Традиційні громадські спільності

Тема: .

Соціально-побутове утворення - громада.

Громадсько-виробничі організації.

Соціально-політичні організації.

Самобутнє громадське утворення українського народу.

Релігійно-громадські спільності.

1.Протягом віків українське суспільство базувалося на системі традиційних зв’язків та громадських спільностей що забезпечували в ньому певний порядок. Головною такою спільністю була громада – самоврядне соціально-побутове утворення, характерне для східного слов’янства. Громади (общини) поділяються на два основних типи: первісну і селянську (сусідську). Українцям була притаманна саме селянська община, переважно у формі землеробської громади. Починаючи з доби Київської Русі і аж до ХІV ст. селянська громада, виступала первинним адміністративно-юридичним осередком.

З розпадом Київської Русі на удільні князівства із соціальним розташуванням суспільства верв. (громада) трансформується у селянську громаду, відому як копа (купа). Вона була органом місцевого самоуправління в її основу був покладений принцип приватної власності на землю.

Основний принцип розподілу власності української громади - реалізовувався у різних регіонах по-різному, оскільки в державах, до складу яких входили окремі землі України, існували свої правові норми землеволодіння і землекористування.

В Україні існували правові, системи кількох типів: на Наддніпрянщині тривалий час побутувало руське право, у Прикарпатській Русі – волоське, у Галичині – німецьке, а в поліських районах України земельне право майже до ХІХ ст. регулювалося Литовським статутом 1529 р.

Громади усіх типів мали подібну ієрархічну структуру. Вищим органом були загальні сходи членів громади, котрими могли бути лише голови домогосподарстві. Громада обрала виконавчу владу – сільську старшину, яку представляли: отаман (або війт), десятники (ватажки) – помічники отамана, присяжними, сільський писар та береза (вайда, калфа) – отаман парубоцької громади.

До функцій отамана входили виконання фіскальних обов’язків – збирання податків, а також розгляд селянських скарг, регулювання, зберігання і розвиток етичних традицій.

Слід сказати, що рішення сільської старшини, як правило збігалися з громадською думкою, бо саме вона була визначальною у дотриманні традиційних форм спілкування.

Цікавою рисою громадських сходів було залучення так званих глитаїв – професійних красномовців, якому доручали відстоювати ті чи інші корпоративні інтереси.

Серйозною підставою громадська думка була і при виборах та перевиборах посадових осіб. Механізм формування громадської думки був досить складним і мав кілька, так би мовити, контрольних інстанцій. Перша – сім’я. За порядком у родині, за поведінкою стежив голова сім’ї. Тому господарі всіляко дбали про репутацію своєї родини, і ця репутація нерідко зберігалася від покоління до покоління. Другий + рівень контролювання усталених норм поведінки – це коло родичів, котрі опікувались репутацією всього роду.

2.Міське населення України, як і сільське, об’єднувалося у певні громадсько-виробничі організації. Міське суспільство мало корпоративний устрій, чому особливо сприяло Магдебурзьке право – своєрідне самоврядування міст, характерне для ХVЫ-ХVІІІ ст.

Основним типом міських об’єднань були цехи, і це природно, оскільки вони об’єднували ремісницький та робітничий люд, котрий становив переважну більшість міського населення. Окремі цехи об’єднували гончарів, ковалів, музикантів лікарів, рибалок та ін.

Цехи середньовічних українських міст – це професійні організації, утворені в інтересах функціонування певної галузі ремісництва.

Членами цеху вважалися лише майстри котрі поділялися на два розряди: старших і молодших майстрів. Голова цеху – цехмістр – стежив за дотриманням статуту, розпорядки робот цеху виробничим процесам.

Кожен цех мав свою скриню, гроші до якої надходили шляхом вступних внесків, штрафів і щоквартальних платежів. Скарбниця надавала грошову допомогу членам цеху коли вони хворіли, а також їхнім сім’ям у випадку смерті годувальника.

3.Козацтво – своєрідна соціально-політична організація українського народу, що базувалося на принципах народоправства, свого роду українське лицарство, об’єднане довкола ідеї визволення батьківщини від зазіхань агресивних сусідів: турків, кримських татар, поляків.

Як соціальне явище козацтво в Україні виникає у ХV ст. Тоді назва «казок» указувала лише на заняття степових промислом та на соціальний статус вільної людини. Відповідно до цього козацтво являло собою добровільне громадське угрупування, котре мало тимчасовий характер.

Починаючи з ХVЫ ст. козацтво набуває організованої військово-політичної сили. У цей час формується унікальна організація – Запорізька Січ. Поряд з січовим козацтвом у другій половині ХVІ ст. утворився новий його тип реєстрове козацтво. На відміну від реєстрового козацтва, яке являло собою регулярну армію, січове козацтво було своєрідним лицарським орденом. В його основі, з одного боку, лежала ідея вольності, з іншого – особлива дисципліна і самопожертва. Офіційне зачислення в козаки здійснювалося через обряд прийому.

Рішення приймалося радою – вищим органом січового народоправства. Рада обирала гетьмана і військову старшину – осавулів, суддів, писаря, вони були відповідальними перед військом, і якщо мали якусь провину, рада звільняла їх з цих посад, а часом і карала смертю.

Козацтво являло собою унікальну соціальну та правову систему, перший в Україні зразок республіканського устрою. Козацтво стало консолідуючим чинником українців, основою творення української нації.

4.Чумацтво – самобутнє громадське утворення українського народу, але самоназва “чумак” уперше фіксується документами ХVІІ ст.. Прабатьківщиною чумацтва була середня Наддніпрянщина і зокрема Запорізька Січ, через які проходив головний чумацький (соляний) шлях. Основним промислом чумаків була торгівля сіллю, котру вони привозили з Криму та чорноморських лиманів. Тому чумаки спочатку називалися соленниками. Мали вони і локальну назву – коломийці: це та їхня частина, котра їздила по сіль до Галичини, зокрема Коломийщини.

Починаючи з ХІХ ст. чумацтво занепадає як промисел і як громадська спільність. Тому було дві основі причини. Перша пов’язана зі скороченням пасовищ, якими чумаки користувалися безплатно.

Друга причина – будівництво у другій половині ХІХ ст.. залізниць, у тому числі в місцях традиційних чумацьких шляхів.

Своєрідність занять, та умов життєдіяльності чумаків визначила і специфічність їхньої соціальної організації. Ці заняття завжди були пов’язані з ризиком: на чумаків нападали і кримські татари, і просто розбійники.

Чумацтво як соціальне й громадське явище зжило себе бо змінилося умови, що свого часу його породили. Проте воно і нині залишається в історичній пам’яті як певна віха у русі українського суспільства, оскільки такого явища не знав жоден інший народ. Крім того, воно навіки залишилося у неповторному шарі національної української культури – чумацьких піснях.

5.Релігійно-громадські спільності широко побутували в Україні у ХVІ-ХVІІ ст.: у часи консолідації українства і водночас – розколу церкви.

Головним призначенням церковних братів був захист чистоти православ’я, а потім протидія покатоличенню українців.

Функції церковних братств були неоднаковими у різних регіонах України, як у різні часи. В історії їхнього розвитку можна виділити три періоди: перший обіймає кінець ХV – другий половину ХVІ ст. коли наступ католицтва на Україну тільки розпочинався.

Другий період (друга половина ХVІ-ХVІІ ст.) збігається з розколом української церкви, із загостренням міжконфесійного протиборства.

Третій період, що розпочався в середині ХІХ ст. пов’язаний з відродженням церковних братств у повному обсязі і їхніх функцій.

Основними їхніми осередками були братські доми – місця сходин братчиків для обговорення релігійних і господарських справ, а також улаштування традиційних колективних трапез. Там же зберігалися реліквії братств – ікони, корогви, братські свічки, а також скриня.

У наш час, із проголошенням свободи совісті, церковні братства починають друге своє відродження убачаючи свою місію в духовній консолідації українського народу.