Гуманітарний розвиток та гуманітарна політика на прикладі Тиврівського району Вінницької облас

іністерство освіти України

Київський Національний економічний університет

Магістерська робота

допущена до захисту

рішенням кафедри

макроекономіки та

державного управління

протокол № ____ від _____

Завідувач кафедри

_________________________

(підпис)

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на здобуття кваліфікації магістра державного управління:

“Гуманітарний розвиток та гуманітарна політика ( на

прикладі Тиврівського району Вінницької області)”

за програмою “Адміністративний менеджмент”

Науковий керівник Пухтаєвич Г.О., кандидат економічних наук, доцент

________________________

(підпис)

Консультант __________________________________________________

(прізвище, ініціали, науковий ступінь, вчене звання)

________________________

(підпис)

Рецензент Жовмір О.І., голова Тиврівської районної ради

________________________

(підпис)

Слухач Красовський Ярослав Йосипович

________________________

(підпис)

КИЇВ 2000

Зміст

Вступ ....................................................................................................3

Розділ 1. Сутність і зміст гуманітарної політики в сучасних

Умовах ...............................................................................11

Поняття гуманітарної політики в Україні........................11

Основні принципи гуманітарної політики.......................20

Обєкт і субєкт гуманітарної політики............................31

Розділ 2 Розвиток народної освіти як один з головних

напрямків гуманітарної політики........................................38

2.1. Стан освіти в Україні (на прикладі освітянських

закладів Тиврівського району Вінницької області).........38

2.2. Можливі шляхи вдосконалення роботи закладів освіти.73

Розділ 3. Охорона здоровя як складова гуманітарної політики....91

3.1. Система охорони здоровя на перехідному

етапі розвитку....................................................................91

3.2. Напрямки реформування закладів охорони

здоровя в нинішніх умовах............................................124

Розділ 4 . Культурна сфера та шляхи її реформування...............143

4.1. Заклади культури в умовах економічної кризи..............143

4.2. Підтримка культурної галузі як невідємна умова

умова загального прогресу суспільства.........................161

Заключна частина............................................................................177

Література........................................................................................183

Додатки.............................................................................................192

Вступ

Людина – міра всіх речей

Протагор

З усього, що існує у світі, найбільш цінною й найбільш важливою для людини є сама людина, адже вона – це велетенський та неповторний світ. І ця неповторність, унікальність, самобутність роблять її самостійною і незамінною. Кожна людина цікава і самоцінна сама по собі й заслуговує на нашу увагу й повагу до себе навіть тільки тому, що вона є.

Становлячи найвищу цінність на Землі, людина не може використовуватись як засіб досягнення якихось не повязаних з нею самою цілей, особливо тих, досягнення яких може заподіяти їй шкоду, чи то є цілі суспільства, чи інших людей. Свобода людини, її щастя, створення реальних умов для її вільного й всебічного розвитку – ось що має бути головним у ставлення до людини, якщо виходити з визнання її найвищої цінності. Досягнення цього має бути головною метою суспільного розвитку.

Особливого значення гуманітарні проблеми набувають в наш перехідний час. В найбільшій мірі це актуально для молодої української держави. Адже Україна на переломі двох тисячоліть здійснює доленосний вибір на шляху повернення до загальносвітових тенденцій розвитку, будує власну державність, реформує економічну систему країни, знаходить своє місце в світі, що бурхливо змінюється, і все це доводиться роботи в умовах загальноцивілізаційного переходу від індустріального суспільства, що зазнає кризи до нової постіндустріальної епохи, нового типу цивілізації, нового способу життя.

Саме тому, враховуючи особливості нинішньої суспільно-історичної ситуації, на нашу думку обрання темою даної роботи питань гуманітарної політики та гуманітарного розвитку є, безперечно, актуальним та злободенним. В умовах здійснення глибокого реформування всієї гуманітарної сфери нашого суспільства, проведення адміністративної реформи в нашій державі, управління в галузях освіти, охорони здоровя, культури потребує нових, таких, що раніше не практикувались підходів та методів, свіжих ідей та принципів втілення їх в життя. Тому, дана робота, хотілося б вірити, може мати певне теоретичне та практичне значення.

Головною проблемою, що розглядається в цьому дослідженні є ситуація, що виникла в результаті болісної адаптації закладів освіти, культури, охорони здоровя до нових ринкових відносин. Кризова ситуація в цих галузях, в значній мірі, обумовлена нездатністю держави в умовах економічних труднощів утримувати за бюджетні кошти на необхідному рівні фінансування соціально-культурної сфери, що була успадкована сучасною Україною ще з часу функціонування в нас планово-державної економіки. Розгляд труднощів та ускладнень в процесі розвитку ринкових відносин, які переживають зараз освіта, охорона здоровя, культура є головною проблемною ситуацією, що досліджується в даній роботі.

Проблеми нестачі коштів, неадекватності системи управління та самих управлінських рішень й підходів новим умовам, невідповідності мережі закладів гуманітарної сфери сучасним реаліям – все це, безперечно, потребує виваженого та обєктивно-зацікавленого підходу в процесі розгляду та вивчення.

В науковій літературі, що видається останнім часом проблеми гуманітарної політики та гуманітарного розвитку в цілому та їх складові частини піднімаються багатьма авторами. Як приклад, можна назвати праці Скуратівського В.А. “Концептуальні засади гуманітарної політики в Україні”, Шкумбатюка К.Л. “Гуманітарна політика України: державний механізм реалізації”, Лугового В.Г. “Управління освітою”. Тобто, ця проблематика викликає інтерес та бажання висловити своє бачення даних питань багатьох вчених. Але гуманітарна сфера є настільки широкою та багатогранною, що про її повне та усестороннє вивчення та опрацювання говорити все ж таки було б, на нашу думку, занадто передчасно. Існує безліч аспектів та граней цієї теми які все ще потребують свого дослідження. Якщо в масштабах держави в цілому проблеми гуманітарної політики та гуманітарного розвитку більш-менш вивчались, то на регіональному чи місцевому рівні, в особливості з врахуванням специфіки конкретного району, роботи для майбутніх дослідників вистачить ще надовго.

Головною, визначальною метою дослідження є – покращити існуючий стан соціально-культурної сфери, наблизити його до потреб сьогодення, до виконання основної задачі закладів освіти, охорони здоровя, культури – задоволення потреб, побажань, вимог людини. Досягнення поставленої мети передбачається за рахунок здійснення таких задач як: вивчити сьогоднішній реальний стан в якому знаходиться в нинішніх умовах заклади охорони здоровя, освіти, культури та ситуацій в системі гуманітарної сфери в цілому; виявити основні болючі питання та проблеми, що стоять перед ними сьогодні, які заважають подальшому успішному розвитку і вирішення яких не можна більше відкладати надалі без загрози як втратити повністю всі здобутки, що в нас ще є в цих галузях, так і саму перспективу на майбутнє; розкрити можливі шляхи виходу з кризової ситуації в соціально-культурній сфері та головні напрямки подолання існуючого розриву між наявними потребами у фінансуванні та можливостями держави їх задовольнити в умовах сучасної України; визначити перспективні моделі системи адміністративних установ, які покликані управляти закладами освіти, охорони здоровя та культури, що мають покращити процес прийняття управлінських рішень, наблизити його до реальних потреб, в якнайбільшій мірі скоротити час від прийняття рішення до – виконання, радикально видозмінити взаємини в процесі контролю на всіх його етапах, забезпечити конкретно-особистісну відповідальність та відповідність. Позбутись знеособленості та безвідповідальності за доручену справу; розглянути перспективні напрямки диверсифікації можливих шляхів фінансування закладів освіти, охорони здоровя, культури в плані застосування, в тій мірі в якій це можливо й доцільно, поряд з бюджетним утриманням існуючої соціально-культурної сфери й позабюджетних джерел фінансування; розрахувати можливий економічний та соціальний ефект від застосування в гуманітарних галузях нових управлінських та методологічних підходів, потреба в яких диктується реаліями нашого перехідного періоду. Відповідно, завданнями дослідження є: проаналізувати основні причини існуючих негараздів в даній сфері, розробити можливі механізми їх подолання та реальні наслідки застосування вибраних нами шляхів покращання ситуації.

Предметом нашого дослідження є взаємоповязані та взаємообумовлені процеси, що обєктивно існують в системі галузей, які сьогодні відносяться до сфери гуманітарного розвитку суспільства; і такі, що стосуються інтересів окремої людини і соціуму в цілому. Вивченню підлягають правові, економічні, організаційні та соціальні проблеми соціально-культурної сфери та адекватні їм їх розвязки.

Обєктом цього дослідження є основні галузі гуманітарного розвитку, тобто: охорона здоровя, культура та освіта.

Основною інформаційною базою при написанні даної роботи послужили матеріали отримані в закладах освіти, охорони здоровя, культури Тиврівського району Вінницької області, матеріали відповідних структурних підрозділів управління районної державної адміністрації. Для порівняння та глибшого розуміння поставленої проблеми використовувалась інформація з питань гуманітарного розвитку на рівні області та держави в цілому.

При написанні роботи використовувались різні методи наукового дослідження. Так, для кращого розуміння сучасного стану гуманітарної сфери, використовувались історико-порівняльний та системний методи, аналіз законодавчих актів, що визначають гуманітарну політику в країні, роботи органів державного управління, які керують закладами освіти, охорони здоровя та культури, фінансування цієї сфери суспільного життя. В цілому при виконанні роботи застосовувались методи як емпіричного так і теоретичного дослідження (спостереження, порівняння, аналізу, синтезу, індукції та дедукції, моделювання), що і дозволяє, до певної міри цілком обєктивно, виявити дійсний стан речей в сфері, що досліджується і спробувати намітити шляхи покращення ситуації.

Дана робота складається з таких основних частин, як: вступ, основна частина та висновки. До них додається список використаної при написанні роботи літератури та додатки. Основна частина містить чотири розділи, що в свою чергу поділяються на підрозділи. Наведемо назви у відповідності до їх розташування в роботі: “Сутність і зміст гуманітарної політики в сучасних умовах”; “Розвиток народної освіти як один з головних напрямків гуманітарної політики”, “Охорона здоровя як складова гуманітарної політики” та “Культурна сфера й шляхи її реформування”.

Написання даної магістерської роботи дозволило автору краще засвоїти здобуті в процесі навчання теоретичні знання в галузі державного управління, ознайомитись з відповідною літературою та сформувати власний погляд на вирішення проблем, що стоять перед гуманітарною сферою в нашій країні.

РОЗДІЛ 1.

Сутність і зміст гуманітарної політики в сучасних умовах.

1.1. Поняття гуманітарної політики в Україні.

Для мене народ – одна велика особистість.

М.П.Мусоргський.

Кожна людина є невідємною складовою частиною якогось суспільства. Вона народжується, виховується, діє серед людей. Саме належність до певного суспільства визначається ставлення людини до самої себе, оточуючих, до минулого і майбутнього. Тільки в ньому вона може реалізувати себе, розвинути: розкрити свої задатки і здібності, визначити сенс і мету свого життя. Людина, як говорив Аристотель “є істотою суспільною”. Можна сказати, що суспільство – це сукупність усіх способів взаємодій та форм обєднання людей, в яких знаходить свій вираз тісна всебічна залежність один від одного.

В результаті тривалого історичного розвитку цивілізації в суспільстві закономірно виникає держава, що є найкращою з нам відомих формою організації суспільного життя. Цінність якої як соціального блага, що приносить відчутну користь як суспільству, так і кожному його членові, впевненість насамперед у здатності організувати та впорядкувати малі й великі людські колективи, суспільство в цілому. Держава регулює суспільні відносини, виключає із суспільного життя безладдя і свавілля, сприяє матеріальному і духовному вдосконаленню суспільства. Вона має відображати інтереси більшості громадян, забезпечувати пріоритетність загальносуспільних інтересів над усіма іншими.

Сутність держави чітко проявляється в тих функціях, які вона виконує, тобто в тих основних напрямах її діяльності, що відображають суть і соціальне призначення державного управління суспільством.

За сферою суспільних відносин до головних функцій держави належать гуманітарні (соціальні), що є засобом охорони та реалізації основних прав і свобод особи, зокрема у сфері охорони здоровя, екології, освіти, культури, науки, соціального захисту тощо. (Як відомо, в суспільному житті є три основних складових: гуманітарна, економічна і політична).

Надзвичайна важливість діяльності держави в сфері гуманітарної політики не підлягає сумніву, адже саме гуманітарні проблеми є найактуальнішими для звичайної людини. Вони є сутністю та змістом її повсякденного життя, тим, що її хвилює та непокоїть, від чого залежить її самопочуття та можливість реалізувати себе, свої здібності та таланти, свої бажання та мрії, відчути власну значимість та усвідомити себе найвищою цінністю усього того світу, що оточує її і має забезпечити щасливе буття Людини та її близьких.

Держава покликана забезпечити сприятливі умови існування як суспільству в цілому, так і кожній особі зокрема, сповідуючи при цьому основоположний та непорушний принцип взаємовідносин з індивідуумом: держава для людини, а не людина для держави. А найкращою умовою втілення цього положення в життя є взаємопов’язане, взаємовигідне та взаємодоповнююче існування правової держави та громадянського суспільства, тобто суспільства з розвиненими економічними, політичними, правовими й культурними відносинами між його членами, суспільство, яке є незалежним від держави, яке постійно взаємодіє з нею, нарешті – це суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, культурного і морального статусу, які разом із державою будують розвинені правові відносини.

Особливо великою є роль держави в сфері гуманітарної політики в умовах сучасної України. Адже в наш час українське суспільство знаходиться в непростих умовах переходу від командно-адміністративної економіки до ринкової та в процесі розбудови власної незалежної самостійної держави після багатьох століть існування як складової частини державних утворень сусідніх народів. Значній частині населення важко, а то й практично неможливо адаптуватись до нових соціально-економічних та політичних реалій сьогодення, в першу чергу це люди старшого покоління кращі роки яких пройшли в умовах того суспільства й соціальний досвід яких не зовсім придатний до виживання за обставин, що склались на даний час, але залишити їх та й інші категорії населення наодинці з проблемами було б не гуманно і навіть злочинно, тому саме на плечі держави лягає вантаж відповідальності за долю тих членів суспільства, які не можуть самі, в силу різних причин, забезпечити собі умови життя гідні людини.

Обов’язком держави в Україні є і сприяння формуванню сучасного громадянського суспільства, адже одна з основних проблем, що постала перед українцями після 1991 року є трансформація самого суспільства. Суть цих змін полягає в переході від суспільства тотального контролю та патронажу до суспільства, побудованого на європейських цінностях і принципах – політичній демократії, ринковій економіці та національній державності. При цьому основна проблема полягає не стільки в створення нових інституцій чи спільноти, скільки в переосмисленні функцій і старих і новостворених елементів громадянського суспільства за умов демократії, незалежного ринку.

Обов’язком держави в умовах демократії є взяти на себе представництво історичних інтересів нації, захист її культури, залишаючи при цьому гарантом конституційних прав і свобод людини – громадянина України незалежно від його національної, етнокультурної, мовної чи релігійної приналежності. Майбутнє України залежить від того чи зуміє суспільство і держава спільними скоординованими зусиллями врятувати високі сфери своєї культури від безроздільного панування ринку.

При висвітлені теми нашого дослідження неодмінно потрібно розглянути саме поняття гуманітарної політики. Незважаючи на те, що основні складові гуманітарної сфери: освіта, культура, наука, охорона здоровя – досліджуються вже не одним поколінням вчених та дослідників, сама гуманітарна політика стала об’єктом уваги та вивчення в нашій країні порівняно недавно. А практичний інтерес до себе дана галузь суспільної діяльності привернула буквально в наші дні – з появою сучасної незалежної демократичної української держави.

Само собою зрозуміло, що термін “гуманітарна політика” взаємопов’язаний щ поняттям гуманізм. Суть якого в тому, що це система поглядів, яка ґрунтується на визнанні самоцінності прав на свободу, щастя і рівність кожної людини; принцип, що вимагає ставлення до людини як до вищої цінності і активного сприяння в створенні умов її вільного розвитку.

Гуманізм, як філософська течія виник в XV – XVI ст. В умовах переходу від Середньовіччя до нової суспільно-історичної епохи – Відродження.

Крім того, поняття “гуманітарний” – в трактуванні історико-філософському і філологічному – означає все те, що стосується суспільних наук, що вивчають людину і її культуру, має своїм предметом людину, людську свідомість, суспільство, на відміну від технічного та природного.

Таким чином, поняття гуманітарної політики поєднує дві основні складові: гуманізм та політика, яку ми розуміємо як будь-яку діяльність людей (навіть діяльність окремої людини), пов’язану з державною владою.

Розглядаючи гуманітарну політику, як один з напрямків державної політики, пригадаємо, що виділяють три основні сфери суспільного життя: гуманітарну, економічну і політичну, і для кращого розуміння суті нашого питання коротко охарактеризуємо кожну з них. В гуманітарній сфері держава повинна забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності. В економічній сфері – сприяти формуванню соціально-орієнтованої ефективної ринкової економіки. В політичній сфері – створити умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, умови вільної діяльності різноманітних громадських об’єднань відповідно до волевиявлення народу.

Отже, на нашу думку, державна гуманітарна політика – це система і послідовна діяльність держави у відносинах з людиною зокрема і суспільства в цілому, що здійснюється через органи державної виконавчої, законодавчої та судової влади при залученні громадськості і з урахуванням основних прав людини і ставить за мету досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рівня особистості, як у її власних інтересах, так і в інтересах держави Україна в цілому.

Гуманітарна політика незалежної демократичної української держави повинна полягати у послідовному проведенні заходів спрямованих на дієву підтримку та інтенсифікацію гуманітарного розвитку суспільства згідно з визначеними пріоритетами на загальнонаціональними та загальнолюдськими інтересами.

Важливим для розуміння сучасної державної гуманітарної політики є Послання Президента України Л.Д.Кучми до Верховної Ради за 2000 рік: “Україна: поступ у ХХІ століття”. Принциповими є положення викладені в Розділі ІІ. Стратегічні пріоритети. В ньому, зокрема, сказано, що “Базовою основою нашого подальшого розвитку є і європейський вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії”

В Посланні ще раз задекларовано, що “найвищою цінністю сучасного цивілізованого прогресу є людина, її права та свободи”.

Гуманітарну політику держави можна визначити і як систему принципів, цілей, механізмів, послідовних заходів, що спрямовані на:

створення умов для гуманітарного розвитку суспільства;

соціальну динаміку освіти, науки, культури;

забезпечення інтелектуально-духовної безпеки людини;

реалізацію її гуманітарних, духовних потреб;

формування і збагачення творчого потенціалу особи;

всебічну самореалізацію сутнісних сил особистості, її духовності.

Сфера дій державної гуманітарної політики повинна охоплювати такі головні напрямки:

добробут людини, забезпечення умов для належного життєвого рівня, соціальний захист;

безпека людини, послаблення криміногенної ситуації, правовий захист та запобігання конфліктних ситуацій

ефективне медичне обслуговування здатне забезпечити здоров’я людини;

духовність та інтелект, створення умов для отримання освіти, для інтелектуальної праці, свободи отримання інформації; свободи висловлювання та віросповідання

Розглядаючи сучасну гуманітарну політику не можна не помітити її близькість до поняття соціальна політика. Внаслідок цього в сучасній науці існують різні думки з приводу цих двох термінів та суспільних процесів, що стоять за ними. Окремі дослідники та практики в сфері державного управління часто змішують їх між собою, а то і зовсім не розділяють і ототожнюють.

Але на нашу думку між ними є істотні відмінності. Щоб довести це наведемо одне з найуживаніших визначень соціальної політики. Це – система заходів щодо підвищення економічної безпеки: добробуту особистості; суспільства в цілому. Вперше даний термін було використано в США ще в 1935 році.

Таким чином, не підлягає сумніву, що гуманітарна та соціальна політика близькі, але якщо соціальна політика покликана переважно забезпечувати фінансування соціально-культурної сфери, а за світовими стандартами адресована лише певним категоріям населення, то гуманітарна політика є поняття значно ширшим і включає в себе поряд зі специфічними, економічно-фінансовими заходами також і заходи управлінські, політично-правові, міжнародне співробітництво.

До того ж гуманітарна політика – це не лише однобічний механізм забезпечення людського розвитку, а й механізм взаємодії особи, суспільства і держави, який виявляється з одного боку у спрямованості на людину, покращенні умов її життя, а з другого боку – на залучення людини до державотворчих процесів, а в більш широкому розумінні – до світового співробітництва і розвитку, що сьогодні є таким важливим для становлення Української держави.

1.2. Основні принципи гуманітарної політики.

Коли суспільство впливає на індивіда

сильніше, ніж індивід на суспільство,

починається деградація культури, бо

у цьому випадку неминуче зменшу-

ється вирішальна величина – моральні

й духовні здібності людини.

А. Швейнер.

При вивчені та досліджені будь-якої сторони людської діяльності важливе значення має визначення її основних понять, категорій, основополагаючих принципів та вихідних положень. При цьому особливу роль відіграють зміст справи, її суть і призначення в суспільстві. Вони виражають закономірності та являють собою найбільш загальні норми, що діють в тій чи іншій сфери.

Їх формування обумовлено об’єктивними та суб’єктивними факторами: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що складають сукупний інтелект певної суспільної системи; морально-духовним потенціалом суспільства, який виражається в визнані більшості населення справедливим, а значить, і правовим існуючого державного устою; ступінню засвоєння конкретною людиною своїх прав як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних розмірах ним самим обмеженої.

В принципах будь-якого явища відображені глибинні, стійкі, закономірні зв’язки завдяки яким воно і існує.

Гуманітарна політика, як політика в цілому, характеризується тим, що це – процес підготовки, прийняття та практичної реалізації обов’язкових для всього суспільства рішень, і їм властиві: універсальність – здатність впливати, практично, на всі елементи суспільства, на події і стосунки різного рівня, інклюзивність – здатність необмеженого проникнення в різні суспільні сфери; та здатність сполучення з неполітичними сторонами суспільного життя.

При вироблені та реалізації державної гуманітарної політики треба звертати увагу на:

конкретно-історичні умови розвитку того чи іншого соціуму;

рівень участі чи відчуження населення щодо влади і державно-суспільних справ;

рівень розвитку політичної та правової свідомості;

національний та демографічний чинник суспільного розвитку;

історичні традиції, політичні цінності суспільства;

реальну міжнародну ситуацію, ставлення до деякої держави світової громадськості.

При визначенні загальних засад державної гуманітарної політики в Україні важливим є усвідомлення тих основних принципів на яких вона має будуватись. В основу цих загальних принципів стратегії гуманітарної політики України має бути покладене вироблення і закріплення нової системи цінностей, у тому числі і ідейно-світоглядних орієнтацій, які були б своєрідною духовною субстанцією українського суспільства. Але, разом з тим, не слід забувати, що ми живемо у світі, що стрімко інтегрується, в часи загальної глобалізації усіх суспільних процесів та сторін людського життя, тому принципи гуманітарної політики в Україні мають відповідати і загальноприйнятими у світі, і в першу чергу в Європі, оскільки про свій європейський вибір наша держава заявляла уже неодноразово, як про стратегічний пріоритет на перспективу.

При розгляді основних принципів гуманітарної політики слід вказати, що вони мають відповідати основним правовим положення, що прийняті, як у нашій державі, так і міжнародним співтовариством. До них безперечно належать:

Конституція України, що була прийнята верховною Радою України 28 червня 1996 року;

Загальна декларація прав людини (1948 р.);

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні ту культурні права (1966 р.);

Європейська конвенція про захист прав людини та фундаментальних свобод (1950 р.);

Європейська соціальна хартія (1961 р.);

Заключний акт Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.);

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1989 р.);

Документи Копенгагенської наради конференцій з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи.

Враховуючи всі названі нами, як внутрішньодержавні, так і міжнародні чинники, на нашу думку, до основних принципів гуманітарної політики в Україні належать:

Принцип людської направленості державної діяльності. Відповідно з ним, людина визначається найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи звичайної людини, громадянина України та рівень їх реалізації визначають основний зміст: спрямованість нашої держави. Цим самим має втілюватись в життя постулат: ”Держава для людини, а не людина для держави”.

Принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Цим продовженням і поглибленням попереднього положення і має підтвердити серйозність проголошеного курсу на побудову у нас правової держави та громадянського суспільства.

Принцип верховенства права: У відповідності з ним всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових принципів не може бути виправдана будь-якими міркуваннями щодо їх доцільності чи своєчасності.

Принцип законності . У відповідності з ним Конституція України має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території країни. Закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати конституційним приписам. В протилежному разі прийняті акти визнаються недійсними й не підлягають виконанню.

Принцип народовладдя. У даному випадку це означає, що основні засади державної гуманітарної політики визначає народ, оскільки саме він є джерелом влади, як безпосередньо, наприклад, через референдум, так і при допомозі своїх представників, яких він обирає до органів державної влади чи місцевого самоврядування.

Принцип розподілу влад. Прерогативи визначення загальних засад державної гуманітарної політики та законодавчого закріплення її належить Верховній Раді, втілення в життя – закріплено за виконавчою владою, а судова влада має сприяти усуненню виявлених порушень та відступів від проголошеного законом.

Принцип децентралізації. Відповідальність за здійснення гуманітарної політики в Україні несуть не тільки органи загально державної влади і їх представництва на місцях, а й органи місцевого самоврядування.

Принцип справедливості. Має особливу значимість. Він в найбільшій мірі виражає загально соціальну сутність гуманітарної політики, бажання шукати компроміси між соціальними суб’єктами, між особою і суспільством та між окремими особами. Справедливість вимагає відповідності між діями та їх соціальними наслідками. Відсутність в суспільстві відчуття справедливості у більшості населення негативно впливає на всі сторони та сфери соціального буття, не сприяє розвитку країни, підриває її внутрішню єдність і може призвести в перспективі, в разі її не усунення, до соціальних конфліктів та загальнодержавних і глобально суспільних катаклізмів.

Принцип рівності та рівноправності. У відповідності з ним всі люди є рівними перед законом і перед державою. А тому при здійсненні державної гуманітарної політики неприпустима будь-яка дискримінація, привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Цей принцип фактично означає рівність стартових правових можливостей людини, які кожний буде використовувати відповідно до своїх особистих здібностей та можливостей. Одночасно це не тільки не відкидає, а, навпаки, передбачає допомогу з боку соціальної держави тим її громадянам, які за загальними стандартами такої допомоги потребують.

Принцип соціальної справедливості. Мається на увазі орієнтованість державної гуманітарної політики на практичне втілення в реальність прав людини і громадянина на існування доступних та ефективних систем освіти, охорони здоров’я, культури.

Принцип багатоманітності. У відповідності з ним гуманітарна політика в Україні має будуватись на конституційній забороні державного визнання будь-якої ідеології обов’язкової для всіх. Кожна особа чи об’єднання громадян добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе. З цією ж метою забороняється і цензура. Однак, не допускається поширення ідеологій, що проповідують війни, фашизм та все те, що суперечить загальновизнаним нормам загальнолюдської моралі та права.

Принцип відділення держави та церкви. Він є продовженням попереднього принципу багатоманітності. Оскільки державної ідеології бути у відповідністю з Конституцією не може, а релігія є одним з проявів різних конфесій, влада має чітко розмежувати сфери діяльності різних релігійних конфесій та громад від, власне, держави та всіх її органів та інституцій. Особливо важливим це є в галузі освіти.

Принцип захисту гідності людини. Діяльність органів державної влади має бути направлена на захист гідності людини, оскільки це є захистом самої демократії та ідеї правової держави.

Принцип не відчужуваності та непорушності прав і свобод людини. У здійсненні державної гуманітарної політики цей принцип має мати абсолютне значення, а будь-які відступи від цього сама держава і суспільство повинні сприймати цілком негативно. Гуманітарна політика має забезпечувати ефективну діяльність всіх можливих з точки зору моралі й закону засобів для гарантування цих прав. Держава повинна забезпечувати існування для цього достатньої матеріальної бази, зокрема економічної.

Принцип національного суверенітету. Основи державної гуманітарної політики визначається в повній мірі власними органами влади Української держави і поширюються на всю територію країни. При її визначені наша держава є незалежною від інших держав і міжнародних організацій. Отже, цей принцип створює для України реальні можливості діяти виключно у відповідності з інтересами свого народу, самостійно вирішувати свої проблеми.

Принцип екологічності. Завдання державної гуманітарної політики є, в тому числі, і забезпечення екологічної безпеки на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу.

Принцип підтримки української нації. Втілюючи це положення в життя держава має сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій, культури, дбати про задоволення національних потреб українців, які проживають за межами нашої країни. Особливе значення даний принцип має враховуючи складну, а часто трагічну багатовікову історію нашого народу в умовах бездержавного існування та тривалих спроб сусідніх імперій знищити чи асимілювати українців.

Принцип підтримки національних спільнот, що проживають в Україні. Гуманітарна політика має будуватись на засадах сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Принцип захисту та сприяння українській мові. Державна гуманітарна політика має базуватись на беззаперечному визнані державною мовою української, і забезпечувати її всебічний розвиток та функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. При цьому, як демократична держава Україна гарантує і вільний розвиток, використання та захист мов національних меншин України.

Принцип врахування регіональних особливостей. При здійснені гуманітарної політики владні структури мають враховувати регіональні особливості та багатоманітність України, не допускаючи при її здійсненні бездумної уніфікації та знеособлення областей України. Адже, саме в багатоманітності традицій, звичаїв, культур українських регіонів і є основне багатство Батьківщини.

Саме при врахуванні вказаних вище принципів державної гуманітарної політики, за умов втілення їх в життя можливий успішний розвиток як гуманітарної сфери так і України в цілому.

1.3. Об’єкт і суб’єкт гуманітарної політики.

Людина – не острів, а частина материка.

Джон Донн.

При досліджені та практичному застосуванні в реальному повсякденному суспільному житті такої важливої складової діяльності держави як гуманітарна політика, безперечно є її об’єкт і суб’єкт. Адже не знаючи цих вихідних положень вибудувати систему, яка б задовольняла як державу, так і соціум, практично, неможливо.

При цьому, ми маємо усвідомлювати, що суб’єкт і об’єкт – це дві взаємозалежні (активна – суб’єкт і пасивна – об’єкт) сторони взаємодії. Суб’єкт виступає переважно як джерело і носій активності, а об’єкт – як те, на що чи на кого та активність спрямована. Так, соціальний суб’єкт, в якості якого може виступати особа або людська спільність, є носієм практичної й духовної діяльності, спрямованої як на об’єкт перетворення чи пізнання, так і на самого себе.

Якщо говорити про суб’єктів політики, то – це всі ті, хто є носіями предметно-практичної політичної діяльності й пізнання в даній сфері, хто приймає рішення, несе відповідальність за їх прийняття, володіє певною повнотою політичних повноважень.

В ролі суб’єктів гуманітарної політики виступають, як правило, суспільство загалом, держава в цілому та органи державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії та об’єднання, соціальні групи та, звичайно, окремі особи. (Можна сказати, що і в інших випадках суб’єктом є певна людина в особі, наприклад, органів державного управління, що приймає конкретне рішення з питань гуманітарної політики).

В політології, крім того, існує ще поділ на дві групи: інституційні суб’єкти – держава, політичні партії, рухи; та не інституційні – політичні еліти, бюрократія, політична опозиція, групи тиску, політичні лідери.

Безперечно, найбільшим, хоч не завжди і найвпливовішим, суб’єктом гуманітарної політики в країні є народ, що, як правило є і її об’єктом. Звичайно, для даного суб’єкта політична діяльність не є професійною, але участь у політиці – умова його існування. Згадаймо, що і держава та її органи влади приймають рішення саме від імені народу.

Останнім часом відчутний вплив на прийняття та впровадження державної гуманітарної політики мають національні спільноти, що проживають в Україні. Для них питання розвитку їхніх національних культур, традицій, мов мають важливе значення, а тому зрозуміла їх активність у відстоюванні власних інтересів з даних проблем.

В умовах незалежної та демократичної Української держави ще одним впливовим суб’єктом гуманітарної політики стала релігія, а значить, і конфесійні групи, що її презентують. Сьогодні церква має істотний вплив на суспільну систему в цілому або на окремі її елементи в різних напрямках, в тому числі й на цю сферу. Адже, релігійні об’єднання прямо чи опосередковано відображають інтереси соціальних класів, верств, груп, окремих осіб. Вони ніколи не були поза або над проблемами гуманітарної політики, хоч і завжди прагнули виставляти себе, як такі.

Відчутний вплив на здійснення державної гуманітарної політики мають політичні партії. Хоч, вони і виступають “від імені” народу, кожна з них має якісь власні цінності і норми і в разі наявних можливостей, впливової фракції у Верховній Раді чи своїх представників у структурах виконавчої влади, вони прагнуть внести в державну гуманітарну політику такі зміни, які відповідають їхнім уявленням. Має місце і своєрідний релігійно-партійний симбіоз. Оскільки вплив релігій є досить значним, політичні діячі не можуть ним нехтувати. Навіть більше – вони прагнуть використати конфесії у своїх політичних планах (хоч питання, хто кого використовує є досить дискусійним). Наявність, наприклад, в сучасній Україні християнсько-демократичної, мусульманської та ряду інших подібних партій є підтвердженням цього.

Безперечний вплив на вироблення та впровадження в життя державної гуманітарної політики має національна еліта України. І, хоча, вона у нас ще сама знаходиться на стадії формування, саме люди, яких можна до неї віднести, відомі політики, діячі культури, науки, підприємці – розробляють основи гуманітарного розвитку суспільства та реалізують їх.

Специфічним суб’єктом державної гуманітарної політики є бюрократія. Цим терміном називають представників всіх адміністративно-виконавчих органів державної влади. Іншими словами – це спеціальний апарат чиновників, що концентрує у своїх руках майже всі важелі управління. Для багатьох саме вона представляє чи навіть уособлює державу. Поступово, впродовж віків бюрократія трансформувалась в один із особливо впливових суб’єктів гуманітарної політики в державах світу.

Звичайний громадянин, як кажуть проста людина, теж є фактором, що впливає на розвиток гуманітарної сфери в країні. Але це проявляється не постійно з однаковим успіхом, є не завжди усвідомлено, без конкретної направленості та, здебільшого опосередковано.

З правової точки зору суб’єктами державної гуманітарної політики є органи влади. Так, наприклад, Верховна Рада визначає її засади, Кабінет Міністрів – здійснює гуманітарну політику в країні для чого в його складі створені відповідні структурні підрозділи – міністерства та державні комітети, а в регіонах виконання відповідних завдань покладено на місцеві державні адміністрації, які мають при цьому співпрацювати з органами місцевого самоврядування.

Особливе місце у вироблені та здійснені державної гуманітарної політики займає Президент України. Адже він є главою держави, гарантом Конституції і саме від нього залежить, у вирішальній мірі, суть тих заходів, які проводить держава в сфері гуманітарного розвитку.

Для успішного здійснення державної гуманітарної політики слід чітко розуміти, які є основні об’єкти її впливу. Традиційно до них відносять: освіту, культуру, науку, охорону здоров’я, соціальний захист та зайнятість, проблеми молоді, міжнаціональні та релігійні відносини, засоби інформації.

Характерною їх особливістю є пов’язаність не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян України. Спільність даних галузей проявляється і в єдності мети, принципів, методів, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві, в направленості на задоволення його потреб. Але, разом з тим існує взаємозв’язок економіки та прогресу в області гуманітарної політики, що створює умови для адекватного розвитку, професійного і духовного збагачення особистості.

Саме ця сфера суспільного життя забезпечує відновлення (відтворення) фізично-психологічних якостей кожної людини, отримання кваліфікації й розширення фахових знань, а також нагромадження морально-духовних цінностей, носіями яких всі є. А з точки зору економіки саме успішний розвиток в області гуманітарної політики дає змогу сформувати здібнішу й кваліфікованішу робочу силу, яка буде в змозі в кожному наступному циклі відтворення в суспільстві забезпечити на вищому якісному рівні відновлення капіталу, суспільних відносин і всього суспільного виробництва. У структурно-функціональному плані складові, що є об’єктами державної гуманітарної політики можна охарактеризувати як систему, що об’єднує в собі різні напрямки державної діяльності. А саме: це – діяльність щодо збереження й зміцнення здоров’я людей, задоволення їх естетичних, інтелектуальних та інших духовних потреб, їх соціальний захист, формування особи, її навчання і виховання, підготовка та перепідготовка кадрів для народного господарства.

Загальновизнаним є те, що серед об’єктів гуманітарної політики в державі визначальне місце належить освіті, охороні здоров’я та культурі. Їхня провідна роль у суспільстві незаперечна, і, практично, не залежить від політико-правових чи економічних особливостей конкретної держави (чого не можна сказати, наприклад, про такий об’єкт, як соціальний захист чи проблеми зайнятості). Ще в більшій мірі це стосується стану справ в регіонах, на місцях, де може взагалі не бути закладів науки, а місцеві засоби масової інформації відіграють вкрай незначну роль. Тому, саме розгляду таких об’єктів гуманітарної політики, як освіта, охорона здоров’я, культура й присвячена дана магістерська робота.

Важливість питань гуманітарного розвитку не підлягає сумніву, адже в результаті взаємозалежної взаємодії особи, суспільства і держави, яка виявляється з одного боку у спрямованості на людину, покращенні умов її життя, а з другого боку – на залучені людини до державотворчих процесів, а в більш широкому розумінні – до світового співробітництва і розвитку виконується головне завдання гуманітарної політики – створення умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства в цілому, послідовній інтелектуалізації як головного резерву прогресу, збагачені та піднесені духовності.

РОЗДІЛ 2.

Розвиток народної освіти як один з головних напрямків гуманітарної політики.

2.1. Стан освіти в Україні, на прикладі освітянських закладів Тиврівського району Вінницької області.

Якщо будь-яка держава сподівається

бути вільною, цивілізованою, але не є

освіченою, то вона сподівається того,

чого ніколи не було і ніколи не буде.

Томас Джеферсон.

Одним з головних напрямків гуманітарної політики в Україні є розвиток народної освіти. Разом з культурою та охороною здоров’я вона відіграє надзвичайно важливу роль в житті суспільства. Крім загально-цивілізаційного впливу на життя людини, освіта, культура, охорона здоров’я є щонайважливішим елементом економіки як єдиного цілого. Їх розглядають як специфічну галузь народного господарства. Вони є частиною суспільного виробництва, виробництва нематеріальних (духовних) благ і послуг, формують людський фактор розвитку економіки [31. C.146].

В умовах розбудови молодої Української держави на засадах демократії та ринкових відносин змінюються і загальні підходи до галузей сфери гуманітарного розвитку. Тому, для більш чіткого усвідомлення цих змін, розглянемо зростання економічного фактору в управлінні даними процесами.

При ефективному розвитку гуманітарної сфери задіяні два аспекти: соціальний та економічний. І саме економічному приділяється пріоритетна увага останнім часом. Хоча, прямий вплив на особистість визначають особливу роль галузей гуманітарного комплексу в задоволені потреб, розвитку фізичних і духовних здібностей людей, формуванні “людського фактору” виробництва: суспільного прогресу. Багато хто вважає участь у відтворені трудових ресурсів і розвитку особистості головним критерієм виділення цих галузей в особливу групу. Але вони мають і специфічний спосіб реалізації своїх функцій, тому що впливають на особистість споживача послуг, а не на зовнішні умови його життєдіяльності. [82. C.3].

В сфері гуманітарного розвитку безпосередніми об’єктами купівлі-продажу є не кінцеві результати діяльності, а умови їх досягнення.

В методологічному аспекті слід перейти від розгляду освіти, охорони здоров’я, культури як невиробничої сфери до їх трактування як частини суспільного виробництва. А їх особливість в безпосередньому “виробництві” суспільних зв’язків неекономічного характеру.

Під економічним управлінням гуманітарною сферою розуміється ціленаправлений вплив на процеси господарювання в її галузях і ланках. Так, управлінські заходи націлені на покращення фінансового становища організацій даної сфери відносяться до господарського управління.

Економічні методи націлені на активізацію економічних інтересів. Вони базуються на принципах обміну благами, взаємо -обумовленості зобов’язань. [82, C.16] Економічні методи найбільш адекватні економічному виду управління, але ототожнювати їх не слід.

На протязі довгого часу досягнення господарських цілей, в тому числі і в галузях гуманітарного розвитку, здійснювалось, переважно, адміністративними методами. В той же час економічні методи можуть і повинні застосовуватись і для вирішення задач, які по своєму безпосередньому змісту не відносяться до числа економічних. Крім того, господарювання в сфері гуманітарної політики має враховувати і по можливості використовувати інтереси неекономічного характеру, активізуючи їх за допомогою соціально-психологічних методів управління.

Особливість галузей, що розглядаються нами в їх ресурсному потенціалі, своєрідності процесів і результатів функціонування, а також в тому взаємозв’язку результатів із затратами, яка характеризується критеріями і показниками ефективності. Праця тут безпосередньо впливає на людину. Маємо високу працеємкість послуг при відносно невеликій фондо- та матеріалоємності.

Для розвинутих країн характерна тенденція до швидкого збільшення долі цієї сфери в загальній чисельності зайнятих в народному господарстві, і це має закономірний і довготривалий характер. [82. C.36].

За рівнем підготовки працівники освіти, охорони здоров’я, культури значно випереджають інші галузі народного господарства (за винятком науки). Тут саме спеціалісти найчастіше вносять вирішальний вклад в наданні послуг, а кадрам більш низької кваліфікації відводиться головним чином допоміжна роль (наприклад, лікар – медсестра).

Особливістю є і значне переважання жінок серед зайнятих в галузях гуманітарної сфери. Для функціонування даних закладів потрібні відповідні матеріальні ресурси, що в свою чергу поділяють на основні фонди і матеріальні елементи поточних затрат (паливо, електроенергія, сільськогосподарська продукція, товари народного споживання). Тут дві частини: самостійні матеріальні блага, що ніби супутні послузі і такі, що входять в її субстанцію (наприклад: підручники і електроенергія). Сама ж соціально-культурна послуга (що надається в галузях сфери гуманітарного розвитку) – це процес в якому задіяний як виробник так і споживач. Послуга відповідна конкретній праці особи, що її надає. Характерною особливістю взаємин в гуманітарній сфері є безкоштовне розподілення послуг освіти, охорони здоров’я, культури, при цьому спосіб ціленаправленого коректування структури споживання індивіда виходить з інтересів суспільства в цілому [82. C.85].

Але, і має бути платність, бо часткова платність соціально- значимих послуг на відміну від їх повної безкоштовності сприяє створенню атмосфери, в якій виробник більш уважно відноситься до потреб споживача.

Тому, безперечно, в даній галузі мають функціонувати некомерційні організації для яких мають бути передбачені суттєві пільги в оподаткуванні.

Перспективною моделлю взаємин в сфері трудових відносин має бути контрактний підхід при працевлаштуванні, який врахував би диференціацію рівня оплати праці. Адже, в наших умовах дефіциту фінансування це могло б бути, хоча й частковим, способом зацікавити найбільш цінних працівників.

Очевидно, що гуманітарний розвиток пов’язаний не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян. Законодавство в цій сфері покликано забезпечити естетичне і моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров’я та задоволення соціально-культурних потреб.

Характерним для галузей, що розглядаються нами є і єдність мети, методів правового регулювання, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві. [28. C.151].

Безперечним, як ми розуміємо, є взаємозв’язок економіки та національного прогресу у створенні умов для розвитку, професійного і духовного збагачення людини. Такими умовами, можна вважати, відновлення фізично-психологічних якостей кожного члена суспільства, отримання кваліфікації й розширення фахових знань, а також нагромадження морально-духовних цінностей, носіями яких є люди. З економічної точки зору вони дають змогу сформувати здібнішу й кваліфікованішу робочу силу, яка в змозі в кожному циклі відтворення в суспільстві забезпечити на вищому рівні відтворення капіталу, суспільних відносин і всього суспільного виробництва. Спростивши, можна сказати, що утворюється відповідний ланцюжок: економічне відновлення і освіта людини – національний прогрес, з прямими і зворотними зв’язками між його складовими.

У структурно-функціональному плані сферу гуманітарної політики можна охарактеризувати, як систему, що об’єднує в собі різні напрямки державної діяльності. Це – діяльність щодо збереження і зміцнення здоров’я людей, задоволення їх інтелектуальних, естетичних та інших духовних потреб, формування особи, її навчання і виховання, підготовка та перепідготовка кадрів для народного господарства.

Гуманітарний розвиток в країні знаходиться під контролем та управлінням Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, що у відповідності з діючим законодавством призвані займатись даними справами .[1. C.141].

Окрім того, цими питаннями покликані турбуватись в межах своїх повноважень і органи місцевого самоврядування. [6. C.23].

В управлінні закладами освіти, охорони здоров’я, культури поєднуються, що є традиційним для нашої держави, відомчий і територіальний підхід. І саме їх збалансованість та врівноваженість є запорукою більш успішного та гармонійного розвитку інтелектуальної складової суспільства. Адже, безперечним є той факт, що на порозі двох тисячоліть людство вступає в нову епоху – Еру Інтелекту. В сучасному світі знання, в широкому розумінні, стали, в стратегічному плані, важливіші за мільйони тон сталі або десятки тон золота, від автомобілів, верстатів, побутових приладів та будь-якої іншої продукції індустріальної епохи.

Могутність сучасної країни передусім починає визначатись кількістю і якістю плодів національного розуму. Обов’язковою складовою успішного розвитку держави є випереджаючий розвиток інтелектуального потенціалу. Світовий досвід показує: життєвий рівень усіх прошарків населення, соціально-економічна ситуація в країні визначаються ступенем освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантом високого рівня життя народу: процвітання держави, навіть за відсутності енергоносіїв, корисних копалин та інших дарунків природи.

Ні багатство надр, ні родючі землі, ні ідеальний клімат, ні туристична принадність не в змозі зрівнятися ні за могутністю, ні за суспільною значущістю з потенціалом людського розуму.

Людський інтелект став безпосередньою і головною продуктивною силою нашої епохи. Підтвердженням цього є те, що в двадцяти розвинутих країнах працює 95% учених світу. [7. C.6].

Інтелектуальний потенціал є складовою такого більш широкого поняття як гуманітарний потенціал. Гуманітарний потенціал нації – це явище якісно відмінне від простої суми людського потенціалу кожної людини – громадянина, і визначається рівнем фізичного та психічного здоровя нації, її соціального благополуччя, моральності, духовності, інтелектуального розвитку (інтелектуального потенціалу), психологічної єдності, гуманітарної активності (активності у прояві всіх перелічених вище ознак).

Інтелектуальний потенціал виявляється не тільки в галузях, пов’язаних з високими технологіями. Інтелектуальність управлінських рішень і творчої активності людини стрімко зростає у всіх без винятку сферах її діяльності.

Одним із визначальних пріоритетів для успішного розвитку держави є створення умов і механізмів для ефективного перетворення інтелектуального потенціалу народу на інтелектуальний капітал.

Інтелектуальний капітал – це інтелектуальний потенціал, активно використовуваний у процесах економічного розвитку, це сума знань, досвід, професійна підготовка та інтуїція всіх працівників підприємства, установи або держави. До цього слід додати напрацьовані людські зв’язки, інформацію у вигляді баз даних (бібліотеки), інтелектуальну власність, комп’ютерну мережу, що миттєво опрацьовує і передає інформацію всім працівникам відповідної структури, завдяки чому їй вдається реагувати на зміни швидко і адекватно.

Виходячи з вище сказаного, для виходу України з нинішніх кризових умов необхідним є створення на загальнодержавному рівні цілісної системи з метою підтримки інтелектуального потенціалу нації, його розвитку і перетворення на інтелектуальний капітал. Для чого потрібно: надати освіті реального державного пріоритету, оскільки, метою освіти є досягнення максимально можливого рівня гуманітарного потенціалу народу та розширення вікових меж його ефективного використання.

При цьому необхідно забезпечити максимально широкий і дійсно рівний доступ усіх громадян до освіти та орієнтуватись на найбільш перспективні освітні технології. Необхідно змінити ситуацію, коли тисячі здібних людей не можуть вступити до вищих навчальних закладів з економічних причин.

Система державної підтримки розвитку інтелектуального потенціалу і капіталу на загальнодержавному рівні має бути основою для прийняття рішень та здійснення будь-якої державної управлінської дії в цій галузі, реальним кроком до переходу від галузевої до функціональної системи управління.

Значення освіти для людини зокрема і для суспільства в цілому не підлягають сумніву. Саме тому право індивідуума на її отримання належить до фундаментальних, конституційних прав. Так, стаття 53 Конституції України гарантує непорушність права на освіту, обов’язковість повної загальної середньої освіти та забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої , професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання. [1. C.16].

Законодавче поле розвитку освіти забезпечують, крім Конституції, Закони України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, інші нормативно-правові акти та міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. У відповідності з ними основною ланкою системи в державі є загальна середня освіта. Її заклади, на відміну, наприклад, від вузів, розміщені по всій території країни, а не тільки в великих містах, і для значної частини населення, на жаль, стають єдиними доступними для них освітянськими закладами, символізують саме поняття освіта. Виходячи з цих причин, а також з того, що на території нашого Тиврівського району Вінницької області закладів вищої освіти немає, розглянемо стан саме загальної середньої освіти.

Відзначимо, що загальна середня освіта – це цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво, засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якої є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності, вона є обов’язковою складовою безперервної освіти і спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полі- культурності, світського характеру освіти, системності, інтегрованості, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави. [8. C.5].

В процесі своєї діяльності заклади освіти здійснюють такі функції:

культурно-просвітницьку;

соціально-політичну;

соціально-економічну та виконують відповідні завдання:

виховання громадянина України;

формування особистості учня (вихованця), розвиток його здібностей і обдарувань, наукового світогляду;

виконання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти, підготовка учнів (вихованців) до подальшої освіти і трудової діяльності;

виховання в учнів (вихованців) поваги до Конституції України, державних символів України, прав і свобод людини і громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов’язків людини і громадянина;

реалізація права учнів (вихованців) та вільне формування політичних і світоглядних переконань;

виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей Українського народу та інших народів і націй;

виховання свідомого ставлення до свого здоров’я та здоров’я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формуванню гігієнічних навичок і засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров’я учнів (вихованців).[8. C.5].

Значення середньої освіти розуміють і на урядовому рівні, так в 1999 році Кабінет Міністрів ухвалив Комплексні заходи щодо розвитку загальної середньої освіти в 1999-2012 роках. Це і зрозуміло, адже масштабність та обов’язковість загальної середньої освіти визначають її виняткову роль у суспільстві, а українська загальноосвітня школа дає досить великий за обсягом рівень знань і продовжує в основних своїх параметрах зберігати їхню якість.

В 1999-2000 навчальному році в Україні функціонує 21,2 тисячі загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчається 6,9 мільйона учнів. Зокрема, для розвитку здібностей і обдарувань юних громадян працює 224 гімназії, 226 ліцеїв, 20 коледжів, 221 спеціалізована школа, 947 навчально-виховних комплексів. Крім того, для дітей, які потребують соціальної допомоги і реабілітації, діє 399 спецшкіл-інтернатів [36. C.12]

Розвиток освіти, зростання інтелектуального потенціалу суспільства важливий фактор соціального науково-технічного прогресу ,розвитку світової цивілізації. Нова епоха – постіндустріальна, епоха інформації – базується на знаннях. Тому саме потреба в знаннях зумовлює зростаючу роль освіти в розвитку соціально-економічного прогресу суспільства. Освіта має мати абсолютний пріоритет.

Але останнім часом відбувається розтрата набутого ресурсного потенціалу та професійного запасу в галузі. Криза в освіті значною мірою зумовлена недооцінкою ролі галузі в успішному здійсненні економічних реформ, підвищені ефективності виробництва. Хоча, лише освіта та освіченість, розум і висока духовність народу можуть забезпечити Україні гідне місце в ряду цивілізованих держав світу.

Вченими різних країн доведено високу економічну і соціальну ефективність освіти в суспільному відтворенні. Ще наприкінці ХІХ ст. відомий український економіст І.Янжул довів, що ефективність виробництва перебуває у прямій залежності від розвитку освіти, від підвищення освітнього рівня населення. [40. C.62]. Результати досліджень, здійснених в останні роки у 30 країнах світу фахівцями Світового банку під егідою ЮНЕСКО, показали, що третина приросту ВВП в цих країнах забезпечується інвестиціями у сферу освіти, рентабельність якої на різних ступенях навчання становить від 12 до 24 %. [40.C.63]. А за оцінками американських дослідників з 1945 року серед факторів зростання національного продукту США на освіту і кваліфікацію робочої сили припадає в середньому 10% - 15%. [40. C.63].

У 1988 році в Парижі відбулась конференція Нобелівських лауреатів, у висновках якої записано, що освіта повинна мати абсолютний пріоритет у бюджетах усіх держав і сприяти розвитку всіх видів творчої діяльності. [40. c.65]. З цим співзвучна і концепція людського капіталу у відповідності з якою: освіта – ключовий фактор економічного зростання, соціального і економічного благополуччя, інвестиційна галузь духовного виробництва. Вкладення в освіту є найперспективнішими через свою високу економічну і соціальну значущість. Співвідношення величини витрат на освіту і економічного ефекту від неї дорівнює 1 до 4. [41. c.14].

Можна сказати, майбутнє України в руках освітян. Однак, щоб освіта сприяла захисту стратегічних інтересів держави, її розвиток має випереджати у часі розвиток інших складових частин економіки. (Щоб забезпечити сьогоднішні потреби народного господарства у кадрах, структуру і контингент зайнятих необхідно було передбачити ще 5 років тому). Однак, вже сьогодні Україна за середнім рівнем освіти працівника народного господарства (за кількістю років навчання) значно відстає. В розрахунку на одного працюючого він становить близько 10 років, а в Японії – 11 років, США – 15 років [40. c.66].

Неухильно зменшується частка витрат на освіту. Так, в 1995 році вона складала 5,5% ВВП, 1996 році – 4,97%, 1997 – 3,85%.

За дев’яності роки обсяг будівництва освітніх закладів скоротився у 3 - 7 раз. Фізична спрацьованість основних фондів становить понад 60%, моральне зношення майже – 90%. Ще у березні 1997 року зарплата освітян становила 89,3% середньої зарплати по народному господарству і 81,4% - у промисловості. [41. c.19].

За рівнем індексу освіченості Україна значно відстає від рівня розвинутих країн. Так, в розвинених європейських країнах тривалість повної середньої освіти – 12 -13 років. Її отримує понад 80% дітей. В Україні -10 років, отримує не більше 70% дітей. До того ж освітній потенціал накопичується віками.

У розвинених країнах Європи закони про обов’язкову освіту були ухвалені ще в ХІХ ст.. А у нас в 1930 році було 30% неписьменних у віці 10 років і старше. (До прикладу – володіють іноземною мовою в Україні лише 0,5% населення). [73.C.21].

Відбувається скорочення кількості і закриття закладів освіти. Так, в 1997 році кількість дошкільних закладів зменшилась на 170, загальноосвітніх шкіл – на 140, ПТУ – на 151 [52.C.63].

В 1996 р. в 48% сіл України взагалі не було шкіл. [41.C.63] (Це понад 3 тисячі сіл з населенням більш як 300 чоловік). А за кількістю студентів на 100 тисяч населення Україні належить лише 50-те місце в світі [61.C.21]

В той же час, наприклад у Франції на освіту йде 7,3% валового продукту країни, біля 20% державного бюджету, а це 340 млрд. франків щорічно. (В США 230 – 240 млрд. доларів). Вчитель-початківець отримує 8 тисяч франків щомісячно (1,23 тис. доларів), а старший до 2,7 тисяч доларів. Квартири, комунальні послуги надаються вчителям безкоштовно. [27.C.4]

Стан освіти в Україні Міністр науки та освіти України Василь Кремень визначив як «іще гірший, а ніж уявлялось». Так, з підручниками: в 5-10-х класах 59% від потреби, а в 11-их – лише 34%. Для поліпшення ситуації потрібно лише 83 млн. гривень, що навіть в нинішніх кризових умовах в масштабах держави сума невелика.

Посадовий оклад від 110 до 140 гривень мізерний і не змінювався чотири роки поспіль. [37.C.3]. Таким чином ситуація, справді, важка і потребує негайних радикальних, проте продуманих і виважених змін. При цьому права на помилку як і простих рішень немає. Деякий час популярним було гасло комерціалізації сфери освіти, але такі зміни, не регламентовані правовими нормами, при мізерному бюджетному фінансуванні загрожують майбутньому України, спричиняють зниження освітнього рівня нації – одного з важливих елементів національної безпеки, падіння престижу освіти та освітянської діяльності, деградації життєвих стандартів населення, адже скорочується обсяг спожитих послуг освіти.

Для розвитку системи загальної середньої освіти важливе значення має стан управління нею, що як відомо, побудовано на поєднані територіального та відомчого підходів при врахуванні як місцевих так і загальнодержавних інтересів. Адже, освіта знаходиться під контролем і органів місцевого самоврядування (Стаття 32 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”) і місцевих державних адміністрацій (Стаття 22 Закону України “Про місцеві державні адміністрації”).

Безпосередньо ж управління системою загальної освіти здійснюють Міністерство освіти України, а також відділи освіти районних державних адміністрацій. І саме від останніх, що є найближчими до закладів освіти, в значній мірі залежить стан освіти.

На рівні району відповідний відділ освіти покликаний забезпечити реалізацію державної політики в сфері загальної середньої освіти на підвідомчій території. Він має контролювати додержання вимог законів та інших нормативно-правових актів в галузі освіти, обов’язкове виконання державного стандарту загальної середньої освіти всіма навчальними закладами розташованими на його території, брати участь у розробці та реалізації варіативної складової змісту загальної середньої освіти, має створювати умови для одержання повної загальної середньої освіти.

Важливим є повноваження здійснювати добір, призначення на посаду та звільнення з посади педагогічних працівників, забезпечення їх підручниками, посібниками, методичною літературою. Відділ освіти здійснює, крім того, атестацію педагогічних працівників та навчальних закладів системи загальної середньої освіти не рідше одного разу на 10 років. [8.C.11]

Найвагомішим типом загальноосвітнього навчального закладу є середня школа І – ІІІ ступенів (школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно: І ступінь – початкова школа, ІІ ступінь – основна школа, ІІІ ступінь – старша школа). Крім того є й інші типи загальноосвітніх та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти: спеціалізована школа (школа-інтернат ), гімназія, ліцей, колегіум, загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат), школа соціальної реабілітації, вечірня (змінна) школа. Кожен з них має свої особливості і розраховані на певний контингент учнів. [8.C.6]

Надзвичайно важливим є питання фінансування закладів освіти. У відповідності з законом утримання їх здійснюється за рахунок коштів засновників (власників) цих закладів. [8.C.12]

В умовах переходу до ринкових відносин умови фінансування освіти значно змінюються. Адже, у сфері освіти сьогодні з’являються недержавні заклади освіти, які не отримують бюджетних асигнувань, а державні і комунальні заклади освіти, поряд із бюджетними коштами на покриття своїх видатків активно використовують позабюджетні джерела фінансування. Загальна середня освіта фінансується, як правило, з місцевих бюджетів.

У відповідності з Класифікацією прибутків і видатків державного та місцевих бюджетів України фінансування освіти відбувається за розділом 200. Витрати на утримання дитячих дошкільних закладів фінансуються, здебільшого, за рахунок місцевих бюджетів, а також за рахунок власних позабюджетних фондів, що формуються з матеріальної допомоги підприємств і організацій, коштів, отриманих від надання платних послуг населенню. Частину вартості утримання дітей оплачують батьки. При цьому батьки багатодітних сімей мають пільги по оплаті – повністю або частково звільняються від оплати, так само, як і матері-одиночки. Витрати на утримання середніх загальноосвітніх шкіл здійснюється за рахунок, переважно, місцевих бюджетів.

Виділення коштів з бюджету на ці потреби здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування. Тобто, методом безповоротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів – кошторисів витрат. [31.C.4].

На рівні району для утримання шкіл складаються загальні кошториси, в яких обов’язково розшифровується обсяг фінансування за статтями на кожну установу окремо, у відповідності з індивідуальними кошторисами витрат бюджетних установ.

Кошторис складають та підписують директор і бухгалтер школи чи централізована бухгалтерія. Розглядає і затверджує його головний розпорядник коштів (на рівні району – це завідуючий районним відділом освіти).

Вихідною базою для визначення розміру асигнувань за основними статтями кошторису школи є кількість учнів і класів. Їх відображають у кошторисі на дві дати: 1 січня і 1 вересня планового року. Кількість учнів і класів на 1 січня беруть за фактичним станом на останню звітну дату. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначають відповідно до плану прийому і випуску учнів, а кількість дітей, що підуть до школи в наступному навчальному році – за даними спеціального обліку, який веде школа. При формуванні класів враховується граничне наповнення. (У загальноосвітніх навчальних закладах не повинна перевищувати 30 учнів). [8.C.7].

Після складення кошторису розраховують кількість педагогічних ставок по школі за трьома показниками: кількість класів, кількість годин навчальних занять, норми навчального навантаження учителів на тиждень.

У відповідності з бюджетною класифікацією основним статтями кошторису витрат є: Стаття 1. Заробітна плата, що включає заробітну плату учителів, оплату за перевірку зошитів, заробітну плату навчально-виховного і адміністративно-обслуговуючого персоналу, додаткові види оплати та інші види заробітної плати. Рівень заробітної плати вчителів залежить від освіти, категорії та тарифного розряду, а плата адміністративно-господарського і навчально-допоміжного персоналу розраховується виходячи з типових штатів та посадових окладів. Стаття 2. Нарахування на заробітну плату(відрахування до пенсійного фонду, на соціальне страхування) Відповідно з 37% нарахування від фонду заробітної плати, 88% - пенсійне, а 12% - соціальне страхування). Стаття 3. Канцелярські та господарські витрати. Стаття 4. Відрядження та службові поїздки. Стаття 9. Витрати на харчування.

При фінансуванні дитячих дошкільних установ по Статті 5 передбачають кошти на придбання іграшок, посібників, матеріалів для занять з дітьми з розрахунку на одну дитину на рік для дошкільних і ясельних груп.

Порядок складення єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи чи організації регулюється Положенням, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.1997 р. № 180. Фінансування установ без затвердженого у встановленому порядку кошторису забороняється.

При складені реального кошторису певного закладу освіти потрібно визначити перспективну потребу в учнівських місцях по двох категоріях: 1-9 клас – де це жорстко детерміновано демографічним фактором і обов’язковістю навчання, і в Х-ХІ класах, де учні мають свободу вибору напрямку свого подальшого місця здобуття освіти. [23.C.18].

Для розвитку системи народної освіти виключно важливою проблемою є територіальне розміщення навчальних і навчально-виховних закладів. Від того, наскільки раціонально розміщена ця мережа, гармонійно підібрано співвідношення різних типів шкіл, що складають територіально-освітній комплекс, наскільки, нарешті, оптимально визначені розміри самих цих закладів, в значній мірі залежить результативність функціонування територіального освітнього комплексу, ефективність використання виділених галузі коштів.

Розміщення дитячих дошкільних закладів – детермінується одним фактором – близькістю місця проживання дітей, а розміри встановлюються виходячи з фактичної та перспективної потреби. [23.C.20].

Розміщування загальноосвітніх шкіл визначається принципом обов’язкової пішохідної і транспортної доступності для учнів. Це обумовлює надзвичайно широку диференціацію цих навчальних закладів за наповненням. Особливо в сільській місцевості. Важливою, але такою, що важко вирішується є проблема оптимізації мережі цих закладів. А при плануванні розвитку шкільної мережі вважається раціональним дотримання принципу пішохідної доступності шкіл для учнів початкових класів і забезпечення транспортної доступності для всіх учнів середніх та старших класів. [23.C.8] .

Найкращим, при можливості, було б функціонування школи І – ІІІ ступеня разом в одному місці, хоча це і не завжди вигідно з економічної точки зору.

Надзвичайно важкою є проблема удосконалення шкільної мережі на селі. Актуальним є пошук найбільш раціонального компонування різних типів шкіл в регіональній структурі народної освіти. Необхідний пошук шляхів подолання малокомплектності навчальних закладів. Адже, некомплектні школи – неефективні. В економічному відношенні навчання в них обходиться дорожче, ніж в середньому по країні. [23.C.11] . І, крім того, в них, як правило, низький рівень викладання, оскільки є проблеми забезпечення цих шкіл кваліфікованими вчителями. Не забезпечується нормативне завантаження вчителя, тому вчителі – предметники нерідко ведуть заняття з 3,4,5 і більше предметів. Нормативне навантаження при цьому досягається, але про якість мова йти не може. Мало комплектні школи розцінюються як неперспективні, і на їх розвиток вільно чи мимоволі виділяють відносно менше коштів. А звідси і незадовільна матеріально-технічна база.

Найпростішим було б закриття таких шкіл, але робити цього не можна, оскільки пішохідна доступність початкових шкіл і транспортна – шкіл ІІ і ІІІ ступенів – це норма. Її ігнорувати чи забувати про це не слід.

Разом з тим, з обмеженості в цих умовах маневру зовсім не виходить, що можливостей для цього немає. Не можна беззастережно прийняти ідею про велику соціальну ефективність цих шкіл. (Зберегти їх будь-якою ціною. Головне, щоб закриття їх мережі в жодному випадку не привело до скорочення числа самих сіл). Разом з тим, рішенню про збереження існуючої мережі мало комплектних шкіл є альтернатива: всім відомий підвіз учнів до школи, але ця форма обслуговування населення у нас практично не розвивається. Привід – відсутність коштів. Але відмовляючись від цього, ми намагаємося затримати вчорашній день. Майбутнє, приклад розвинутих країн, насамперед США, за підвозом дітей. Вже зараз необхідно приймати на найвищому рівні відповідні рішення, а на місцях серйозно опрацювати питання організації, економічного і технічного забезпечення підвозу учнів. Це робота не тільки для органів освіти, але і, можливо в першу чергу, для місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Розглядаючи освіту в комплексі потрібно врахувати і проблеми визначення необхідної кількості педагогічних працівників і питання необхідної матеріально-технічної бази закладів освіти.

Для кращого розуміння суті процесів, що відбуваються в системі освіти необхідним є і ретроспективне вивчення статистичних даних, результатів досліджень, планових і проектних матеріалів з попереднього періоду і аналіз в територіальному розрізі. Метою даної роботи є виявлення і вивчення диспропорцій і негараздів в розвитку і розміщенні галузі, в підвищенні якості освітніх послуг, що пропонуються населенню.

При цьому важливо розглядати показники, що характеризують як безпосередньо розвиток галузі, так і ті, що свідчать про стан тих соціально-економічних процесів, які з нею тісно пов’язані і впливають на її розвиток. Коло показників, що вивчається має бути досить великим і охоплювати демографічну ситуацію, розселення людей по населених пунктах, кількість закладів освіти, число в них вихованців чи учнів, структуру закладів по їх типах, характеристику педагогічного складу, матеріально-технічної бази. [23.C.23].

При плануванні роботи закладів освіти району використовуються економічно-математичні моделі планування і прогнозування. Модель планових показників розвитку освіти і модель розміщення загальноосвітніх шкіл та модель руху педагогічних кадрів.

Цінність цих досліджень в тому, що вони надають можливість розробити збалансований план в територіальному розрізі. [23.C.33].

Територіальне (наприклад, районне) планування і прогнозування тісно взаємопов’язане з картографуванням території. Залучення карт для прогнозування стало поширеним засобом наукового перед планового дослідження.

Картографічні матеріали мають ілюстративне значення, але недооцінювати їх не варто, адже вони разом з текстовим і табличним матеріалом є складовою часткою регіональних планів.

У важкому стані перебуває освіта в усій нашій країні в цілому, і в Вінницькій області зокрема. Де кризова ситуація загострюється й тим, що більшість населення краю проживає в сільській місцевості. А сільські школи відчувають труднощі перехідного періоду ще в більшій мірі, ніж міські. Так, з 1995 навчальних закладів Вінниччини понад 85% в селі (117 тисяч учнів). Майже 45% сільських шкіл та 35% дошкільних закладів - у пристосованих приміщеннях, 40% не мають центрального опалення, водогону, каналізації. Тільки 54% сільських шкіл мають спортивні зали. 154 навчальних заклади не мають навчально-дослідних ділянок. [80.c.2].

Якщо в цілому по області 94,7% вчителів з вищою освітою, то в сільських школах лише 81% (10,9 тисяч з 13,5 тисяч). 600 вчителів – пенсіонерів. Важкою, а часто, практично, не вирішуваною стала проблема невідвідування дітьми школи. Так, по області не відвідували занять в 1999 році 1754 дитини.

Звичайно, і в цих умовах робиться все можливе, наприклад, будується 90 нових шкіл та 20 дошкільних закладів, що непогано, але в масштабах області явно не достатньо.

Болючим є питання комп’ютеризації сільських шкіл. Адже, в умовах настання ери інформатизації, діти, що на знайомі з ЕОМ не можуть вважатися готовими до реалій сьогодення, і вина лежить не них, а на тих, хто не забезпечив їхнього права на повноцінну освіту. [80.c.2].

В непростих умовах працюють освітянські заклади Тиврівського району. Постійне недофінансування, перебої та затримки з виплатою заробітної плати, втрата відчуття соціальної захищеності та суспільного престижу своєї професії разом з усвідомленням відсутності надії на швидкі зміни на краще створюють важку атмосферу в учительських колективах. Але і в таких умовах робота продовжується і поряд з негараздами і відчаєм є місце для успіхів і надії.

В 1999 – 2000 навчальному році в районі працює 39 шкіл, в тому числі 8 – загальноосвітніх шкіл І ступеня, 18 – загальноосвітніх шкіл І – ІІ ступенів, 11 – ЗОШ І – ІІІ ступеня, 1 – ліцей і 1- школа-садок. З них: 8 закладів в міських поселеннях і 31 в сільській місцевості, з яких – 8 – ЗОШ І ст., 17 – ЗОШ І – ІІ ст., 5 – ЗОШ І – ІІІ ст., 1- школа-садок (дитяча дошкільна установа). З 8 навчальних закладів, що розміщені в міських поселеннях: 1 – ЗОШ І – ІІ ст., 6 – ЗОШ І – ІІІ ст., і 1 – ліцей.

В навчальних закладах району навчається станом на 5 вересня 1999 року 6487 учнів (3717 – в міських поселеннях, 2770 в сільській місцевості), з них в початкових школах – 121 учень в селах району, 1539 в середніх школах І – ІІ ст.(194 в міських поселеннях і 1345 в селах), в ЗОШ І – ІІІ ст. – 4531 учень (3260 в міських поселеннях і 1271 в сільській місцевості).

З приведених даних зрозуміло, що незважаючи на значну кількісну перевагу сільських шкіл переважна частина дітей навчається в міських школах. В середньому в одній міській школі навчається близько 465 дітей, а в сільській – біля 90 дітей (співвідношення 5 до 1). Тобто більша частина сільських шкіл є мало комплектними з усіма проблемами, що з цього витікають і які ми розглядали раніше.

Недостатнє фінансування і мала кількість дітей породжують ще одну важку проблему сільської школи – це класи-комплекти (тобто коли разом навчаються діти різних класів, наприклад першого і третього). Всього таких класів – комплектів – 22 (в тому числі у складі двох класів – 15 і трьох класів – 7). Зрозуміло, що таке навчання не можна назвати повноцінним, але в існуючих умовах воно є, нажаль, неминучим.

Важка ситуація в країні ще більш гостро відчувається дітьми – сиротами і дітьми, що залишились без піклування батьків. Всього їх навчається в школах району 26 (11 – в селах і 15 проживає в міських поселеннях).

Навіть в важких умовах сьогодення помітні зрушення на краще та позитивні нововведення. Так, з 1993 року в районі працює ліцей, де ведеться навчання за фізико-математичним, біолого-хімічним, гуманітарним профілями (навчається 263 учні), працює альтернативна початкова школа, де також діти навчаються за профілями. А з 1.09.1998 року розпочала роботу приватно-державна початкова школа.

І в нинішніх кризових умовах відділом освіти, керівниками шкіл, органами місцевої влади вживаються посильні заходи щодо зміцнення чи хоча б збереження існуючої навчально-матеріальної бази закладів освіти. Так, в 1999 – 2000 навчальному році загальна площа навчальних приміщень загальноосвітніх навчально-виховних закладів складає – 71835 м2, з них здано в оренду – 529 м2. В школах району є 533 класних кімнати (включаючи навчальні кабінети і лабораторії), їх площа 25488 м2, є 48 навчально-виробничих майстерень. В 25 навчальних закладах є кабінет фізики, 13 – хімії, 24 – біології, 19 – української мови і літератури, 11 – інших мов і літератур, 13 – іноземної мови. В 11 навчальних закладах є кабінет основ інформатики і обчислювальної техніки з 145 робочими місцями з ЕОМ. Та, нажаль, цього недостатньо, особливо враховуючи, що більшість цих машин вже фізично зношені та морально застаріли (більше 90% з них вже давно не працюють взагалі), і це не дозволяє учням отримувати в повній мірі необхідні знання.

В 25 навчальних закладах є фізкультурні зали, в яких діти мають змогу займатися на уроках фізкультури та відвідувати гуртки в позаурочний час.

Оскільки більшість навчальних закладів знаходиться в сільській місцевості то важливим елементом матеріально-технічної бази є навчально-дослідні ділянки, які є в 16 школах району загальною площею 9,36 га. Окрім того в 1 навчальному закладі є власне підсобне господарство.

Як відомо школи є місцем великого скупчення дітей, тому важливим є забезпечення їх кваліфікованою медичною допомогою. Для цього в 7 з 39 навчальних закладів району є медичні кабінети й працюють медпрацівники.

В 25 школах району є центральне опалення, в 14 пічне опалення (всі знаходяться в сільській місцевості).

Зрозуміло, що відсутність належного опалення негативно впливає на роботу шкіл, адже працювати вчителем і навчатись учнями зимою в холодних приміщеннях вкрай незадовільно.

З майже 6,5 тисяч учнів шкіл району організовано підвіз 134 дітей. Це є постійною проблемою в наш важкий час, але в перспективі, очевидно, доведеться якісно збільшити кількість дітей, що будуть навчатись за межами пішохідної доступності від місця свого проживання.

В 36 навчальних закладах працюють їдальні в них є 2523 місця для харчування. Взагалі, проблема харчування останнім часом вкрай гостро постала перед школами, як району, так і всієї країни. Через падіння рівня життя значна кількість дітей позбавлена нормального достатнього для їхнього віку харчування. Для дітей з малозабезпечених сімей шкільна їдальня залишилася єдиним місцем, де вони можуть безкоштовно поїсти. Тому місцеві органи влади, керівники закладів освіти приділяють певну увагу вирішенню цих проблем. Так, з 01.09. по 01.12. 1999 року в районі харчувались усі учні, середня вартість обіду становила 70 копійок, витрати на безкоштовне харчування становили – 144801 гривню, з них 79654 – за рахунок місцевого бюджету, 40501 – за рахунок Чорнобильського фонду, 24646 гривень – за рахунок позабюджетних коштів. ( За рахунок Чорнобильського фонду відділення державного казначейства проводить фінансування коштів на харчування 422 дітей, що мають статус потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС).

Заклади освіти району розміщенні в 87 окремих будівлях, з яких потребують капітального ремонту - 18, і знаходяться в аварійному стані – 4.

Проводиться певна робота по усуненню наявних негараздів. Так, перед початком навчального року завершено роботи по ремонту дахів шкільних приміщень Гніванської ЗОШ №2 І – ІІІ ст., на 1200 учне-місць, Краснянської ЗОШ І – ІІІ ст., на 350 учне-місць, Яришівської ЗОШ І – ІІ ст., на 120 учне-місць, завершено монтаж опалювальної системи Василівської ЗОШ І – ІІ ст..

Тим успіхам, що і в наш скрутний час є в закладах освіти району завдячуємо педагогічним та іншим працівникам, що нині працюють. На 1.03.2000 року всього трудилось 1188 людей, з них 642 педагогів ( в тому числі 22 – вихователів). У 526 вчителів вища педагогічна освіта, у 116 – середня спеціальна. З учителів району п’ять мають звання заслуженого вчителя України, 118 – знак “Відмінник народної освіти”, 37 за наслідками атестації присвоєно звання “вчитель-методист”, 29 – “старший вчитель”, 7 учителів нагороджено орденами і медалями. Це дозволило добитися помітних результатів, серед учнів району є призери обласних та республіканських предметних олімпіад. За результатами навчання в 1999 році 21 учень нагороджений золотою медаллю, 7 – срібною (з 305 випускників одинадцятого класу).

Робота закладів освіти могла б бути набагато ефективнішою, якби не проблеми з фінансуванням. Так, в 2000 році в бюджеті району передбачено видатків на освіту – 3124 тисячі гривень, що явно не достатньо для повного задоволення всіх потреб галузі. Адже, потреби в зв’язку з постійним зростанням цін на енергоносії зростають, а кошти залишаються на рівні попередніх років. Основними напрямками фінансування (без шкіл-інтернатів) в 2000 році будуть: заробітна плата – 481440 гривень, нарахування на заробітну плату – 180495 грн., харчування – 50650 грн., тепло забезпечення – 160500 грн., електроенергія – 59385 грн.

На утримання дитячих дошкільних установ в 2000 році заплановано 290640 грн., з яких 145970 грн. - заробітна плата, 54730 грн. – нарахування на заробітну плату, 35700 грн. – теплопостачання, 20600 грн. – електроенергія.

Звичайно, проблема фінансування є надзвичайно гострою і болючою, але за будь-яких обставин це не знімає з усіх нас відповідальності за долю освіти. Адже, освіта – це носій ідей злагоди, бажання жити разом, активний натхненник і організатор побудови щасливого майбутнього для прийдешніх поколінь. Тому, як би не було важко, наше завдання – всіх: і вчителів і посадових осіб органів влади, і суспільства в цілому зберегти систему закладів освіти, оскільки саме освіта – є безперечним козирем людства, який дає йому змогу розвиватись у напрямку ідеалів миру, свободи, соціальної справедливості. [27.c.5].

2.2. Можливі шляхи вдосконалення роботи закладів освіти.

Школі не перевернути життя, але

життя легко може перевернути школу,

яка стоїть поперек його дороги.

К.Д.Ушинський.

У світі немає жодної країни, де загальна середня освіта здобувала б самі компліменти й немала б проблем. [35.c.31]. І ситуація в школах України не є найгіршою в світі, але потреба в здійснені реформ не стає від цього менш очевидною. Адже, нині Україна йде шляхом розбудови суспільства, в якому гуманістичні ідеали мають посісти домінуюче місце в системі людських орієнтирів, а принципи гуманізму, людяності, поваги до особистості та її гідності стануть безумовними імперативами, нормами як офіційної політики, так і повсякденного життя. [37.c.4].

Безперечно, освіта повинна змінюватися разом з часом. Не можна реформувати економіку не реформуючи освіту: обидві реформи мають йти одночасно, більше того, якщо ці процеси розірвані в часі – реформа економіки приречена. Пояснення надзвичайно просте: оновлене виробництво вимагає нових кадрів, людей з іншою психологією. Якщо таких немає – все поступово повертається до дореформених порядків (Тим більше, що саме зараз Україна в стадії переходу від індустріального до інформаційного суспільства).

Глибина і швидкість реформування освіти нерозривно пов’язані з глобальними змінами суспільства і виробничих відносин. Для цього потрібно спів падіння правових і соціальних змін з економічним розвитком.

Найбільш успішно реформи в освіті відбулися в тих країнах, де йшов суттєвий і довготривалий підйом виробництва, зростання ВВП. Тут, в суспільній атмосфері поваги до знань і їх носіїв, вироблення системи законів і приписів направлених на збільшення мотивації до навчання, праці і самовдосконалення (Пд. Корея, Японія, Тайвань). [36.с.12].

Слід пам’ятати, що система освіти – духовно-матеріальний остов суспільства, а не допоміжна структура, завдання якої виробництво індивідів з певними знаннями й навиками. Зміни й покращання в ній шляхом саморозвитку й само оновленості “зсередини” – практично неможливі.

Реформування системи освіти - справа, що не потребує простих рецептів. Примітивне збільшення вкладень коштів та інших ресурсів в наявну і незмінювану галузь завжди закінчується помітним зниженням її фактичної соціально-економічної ефективності, тобто, провалом. Краще, але ненабагато, збільшення обов’язкових термінів навчання в школі без суттєвого покращення його наповнення. Причина в тому, що підвищення рівня життя громадян і їх знання не пов’язані між собою простими лінійними причинно-наслідковими зв’язками. Успіхи країни не пропорційні тривалості середньої і вищої освіти.

Серйозна реформа – глобальний процес. Її успіх неможливий без суспільного консенсусу і участі майже всього населення – від учнів і їх батьків до політиків найвищого рангу. Тому, одне із завдань керівництва системи освіти – створення і підтримка такого консенсусу та системність у її проведенні (тобто послідовність та постійність дій).

Отже, необхідність реформи не підлягає сумніву. (Система освіти, яка була побудована за політичних, економічних, ідеологічних, правових умов однієї держави (СРСР), не може задовольняти вимоги іншої держави, якою є сьогодні Україна). Суспільство, що переживає період швидких змін, потребує такої системи освіти (а освіта є складною і багатоцільовою громадсько-державною системою), яка б відповідала декільком основним вимогам, серед котрих – гнучкість, відкритість і (то часто є найбільш суттєвим) порівняно невелика вартість здобуття певного рівня освіти, гарантованого державою.

Потрібна система освіти, яка надає вільний доступ до нових знань з урахуванням їх якості та індивідуального вибору.

За ринкової економіки освіта набуває певних ознак товару, ціна на який регулюється одним з основних економічних законів: ”попиту – пропозиції” з урахуванням рівня її якості.

Досвід кількох років реформування системи освіти України засвідчує, що досягнення не завжди відповідають бажаному, а процес формування планів і проектів часто спирається на надто вузьку інформаційну й виконавську базу.

Прикладом досить радикальної спроби зміни існуючу систему є прийнятий 13 травня 1999 року Закон України “Про загальну середню освіту”. Найбільш суттєвими нововведеннями якого є: запровадження 12 річного терміну навчання для здобуття повної загальної середньої освіти; багатопрофільності навальних закладів та законодавче введення Державних стандартів загальної середньої освіти. Яким чином вплине його прийняття на перспективи розвитку освітянської галузі покаже час.

Для вдосконалення роботи закладів освіти потрібна суттєва і постійна підтримка місцевих органів влади, (як органів самоврядування так і місцевих органів виконавчої влади). Необхідним кроком було б, на рівні району, прийняття районною радою та місцевою державною адміністрацією спільної “Програми підтримки освіти”, яке б базувалося на таких основоположних принципах:

фінансування закладів освіти в перехідний час за обов’язковим мінімумом;

збереження і подальший розвиток мережі шкіл та дошкільних закладів;

прийняття до місцевої комунальної власності дитячих дошкільних установ від підприємств;

соціальний захист дітей та молоді;

збереження “золотого фонду” педагогічних кадрів, різнопланова робота з підвищенням їхнього професійного рівня;

розвиток інновацій в освіті, о також навчальних закладів нового типу.

А головними завданнями, що мають бути поставлені в цій програмі мають бути такі:

на новій основі відновити традиції шефства над закладами освіти;

організувати громадський рух на підтримку освіти (для цього місцеві засоби масової інформації повинні широко висвітлювати все, що відбувається в освіті. Створити таку атмосферу, яка б стимулювала спонсорство і меценатство);

виробити і впровадити в практику діяльності нові форми і методи співпраці та взаємодії з батьками. Організувати асоціації батьків – голів батьківських комітетів. Проводити Загально-районні збори батьків двічі на рік – наприкінці і на початку навчального року;

розв’язати, по можливості, проблему працевлаштування випускників;

організувати господарську діяльність закладів освіти;

встановити в обов’язковому порядку в навчальних закладах лічильники;

налагодити і вдосконалювати систему соціального виховання;

розробити спеціальну програму підтримки обдарованих дітей;

підтримувати і заохочувати кращих вчителів шляхом їх морального та матеріального стимулювання. Проведенню конкурсу “Кращий вчитель року району”, надавати всебічну підтримку та сприяння.

Важливість системи освіти для життя району посилюється ще й тим, що шкільному обслуговуванню у сільській місцевості прийнято відводити роль стабілізуючого чинника, який певною мірою сприяє оздоровленню демографічної ситуації. Безумовно, для такого виду обслуговування важливі всі елементи його організації, серед яких чи не найважливішим видається доступність.

Окремого правового науково – обґрунтованого забезпечення потребує структура управління освітою. Адже, управління освітою як наукова галузь в нашій країні ніколи не розглядалась. Більш – менш цілісної теорії управління освітою, де були б ураховані інтереси держави, громадськості, принципи системності, розподілу і делегування повноважень, контролю взагалі не було, а тепер вона лише створюється. Управління та політика контролю і сьогодні часто базується на хибній уяві про існування прямої залежності продуктивності системи освіти від витрат на неї.

В управлінні освітою є чотири головних взаємодіючі аспекти: економічний, педагогічний, соціально-політичний та культурний. І успіх може бути досягнуто лише за умови їх гармонійного, взаємодоповнюючого застосування на практиці. Метою ж заходів управління освітою є соціалізація дитини, тобто - безболісне входження її у світ цінностей, які зафіксовані Конституцією, законами та визначаються традиціями і звичаями народу.

Управління освітою вимагає визначення пріоритетних напрямків. Один з них – це внутрішня реконструкція системи освіти, окремих її підсистем та елементів. При цьому, основним завданням є – навчити керівників шкіл діяти відповідно до державного замовлення і дати їм можливість самостійно визначити стратегічні напрями у розвитку навчально-виховного процесу в школі. Має відбуватись демократизація всього життя освітніх закладів, їх робота на принципах самоуправління. Залучення учнів і зацікавлених груп населення до вирішення всіх проблем, включно з питаннями фінансування освіти. Це має забезпечити гуманізм освіти, направленість до людини як суб’єкту освітнього процесу, створити максимально сприятливі можливості для розвитку творчої індивідуальності.

Суть реформування управління системою освіти в тому, що воно повинно в більшій мірі, ніж раніше здійснювати свою функцію обслуговування, забезпечення максимально повного задоволення потреб населення і народного господарства в освіті.

Розвиток освіти в країні залежить від того на скільки повно враховуються в механізмі управління інтереси всіх соціальних суб’єктів, на скільки глибоко розкриваються взаємозв’язки і протиріччя інтересів, своєчасно знаходяться оптимальні форми їх руху, визначаються шляхи, засоби і способи їх вирішення. При реформуванні освіти необхідно забезпечити реальну самостійність її закладів у вирішенні всіх питань їх економічного й соціального розвитку, розмежувати прерогативи суб’єктів товарно-грошових відносин в галузі, розширити права керівників і трудових колективів у вирішенні оперативно-виробничих завдань, вдосконаленні галузевого економічного планування і фінансування навчальних і навчально-виховних закладів, вдосконалення бюджетного планування і нормування. При цьому, забезпечувати пряму залежність економічного становища кожного закладу, трудового колективу, окремого працівника від кінцевих результатів його роботи. Відповідальність за якість навчально-виховної роботи має бути не тільки моральною, але і матеріальною, і навіть в першу чергу матеріальною.

Надзвичайно важливим є питання фінансування освіти. Адже, політика перерозподілу навантаження між державою та місцевими бюджетами в цьому відношенні була первісно не узгоджена з реальними фінансовими можливостями на місцях. Розмір фінансування всієї гуманітарної сфери в регіонах значною мірою залежить від рішень, які приймає міністерство Фінансів, але при цьому ні дане міністерство, ні Уряд не несуть відповідальності за зміни обсягу та якості послуг, що надаються населенню. Тому, в перехідних умовах необхідно було б запровадити варіант фінансування за яким утримання матеріально-технічної бази освіти – за рахунок місцевих бюджетів, а все інше (в першу чергу заробітна плата) – за рахунок держави.

Яким би не було важким економічне становище в країні, беззаперечним є загальносвітове правило, що головний тягар фінансування системи освіти і виховання несуть бюджети, підтримуючи абсолютну більшість навчальних закладів всіх форм власності.[36.C.12]. Безкоштовність навчання залишається пріоритетною в системі загальної середньої освіти. [8.C.11].

Звичайно, залучення позабюджетних коштів для утримання закладів освіти справа потрібна і неминуча. Але можливості залучення їх у більшості шкіл вкрай обмежені. Праця учнів не може бути основою матеріально-фінансової бази школи, адже, крім всіх інших моментів, і школярам потрібно платити. Адже немає більш негативного впливу на виховання любові і поваги до праці, ніж безоплатна праця. Сільські школи в своїй більшості невеликі, а значить дуже обмежені і наявні в них трудові ресурси. В період літніх канікул ця проблема ще більше загострюється. Хоча, це напевно єдина реальна форма поповнення власними коштами шкільного бюджету на селі. Абсолютно очевидно, що ніяка рентабельність пришкільного господарства не може забезпечити повне покриття витрат на утримання освітнього закладу.

Ще більш нереальні інші джерела надходження позабюджетних коштів – оренда приміщень, проведення платних концертів, вечорів, робота гуртків, секцій тощо. Переважаюча більшість закладів середньої освіти приречена існувати за рахунок бюджету, і потрібно підкреслити, в самому цьому факті немає нічого поганого. Підхід по принципу “школа – товаровиробник” неправомірний. Не потрібно розглядати самофінансування як ціль. Залучення позабюджетних коштів повинна завжди залишатися на рівні реальних можливостей.

Закінчуючи тему фінансування необхідно згадати ще один момент. Для стабілізації та покращення матеріального стану освіти бажаним би було ввести в державі спеціальний цільовий податок (фонд) на потреби галузі з реалізації ряду товарів, крім товарів першої потреби, звільнити від податку на прибуток та ПДВ навчально-виробничу діяльність закладів освіти, тим більше, що у вже прийнятих законах ці норми закладені.

Важливим резервом покращення роботи закладів освіти є зміни в самій системі управління даною галуззю на рівні району. Необхідно створити Районну раду з питань освіти, як консультативно-дорадчий орган при районній раді та районній державній адміністрації. Але це не має бути формальним, люди повинні бути підготовлені, і мати час й бажання тут працювати. Цей орган мав би виконувати роль опікунської ради закладів освіти району. Займатись питаннями забезпечення обов’язковості середньої освіти для всіх дітей, матеріально-технічною базою шкіл, мережею навчально-виховних закладів, залученням молоді до праці, приймати участь у формування апарату районного відділу освіти, його персонального складу, структури, затверджувати плани розвитку освіти, її бюджет і контролювати його використання. Членами цієї ради мають бути представники органів влади, підприємств, громадських організацій, освітяни, батьки. Працювати вона має на основі Положення, затвердженого на сесії Районної Ради.

Необхідно реорганізувати, як експеримент, Районний відділ освіти та методичний кабінет в районний координаційно-методичний центр працівників освіти з відділами: навчально-виховної роботи, централізованою бухгалтерією і господарською частиною. Замість інспекторів і методистів ввести посади радників освіти. Кандидати мають затверджуватися на конкурсній основі на 5 років по функціональних напрямках: початкової і середньої освіти, позакласної і позашкільної роботи, дошкільного виховання, трудового виховання, захисту дітей, кадрам, по навчальній літературі і технічним засобам навчання, психолог-соціолог.

Радник має бути інструктором-методистом, уміти діагностувати причини недоліків, формулювати висновки і рекомендації, готувати обґрунтовані пропозиції по виправленню ситуації. Тому увага має приділятися відбору цих кадрів. Бажано, з тих які раніше були директорами, завучами шкіл, мали загальну культуру, ерудицію, такт, почуття об’єктивності і справедливості, толерантності для уникнення конфліктних ситуацій. Вони мають переорієнтувати контроль на надання допомоги тим кого перевіряють, могти власним прикладом показати зразок виконання того чи іншого доручення, справи, показати урок в школі, яку атестують чи перевіряють.

Баланс часу радників: на вироблення стратегії діяльності – 55%, поточні питання – 15%, збір, передачу інформації, звітності – 15%, наради – 15%.

При районному координаційно-методичному центрі доцільно мати групу вчителів – методистів з різних предметів, які разом з радниками сприяли роботі колег, передавали їм свій досвід та знання.

Надзвичайно важливим питанням є комп’ютеризація діяльності шкіл та райвно. Основна ідея – підвищення ефективності управління закладами освіти на основі сучасних інформаційних технологій. Інакше кажучи, передбачається на новому рівні інформаційного забезпечення приймати такі управлінські рішення:

раціональне використання затрат на утримання закладів освіти;

удосконалення освітнього процесу в навчальних закладах;

підвищення якості та оперативності розв’язання економічних, методичних, облікових задач;

формування спільного інформаційного простору в системі освіти району;

безпосередній доступ до світових банків знань через глобальну мережу Інтернет.

Необхідно наповнити реальним змістом існуючу регіональну концепцію розвитку інформаційних технологій освіти району, що містить основні напрямки комп’ютеризації як суто освітянської так і управлінської гілок. Концепцією передбачено реалізацію цільової програми, направленої на створення багаторівневої комп’ютерної мережі за схемою: “школа – райвно – управління” з численними розгалуженнями на підзадачі типу Теленет – Інтернет – Всесвітня павутина тощо.

В масштабі району має діяти управлінська дворівнева гілка “школа – райвно”. Її завдання: організація комп’ютерного діловодства, алгоритмізація і автоматизація дублюючих процесів, що виконуються і в школах, і в райвідділі освіти. На першому рівні має бути: шкільний програмно-технічний комплекс з основними користувачами: завучем – диспетчером і секретарем. На другому рівні – програмно-технічний комплекс районного відділу освіти, а головні користувачі: централізована бухгалтерія, інформаційно – методичний центр, господарча група, апарат управління райвно.

Таким чином, з’явиться можливість модернізувати саму управлінську роботу, що дозволить зекономити значні кошти на непотрібні роз’їзди, відрядження та наради. Крім того, значне збільшення швидкості обробки і кількості оперативної інформації дасть змогу приймати більш виважені і точні управлінські рішення, наповнити принципово новим змістом всю управлінську діяльність в цілому.

Існуюча Концепція не діє в першу чергу через відсутність відповідних коштів на придбання необхідної комп’ютерної техніки та програмного забезпечення.

Перспективність застосування новітніх інформаційних технологій безпосередньо в навчальному процесі в цій роботі не висвітлюється через очевидність її відсутності і не швидкої перспективи на майбутнє.

Актуальним питанням для удосконалення управлінської діяльності роботи закладів освіти є створення навчально-методичного центру практичної психології, як юридичної особи заснованої районним відділом освіти. Головним завдання спеціалістів цього центру є робота з:

а) управлінським персоналом;

б) педагогічними колективами;

в) дітьми (профілактика; психодіагностика; психокорекція; розвиток; консультація);

г) батьками.

Питання управління в будь-якій справі, в тому числі і в освіті, мають першочергову вагу, що є беззаперечним. В освіті ж воно повинно опиратися на два такі визначальні принципи:

принцип науковості і компетентності в управлінні установами освіти;

принцип стимулювання і згуртування кадрів у діяльності менеджера.

Один з можливих шляхів вдосконалення роботи закладів освіти є диференціювання навчання і реформування на основі цього освітньої системи. Доцільно в районі поряд із загальноосвітніми початковими і основними школами створити середні навчальні заклади нового типу (академічного і професійного спрямування).

В академічних закладах (ліцей) здійснювати повноцінну профільну підготовку всіх здібних і обдарованих дітей до навчання у вузах.

В професійних навчальних закладах давати учням теоретичні знання і практичні навички з кількох споріднених спеціальностей та продовжувати вивчати основні загальноосвітні предмети.

В реальних школах продовжуватимуть навчання діти з низьким інтелектуальним розвитком. Їм створюватимуться всі умови для швидкого опанування основами професійної діяльності, а основні загальноосвітні предмети вивчатимуться в мінімізованому обсязі.

Формула загальноосвітньої підготовки полягає в тому, що кожна дитина повинна одержувати в школі саме те, що має знати кожна культурна людина незалежно від її майбутньої професії. І тому дитина не повинна витрачати свою енергію і свої розумові здібності на справу, яка їй нецікава. Тоді навчання з обов’язку перетвориться на задоволення. Мінімум загальнокультурної підготовки і водночас профільність це – платформа для сучасної шкільної освіти. [62.C.6].

Звичайно, пропоновані зміни можуть викликати несхвальну реакцію у людей далеких від реальних освітянських проблем, навіть звинувачення в не гуманності та несправедливості до певної категорії дітей, але це зовсім не так. Враховуючи економічні реалії сьогодення та перспективи розвитку всієї інтелектуально-професійної сфери життя саме це дозволить забезпечити потреби України, дасть можливість вийти з кризи шляхом підвищення ролі та раціонального використання інтелектуально-освітнього потенціалу суспільства, при цьому, провідна роль освіти для поступального розвитку людства і особистості – безперечна. Тільки через інтенсивну і національно – орієнтовану освіту й виховання ми зможемо визріти як держава і суспільство, які працюють для створення власного місця в світі, де відбувається постійна боротьба культур та цивілізацій, виховати українського громадянина – патріота.

Система освіти стоїть біля джерел генофонду нації та громадянського суспільства, формує фізичне та морально – психічне обличчя молодої людини. У свою чергу, криза в освіті зумовлює деградацію багатьох сфер суспільного життя, перетворення країни з такої, що створює нові технології, на країну – споживача чужих розробок і досягнень, руйнує духовну сферу, мораль, той каркас, який підтримує суспільство у стані живого організму.

Видатний український вчений В.І.Вернадський говорив: “Спасіння України – у розвитку освіти та наукових знань. Останні виступають умовою не лише суспільного прогресу, а й само-рефлексії, стабільності в державі, її національної безпеки. Той народ, який зуміє якомога повніше, якомога швидше, якомога досконаліше оволодіти знаннями, що відкриваються у людському житті, досконало розвинути й застосувати їх до свого життя, здобуде ту могутність, досягнення якої і спрямування на загальне благо є основним завданням усякої розумної державної політики. [17.C.18].

РОЗДІЛ 3

Охорона здоровя як складова гуманітарної політики.

3.1. Система охорони здоровя на перехідному етапі розвитку.

Кожен має право на охорону здоровя,

медичну допомогу та медичне страхування.

Конституція України. Стаття 49.

У спектрі людського щастя здоровю належить найвагоміше місце. Індивідуальне здоровя – абсолютна і непересічна цінність, яка перебуває на найвищому щаблі ієрархічної шкали цінностей людського буття.

Здоровя всіх громадян України складає рівень громадського здоровя. Без знання про здоровя населення та його тенденцій, без прогнозних оцінок суспільство не може розвиватися повноцінно.

Охорона здоровя одна з головних складових гуманітарної політики держави. Діяльність її органів і закладів тісно перетинається з діяльністю практично всіх інших галузей економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної сфери життя держави. Їхня робота спрямована на забезпечення всім громадянам їх конституційних прав на охорону здоровя, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоровя – один із пріоритетних напрямків діяльності держави. Верховна рада України формує основи державної політики в цій галузі шляхом закріплення її законодавчих засад, визначення мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм.

Реалізація державної політики в сфері медицини покладається на органи виконавчої влади, відповідальність – на Президента, Кабінет Міністрів. [12.C.9]. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади розробляють програми й прогнози в галузі охорони здоровя, визначають єдині науково-обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоровя населення, формують і розміщують державні Замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоровя.

В регіонах країни державну політику в цій сфері реалізують місцеві державні адміністрації. [7.C.3]. Управлінський каркас охорони здоровя побудований відповідно до адміністративно-територіального поділу держави. До Міністерства охорони здоровя входить близько 8 тисяч закладів галузі державної та комунальної власності всіх видів. [28.C.317].

Особливістю державного управління в галузі охорони здоровя на районному рівні є відсутність окремого галузевого органу виконавчої влади. До 1957 року у сільських районах існували відділи охорони здоровя виконавчих комітетів районних рад, але вони були ліквідовані. (Це пояснювалося зміцненням матеріально-технічної бази системи охорони здоровя, розширенням мережі медичних закладів і створенням центральних районних лікарень). Їх функції передали адміністрації центральних районних лікарень (ЦРЛ).

Головний лікар ЦРЛ одночасно є й головним лікарем району. В його службовому підпорядкуванні не тільки медичний персонал, а й адміністративний: кілька заступників. У складі ЦРЛ функціонує організаційно-методичний кабінет, велика група керівників служб і підрозділів (наприклад, головний терапевт чи головний хірург), включаючи санітарно-епідеміологічну станцію району (її головний лікар є заступником головного лікаря району з санітарно - епідеміологічного обслуговування населення). Для здійснення управління в галузі охорони здоровя головний лікар ЦРЛ має відповідне організаційне, кадрове, матеріально-технічне та фінансове забезпечення.

Щодо нині діючої схеми управління закладами охорони здоровя час від часу виникають дискусії, що часом призводять до реорганізацій і змін. Так, в 1991 – 1994 роках було створено в сільських районах відділи охорони здоровя. Але цей досвід було визнано негативним, оскільки це не сприяло поліпшенню медичного обслуговування (мало чисельні районні відділи охорони здоровя – в середньому 5 –7 працівників, з яких 3 – 4 відповідальні працівники з вищою медичною освітою – не справлялись із покладеними на них завданнями, відбувалося дублювання у роботі між ними і адміністраціями ЦРЛ, виникли серйозні проблеми забезпечення кадрами). [28.c.318].

Первинною і головною ланкою всієї системи охорони здоровя є медичний заклад, адже, і система управління нею, і ступінь централізації і децентралізації значною мірою залежить від становища саме найбільш чисельної ланки – закладів охорони здоровя. А сама ефективність управління певною мірою відбивається на результативності роботи закладів охорони здоровя, всіх медичних і фармацевтичних працівників.

Особливістю нинішньої ситуації є і те, що більшість медичних закладів набули статусу юридичної особи, відкрили рахунки в банках, почали заробляти додаткові кошти.

Законодавчою базою функціонування системи охорони здоровя в Україні є Конституція України, основи законодавства України про охорону здоровя та ціла низка інших законодавчих актів (наприклад, Закони України “Про психіатричну допомогу”, “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів”, “Про трансплантацію органів та інших аналогічних матеріалів людини”).

У відповідності з ними основними критеріями охорони здоровя в Україні є:

визначення охорони здоровя пріоритетним напрямком діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоровя та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоровя;

відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

орієнтація на сучасні стандарти здоровя та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоровя;

попереджувально-профілактичний характер, комплексний, соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоровя;

багатоукладність економіки охорони здоровя і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоровя на правовій і договірній основі. [12.c.10].

Заслугою вітчизняного законодавства є те, що право на охорону здоровя має не суто медичне тлумачення, а більш широке – соціальне. Воно включає і життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоровя людини, і безпечне для життя і здоровя навколишнє природне середовище, і санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де проживає людина. [12.c.10]. Незабуті, також, безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку, інші важливі права. [12.c.10].

Надзвичайно важливими є законодавчі положення щодо фінансування охорони здоровя. У відповідності з ними воно здійснюється за рахунок бюджетів різного рівня, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. [12.c.11].

Фінансування охорони здоровя державою здійснюється кошторисно-бюджетним методом. За функціональною структурою, ці видатки поділяються на такі підрозділи: фінансування лікарень широкого профілю; видатки спеціалізованих медичних закладів; асигнування на поліклініки, амбулаторії, спеціалізовані поліклініки, фельдшерсько-акушерські пункти; видатки на загальні і спеціалізовані стоматологічні поліклініки; утримання санітарно-епідеміологічної служби, закупівлю та виготовлення медичного обладнання, інструментів, протезів, іншої продукції, що використовується у медичній практиці.

Фінансування діяльності державних та комунальних медичних закладів проводиться за рахунок асигнувань з Державного бюджету та місцевих бюджетів у відповідності з розділом 203 бюджетної класифікації. Його обсяг на утримання лікарень визначається за економічними нормами та нормативами, виходячи з чисельності розгорнутих ліжок за профілями захворювань (терапевтичних, хірургічних, онкології, гінекології тощо). За цими нормативами визначається необхідна кількість лікарів, середнього та молодшого обслуговуючого персоналу, фонди заробітної плати, витрати на медикаменти і на харчування.

У поліклініках кількість медичного персоналу встановлюється на основі даних про чисельність населення на території, яке обслуговується, у сільській місцевості – на кожен населений пункт.

Для визначення витрат на утримання установ охорони здоровя застосовують такі мережні показники: кількість лікарняних ліжок, лікарських посад, лікарських відвідувань, ліжко-днів.

Кількість лікарняних ліжок – головний мережний показник для визначення витрат на утримання стаціонарних лікарень, його розраховують згідно з планом економічного та соціального розвитку. У територіальному розрізі цей показник планують виходячи з демографічних, соціально-економічних, культурно-побутових та інших умов (враховують віковий склад населення, розподіл за статтями, видами зайнятості).

Відповідно до кількості ліжок визначають штати лікарів, середнього і молодшого медичного персоналу. Чисельність персоналу кожної групи розраховують на початок, кінець року, а також середньорічну.

Кількість лікарських відвідувань – показник, що використовується для визначення витрат на придбання медикаментів і перев’язувальних засобів при амбулаторному обслуговуванні населення. Кількість відвідувань у поліклініці визначають виходячи з кількості середньорічних лікарських посад, затверджених за кошторисом, кількості годин роботи лікаря цієї спеціальності на день, норми прийому хворих на годину та кількості робочих днів на рік.

Кількість ліжко-днів – показник для визначення витрат на харчування хворих і придбання медикаментів.

Кожна установа охорони здоровя складає індивідуальний кошторис. В ньому витрати визначають за окремими статтями. Найбільша частка йде на - заробітну плату, яку розраховують за чисельністю працівників та ставками заробітної плати. Її планують окремо по лікарському, середньому і молодшому медичному та адміністративно-господарському персоналу на початок, кінець планового року та середньорічному. Посадові оклади медичних працівників визначають з урахуванням кваліфікаційних вимог і тарифних розрядів працівників відповідної кваліфікації за штатним розкладом. [77.c.118].

Господарські витрати розраховують відповідно до обсягу роботи установи, умов і режиму роботи, залежно від обсягу та площі будівлі, яку займає лікарня.

Свої особливості має фінансування закладів охорони здоровя в сільській місцевості. (села обслуговують: ЦРЛ та дільничні лікарні з амбулаторією на території своєї лікарської дільниці). Бажаною кількістю населення, що обслуговується однією лікарською дільницею є від 5 до 7 тисяч, а оптимальним розміром радіуса дільниці при середній щільності населення – 5 – 7 км. [77.c.135].

Плануючи мережу сільських закладів охорони здоровя необхідно, крім чисельності населення, врахувати і величину радіуса обслуговування, щільність заселення, умови сполучення (стан доріг), а також соціально-економічний розвиток району.

Оскільки, кількість лікарняних ліжок – головний мережний показник для визначення фінансових витрат, наведемо формулу за якою він визначається:

К = Р * Н * П / Д * 100, де 3.1.

К – число середньорічних ліжок;

Р – процент госпіталізації;

Н – кількість населення;

П – кількість днів перебування хворого на ліжку;

Д – число днів використання ліжка в рік [77.c.141]

Значення системи охорони здоровя для життя країни не підлягає сумніву, адже вона – це важливий фактор підвищення рівня життя, один із вирішальних і безпосередніх чинників прискорення темпів економічного і соціального розвитку. Хоча, звичайно сам рівень охорони здоровя в значній мірі визначається рівнем розвитку економіки, станом здоровя населення, його потребою в медичній допомозі і ступінню задоволення цієї потреби, а також якістю і ефективністю медичної допомоги, що надається.

Тому, невипадково таку значну увагу приділено питанням в Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 року. В ньому, зокрема, планується поетапне збільшення державних асигнувань в галузь, їх раціоналізацію та ефективне використання, підвищення якості медичних послуг, переорієнтацію охорони здоровя на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоровя, що повязані з забрудненням та шкідливим впливом довкілля.

Звичайно, загальносуспільні перетворення не могли не занімити своїм впливом й медичні галузі. Адже, охорона здоровя на сучасному етапі – це комплекс суперечностей: з одного боку – необхідність виконання медико-санітарних завдань, які далі загострюються, а з другого – неспроможність державного бюджету фінансувати поставлені завдання. Зрозуміло, що головною причиною погіршення становища в галузі є насамперед розпад економіки. Але не менше значення має державне ставлення до проблем охорони здоровя і медичної допомоги.

Успадковані Україною форми організації медичної допомоги не відповідають новим соціально-економічним умовам, що склались в країні після проголошення нею незалежності. (Відомий спеціаліст в галузі охорони здоровя Юрій Спіженко одного разу так охарактеризував стан справ в галузі: ”Охорони здоровя немає. Є осколки медичної допомоги”) [22.c.8]

Стан справ у галузі характеризується недостатнім фінансуванням і ресурсним забезпеченням. Нинішнього року на охорону здоровўя виділено 10,5% коштів з державного бюджету – це 4,6 млрд. гривень. Порівняно з минулим роком ми маємо додаткових 270 мільйонів гривень. Але в масштабах країни це сума незначна, 89 гривень, що виділяється на одного жителя на рік, надто мало для забезпечення потреб населення у медичній допомозі та для нормальної взаємодії з іншими сферами, які працюють за законами ринку. [22.c.8]

Отже, перед галуззю в умовах економічної кризи весь цей час стоїть завдання вижити, втриматись на плаву, не втратити здобутків, накопичених за попередні десятиріччя. Сучасний етап переходу до ринкових відносин вимагає усвідомлення нашою державою, усім суспільством цінності здоровўя населення, економічної результативності інвестицій у галузь охорони здоровўя. Адже стан здоровўя громадян і сфери охорони здоровўя є важливим наочним відображенням рівня економічного розвитку країни, спрямованості її національної політики, і зокрема - тієї уваги, що приділяється в державі соціальним питанням і формуванню “людського капіталу”. Виступаючи якісною характеристикою трудового потенціалу України, стан здоровўя народу безпосередньо зумовлює рівень продуктивності праці в суспільстві та значною мірою впливає на перспективи її соціально-економічного розвитку і, врешті-решт, навіть на можливість приєднання з часом до високо розвинутих, соціально-орієнтованих держав.

Ресурсний потенціал системи охорони здоровўя на кінець 1998 року становив: 3489 лікарень, 551350 лікарняних ліжок (тобто 108,9 ліжок на 10 тис. населення), 5166 амбулаторно-поліклінічних закладів (потужність їх 881334 відвідувань на зміну), 205 тисяч лікарів (тобто 40,5 на 10 тисяч населення). [48.c.5]

Проблеми, що стоять перед охороною здоровўя в Україні помітні і за кордоном. Так, Світовий банк здійснив аналіз фінансування галузі. У звіті вказується, що реальні витрати на охорону здоровўя знизились на 51%, а політика щодо неї залишилась незмінною.

Вкрай негативним є те, що в Україні не розглядалось і не приймалось, як це практикується в високорозвинених західних країнах, загальнонаціональна середньо або довгострокова програма розвитку системи охорони здоровўя. [78.c.2]

Стан охорони здоровўя в Україні є предметом постійної уваги ООН. В аналітичних звітах за період 1997 – 1999 років зазначено: “Сьогодні практично не розвивається профілактичний напрям у медицині, а її суто лікувальна спрямованість деградує. За даними соціологічного обстеження “Здоровўя – 1996”, комерційні медичні послуги недоступні за своєю ціною для 68,5% опитаних, а звертались по допомогу до приватного лікаря лише 14% від їх чисельності. Як свідчать матеріали цього обстеження, лише 39,8% опитаних мають можливість купувати необхідні ліки. У 94,8% випадків неможливість придбати ліки пов’язана з браком грошей. [33.c.4]

Інтегральним показником сукупного здоровўя українського народу, як і будь – якого іншого, є стан демографічної ситуації. За останні роки кількість населення України зменшилась на 2,34 млн. осіб. Депопуляція набула стійкого характеру, і ознак її припинення не спостерігається. [33.c.4]. За характеристикою ООН демографічної ситуації в Україні “вперше в мирний час з’явилися та набирають силу явища, які раніше зазвичай мали місце у відносно короткочасні періоди тяжких світових або громадянських воєн... що дає підстави кваліфікувати стан демографічної ситуації в Україні як глибоку демографічну кризу”. (Здоровўя дітей та жінок в Україні, ЮНІСЕФ, ПРООН, ВООЗ, Світовий Банк, КМ України, МОЗ, НАН України, 1999 р.)

В іншому офіційному джерелі ООН – “Репродуктивне та статеве здоровўя підлітків в Україні”, 1999 рік видання, робиться такий узагальнюючий висновок: “Кризовий стан суспільства призводить до надзвичайного погіршення демографічної ситуації, яка ще довго буде позначатись не лише на демографічному, а й на соціально-економічному розвиткові країни. Демографічна ціна соціально-економічної кризи надто висока. Демографічна ситуація в Україні оцінюється як гостро кризова”. [33.c.5]

На стан громадського здоровўя в Україні впливають різні чинники. Доведено, що приблизно на 50% здоровўя людини визначає спосіб життя. Негативними його обставинами є шкідливі звички, незбалансоване, неправильне харчування, несприятливі умови праці, моральне і психічне перевантаження, малорухомий спосіб життя, погані матеріально-побутові умови, низький освітній та культурний рівень тощо. Негативно позначається на формуванні здоровўя і несприятлива екологічна обстановка, зокрема забруднення повітря, води, ґрунту, а також складні природнокліматичні умови (внесок цих чинників – до 20%). Істотне значення має стан генетичного фонду популяції, схильність до спадкових хвороб. Це ще близько 20%, які визначають сучасний рівень здоровўя населення. Безпосередньо на охорону здоровўя з її низькою якістю медичної допомоги, неефективністю медичних профілактичних заходів припадає 10% “внеску” в той рівень здоровўя населення, що ми сьогодні маємо. [42.c.61]

Економічні негаразди суттєво вплинули на здоровўя населення. Протягом останнього десятиріччя відбувається невпинне падіння народжуваності населення: з 1989 року до 1999 р. на 41,3% (На початок 2000 р. населення України, орієнтовно, становить 49,7 млн. чоловік)

Особливу тривогу викликає високий, порівняно зі світовим, рівень смертності немовлят: у 1,5 – 2 рази вищий, ніж у державах Західної Європи.

Суттєвих змін за 1993-1998 рр. зазнали тенденції не тільки загаль­ної, але й регіональної динаміки чи­сельності міських і сільських жите­лів. Зокрема, зменшилась чисель­ність населення в 22 областях і міс­ті Києві, а в Закарпатській, Івано-Франківській та Рівненській облас­тях залишилась майже незмінною, Найбільше зменшилось населення Луганської (на 7,3%), Донецької (на 6,7%), Чернігівської (на 6,5%), Хар­ківської (на 5,8%), Сумської (на 5,4%) областей.

Кризовою, незважаючи на певні позитивні зрушення останніх трьох ро­ків, залишається ситуація зі смертніс­тю населення. В 1999 році рівень смертності був вдвічі вищий, ніж в роз­винених країнах, й складав 14,8 про­ти 11,6 на 1000 населення в 1989 р.

Зокрема, спостерігається висока смертність серед населення працез­датного віку. Коефіцієнти смертнос­ті свідчать про невпинне зростання її до 1996 року та деяке зниження в останні три роки. На жаль, показни­ки змінюються повільно, на кілька відсотків на рік, тож рано говорити про поліпшення ситуації: це скорі­ше стабілізація процесу. Зниження рівня смертності населення працез­датного віку у 1999 році порівняно з попереднім склало близько 20%.

Чоловіча смертність, як і у по­передньому році, переважає жі­ночу в 4 рази. Причиною цього е зовнішні чинники (травми, отруєн­ня), а також серцево-судинні зах­ворювання. Особливе місце зай­мають самогубства — п'ята части­на смертей з неприродних причин, їх значна частка обумовлена над­мірним вживанням алкоголю. Вик­ликає тривогу зниження середньо­го віку смертності чоловіків.

Є негативні тенденції і в зрушенні середньої очікуваної тривалості жит­тя. За десятиріччя вона знизилась від 71 року до 68,5 року (у чоловіків —від 66 до 63,Зр., у жінок—від 75 до 73,7 року).

Серйозними індикаторами стану здоров'я населення є захворюва­ність, поширеність хвороб, інвалід­ність. Щорічно в лікувально-профі­лактичних установах реєструється 120... 130 тис. випадків захворювань на 100 тис. населення.

У структурі захворюваності та по­ширеності хвороб переважають хво­роби органів дихання, нервової сис­теми та органів чуття, органів трав­лення, травми та отруєння.

Протягом тривалого часу про­довжують зростати такі соціально-значущі хвороби, як серцево-судин­ні, злоякісні новоутворення, ендок­ринні, алергічні, психічні розлади.

За п'ять останніх років захворю­ваність на вади серця і судин збіль­шилася на 24,3%, новоутворення — на 16,5%, психічні розлади — на 7,9%.

Поруч з раніше відомими з'яви­лися нові негативні тенденції в ста­ні здоров'я населення. Це зростан­ня частоти захворювань крові та кровотворних органів (на 49,2%), сечостатевої системи (на 28,6%), ус­кладнень вагітності, пологів та післяпологового періоду (на 11%). Де­якою мірою вдалося стабілізувати захворюваність на хвороби органів дихання, травлення і навіть знизи­ти рівень травматизму.

Особливу тривогу викликає різ­ке зростання захворюваності молодших вікових груп населення. Найвищий рівень захворюваності реєструється серед дитячого насе­лення і складає 111940,0 на 100 тис. дітей і перевищує аналогічний по­казник у дорослих в 2,1 разу.

Протягом останнього року рівень захворюваності на серцево-судинні хвороби збільшився на 13,8%, в то­му числі на гіпертонічну хворобу — на 19,0%, ішемічну — на 14%, цереброваскулярні хвороби — на 11,0%. На артеріальну гіпертензію страждає кожен 5 дорослий житель України. Серед осіб з підвищеним тиском знають про наявність цього захворювання 62% хворих, з них лі­кується лише кожен третій. Поши­реність серцево-судинних хвороб призводить до підвищення, рівнів непрацездатності та інвалідності на­селення, зростання смертності. В структурі смертності населення пра­цездатного віку серцево-судинні хвороби займають друге місце і складають 28%. Серед населення непрацездатного віку смертність з цієї причини посідає перше місце, з питомою вагою 64% серед усіх причин смерті.

Злоякісні новоутворення зали­шаються однією з найскладніших проблем здоров'я населення. Щорічно на рак захворюють 160 тис. осіб, в тому числі більше 1100 дітей, помирають — близько 100 тис. чоловік. Рак є причиною 15% всіх смертей та 25% усіх випадків інвалідизації населення. Смертність від цієї групи захворювань скорочує пе­ребіг життя чоловіків на 3,4; жінок —на 2,5 року. Сьогодні протягом життя кожний 4-й чоловік та кожна 6-а жінка мають імовірність захво­ріти злоякісною пухлиною.

Найвищим рівнем онкологічної захворюваності відзначаються об­ласті півдня та сходу України, які ха­рактеризуються пріоритетним роз­витком канцерогенонебезпечних виробництв металургійної та вугіль­ної промисловості, енергетичного комплексу. Близько 80% випадків злоякісних новоутворень людини є віддаленим наслідком різних уш­коджень внаслідок впливу факторів зовнішнього середовища, а також індивідуального способу життя. Так вважається, що паління спричинює 25...40% випадків смерті від раку і є головною причиною раку легенів як у чоловіків, так і в жінок.

Через дестабілізацію життя сус­пільства і значну поширеність стресових ситуацій погіршується психічне здоров'я населення Укра­їни. Це призводить до втрат тру­дових ресурсів, зниження інтелек­туального потенціалу. Відзначаєть­ся чітка тенденція до поширеності психічних розладів.

Сьогодні на обліку понад 882 ти­сячі осіб з психічними розладами, які складають диспансерну групу. А з урахуванням консультативної гру­пи під наглядом психіатрів перебу­ває 1 млн. 206 тис. хворих, в тому числі 235 тис. дітей. Захворюваність на психічні хвороби призводить до значних тимчасових втрат працез­датності населення та інвалідизації. У 1998 році число днів непрацездатності через психічні хвороби у на­селення працездатного віку склало 1 млн. 252,3 тисячі. Первинно виз­нані інвалідами внаслідок психічних захворювань 13,5 тисячі громадян.

Ситуація з алкоголізмом у країні в останні роки стала надзвичайно загрозливою. Населення стало вжи­вати більше міцних спиртних напо­їв, низькосортні вина та горілку, су­рогати, фальсифікати. Все це від­бувається на фоні недостатнього, незбалансованого харчування. В процес алкоголізації втягуються жін­ки і молодь. У 1999 р. захворюва­ність на хронічний алкоголізм збіль­шилася на 3,6% порівняно з 1998 р. Сьогодні хворих на алкогольні психози 14,4 тисячі, на хронічний алкоголізм — 688,3 тисячі.

Реалією сьогодення є пошире­ність наркоманії. За останні п'ять ро­ків вона збільшилася вдвічі і стано­вила в 1999 р. 21 випадок на 100 тисяч населення. Найвищі рівні зах­ворюваності на наркоманію реєст­руються в Миколаївській, Дніпро­петровській, Одеській, Запорізькій областях, АР Крим та Києві. Кіль­кість хворих на наркоманію в 1999 становила 61,1 тис. За висновками експертів, з врахуванням латентнос­ті наркоманії справжня кількість лю­дей, що вживають наркотики, є в 10 разів більшою.

Важливою характеристикою пси­хічного здоров'я в державі є рівень суїцидальної поведінки, яка в Укра­їні набуває характеру епідемії само­губств. За останні 6 років через са­могубство з життя пішло 86 тисяч громадян України. Серед категорій населення з високим ризиком са­могубств слід назвати підлітків і лю­дей похилого віку, "чорнобильців", хворих на алкоголізм та наркоманію, психічно хворих. Необхідна розроб­ка загальнодержавної системи превенції суїцидів у країні, створення кризових стаціонарів у загально соматичних лікарнях.

Більшість ендокринних хвороб характеризується важким перебі­гом, високою частотою стійкої втрати працездатності, передчасної смерті. Сьогодні в Україні нараховується близько 890 тис. хво­рих на цукровий діабет, 91 тис. — на зоб; 41 тис. — на тиреотокси­коз, в дійсності їх значно більше. Досить високі показники захворю­ваності свідчать про послаблення профілактичної роботи щодо бо­ротьби з зобом. Організація про­філактичних оглядів у колективах з метою виявлення зобу є недос­татньою. Зростає роль проведен­­ня заходів щодо йодування солі та інших продуктів харчування, а та­кож контролю за цим процесом.

Особливої уваги заслуговують дані про чисельність хворих на інсулінозалежний цукровий діабет. Цукровий діабет у дітей є виключно інсулінозалежним. Хворі з цим ти­пом діабету потребують невідклад­ного забезпечення інсуліном.

Щорічно реєструється понад 2,5 млн. травм та отруєнь, гине від травм близько 60 тис. осіб. Особли­ву тривогу викликає зростання рів­ня травматизму у дітей і підлітків.

На тлі критичної демографічної ситуації в країні особливого зна­чення набувають проблеми забез­печення здорового початку життя ді­тей. Незважаючи на проведення профілактичної роботи, ми вимуше­ні констатувати погіршення як соматичного, так і репродуктивного здоров'я дівчаток-підлітків та жінок фертильного віку. Зростання за­гальної захворюваності серед дівча­ток-підлітків і окремих хвороб уск­ладнює вагітність і формує високі показники перинатальної патології. Аборти є основним методом регу­лювання народжуваності і основною причиною не виношування та мате­ринської смертності. Адже рівень абортів в Україні набагато вищий, ніж у багатьох країнах світу (39 на 1000 жінок фертильного віку). Од­ним з найчутливіших індикаторів репродуктивного здоров'я є мате­ринська смертність, і в цьому роз­ділі служби вдалося отримати по­зитивні результати.

Значно погіршила умови життя та здоров'я населення чорнобильська катастрофа. Серед людей, які постраждали внаслідок аварії, рі­вень поширеності захворювань, ін­валідності, смертності перевищує відповідні показники по Україні.

Щорічно майже четверть насе­лення України страждає від інфек­ційних хвороб. Близько 95% інфек­ційної патології складають грип та гострі інфекції верхніх дихальних шляхів. У 1998 р. в лікувально-про­філактичні установи надійшло 9,5 млн. звернень з цієї причини.

Сталої тенденції до зростання на­була інфекційна захворюваність на такі соціальне небезпечні хвороби, як туберкульоз, венеричні захворю­вання, ВІЛ/СНІД.

Відомо, що захворюваність на­селення на туберкульоз набула ха­рактеру епідемії в багатьох країнах, у тому числі й в Україні. Високі по­казники захворюваності на тубер­кульоз характерні для молодого по­коління громадян, а саме, віком від 13 до 44 років. Збільшилася час­тота випадків множинної стійкості збудників туберкульозу до ліків, що знижує ефективність боротьби з ці­єю інфекцією. В період 1993...1998 років захворюваність на всі види ак­тивного туберкульозу збільшилася на 44,8%. У 1999 р. захворюваність на туберкульоз залишилася на ви­сокому рівні — 54,4 випадку на 100 тис. населення. Найвищі рівні зах­ворюваності на туберкульоз у 1998 році реєструвалися в Запорізькій (72,8), Херсонській (70,4) та До­нецькій областях (68,5 на 100 ти­сяч населення).

Збільшення поширеності інфек­ції відбувається на фоні погіршен­ня медичного обслуговування на­селення. Воно спричинене кризо­вим станом у державі й охороні здоров'я, зокрема. За таких умов виявлення хворих на туберкульоз часто є пізнім через відсутність ді­агностичної техніки, реактивів. Не­достатнє забезпечення лікувальних установ та пацієнтів антимікобактеріальними препаратами знижує ефективність лікування хворих на туберкульоз і сприяє збільшенню випадків рецидивів. Особливо це стосується соціально дезадаптованих верств і осіб з високим ризи­ком захворювання. Названі чинни­ки стали причиною зростання смертності від цієї недуги.

За статистичними даними, СНІД, як і туберкульоз, прогресує. У 1999 р, було виявлено 571 випадок зах­ворювань на СНІД серед дорослих та 16 випадків — серед дітей. Зах­ворюваність на СНІД збільшилася за рік в 1,5 разу. Найбільша кількість випадків ВІЛ-інфікованих зареєст­рована у Дніпропетровській, До­нецькій, Одеській, Миколаївській областях. Молодь складає 70% усіх ВІЛ-інфікованих. Всього, починаю­чи з 1987 року, в Україні виявлено ЗО тис. ВІЛ-інфікованих..

На досить високому рівні зали­шається захворюваність населення на сифіліс та гонорею (113,1 та 51,9 випадку на 100 тисяч). Серед окремих адміністративних терито­рій високим рівнем захворюванос­ті на сифіліс відзначаються Мико­лаївська, Дніпропетровська, Запо­різька, Херсонська, Донецька, Лу­ганська області.

Деяке зниження показників у 1999 році не відображає справж­ній рівень захворюваності через неповноту звертань за медичною допомогою в ЛПЗ. Лікування па­цієнтів з захворюваннями, що пе­редаються статевим шляхом, здій­снюється сьогодні кооперативами та різними структурами низького медичного, іноді немедичного рів­ня. Такі структури не реєструють венеричних захворювань, не здій­снюють санацію осередків інфек­ції, не надають звіти про лікуваль­ну діяльність. Все це ускладнює контроль за рівнем захворюваності та профілактичними заходами сто­совно венеричних хвороб.

Продовжує залишатися висо­ким рівень захворюваності населення на інфекційні хвороби, що контролюються засобами специ­фічної імунопрофілактики. На жаль, при цьому фінансування лі­кувально-профілактичних та сані­тарно-гігієнічних закладів по заку­півлі вакцинних препаратів, діаг­ностичних тест-систем, дезінфікуючих засобів — незадовільне.

Внаслідок відсутності коштів у місцевих бюджетах для закупівлі вакцин проти епідемічного пароти­ту, кору, поліомієліту існує реальна загроза виникнення епідемічних ус­кладнень по названих інфекціях.

В Україні профпатологія реєст­рується у осіб понад 250 професій і складає близько 3500 осіб.

У медичних закладах на диспан­серному обліку перебуває лише 3% від загальної кількості працю­ючих в шкідливих та небезпечних умовах праці. За даними Держкомстату України, в умовах, що не від­повідають санітарно-гігієнічним нормам, працює 18% від загаль­ної кількості працюючих. Найбіль­ша кількість їх зосереджена в ву­гільній промисловості, чорній ме­талургії, машинобудуванні та будівництві. З метою запобігання і зменшення рівня професійної зах­ворюваності в країні установам державного санепіднагляду необ­хідно посилити контроль за умовами праці не тільки на державних, але й особливо на малих, серед­ніх та приватних підприємствах.

Обґрунтовану тривогу виклика­ють високі показники інвалідності населення. На обліку в органах со­ціального захисту перебуває близько 2,4 мли. осіб. Провідні місця в структурі причин первин­ної інвалідності посідають хворо­би системи кровообігу, новоутво­рення, травми усіх локалізацій.

Аналогічною загальнодержавній є ситуація з охороною здоровя у Вінницькій області. Ресурсний потенціал галузі регіону включає майже 1300 лікувально-профілактичних закладів, в тому числі 116 лікарень, 144 лікарських амбулаторій, 982 ФАПи, 14 диспансерів, 5 санаторіїв для дітей та 3 для дорослих. В закладах охорони здоровя станом на 1.04.1999 року працювало 6392 лікаря і майже 13 тисяч медичних працівників.

В області було 14825 лікарняних ліжок. В 1998 році зроблено 84610 хірургічних операцій (на 500 більше, ніж у 1997 році). [57.c.2]. (Для порівняння, за даними МОЗ України щороку населення має 510 млн. “контактів” із лікарями, 485 млн. громадян кожного року звертається по медичну допомогу до поліклінік, 14 млн. лікується в стаціонарах. [42.c.63]. І це в умовах, коли обласну охорону здоровўя було профінансовано на 80% від плану, який дуже далекий від мінімально необхідних для нормального функціонування галузі в наших непростих умовах.

Надзвичайно важкими були останні роки для закладів охорони здоровўя Тиврівського району. Головною причиною цього є недостатнє фінансування. Так, бюджетом на 1999 р. було затверджено 1360 тисяч гривень, профінансовано лише 1116,9 тисячі гривень). На заробітну плату передбачалось 718,7 тис. гривень, було отримано 634,4 грн. Фактичні ж витрати становили 662,1 т. грн.. Тому і виник борг працівникам по зарплаті, який на 1.01.2000 р. становив 47,9 тис. грн.. Недофінансовано усі статті витрат закладів охорони здоровўя району (наприклад, енергоносії – на 96,4 тисяч гривень, медикаменти – на 5,2 тисячі гривень, харчування – на 4 тисячі гривень).

Очікувати на швидке покращення матеріально – технічного забезпечення не доводиться. На 2000 рік фінансування галузі охорони здоровўя заплановано скоротити з 1360 тис. гривень до 1304,6 тис. гривень, тобто на 55,4 тис. гривень. Але фактичні витрати на саме лікувальну справу будуть ще менші, оскільки, якщо в 1999 році на оплату енергоносії планувалось 183,2 тисячі гривень, то в 2000 році вже 313,3 тисячі гривень. Таким чином, наприклад, витрати на заробітну плату зменшаться до 536,9 тисяч гривень (В 1999 році було 718,7 тисячі гривень).

В зв’язку з цим доведеться піти на вкрай непопулярні і морально важкі міри: медичні працівники поліклінік та амбулаторій працюватимуть на 0,75 ставки в 2000 році. А фельдшери та акушери ФАПів змушені будуть працювати на 0,5 ставки. Доведеться піти і на консервацію лікарняних ліжок на 3 місяці в рік. (Станом на 1.01.2000 року ліжковий фонд становить 270 ліжок, і за 5 останніх років скорочено 230 ліжок).

В 1999 році в закладах охорони здоровўя працювало 123 лікарі і 352 середніх медичних працівника (показники на 10 000 населення, відповідно, 25, 56 і 73,14).

Надзвичайно важкою є демографічна ситуація в районі. За останніх 10 років населення зменшилось на 3429 чоловік. Невтішною є демографічна картина і в 1999 році. На 1000 всього населення народжуваність становила 8,25, смертність – 19,35, природний приріст: - 11%. Дитяча смертність дещо зменшилась: з 13,40 в 1998 році до 9,7 в 1999 році.

Щорічно зменшується кількість амбулаторних відвідувань в поліклінічних амбулаторіях:

1998 р. 1999 р.

1. Число відвідувань лікарень поліклініки

всього 298947 293753

2. На 1000 населення 59946 59448

3. число відвідувань лікарів поліклініки хворими

дітьми 33650 31983

4. На 1000 дитячого населення 36335 35422

Дещо збільшилась кількість викликів на дім з 28226 в 1998 році до 29048 в 1999 році.

Захворюваність, як загальна так і первинна дещо зменшилась.

1998 р. 1999 р.

Загальна захворюваність дітей на 1000

дитячого населення 1895,3 2217.1

Первинна захворюваність дітей на 1000

дитячого населення 1424,9 1691,9

Загальна захворюваність підлітків на 1000

підліткового населення 1412,8 1696,4

Первинна захворюваність підлітків на 1000

підліткового населення 793,6 1095,5

В 1999 році по району зареєстровано 171 хворий з вперше встановленим онкологічним діагнозом. Захворюваність становить 34,6 на 10 тисяч населення.

В минулому році захворюваність всіма формами туберкульозу по району збільшилась з 50,5 до 54 на 100 тисяч населення.

Основними причинами даної ситуації є: низький обсяг профілактичних оглядів та відсутність активного залучення населення до проходження профілактичної флюорографії.

Не втішають і показники з інших видів захворювань. Наприклад, захворюваність на цукровий діабет 333 на 10 тис. населення, стенокардія – 488,09, хвороби органів дихання – 4200,02.

Підсумовуючи, можна сказати, що стан здоровўя населення району є вкрай важким, і навіть передкатастрофічно загрозливим. Причинами ж цього є, як фактори соціально-економічного розвитку так і негативна загальна демографічна ситуація в районі. Що в свою чергу підсилюються недоліками та негараздами в роботі закладів охорони здоровўя району. Головним же серед них є неадекватність коштів, що направляються на потреби галузі існуючій в них нагальній потребі.

Таблиця 3.1.1.
Кількість лікарів та молодшого мед.
персоналу в розрахунку на 10 тисяч населення
Категорії медичних працівників	На 01.01.95	на 01.01.96	на 01.01.97	На 01.01.98	на 01.01.99	на 01.01.2000
Лікарі	21,9	22,7	21,3	21,2	23,11	25,56
Молодший медперсонал	68,1	67,8	48,9	48,4	68,71	73,14
				Таблиця 3.1.2.
			Демографічна ситуація
Роки	Народжуваність		Смертність ( в т.ч. новонароджених)		Природний приріст
1995	9,7		19,9		- 10,2
1996	9,6		19,6		- 10,9
1997	9,4		20,0		- 10,6
1998	8,75		21,08		- 12,33
1999	8,25		19,35		- 11,10
Таблиця 3.1.3.
Ресурси охорони здоров'я та їх використання
Ресурси охорони здоров'я та їх використання				1997 рік	1998 рік	1999 рік
Кількість медичних закладів				49	49	49
Кількість лікарняних ліжок в них				270	270	270
Кількість ліжок на 1000 населення				5,33	5,521	5,61
Станції швидкої допомоги				3	3	3
Амбулаторії				2	2	2
Дільничні лікарні				4	4	4
ФАП				41	41	41

В таких умовах необхідність швидкого реформування охорони здоровўя стає ще більш очевидною і необхідною. Оскільки очікувати на радикальне покращення фінансування в найближчій перспективі не доводиться, то лише за рахунок кардинальної реформи медицини можна змінити ситуацію на краще, добитись того, щоб галузь охорони здоровўя змогла виконувати свою суспільну місію: рятувати людей, покращувати їхнє здоровўя. Зберігати генофонд української нації.

3.2. Напрямки реформування закладів охорони здоровўя в нинішніх умовах.

Охорона здоровўя – один з чутливих

барометрів самопочуття суспільства,

вимірів його гуманності та цивілізо-

ваності.

Любомир Пиріг.

Значення здоровўя людей для розвитку суспільства розумілось ще з часів античності. А в працях Сен-Сімона, Фурє, Оуена, які мріяли про ідеальну організацію суспільства здатного забезпечити прекрасне здоровўя його громадянам – це одна з необхідних умов високої продуктивності праці. І хоча, праця лікаря не створює того фонду, за рахунок якого вона оплачується, однак входить до складу загального фонду сформованого із затрат на підготовку робочої сили. Адже, інвестиції в сферу охорони здоровўя мають велику економічну ефективність (гривня на профілактику і лікування серцево-судинних недуг зберігає 2-3 гривні потенційних збитків). Тільки від інфекційних захворювань економіка втрачає більше, ніж витрати системи охорони здоровўя України в 1997 році. [42.c.68]

Важливе суспільне значення має термін “потенціал здоровўя нації”. Адже, - це ті запаси або можливості, які держава і суспільство здатні використати для досягнення поставленої мети і розв’язання завдань у певній галузі, включає комплекс заходів, здійснюваних державою, суспільством, органами охорони здоровўя і спрямованих на оптимізацію стану здоровўя громадян.

Отже, важливість існування ефективної системи охорони здоровўя не викликає сумнівів. Тому, в умовах, коли стан даної галузі назвати зразковим важко, необхідність її реформування не підлягає сумніву.

Але як організувати службу охорони здоровўя, щоб за існуючих умов забезпечити доступність та ефективність медичної допомоги? Як зробити, щоб населення не компенсувало власними прямими платежами відсутність державного фінансування? Як, зрештою, запровадити засади страхової медицини, про яку ми безперервно ведемо мову? Яким шляхом йти?

Для обрання можливого напрямку реформування доцільно проаналізувати світовий досвід і обрати з нього те, що є адекватним нашим національним традиціям та особливостям.

У розвинених країнах діють дві базові моделі фінансування здоровўя. Перша – державна. За якої фінансування здійснюється з державного бюджету. Таку модель застосовують Великобританія, Канада, Італія, Австралія.

Друга модель є змішаною бюджетно-страховою. Яка передбачає фінансування цільових програм і оплату медичної допомоги малозабезпеченим, соціально – незахищеним верствам населення (пенсіонерам, дітям, студентам, інвалідам) за рахунок держави і органів місцевого самоврядування. За тих, хто працює, платять підприємства і установи. Ця модель характерна для Швеції, Норвегії, Фінляндії, де держава фінансує до 70% усіх витрат на охорону здоровўя, США – до 50%.

Обидві системи і насамперед змішана, націлені на досягнення повної рівноваги між джерелами коштів, що витрачаються на охорону здоровўя, і ефективність діяльності медичних закладів.

З фінансової точки зору державна модель вимагає менших витрат коштів. Проте в нашій країні ця модель скомпрометована багаторічною економією на соціальній сфері та іншими бюрократичними атрибутами адміністративної системи.

Змішана система побудована за такою схемою. Першу медичну допомогу пацієнтам надають сімейні лікарі, які об’єднуються в групи. Коли сімейний лікар наполягає на госпіталізації, тоді вступає в дію друга ланка – лікарні, консультаційні пункти та діагностичні центри, які фінансуються з страхових фондів.

Сімейні лікарі повинні ощадливо використовувати кошти страхових фондів, без зайвої потреби не користуватися послугами лікарень і діагностичних центрів. В свою чергу, лікарні, консультаційні та діагностичні центри при неефективній роботі не витримують конкуренції і банкрутують. Крім того, для громадян існує система захисту прав, включаючи систему судового захисту.

Обидві системи мають свої переваги і недоліки, проте суспільний інтерес на боці змішаної системи. Вона забезпечує, з одного боку, потрібний рівень медичного обслуговування населення, а з іншого – створює повну зацікавленість у населення в посиленні турботи про здоровўя, а також забезпечує відповідальність медичних працівників за якість роботи. [55.c.25]

Ефективною є система охорони здоровўя у ФРН. Її основою є державне страхування на медичні потреби. Об’єм послуг, які отримує хворий в меншій мірі залежить від його матеріального достатку в момент звернення до лікаря і зовсім не залежить від розміру внесків до страхових фондів, які формують: а) працюючі; б) держава. Внески у вигляді певного відсотка від заробітної плати.

Право на отримання медичної допомоги засвідчує сертифікат, який видається раз на 3 місяці. Якщо людина не звертається по допомогу до лікаря на протязі дії сертифікату, то отримує невелику грошову суму (10 – 15 марок) у вигляді винагороди за економію. Кожний візит до лікаря реєструється на спеціальних бланках, які потім надсилаються в страхові фонди. А ті проплачують витрати за лікування у відповідності зі списком послуг, що належать до оплати. (Ряд послуг не оплачується з соціальних фондів. Наприклад, стоматологія, оплата за рецептами). [67.c.44]

Цікавим є досвід організацій охорони здоровўя в Ізраілі, де утвердився принцип загального медичного обслуговування. Фінансування здійснюється державою – 20%, від населення у вигляді добровільних членських внесків в лікарняні каси – 20%, від працедавців зобов’язаних робити внески за своїх робітників – 25%, інші кошти надходять від приватних служб і різних комерційних організацій.

Значну допомогу в роботі служби швидкої допомоги надають волонтери (4500), більшість з них старшокласники, які бажають в майбутньому присвятити себе медицині. [73.c.14]

Перехід до нової системи організації охорони здоровўя – дуже складний і тривалий процес, проте це питання в Україні набуло особливої актуальності. Через інертність мислення частина медиків загалом не бажає ніяких змін, вважаючи за краще йти второваною стежкою. Але, Україна обрала шлях інтеграції в Європейське співтовариство і, тому нам необхідно і для швидкого просування вперед по цій дорозі, і, що головне, для захисту інтересів наших громадян – споживачів медичної допомоги, докорінно реформувати систему охорони здоровўя, бо та, яку ми дістали у спадок від колишнього СРСР виявилась фінансово й організаційно неспроможною. В нових історичних умовах вона нездатна виконувати основоположні функції охорони здоровўя: попередження і лікування захворювань, продовження життя і зміцнення здоровўя населення.

Які ж головні негаразди заважають нині більш-менш успішному функціонуванню медичної галузі в Україні? Адекватність системи охорони здоровўя стану здоровўя населення України залежить від достатності і повноти лікувально-профілактичних послуг. В нас же нормативно-правова база недостатня, еклектична, така що суперечить міжнародним зобовязанням України, несистематизована і не кодифікована. Законодавчий процес в даній сфері хаотичний і відіграє дезорієнтуючу роль по відношенню до національних пріоритетів. Наприклад, несумісними з міжнародними є національні стандарти якості і відповідні санітарно-гігієнічні норми виробництва ліків, вати, медичного обладнання, продуктів харчування, питної води. Відсутні гарантії якості і безпеки національної служби донорства, що обумовлено платним її порядком і дозволом переливати неперевірену на ВІЛ\СНІД кров. Негативним є адміністративно-правове і функціональне об’єднання санітарно-епідеміологічного нагляду і органів Міністерства охорони здоровўя України. Нерозвинутий суспільний контроль, профспілки медиків в повній залежності від держави.

Тому, нерідко доводиться чути, що в Україні, практично, відсутня система охорони здоровўя і надання медичної допомоги в європейському розумінні. А причинами цього є: миттєва дезорганізація радянської медицини і насильницьке, хаотичне, вибіркове впровадження так званих ринкових засад у правовідносини сфери охорони здоровўя. [33.c.5]

Конституційні засади проведення реформи охорони здоровўя намічено в Посланні президента України до Верховної ради: “Україна: поступ у ХХІ століття”. Де, зокрема, сказано, що система охорони здоровўя має удосконалюватись як за рахунок платних медичних послуг, так і поетапного впровадження системи загально - обовязкового соціального медичного страхування, створення конкуренції між надавачами медичних послуг та свободи вибору цих послуг при збереженні гарантії безкоштовного медичного обслуговування соціально незахищених верств населення.

Пріоритетною має бути первинна медико-санітарна допомога, особливо людям похилого віку та жителям села. Потрібно вдосконалити надання спеціалізованої допомоги та зниження впливу на дітей, підлітків і вагітних жінок шкідливих чинників Чорнобильської катастрофи.

Слід запровадити нові механізми забезпечення медичних закладів необхідними ліками та медобладнанням вітчизняного виробництва.

При розгляді питання охорони здоровўя Президент цілком закономірно значну увагу приділяє проблемі близькій і пов’язаній з нею – демографічному стану України. Відмічено, що найважливішими пріоритетами демографічної політики мають стати:

зниження смертності у всіх вікових групах населення, особливо населення працездатного віку, підвищення тривалості життя;

виховання у населення бережливого ставлення до свого здоровўя та здоровўя оточуючих, пропаганда здорового способу життя, соціальний захист і моральне заохочення материнства, посилення боротьби з пияцтвом, палінням та іншими шкідливими звичками, сприяння розвитку фізкультури та спорту, служб гігієни;

розробка та реалізація нової стратегії міграційної політики, перш за все у сфері зовнішньої та внутрішньої трудової міграції;

адресна підтримка малозабезпечених сімей з дітьми, реалізація прийнятих у попередні роки державних програм поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сімї. [14.c.12]

Плануючи можливі напрямки реформування закладів охорони

здоровўя в нинішніх умовах необхідно намітити ймовірні шляхи їх фінансування після запровадження змін у систему надання медичної допомоги населенню країни.

Відразу відзначимо, що є два основні варіанти забезпечення необхідними коштами охорони здоровўя: непряме та пряме фінансування.

При непрямому фінансуванні медичні заклади отримують кошти від:

уряду, центральних та місцевих органів влади;

за рахунок обов’язкового страхування, яке може бути державне, приватне, комерційне, некомерційне;

за рахунок добровільного страхування: державного, приватного, комерційного, некомерційного;

благодійництва.

Пряме фінансування – це оплата медичних послуг у закладах

охорони здоровўя безпосередньо самими споживачами цих послуг (тобто, хворими, звичайно, за винятком страхових внесків).

В умовах сучасної України є і пряме, і непряме фінансування. А оскільки правова (в тому числі і податкова) база ще не достатньо розроблена, то закономірно, що це викликає масу питань, і правових, і економічних, і морально-етичних. Адже, значна частина суспільства вважає, що державні та комунальні медичні заклади повинні надавати безоплатну допомогу людям. А сучасна тенденція до введення платних послуг в медицині фактично останню не виручає. Вони проти введення платних послуг в державних установах, оскільки такий процес порушує громадянські права, гальмує розвиток приватної медицини. А лікарям, які мають голову й руки, які хочуть працювати самостійно, потрібно дати можливість створювати власні медичні заклади, займатись приватною лікарською практикою.

Крім того, не слід забувати й про рішення Конституційного Суду України 1998 року про незаконність надання платних послуг в державних закладах охорони здоровўя. [48.c.6]

Створення приватних закладів в галузі медицини не викликає заперечення. Але, щодо того яким чином їх створювати, виникають дискусії. Так, колишній міністр охорони здоровўя Раїса Богатирьова вважала за необхідне для розвантаження державного бюджету до 20% існуючих нині державних та комунальних медичних закладів приватизувати. (Як відомо з досвіду приватизації інших сфер суспільного життя, питання це надзвичайно складне, оскільки виникає маса варіантів, нюансів та деталей, які здатні заблокувати і більш безальтернативну програму, ніж ця).

Прийнятним же для більшості фахівців – медиків, управлінців і самого населення є варіант, коли приватні заклади охорони здоровўя створюватимуться не замість державних, а поряд з ними для появи конкуренції. Саме цей варіант є більш виваженим та раціональним.

Зрозуміло, що в умовах дефіциту фінансування дуже важко проводити реформування охорони здоровўя – цієї винятково важливої для суспільства галузі. Але цю роботу потрібно проводити шляхом залучення до цієї справи широкої громадськості. Адже, спроби МОЗ України протягом 1995-1998 рр. адаптувати стару систему до ринкових відносин – запровадження платних послуг, хаотичне залучення позабюджетних коштів, скорочення кількості ліжок та медичного персоналу не поліпшили, а ще більше загострили ситуацію в охороні здоровўя.

Таким чином, Україна дійшла до тієї межі за якою відтягувати з реформами медицини недопустимо. Основою ж цих нововведень має стати поетапне впровадження системи загальнообов’язкового соціального медичного страхування при якому оплата медичних послуг диференційовано залежить від особистих доходів громадян. Впровадження страхових фондів, відомих в Європі як “лікарняні каси”, де вони діють ще з часів створення німецьким канцлером Бісмарком у 1881 році, в регіонах уже розпочалось. Але в нас це, переважно, благодійні організації або громадські об’єднання. Вони реєструються в місцевих органах юстиції, мають статути, включені до державного реєстру, ними керують довірені особи. І це зроблено відповідно до чинного законодавства. Проте в наших нормативно-правових актах є багато шпаринок через які до цих утворень може пролізти будь-хто. То ж правомірне запитання: чи не перетворяться ці громадські об’єднання в чергові трасти, які за кілька років поспіль відібрали в населення чималі збереження, а потім раптом зникли?

Ці наші каси скоріше за все – товариські. Вони нагадують старі “чорні каси” або каси взаємодопомоги. Які існували на підприємствах та в організаціях.

Необхідним же є створення страхових лікувальних фондів, цих “кас хворих” на державному рівні. Перехід до страхової медицини має бути запроваджено прийняттям спеціального закону Верховною радою України. (Робота над проектом закону про медичне страхування Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоровўя, материнства та дитинства, зі слів його голови Віталія Черненка, проводитиметься вже в нинішньому році).

Лікування має забезпечуватись коштами з тих податків, які надходять від населення до бюджету. Форми ж даного оподаткування можуть бути різноманітні. Це і медичне страхування аналогічне пенсійному, і податки на деякі товари, що не мають життєво важливого характеру ( в першу чергу, це алкогольні і тютюнові). Вдалим прикладом для вивчення і запозичення можуть бути країни Європи, як ті, що вже давно практикують подібний спосіб організації справ в медицині – ФРН, так і ті, що лише нещодавно здійснили подібні перетворення – Польща. [42.c.63]

Отже, якщо ми справді хочемо блага й добробуту для власного народу, то годилося б взяти за основу перевірену десятиліттями структуру та фінансову систему охорони здоровўя розвинених країн світу.

Доцільно запровадити європейську структуру системи охорони здоровўя, що макроскопічно являє собою двоступеневий рівень надання медичної допомоги: сімейний лікар та лікарня- госпіталь. Сімейний лікар – це не тільки система якісного медичного обслуговування, а й основа для регулювання фінансових потоків у галузі. Можливо між сімейним лікарем та лікарнею госпіталем ввести додатковий ступінь – територіальний лікувально-діагностичний центр.

Аналіз реформаторського шляху колишніх соціалістичних країн, що вже здійснили перетворення, свідчить, що першим кроком має бути не зміна фінансування, а реструктуризація – створення системи сімейного лікаря, яка дасть змогу регулювати фінансові потоки в межах галузі.

Так, наприклад, Угорщина розпочала створення системи сімейного лікаря наприкінці 80-х років, а перехід до страхового фінансування – в 1992-1993 рр. Польща перший етап задіяла в 1995-1996 рр., а систему фінансування змінила з 1 січня 1999 року.

В Росії ж, де все почали зі зміни фінансування, впровадження системи страхової медицини провалилось, завдавши країні чималих матеріальних збитків. І лише сьогодні, виправляючи помилку, Росія проводить відповідні заходи. [40.c.70]

Турбує лише те, що розвиток сімейної медицини, цієї старої – нової форми обслуговування населення гальмується. Розмови навколо цієї теми ведуться тринадцятий рік поспіль. З’явилась небезпека, що важливу справу можуть “забалакати”. Адже, ще в 1987 році з’явився наказ МОЗ, яким дано право на життя “регіональному львівському експерименту”. [47.c.16]. Були розроблені тимчасові нормативні документи, кваліфікаційна характеристика, функціональні обов’язки сімейних лікарів, модель поступового переходу терапевтів і педіатрів дільничної служби до територіального обслуговування.

Вже 1991 року в кількох вузах зроблено спробу перейти до підготовки сімейного лікаря. В 1992 році Верховна Рада, прийнявши Основи законодавства “Про охорону здоровўя”, визначила правові, соціальні та економічні передумови переходу на засади сімейної медицини. [12.c.11]

1993 року переглянуто програми підготовки кадрів в інтернатурі. Ще через два роки наказом по Міністерству охорони здоровўя затверджено посаду “лікар загальної практики/сімейний лікар”. В Київській медичній академії післядипломної освіти відкрито навіть кафедру сімейної медицини.

Через кілька років – відповідно до наказу по Міністерству охорони здоровўя – було розроблено проект державної програми “сімейна медицина”. Підготовлено проект Постанови Кабінету міністрів “Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в охорону здоровўя України”, яка має бути затверджена Верховною Радою. [22.c.9]

Проте для впровадження у життя цієї справді цінної форми обслуговування громадян одних правових актів замало. Потрібна чітка програма реформування цієї ланки первинної допомоги. Треба визначитися з ідеологією цієї професії, своєрідним кодексом честі сімейного лікаря.

Хоч як би нам було, а життя показало високу ефективність впровадження сімейної медицини. Недаремно ВООЗ зажадала від усіх країн обов’язкового переходу на цю прогресивну форму обслуговування. [73.c.15]

Отже, на думку багатьох фахівців, Україні щоб досягти європейського рівня медичного обслуговування, потрібно пройти чотири етапи реструктуризації системи охорони здоровўя (Див. Табл.3.2.1.).. Перший етап – фінансове відокремлення поліклініки від стаціонару, другий – фінансове відокремлення служби дільничного терапевта та створення на базі поліклініки діагностичного центру. На цьому ж етапі слід фінансово відокремити невідкладну медичну стаціонарну допомогу (включаючи планову хірургічну допомогу) від планової стаціонарної допомоги. Третій етап – організаційно-методична трансформація служби дільничного терапевта в систему сімейного лікаря; розвиток платної та приватної медицини за рахунок відокремлення частини кадрів і технологій від діагностичного центру (при наявності вже подібної, або при недоцільності цього в зв’язку з місцевими особливостями – може не проводитись); організаційно-методичне відокремлення ліжок денного та цілодобового перебування в стаціонарі планової медичної

Таблиця 3.2.1. допомоги. Нарешті, четвертий етап передбачає остаточне завершення формування системи сімейного лікаря, створення територіального лікувально-діагностичного центру, який обслуговує групу сімейних лікарів шляхом приєднання ліжок денного стаціонару до діагностичного центру, а також створення лікарні-госпіталю з оптимальною кількістю та пробільністю ліжок шляхом фінансового приєднання планового цілодобового стаціонару до стаціонару невідкладної допомоги.

Щоб усе це здійснити, потрібно близько двох років. За цей час необхідно поетапно змінювати систему фінансування, переходячи до страхової медицини. Але і після цього на стовідсотковому утриманні державного бюджету мають бути швидка і невідкладна медична допомога, акушерська справа, а, при можливості, такі категорії хворих, як діабетики, онкохворі, хворі на туберкульоз, постраждалі від чорнобильської катастрофи, пацієнти з психічними розладами.

Поза рамками реформування не повинна залишатися й структура управління галуззю. Оскільки, практично всі лікувальні заклади перебувають сьогодні у комунальній власності територіальних громад, то цілком логічно, щоб саме власник фінансував комунальні і капітальні витрати, а також призначав директора лікарні (а не головного лікаря), який би відповідав за доцільність їх використання. Головний же лікар ( його призначає або погоджує відповідне територіальне управління охорони здоровўя, підпорядковане МОЗ України) турбується про організацію та координацію медичної допомоги. Крім цього, мусить бути ще й виділення страхових фондів, які фінансують та контролюють лікувальний процес (за заробітну плату, медикаменти, харчування) згідно з тарифами, затвердженими МОЗ України.

Лікування у спеціалізованих лікувальних закладах соціального напрямку (туберкульоз, деякі венеричні, наркологічні захворювання) повинне фінансуватись з фондів медико-соціального страхування, які те ж необхідно створити, або, в певних випадках, за рахунок безпосередньо хворих.

Разом з тим, всі заклади охорони здоровўя в країні, незалежно від форми власності та територіально-відомчого підпорядкування мають робити першочергові акценти на профілактиці, унеможливлюванні захворювань, користуватись в своїй роботі аксіомою, що дешевше фінансово і ефективніше в медичному плані не лікувати хвороби, а підтримувати належний стан самопочуття здорових людей.

Надзвичайно важливим було б і утвердження культу здоровўя в суспільстві, проголосити засади здорового способу життя головним змістом діяльності всіх установ та закладів як суспільного, так і приватного сектора економіки держави. Звичайно, такі кроки мають проводитись на всій території країни, без будь-яких виключень, і досить тривалий час, щоб вони могли дати позитивні результати.

Отже, реформа системи охорони здоровўя справа великої суспільної ваги, адже надійна охорона здоровўя – це один з основних чинників національної безпеки сьогодні, запорука міцної і багатої держави завтра, ефективність якої оцінюється двома найважливішими показниками – тривалість життя і приростом населення. На це мають бути направленні зусилля і держави, і суспільства. Адже здоровўя нації – це найголовніше надбання.

РОЗДІЛ 4

Культурна сфера та шляхи її реформування.

4.1. Заклади культури в умовах економічної кризи.

Культура – це спосіб життя суспільства

Джек Ліндсней

Останнім часом значно зріс інтерес до питань культури, що не є випадковим. Адже суспільний розвиток у цілому охоплює і розвиток духовний, іншими словами – культурний. Що ж таке культура? Це поняття є надзвичайно широким, бо культура охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. Здавна під культурою розуміють всі ті зміни в оточуючому середовищі, які відбуваються під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами.

Існує розуміння культури як системи цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для людей, пов’язаних певним способом життя. Культура створюється людьми і їй навчаються. Культура не набувається біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступним поколінням. Саме вона як скарбниця історичного досвіду постає в ролі важливого фактора невпинного розвитку людства (як духовного, так і матеріального).

Справжня культура – це чи не основний форпост протидії бездуховності. Нестримній комерціалізації цієї сфери, натиску ерзаців, зорієнтованих на примітивні смаки та низькі інстинкти. Саме така, якісна і вартісна культура, що збагачує внутрішній світ людини, розширює її інтелектуальні обрії, має бути неодмінним атрибутом усього нашого способу життя. Бо спустошення людських душ небезпечніше, ніж економічна криза.

Культурна політика є однією з головних складових гуманітарного розвитку держави. Культура і держава – взаємопов’язані, взаємозалежні і взаємозобовязуючі системи.

Діяльність держави має бути направлена на розвиток культура українського народу, охорону його культурної спадщини, збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, повернення в Україну культурних цінностей, які знаходяться за межами держави. [1.c.141].

Правовою базою розвитку закладів культури і мистецтва в Україні є Конституція України та ціла низка законів прийнятих Верховною Радою. Серед них необхідно виділити “Основи законодавства України про культуру”, Закони України: “Про бібліотеки та бібліотечну справу”, “Про музеї та музейну справу”, “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей”.

У відповідності з “Основами законодавства України про культуру” саме держава в особі її органів влади і управління:

дбає про збереження і використання культурних цінностей, що знаходяться на території України чи за її межами;

забезпечує охорону пам’яток історії та культури України, захист історичного середовища, схоронність музейного, бібліотечного і архівного фондів;

сприяє розвитку мережі державних, громадських і приватних музеїв, бібліотек. Формуванню їх фондів;

створює умови для збереження і розвитку народної культури, сприяє відродженню осередків традиційної народної творчості, художніх промислів і ремесел, створенню музеїв народної творчості та побуту, шкіл народного мистецтва, фольклорно-етнографічних ансамблів, забезпечує їх організаційну і фінансову підтримку;

забезпечує окремим соціальним групам доступ до культурних цінностей на пільгових умовах. [11.c.11].

Здійснення культурної політики в Україні відбувається на основі таких визначальних принципів:

визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними та класовими інтересами;

збереження і примноження культурних надбань українського народу та національних меншин, які проживають на території України;

гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об’єднань;

рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширені культурних цінностей;

доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об’єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури. [11.c.11].

Безпосереднє управління в сфері культури здійснюють Міністерство культури і його підрозділи на місцях. Саме вони здійснюють державну гуманітарну політику в цій галузі, розробляють і забезпечують впровадження науково обґрунтованих суспільно необхідних нормативів культурного обслуговування населення, матеріальних і фінансових норм забезпечення закладів культури. [11.c.12].

В управлінні культурою є два головні моменти: економічний

культурно-художній. При цьому потрібно враховувати такі чинники успішності закладів культури як:

соціально-економічну ефективність культурного будівництва;

ступінь задоволення потреб населення в культурних благах;

ступінь відповідності результатів функціонування галузі суспільним цілям в області духовного розвитку особистості.

Надзвичайно важливим є питання фінансування культури. Воно має здійснюватись на нормативній основі за рахунок республіканського і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій і громадських об’єднань та інших джерел. [11.c.12].

Культурні заклади державної та комунальної форми власності фінансуються кошторисно-бюджетним способом. У відповідності з функціональною структурою видатків на культуру та мистецтво до них відносяться витрати на: мистецтво, бібліотеки, музеї, заповідники, клуби та інші культурні заклади. Кошти на фінансування підприємств, організацій та закладів культури відпускаються за статтями відповідно до бюджетної класифікації. В її окремий розділ 201 виділені видатки на “культуру і засоби масової інформації”.

При фінансуванні з районного бюджету, воно здійснюється місцевим фінансовим відділом шляхом перерахування коштів з рахунків відповідних бюджетів на поточні рахунки головних розпорядників бюджетних коштів в установах комерційних банків, у яких відкриті бюджетні рахунки.

Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки, головні розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів культури.

Кожне окреме підприємство, організація або заклад культури отримує асигнування лише з одного бюджету.

Перелік видатків, які включаються в окремі статті, встановлюється наказами та листами Міністерства фінансів України. Керівники-розпорядники бюджетних коштів – мають збільшувати квартальні витрати по одній статті за рахунок відповідного скорочення витрат за іншими статтями без перебільшення загальної суми квартальних асигнувань по кошторису. Таке збільшення допускається за всіма статтями, крім видатків на заробітну плату. Капітальні вкладення, харчування, стипендії, а для закладів, що фінансуються з державного бюджету, також, крім витрат на придбання обладнання та інвентар. [1.c.141].

Кошторис видатків підприємства, організації, закладу культури складається відповідно статтям бюджетної класифікації видатків. Кожна стаття кошторису вміщує споріднену групу видатків.

Стаття 1. Заробітна плата.

Стаття 2. Нарахування на заробітну плату.

Стаття 3. Канцелярські та господарські витрати.

Стаття 4. Відрядження та службові поїздки.

Стаття 12. Придбання обладнання та інвентаря.

Стаття 14. Придбання м’якого інвентаря та обмундирування.

Стаття 15. Реставрація пам’яток історії та культури.

Стаття 16. Капітальний ремонт будинків та споруд.

Стаття 18. Інші витрати.

Поквартальний розподіл бюджетних асигнувань за кошторисами повинен відповідати поквартальному розподілу видатків відповідного бюджету. При виконанні кошторису протягом року в нього можуть бути внесені зміни вищестоящою організацією, яка затверджувала кошторис.

Терміни розглядання кошторисів бюджетних закладів культури встановлюються їх вищими організаціями таким чином, щоб збірні дані за кошторисами могли бути вчасно представлені у відповідні фінансові органи для включення у проект бюджету, який подається у виконавчі органи. [31.c.41].

Згідно з статтею 23 “Основ законодавства про культуру в Україні, фінансування культури здійснюється “на нормативній основі”, тому розмір асигнувань за кожною статтею кошторису видатків встановлюється шляхом нормування видатків у відповідності з встановленими нормами та нормативами.

Так, заробітна плата планується виходячи з типових штатів, установлених для кожного виду установ залежно від обсягу їхньої діяльності (наприклад, по бібліотеках – від розміру книжкового фонду та ставок заробітної плати).

Ставки заробітної плати бібліотекарів залежать від освіти та стажу роботи, а працівників інших культурно-освітніх установ – від групи установи. Витрати по інших статтях плануються так само, як і по інших бюджетних організаціях.

По невеликих культурно-освітніх установах складаються загальні кошториси в межах району чи місті. Зведене планування здійснюється за видами установ на основі середньої кількості кожного типу та середньої норми витрат з виділенням витрат на заробітну плату. [24.c.17].

Особливістю даної сфери є те, що капіталовкладення в неї, приносить найбільший економічний ефект за її межами. Ці затрати мають характер довгострокових соціальних інвестицій, позаекономічний та економічний ефект яких буде проявлятись на протязі тривалого часу у всіх підсистемах соціального життя. [71.c.28].

В процесі своєї роботи заклади культури використовують трудові та фінансові ресурси.

Для оцінки успішності їх роботи потрібно вивчати показники ефективності використання ресурсів: затрат на одного глядача, витрат на одного читача в бібліотеках. Даний аналіз необхідно проводити в динаміці, виявляючи тенденції його розвитку.

Важливо усвідомлювати, що для злагодженої роботи закладів культури мають значення і кадрова і матеріально-технічна складова. На останню значний вплив має ступінь зносу основних фондів.

Він визначається за формулою: Із = Тф/Тн * 100, 4.1.

де Із – ступінь фізичного зносу;

Тф - фактичний строк служби;

Тн – нормативний строк служби. [71.c.94].

Крім фізичного зносу є і моральний знос. Особливо він є відчутним останнім часом в зв’язку з стрімкими процесами розвитку науково-технічного прогресу.

Як і в інших галузях суспільного життя для успішної роботи сфери культури важливе значення має правильне нарахування амортизації. Планова сума амортизаційних відрахувань визначається на основі середньорічної вартості основних фондів і визначається за формулою:

Аn =  (Фn * Hnc)/100, 4.2.

Де Ф – середньорічна вартість основних виробничих фондів (по відповідних групах основних фондів у нормах амортизаційних відрахувань).

Н – річна норма амортизаційних відрахувань по кожній із груп основних фондів. [71.c.95].

Об’єктом соціально-економічного управління в сфері культури є взаємодіючі складові потенціалу культури, при чому в тому, що стосується кадрової складової, в полі зору залишаються питання організації праці, її оплати і фінансування, підвищення професійної творчості і кваліфікації, побуту, соціального просування, яке безпосередньо сприяє активізації майстерності. [71.c.115].

У сфері культури з особливою наочністю виявляється потреба і доцільність поєднання галузевого і територіального управління під координацією місцевих органів самоврядування, яким належить соціальна інфраструктура. В Україні після прийняття Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” запроваджено саме таку модель управління. Основу її закладено статтею 32 “Повноваження у сфері освіти, охорони здоровя, культури і спорту. [6.c.32].

В надзвичайно важкому стані перебуває культура в державі в останні кілька років. Загалом фінансування на дуже низькому рівні. Держава щодалі більше знекровлює культуру, знецінює її вартість у суспільстві. Можливо не усвідомлюючи того, що занепад держав завжди починався із занепаду їхніх культур, з неповажного ставлення до діячів культури.

Українська культура в умовах переходу до нових економічних відносин щороку зазнає відчутних втрат. Так, за 4 роки мережа клубних закладів в Україні зменшилась на 1770 (8,71%), з них на селі – 1695. Близько 40% працівників переведено на оплату 0,5 ставки. [32.c.3].

З 1997 року намітилась тенденція неконтрольованого скорочення бібліотек. Лише за рік скорочено 653 з них. Нормативним підтвердженням цього стала постанова Кабінету Міністрів “Про соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками”. Нажаль, доводиться констатувати, що запропоновані нормативи на 30% менші рівня, що був встановлений 20 років тому. [53.c.9].

Надзвичайно мізерними є бюджетні витрати на культуру на душу населення. Середньорічний рівень протягом останніх кількох років становить близько 3,3 доларів по Україні (А у Франції, наприклад, 224-229 доларів). [69.c.71].

Таким самим є становище галузі і в регіонах. Так, видатки культурного призначення з обласного бюджету Вінниччини становлять лише 4,19 грн. на одного жителя. [57.c.2].

В області в особливо важкому стані перебувають сільські бібліотеки (всього їх 1122) та клуби. В стані клінічної смерті перебував кінопрокат. На 1.01.1998 року було лише 12 кіноустановок. (Правда останнім часом вдалося ввести в дію ще 400). Розпочався розпродаж об’єктів культури у відповідності з Державною програмою приватизації об’єктів соціально-культурного призначення та постановою Кабінету Міністрів № 757. У Вінницькій області продано вже 23 об’єкти культури. [57.c.3].

Нічим не кращим, а по деяких показниках і гіршим є стан галузі в Тиврівському районі. Так, на 2000 рік заплановано видатків в районному бюджеті на культуру і мистецтво 146,4 тис. Гривень (Тобто, близько трьох гривень в розрахунку на одного жителя).

Основними типами закладів культури в районі є бібліотеки та будинки культури чи клуби.

В 1999 році населення обслуговували: 41 масова бібліотека. З них 35 сільських бібліотек, 4 міські бібліотеки та районна бібліотека для дорослих і районна бібліотека для дітей. Крім того, працювали ще 27 бібліотек Міністерства освіти, 1 – профспілкова бібліотека, 1 – бібліотека будинку-інтернату для престарілих, 1 – бібліотека рай лікарні.

В районі діє 10 бібліотечних пунктів, з них 8 за місцем проживання і 2 за місцем праці.

В 1999 році бібліотеками району обслужено 20525 читачів, що на 5734 менше, ніж у 1998 році. Це пояснюється тим, що у звітному році не працювало 5 сільських бібліотек через вкрай незадовільне фінансове забезпечення.

Книговидача становить 367696, що на 4981 більше, ніж у минулому році.

Відвідування читачами бібліотек району становить 191507, середнє відвідування 9,3.

Відвідування читачами юнацького віку по району становить 28503, середнє відвідування 8,5.

Відсоток охоплення читанням по району становить 42,5 (в районному центрі – 74.4, в сільській місцевості – 54.6).

У Тиврівському районі в 1999 році нараховувалось 53 штатних бібліотечних працівники, 48 працівників фактичних і ще 5 вакансій по сільських бібліотеках.

Із 48 бібліотечних працівників:

з вищою освітою – 7;

з середньою освітою – 13;

з середньою спеціальною – 28.

В сільських бібліотеках:

Всього – 31 працівник.

з вищою освітою – 3;

з середньо спеціальною – 17;

з середньою – 11.

На протязі 1999 року бібліотеками району отримано 3058 примірників книг. Вибуло з фонду в основному через зношеність – 38532 примірники.

Станом на 1.01.2000 року книжковий фонд бібліотек району становить 548470 примірників.

417 книг отримано від населення району в результаті проведення акції “Подаруй бібліотеці книгу”.

На 1999 рік в бібліотеки було передплачено всього 54 назви, 204 примірники періодичних видань (на суму 2 097,54 гривні).

При кількісному аналізі фонду бібліотеки району встановлено, що книг українською мовою 310177 примірників, що становить 56,5%.

По сільських бібліотеках – 247050 примірників, що становить 58,21 %. Особливістю утримування закладів культури на протязі 1997 – 1999 років було те, що 32 сільські бібліотеки знаходились на фінансування в колективних сільськогосподарських підприємств. Цей, так званий “вінницький експеримент” запроваджувався, як тимчасовий в зв’язку з нестачею бюджетних коштів і проіснував 3 роки. За цей час такий спосіб фінансування довів свою повну нежиттєздатність (хоча це для більшості було зрозуміло ще до його запровадження). Область мало не втратила повністю культурну галузь, була відсутня елементарна керованість і порядок. Серед працівників такий стан викликав зрозуміле незадоволення і соціальну апатію. Лише з 2000 року відновлене бюджетне забезпечення закладів культури. Вирішальним при цьому, правда, були не її потреби і побажання, а реорганізація в зв’язку з Указом президента КСП.

Все ж фінансування є вкрай незадовільним. Так, в районі на повну ставку працювало 11 працівників, на 0,75 ставки – 18, 0,25 ставки – 21 працівник.

Вкрай незадовільною є матеріально-технічна база бібліотек району. Капітального ремонту потребують 8 бібліотек, поточного – 4 бібліотеки.

З 41 масової бібліотеки опалювалось лише 9 - решта не опалюється через відсутність коштів на придбання палива для пічного опалення, а також по причині зіпсованості опалювальних систем. Телефонізовано лише 3 бібліотеки в районі.

Аналогічно важкою є і ситуація в іншій складовій культурних закладів району – клубних установах. На протязі 1999 року на задоволення культурних потреб населення працювали 34 клубні установи, серед них:

Районний Будинок культури – 1;

Міський Будинок культури – 1;

Сільських Будинків культури – 1;

Сільські клуби – 16;

Сільські клуби – бібліотеки –5.

Як і бібліотеки, частина клубних установ три роки знаходились на утриманні КСП. Так, в 1999 році на районному бюджеті знаходились 6 клубних установ (1 - Районний Будинок культури, 1 - міський Будинок культури і 4 сільських), на утриманні КСП – 22 клубних заклади. Із-за постійних боргів, відсутності опалення, незадовільного стану будов не працювало 6 сільських будинках культури.

Заборгованість по заробітній платі на кінець 1999 року становила по сільських клубах 7521 гривню.

Всього в клубних закладах працює 40 чоловік, з них 27 жінок. За освітою: у 33 середня спеціальна ( в тому числі у 23 фахова). Вищої освіти немає в жодного з працівників. 10 працює на повній ставці, 1 – 0,75 ставки, 6 – 0,5 ставки, 1 – 0,25 ставки.

Потребує покращення матеріально-технічна база клубних закладів. 26 з них працюють в спеціально збудованих приміщеннях, 8 в пристосованих. Потребують капітального ремонту – 22.

В закладах культури району є 8480 місць в лекційних залах та залах для глядачів (з них 7640 в сільській місцевості).

В закладах культури є 94 об’єкти дозвілля (81 в сільській місцевості). В клубних установах було 7 комплектів музичних інструментів.

В районі працює 98 клубних формувань (47 із них для дітей і підлітків), учасниками яких є 922 чоловіки (з них 485 дітей і підлітків). З них із званням “народний” – 2, зразковий – 1.За рік ними проводиться значна робота. Так, лише 114 тематичних масових заходів на яких було присутньо близько 32 тисяч людей.

Важливими об’єктами соціально-культурної сфери в районі 2 дитячі музичні школи. В яких працюють 38 викладачів, що навчають дітей грі на фортепіано, духових і ударних, струнно-смичкових та народних інструментах, хореографії, образотворчого мистецтва та теорії музики. В зв’язку з платністю навчання кількість учнів в них останнім часом значно скоротилась.

Всього працівників культури Тиврівського району за 1999 рік нараховувалось 152 чоловік (з них 58 на селі).

Таким чином, важкий стан в якому нині перебувають заклади культури району значно обмежує їх потенціал, що не дозволяє в більшій мірі задовольняти потреби жителів в культурних послугах.

Головною ж причиною цього, як і по всій країні, є вкрай незадовільне фінансування. На практиці бере гору тенденція за рахунок культури поправляти справи в інших сферах суспільного життя, в першу чергу в економіці.

Розгляд же культури як навантаження на економіку країни привело до негативних наслідків в суспільному розвитку. Залишковий принцип виділення коштів на культуру наніс збитки духовному прогресу суспільства. Його примінення в практиці культурного будівництва пов’язано з недооцінкою ролі культури як фактора, що сприяє соціально-економічному розвитку.

4.2. Підтримка культурної галузі як невід’ємна умова загального прогресу суспільства.

Велич нації полягає в її культурі.

Микола Жулинський.

Усі ланки суспільного життя держави перебувають у стані трансформації, триває активний пошук стабілізуючих факторів в економіці та політиці. Не залишається осторонь і культурна сфера, адже саме через культуру, і історію, традиції народу світ пізнає, що таке Україна.

Реформування в галузі культури потрібно розглядати передусім як структурні зміни в системі організації культурного життя з метою піднесення ролі культури в державотворчих процесах, утвердження гуманістичних цінностей і національної самосвідомості.

Саме культура має консолідувати населення України, що нині є роз’єднаним за політичними, мовними, майновими ознаками. Вона повинна стимулювати процеси національного відродження, створити умови, незважаючи на економічну кризу, неналежне матеріальне, фінансове забезпечення, які заохочують громадян України опановувати і вдосконалювати на практиці, а не лише на словах українську культуру. Потрібно здійснити процес повернення до активного життя української культурної спадщини разом із створенням нових зразків сучасної культури на рівні світових стандартів.

Для сучасної України характерні явища соціокультурної аномалії: перехідний період супроводжується розпадом старої системи моральних і культурних цінностей, таким станом, коли традиційні ціннісні орієнтації і норми зруйнувались, а нові або ще не виробились, або позначаються глибокою суперечністю. Вітчизняний культурний простір стає легкою здобиччю ділків від культури і бізнесу. Україна зараз на собі випробовує всі принади “вестернізації” і “американізації” в культурній галузі. Накладені на традиційний український комплекс меншовартості, ці не найкращі зразки західної масової культури погрожують сформувати покоління, відірване від материнського ґрунту власної національної культури, байдуже до проблем своєї країни, свого народу, свого роду культурних безбатченків. Мало хто з захоплених оманливим сяйвом чужоземних чудес усвідомлює, що така перспектива означатиме для них та їхніх нащадків у майбутньому життя “банановій республіці”, перебувати на узбіччі соціального і культурного поступу людства. Водночас експорт української культурної продукції не має масового характеру: сучасна українська культура мало відома в світі. Багато її діячів і до тепер вважають що культурне відродження це – лише і тільки повернення до спадщини минулого і виявляють дивну апатію і пасивність відносно розвитку її нових норм і напрямів .

Але не слід вбачати в сучасних культурних лише негативні явища і тенденції. Кризовий стан культури може бути ознакою майбутнього одужання і росту : нове народжується у важкій боротьбі зі старим режимом. Нарешті для української культури прийшов час нормального культуротворення, подолання однобічності і неповноти, можливості відбудувати повноцінний комплекс національної культури з наявністю вперше усіх ієрархічних щаблів: від масової до елітарної культури; від релігійної до світської; від церковної до політичної культури; від розробки теренів і тематики зарубіжних культур до плекання невмирущих зерен культури рідної.

В Україні склалась нова культурна ситуація, що породжує нову культурну реальність посттоталітарного суспільства. Нові відносини дедалі активніше просякають стосунки між людьми у сфері культури і знаходять прояв:

в переоцінці цінностей і формуванні їх нової ієрархії;

в акценті на цінності особистості по всьому полю соціуму і культури ;

в зростанні ступенів свободи, багатоманітності та строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури ;

у знятті “жорсткого” ієрархічного управління сферою культури і зростання самостійності розвитку культури в регіонах України;

у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;

у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури і мистецтва, нових смаків і уподобань, у появі нових елементів способу життя ;

у складанні нових відносин між учасниками культурного життя ;

у зміні статусу, та відподно й ролі і функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства;

у зміні орієнтацій та ідеалів у галузі культури.

В таких умовах надзвичайного значення набуває тип

відносин між державою і культурою. В сучасних розвинених країнах можна виокремити три головні моделі взаємовідносин держави з культурною сферою, що різняться рівнем державного втручання в процеси підтримки культури, обсягами й механізмами недержавної підтримки митців та мистецьких заходів.

Американська модкль: децентралізована підтримка культури. При цьому провідну роль у фінансуванні галузі відіграють приватні пожертвування та громадські фундації. Характерним є високий рівень власної господарської ефективності культури та мистецьких заходів.

Британська модель: підтримка культури державою за принципом “витягнутої руки”, шляхом розподілу бюджетних коштів через автономні недержавні і напівдержавні інституції. Тобто, держава надає певні кошти на підтримку культури й мистецтва, але не бере, безпосередньо, участі в їх розподілі.

Французька модель: потужна й доволі централізована державна підтримка національної культури.[39.c.170].

Адже, в кожній з названих держав притаманний їй тип відносин держави і культури, а в більш широкому плані – суспільства і культури склався історично на протязі тривалого періоду на базі врахування національних традицій, правової бази, економічної системи та звичаїв і уподобань людей, що творять саму культуру.

Для України ж потрібно вибирати елементи з усіх існуючих моделей. Хоча, очевидно, що найменш близькою нам є американська (В США розвиток суспільства довгий час йшов зовсім на інших принципах, ніж в нас. І це стосується не тільки радянського періоду української історії, а й попередніх, що на Заході, що на Сході України). Тому, скоріш за все, майбутня українська модель взаємовідносин держави з культурною сферою буде своєрідним поєднанням британської і французької з урахуванням особливостей України, її історії та ментальності народу.

Культура може виступити і руйнівним чинником прискорення економічних реформ, адже, розвиток індустрії культури тісно пов’язаний з посиленням ділової активності, створенням нових робочих місць, розвитком інфраструктури туризму в місцевостях, де зосереджені заходи, фестивалі.

Для руху вперед в подолання кризових явищ необхідним кроком є створення в культурній сфері автономних, державно-громадських фундацій, які б залучали до підтримки культури і державні і приватні кошти. Це мають бути недержавні, некомерційні організації з власною програмою, які мають власний фінансовий фонд, керуються власними наглядовими та адміністративними органами і діють в культурній сфері шляхом надання матеріальної підтримки іншим некомерційним організаціям. (В США діє 22 тисячі подібних організацій, що надають підтримку культурі щороку на суму більше 4 млрд. доларів.[25.c.16].

Плануючи можливі зміни в культурній сфері потрібно враховувати, що світовий досвід показує: економічна прибутковість культурно-мистецьких установ є рідкісним винятком. Так, доведено: бібліотеки, практично, не можуть мати суттєвих власних доходів і приречені на фінансування з бюджету. Клубні заклади можуть отримувати до 10 – 15 % власних доходів від необхідних, музеї – до 30 %. Можна говорити про комбіновані джерела фінансування для них. [71.c.155].

В умовах ринкової економіки важливо при проведенні культурної політики врахувати платоспроможний попит на послуги сфери культури. Він залежить від абсолютної величини грошових доходів населення і тієї частини їх, яка залишається в нього після задоволення ним матеріальних потреб насущного характеру. В цьому випадку еластичність платоспроможного попиту буде порівняно невеликою. [31.c.49]. Очевидно, що в умовах сучасної України платоспроможний попит на послуги сфери культури у більшості жителів країни буде вкрай низьким, очікувати його зростання швидко не доводиться. Тому, розраховувати на це джерело отримання коштів для підтримки культурної сфери у значних обсягах було б нераціонально. При комерціалізації культури вона стає недоступною для бідних. Тому, в цій сфері має бути система безкоштовних, пільгових і платних послуг. Платні мають доповнювати, а не замінювати безплатні.

Звичайно, в окремих випадках культурні установи можуть бути і прибуткові, якщо ціна на їх послуги більша за витрати (нагадаємо, що витрати на культурне обслуговування дорівнюють матеріальним затратам і оплаті праці працівників цієї сфери), якщо ж – менша, то без дотацій не обійтись (З світового досвіду, театри, в середньому, самоокупні на 50 %, кінотеатри – на 98% .[31.c.51].

Для правильного розуміння ролі культури в економічному житті потрібно враховувати: те, що витрати суспільства на культурне будівництво з бюджетних фондів на 3/4 повертаються, це – ніби безпроцентне кредитування. [31.c.54].

Особливістю сфери культури порівняно з іншими галузями народного господарства є й те, що працюють в ній переважно люди з вищою і середньою спеціальною освітою. І для держави значно раціональніше підтримувати їх і забезпечувати збереження їхніх робочих місць, ніж відмовитись від такої підтримки отримати зростання числа безробітних людей, що їх потім вона буде підтримувати через систему соціального забезпечення.

Крім питань фінансування значна роль в успіху роботи закладів та установ культурної сфери належить управлінню та організаційній діяльності. Адже, вони охоплюють всі основні підсистеми об’єкта, яким управляють, вирішуючи при цьому дві основні задачі: а) підтримують функціонування цих підсистем у відповідності з нормативними вимогами (тобто, приводять ці підсистеми до норми, коли вони відходять від неї) і б) ціле направлено впливають на функціонування керованого об’єкту, примушуючи його змінюватись в запланованому напрямку.

Управління об’єктом культури включає:

теоретичне і інформаційне забезпечення його діяльності;

розробку програми та планів дій;

підтримку позитивних культурних тенденцій серед споживачів культурних послуг.

Враховуючи тенденції до децентралізації управління

культурною політикою, перенесення значної частини прав і повноважень на місця, в регіони, регіонально будувати управління в цій галузі по принципу відповідальності за вчинені дії і схвалені плани. Це має орієнтувати на пошук шляхів розвитку, а не на отримання директив. Тому основний процес планування (і прогнозування) розвитку культури у відповідності з культурною політикою країни має відбуватись на рівні місцевих (територіальних) органів управління – адже складається цей план з врахуванням певних осіб, що можуть і будуть вирішувати ті чи інші культурні завдання, що стоять перед даним регіоном. Заклади ж культури стануть тоді засобом виявлення і інтеграції цих осіб, тобто засобом формування суб’єкту певної культурної діяльності.

Має відбутись кардинальний перехід від управління тільки закладами і установами до більш гнучкого механізму регулювання розвитку культури (культурних процесів) на основі інтеграції всіх можливих суб’єктів культурної діяльності.

У відповідності з цим пропонується і більш чітке розділення функцій управління в галузі культури. Інтеграція суб’єктів, що мають різну мету, інтереси, засоби діяльності, вимагає більш вільного, демократичного господарського механізму націленого на розвиток самостійних галузевих одиниць. Такі галузеві господарські одиниці можуть також формуватись на рівні територіального об’єднання, які зможуть не тільки використовувати залучені кошти, але і вступати в самостійні товарні відносини в рамках традиційно налагоджених культурних послуг.

Не дивлячись на те, що культурна діяльність в районі має носити єдиний суб’єктно-інтеграційний характер, по механізму дії (соціальним нормам) організаційні відносини в культурі (менеджмент) і господарські (товарні) – різні, тому раціонально утвердити їх у вигляді взаємодіючих і функціонально поєднаних, але різних підрозділів.

Регулюванням розвитку культурних процесів мають зайнятись органи управління культурою, а функціями управління виробництвом культурних благ і послуг – виробничий сектор галузі.

Таке розмежування дозволить: створити в органах культури принципово нові організаційно-функціональні структури, а на основі надання платних послуг – створити сектор виробництва і продажу цих послуг.

Відповідальним за розвиток культури в районі має бути заступник голови місцевої державної адміністрації. Головним органом управління закладами галузі є районний відділ культури (завідуючий, інспектор, централізована бухгалтерія(ю методичне керівництво покладено на районний Будинок культури (РБК). Вони мають здійснювати і функції організації, координації, керування, обліку й контроль.

Доводиться визнавати, що при даній системі управління практично відсутнє прогнозування, що має враховувати реальні суспільні і культурні процеси; слабко розвинуте планування, що обмежується в основному затвердженням планів роботи закладів культури. В більшості випадків відповідні органи управління на рівні району ставлять перед собою локальні цілі внутрішньо-галузевого характеру.

Таким чином: управління зводиться до регламентації і контролю діяльності закладів і установ культури, а не до регулювання розвитку культурних процесів.

Доцільним є створення в районі асоціації закладів культури та дозвілля та Районного методичного центру з культурно-освітньої роботи при Районному відділі культури, але не безпосередньо-структурно в ньому.

Районний методичний центр з культурно-освітньої роботи має надавати методичну і практичну допомогу закладам культури та колективам художньої самодіяльності, організовувати й проводити районні заходи, семінари і навчання спеціалістів. Має очолювати централізовану клубну систему.

Асоціація закладів культури має включати централізовані бібліотечні і клубні системи, дитячу музичну школу, при наявності інші заклади культури, наприклад, музей. Керівництво асоціацією має здійснювати рада директорів, функції якої мають бути визначені в положенні про асоціацію, яке має бути зареєстроване в установленому порядку.

Фінансування з районного бюджету Асоціації має здійснюватись через відділ культури.

В перспективі в сільських районах було б доцільно створювати Районні відділи освіти, культури і спорту. Зрозуміло, що це викликає ряд питань організаційного характеру, проблеми підпорядкованості і відповідальності перед відповідними обласними структурами. Але опираючись на соціально-економічну ефективність цього наміру і на правові положення Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” це можна було б здійснити. Оскільки переваг більше, ніж недоліків. Засновником відділу повинна бути місцева державна адміністрація. Його робота має бути забезпечена всіма нормативними документами: положенням-статутом, ліцензіями, програмами, штатними розписами, кошторисами витрат.

Створення відповідного відділу розширить поле спільних інтересів учнів, батьків, вчителів і представників управління. Покращиться інформаційне, навчальне і методичне обслуговування учнів через інформаційно-методичний кабінет і об’єднану бібліотечну систему. Вчителі і працівники культури зможуть вибирати у відповідності з своєю спеціальністю програми навчання, місце проведення занять, форми їх організації. Через спільні кафедри працівників розшириться можливість обміну досвідом, підвищення кваліфікації. Навантаження працівників можна буде доповнити роботою в іншому підрозділі. При скороченні штатів можлива їх перепідготовка. Ефективне використання матеріально-технічної бази вплине на якість навчального процесу, що дозволить добитись кращих результатів в процесі соціалізації нового покоління. Розширяться можливості для організації культурно-масових, оздоровчих і спортивних заходів, збільшиться можливість надання додаткових послуг населенню.

Але при будь-якій системі управління основною ланкою культури на селі будуть відповідні заклади і установи. Адже, саме тут зосереджена матеріальна база культури, поруч живуть люди, і саме через культурну діяльність закладів і самого населення розвиваються культурні процеси.

Перспективними для запровадження, але обов’язково з врахуванням місцевих особливостей, а не директивно зверху, є нові типи закладів культури: клуб-театр; центр української культури з народним хоровим колективом і танцювальним колективом; центр культури та дозвілля – хор, танцювальний та вокально-інструментальний колективи; студія образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва; будинок народних традицій – хор, театр малих форм; клуб-бібліотека; клуб-кафе; бібліотека-музей.

Звичайно, покращення умов функціонування закладів та установ культури можна добитись лише при постійній підтримці культурної галузі з боку представників влади. Особливо це актуально для сільських районів України, де можливостей для розвитку галузі без державної опіки практично немає. І навіть в умовах нинішньої економічної кризи це потрібно і можна робити, оскільки і коштів на це піде не так вже й багато. А от соціальний ефект від такої підтримки буде значний. (Як позитивний приклад можна навести Всеукраїнський огляд народної творчості 1999 року).

Підтримці державою культури просто немає альтернативи. Ми живемо у світі, що не перестає бути жорстким і жорстоким і виживуть в ньому лише ті, хто зуміє відстояти у глобальному значенні свою культуру. Адже, протягом століть бездержавності саме рідна культура рятувала український народ від асиміляції, духовного поневолення і занепаду. Держава має забезпечити майбутнє для української культури і це буде найкращою гарантією майбутнього для самої держави.

Заключна частина

Хай очі й думки тягнуться до майбутнього –

це так, зате ногами твердо треба стояти

на ґрунті минулого, і тоді справді прийде

той час, якого хода тверда й непохитна

відчувається навіть у теперішньому хаосі,

безладді та бездоріжжі.

Сергій Єфремов

Ми живемо у суспільстві, що переживає епоху бурхливих змін. Реформується економічна сфера, правова, політична, не залишається осторонь цих процесів і гуманітарна складова суспільного життя.

Дуже важливим є усвідомити роль держави в ході цих перетворень. Ким вона має бути? Зацікавленим спостерігачем чи активним учасником, а можливо і натхненником і творцем нових реалій? Яким має бути місце державної гуманітарної політики в сучасних умовах?

В результаті проведеної роботи під час написання даного дослідження довелось під іншим кутом подивитись на ряд давно відомих проблем, ознайомитися із тими сторонами суспільного життя, які раніше були маловідомі широкому загалу.

Результатом є усвідомлення тієї особливої, без сумніву вирішальної ролі, яка належить органам державної влади і в центрі, і в регіонах при здійсненні в країні гуманітарної політики, головним завданням якої є створення умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства в цілому, послідовної інтелектуалізації суспільства як головного резерву його прогресу. Збагачення та піднесення його духовності.

Вивчення проблем гуманітарного розвитку є неможливим без аналізу його головних складових як кожної зокрема. Так і їх взаємозв’язків і взаємозалежностей з врахуванням впливу на них визначальних принципів гуманітарної політики. При цьому пріоритетними в її здійсненні є саме інтереси людини, а не держави. Повторюючи давньогрецького філософа Протагора можна сказати про визначення суті суспільних цінностей: ”Людина – міра всіх речей”.

Специфіка роботи полягає в тому, що за базу дослідження взято не загальнодержавний, а районний рівень.

Внаслідок цього розглядаються не всі об’єкти гуманітарної політики, а лише ті, які більш-менш відчутно представлені в конкретному районі Центральної України.

Розглядаючи стан справ в освіті, охороні здоровя, культурі відзначено безперечну необхідність їхнього реформування, як і подібних закладів по всій державі. проблеми, що є болючими для усіх українських закладів і установ гуманітарної сфери накладають негативний відбиток на їхню роботу в нинішніх умовах. Найбільш гострою, що зрозуміло, є проблема недостатнього фінансування, а за нею – невідповідність управлінських та організаційних структур новим історичним та соціальним умовам.

В ході роботи запропоновано деякі зміни, які на думку автора, дозволять покращати стан в галузі гуманітарного розвитку.

В освіті, що є, безперечно, наймасовішою серед інших складових гуманітарної політики, пропонується здійснити перехід до диференційованого навчання. Для чого створити три типи навчальних закладів: академічні – ліцеї, гімназії, професійні навчальні заклади, реальні школи з відповідно різними завданнями, що будуть перед ними стояти. Запропонована схема, на наш погляд, дуже вдало вписується саме в масштаби району. Важливим резервом для покращення стану справ в освіті є реформування в самій системі управління нею. Кроком в потрібній бік має стати створення представницької Районної ради з питань освіти, та реорганізація районного відділу освіти в районний координаційно-методичний центр з цілком новими принципами організації та функціонування.

Необхідними діями є і якнайшвидша комп’ютеризація шкіл і управління ними та впровадження в роботу закладів і установ освіти служби практичної психології.

Зрозуміло. Що без залучення додаткових коштів в нинішніх умовах не обійтись і освітянські заклади мають також їх заробляти. Але, перетворення школи на виробниче підприємство неприпустимо, закріплена в Конституції України безоплатність середньої освіти є аксіомою і абсолютним правилом.

Само собою є зрозуміла необхідність оновлення і галузі охорони здоровя. Особливо відчутним це є в базовому районі, який вже не один рік перебуває в стані глибокої демографічної кризи. Зміни, що пропонуються, вже досить давно обговорюються, аргументуються за і проти в Україні. Суть пропозицій зводиться до переходу української медицини до системи загальнообов’язкового соціального медичного страхування при якому оплата медичних послуг диференційовано залежить від особистих доходів громадян та запровадити європейську структуру системи охорони здоровя, що макроскопічно являє собою трьохступеневий рівень надання медичної допомоги: сімейний лікар, територіально-діагностичний центр та лікарня-госпіталь.

Пропонується змінити і управління лікувальними закладами. Очолювати їх мають директор – відповідальний за фінансово-господарські питання і головний лікар – турбується про організацію та координацію медичної допомоги.

В особливо загрозливому становищі перебуває в сільських районах України культура. Непродумано-авантюрний експеримент з передачею закладів галузі на утримання колективних сільгосппідприємств завдав їм важких збитків, а в окремих випадках привів до повної деградації і закриття.

Тому, проаналізувавши стан культурної сфери нині та моделі її можливого фінансування пропонується перейти до моделі взаємин культури і держави по типу, в основному, британської, коли держава надає кошти на підтримку культури, але розподіл здійснюється через недержавні інституції: Асоціації закладів культури та дозвілля та Районного методичного центру з культурно-освітньої роботи. Пропонується, в перспективі, створити об’єднаний Районний відділ освіти, культури і спорту.

На думку автора, пропоновані зміни по комплексу гуманітарного розвитку дозволяють отримати певний соціально-економічний ефект. Їхня доцільність є реальною і в фінансовому і в суспільному плані. Головним же є те, не очікуючи неблизького ще економічного підйому та достатку дасть можливість покращати стан справ в гуманітарній сфері, забезпечить більш раціональне використання бюджетних коштів, сприятиме залученню громадськості до вирішення існуючих проблем, зробить гуманітарну політику держави ближчою до потреб конкретної людини, раціональнішою і ефективнішою.

Зрозуміло, що всіх проблем вирішити не вдасться ні запровадженням пропонованих нововведень, ні виконанням будь-якої іншої програми реформ. Але проводити зміни необхідно, часу на зволікання уже немає, ресурси існуючої раніше системи відносин в гуманітарній сфері вичерпані. І це є ще одним з висновків до яких приходить в своїй роботі автор.

Безперечно, що дана дипломна робота не вирішує і претендує на безальтернативне і єдино вірне вирішення всіх питань, що стоять в нинішніх умовах перед суспільством і державою в гуманітарній сфері. Є і недоліки і, можливо, прорахунки. Та, в будь-якому випадку її написання дозволило автору конкретизувати і узагальнити свої знання, свій погляд, свою позицію по відношенню до проблем гуманітарної сфери. Сфери суспільного і державного життя, що близька і цікава кожній людині.

Література

Конституція України: Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. –С.141.

Акт Проголошення незалежності України: Прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - №38. – С.429.

Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. - №3. – С.425.

Державна національна програма “Освіта”: Україна ХХІ ст. – К.: - 1994.

Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993. №3723-12.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997. №280197-ВР.

Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999. №586-04.

Закон України “Про загальну середню освіту” від 13.05.1999. №651-14.

Закон України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21.09.1999. “1068-14.

Збірник законодавчих та нормативних актів про освіту. Вип. 1 та 2. – К. – 1994.

Основи законодавства України про культуру // Голос України. – 27.03.1992. – С. 11-12.

Основи законодавства України про охорону здоровя // Голос України – 15.12.1992. – С. 9-13.

Постанова Кабінету міністрів України “Про структурну перебудову освіти” // Урядовий курєр. – 14.03.1998. – С.4.

Україна: поступ у ХХІ ст. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 – 2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік // Урядовий курєр. – 28.02.1998. – С.5-12.

Актуальные вопросы экономики общеобразовательной школы. – М.: Издательство АПН СССР, 1990.

Актуальные направления совершенствования и перестройки управления в сфере культуры. –М.: Издательство НИИкультуры, 1990.

Алексієвець Н.С. Культурне відродження в Україні. – Львів, Астерит, 1993.

Биренбер Б.М. Организация управления народным хозяйством в регионе. – К.: Наукова думка. 1989.

Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. – 1989. -№5. – С. 12 – 17.

Васьков С.Г. Териториальное управление в новых хозяйственных условиях. – М.: Экономика, 1990.

Волков О. Національна гуманітарна політика від ідеї до втілення // Освіта і управління. – 1997. - №2. – С.8.

Волошин А. Чи йдуть реформи в медицині? // Урядовий курєр. 2000. - №7. – С. 8 – 9.

Вопросы экономического планирования и прогнозирования развития общеобразовательной школы. – М.: Издательство АПН СССР, 1990.

Гриценко О. Культурна політика: методологічні, правові, економічні проблеми. – К. – 1996.

Гриценко О. Культурна політика: концепція і досвід // Інститут державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів. – 1994.

Гуманитарная экспертиза. Возможности и перспективы. – Новосибирск, Наука, 1992.

Делор Жак. Освіта – справжній скарб // Шлях освіти. – 1997. - №3. – С. 3-6.

Державне управління: теорія і практика. – К.: Юрінком інтр, 1998.

Дубровская С. Образование должно изменяться вместе со временем // Зеркало недели. – 1998. - №28. – С.12.

Єрмола А., Хамін А. Компютеризація управління закладами освіти в Київському районі м. Харкова // Освіта: управління. – 1997. - №2. –С.147 – 156.

Экономические отношения в социально-культурной сфере. – С.-Петербург, Издательство С.Петербургского университета, 1992.

Жулинський М. Велич нації полягає в її культурі // Українська культура. – 1998. - №8. – С. 3-5.

Івасюк В. Стан та перспективи національної системи охорони здоровя // Голос України. – 23.06.1998. – С. 4-5.

Короткий політологічний словник // За ред. Рябова С.Г. – К. – 1996.

Корсак К. Підстави і напрямки реформування середньої школи України: Структура і стандарти змісту // Освіта і управління. – 1998. - №4. – С.31.

Корсак К. Реформы в образовании: не наступить бы на чужие грабли // Зеркало недели. – 1999. - №7. – С.12.

Кремінь В., Ткаченко В. Орієнтири на перспективу // Шлях освіти. – 1997. - №2. – С.2-6.

Культурна політика України. Науково-практична конференція. // Культура: життя. – 19.04.1995. – С. 2-5.

Курчевська Й. Національна культура і політика // Політична думка. – 1997. - №4. – С.170.

Куценко В. Освіта на порозі ХХІ століття // Економіка України. – 1995. – №12. – С. 60-68.

Куценко В., Удовиченко В., Опалєва І. Освіта як фактор стабільності та національної безпеки України // Економіка України. – 1998. - №1. – С.12-22.

Куценко В. Богуш Л. Потенціал сфери охорони здоровя: регіональні аспекти // Економіка України. – 1999 - №3. – С.61-70.

Лігоцький А.О. Освіта України – її сьогодення та шляхи розвитку: Навчально-методичний посібникю – К. – 1995.

Логунова М. Культурно-гуманітарна підготовка державних службовців як чинник підвищення ефективності управлінської діяльності. // Вісник УАДУ. – 1997. - №1. – С. 25-29.

Луговий В.Г. Управління освітою. – К.: Видавництво УАДУ, 1997.

Маслов В., Шаркунова В. Принципи мененджменту в установах освіти. // Освіта і управління. – 1997. - №1. – С.77-84.

Маслов Н.И. Экономические проблемы здравоохранения. – М.: Экономика, 1990.

Марковська Н. Ваш пульс, країно. // Голос України. – 15.12.1998. – С. 5-6.

Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы мененджмента. – М. – 1992.

Науменко Г. Про деякі аспекти реформування освіти України // Шлях освіти. – 1997. - №1. – С. 2-6.

Ніколаєнко С., Дмитренко І. Освіта – ключовий фактор життя народу. // Голос України. – 9.06.1998. – С. 11.

Огневюк В. Середня освіта в Україні: проблеми, пошуки та перспективи розвитку // Освіта: управління. – 1997. – №1. - С. 67..

Остапенко Д. Культура чекає реформ. // Урядовий курєр. – 15.07.1997. – С. 9-10.

Охріменко І. Реформування освіти регіону в контексті соціально-економічних проблем. // Освіта і управління. – 1998. - №1. – С. 154-161.

Пиріг Л. Українська медицина і українське суспільство. // Розбудова держави. – 1998. - №3/4. – С.19-26.

Пирожков С. Розвиток України в людському вимірі. – К.: ІДУС, 1994.

Площанська Л. Пріоритетна галузь. // Вінничина. – 06.04.1998. – С.2.

Політологія // За ред. Семківа О.І. – Львів, Світ, 1995.

Пути перестройки управления народным образованием: социально-экономический аспект. – М. – 1990.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – Бородянка, 1993.

Рівень освіти населення України. Довідник // Міністерство статистики України. – Київ, 1993.

Савченко О. Держава і освіта: визначення перспективи // Урядовий курєр. – 21.04.1999. – С.6.

Самодрін А. Про деякі проблеми реформування регіональної освіти // Шлях освіти. – 1997. - №3. – С. 33-34.

Сікорський Л. Диференційоване навчання і проблеми реформування освітянської системи // Шлях освіти. – 1997. - №1. – С. 7-12.

Скуратівський В.А. Концептуальні засади гуманітарної політики в Україні. // Вісник УАДУ. – 1996. - №2. – С. 81-90.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.: Товариство “Знання України”, 1993.

Социальные проблемы: Оценки и пути решения. Книга 2. Социальная политика. – К.: Наукова думка, 1995.

Столяров И.А. Управление культурой. – М.: Экономика,1989.

Стріха М., Солодовник В. Місцева інфраструктура культури: особливості фінансування // Місцеве самоврядування. – 1997. - № 3\4. – С. 69-78.

Суржик Л. Жить в Украине становится опасно // Зеркало недели. – 1998.: - №8 – С.13.

Таукач Г.Л., Федосова О.В. Економіка культури та мистецтва. – К.: Вища школа, 1992.

Україна. Соціальна сфера у перехідний період. Аналіз світового банку. – К.: Основи, 1994.

Українська соціальна сфера у перехідний період. Аналіз світового банку. – К.: Основи, 1995.

Управление народным образованием в районе (городе): опыт, проблемы, перспективы. – М. – 1990.

Філософський словник / За ред. Шинкарука В.І. – К. – 1986.

Цушко І. Роль соціально-психологічної служби в управлінській діяльності Райво та навчально-виховних закладів. // Освіта: управління. – 1997. - №2. – С. 123-133.

Чайковская Н., Грикулова Р. Планирование расходов на здравоохранение. – М.: Финансы, 1967.

Шевчук С, Головко О. Медичне обслуговування: яким йому бути // Робітнича газета. – 17.09.1998. – С.2.

Шелудько Л.Г. Народное хозяйство и система образования: новый тип взаимоотношений. – К. – 1991.

Шестопалюк О.В. Школа: сьогодення і проблеми. // Панорама. – 02.06.1999. – С. 2.

Шкумбатюк К.Л. Гуманітарна політика України: державний механізм реалізації. Науково-дослідний інститут “Проблем людини” уряду України. – К. – 1995.

Якобсон Л.И. Экономические методы управления в социально-культурной сфере. – М.: Экономика, 1991.

Додатки

Додаток 1.