Наукові методи аналізу розміщення прод сил

Київський торговельно-економічний інститут

Кафедра економіки підприємства

КУРСОВА РОБОТА

з предмету РПС

на тему:

“НАУКОВІ МЕТОДИ АНАЛІЗУ РОЗМІЩЕННЯ І

ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА”

Виконала:

ст. гр. Еп-33

Запалашна Оксана Дм.

Науковий керівник:

Гогулан І.Д.

1. Сутність наукових методів.

2. Традиційні і нові методи вивчення розміщення продук­тивних сил.

3. Зарубіжні теорії розміщення виробництва.

1. СУТНІСТЬ НАУКОВИХ МЕТОДІВ

На сучасному етапі розвитку народного господарст­ва забезпечення раціонального розміщення продуктив­них сил стало однією з найважливіших економічних і екологічних проблем у кожній країні. Надмірна кон­центрація промисловості з сильнозабруднюючими при­родне середовище технологічними процесами вступила в протиріччя з обумовленою нею надмірною концент­рацією населення в містах та середовищем його про­живання. Територіальна організація продуктивних сил вимагає обгрунтування наукових основ розміщення ви­робництва і підприємств з урахуванням їх економічної ефективності та можливої екологічної шкідливості.

Наукові основи розміщення продуктивних сил ви­значаються насамперед методами цієї науки. Методи науки — це способи пізнання дійсності, планомірний шлях встановлення істини. Сукупність методів дослі­дження, які використовуються в науці, формують її ме­тодологію. Методи вивчення об'єктів і явищ можна вва­жати науковими, якщо вони забезпечують розкриття сутності дійсних процесів у їх розвитку.

Найбільш загальним, визначальним для всіх наук є діалектичний метод. Спираючись на нього, в кожній галузі знань розробляється своя галузева методологія і методика досліджень.

2. ТРАДИЦІЙНІ І НОВІ МЕТОДИ

ВИВЧЕННЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

До числа специфічних методів науки про розміщен­ня продуктивних сил і територіальної організації народного господарства належать як традиційні, так і нові. До основ­них з них слід віднести:

• вивчення конкретного підприємства і аналіз його господар­ської діяльності, виробничого потенціалу, технологічних особли­востей, складності виробничого процесу, зв'язків по поставках сировини і реалізації готової продукції, енергетичної і кадрової забезпеченості, можливостей збільшення потужностей, перспек­тивності розвитку тощо;

• вивчення елементарної системи виробництва, до складу якої входить підприємство;

• вивчення галузевого розміщення продуктивних сил і галу­зевої структури господарства міста, району, області, країни. Для цього галузі диференціюються на добувні і обробні. Галузі обробної промисловості поділяються на: 1/ галузі, що тяжіють до джерел де­шевого палива і електроенергії; 2/ галузі, що розвиваються голов­ним чином біля джерел сировини; 3/ галузі, підприємства яких тя­жіють до населених пунктів і районів зосередження резервів тру­дових ресурсів або наявності кваліфікованих кадрів; 4/ галузі, під­приємства яких тяжіють до районів споживання їх продукції;

• виявлення і вивчення промвузлів, ТВК і АПК як основ те­риторіальної організації виробництва;

• картографування територіальних аспектів розвитку і роз­міщення продуктивних сил, формування економічних районів. За допомогою тематичних економічних карт розкриваються особли­вості розміщення промислових підприємств, центрів, галузей, промислових районів, їх взаємозв'язки щодо сировини і поставок продукції; покриття території країни або району мережею транс­портних шляхів, лініями електропередачі та ін. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель території з сучас­ним розміщенням виробництва, транспорту, невиробничої сфери, розселенням людей та ін.;

• економічне районування як найважливіший метод науки про розміщення продуктивних сил, систематизацію складної інфор­мації, удосконалення територіальної організації народного гос­подарства і його управління. Науково обгрунтована мережа еко­номічних районів дає змогу визначити основні напрями найбільш раціонального використання ресурсів в кожному з них шляхом утворення територіально-виробничих комплексів, визначення га­лузей їх спеціалізації в народному господарстві країни і перспек­тив розвитку;

• порівняльний метод, за допомогою якого на основі аналізу статистичних даних і основних економічних показників визначаєть­ся місце галузі серед інших галузей району чи серед інших районів;

• статистичні методи, зокрема такі, як: групування статистич­них показників, розрахунки середніх величин, розрахунки відпо­відних показників на 100 або на 1000 чол., розрахунки динаміч­них рядів у натуральних числах та в процентах і визначення на їх основі темпів зростання, приросту тощо;

• вивчення і визначення територіально-виробничих комплек­сів регіонів за допомогою методу енерговиробничих циклів, який розкриває ланцюговий зв'язок підприємств від видобутку сиро­вини до виробництва готової продукції, включаючи і обслугову­ючі цю групу підприємства та наукові установи;

• балансовий метод, що широко використовується при аналізі розвитку і розміщення продуктивних сил.

Особливо слід підкреслити значення балансового методу. На його основі визначають обсяги виробництва по галузях, рівень розвитку окремих галузей, співвідношення між ними, зміни в їх розміщенні. На основі балансових розрахунків у розрізі економіч­них районів по масових видах продукції, яка є предметом міжра­йонного вантажообігу, визначається необхідність розвитку того чи іншого виду транспорту, а також удосконалення мережі шля­хів сполучення. Для уточнення економічно доцільних масштабів розвитку виробництва в регіонах потрібна розробка балансів ра­йонних ресурсів, оцінка можливостей районів по трудових, палив­но-енергетичних, земельних, водних ресурсах. Територіальні баланси розробляються і по продукції, яка випускається і спожи­вається на даній території усіма підприємствами незалежно від їх галузевої приналежності і відомчої підпорядкованості.

Для вирішення питань раціонального розміщення продуктив­них сил в межах країни та міжрайонного обміну потрібні балан­сові розрахунки у розрізі економічних районів по паливу, чорних металах, будівельних матеріалах та інших масових видах промис­лової і сільськогосподарської продукції. На основі балансового методу визначаються пропорції у виробництві та розподілі різ­номанітних ресурсів. Він є одним з основних методів планування розвитку і розміщення продуктивних сил. Велике значення ма­ють орієнтовні балансові розрахунки, які широко використовую­ться при розробці довгострокових галузевих схем розміщення виробництва і генеральних схем розвитку і розміщення продук­тивних сил країни і регіонів.

На особливу увагу заслуговує використання методу територі­альних пропорцій у розміщенні виробництва. Пропорції — це пев­на відповідність частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. Для великої за територією держави життєво важливе значення має територіальна структура виробництва, співвідношення галузевих і територіальних пропорцій у процесі комплексного розвитку і розміщення народного господарства. Метод територіальних пропорцій застосовується у виробничій і в невиробничій сфері народного господарства як для забезпечення ефективності використання сприятливих умов і факторів розвит­ку регіонів, так і для оцінки їх участі у розподілі і споживанні створених матеріальних благ.

Міжгалузеві і територіальні пропорції в розвиткові і розмі­щенні продуктивних сил нерозривно пов'язані між собою. Зміни в галузевих пропорціях народного господарства тягнуть за собою відповідні зміни в територіальній структурі.

Визначення науково обгрунтованих пропорцій і темпів розвит­ку господарства включає ряд важливих питань, які впливають на особливості розміщення продуктивних сил. До них відносять: співвідношення першого і другого підрозділів суспільного вироб­ництва, співвідношення промисловості, сільського господарства і транспорту, співвідношення між галузями промисловості тощо.

Вивчення територіальних пропорцій і особливостей розмі­щення виробництва пов'язано перш за все з розмірами території країни та з різноманітністю природних і економічних умов в різ­них її частинах.

Так, на території України основна частка енергетичних, руд­них ресурсів і виробничого потенціалу знаходиться в лівобереж­ній частині, а правобережна і південна частини є менш індустрі­альне розвинуті. В таких умовах особливе значення має визначення раціональних пропорцій у подальшому промисловому розвитку східних, західних і південних регіонів України. Від цього великою мірою залежить економічна ефективність використання природ­них і трудових ресурсів та ефективність капітальних вкладень.

Неабияке значення для раціонального розміщення продуктив­них сил і територіальної організації народного господарства має системний аналіз. Під системним аналізом розуміють сукупність засобів і методів для вивчення складних об'єктів — узагальнених динамічних систем, їх дослідження здійснюється поетапно. На першому етапі після постановки задачі пізнається об'єкт дослі­дження як територіальна соціально-економічна система, визнача­ється мета і робиться підбір критеріїв для вивчення об'єкта як сис­теми. На другому етапі окреслюються межі системи, яка вивча­ється, визначається її структура — складові частини (підсисте­ми), багатство елементів і зв'язків між ними. На третьому етапі складається математична модель системи, визначається ступінь її сформованості. Пізнання об'єкта як системи дає змогу найбільш правильно визначити шляхи його розвитку.

У територіальній організації народного господарства за допомогою системного підходу і системного аналізу пізнаються реально функціонуючі галузеві виробничо-територіальні системи, системи розселення і більш складні їх утворення — ТВК і соці­ально-економічні комплекси (СЕК).

На основі системного підходу визначаються шляхи удоскона­лення розміщення виробництва, розселення і територіальної ор­ганізації невиробничої сфери. Так, наприклад, пізнання галузевих виробничих систем довело необхідність і економічну доцільність формування єдиної енергосистеми країни, єдиної транспортної системи, системи АПК; дозволило більш глибоко проаналізувати їх сучасний стан і науково обгрунтувати перспективи.

Системний підхід до вивчення проблем раціонального розмі­щення продуктивних сил дає змогу широко застосовувати економіко-математичні методи. Серед них найбільшого поширення на­були такі:

• математико-статистичні (одержання кількісної інформації і обробка даних);

• математичне моделювання як формалізований опис явищ і процесів у сфері територіального розміщення виробництва, по­будова відповідних моделей (систем математичного рівняння);

• методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і соціально-побутових об'єктів тощо.

3. ЗАРУБІЖНІ ТЕОРІЇ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

Значна частина зарубіжних вчених не визнає вирішального впливу способу виробництва і суспільного ладу на розміщення продуктивних сил і віддає перевагу природним факторам, гео­графічному середовищу.

Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця XVIII — початку XIX ст. і був покладений» послідовника­ми Д. Рікардо. Вони вважали, що розміщення промисловості є на­слідком просторового розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для виробництва.

У цей період найбільш відомими в Німеччині та за її межами були теорії І. Тюнена і А. Вебера. Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважа­лась для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично мо­гла бути використана тільки в окремих районах деяких країн За­хідної Європи і в деяких штатах США. Основними передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі: 1) існує «ізольо­вана держава»; 2) її центральне місто — єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держа­ва» обслуговується тільки одним видом транспорту — гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання про­дукції центральному місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста держави розбивалась концентричними кільцями. Для удо­сконалення першого варіанта своєї моделі Тюнен запропонував і другий, в якому покращив транспортні умови. Передбачив і дру­гий ринковий центр менших розмірів та ін.

Основними факторами, які впливали на розміщення фермер­ських господарств, на думку автора, були: віддаль від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізовував свою продукцію, і зе­мельна рента.

Вказана праця Тюнена за характером її викладу була описо­вою, але економісти пізнішого періоду (Гувер 1935, Льош 1954) і інші, які тієї чи іншою мірою удосконалювали модель Тюнена, використовували її як основу для нормативних моделей.

Схема розміщення виробництва, що її розробив Тюнен 173 роки тому, на даний час докорінно змінилася із-за розвитку транспор­ту, виникнення нової техніки тощо. І все ж таки, як вважають де­які зарубіжні вчені, цю модель в окремих випадках можна вико­ристовувати ще і в наші дні.

Модель А. Вебера (1909) була визнана на цей час найбільш вдалою для розміщення промисловості. У її основі, так само як і в Тюнена, лежить ізольована держава, а природні ресурси, не­обхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концент­ричних зонах, які розташовані навколо визначених ринкових центрів.

Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані ма­теріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вва­жав, що економічна вигідність окремих варіантів розміщення бу­де варіювати залежно від постачання і попиту.

Враховуючи неоднорідність умов, підприємець буде розміщу­вати завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою і агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об'єк­тів. При цьому враховувалась передумова, що транспортні витра­ти залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності переве­зень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитись там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, яка збувається на ринках, буде мінімальною.

З метою удосконалення свої моделі Вебер запропонував «ма­теріальний індекс», який являє собою відношення ваги локалізова­них матеріалів, що поступають на завод, до ваги готової продукції.

Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімаль­них транспортних витрат визначити — чи знаходиться він ближ­че до джерел матеріалів (індекс > 1), чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вартість робочої сили висока, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку (за умови, що економія питомих витрат на робочу силу компенсує більш високі транспортні витрати).

Значну увагу Вебер приділив агломераційній економії. Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов'язані з мож­ливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробни­цтва. В той же час він звертав увагу на те, що на певному рівні концентрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосере­дженість виробництва.

Слабкі місця в моделі Вебера піддавалися критиці з боку та­ких вчених, як Хаміл, Мозес, Ізард, Александер, Дін, Гувер. В кін­цевих заключеннях критиків робився загальний висновок про те, що веберівська модель розміщення, в якій взято за основу праг­нення до мінімальних витрат, має багато вад із-за її відриву від реальних умов. Але при всьому цьому ряд вчених весь час пра­цював над удосконаленням, перебудуванням моделі Вебера, на­ближенням її до дійсності, до можливості її застосування в різних умовах. І в цьому плані пропонувались різні варіанти.

На першому етапі робіт зарубіжних вчених по розміщенню виробництва більша їх частина була присвячена окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому, щоб визначити найбільш вигідне місце розташування одного підприємства.

Менша частина вчених займалась розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напряму поклав В. Крісталлер (1933), який розробив теорію центральних місць і обгрунтував її емпіричними даними.

Економічні центри, що забезпечують продукцією свою окру­гу, яка може бути як сільською місцевістю, так і розосереджени­ми поселеннями міського типу, він назвав центральними місця­ми. Ці місця він розподілив за рангами: чим вище ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.

Крісталлер побудував свою систему центральних місць на ос­нові того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути од­наковою, а самі центри розташовані в вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного шес­тикутника. В подальшому система центральних місць будувалась на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту і централь­ні місця нижчого рангу.

Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.

У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.

На відміну від своїх попередників він розглядав не окрему га­лузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з цим він вважав головним районоутворюючим фактором не спеціалі­зацію економічного району, а ринковий збут товарів.

Спираючись на ті ж самі принципи, що і Крісталлер, Льош розробив свою систему центрів з більш ретельним економічним обгрунтуванням і кращим використанням різних геометричних побудов (схем розміщення). Оптимальні розміри ринкових зон він визначає мережею, яка складається з правильних шестикут­ників. Він показав, що можливе існування трьох типів ринкових зон шестикутної форми. Визначення системи центрів Льош зро­бив за допомогою накладання однієї на іншу типових мереж рин­кових зон для різних продуктів, які мають хоча б один загаль­ний центр.

Основні зауваження щодо моделі Льоша зводились до того, що він виключив ієрархічну рангову класифікацію центрів, яка присутня у Крісталлера, виходив з передумов рівномірного роз­поділу попиту в просторі, тоді як визначене ним кінцеве розмі­щення центрів і галузей не відповідає цій умові, що він ігнорував вплив транспортних витрат.

В останні роки у західних країнах популярною стала «регіо­нальна наука», найбільш відомими представниками якої є У. Ізард (США) і П. Хаггет (Англія). Вони використовують у своїх працях цінні практичні розрахунки і математичні методи аналізу розмі­щення й територіального розвитку продуктивних сил. У своїх працях ці вчені розкривають взаємозв'язки розміщення підпри­ємств і галузей за допомогою міжгалузевих балансів. В науковій літературі є також і ряд інших теорій і моделей розміщення вироб­ництва і населення.

Література

1. Голіков А. П., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Вступ до економіч­ної і соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — С. 37—51.

2. Ізард У. Методи регіонального аналізу. — М.: Прогрес, 1966. — 659с.

3. Льоіи А. Географічне розміщення господарства. — М.: Вид-во іноземної літератури, 1959. — 151 с.

4. Моделі в географії / За ред. Р.Дом. Чорлі і П.Хаггета. — М.: Прогрес, 1971. —381 с.

5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 43—109.

6. Питюренко Е. Й. Системи расселения й территориальная орга-низация народного хозяйства. — К.: Наукова думка, 1983. — 140 с.

7. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В. В. Кова-левського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова. — К.: Либідь, 1996. — С. 15—51.

8. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Кача­на. — К.: Вища школа, 1998. — С. 18—24.

9. Территориальная структура производственньк комплексов / Под ред. М. М. Паламарчука. — К.: Наукова думка, 1981. — 312 с.

10. Шаблип О. Й. Межотраслевьіе территориальньїе системи: проб­леми методологии й теории. — Львов: Вища школа, 1976. — 200 с.

11. Хеандрикус Бос. Размещение хозяйства. — М.: Прогресе, 1970. — 147с.68