходів на шляху до ринку - земельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селянина справжнім господарем на землі й власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення однакових умов для розвитку

як колективного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виключить диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати способи господарювання. Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням.

А щоб перехід до таких цін був найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксовані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції. Складовою частиною заходів переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комерційних банків, а також на становлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв язку і в змаганні з економікою інших країн. Ринкові відносини дозволяють поєднувати ефективну систему економічного

примусу до раціонального господарювання і випуску продукції вищої якості з максимальною свободою учасників у виборі форм та методів економічної діяльності. Ніхто не стане вирішувати за товаровиробника, що і як виробляти, ніхто не стане нав язувати йому способи дій. Людині й колективу їхня власна вигода видніша, а помилки призведуть до втрат власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості й економічної відповідальності.

Проблеми економічної політики України на сучасному етапі Ринкові реформи в Україні натрапили на великі труднощі й перешкоди, які не дають досягти бажаних результатів. П ять років економіка України перебуває в глибокій економічній кризі. Виробничий потенціал скоротився майже вдвічі. Різко впав життєвий рівень більшості населення України, неприпустимих меж досягла майнова диференціація.

В цій складній ситуації й виникла потреба у певній корекції моделі економіки України перехідного періоду, що була внесена Президентом України Л.Кучмою. Корекція економічної політики не стосується її стратегічних настанов. Незмінними залишаються її базові позиції. Перша - ринкова трансформація економіки. Друга - здійснення цього процесу прискореними темпами попри

всі протидії. І, нарешті, третя - пріоритетність фінансової та грошової стабілізації. Серед визначальних завдань корекції реформ - запровадження дійових механізмів стимулювання виробничого процесу, здійснення активної промислової політики, структурних перетворень, відновлення інвестиційних процесів, посилення регулюючої функції держави та її органів управління. Одним із найважливіших напрямків економічної політики в

Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне ствердження ринкової багатоукладної змішаної економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм - державної, приватної, колективної. З цією метою потрібне здійснення ініціативно швидкої, керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств.

Це не лише основа роздержавлення та ринкової трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства- формування якнайбільшого прошарку реальних акціонерів - власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу - основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана у попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомпрометувала.

В ній зацікавлений лише тіньовий капітал. Така політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки. В нашій державі необхідно створювати сприятливі економічні і правові умови для швидкого розвитку малого і середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнення великих промислових і аграрних підприємств. Одним із провідних напрямків економічної політики в

Україні 1 виступає активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її подальшої лібералізації і децентралізації

і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків. Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на основі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 p. так довго

очікуваної грошової реформи в державі з впровадженням стабільної грошової одиниці - гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави. В державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання

найбільшого зла в національній економіці - масової несплати податків. Сьогодні в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває такий напрямок економічної політики, як управління економічними реформами. Глибоке реформування структури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу - одне з найважливіших завдань органів законодавчої та виконавчої влади. Необхідно здійснити систему заходів для структурної перебудови

діючої системи управління економікою. Галузевий принцип управління себе вичерпав. Нині всі галузеві міністерства фактично перетворилися в гальма економічних реформ. Вони значною мірою втратили управлінські функції й не впливають реально на стан справ в економічному житті. Все це визначає необхідність, з одного боку, структурної перебудови діючої системи економічного управління, приведення її у відповідність з реаліями економічних перетворень, з

іншого - перенесення значної частини функцій управління як економікою, так і соціальною сферою в регіони. Зараз урядову політику з цього питання спрямовано на забезпечення суттєвого підвищення як функціональних повноважень, так і відповідальності обласних виконавчих структур в управлінні економікою регіонів. Політика і глобальні проблеми сучасності. У другій половині нашого століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить подальший

соціальний прогрес. доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних від лат globus - Земна куля . Визначальною особливістю цих проблем є їхня комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.

До глобальних політичних проблем сучасності належать 1. Виживання людського роду, тобто самозбереження життя світового співтовариства, захист цивілізації від загибелі, самознищення. 2. Планетарна відповідальність усіх народів, націй, держав, класів, політичних партій, соціальних груп, індивідів за пом якшення й вирішення глобальних проблем. 3. Обовязковість широкого міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних політичних проблем.

Це означає неможливість такого вирішення силами однієї країни і навіть групою країн. Здійснення такого співробітництва доведено практикою. Для зручності наукового аналізу глобальні проблеми класифікуються за групами глобальні військово-політичні проблеми глобальні політико-економічні проблеми глобальні соціально-політичні проблеми. Напередодні XXI ст. інтенсивне зростання глобальних соціально-політичних проблем неминуче веде світову

цивілізацію до катастрофи. В такій ситуації питання врятування життя на планеті, виживання людства набуло пріоритетного значення. На попередніх етапах історії не виникала потреба самозбереження людства - воно вважалося вічним. На сучасному етапі розвитку науково-технічної революції з явилися чинники, що загрожують відтворенню і продовженню життя людства, самим умовам існування людського роду взагалі. Піклування про збереження цивілізації

є першою необхідністю, як і потреба людини в засобах підтримання фізичного існування. Задоволення цієї корінної потреби перетворилося в загально-людський інтерес. Один з ефективних способів запобігання загибелі всього живого на планеті - комплексне вивчення, узагальнення й поширення національного й міжнародного досвіду як основа пошуку нових, різноманітніших форм і засобів вирішення глобальних проблем, передавання такого досвіду майбутнім поколінням.

До того ж важливим є як позитивний, так і негативний досвід. Практика світового політичного життя засвідчує, що людство багато зробило для того, щоб упродовж кількох десятиріч від дня створення атомної бомби світ не було втягнено в ядерну війну. Однак реальна ситуація в період переходу до третього тисячоліття складається так, що сили прогресу ще не в змозі встановити вічний мир, а сили реакції вже не можуть штовхнути людство в ядерну прірву,

тому що, з одного боку, цьому протидіє могутній планетарний антивоєнний потенціал, а з іншого - неминуче загинуть і самі палії війни. Рух прихильників миру на всіх континентах багато зробив для того, щоб перервати роковий цикл війна - мир - війна , і його досвід має стати політичним здобутком нинішніх і майбутніх жителів планети. Щоб врятувати світ, нейтралізувавши найнебезпечніші тенденції розвитку

цивілізації, слід відмовитися від тактики перегравати один одного в процесі світового існування. Треба обстоювати право народів на суверенний вибір напрямів розвитку, право людини на соціальну справедливість. Прогресивним силам світової співдружності слід дедалі активніше виступати послідовними носіями ідей миру, роззброєння та виключення термоядерної війни з життя людства. За цих умов прогресивні сили світу повинні боротися не просто за відвернення війни, а ставити за мету

створення міжнародного порядку, який дав би змогу звільнитися від панування військової сили, встановити добросусідство і співробітництво народів, налагодити широкий обмін усіма цінностями політичного й культурного надбання людства. Світовий соціально-політичний досвід показує ієрархічність, неоднозначність загальнолюдських завдань. До цього часу головною була реалізація глобальних військово-політичних завдань.

Це пов язано не тільки з тим, що світова війна відкинула б людство в небуття, а й з необхідністю вивільнити з ненажерливої гонки озброєнь величезні матеріальні та інтелектуальні ресурси для вирішення глобальних політико-економічних і політико-екологічних цілей. Але це зовсім не означає суворої черговості у розв язанні глобальних проблем. Уже зараз з являється тенденція виходу на перший план світових політико-екологічних проблем.

Завойовуючи природу, люди підривали природні основи власної життєдіяльності, стабільності світових екологічних систем, зменшили біологічну різноманітність на планеті. Відтак різко погіршився стан навколишнього середовища. Самі лише економічні збитки від забруднення навколишнього середовища обчислюються щороку багатьма мільярдами доларів, а про соціальні, політичні, естетичні та інші види втрат годі й казати.

Виникла світова екологічна загроза, причому не лише теперішньому, а й майбутнім поколінням людей. Головний спосіб розв язання політикоекологічних проблем - така організація виробничої та невиробничої діяльності людей, яка забезпечила б нормальний екологічний розвиток - перетворення навколишнього середовища в інтересах усього людства і кожної людини. Соціальна практика свідчить, що зусилля світової співдружності слід скеровувати одночасно, паралельно на реалізацію всіх блоків загальнолюдських завдань в

єдиному пакеті, в процесі такої діяльності буде враховуватись і їхня супідрядність. Світовий політичний процес Форма функціонування політ, системи сусп-ва, яка еволюціонує в просторі й часі. П.п. е одним із сусп. процесів і відрізняється від правового, екон ідеолог духовно-культурного та ін. процесів своїми якісними характеристиками він с визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу напр формування певної партії, проведення виборів

і т.ін. відображає реальну взаємодію суб єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політ, лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутр. і зовн. факторів показує, як індивіди, соц. групи, ін-ти влади з усіма своїми стереотипами, цілями, забобонами взаємодіють один з одним і з д-вою, реалізуючи свої соціальні специф. ролі та функції являє собою сукупність дій

інституалізованих і неінституалізованих суб єктів політики щодо реалізації своїх специф. функцій дисфункцій у сфері вла-ди і в кінцевому підсумку забезпечуючих розвиток або занепад політ, системи. За значущістю для сусп-ва тих або ін. форм регулювання політ, відносин П.п. поділяються на базові і периферійні. Базові П.п. характеризують способи включення широких соц. верств населен-ня у відносини з д-вою, форми перетворення

інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політ, еліти, підготовки й висування лідерів і т.ін. У цьому розумінні базові П.п. можна розглядати як процес участі і держ. управління участь у прийнятті рішень, у законодавчому процесі та ін Периферійні П.п. відбивають динаміку формування окремих політ, асоціацій політ, партій, груп тиску та інш розвиток місцевого самоврядування, а також

ін. зв язки й відносини у політ, системі сусп-ва, які, проте, не справляють впливу на домінуючі форми і способи реалізації влади. Зі зміною форм, методів і функцій, які використовуються ін-тами держ. управління, змінюються й самі базові і периферійні П.п. У зв язку з цим розглядаються три режими проходження П.п. Перший - це режим функціонування, який не виводить політ, систему за рамки взаємовідносин громадян

та ін-тів держ. влади, що склалися на даний час. У цьому режимі П.п. відображають просте відтворення структурами влади рутинних, щораз повторюваних відносин між елітою та електоратом, політ, партіями, органами місцевого самоврядування. Другий режим проходження П.п це режим розвитку, який означає, що структури й механізми влади виводять політику д-ви на рівень, який дозволяє адекватно відповідати на нові соц. вимоги населення та поклик

часу. Такий характер політ, змін означає, що ін-ти держ. влади, правлячі кола зрозуміли цілі, знайшли методи управління, відповідні змінам, які відбуваються в соц. структурі сусп-ва, а також змінам у співвідношенні політ, сил всередині країни й на міжнар. арені. Третій режим проходження П.п це режим занепаду, розпаду політ, цілісності, коли відцентровісили й тенденції піднімаються над інтеграційними Г приводять до розвалу даного режиму правління.

Внаслідок цього рішення, які приймаються правлячою елітою, втрачають здатність управляти сусп-вом і регулювати соц. відносини, а сам політ, режим втрачає стабільність і легітимніоть. Результати П.п. залежать від сукупності незалежних об єктивних щодо нього змінних наявність ресурсів сприятливих або несприятливих умов зовн. оточення втручання неочікуваних, випадкових факторів і т.ін а також від залежних змінних, наявних у самому

П.п обраних засобів, способів, методів, виконавців та відносин між ними і т.ін. Більша частина незалежних змінних може і повинна бути врахована в проекті П.п так само як і залежних, однак саме ця друга група факторів більше за все здатна порушити П.п. Підвищена динаміка екон соц культурного життя сучас. сусп-ва вимагає все більшої організованості, чесності, відповідальності і завершеності П.п продуманої концепції, ретельного відбору

і узгодження елементів та чіткого виконання концептуальних положень і програмних вимог. Політика та міжнародні відносини. Політична наука, спираючись на дані інших наук, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародних відносин з позицій їхньої практичної організації, якомога оптимальнішого використання існуючих можливостей та наявних засобів. У сучасній політології склалися два концептуальних напрями

дослідження і тлумачення сутності міжнародних відносин - традиціоналістський та модерністський. Згідно з першим сутністю міжнародних відносин є взаємодія держав, а головний засіб її здійснення - дипломатія. Для багатьох представників традиціоналістського напряму Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман та ін. царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминущого суперництва

їх учасників, яке зумовлене природною схильністю останніх до насильства й жагою влади. Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами. У межах традиціоналістського напряму значною мірою залишалися

і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародної політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, з бачення міжнародних відносин тільки як невпинної боротьби їх учасників. Такі погляди призводили до спрощеного тлумачення подій та процесів міжнародного життя. Сповідування конфронтаційної ідеології стає на заваді розвою міжнародного співробітництва, розширенню світових зв язків. У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин

і політики. Його представники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб єктів розширюється за рахунок різноманітних приватних ініціатив, неурядових громадських організацій тощо. Модерністам М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X.

Брук, Б. Се-пін та ін. властиве прагнення застосувати до вивчення міжнародних відносин і політики новітні математичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо. У 90-ті роки модерністські методологічні настанови прориваються і на кін вітчизняної політичної науки та практики. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомунізація суспільного життя на теренах колишнього

СРСР. Модернізму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом від грец. pragma - справа, дія називають пізнавально-практичну позицію, що грунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання його практичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досягненню успіху в діяльності. Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, відпрацювати нові форми та процедури взаємодії.

Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігнорування загальних соціальних закономірностей, що обмежувало вивчення предмета відстеженням плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє створенню загальної теорії міжнародних відносин, яка б уможливила їх цілісне, глобальне осягнення. Головним для модерністів

є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, приміром прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні відносини фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих держав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі національних інтересів, численних критеріях та ознаках національної могутності, сили тощо.

Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, модерністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте видається хибним здійснюване в межах модерністської течії заперечення того, що міжнародна політика часто постає зіткненням інтересів великих груп людей, відбиттям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають непередбачуваними, а параметри невимірюваними.

Наприкінці 60-х - на початку 70-х років у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уявлень про міжнародні відносини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдності її складових компонентів. Ця тенденція може бути зрозумілою як певне поєднання, сполучення того, що є плідним у традиційному напрямку, з перевагами модерністського підходу.

Ось кілька дефініцій визначень міжнародних відносин, зроблених у межах цього синтезованого підходу Всі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами правові, наукові, техніко-виробничі й багато інших , аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини І. І. Кравченко . Міжнародна політика - це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв язків

і відносин між народами, державами і групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені. Поряд з терміном міжнародна політика вживають й інші схожі визначення, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття міжнародні відносини . Воно ширше, ніж поняття міжнародна політика , означає не лише політичні, але й

інші економічні, соціальні, культурні тощо зв язки між суб єктами міжнародного спілкування. І у політичних документах поняття міжнародні відносини застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв язків між країнами на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив. Міжнародні відносини - це продовження за умов міжнаціонального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному грунті у межах конкретної держави.

Вони охоплюють усі різновиди громадських і приватних, політичних та інших відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями. Історично першими були і тривалий час залишалися пріоритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов язані з територіально-економічними зазіханнями. У нинішньому столітті, приміром, гегемоністські прагнення великих держав утілювалися в спробах силоміць

насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, часом залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав язаних їм умов і принципів. У зв язку з цим до цілей і завдань міжнародної політики слід віднести також протистояння держав іноземному впливові, об єднання зусиль для спільної протидії такому втручанню. Так, національно-визвольні та антиколоніальні рухи залежних у минулому країн

і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а й мали міжнародно-політичне звучання. За останні десятиліття до структури цілей і завдань міжнародної політики дедалі активніше входять такі, як участь у міжнародному поділі праці й пов язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями спільне розв язання глобальних проблем сучасного світу захист довкілля, боротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо захист прав людини, колективне

забезпечення міжнародного миру. Нація Нація від лат. natio - народ -тип етносу, соц екон. і духовна спільнота людей з певною психологією і свідомістю, виникнення яких відбулося історично і яким властива стійка сукупність сутніс-них характеристик. Різні наукові школи пропонують власний соц філос. і політико-географ. перелік таких характеристик культурно-исихолог. особливості людей, об

єднаних спільною долею мову, звичаї, культуру, релігію політ, і неполіт. інституції історію, з якою вони себе ідентифікують певну територію. Існують й альтернативні точки зору П.Сорокін Н. є штучною конструкцією, складність і різнорідність якої не дозволяють вбачати у ній стійку сусп. структуру, а процес її тимчасового об єднання відбувається вимушено під впливом сукупної людської діяльності.

Проте більшість науковців до сутнісних ознак Н як правило, відносять спільність території, мови, культури, екон. зв язків, психічних особливостей, само-ідентифікації тощо. Важливою особливістю формування Н. є об єктивний процес утворення нац. д-в у різних формах їх політ, організації і міри самостійності Ф.Енгельс, К.Ка-утський, М.Вебер . На такій методолог. основі виникла політ. теорія

Н яка трактує останню насамперед як політ, спільноту, котра має власну д-ву або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її ут-ворення чи відродження. Якщо протягом тривалого часу політ. наука Заходу вважала Н. лише ті людські спільноти, які вже мали власні д-ви, то останнім часом до них почали відносити і ті народи. які вели і ведуть боротьбу за їх створення.

Отже, політ, теорія визнає Н. як політ, спільноту, яка об єднує всіх громадян д-ви незалежно від їх етнічного, соц. походження, культурно-мовних та ін. особливостей. Політологія як наука. Предмет політології. 1 Роль політики в політичному житті суспільства. 3 Політологічні школи світу 5 Політичне життя суспільства.

8 Політика як вид регулювання суспільних видносин 10 Політика як наука і мистецтво. 12 Політична свідомість і політична культура. 15 Політичний конфлікт 17 Розвиток політичної думки в україні 19 Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя 22 Державна влада і концепція розподілу влади. 29 Проблема парламентаризму.

31 Інститут президентства. 32 Органи виконавчої влади 33 Вебер про особливості влади 34 Моделі та форми демократії. 35 Політична система суспільства 37 Держава в політичній системі суспільства 39 Політичні партії та партійні системи. 40 Громадські організації та рухи. 42 Політична ідеологія 43 Консерватизм. Неоконсерватизм.

44 Лібералізм та неолібералізм. 46 Соціалістична ідеологія 48 Соціал-демократизм. 49 Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку 50 Релігія і політика 51 Збройні сили 52 Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва 53 Проблеми формування і функціонування політичної влади в україні 55 Політична еліта 57 Лідерство 59 Етнонаціональна політика 61

Економічна політика держави в умовах переходу до ринку 62 Проблеми економічної політики україни на сучасному етапі 64 Політика і глобальні проблеми сучасності. 66 Світовий політичний процес 68 Політика та міжнародні відносини. 69 Нація 71