Виборче право в Україні

Зміст

Введення...........................................................................................2

1.Реалізація принципів виборчого права...................................... 4

2.Утворення виборчих комісій, округів та дільниць.................. 6

3. Ведення передвиборної агітації.............................................. 12

4.Порівняний аналіз виборів до Верховної Ради України в 1998 і 2002р.р............................................................................................ 17

Висновки......................................................................................... 20

Список використаної літератури...........................................................23

Введення

Найбільш поширеною формою прямого народовладдя є вибори, які на відміну від інших його форм — референдумів, плебісцитів, постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади, як державні інституції — парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, так і представницькі органи місцевого самоврядування.

У вітчизняній та зарубіжній науці конституційного права існує розмаїття точок зору з приводу визначення виборів. 3 дослідженнями суспільних відносин останніх років пов'язане визначення професора М.I.Корнієнка, який слушно визначає вибори як акт самоврядування народу. Професор В. В. Маклаков визначає вибори як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб при умові, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати. Французький державознавець М. Прело визначав вибори як "змагання кваліфікованих юридично вольових людей задля цілі провести призначення". Є й інші визначення інституту виборів, проте найбільш повне і точне визначення виборів може скластись тільки за умов відображення ознак цього суспільного явища за суттю, змістом та формою їх здійснення.

У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.

За умов демократичного суспільства вибори за своєю суттю — це прояв реальної волі народу, процес виявлення і здійснення такої волі. Суспільство як асоціація вільних та рівноправних людей для підтримки свого оптимального функціонування й постійного відтворення мусить певним чином самоорганізовуватись і структуруватися. Таким чином, за умов саме демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрям у його діяльності — періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом. Волевиявленням народу задається насамперед суспільний (або публічний) і політичний характер інституту виборів.

Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає в тому, що саме волею народу здійснюється конституювання та відтворення органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народовладдя.

За формою здійснення вибори можна розглядати як специфічну, врегульовану законом діяльність уповноважених органів і громадян, спрямовану на формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Здійснення виборів з юридичної точки зору треба розглядати як процес, найважливішою стадією якого є голосування.

Отже, вибори в Україні — це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

В сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне соціальне призначення, яке виражається через наступні суспільні функції: по-перше, вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету, легітимізації влади взагалі й конкретно того чи іншого представницького органу у межах його законодавчої компетенції; по-друге, вибори виступають водночас однією з форм здійснення права національного суверенітету (прикладом цього може бути Закон України "Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим", який передбачає як загальний, так і спеціальний порядок участі громадян кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької та німецької національностей у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим); по-третє, через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади; по-четверте, через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтру складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпрометував себе, політиків; по-п'яте, вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.

1. Реалізація принципів виборчого права.

Найважливіша подія політичного життя України 2002 р. — вибори до Верховної Ради, які мали несподівані для багатьох результати, — знов змусила політиків різної спрямованості замислитися над питаннями шляхів та засобів впливу на виборців.

У ст. 71 Конституції України визначається, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Принципи вільних виборів є загально визнаними у світі і відповідають міжнародним стандартам чи ознакам демократичних режимів. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов'язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно.

Поряд із цими загальними принципами в кожному із базових виборчих законів України встановлюються додаткові принципи виборчого процесу. Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.

Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право громадян, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18-ти років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. Здійснення виборчого права зупиняється для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі. Виборче право є універсальним для всіх видів виборів в Україні.

На відміну від нього пасивне виборче право громадян, тобто право бути обраним, залежить від виду виборів. Так, відповідно до ст. 76 Конституції України та ст. З Закону "Про вибори народних депутатів України”, народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Депутатом сільської, селищної, міської рад може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18-ти років, постійно проживає або працює на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тобто кожний виборець впливає на результати виборів однаково.

Рівність голосів на виборах в Україні забезпечується, зокрема, утворенням виборчих округів з приблизно однаковою кількістю виборців, тобто за єданими нормами представництва окремо для кожного виду виборів, створення рівних можливостей для кандидатів під час їх реєстрації виборчими комісіями, при проведенні передвиборної агітації тощо.

При цьому здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежать від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Як відомо, раніше в Україні виборці завжди мали по одному голосу, незалежно від виду виборів. Відтепер становище змінилось. На виборах народних депутатів України, наприклад, кожний виборець має два голоси — по одному в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах.

Принцип прямоговиборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається. Зміст його полягає в гарантіях повної свободи волевиявлення. В рамках виборчого законодавства це досягається тим що кожний виборець голосує особисто; голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Виборець, який не має можливості заповнити бюлетень особисто, може запросити в кабіну для таємного голосування іншу особу за своїм розсудом, крім членів виборчої комісії, кандидатів, які балотуються, їхніх довірених осіб, а також уповноважених осіб, представників партій, виборчих блоків партій, що беруть участь у виборах.

Отже, в Україні існують принципи прямого народовладдя, які є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо якісного формування представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування.

Основні принципи виборів — це засади, на основі яких здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати реальним волевиявленням народу, формою прямого народовладдя.Шляхом виборів громадяни обирають тих людей та ті політичні сили, які, на їхню думку, провадитимуть державну політику максимально ефективно.

2. Утворення виборчих комісій, округів та дільниць.

Новий Закон “Про вибори народних депутатів” став важливим кроком на шляху демократизації виборів в Україні. Закон в значній мірі забезпечує рівномірне представництво усіх політичних партій у виборчих комісіях та прозорість виборчого процесу. Положення, що стосуються друку та передачі комісіям бюлетенів, прав міжнародних спостерігачів, ролі судів та доступу до ЗМІ є безперечно прогресивним кроком.

Утворення виборчих комісій- це утворення державних виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії).

Серед них розрізняють:

територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії;

окружні— комісії, що діють у виборчих округах;

дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях.

Створення системи виборчих комісій завжди залежить від виду виборів і адміністративно-територіального устрою держави.

Спеціальними виборчими законами передбачаються системи, терміни, порядок утворення, обсяг компетенції виборчих комісій для кожного виду виборів в Україні.

Відповідно до Закону "Про вибори народних депутатів України" для організації і проведення виборів народних депутатів створюється Центральна виборча комісія по виборах народних депутатів, окружні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії.

Відповідно до Закону "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів для проведення виборів депутатів і голів рад утворюються: територіальні виборчі комісії — сільські, селищні, районні, міські, районні у містах, обласні виборчі комісії по виборах депутатів та голів рад; окружні виборчі комісії — по виборах депутатів обласних. Київської і Севастопольської міських рад. Окружні виборчі комісії можуть утворюватись також по виборах депутатів районних, міських (міст обласного підпорядкування), районних у містах рад - дільничні виборчі комісії.

Оновлені засади виборів в Україні, запроваджені вирішальним Законом "Про вибори народних депутатів України", серед інших стосуються юридичного статусу виборчих комісій, процесу їх формування, обсягу функцій і повноважень.

Насамперед це стосується Центральної виборчої комісії правовий статус якої визначається також Законом України “Про Центральну виборчу комісію”. Комісія є постійно діючим державним органом та юридичною особою. До Центральної виборчої комісії входять 15 членів комісії, які призначаються на посади та припиняють свої повноваження Верховною Радою України за поданням Президента України. Члени Центральної виборчої комісії зі свого складу обирають голову, заступника голови та секретаря комісії. Голова, заступник голови, секретар комісії, а також не менше третини інших членів комісії повинні мати вищу юридичну освіту. Після сформування Центральної виборчої комісії її персональний склад протягом року не можна змінювати більш як на одну третину. На період виборчої кампанії до Центральної виборчої комісії для участі в її засіданнях політичні партії, виборчі блоки партій, списки яких зареєстровані для участі у виборах, можуть направляти своїх представників з правом дорадчого голосу.

Окружні виборчі комісії є юридичними особами. У ході виборів народних депутатів вони утворюються за рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської І Севастопольської міських рад у передбачений законодавством термін до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря і членів комісії за поданням відповідно голів цих рад або міських голів.

До окружних комісій обов'язково включаються по одному представникові від політичних партій, виборчих блоків партій, списки кандидатів яких зареєстровані для участі у виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за поданням статутних органів цих політичних партій, керівних органів виборчих блоків партій. Загальна кількість членів окружних комісій визначається кількістю поданих кандидатур, але не може бути меншою восьми. Голова, заступник голови та секретар окружної виборчої комісії не можуть бути членами однієї політичної партії чи виборчого блоку партій.

У разі, коли відповідна рада у встановлений цим Законом строк не утворить окружну виборчу комісію, окружна виборча комісія утворюється Центральною виборчою комісією не пізніше як за 80 днів до дня виборів за поданням місцевих осередків політичних партій, які діють на території відповідного виборчого округу.

Моніторинг формування окружних виборчих комісій на виборах 2002р., проведений КВУ показав, що цей процес відбувався з формальним дотриманням норм діючого виборчого законодавства, однак проходив в досить складних умовах, які характеризувалися хаосом, недотриманням окремими політичними силами норм подання представників у комісії, непрозорістю цього процесу, втручанням у нього представників державної влади та посадових осіб.

При формальному дотриманні букви Закону, дуже часто порушувався його дух. Так, в багатьох випадках процес подання кандидатур до виборчих комісії у 2002р.відбувався в умовах закритості. Місцеві осередки партій відмовлялися (іноді у грубій формі) надавати спостерігачам комітет виборців України (далі КВУ) дані про осіб, котрих вони пропонують в ОВК. На думку експертів КВУ це було зумовлено тим, що окремі політичні сили до останнього моменту не могли забезпечити стовідсоткове "покриття" всіх округів регіону і вели активні переговори з представниками влади або інших партій.

Були зафіксовані численні випадки, коли членами комісій ставали особи запропоновані партіям для подання органами виконавчої влади. Дуже часто, члени комісій (деякі з них займають керівні посади) не могли дати чітку відповідь спостерігачам КВУ на питання, яку партію вони представляють, хоча в ЦВК знаходяться їх заяви про згоду брати участь в роботі комісії. В основному подібна практика здійснювалася партіями, які не мають розвинених регіональних структур або відверто підтримують виконавчу владу. Хоча відомі випадки, коли подібні пропозиції робилися партіям, що декларують опозиційне ставлення до влади.

КВУ також відомі факти, коли членами комісій ставали особи, які перебувають на державній службі. Хоч після роз‘яснень ЦВК вони формально складали з себе повноваження, але в дійсності продовжували займати свої робочі місця та виконувати службові обов‘язки.

Іншим фактами, що викликали занепокоєння спостерігачів КВУ, були подання представників у комісії партіями, які публічно не заявляли про свій намір брати участь у майбутніх виборах, або навіть заявляли про принципову неучасть. За інформацією КВУ представникам таких партій за ведення представників в комісії пропонувалося певні матеріальні винагороди. Особливо це стосувалося партії "Громада", яка маючи пріоритетне право включення своїх членів в комісії, подала по всій Україні 186 осіб. Пізніше центральне керівництво партії “Громада” відкликало із окружних виборчих комісій велику кількість своїх представників.

Як позитивний, можна відзначити той факт, що всім партіям у 2002р.була забезпечена реальна можливість включити до складу окружної виборчої комісії (далі) ОВК своїх представників. В той же час, багато нарікань викликав проведений ЦВК розподіл керівних посад в окружних комісіях, внаслідок якого непропорційно багато місць в керівництві комісій отримав блок партій “За Єдину Україну”.

За даними моніторингу КВУ, окружні виборчі комісії в переважній більшості забезпечували організацію виборчого процесу на належному рівні. Досить численні порушення процедури засідань ОВК, які мали місце в перші тижні роботи комісій, на думку спостерігачів КВУ були зумовлені в основному недостатнім рівнем підготовки керівників та членів ОВК; удосконалюючи свою роботу більшість ОВК намагались виправляти ці недоліки. Таким чином, протягом основної частини виборчої кампанії більшість ОВК дотримувались встановленої законодавством процедури ведення засідань.

Дільничні виборчі комісії утворюються за рішенням сільських, селищних, міських, районних у містах рад не пізніше як за 45 днів до дня виборів, а у випадках, зазначених у Законі, за 5 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря і членів комісії за поданням відповідно сільського, селищного, міського голови чи голови районної в місті ради або за поданнями, підписаними щодо кожної кандидатури не менше як однією п'ятою депутатського складу відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті ради (при цьому депутат має право ставити підпис лише щодо однієї кандидатури до складу кожної виборчої дільниці) з обов'язковим включенням до складу цих комісій по одному представникові від політичних партій, виборчих блоків партій, списки яких зареєстровано для участі у виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, за наявності пропозицій відповідних місцевих осередків цих партій. Загальна чисельність членів дільничних комісій визначається кількістю поданих відповідно до цих вимог кандидатур, але не може бути меншою восьми. Підприємства, установи і організації, розташовані на відповідній території, територіальні органи самоорганізації населення, а в місцях компактного проживання національних меншин — створені ними громадські організації мають право пропонувати кандидатури до складу дільничних виборчих комісій.

Процес формування дільничних виборчих комісій (ДВК) на виборах у 2002р.відбувався доволі хаотично, з численними порушеннями процедури та строків їх формування. Хоча інформація про склад утворених ДВК повинна була бути оприлюднена не пізніше 26 лютого, навіть в останній тиждень перед виборами частина комісій залишалась не укомплектованими.

Визначальним фактором, що вплинув на процес формування дільничних виборчих комісій (ДВК) стала слабкість структур політичних партій, які не змогли запропонувати достатню кількість своїх реальних членів для формування складу ДВК. Намагаючись знайти людей для роботи в ДВК, партії вдавались до найпримітивніших методів – давались об‘яви в газетах, проводилось рекрутування в студентських гуртожитках; проте більшість партій і кандидатів просто недбало підійшли до формування ДВК.

Внаслідок цього у процесі формування ДВК вирішальну роль зіграли органи місцевої влади. Реально формування списків ДВК (як правило, більше ніж на половину) відбувалось безпосередньо виконкомами, або на базі підприємств та організацій; потім ці списки розподілялись між різними політичними партіями та штабами кандидатів, які (не маючи своїх кандидатур) подавали ці списки в ОВК. Таким чином, хоча формально дотримувалась процедура формування ДВК, дух закону порушувався. Такі факти були масовими, виключення складали лише деякі виборчі округи.

Сформовані ДВК в більшості перебували під впливом місцевої влади, часто в самих комісіях прослідковувались чітко визначені центри впливу, що було пов‘язано з тим, що значна кількість членів ДВК були працівниками однієї установи, родичами, або в інший спосіб пов‘язаними особами. Тим не менше, в той самий час, непідконтрольні місцевій владі суб‘єкти виборчого процесу, як правило отримали можливість включити своїх представників до складу ДВК, хоча їх, як правило, не було серед керівництва комісій.

Через неукомплектованість частини дільничних виборчих комісій, низький рівень підготовки їх членів, відверто недбале ставлення керівництва комісій до виконання своїх обов‘язків, абсолютна більшість ДВК не підготувались до організації голосування та проведення виборів на належному рівні. Переважна частина комісій була виявилась не забезпеченою необхідним для проведення виборів інвентарем (особливо це стосується кабінок для таємного голосування), на частині дільниць були відсутні списки виборців. Багато приміщень просто не відповідали елементарним вимогам для організації голосування.

На виборчих дільницях, де кількість виборців не перевищує 50 чоловік, дільничні виборчі комісії утворюються у складі голови комісії, секретаря і 1—3 членів комісії. Голова, заступник голови та секретар дільничної виборчої комісії також не можуть бути членами однієї політичної партії, виборчого блоку партій.

Вихід з такої ситуації запропонували члени ЦВК (Центральних виборчих комісій. Так, на думку фахівців цього органу, необхідно змінити порядок формування виборчих комісій. При створенні чотирьохрівневої системи комісій має бути такий механізм їх формування: територіальні має формувати Центральна виборча комісія за поданням суб’єктів виборчого процесу або місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування пропорційно. Така ж сама субординація у формуванні цих органів має прослідковуватися по всій вертикалі виборчих комісій.

Наступним недоліком виборчого процесу, що істотно впливає на функціонування регіональних комісій, на думку експертів ОБСЄ, є недосконалий механізм формування керівництва цих комісій. Це пов’язано з непропорційним представництвом голів, заступників голів, секретарів комісій від відповідних політичних партій, виборчих блоків партій або окремих кандидатів. Таке положення порушує принцип рівних можливостей для кандидатів. Проблемна ситуація виникає через те, що діючі закони про вибори народних депутатів передбачають механізм обрання голів, заступників голів, секретарів комісій відповідними місцевими радами.

Слід зазначити, ЦВК та багато окружних виборчих комісій виконували свої обов‘язки достатньо професійно. Більшість з них намагалося дотримуватись відповідних процедур та вчасно реагувати на звернення до них. ЦВК надавала всіляку допомогу у роботі міжнародних спостерігачів. Єдиним не до кінця зрозумілим моментом у її діяльності було рішення скасувати реєстрацію сотень кандидатів за звинуваченням у помилках при заповнені податкових декларацій. Виборче законодавство надає широкий спектр повноважень ЦВК у визначенні, які помилки у податковій декларації є “істотними”, а які ні, однак залишається невідомим мотивація таких рішень. Це породило упередження, що законодавство в цій частині застосовувалося вибірково.

Після формування дільничні комісії не функціонували ефективно. КВУ спостерігав високий рівень некомпетентності та багато порушень відповідних процедур. Часто це було ненавмисним. Члени комісій просто не мали достатнього навчання та ресурсів для того, щоб виконувати свої обов`язки ефективно. Але, не зважаючи на це, дільничні комісії не змогли відстоювати інтереси громадськості практично на кожному кроці виборчого процесу.

Одною з сфер, у якій дільничні комісії та місцеві адміністрації не забезпечили законність виборів, була підготовка списків виборців. Хоча деякі комісії взяли на себе ініціативу перевірити списки, більшість приймала списки, які не були достатньо перевірені. Траплялися численні випадки, коли у списках зустрічалися прізвища померлих, коли виборці жили у неіснуючих будинках або коли їх рахували двічі. За оцінками КВУ загальнонаціональний список виборців збільшений приблизно на 3%.

Із вище викладеного можна зробити висновок, що, скоріше за все, згідно з новим виборчим законом формувати регіональні виборчі комісії будуть вищестоящі органи, це ж посилить субординацію системи органів та слугуватиме покращенню координації діяльності цих органів.

Отже,зміни у обсязі компетенції виборчих комісій пов'язані насамперед з підвищенням їх правового статусу, соціальної значущості в процесі організації виборів, а також із застосуванням нової виборчої системи на виборах народних депутатів України.Основним проблемним питанням організації виборів є відсутність координації дій всієї системи виборчих комісій. Це стало наслідком окремих прорахунків законодавця, під час підготовки виборчого законодавства. Як відзначають міжнародні експерти, для подолання проблеми координації роботи виборчих комісій, слід внести деякі корективи до окремих правових інститутів.

3. Ведення передвиборчої агітації. Голосування.

Виборчий процес— це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Як показала практика, для успішного проведення передвиборної кампанії недосить просто витратити великі кошти на пропаганду певних ідей. Необхідно врахувати чимало факторів — насамперед соціально-психологіч ного характеру, які б забезпечували ефективність вжитих заходів.

Одна із стадій виборчого процесу передбачає ведення передвиборчої агітації. Виборче законодавство України, як і подібне законодавство інших країн, незалежно від виду виборів завершення цієї стадії пов'язує з передднем виборів. У день виборів агітація за кандидатів забороняється. Це загальне демократичне правило, що діє в усіх країнах, де проводяться вибори. Однак щодо початку цієї стадії у виборчому законодавсті більшості країн подібна єдність відсутня. Початком передвиборчої агітації може бути день оголошення дати голосування (Польща, Румунія), опублікування списку кандидатів Міністерством юстиції (Литва), конкретно визначений день до дати голосування (15 днів Туреччина, 21 день — Ізраїль). В Україні на всіх виборах початок передвиборчої агітації за кандидатів, пов'язаний з моментом реєстрації: списків кандидатів у народні депутати України від політичних партій, виборчих блоків партій Центральною виборчою комісією у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, окружними виборчими комісіями — кандидатів у народні депутати України у одномандатних виборчих округах; Центральною виборчою комісією — кандидатів у Президенти; окружними територіальними виборчими комісіями — кандидатів на місцевих виборах.

Виборчим законодавством більшості країн світу закріплені подібні принципи передвиборчої агітації на виборах. Це насамперед свобода агітації, створення юридично рівних можливостей усім кандидатам на виборах, неупереджене ставлення з боку держави, її органів, посадових осіб тощо до всіх кандидатів, контроль над використанням фінансово-матеріальних засобів на виборах. Такі принципи регламентації передвиборчої агітації покладені в основу масиву всього виборчого законодавства України.

Передвиборча агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.

Громадяни України, політичні партії, об'єднання громадян, трудові колективи підприємств, установ і організацій мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів. Їхні політичні, ділові й особисті якості, а також платформи тих партій і виборчих блоків, які висунули кандидатів, вести агітацію за або проти кандидата на зборах, мітингах, у бесідах, у пресі. на радіо і телебаченні”

Кандидати у депутати, їх довірені, а також уповноважені особи політичних партій, виборчих блоків партій проводять зустрічі з виборцями як на зборах, так і в іншій зручній для виборців формі.

Передвиборча агітація фінансується за змішаним принципом: за рахунок коштів Державного бюджету України, причому кандидатам гарантується рівне забезпечення передвиборчої агітації відповідно до вимог спеціальних виборчих законів, за рахунок коштів власних виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів на виборах.

Належне проведення передвиборчої агітації забезпечується насамперед гарантіями діяльності кандидатів та інших суб'єктів виборчого процесу. Маються на увазі рівні права кандидатів на сприяння у проведенні передвиборчої агітації з боку виборчих комісій, державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування тощо; право кандидатів на безплатний проїзд, звільнення кандидатів від виробничих або службових обов'язків на час виборчої кампанії, недоторканість кандидатів, право партій, виборчих блоків партій мати уповноважених осіб, право окремих кандидатів мати довірених осіб, які представляють їхні інтереси під час виборчого процесу у взаємовідносинах громадян, органах місцевого самоврядування, виборчих комісіях, а також виборцями.

Згідно законодавству, предвиборча агітація здійснюється на засадах гласності і відкритості, свободи агітації; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженності до кандидатів з боку органів державної влади органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Усі друковані матеріали предвиборчої агітації повинні містити інформацію про організацію, установу та осіб, відповідальних за їх випуск, вихідні данні установи, що здійснила друк, відомості про загальний тираж відповідного друкованного матеріалу. Забороняється розміщення цих матеріалів на будівлях, що є пам`ятками архітектури, та в місцях, де вони перешкоджа ють безпеці дорожнього руху. Участь у предвиборчій агітації забороняється органам державної влади, включаючи судові органи та органи прокуратури, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам, членам виборчих комісій та особам, які не є громадянами України.

Поширення анонімних агітаційних матеріалів, що дискредиту ють кандидата в Президенти України, забороняється. Перешкодження здійсненню права вести передвиборчу агітацію, а також зловживання правом на ведення такої агітації тягне за собою також відповідальність за чинним законодавством.

Розглянемо передвиборчу агітацію на виборах 2002р. Заборона на ведення виборчої агітації в період до 9 лютого 2002р.не виправдала себе, в першу чергу, через правову невизначеність поняття “агітація” як такого. Практично всі партій/блоки – суб‘єкти виборчого процесу в тій чи іншій формі порушували вказану заборону. Можливість для довільного трактування законодавства в даному випадку призвела до того, що ця заборона не лише не стала перешкодою для порушень законодавства під час проведення агітації, а швидше навпаки – створила умови до вибіркового підходу до оцінки ступені законності тих чи інших дій суб‘єктів виборчого процесу.

Що стосується періоду, коли виборча агітація була дозволена, то рівні умови для проведення агітації різними суб‘єктами виборчого процесу також не були забезпечені. Спостерігачі КВУ зафіксували численні факти використання адміністративних важелів впливу для сприяння в проведенні агітації одним суб‘єктам виборчого процесу, а також для створення перешкод іншим. Були зафіксовані численні випадки використання посадовими особами свого службового становища (в т.ч. з залученням державних коштів, службового транспорту, засобів зв‘язку і т.і.) для підтримки окремих суб‘єктів виборчого процесу. Агітація з боку держслужбовців носила масовий і демонстративний характер.

Оскільки органи місцевої влади в більшості випадків не визначили місця для розміщення матеріалів передвиборчої агітації, як правило було важко встановити ступінь законності того чи іншого розміщення агітаційних матеріалів. Це створило передумови для довільного трактування положень закону працівниками правоохоронних органів і комунальних служб, і відповідно, – для вибіркового підходу при їх реагуванні на випадки розповсюджування агітаційних матеріалів активістами різних партій. Це стало однією із основних форм тиску на суб‘єкти виборчого процесу в процесі виборчої агітації.

На початку агітаційної кампанії спостерігачі КВУ відзначали, що порівняно з попередніми виборами зменшилась кількість порушень, що стосуються недотримання вимог до виготовлення агітаційної продукції. Проте, оскільки ніхто із порушників не був покараний, ця тенденція не збереглась. Більшість суб‘єктів виборчого процесу (як партії/блоки так і кандидати) не приділяли належної уваги дотриманню вимог законодавства при виготовленні агітаційної продукції. Численними були також інші порушення, пов‘язані із проведенням виборчої агітації – наприклад агітація шляхом безкоштовного надання товарі чи послуг.

Крім того, спостерігачі КВУ багато порушень, пов‘язаних з використанням ЗМІ для виборчої агітації. Вони стосувались насамперед: не оприлюднення розцінок вартості реклами в ЗМІ; безкоштовне надання рекламної площі для агітації за окремих суб‘єктів виборчого процесу в державних ЗМІ; поширення через ЗМІ неправдивої та наклепницької інформації.

Як недоліки передвиборної агітація можно викласти:

Перша - вплив органів місцевої влади на процес передвиборної агітації. В усіх цих областях відкрито чи приховано відбулося зрощення місцевого керівництва з фінансовими групами, які і представляли дані партії. Найбільш яскравим прикладом можна вважати ситуацію у Дніпропетровській області у 1998р., де підвищення пенсій на 10 гривень протягом 3 місяців перед виборами пропаганда пов’язала із головою Дніпропетровської обласної ради П.Лазаренком. Цей метод не новий . Природно, що після виборів виплата надбавок припинилася. Обласна організація “Громади” взагалі планувала набрати 1 млн. голосів, а набрала тоді “лише” 600 тис. і вважає це поразкою.

Нечіткі формулювання закону, щодо ведення виборчої агітації та відсутність чітких санкцій щодо порушень також є значними недоліками, через які деякі учасники виборчих перегонів поводилися безкарно

Незважаючи на вищевказані проблеми, більшість партій та кандидатів мали можливість проводити агітаційну кампанію. Інтенсивність цієї кампанії відрізнялася географічно: з більша кількість заходів проводилася у промислових, міських зонах та на заході країни. Сільські ж виборці мали меншу кількість інформації для усвідомленого вибору. Інформація ця зазвичай була стосувалася провладних партій та кандидатів.

Кожна потужна партія та блок неодноразово порушували норми закону, що стосувалися передвиборчої агітації. Багато кандидатів в одномандатних округах здійснювали безкоштовне надання товарів та послуг виборцям, що стало основною рисою їх кампаній. Більшість партій, блоків та кандидатів почали вести кампанію задовго до 9 лютого, першого дня, коли було юридично дозволено агітацію. Також частими були порушення щодо оформлення виборчих матеріалів, яким бракувало необхідної інформації щодо джерела видання, накладу. Багато матеріалів не були зареєстровані у відповідній виборчій комісії. У деяких випадках місцева влада сприяла плутанині, не надаючи список місць, відведених для розташування виборчих плакатів, як це вимагає законодавство. Оскільки ніхто не був покараний за ці порушення, то очікувати, що виборчі кампанії у майбутньому будуть проводитися без подібних порушень, виборча камапанія 2002 р. не дала підстав.

Процес голосування 31 березня 2002р.відбувався в умовах хаосу по всій країні. Дільничні комісії, не маючи досвіду, відповідного навчання та з поганим матеріально-технічним забезпеченням, були неспроможні організовувати вибори за визначеним законодавством порядком. На дільницях утворювалися численні черги, виборці чекали іноді по декілька годин аби отримати бюлетені від членів комісій. Ці проблеми були особливо гострими на тих дільницях, де комісії були укомплектовані у лічені дні перед виборами.

Більшість дільниць відкрилося вчасно та відповідно з процедурою. Однак траплялися затримки, які ставилися через те, що комісії не встигали відмітити в бюлетенях скасування реєстрації кандидатів, яку було скасовано за день до голосування.

За спостереженнями КВУ багато дільниць були розташовані у невідповідних приміщеннях, у кімнатах, які були замалі та темні та мали недостатню кількість кабінок для голосування. Через нестачу кабінок для голосування виборці чекали у черзі, щоб проголосувати таємно. Багато виборців робили позначки у бюлетенях поза кабінками. Інші просто йшли з дільниці не проголосувавши. За оцінками КВУ близько 15% електорату з через проблеми з організацією виборчого процесу не змогли реалізувати своє право вільного волевиявлення.

Невідповідності у списках виборців спонукали членів деяких дільничних комісій йти на зустріч незареєстрованим особам, які вимагали бюлетені. Навіть коли ці виборці не мали відповідного посвідчення, дільничні комісії дозволяли їм голосувати, якщо вони знали цих осіб особисто. Однак, занепокоєння викликає практика дозволу голосувати від імені членів сімей, які, буцімто, не змогли прийти на виборчу дільницю у день виборів. КВУ помітив такі випадки у кожному регіоні, але особливо у Вінницькій, Харківській, Волинській, Київській та Херсонській областях.

Найбільше занепокоєння у КВУ викликало явище організованого голосування з відкріпними посвідченнями, яке було широко розповсюдженим. Українське законодавство дозволяє громадянам голосувати будь в якому місці країні, якщо вони отримають “відкріплювальне посвідчення” за місцем проживання. Певна кількість кандидатів скористалися з цього положення, аби організувати масові міграції виборців з вікріплюваними посвідченнями до своїх округів. У деяких випадках кількість таких виборців була дуже високою і сягала до 8,000 осіб. Це призвело до ситуації, коли дільничним комісіям не вистачало бюлетенів для того, щоб мешканці по округу могли проголосувати. КВУ також має підстави вважати, що деяким виборцям було дозволено проголосувати більше одного разу, шляхом звичайного переїзду від однієї дільниці до іншої.

Висновок по розділу: передвиборча агітація, як політичний феномен, виникає тільки у період виборчій компанії, намагаючись в концентрованій, переконливій формі донести до виборців зміст політичних програм. Проведення її керується певними правилами та положеннями, хоча "чиста" передвиборча агітація майже неможлива, так як завжди обтяжена умовами виборчої системи або недосконалістю виборчого законодавства. Але саме від її ефективності залежать найчастіше результати голосування. Перемагає саме той, хто зможе переконати виборця. Адже голосування - це свідомий процес вибору, а передвиборча агітація - це комплекс заходів цілеспрямованого впливу з боку певного суб`єкта виборчого процесу на свідомість виборців з метою спонукання їх до здійснення акту вибору на користь цього суб`єкта.

4.Порівняний аналіз виборів до Верховної Ради України в 1998 і 2002 р.р..

На виборах народних депутатів 29 березня 1998р.Комітету виборців України вдалося залучити близько 18000 незалежних спостерігачів В день виборів у 2002р. до спостереження за ходом голосування і підрахунку голосів КВУ залучив близько 24 тисяч спостерігачів, які працювали на виборчих дільницях в якості кореспондентів газети “Точка Зору”, а також як спостерігачі за місцевими виборами.

Координаційні центри Комітет виборців України (далі КВУ) в округах, областях та Центральний офіс в Києві постійно збирали та аналізували інформацію про хід голосування, роботу спостерігачів, порушення виборчого законодавства та ін.

Можно зробити наступні висновки про перебіг виборів 1998р. і 2002р.:

Загалом вибори в Україні пройшли вільно, чесно і відкрито. Головна тенденція - громадяни обрали тих депутатів та ті партії, за які вони реально голосували.

В деяких округах зареєстровані певні порушення, але вони не плинули суттєво на хід виборів.   Головне порушення на парламентських виборах 1998 року -  порушення таємниці голосування. Процес голосування займав багато часу у зв`язку з тим, що було багато кандидатів та бюлетенів. Для того, аби отримати бюлетені, виборці мали витратити від 30 хвилин до 2 годин. Люди ставили позначки в бюлетені не тільки в кабінках для голосування, але й за їх межами.  Викликала стурбованість присутність на дільницях великої кількості членів виборчих комісій, міліції, довірених осіб кандидатів, що суттєво вплинуло на час визначення результатів. Було зафіксовано також декілька випадків вкидання бюлетенів, що були видані виборцям сторонніми особами. Через великі черги значна кількість виборців не змогла проголосувати до закриття виборчих дільниць. Тому в деяких випадках виборчі комісії дозволяли виборцям голосувати після 10 години вечора, використовуючи для цих цілей переносну виборчу скриньку. Підрахунок голосів також тривав дуже довго.

Найтиповіші види порушень, що були зафіксовані у 1998 та 2002 р.р.:

Втручання місцевої влади у перебіг виборів. Спеціальні представники владних структур працювали на виборчих дільницях, що законом не передбачено.

2. Агітація в день виборів, в тому числі і на виборчих дільницях.

3. Надання переваги деяким кандидатам при розміщенні агітаційних плакатів на дільницях.

4. Спостерігачів не пускали на дільницю або не дозволили спостерігати за підрахунком голосів.

5.Спостерігачі КВУ зафіксували також низку незначних порушень, типових для всіх виборчих процесів в Україні: комісії розпочинали свою роботу з запізненням, на дільницях траплялися випадки агітації.

Вибори 31 березня 2002р. показали, що в Україні залишилася проблема з організацією процесу голосування. Недостатня облаштованість та забезпечення виборчих дільниць, низький рівень підготовки членів дільничних комісій створювали черги та хаотичне голосування виборців у не відведених для цього місцях, що жодним чином не сприяло таємності голосування.

Іншою, набагато суттєвішою проблемою, стало масове застосування на виборах 31 березня 2002р.практики використання відкріпних талонів для голосування не за місцем проживання. Скориставшись цією нормою в Законі про вибори народних депутатів України, багато кандидатів організовували виїзди виборців в інші округи з відкріпними талонами. Це явище було зафіксоване у всіх регіонах України. Іноді кількість "привезених" на округ виборців сягала 8 тисяч осіб. Саме ці люди створювали на дільницях черги, а також використали велику кількість бюлетенів, що не дозволило проголосувати виборцям, які мешкають в даних округах. Однак ці зловживання не є прямим порушенням Закону про вибори, за винятком тих випадків, коли одна особа мала декілька відкріпних талонів.

Хотілось би виділити організовану роботу Центральної виборчої Комісії, яка  не зважаючи на те, що Закон про вибори та бюджет були прийняті з запізненням, змогла організувати процес виборів у відповідності з законом, чесно і відкрито.

На виборах у березні 1998 року в Україні вперше як реальна сила виступили політичні партії. Вони по-різному впоралися зі своїм головним завданням - вплинути на електорат. Сам електорат був, є і залишається головним суб’єктом політичного процесу на виборах. Партії та окремі кандидати можуть вступати з ним у відносини кооперації, домінування, підпорядкування чи навіть залякування, але окремі партії приходять та відходять, а електорат залишається завжди.

Перед виборами робилося багато прогнозів щодо участі населення в голосуванні та результатів виборів. Деякі з цих прогнозів підтвердилися, інші виявилися хибними. Зокрема, підтвердилися прогнози щодо участі виборців у голосуванні. Протягом декількох місяців опитування фіксували збільшення бажаючих брати участь у виборах, кількість бажаючих на другу декаду березня становила майже 71% опитаних респондентів. Фактично прийшло до виборчих скриньок 70,7% виборців.

Якщо подивитися на результати виборів-98, то найбільш вдалими були кампанії партій, які використовували соціал-демократичну ідеологію у своїх програмах. З політологічної точки зору, якщо базуватися на заявах та програмах партій, у березні перемогли соціал-демократи. Проте післявибірний курс уряду навряд чи можна вважати соціал-демократичним. У класичному розумінні соціал-демократична модель суспільства передбачає розподіл більшості коштів, які циркулюють у країні, через державний бюджет. Податки на юридичних та фізичних осіб дуже високі, але держава гарантує громадянам безкоштовні або майже безкоштовні соціальні послуги: освіту, охорону здоров’я, громадський транспорт та забезпечення інших нагальних потреб.

нормам можна відзначити, що хоча були відмічені деякі позитивні моменти, було зафіксовано також багато проблем.

Найважливішим позитивним здобутком виборів 2002р. став високий рівень відкритості виборчого процесу. Це виявилось в тому, що спостерігачі, представники ЗМІ в більшості випадків змогли реалізувати своє право на отримання інформації про хід виборів, а також доступ до відповідних документів, в т.ч. отримання копій протоколів про результати голосування. В поєднанні з цим, опублікування ЦВК результатів голосування з усіх виборчих дільниць стало серйозним кроком з точки зору підвищення довіри до офіційних результатів виборів, хоча процедура співставлення даних про результати голосування вимагає додаткової роботи.

В той же час, вибори не стали в повній мірі загальними, оскільки багато виборців не змогли проголосувати через погану організацію процесу голосування на виборчих дільницях. Таким чином, відсоток виборців, що проголосували в більшій мірі є показником низької пропускної здатності виборчих дільниць, ніж активності виборців, що була вищою.

Крім того, вибори важко назвати вільними через активне втручання владних інститутів у хід виборчої кампанії, тиск на виборців та суб‘єктів виборчого процесу. Як наслідок, не були гарантовані рівні умови для всіх учасників кампанії, в першу чергу щодо проведення агітації, а також щодо доступу до ЗМІ.

Через серйозні недоліки в організації голосування вибори значною мірою не були таємними; велика частина виборців голосувала поза межами кабінок для голосування, що створювало умови для контролю за їх волевиявленням.

Активна діяльність на виборах інститутів громадянського суспільства позитивно вплинула на їх хід з точки зору наближення до загальноприйнятих демократичних стандартів. Проте, робота недержавних організацій проводилась як правило не завдяки сприянню їх роботі з боку державних і виборчих інституцій, а швидше навпаки. Приміром, місцеві громадські організації так і не отримали можливості виставляти своїх офіційних спостерігачів для спостереження за ходом голосування і підрахунку голосів, що стало кроком назад в порівнянні з попередніми парламентськими виборами.

Висновок.

Верховна Рада, по Конституції, остаточно втратила колишній статус вищого органа державної влади і вперше придбала основні риси парламенту України – єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органа законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органа законодавчої влади є його єдність, винятковість, універсальність у системі органів державної влади, що обумовлена насамперед унітарним характером нашої держави, його внутрішньою структурою.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади – загальнонаціональних чи місцевих – крім Верховної Ради.

У ході побудови нового суспільства збагачується зміст демократії, відпадають історично сформовані обмеження, різноманітніше стають форми здійснення народовладдя. Цей процес розгортається в нерозривному зв'язку з розвитком української державності, яка сама перетерплює якісні відновлення.

Зараз політичне життя тече дуже стрімко. Чимало йшло спорів про шляхи розвитку Верховної Ради, що мають пряме відношення до депутатського статусу. Стихійні зміни в основах громадського життя, що відбулися за останні роки, об'єктивно вимагають їхнього напрямку у русло соціально-економічних і політико-правових перетворень. Варто визнати, що народний депутат прямий обранець народу, який завоював право представляти його інтереси. Нині народний депутат став політиком.

З перетворенням депутата з примари народної волі в її живе і діяльне втілення в нашому суспільстві вперше з'являється дійсна політична боротьба.

Відновлення роботи Ради, наповнення її новим змістом у значній мірі залежить від того, хто входить до складу депутатського корпуса, які його зв'язки з народом, наскільки ефективно депутат реалізує волю виборців. Однак не проста це річ – воля виборців. Її прояв і формування, впровадження в рішеннях органів влади і керування – процес надзвичайно складний і багатогранний. Це складена діяльності депутатів, державних і суспільних органів, самих виборців.

Справа полягає в тому, що народна воля – не просто арифметична сума окремих воль, тим більше, що за нею коштують різноманітні соціальні устремління і бажання. У ній своєрідно з'єднуються особисті і загальнодержавні інтереси, причому далеко не завжди перемагає загальний інтерес. Нерідко групові, егоїстичні пріоритети й амбіції беруть нагору, стаючи реальною силою, що стає перешкодою, здавалося б, загальновідомих істин, не потребуючіх докази.

Результатом успішної парламентської діяльності, її кінцевою метою, є стійкість суспільства, міцність державної влади і перебування того політичного курсу, що найбільшою мірою відповідає суспільним інтересам. Переродження парламентської діяльності, тобто применшення загальнодержавної справи на користь партикуляризму, сепаратистських тенденцій, неминуче, якщо депутати вище державних інтересів ставлять партійні, національні, регіональні й інші інтереси.

Нашому суспільству пора вже усвідомити те, що давно відомо культурному світу: парламент, як такий, існує не для того, щоб депутати пробивали там специфічні інтереси своїх виборців, груп і партій, до яких вони належать, чи яким симпатизують. Відповідно до щирого свого призначення парламент – це представницький орган для узгодження соціальних інтересів, приведення їх до загального знаменника – інтересам держави і також, при демократичній формі правління – інтересам усього народу.

Звичайно, можна морально засудити споконвічне прагнення політичних сил тягти на себе куцу державну ковдру, але куди більш корисно не моралізування, а встановлення правових, насамперед, конституційних інститутів, що забезпечують парламенту, так само як і вищим органам виконавчої і судової влади, можливість діяти строго в інтересах усього суспільства, не піддаючи тиску з поза, диктату зверху, тобто вести ці справи вільно і під свою відповідальність.

Як відомо, будь-який закон живе тільки тоді, коли він виконується всіма і повсюдно. Тому зміст закону, зміст кожної його норми повинні добре знати усі, хто покликаний проводити відповідні норми в життя. У Закону “Про статус народного депутата України” є в цьому відношенні своя істотна особливість. Вона полягає в тому, що головне “діюче обличчя”, у роботі якого знаходить своє втілення закон це є депутат.

Одночасно з цим нерозривно залишилася проблема гармонізації інституту депутатського імунітету з вимогами Конституції, а також приведення Закону України “Про статус народного депутата України” у відповідність з Основним Законом у частині, що стосується обсягу парламентського імунітету, процедури його позбавлення тих депутатів, у відношенні яких Верховна Рада прийняла відповідне рішення.

У відношенні депутатської недоторканності, як було відзначено раніше, багато правознавців сходяться на тім, що депутатська недоторканність повинна бути не абсолютної (як це є сьогодні в Україні), а мати винятково обмежений характер. Крім того, переслідування за прорахунки в депутатській роботі повинні мати конкретні підстави. І це необхідно зафіксувати на законодавчому рівні. Варто також визнати той факт, що в умовах демократії, не можна вести розмову про зняття недоторканності як такий. Доцільніше говорити саме про обмеження імунітету і чіткому закріпленні цього обмеження в українському законодавстві.

Аналіз діючого законодавства в області гарантій діяльності народного депутата дозволяє зробити висновок про те, що існуюча система гарантій надає депутатам можливість безперешкодно й ефективно брати участь у здійсненні Верховною Радою державної влади, виражати волю й інтереси народу. Подальше удосконалювання гарантій депутатської діяльності повинне йти не стільки за рахунок зміни і доповнення діючого законодавства, що досить широко і різнобічно регулює процес забезпечення депутатських повноважень, скільки шляхом чіткого функціонування державних органів, громадських організацій, а також поліпшення діяльності посадових осіб і громадян, відповідальних за створення сприятливих умов для здійснення депутатських повноважень; твердження принципу невідворотності дисциплінарної й іншої відповідальності посадових осіб за порушення прав і обов'язків депутатів; з'ясування причин труднощів у діяльності депутатів.

Таким чином, чітка організація функціонування Верховної Ради України як єдиного законодавчого органа України є необхідною передумовою успішного проведення реформ, а законодавча діяльності в ряді інших функцій держави стає пріоритетною.

Список використаної літератури:

1.Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 140-143

2.Закон України “про вибори народних депутатів” із змінами і доповненнями 18.10.01 № 2766-III//Відомості Верховної Ради 2001 - № 51-52-Ст.265.

3.Закон України “Про статус народного депутата України” від 17 жовтня 1992р.у редакції від 15.01 1998 // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 24. – Ст. 169

4.Закон України “Про комітети Верховної Ради України” від 4 квітня 1995 р. у редакції від 14.07.1998. // Голос України. – 1998. – від 4 серпня.

5.Закон України “Про відкликання народного депутата України” від 2 грудня 1995.// Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 41. – Ст 299-300

6.Положення про посвідчення народного депутата України і нагрудний знак “Народний депутат України”. Затверджено Постановою Верховної Ради України від 3 березня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 25. – Ст. 145

7. Закон України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 14.01.1998р. № 14/98-ВР//Відомості Верховної Ради України – 1998. - № 3-4 – Ст. 15.

8. Закон України “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів” від 04.02.1994р. № 3949 – XII // Відомості Верховної Ради України 1994.- № 24- Ст. 180.

9.Авак’ян С.А. Депутат: статус і діяльність. – М.: політ. літ-ра, 1991. – 287 с.

10.Андрєєва И. Ще раз про пільги, привілеї і депутатську етику. // Народний депутат. – 1991. - № 10. – С. 56-58

11. Баймуратов М.А., Нгуен Онь Туан Правовий статус народного депутата України // Вісник ОДІВД. – 1998. - № 4. - С. 3-7

12. Безкутів А.А. Правовий статус радянського депутата.—М.: у “Знання”, 1974. – 64 с.

13.Вітрук Н.В. Про категорію правового положення депутата в соціалістичному суспільстві. // Радянська держава і право. – 1984 - №12. - С.15-18

14.Вітрук Н.В. Структура правового статусу депутата (питання теорії), — у книзі закон про статус депутатів на практиці. – Ярославль: у Ярославського університету, 1976. – 287с.

15.Гавриляка А. Щодо удосконалення управлінської діяльності Верховної Ради. // Право України. – 1997. - № 6. - С. 49-53.

16.Давидов Р.К. Право депутатського запиту в Радянській загальнонародній державі. – М.: “Юрид. лит-ра”, 1989. – 98 с.

17.Задорожня Н. Гарантії трудових прав депутата // Одеський вісник. – 1998. - 4 квітня.

18.Зинов'єв А.В. Статус народного депутата в СРСР. – Л.: “Политий. издат”., 1987 – 98 с.

19.Коментар до Конституції України — К.: Інститут законодавства Верховної Заради України. – 1998. – 412 с.

20. Конституційне право України. / за ред. проф. В.Ф. Погорілка – К.: “Наукова думка”, 1999. – 734 с.

21.Кузнєцов И.Н. Компетенція вищих органів влади і керування СРСР. – М.: “Юридична література”, 1970. – 120 с.

22.Лінецький С. Депутатський імунітет – pro i contra. // Юридичний вісник України. – 1999. - № 10. - 11-17 березня.

23.Мальцев Г., Екімов А. Чи буде у нас дійсний парламент? // Народний депутат. – 1992. - № 7. - С. 20-26

24.Манчуленко Г., Филипчук В. Народний депутат України: конституційно-правовий статус // Віче. - № 1. – 1998. - С. 3-11

25.Мікулін В.П. Особливості притягнення депутатів як обвинувачених. / Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх вирішення.Уряду України. Президинту, законодавчій, виконавчій владі. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників.—ДО., 1997, Т.VII, – С. 292.

26. Мелащєнко В. Ф. Основи конституційного права України. – К.: “Вентурі”, 1995. – 238 с.

27.Муравин А. Депутатська недоторканність і карно-процесуальний закон // Юридичний вісник. – 1997. - № 1. - С. 102-104

28.Онопенко В. Депутатська недоторканність: за і проти. // Голос України, 1999. - № 47.

29.Основи конституційного права України / за ред. В.В. Копєйчікова.– К.: “Юрінком Інтер”, 1998. – 205 с.

30.Петровский В. Депутат і політика.// Народний депутат. – 1992. - № 1. - С. 80-84.

32. Зливу А.Я. Депутатський запит (Посібник для слухачів народних університетів). – М.: “Знання”, 1988. – 68 с.

33.Теплюк М., Ющик О. Законодавча ініціатива і її реалізація в законодавчому процесі. // Віче. – 1995. - № 7. - С. 13-18

34.Хавронюк М. Подвійні стандарти недоторканності. // Юридичний вісник України. – 1998. - 9 –15 липня.

35.Шпаків Ю. Фальсифікація // Правда. – 1991. - 22 липня.

36Юридичний енциклопедичний словник. – М.: “Радянська енциклопедія”, 1987. – 598 с.