Родоплемінні культи

Родоплемінні культи є складним конгломера­том місцевих традицій, обрядів, ритуалів, якими по­значаються різні етапи людського життя (надання імені, похорон та ін.), уособлення небесних і атмо­сферних явищ, релігійно-міфологічні уявлення. Родо­племінним релігіям властиві: 1) поклоніння духам (при­роди, предків), яким спочатку надавали зооморфних, а пізніше — антропоморфних рис; 2) відсутність про­фесійних служителів культу; 3) відправлення культу в формі особливого для кожного племені святкування, що супроводжується магічними обрядами (танцями, іграми) в честь духів.

До ранніх форм релігії належать: магія, фетишизм і анімізм, котрі виникли в період формування і роз­витку родового ладу (від 100 до 40 000 років тому).

Магія (від грецьк. maheia — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу. Приміром, деякі з північноамериканських індіанців ще у XIX ст. перед початком полювання на бізонів виконували особливий мисливський танець: танцю­вальним рухам вони приписували надприродні вла­стивості заманювати бізонів до стійбищ і забезпечува­ти вдале полювання. Магія подвоювала (в уяві людей) шляхи впливу на природу: вважали, що людина могла вплинути на природу не лише своєю працею (при­родний рух), а й особливими символічними діями — обрядами (надприродний шлях).

Магія поділяється (за метою, яка ставиться перед чаклунством) на такі основні види: виробничу, ліку­вальну, застережну, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. Найпоширенішою була магія виробни­ча, яка, в свою чергу, мала ряд "розгалужень": ми­сливська, рибальська, будівельна тощо. У ході роз­витку суспільства з'являються все нові різновиди ви­робничої магії; землеробна, скотарська, гончарна, ко­вальська, навчальна, спортивна.

Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово "табу" запозичене з мов жителів Гаванських островів, що означає заборону що-небудь робити, щоб не накликати на себе неприємнощі. Магія дійшла до наших днів і як елемент сучасної ре­лігії (віра в надприродну силу обрядів), і в самостій­ній формі (у вигляді таких побутових передсудів, як ворожіння на картах тощо).

Фетишизм (від португ. fetico — зачарована річ) — це віра в існування у матеріальних об'єктів надпри­родних властивостей. Фетишами називають мате­ріальні предмети, що їм віруючі приписують надпри­родні властивості.

Порівняно з магією фетишизм є більш складною формою релігії. Якщо магія "подвоювала" шляхи впливу на природу, то фетишизм "подвоїв" ще й вла­стивості матеріальних об'єктів.

До реальної користі матеріальних предметів дода­вались їхні надприродні здібності бути помічником і заступником людей. У фетишизмі в зародковій формі з'являється ідея Бога.

В сучасних релігіях фетишизм зберігається у ви­гляді поклоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі), а як самостійний залишок — у вигляді віри в талісмани й амулети. Талісман, з погляду мар­новірних людей, приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя. Сучасними фетишами (талісманами або амулетами) у марновірних людей є, наприклад, ггідковки, ладанки, кулони, слоники, іграшки.

Анімізм (від лат. апітпа — душа) — це віра в існування у матеріальних об'єктів і процесів надпри­родних двійників. Анімізм починається з припису­вання якостей двійників матеріальним об'єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. У подальшому своєму розвиткові анімізм включив у се­бе уявлення про двійників матеріальних процесів (хвороби, війни, ковальська справа та ін.).

У слов'ян для визначення ілюзійних двійників за­стосовувались два терміни: менш могутніх називали "душами", більш могутніх — "духами". Тому можна сказати, що анімізм є вірою в існування душ і духів. Прикладом анімізму можуть бути деякі релігійні уяв­лення, скажімо, ескімосів Гренландії (XIX ст.). На їхню думку, надприродні двійники були у кожної лю­дини, дерева, струмка, звіра. Уночі, вважали вони, людські душі залишають свої тіла і відправляються полювати, танцювати, відвідувати друзів. Коли вми­рала людина, ЇЙ у могилу клали знаряддя і предмети праці. Вважалося, що двійники цих речей служити­муть двійникам людських тіл у "країні мертвих".

В анімізмі здійснюється подальше подвоєння світу: світ реальних об'єктів доповнюється світом ду­ховного буття. У багатьох народів головними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти, були душі померлих родичів. Тому в літературі первісний анімізм часто називають культом предків. У початковому анімізмі двійники уявляються як певне інше тіло, невидиме і невідчутне у більшості дагтєвих ситуацій. В той же час у багатьох народів існувало повір'я, що в окремих ситуаціях двійника можна побачити, почути і якось ще й відчути: уві сні, як відображення у воді, як тінь. На цій стадії розвит­ку релігії не існувало уявлення про безтілесну душу, двійники мислились як якась друга плоть, що має всі речові характеристики: форму, об'єм, вагу, колір, за­пах. Наприклад, гренландці вважали, що душі у лю­дей неоднакові, — гладкі люди мають гладкі душі, у худих людей і душі худі. Оскільки уві сні щастило "бачити" також душі померлих, то виникло уявлення про безсмертних двійників.

З уявлення про безсмертя двійників виросло уяв­лення про потойбічне життя. У первісних анімістів "країна мертвих" розташовувалась не на небі, а десь на землі чи під землею. Життя душ у "країні мерт­вих" в принципі вважалось звичайним продовженням реального життя. Так, за уявою індіанців-алконгінів душа мисливця у "країні мертвих" бігає за душами лося і бобра. У деяких народів замість уявлення про "країну мертвих" з'явилися уявлення про переселен­ня душ у нові тіла.

У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі — все це за своєю суттю — усклад­нений анімізм. Самостійно анімізм живе у вірі в при­види і в спіритизмі (вірі у можливість спілкування з душею померлого за допомогою блюдечка, яке кру­титься).

Магія, фетишизм і анімізм відобразили й вирази­ли безсилля первісної примітивної людини. У всіх випадках, коли люди, не маючи достатніх знань, були або хоч відчували себе безсилими, вони шукали "допомоги" в магії, фетишах або надприродних Двійниках. Ранні форми релігії, виникнувши ще в період формування родового ладу, збереглися й на-Далі як у родоплемінному суспільстві, так і в класо­вому. Проте вони були тут відсунуті на другорядні позиції тими релігіями, які повніше відображали кон­кретні особливості суспільного розвитку.

Родоплемінний (або родовий) лад склався при­близно 40 тисяч років тому і пройшов три основних ступені: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матрі­архат і патріархат. Кожному ступеню відповідала форма релігії, яка відображала особливості безсилля людей у даних, конкретних умовах: ранньому мат­ріархату — тотемізм, пізньому — землеробський культ, патріархату — шаманізм. Усі ці форми не по­ширювалися поза родом чи племенем, тому їх нази­вають родоплемінними релігіями.

Тотемізм (мовою індіанців-оджибве (журавля) тотем означає — його рід) є віра у надприродну спорідне­ність людських колективів з певними видами тварин.

Тотемами називають тварин, яких первісні люди вважали своїми надприродними родичами. У тотемах люди вбачали покровителів роду і племені, захисників і заступників, помічників у розв'язанні всіх конф­ліктів. Усі вважалися братами й сестрами людей, і то­му свої родові колективи первісні мисливці називали їх іменами. Наприклад, північноамериканські індіанці з племені оджибве у XVII ст. мали п'ять родових ко­лективів, які носили назву: журавля, сома, гагари, ведмедя тощо. А в Австралії наприкінці XVIII — по­чатку ХГХ ст. європейців дуже дивувало, що на запи­тання: "Хто ти такий?" абориген відповідав: "Я — кенгуру", або "Я — личинка комахи". А тим часом цими відповідями австралійці підтримували свій кров­ний зв'язок з даними тотемами.

Спочатку як тотему поклонялися тільки тварині і причому тій, яка була об'єктом полювання. Пізніше (із збільшенням людських колективів) родинні відносини поширилися на решту тварин, а в окремих народів — також на рослини і природні фактори. На­приклад, у австралійців тотемами були собака Дінго, водяна лілія, сливове дерево, великий камінь, гаря­чий вітер, дощ, сонце.

За яких історичних умов виник тотемізм? У нього було дві специфічні соціальні передумови: виникнення родового ладу і полювання як основний вид тру­дової діяльності. Разом із виникненням родового ладу з'явилася і залежність кожного члена суспільства від колективу родичів, оскільки тільки від них первісна людина могла отримувати допомогу і заступництво. А в умовах, коли полювання було головним видом тру­дової діяльності, первісна людина досить сильно відчувала свою залежність від тварин. Залежність від родового колективу і тварин — ось ті головні особлит вості раннього матріархату, які ніби відштампувалися в тотемізмі.

Зазначимо дві основні риси тотемізму.

Перша — виділення в ролі головних об'єктів по­клоніння тотемічних духів, тобто двійників тотемів. Не самі тотеми, а їхні двійники були головним об'єктом поклоніння в цій релігійній системі. Тоте­мам поклонялися настільки, наскільки вони були вмі­стилищем тотемічних духів. Це поклоніння виявляло­ся через молитви (прохання), танці, табу, жертвопри­ношення, виготовлення і вшанування зображення тотемів, спеціальні тотемістські свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тоте­му. Під уподібненням розуміється прагнення зовні бути схожим на тотема хоч би однією якоюсь рисою. Так, окремі жителі Африки, намагаючись бути схо­жими на антияопу-зебру, вибивали собі нижні зуби.

Друга риса — дозвіл убивати і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних процедур. Тотемам поклонялись, але їх же вбивали і з'їдали. І, за переконанням первісних мисливців, од­не не заважало іншому. Важливим було одне: вбити і з'їсти за правилами, тобто так, щоб не нашкодити Тотемічному духові. Так, індіанці-шевенези (Канада) Ще на початку XX ст. виконували такі процедури над тілом забитого "родича"-оленя: ставили перед мор­дою забитого посуд з їжею, танцювали мисливський танець, гладили тіло, дякували оленеві за те, що він дав себе забити, просили вибачення і бажали щастя Духові оленя в країні померлих.

Тотемізм увійшов як елемент у всі сучасні релігії. Особливо відчутним є його вплив в індуїзмі, де багато тварин вшановуються як священні. Найпочесніше місце серед усіх шанованих тварин у індусів займає корова. Сліди тотемізму чітко простежуються в хри­стиянстві. Святий дух зображується у вигляді голуба, а Христос часто називається агнцем, тобто ягням. Від обряду ритуального з'їдання тотема бере свій початок християнське таїнство причащання, під час якого віруючі під виглядом хліба і вина "з'їдають тіло і п'ють кров Бога".

Землеробські культи — це переважно поклоніння двійникам тих факторів природи, які впливають на врожай. Типовий приклад — релігійні погляди індіанців-ірокезів. Вони жили раніше на території, на якій тепер розташовані канадські міста Квебек і Монреаль. Ще у XIX ст. ірокези шанували чотирьох головних духів: духа землі, духа бобів, духа кукурудзи і духа гарбуза. Всі ці чотири духи, за їхніми уявлен­нями, були жінками. Духів кукурудзи, бобів і гарбуза міфологія ірокезів зображувала у вигляді трьох сестер, одягнених у листя відповідних рослин. Поряд з духа-ми-жігасами шанувалися також, але на другорядних ролях, духи-чоловіки — дух сонця, дух дощу і дух вітру. За яких історичних умов виник землеробський культ?

На ступені розвитку матріархату (виник близько 8 тис. років тому) основним видом виробничої діяльності було мотичне землеробство, яке виросло із збиральництва. А збиранням раніше займалися жінки. Можна сказати, що доки чоловік полював, жінка ви­найшла землеробство. Тому на стадії пізнього матрі­архату жінки, виконуючи головну роль у господар­ському житті, разом з цим і завдяки цьому почали керувати чоловіками і в інших галузях життя. За­лежність землеробства від природи і керівна роль жінки — ось дві головні особливості того часу, які відбилися у релігійних поглядах людей.

Можна виділити такі основні риси даної релігійної системи. Перша — шанування землеробських духів у ролі головних. Цих духів ми вже називали, коли йшлося про ірокезів. Нагадаємо, що в багатьох народів шанувалися і двійники таких природних фак­торів, які лише в уяві людей впливали на врожай. Наприклад, багато народів (вавилоняни, єгиптяни та ін.) гадали, що на врожай впливають місяць і плане­ти, і тому поклонялися також духам цих об'єктів.

Друга — керівна роль жінки в релігії. Землеробсь­кий культ — це своєрідна жіноча релігія. Це виявля­лося у Двох головних процесах. По-перше, найго­ловніші духи зображувалися у вигляді духів жіночого роду. По-друге, найважливіші релігійні обряди в цей час виконували жінки. У деяких народів дозволялося важливі обряди виконувати й чоловікам, але за однієї обов'язкової умови: вони повинні були видавати себе за жінок (говорити голосно, що вони жінки, пере­вдягатися у жіночий одяг).

Третя риса — людське жертвоприношення як сис­тема. Не розуміючи суті землеробських процесів, лю­ди думали, що врожай є зворотна вдячність духів за жертвоприношення. Тому первісні землероби намага­лися свої дари духам зробити більш дорогими, більш цінними. Так виникла ідея необхідності людського жертвоприношення.

Четверта — ідея смерті і воскресіння деяких духів. Спостерігаючи за зерном, люди помітили, що після "похорон" воно воскресає знову. Звідси зародилося уявлення, нібито деякі духи можуть тимчасово помер­ти, щоб потім воскреснути.

І нарешті, п'ята риса — переселення до "країни мертвих" — із землі на небо. Багато благ і не­приємностей землеробам "посилало" небо: світло і тепло, дощ і вітер, сніг і град. Звідси народилося уяв­лення про те, нібито духи живуть на небі. За ана­логією і "країну мертвих" переселили із землі на не­бо. Саме тоді вперше виникла ідея "про життя" душ мертвих у царстві небеснім.

Землеробський культ широко представлений у су­часних релігіях. Серед християнських святих є покро­вителі землеробства (Георгій) і повелитель дощу та грому (їлля-пророк). Усе це явний відголос земле­робського культу. Від Ідеї жіночого духу землі бере свій початок уявлення про Богородицю: недарма віруючі в селі називали її "заступницею хлібів". Із землеробського культу, що припадав на певні пори року, прийшли до християнства свята Різдва Христо­вого (в минулому свято народження духа сонця — взимку) і Пасхи (в минулому свято воскресіння духа зерна — навесні).

Шамашзм (евенкійською мовою "шаман" означає несамовитий) — це віра в особливо могутні надпри­родні можливості стародавніх професійних служителів культу (шаманів).

Приміром, у якутів аж до поч. XX ст. вважалося, що коли людина захворіла, то ЇЇ ніхто не може вилікувати, крім шамана. Шаман "лікував" за плату. В процедуру "лікування" входило виконання сукуп­ності релігійних дійств: заклинання, пісні, танці, звернення до духів за допомогою розмови з духом. Якщо після релігійного "лікування" організм пере­магав хворрбу, слава приписувалася шаману, а як­що помирав — винним оголошувався злий дух, що вкрав душу хворого.

За яких історичних умов виник шаманізм?

Близько шести тисяч років тому розпочався пе­рехід до патріархату. За патріархату з'явився додатко­вий виробничий продукт. Це означає, що люди поча­ли виробляти більше, ніж було потрібно. У колективі виникла можливість утримувати тих, хто не займався продуктивною працею. Основними видами виробни­чої діяльності цього часу були скотарство і плугове землеробство, яке виникло на основі скотарства. Займалися цією працею чоловіки, оскільки вони мали мисливське знаряддя. Вирішальна роль чоловіка в господарському житті зумовила виділення його на перший план і в господарському управлінні. Мож­ливість утримувати людей, які самі нічого не вироб­ляють, І керівна роль чоловіка в суспільстві — ось дві основні особливості, які відбилися в шаманізмі.

Перша риса шаманізму — поява професійних служителів культу. Вперше в історії релігії виникла група людей, які одержували засоби для існування, значною мірою або й повністю, за рахунок від­правлення релігійних обрядів; хоча в особі шаманів уже, по суті, з'явилося духовенство, церкви ще не бу­ло. Шамани не мали власної організації. Вони діяли в межах родоплемінної організації, підкоряючись ва­тажкам роду і племені, виконували їхні вказівки.

Друга — виділення в ролі головних об'єктів ре­лігійного поклоніння так званих шаманських духів. З погляду людей того часу, ці духи служили шаману, виконували його різні доручення, допомагали пізна­вати таємниці, билися зі злими духами.

Третя риса — керівна роль чоловіка в релігії. Кількість духів-жінок зменшилася, і вони були витіснені на другий план духами-чоловіками. Серед професійних служителів культу були і жінки, але чим більш глибоким був процес розкладу родового ладу, тим більше шамани витісняли Іпаманок.

Четверта — використання істеричних приступів як засобів виконання релігійних обрядів. У багатьох народів шамани входили в екстаз і доводили себе до приступів, симптомами яких були: судомні обличчя та порухи тіла, невідчування уколів, піна на вустах, над­звичайно високі стрибки, мовна діяльність без кон­тролю свідомості, втрата свідомості. Шамани в ба­гатьох випадках були нервовохворими людьми. При­чому до поєднання нервової хвороби з професією шамана люди йшли двома шляхами: в одних випадках нервовохворі ставали шаманами через свою незви­чайність і обмежену здатність до суспільно-корисної праці, в інших — шамани ставали нервовохворими через сильні і часті збудження при виконанні релі­гійних обрядів.

І нарешті, п'ята риса — використання задурливих Дій як засобів виконання релігійних обрядів. Релігія виникла без будь-якої брехні. І лише на стадії ша-манізму до несвідомого обдурювання додалося сві-Доме, яке стало водночас і засобом відправлення релігійних обрядів, і однією з додаткових причин збе­реження релігійності.

У народів Азії, Австралії та Америки, які й досі живуть в умовах, де зберігаються залишки первісного суспільства, шаманізм існує й дотепер.

У всіх сучасних релігіях є залишки шаманізму. Це і професійна каста служителів культу, і уявлення про те, що священики перебувають в особливих стосунках із "світом духів", і те, що головні представники над­природного світу — чоловічої статі. До залишків ша­манізму належать також елементи екзальтації, які зустрічаються в ряді сучасних релігій.

Розпад суспільства на класи призвів до зміни релігійної діяльності людей. На зміну старим релігіям прийшли нові. За своїм змістом вони були складніші порівняно з релігіями первісного суспільства, тому їх називають ще розвинутими релігіями. Всі розвинуті релігії можна поділити на три основні підгрупи: ранні національні релігії, пізні національні релігії та світові релігії. Розвиток релігій порівняно з первісними ха­рактеризується новими рисами. Найважливішими з них є такі.

По-перше, в цих релігіях головними об'єктами релігійного поклоніння стали вже не духи, а боги. Боги, в уяві віруючих, — це своєрідні, "удосконалені духи", що зосередили в своїх руках всю владу як що­до надприродних об'єктів, так і відносно людського суспільства.

За переконанням людей класового суспільства, саме боги встановлюють, проповідують і захищають пригнічення людини людиною.

По-друге, класова диференціація суспільства зу­мовила появу церкви як особливого ідеологічного апарату панівного класу. Церква збирала засоби на задоволення своїх потреб, контролювала дотримання віруючими релігійних обрядів, захищала існуючі по­рядки, пропагувала і насаджувала релігійні ідеї.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. — М., 1977.

Библейский словарь / Зрик Нюстрем. — Торонто, 1985.

Гараджа В. Й. Протестантизм. — М., 1971.

Гелей Г. Біблійний довідник. — Торонто, 1985.

Тече Г. Библейские истории. — М., 1988.

Гордиенко Н. С. Современная православная церковь. — Л., 1986.

Горський В. Л. Адвентизм: історія і сучасність. — К., 1987.

Григулевт І. Р. Папство. Століття XX. — К., 1988.

Григулевич Й. Р. Инквизиция. — М., 1985.

Губман Б. Л. Современная католическая философия: чело-век й история. — М., 1988.

Дарманський П. Ф. Земні джерела "Святого письма". — К., 1985.

Енгельс Ф. Книга Одкровення // Маркс К., Енгельс Ф. Тво­ри. - Т. 21.

Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині // Там само. — Т. 7.

Жизнь Будда, индийского Учителя Жизни. Пять лекций по буддизму. — Самара, 1998.

Ислам в истории народов Востока. — М., 1981.

Ислам. Религия. Общество. Государство. — М., 1984.

Ислам: Краткий справочник. — М., 1986.

Кааинин Ю, А. Модернизм русского православия. — К., 1988.

Каниткар В. П., Оузн К. У. Индуизм. — М., 1999.

Косидовский 3. Библейские сказання. — М., 1968.

Крывелев Й. А. Библия: историко-критический анализ. — М., 1983.

Кун Н. А. Легенды й мифы древней Греции. — М., 1989.

Лаоцзы. Обрести себя в Дао. — М., 1999.

Ленін В. І. Пробудження Азії // Повне зібр. творів. — Т. 23.

Маркс К. Об'яви війни. До історії виникнення східного пи­тання // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 10.

Маркс К. Лютер як третейський суддя між Штраусом і Фейєрбахом // Там само. — Т. 1.

Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Там само. — Т. 1.

Максуд Р. Ислам. — М., 1999.

Мень А. История религии. Вторая книга. Пуги христианст-ва. - М., 1991.

Привалов К. Секты: досьє страха. — М., 1987. — С. 123.

Рижский М. Й. История переводов Библии в России. — Но-восибирск, 1978.

Рижский М. Й. Библейские пророки й библейские пророчества. — М., 1987.

Тантрический буддизм. — М., 1999.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1982.

Толковая Библия, или Комментарии на все книги писання Ветхого й Нового завета. — Стокгольм, 1987. — Т. 1—3.

Фрезер Д. Д. Золотая ветвь. — М., 1980.

Фрезер Д. Д. Фольклор в Ветхом завете. — М., 1985.

Хоуп Дж., Лоон Б. В. Будда. — Ростов-на-Дону, 1997.

Шарден П. Т. де. Феномен человека. — М., 1987.

Шифман Й. Ш. Ветхий завет й его мир. — М., 1985.

Щекин Г. В. Религии мира. — К., 1995.