Держава і право Галицько-Волинського Князівства

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра державно-правових дисциплін

Галицько-волинська держава

Курсова робота з курсу “Історія держави і права України”

Студента – групи 341К

капітана міліціїї

Волощенка

Володимира

Науковий керівник – кандидат юридичних наук,

доцент В.П. Іваненко

Херсон 2003 р.

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………3

Утворення і розвиток Галицько-Волинської держави………….4

Передумови утворення..............................................................4

Об'єднання Волині і Галичини………………………………..5

1.2. Розбудова держави за Данила Галицького...................……..6

Галицько-Волинське князівство в кінці ……………………..10

XIII— на початку XIV ст.

Система органів влади і управління..............................................13

2.1. Верховна влада.............................................................................13

2.2. Боярська рада................................................................................14

2.3. Віче.................................................................................................14

2.4. Система управління......................................................................15

Основні риси права..........................................................................18

3.1. Джерела права...............................................................................18

3.2. Руська правда.................................................................................19

Церковне право...........................................................................22

Князівське законодавство..........................................................23

Магдебурзьке право...................................................................23

Висновок..................................................................................................26

Список використаної літератури...........................................................27

ВСТУП

Темою моєї курсової роботи є Галицько-Волинська держава, історія її утворення та розвитку, характеристика системи органів влади та основні риси права, що існувало на її території. Актуальність цієї теми для нашого сьогодення базується на необхідності обізнаності кожного свідомого громадянина держави Україна в її давній історії, джерелах і витоках тих, чи інших суспільно-політичних процесів, що відбувалися на території нашої Батьківщини протягом минулого тисячоліття і державно-правових відносин, що їх супроводжували.

Ідучи поряд, історія держави і історія права найчастіше вплітаються одне в одне, дають нам розуміння історичних фактів не тільки як перелік хронологічних дат, а й як сукупність чинників, що привели до формування держави з характерним їй політично-правовим устроєм.

Розуміння цієї особливості науки, яка зветься “Історія держави і права” дає можливість використовувати її вчення для дослідження історії з точки зору правознавства.

Об’єктом мого дослідження є Давня Русь в період феодальної роздробленості на початковому етапі раннього феодалізму, предметом дослідження є Галицько-Волинське князівство, як прямий нащадок політичних, правових і культурних традицій Київської Русі – держава, що на 90% співпадала по території з нашою теперішньою Україною.

Для розкриття теми мною була використана література як українських, так і зарубіжних авторів, що дало змогу висвітлити тему з точки зору істориків та правознавців різних епох, наших співвітчизників і вчених інших держав.

Метою моєї курсової роботи є поглиблене вивчення історії Галицько-Волинської держави в аспекті формування державності, державного устрою, правових відносин, форм права, що існувало на її території.

1. Утворення і розвиток Галицько-Волинської

1.1.Передумови утворення

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Во­лині часто переходила з рук в руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утверд­ження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в ок­ремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди - також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Во­линь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Свя­тослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було -забезпечено єдність Волинської землі.

На відміну на Прикарпатті вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич во­лодарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблиз­но до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Зве­нигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребо-вельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородсь­кому князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник).

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку Іго­ревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній за­лежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло роз­виткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаєми­ни не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Незважаючи на міжусобні війни між окреми­ми князями, Волинська і Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному кня­зівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошен­ня галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володи­мира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстславичу вдалось до­могтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва.

Утворення об'єднаної Галицьке-Волинської дер­жави було подією великої історичної ваги.

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішни­ми походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильника­ми пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич заги­нув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).

Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпо­чали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні про­мисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях - надання їм по­сад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу про­тидіяти спробам зміцнення князівської влади. На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони ви­ходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаче­ного в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Іго­ря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверськоі землі стануть слухняним зна­ряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і „вбито їх було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросив­ши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і „повісили задля помсти". Через два ро­ки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р, з допомогою час­тини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили „коро­лем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації визволив галичан новго­родський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдало­ся утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Оскільки політично безпринципні боярські уг­руповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, бо­ротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набира­ла характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі ко­ла населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містичі-міські купці і ремісники, в тому числі іноземні посе­ленці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, ко­ли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців - іноземних агре­сорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про „доб­рого князя" уже в той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення та­кого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного роз­витку, ніж боярська олігархія.

В результаті тривалої боротьби Данилові Галиць­кому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтрим­ку Угорського королівства. У 1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив мо­лодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило роз­громив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. Неза­довго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось ке­рувати обороною міста.

Столицею свого князівства Данило Романович об­рав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. З наказу Данила і його брата Ва­силька Романовича були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Рома­новичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Во­линь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Оче­видно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затриму­вати свого походу до головного міста Волині -Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боро­лись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди зали­шились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який в той час повертав­ся з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнав­ся про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, „бо мало з ним було дружини". Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські „ворота". Але він здав їх без опору. Не за­тримуючись в Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єднались з іншою частиною орди, яка поверталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — все це завдало не­виправного удару економіці і культурі краю.

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволи­ло відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігів­ського та його союзників.

В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського ко­роля та його союзниками коло М.Ярослава на Сяні. Ярославська битва, вякій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупи­нила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний со­юз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з по­честями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!" — написав з цьо­го приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати пе­редишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріпле­них міст, які мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Курем-си перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезно­го війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Галицько - Волинське князівство в кінці XIII— на

початку XIV ст.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Га­лич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Во­лодимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володи­мирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на дея­кий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. По­казником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи се­бе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окре­мої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну неза­лежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом.

У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії За­карпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь

і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан Землинського і Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запро­сити на угорський престол одного з Галицьке-Волинських князів — Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло пораз­ку. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл.1322 р. було придушене.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтува­лось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Лит­ви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело са­мостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева „непоборним щитом проти жор­стокого племені татар". Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблю­вали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави. Після смерті ос­таннього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, погра­бував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз „дві корони величезної вартості, оздоблені до­рогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити. Правителем Га­лицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Пе­ремишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе „правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпоряд­кував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством.

2. Система органів влади і управління

Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче.

2.1. Верховна влада

На чолі держави стояв князь, якому належала верховна влада. Він мав право приймати законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою, очолював військову організацію, через його уповноважених збиралися податки, чеканились монети, здійснювалось керівництво зовнішньо-політичними відносинами з іншими країнами.

Однією з форм правління князівством був дуумвірат, коли з 1245р. і до своєї смерті Данило-Галицький правив разом з братом Васильком, який володів більшою частиною Волині.

В кінці ХІІІ ст. була можливість встановити дуумвірат Лева Галицького і Володимира Волинського, але через їхні чвари вона не була реалізована. Спільно виступали в зовнішньо-політичних питаннях сини князя Юрія – Андрій та Лев. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.

В зосередженні всієї державної влади в руках великого князя не було зацікавлене заможне боярство, особливо галицьке, воно намагалося всіляко обмежити його владу і князь був змушений допускати бояр до управління державою.

В окремі періоди Галицько-Волинської держави значення князівської влади знижувалось настільки, що князі не могли зробити ані кроку без згоди з місцевим боярством, що походило з племінної знаті, на відміну від бояр інших князівств – вихідців з княжих дружинників.

Незважаючи на це, в цілому боярська аристократія підтримувала владу великого князя, оскільки він був виразником їх соціальних інтересів і захисником їх земельних володінь.

Постійним державним інститутом влади була Боярська рада, що діяла вже з першої половини ХІV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники. Збиралася Боярська рада з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою самого князя. Але князь не мав права її скликати проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя, що привело за правління Юрия-Болеслава до фактичного спільного правління князя і боярськоїх олігархії. В окремі періоди вся повнота влади належала боярам, так під час князювання малого Данила Галицького державою фактично правив боярин Володислав Кормильчич.

Також існувала така форма виявлення народної волі, як віче, але воно не отримало великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь. Так Данило Галицький під час боротьби за Галичину скликав віче в Галичі і запитав, чи може розраховувати на допомогу населення. Іноді віче збиралося стихійно. Це було в випадках, коли державі загрожувала небезпека з боку зовнішніх ворогів. За вічем було закріплене формальне право – право заключення договору (“ряду”) з кожним новим князем, що заступав на престол. Тим самим віче признавало владу князя, який зобов’язувався не перевищувати традиційних меж своєї влади [1,58].

Приймати участь в вічі мали право всі голови родин, але тон на них задавала купецька еліта.

2.4. Система управління

Центральне та місцеве управління Галицько-Волинської землі склалося раніше, ніж в інших землях Русі. Це була система двірцево-вотчинного управління зі сформованими двірцевими чинами.

Центральною фігурою серед них був двірський - своєрідний заступником князя у військових, адміністративних і судових справах, противага боярській опозиції. Він управляв княжим двором і стояв на чолі апарату управління господарством. Від імені князя двірський часто здійнював судочинство, був “суддею князівського двору”

І в цій якості входив до Боярської ради. В його обов’язки входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства [3,59].

Також в літописах згадується канцлер (печатник), який відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот, або керував процесом їх складання. Він також зберігав князівські грамоти та інші державні документи великого значення, відповідав за їх доставку на місця.

Серед чинів князівства згадують стольника, який відповідав за своєчасне надходження доходів з земельних володінь, оружейника, який відповідав за князівське військо, отроків, що супроводжували князя у військових походах

Системою місцевого управління у містах керували тисяцькі і посадники, яких князь. В їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада. Вони мали право збирати з населення данинута різні податки, що складали важливу частину князівських доходів.

Важливою системою державної системи було військо, яке перш за все використовувалось для боротьби з зовнішніми агресорами, а іноді і для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з’являтися на чолі своїх загонів. Для послаблення залежності від боярства Данило Галицький в середині 40-х років ХІІІст. створив регулярну піхоту з числа середніх та дрібних бояр та їхніх селян. Під час війни з зовнішнім ворогом широко використовувалося народне ополчення.

Як правило, військо очолював сам князь, а також воєвода, що призначався князем і був йому підлеглим. Під час військових дій князь міг збирати військову раду.

Все це дозволяє зробити висновок, що Галицько-Волинське князівство за формою правління було монархією обмеженою впливом аристократичного олігархічного боярства і мало розвинену систему центрального та місцевого управління, що надійно виконувала свої функції.

Судові функції в Галицько-Волинському князівстві тісно перепліталися з адміністративними. Вищими судовими інстанціями були князь, та Боярська рада, на місцях – воєводи, волостелі, намісники. Право суду також мали чини центрального та місцевого управління. Також існував і церковний суд, юрисдикція якого визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.

В системі судочинства панував обвинувально-змагаль­ний процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли. Суд вико­нував функції посередника в судовому процесі. Панування в Дав­ньоруській державі обвинувально-змагального процесу пояснюєть­ся, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого — недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використову­валися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибіч­ники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочи­нців. Елементи розшукового процесу використовували і церковни­ки при розгляді справ про злочини проти релігії і церкви .

У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися по­зивачем і відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство. пояснюєть­ся, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого — недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використову­валися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибіч­ники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочинців.

Отже, незважаючи на формалізм, часто тільки зовнішню об'­єктивність давнього судочинства, воно в кінцевому рахунку послі­довно відстоювало інтереси пануючого класу феодалів. Феодал міг привести в суд найбільшу кількість послухів і більш успішно орга­нізувати "звід" і "гоніння сліду”. Він мав кращу зброю і кращого бойового коня, міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку і, звичайно ж, на його боці завжди стояли судді — представники того ж пануючого класу.

Територіальний поділ Галицько-Волинського князівства був здійснений на основі воєводств з воєводами на чолі, воєводства були поділені на волості, на чолі яких стояли волостелі. І тих і інших призначав князь. В межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, та волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спирались у виконанні обов’язків з управління підвладною територією. В сільській місцевості управління здійснювали місцеві старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації.

3.Основні риси права

Джерела права

Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право та церковне право.

Ще в умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і пові­домленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східносло­в'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначав, що ці племена "имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав" .

У міру становления класового суспільства окремі звичаї родово­го ладу, котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звича­євого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкці­онованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуаль­них дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

Довгий час у Галицько-Волинському князівстві існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах і тому не дійшла до нас. Пізніше норми звичаєвого права знайшли відображення в статтях Руської правди, застосування норм якої фактично не видрізнялося від застосування їх в Київській Русі.

3.2. Руська правда

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Прав­да (Ск. Пр.). Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відби­вають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеода­льної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київ­ської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався Сінодальним (бібліотека Сінода), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук).

Руська Правда — найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу.

Охорона приватної власності — одна із призначень Руської Правди. Так, згідно з ст. 71 Пр. Пр. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф в 12 гривен. Це означало перш за все захист самого принципу приватної власності, на який здійснював замах порушник. В Руській Правді знайшов своє відображення процес посилен­ня охорони приватної власності. Так, якщо в Кр. Пр. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого стада, то в Пр. Пр. (статті 41, 42) він визначався також місцем здійсненого злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).

В основі феодального ладу лежала феодальна приватна влас­ність на землю. Тому Руська Правда досить достатньо для свого часу приділяла уваги закріпленню і захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю збереження перш за все господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали і окремі інтереси селян від грубих форм феодаль­ного свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів

Спадкове право формується і розвивається в результаті вста­новлення приватної власності. В Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося велике значен­ня. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власни­ків, залишалися в руках одного й того ж класу. Вже договір Русі з Візантією 911 p. розрізнював спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплене в Руській Правді.

Злочин і кара згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про убивство, удар мечем, май­нові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містяться в Руській Правді.

В цій законодавчій пам'ятці злочини називаються "образою", під якою розуміють будь-який злочин проти суспільного світу, що виявився перш за все в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особа, перш за все феодала, майно, звичаї. Об'єктивна сторона злочину була ще недостатньо виражена, відомі були лише спроба злочину і закінчений злочин.

Суб'єктами злочину не могли бути раби. Вони становили власність їх хазяїв, які і несли матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки рабів, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Убивати рабів заборонялося, що відображало зацікавленість феодалів в збереженні від знищення їх челяді.

Одним із особливо небезпечних злочи­нів, що посягали на особу, було убивство. Про цей злочин йдеться в десяти статтях Кр. Пр. (1, 19—27). Ряд статей Пр. Пр. також говорить про різні види убивства (1—8, 11—18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Русь­кої Правди торкаються саме дій, спрямованих проти феодала, за здійснення яких карали досить суворо.

Захисту майна, особливо феодалів, в Київ­ській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 Кр. Пр.; ст. 7 Пр. Пр.). Багато в Руській Правді говориться про крадіжку — татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно з ст. 13 Кр. Пр. (ст. 34 Пр. Пр.) передбачалися штрафи за крадіж коней, зброї, одежі.

Метою покарання були відплата і відшкоду­вання збитків. Як право-привілея кримінальне право в Київській Русі відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Життя, честь й майно феодала захищалися більш суворими покараннями ніж життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.

Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилася в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян.

3.3. Церковне право

На розвиток права як Київської Русі, так і Галицько-Волинського князівства певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. Старо­давньою пам'яткою руського церковного права вважаються церко­вні статути Володимира Святославича і Ярослава Володимировича, які були найбільш поширені на Галицьо-Волинській землі.

Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів, майна від злочин­них посягань. В церковному ж Статуті Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, в гаях, біля води, про чародійство.

В церковних статутах також, містилися норми, які охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них відносилися:

умикання, пошибання (зґвалтування) боярських дружин і дочок, розпута (самовільне розлучення з дружиною), народження незамі­жньою дочкою позашлюбної дитини, організація масового поши­бання дівиць, укладення шлюбу між близькими родичами, пере­любство, приведення в будинок нової дружини без розлучення із старою, двоєжонство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата із сестрою, свікра із невісткою, одночасне співжиття із двома сестрами, двох братів з однією дружиною, мачухою та ін.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на "десятину" — своєрідну форму податку, який повсюдно одержували церковні організації.

Діяв ще такий вид права, як князівське законодавство, яке існувало у вигляді грамот, договорів, уставів, прав.

Юридичних грамот князів збереглося дуже мало, в тих що збереглися йшла мова про надання певних торгових привілеїв деяким купцям, надання містам Магдебуржського права.

Князівські грамоти регулювали найрізноманітніші питання, але головним чином це були юридичні норми, які встановлювали певні привілеї.

У договорах князів ми зустрічаємо постанови публічного, міжнародного та приватного права. Прикладом можуть бути договори галицьких князів Андрія та Лева з Пруським орденом хрестоносців від 1308-1316 р.р., Юрія ІІ 1325-1327 р.р. , в яких довічно встановлюється оборонно-наступальний союз України (в особі Галицько-Волинського князівства) та Пруського ордена проти Литви, Польщі та татар. Особливістю цих договорів є те, що в них крім підписів князя, є підписи представників Боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр, що їх засвідчили.

Зі зміною у ХІІ-ХІV ст. політичної і економічної ролі міст, розквітом ремесел, заселенням їх іноземцями – хозарами, греками, вірменами, поляками, болгарами, євреями, арабами, німцями, скандинавами, вони починають отримувати певні привілеї. Першими їх отримали німці з введенням в кінці ХІІІ ст. німецького (магдебурзького права) у Володимирі. Назва цього права пішла від назви міста Магдебург, якому в 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування.

Магдебурзьке право виводило німців з-під юрисдикції місцевої адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга.

Норми цього права регулювали управління містом, суспільно – правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгів.

Цей устрій полягав у тому, що місто з усією своєю територією вилучалось з-під місцевої адміністраційної влади і одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Метою самоврядування було те, що місто, не зв'язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись та доходити повного господарського розвитку. Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників.

Варто сказати, що міста з магдебурзьким правом поділялися на дві групи: міста де мала чинність магістратська управа і міста з управою ратушною.

Ратушними містами і містечками керували війти і два, три бурмістра, які виконували функції королівських чи князівських намісників. Магістрат складався з двох колегій — лави, що відала судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами. Члени магістрату називалися лавниками і радниками. Місця в магістратах посіли най заможніші. Магістрат дбав про стягнення податків з млинів, броварень, гончарень та ін.

Судові функції, зокрема по карних справах, виконувала лава, яка під головуванням війта, становила колегію з одинадцяти лавників, для вироку могло бути менше суддів-шість, чотири, навіть три. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велось на польській та латинській мові.(У суді виконували такі функції: комісар виконував рішення суду по переподілу землі, встановлення межових знаків; возний розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком у місті).Бурмістри і радці теж входили до складу магістратського суду.

Суд за магдебурзьким правом фактично відмінний від адміністрації, рада зосереджувала в своїх руках і суддівські і адміністративні функції. Щодо апеляції, то можна зазначити, що вищою апеляційною інстанцією для магістратських судів вважався і суд міст магдебурзьким устроєм. Так для Галичини і Поділля Львівський магістрат був вищим апеляційним судом.

Головна роль в магдебурзькому праві належала війту, який був на чолі міської управи, його призначав король, або місцеві старости.

Бурмістрів, радців, лавників треба було вибирати з місцевого населення – православних або католиків.

В Україні діяла та частина магдебурзького права яка допомагала організувати систему органів самоврядування. А. Кістяковський підкреслював, що "Магдебурзьке право терпіло зміни від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і змінювали його".

Одним із перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Привілей цьому місту на німецьке право було надано в 1339 р. грамотою князя Юрія ІІ Болеслава. Вся грамота складена за зразком існуючих документів магдебурзького права. Міщани цього міста на 15 років були звільнені від податків і отримували інші пільги. Пізніше магдебурзьке право було надано іншим містам: Львову (1356) і Камьянець-Подільскому (1374) [3,64].

Отже магдебурзьке право – це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За магдебурзького права малі міста отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності, що захиталася в період феодальної роздробленості Русі. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини щодо державного устрою, правових основ, системи управління державою й водночас запобігали захопленню західноукраїн­ських земель Польщею. Тим самим у переломний момент історії вони зберегли в українців, почуття культурної та політичної іден­тичності, забезпечили подальший розвиток руської етнічної спільності і зберегли при цьому етнографічні регіональні особливості .

За своєю класовою сутністю Галицько-Волинська держава була феодальною, а за формою – єдина держава з двірсько-вотчинною системою управління, на чолі якої стояв монарх – великий князь.

Сформований в Галицько-Волинській державі державний апарат, його цент­ральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуа­тованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком Галицько-Волинської держави складалося і продовжувало розвиватися право Давньої Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою права є Руська Правда. В той же час вона являє собою одну із найважливіших пам’яток середньовічного права. Право Галицько-Волинської держави, як і Київської Русі в цілому, створювалося на місцевому, вітчизня­ному ґрунті - “звичаєвому праві”, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспіль­ства, що складалося. Право Галицько-Волинського князівства було правом привілей. В його нормах передбачалося привілейоване становище представни­ків пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність народних мас. Магдебурзьке право закріплювало привілеї іноземних майстрів, які оселялися в українських містах, церковне право – привілеї церкви і священиків.

Перелік використаної літератури:

1. Субтельний О. Україна Історія. – К.: Либідь, 1991.

2.Історія України. Під редакцією В.А.Смолія. - К., Альтернативи, 1997.

3. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник: У 2-х ч. – Одеса, 1999

Історія держави і права України: Хрестоматія. – К., 1992.

Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996.

Крип'якевич І. Історія України. – Львів, 1990.