Специфікація та виокремлення особливостей художнього методу в творчості Чарльза Діккенса

„СПЕЦИФІКАЦІЯ ТА ВИОКРЕМЛЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ХУДОЖНЬОГО МЕТОДУ В ТВОРЧОСТІ Ч. ДІККЕНСА” ПЛАН 1. Аналіз стилю та індивідуальності манери письма Ч. Діккенса. 2. Проблема добра і зла в романах Ч. Діккенса „Пригоди Олівера Твіста” та „Ніколас Нікльбі”. 3. Аналіз художніх засобів передачі образу дитини

і теми дитинства в творі „Пригоди Олівера Твіста”. 4. Жорстоке виховання як причина моральної трагедії головного героя роману Ч. Діккенса «Ніколас Нікльбі». 1. Аналіз стилю та індивідуальності манери письма Ч. Діккенса. Індивідуальна своєрідність творчого почерку письменника склалася вже на ранньому етапі його розвитку. Вже в першому романі Ч. Діккенса, в “Записках

Піквікського клубу”, виникає той художній сплав з його неописовою привабливістю, який і називається стилем Ч. Діккенса. Індивідуальна своєрідність художника великою мірою виникає як органічний сплав рис і якостей, багато з яких не обов’язково притаманні лише йому. Однак не рідко індивідуальна неповторність виступає настільки яскраво і чітко, що може бути розпізнана в якій-небудь одній особливості стилю.

Реалізм Ч. Діккенса – навіть в порівнянні з реалізмом його сучасників в Англії (наприклад, Теккерея або Гескелл) – надзвичайно своєрідний. Епічно широка, об’єктивна картина навколишнього світу, яким він виникає в романах Ч. Діккенса, настільки сильно прикрашена авторським ставленням, так багато в ній суб’єктивного початку, що в очах деяких його сучасників Ч. Діккенс представлявся скоріше продовжувачем рамантиків, ніж

істинним реалістом. Своєрідними творчими манерами Діккенса-реаліста являються всі прямі способи впливу на емоції читача. Карикатура, гротеск, перебільшення, насмішка, відкрита іронія, сарказм, поетична інвектива – всім цим користується письменник при зображенні темного світу і зла. М’який гумор, співчутлива авторська характеристика, поетично припіднятий тон опису, накінець глибоко зворушливі, сентиментальні сцени, задушевна

інтонація – все це служить письменникові для зображення світлого світу і добра. Реалістична проза Ч. Діккенса, в якій велику роль відіграє пряма авторська оцінка, навмисне зусилля, перебільшення негативних рис персонажів, представляє собою, можливо, одне із крайніх виражень того типу реалізму, який нерідко жертвує зовнішньою правдоподібністю, побутовою достовірністю задля сили емоційного впливу. Гротескне загострення типічних рис образу виявляється художньо

дуже виразним, оскільки внутрішні людські пороки і потворності, винесені на поверхню, особливо чітко постають в сильно перебільшеному, підкресленому вигляді. Потрібно зазначити, що сам письменник, поставивши собі за мету зображати звичайних людей в самих типових умовах життя, з побоюванням ставився до перебільшення, гротеску, вважаючи його відхиленням від реалізму. Тому Діккенс-теоретик виявлявся більш боязким в деклараціях про своє мистецтво, ніж в художній практиці.

Саме ті англійські письменники другої половини XX ст які вважали необхідним притримуватися строгої формальної “правдоподібності” своїх образів і ситуацій, засуджували схильність Ч. Діккенса до перебільшень і гротеску, рахуючи її відхиленням від “істинного” реалізму, під яким вони розуміли натуралістичне копіювання життя. Образ Ч. Діккенса – особливо раннього Ч. Діккенса – носить відкритий, незашифрований характер, типові якості

героя ніби написані у нього прямо на обличчі. Так, суворе, грубе обличчя, холодні неспокійні очі, непривітні манери, буркотливий незадоволений тон відразу видають в Ральфа Нікльбі чоловіка жорстокого, замкнутого в собі. І в внутрішньому образі, і в манері говорити, і в будь-якій деталі образу і оточення зображувальної людини письменник розкриває

її характер, її внутрішній світ. Тому настільки зловісними виступають Ральф Нікльбі, Фейгін, Монкс, Сквірс, Квілп, Сайкс; тому так привабливі обличчя Олівера Твіста, містера Піквіка, Кет Нікльбі, Нелл, Рози Мейлі. Все сказане зі злом несе на собі відбиток потворного, нечистого, похмурого, тоді як добро виступає в світлих і чистих тонах. Відкритий, незашифрований характер образів

Ч. Діккенса знаходить наочне вираження в підборі імен дійових осіб його творів. Продовжуючи сатиричну традицію англійських письменників минулого – Бен-Джонсона і Шеридана, Філдінга і Смоллета, – він дозволяє читачу зразу розпізнати внутрішню сутність людини, даючи їй оцінку в імені. Наприклад, в “Піквікському клубі” багаслівний і хвастливий персонаж іменується як Джингл (від англ. “to jingle” – дзвеніти), насуплений, самовдоволений

і грубий поміщик названий Болдуіг (від слів “bold” – самовпевнений, наглий і “wig” – парик), світська шукачка знаменитостей зветься Лео Хантер (тобто “та, що полює на львів”), темний ділок і вимагач насить ім’я Фог (“fog” – туман) і т.д. Цю традицію Ч. Діккенс продовжує і в пізніших творах. Нерідко Ч.

Діккенс гіпертрофірує внутрішні і зовнішні риси своїх героїв. Письменник не тільки майстерно посилював, підкреслював потворні риси негативних персонажів, що слугувало йому прекрасним засобом сатиричного їх осміювання, але й володів і більш рідкісним даром – вмінням перебільшувати добро. (На цю особливість Діккенса-художника в свій час звернув увагу Честертон.)

Ч. Діккенс прагнув змальовувати людину, якій доброта “надана” надлюдськими дозами (адже містер Піквік – сама доброта), в простій дитині показати безмірну самовідданість і мужність (Нелл) і робити це художньо переконливо. Проте інколи перебільшення добра, доведення до крайності позитивних рис героїв, приводить письменнника до ідеалізації. Його позитивні герої, особливо героїні наділяються надідеальними, ангельськоподібними

рисами (Кет з “Ніколаса Нікльбі”, Роза Мейлі з “Пригод Олівера Твіста”, часом та ж Нелл з “Антикварної крамнички”). Ч. Діккенс знижує їх реалістичну переконливість, створює явно ідеалізовані і щиро дидактичні образи, що служать втіленням цілком обмеженого ідеалу. Дійсно, позитивний образ у Ч. Діккенса здобуває переконливість, коли письменник позбавляє його

ідеальності, надає йому людської слабості, не боїться зробити трохи смішним і далеко не зразковим. Тому, якщо в “Нотатках Піквікського клубу” другорядні образи двох молодих дівчат – Арабели Еллен і Емілі Уорлд – написані в безбарвно-ідеалізуючій манері, то більшість образів подані яскраво, своєрідно і по-людськи привабливо. На допомогу письменникові приходив гумор.

Риси смішного, комічного “приземляли” образ, робили його живим, близьким, привабливим. Піквік і його друзі, Браунлоу, Ла Кріві і багато інших персонажів діккенських романів не стали, кажучи мовою театру, “голубими образами” саме завдяки рятівному втручанню гумора. Не дивно, що читача швидше зацікавить не ангельськоподібна Кет Нікльбі, а її комічно зображена мати. Важко здержатися від сміху, читаючи повчальні монологи легкодумної

і непрактичної місіс Нікльбі, яка вважає себе життєво досвідченою і непередбачливою, вникаючи в дивний, відомий лише їй, хід думок. Гумор – невід’ємна риса творчості Ч. Діккенса, особливо характерна для його ранніх романів, – яскраве вираження діккенського оптимізму, віри в світле людське майбуття. Тому позитивний ідеал

Ч. Діккенса незмінно пов’язаний з веселістю, його герої навіть в скрутних умовах не втрачають життєрадісність, впевненість, що недоброзичники не зламають їх. Нерозривний зв’язок реалізма Ч. Діккенса з сатирою і гумором відбився в тому, що серед усіх англійських романістів XVIIIст. він виділяє не Дефо чи Річардсона, навіть не Голдсміта, а Філдінга і Смоллета, авторів “комічних епопей в прозі”.

Естетичний початок в творчості Ч. Діккенса нерозривно пов’язаний з етичним. Книги Ч. Діккенса з їх твердістю і ясністю морального погляду на речі виявляються прекрасним засобом виховання. Своєрідність реалізму Ч. Діккенса і полягає в спробі поєднання етичного і естетичного ідеалу письменника в якесь органічне ціле. Це прагнення письменника обумовлене, в першу чергу, своєрідністю становлення

і розвитку реалізму в Англії. На відміну від французької літератури, у якій реалізм сформувався в самостійний напрямок після епохи романтизму, в англійській літературі романтизм і реалізм сформувалися в художні системи практично одночасно. Тому становлення і розвиток реалізма Ч. Діккенса відбувався під впливом трьох художніх систем – просвітництва, романтизму і нового реалізму, у тісній їхній взаємодії

і з домінуванням реалістичного початку. Ч. Діккенс, як і деякі його сучасники – письменники-реалісти, поєднував реалістичну достовірність відтворення життєвих картин з їх романтичною окраскою. Однією з характерних рис творчої своєрідності романіста виявилось те, що будь-якому з його реалістичних творів в тій чи іншій мірі характерні риси романтизму. Романтичне у

Ч. Діккенса пов’язане з його мріями про краще майбутнє, з його вірою в краще призначення працьовитої людини. Це надає таку спокусливу чарівність його картинам з життя простого народу. Задумлива мрійливість і життєва переконливість своєрідно поєднуються в утопічних картинах “Піквікського клубу”, а пізніше й у творах “Антикварна крамничка”, “Домбі і син”, “Девід Копперфілд”, “Наш спільний друг”. Дійсно,

Ч. Діккенс був романтиком. Мріючи про щастя простих людей, він часом злітав на небеса, проте ніколи не забував про землю, бачив страждання бідняків і трагедії тих, хто відгородив себе він людяності кригою байдужості, породженою ненаситною жадобою. Це й було причиною того, що Ч. Діккенс утверджував своїми творами той ідеал прекрасного, який у народній свідомості завжди був рівнозначний ідеалу соціальної справедливості. Життя навчило Ч.

Діккенса утверджувати добро й картати зло, кепкувати з дрібних людських вад і водночас з гнівним сарказмом викривати соціальні потворності доби, що породила це жорстоке зло: може, саме тому в кожному творі письменника переплелися сторінки його життя і події, що складали літопис історичного буття його батьківщини. Та коли розглядати Діккенсові твори саме в такому світлі, тобто осягати в них глибоку символіку боротьби

багатства й злиденності, можновладців і людей, скривджених і упосліджених, то можна переконатися, що новаторство письменника полягає не лише в створенні неповторних образів, характерів, типів, а й у відкритті Ч. Діккенсом методу внутрішнього зчленування образів, зумовленого синтетичною цілісністю художньої тканини, яка народжується у зіткненні протилежностей. У більшості зрілих Діккенсових творів ці протилежності постають перед читачами, як моральні конфлікти

між лихим світом, скутим корисливістю, і світом бідняків, які прагнуть захистити свою людяність від свавілля лиховісної стихії відчуження. І тут несподівано можна зрозуміти, що перед читачами не лише моральні конфлікти, а насамперед соціальні. Майже завжди у цих творах тепло людських почуттів розтоплює кригу, що вкриває серця пригноблювачів “людської дрібноти”. Та навіть тоді, коли перемагають негативні персонажі, вони, зрештою, зазнають поразки: стають банкрутами,

руйнуються їхні сім'ї, а головне – вони втрачають те, без чого людина перестає бути людиною: любов до життя, віру в будь-які моральні цінності. Всі ці контрасти підпорядковані у кращих Діккенсових творах центральному антагоністичному протиріччю між злиденністю і багатством, тими, хто перебуває “знизу”, й тими, хто “зверху”, людською правдою і суспільним лицемірством. 2. Проблема добра і зла в романах

Ч. Діккенса „Пригоди Олівера Твіста” та „Ніколас Нікльбі”. Художній світ Ч. Діккенса являє собою споконвічну боротьбу двох початків – добра і зла. Протистояння сил добра і зла визначає не тільки тематику його романів (наприклад, тему “великих сподівань”), але і своєрідність художнього рішення цієї проблеми в естетичному і етичному плані. Ч. Діккенс, проповідник і мораліст у своїх романах затверджує добро – етичний

ідеал письменника. Ч. Діккенс, художник-реаліст, не може не “милуватися” створеними ним героями, які уособлюють як добро, так і зло. До речі, більш художньо переконливими в романах письменника є саме образи героїв, що уособлюють зло: Фейджин, Сайкс, Чарлі Бейтс, Спритний Шахрай (“Пригоди Олівера Твіста”); Ральф Нікльбі, Сквірс (“Ніколас Нікльбі”). Ці образи наділені характерами, що запам'ятовуються,

індивідуалізовані й у той же час типові. Наприклад, досить типовим є образ Спритного Шахрая, він смішний і навіть карикатурний. Цей нахабний хлопчисько, розбещений світом, у якому він живе, вдається до помсти цьому світові за усе, що йому довелося витерпіти. На суді Шахрай нагло заявляє: “Ця лавка не годить для правосуддя” [15, 252]. Вихований світом лондонських нетр, Шахрай смішний

і грубий, але саме він змушує читача усвідомити, наскільки жахливий цей світ, який спочатку породив його, щоб потім розтоптати. Діккенс все своє життя вірив в можливість етичного виправлення соціальних вад, в торжество добра над злом. Улюблені герої письменника – люди з добрим серцем, з невгасаючим оптимізмом, із здоровим почуттям гумору. Такими є стійкий і ніжний Олівер, добросердечна Роза Мейлі, чесний і поривчастий

Ніколас. Їм протистоять типові виродки – егоїсти, скупі, лицеміри, безсердечні і гордовиті люди: Ральф Нікльбі, подружжя Сквірс, містер Бамбл і місіс Мен. Так контрасти буржуазного життя письменник втілює в конкретних характерах, які він описує з властивою йому зіркістю і чуйністю. Ранній етап творчості Ч. Діккенса у зв’язку з впливом романтичних тенденцій характеризується мотивом маніакального

Зла. В “Пригодах Олівера Твіста”, наприклад, Монкс намагається не вбити Олівера, а розбестити його душу. Таке Зло не піддається поясненню навіть раціоналістичними мотивами. Тяжіння письменника до реалістичного зображення життя примушує його розглядати проблему Зла під іншим кутом зору – як явище суспільне. В “ Пригодах Олівера Твіста” це, наприклад, “закон про бідних”, завдяки якому

і стало можливим існування робітних будинків. Саме в такому закладі малому Оліверу доводиться переживати голод та приниження. Наглядачі (Бамбл і міссіс Мен) – уособлення тваринної жорстокості. У робітному будинку прохання про додаткову порцію каші сприймається як бунт. Внаслідок цього діти або помирають від побоїв чи з голоду, або перетворюються на забитих

істот. Твори “Пригоди Олівера Твіста” та “Ніколас Нікльбі” написані у формі життєписів героїв, письменник зверта¬ється в них до проблеми взаємовідносин особистості і суспільства. В історіях Олівера Твіста і Ніколаса Нікльбі відображена доля багатьох знедолених. І тому, й іншому доводиться багато пережити, зіткнутися зі злом

і несправедливістю, але добро перемагає, і всі конфлікти розв'язуються щасливо. У ранніх романах Ч. Діккенса добро торжествує над злом. Письменник апелює до совісті та добрих почуттів читачів, комічна стихія його романів зливається з вирішенням проблем, які глибоко хвилювали його сучасників; серед цих проблем на першому плані — становище бідноти, стан шкільної освіти, доля дити¬ни в сучасному суспільстві.

Маленький Олівер Твіст і юний Ніколас Нікльбі спізнають голод, самотність, біль зневаження. Але вони — не спостерігачі життя, а його учасники, не тільки свідки існуючої несправедливості, а її жертви, котрі змогли, проте, вистояти, зберігши свою людську гідність. Щоправда, як це й буває в Ч. Діккенса, долю його героїв змінює щасливий випадок, зустріч з добрими людьми, котрі обдаровують їх турботою й увагою. Проте, перш ніж це трапилося, вони багато пережили.

Ч. Діккенс провів своїх героїв через кубла злиднів, познайомив із життям злодіїв і злочинців, розповів про глухі закутні міста, про жорстокі та дикі звичаї, що процвітають у приватних школах, про страждання сиріт у робітних домах. Ч. Діккенс виступив захисником знедолених, не обмежуючись тільки жалістю. У звичайних людях він бачить не тільки об’єкт співчуття,

їхні моральні принципи та якості він протиставляє лицемірству багатих вельмож. 3. Аналіз художніх засобів передачі образу дитини і теми дитинства в творі “Пригоди Олівера Твіста”. Особливе зацікавлення прозаїка дитячим і юнацьким віком було викликане його власними переживаннями, його розумінням обездоленого дитинства і співчуттям йому, розумінням того, що становище дитини відображає

стан сім’ї в цілому. Ч. Діккенс у дитинстві пройшов через важкі випробування. З дванадцяти років він мусив працювати на фабриці, утримувати себе і допомагати сім’ї. Творчий успіх приніс йому достаток, та письменник не забув украденого дитинства і підняв свій голос на захист тих, хто приречений на злидні з колиски. Тема знедоленого дитинства є головною в романах “Пригоди

Олівера Твіста”, “Ніколас Нікльбі”, “Антикварна крамничка” та посідає одне з чільних місць у циклі “Різдвяні повісті”, у романах “Домбі і син”, “Девід Копперфілд”, “Великі сподівання”. Чи не вперше про безрадісне дитинство в англійській літературі написав Дефо в романі “Молль Флендерс”. Ч. Діккенс, услід за ним, підняв цю проблему в своїй творчості. І не лише підняв, але й добився певних результатів у реальному житті: спеціальні урядові розслідування

у приватних школах та робітних будинках показали, що письменник відтворив у своїх книгах навіть не найжахливіші факти. Декого з винуватців жорстокого поводження з дітьми покарали, посилили контроль за дотриманням законності. У романі “Пригоди Олівера Твіста” тема самотності дитини в несправедливому світі розкривається одночасно засобами “роману виховання” і авантюрно-пригодницького роману, в які вкладено соціальний зміст. Головний герой, безрідний сирота і вихованець робітного будинку, вижив лише на диво.

Спочатку лікар та п’яна доглядачка залишили на ніч новонароджене дитя у холодній кімнаті, потім на ньому випробувала свою “філософську систему” місіс Ман, відома тим, що з кожних десяти її вихованців виживало лише двоє. В робітному будинку починається життя сироти Олівера Твіста, одного з тих, хто випробував на собі всю тяжкість перебування в притулку для бідняків.

В 1834 році в Англії був виданий “закон про бідняків”, і з’явилися робітні будинки, які рекламувалися буржуазією, як цілком врегульовані благодійні установи для престарілих робітників і дітей-сиріт. Ч. Діккенс безпощадно викрив цю легенду, розповівши в романі про те, що являли собою робітні будинки в дійсності. Туди запроторювали бідняків, які зверталися за підтримкою; суворий режим, установлений в робітних будинках,

мало в чому відрізнявся від тюремного; не випадково в народі влучно прозвали “бастиліями для бідних” і боялися їх: попасти туди означало загинути. В центрі уваги твору передусім трагедія дітей, що животіють у робітному будинку, керівництво якого вважає їх – особливо хворих – порушниками закону про бідних, нікчемними ледарями чи невдячними тварюками. В другому розділі роману постає колективний образ таких “малих порушників”, які “вовтузилися цілий день на підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі”.

З гірким гумором, за яким відчувається глибоке обурення, автор розповідає про страшні методи їхнього “виховання”. Серед Оліверових товаришів по нещастю вирізняється доведений голодом мало не до божевілля хлопець, який змушує наляканих дітей просити добавки каші. Контрастом цій спробі протесту є змальований з особливою сумною ніжністю “живий мрець” Дік. Попри всі сентиментально-мелодраматичні мотиви цього образу, в ньому розкривається типова для тих

часів доля маленької жертви робітного дому. Глибину й сміливість діккенського документально обґрунтованого викриття буржуазної легенди про ці нібито добре впорядковані філантропічні установи для старих і дітей важко переоцінити. У робітному будинку діти дичавіли від голоду, були, як з гіркотою пише Ч. Діккенс, жертвами “системи віроломства й облуди”. Ласкаве слово чи погляд не зігріли його дитинства, зате палиця парафіяльного сторожа

Бамбла часто гуляла на плечах дев’ятирічної дитини, яка мала вигляд шестирічної. На кожному етапі життя Олівера до зустрічі з містером Браунлоу хлопця використовують як засіб наживи. Хлопця обкрадають, змушують працювати, годуючи вишуканими стравами, що ними “погребував би собака”, змушують чинити злочини чи бути їх співучасником. Зведений брат Монкс (Едуард Ліфорд) ненавидить

Олівера і чужими руками штовхає його до в’язниці у гонитві за спадщиною. Олівер проходить через поневіряння та приниження, в яких має зробити свідомий вибір між добром і злом, знайти свій, а не нав’язаний, шлях у житті. У ньому чутливому і м’якосердечному хлопчині живе могутня сила нескореного духу, яка рятує його від смерті у робітному домі. Олівер чи не єдиний, хто, нехай з намо¬ви товаришів, наважується бунтувати,

твердо відстоюючи право мати повноцінний обід. Остаточно до свідомого вибору між добром і злом він приходить у притоні Феджіна, звідки пробує втекти. Маленьке добро беззахисне, але вміє з кулаками відстояти честь своєї матері, лупцюючи старшого і сильнішого Ноя Клейпола. Лише випадок зашкодив йому підняти тривогу під час пограбування Сайксом дому Мейлі. Отой стрижень характеру дозволяє йому уникнути долі маленького

Діка, який засох у пустелі людського егоїзму і грошового інтересу. Містер Браунлоу та родина Мейлі допомогли хлопчині: урятували його від злочинців, повернули сироті ім’я та спадщину. Злидні не озлобили Олівера. Він прощає братові усі його підступні дії і щедро ділиться спадщиною. Він переповнений почуттями щирої вдячності до своїх рятівників.

В другій частині книги сюжетна лінія Олівера розчиняється у світі добра, образ набуває мелодраматичних і сентиментальних рис. В цілому можна сказати, що образ Олівера не лише сентиментальний, а й ідеалізований: світ зла не заплямував чистоту його душі. Ч. Діккенс писав про дітей, керуючись потребою змінити і покращити умови їхнього життя, праці, освіти, виховання – з надією

і впевненістю, що правдивим, викривальним і надихаючим словом можна всьому цьому зарадити. Нерідко очима дітей Ч. Діккенс дивиться на світ, на різні сфери соціального життя, на людей і природу і судити про все мірою їхнього душевного стану, згорьованого і радісного, впливаючи на читача цілим комплексом почуттів, що переживає герой і співпереживає автор. 4. Жорстоке виховання як причина моральної трагедії головного героя роману

Ч. Діккенса “Ніколас Нікльбі”. Ч. Діккенс був твердо переконаний, що шляхом морального перевиховання людей можливо знищити соціальну несправедливість. Тому так глибоко і хвилювала його проблема виховання, тому неодноразово і звертається він у своїй творчості до “роману виховання”. Яскравим прикладом таких різновидів жанра роману, як “роман характеру”, “виховний роман”

і “театральний роман”, є твір “Ніколас Нікльбі”. В передмові романіст писав, що його головна мета полягає в тому, щоб “звернути увагу суспільства на систему виховання”. Мова про виховання йдеться у двох планах: мова йде про стан шкільної освіти – і з цим пов’язані розділи, присвячені “навчальному закладу” Сквірса, і про школу життя, яку проходить Ніколас Нікльбі.

Проблемі виховання Ч. Діккенс придавав дуже великого значення, справедливо вважаючи, що від стану шкільної освіти багато в чому залежить доля громадян. Разом з тим він бачив, “наскільки жахливо нехтують в Англії вихованням і як недбало відноситься до виховання держава”. Це викликало у письменника тривогу і бажання допомогти своїми творами змінити дане положення. Слід помітити, що в своїх романах Ч. Діккенс дуже часто “зображує дітей жертвами виховання”, вчителів

– неуками, а шкільні порядки – нелюдськими. Особливу увагу письменника привернуло повсюдне відкриття приватних шкіл, на чолі яких стояли люди, які не мали на те ніяких підстав. Про все це Ч. Діккенс і хотів розповісти. Відвідав ряд приватних шкіл, вирушив в Йоркшир, де, як він вважав, положення було особливо сумним, і про те, що побачив, розповів в романі в розділах, присвячених “педагогічній діяльності” подружжя

Сквірс. При цьому він спеціально підкреслив в передмові, “що містер Сквірс і його школа являють собою лише слабке відображення існуючого порядку, навмисно пом’якшеного в книзі і затушованого, щоб він не здався неправдоподібним”. А між тим зловісні фігури містера Сквірса і його дружини жахливі. Саме таких “вчителів” і мав на увазі Ч. Діккенс, коли в передмові писав про людей, яким притаманні

“скупість, байдужість або тупість батьків і безпорадність дітей”, про людей неосвічених, корисливих, жорстоких, “яким навряд чи хоча б одна розсудлива людина доручила б нагляд за конем чи собакою”. Містер Сквірс – цей “гідний педагог”, як з насмішкою називає його Ч. Діккенс, – останній негідник і лицемір. Він жорстокий і безчесний. Свій “навчальний заклад” Сквірс голосно йменує “академією

Дотбойс-Холл” і повідомляє про те, що віддані йому на виховання хлопці отримають “все корисне, що тільки може дати Йоркшир”, будуть знаходитися під “материнською” опікою місіс Сквірс, отримають “широку” освіту і засвоять “необхідні моральні правила”. Однак все те, з чим зіткнувся Ніколас Нікльбі, який отримав місце в школі Сквірса, знаходиться в повній протилежності з лицемірними словами про зручності життя

і досконалих методах навчання в Дотбойс-Холлі. На цьому протиріччі і заснований комічний ефект шкільних сцен роману: говориться про одне, а відбувається зовсім інше. Сміх письменника, висміяння гідних осуду подій допомагають зрозуміти його істинну сутність.