Взаємозв язок між внутрішньою та зовнішньою політикою

Виконав:

Студент ІІ курсу

Факультету
Природничих наук Гр.2

Футерник Павло Володимирович

Вступ.

Підхід Генрі Кіссінджера.

Консенсус і толерантність.

Звязки Джеймса Росено.

Пенетративні системи Вольфрама Ханрідера.

Причини і принципи перетворення внутрішніх політичних факторів.

Висновки.

Література.

ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА: МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ

Сучасна наука і технології змінили уявлення щодо простору та часу у світі, посилили взаємозалежність окремих суб'єктів у політиці. Світовий простір дедалі "стискається", а масштаб локальних політичних подій зростає. Політичні події, що раніше розглядалися як внутрішні, виходять за межі однієї країни, набувають міжнародного характеру і впливу.

Предметом дослідження даної роботи є явища, що визначаються дефініціями: внутрішня, зовнішня і міжнародна політика. Словник термінів і понять з політології визначає їх у такий спосіб.

Внутрішня політика - діяльність державних органів, установ, правлячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств населення країни, на певне їхнє підпорядкування та можливе за конкретних умов задоволення, на збереження існуючого стану в суспільстві або на цілеспрямоване його перетворення, на забезпечення цілісності, взаємозв'язку і взаємодії окремих сфер суспільства.

Зовнішня політика - загальний курс держави у міждержавних відносинах, спрямований на створення якнайсприятливіших умов для досягнення власних

^Політологія // Словн. термінів і понять. - К.. : Тандем, 1996. - С. 37.

цілей і здобуття переваги у взаємодії, на співіснування з іншими державами і народами відповідно до певних принципів та норм^.

Міжнародна політика - система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між чаподами. державами й групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій • арені".

Американські політологи^ ще на початку 1960-х років помітили, що історичні обставини піддають сумніву доцільність збереження традиційного поділу на політику зовнішню та внутрішню. З плином часу склалася цілісна система поглядів на це питання. Основні елементи цієї системи розглядатимуться у наступному розділі.

ПІДХІД ГЕНРІ КІССІНДЖЕРА

до ще глибшої її дестабілізації. Наприклад, аналітики авторитетної американської дослідницької корпорації КА^^ вважають, що, залежно від обраного Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер у статті "Внутрішня структура та зовнішня політика" констатує, що "у традиційній концепції міжнародні відносини здійснюються політичними одиницями, які сприймаються майже як особистості. Внутрішня структура сприймається як даність: зовнішня політика починається там, де закінчується внутрішня політика"^ Г. Кіссінджер пояснює, що такий підхід може застосовуватися лише у стабільні періоди історії, оскільки тоді різні компоненти міжнародної системи мають подібні до концепції "правила гри".

За умови, коли внутрішні структури базуються на відповідних принципах справедливості, розвивається консенсус відносно передбачуваних цілей та методів зовнішньої політики. За стабільності внутрішніх структур, практично відсутні й імпульси для різких змін у зовнішній політиці. Якщо ж внутрішні

^Політологія // Словн. термінів і понять. - К. : Тандем, 1996. — С. 76. ^Там само. - С. 106.

^ 8іп§ег В. ТЬе ЬеуеІ-оГ-АпаІузіа РгоЬІет іп Іпіетаііопаі В.е1а1іоп5 // ^Уогісі Роііііск 14. - 1961. — ОсіоЬег. — 5. 5; Ктсаііег 8. Ніхіогу, ТЬе Ьа^І ТЬіп@5 ВеГоге ІЬе Ьа^І. - ^е\V Уогіі : ОхГокІ ипіуегеііу Ргс55, 1969. - 230 5. ^ Кіззіп^ег Непгу А. Оотеаііс 5ігисШге апсі Рогеіеп Роіісу // Оаесіаіив - 1966. —95.-Р. 503-529.

6

структури базуються на принципово різних концепціях справедливості, то здійснення зовнішньої політики стикається із серйозними перешкодами. У такій ситуації важко навіть визначити природу розбіжностей, бо те, що цілком зрозуміле для однієї сторони, виявляється абсолютно неприйнятним для іншої.

Г. Кіссінджер погоджується з тим, що внутрішня структура має велике значення для зовнішньої політики у будь-який історичний період. Вона концентрує зусилля суспільства, які спрямовуються на здійснення зовнішньої політики. Внутрішня структура також впливає на сприйняття дій інших держав.

Кожна держава існує у певному іноземному оточенні, яке не завжди відповідає її внутрішній структурі. Тому трапляються ситуації, коли тиск іноземного оточення на певну державу чи групу держав можна зрозуміти лише однозначно. Але у більшості ситуацій завжди є простір для маневру та варіанти рішень.

Політика країни, як правило, продукт її географії та історії. А історія тієї чи іншої держави стає продуктом різних за тривалістю політичних колізій, що їх нав'язують сильніші сусіди. Зона країн-сателітів колишнього Радянського Союзу у Східній та Центральній Європі, їхня внутрішня і зовнішня політика виникли саме шляхом майже півстолітнього щоденного насаджування у внутрішні структури цих держав радянської внутрішньої системи та ідеології.

На думку Г. Кіссінджера, внутрішня структура має вирішальне значення також і для розробки позитивних цілей. Найбільш складними проблемами у зовнішній політиці він вважає прогнозування та передбачування. Якщо певне явище вже розкривається у повному обсязі, неможливо нейтралізувати його негативні наслідки чи протидіяти ним, як це сталося з Гітлером. Коли світова громадськість нарешті зрозуміла, що політика Гітлера у Німеччині становить загрозу для Європи і світу, було вже пізно цьому протидіяти.

Але особливої гостроти проблема передбачування набуває у періоди нестабільності та революцій. У такій ситуації старий порядок розпадається, а який буде новий - невідомо. Тому багато що залежить від концепції майбутнього. Нестабільна внутрішня структура породжує абсолютно протилежні критерії існуючих тенденцій, що перешкоджає зваженому аналізу

та прогнозуванню ситуації. Це, як вважає Г. Кіссінджер, - основна дилема нашого часу."

У недалекому минулому міжнародні відносини обмежувалися певним географічним простором. Континенти практично були ізольовані один від одного. Коли ж вплив Європи поширився на інші частини земної кулі, європейські країни диктували світові -зовнішню політику. Г. Кіссінджер вважає, що друга світова війна має ознаки глобальної міжнародної політики. Тобто кожна розвинена країна здатна змінити ситуацію у будь-якій частині світу або шляхом безпосереднього застосування сили, або через масований ідеологічний вплив, використовуючи сучасні засоби телекомунікації. Після 1945 р. кількість учасників міжнародної системи майже подвоїлася. У попередні періоди історії поява навіть однієї нової держави порушувала рівновагу міжнародної системи. Тому не дивно, якщо у міжнародній системі відбуваються відчутні зміни, то потрібно витратити чимало зусиль і часу для відновлення рівноваги.

Світові політичні події 80-х та 90-х років доводять правильність припущень, висловлених Г.Кіссінджером ще у 60-ті роки. Ланцюгова реакція почалася зі змін у внутрішній політиці однієї наддержави - Радянського Союзу. Події дістали назву перебудови і стали тим імпульсом, який зсунув центр рівноваги усієї міжнародної системи. Об'єднання Німеччини стало інституціоналізацією фактичних змін, що відбулися у світі. Слід зазначити, що цей глобальний зсув світової рівноваги ще не закінчився. У такому контексті розширення НАТО на Схід варто розглядати як спробу стабілізації міжнародної системи. Але не відомо, чи не призведе ця спроба шляху розширення, цей процес може: а) стабілізувати нову систему європейської безпеки; б) призвести до розпаду Альянсу чи до нової "холодної війни" .з Російською Федерацією^. Вони зазначають, що після неоднозначного ставлення до геополітики, яку здійснювала НАТО у Боснії, в умовах наслідків війни, геноциду та невдачі системи колективної безпеки на Балканах,

7 Кі^іп^ег Неп/у А. Оотевііс 5іпісШге апгі Рогеі^п Роіісу // Оаесіаіщ - 1966. -95.-Р. 503- 529. ^ Асмус Р. Д., Кюглер Р. Л., Ларраби С. Расширение НАТО: последующие шаги // 5игуіуа1 (Ки55іап 1апеиа§е егііііоп). - 1995. -37, № 1. - С. 7-33.

розширення Альянсу стане ще одним його випробуванням на здатність підтримувати мир і стабільність в Європі. Отже, невдача може мати • катастрофічні наслідки не лише для майбутньої долі НАТО, але і для стабільності континенту в цілому.

Першими кроками, спрямованими на запобігання розвиткові небажаних сценаріїв, можна вважати угоди між Брюсселем та Москвою, Брюсселем та Києвом про координацію дій в умовах розширення НАТО.

КОНСЕНСУС І ТОЛЕРАНТНІСТЬ

\

Однією з необхідних умов світової стабілізації є консенсус, якого можна досягти, сформулювавши спільні цілі та завдання. Як правило, такі спільні завдання виникають за існування одночасної глобальної загрози - реальної чи уявної. Такою загрозою став нацизм, у боротьбі з яким світова спільнота мусила об'єднатися в антигітлерівську коаліцію, незважаючи на різний суспільний лад та несумісність ідеологій.

Потенційною загрозою вважалося поширення комунізму, перешкоджаючи якому західний світ згуртував свої сили і створив систему колективної безпеки, що представляє НАТО. У сучасній міжнародній ситуації такий консенсус відсутній. Поняття демократії, ринкової економіки, приватизації у різних частинах світу тлумачаться настільки по-різному, що відносно їхнього значення досягти консенсусу просто неможливо. У сучасному політичному контексті навіть поняття "ліві" чи "праві" сили, "націоналізм" чи "інтернаціоналізм" так видозмінилися, що не дають чіткого уявлення про діючу суспільно-політичну систему.

Необхідною умовою для досягнення міжнародного консенсусу є внутрішній консенсус в окремих ланках міжнародної системи, тобто, в окремих державах. У досягненні внутрішнього консенсусу важливу роль відіграє наявність, з одного боку, ефективного та здорового, некорумпованого державного апарату, а з другого, - харизматичного лідера нації. Для всього

посткомуністичного простору це має особливе значення, оскільки вищеназвані елементи консенсусу тільки починають формуватися в ньому. Елементи внутрішнього консенсусу також є важливими складовими національної безпеки, оскільки без них неможливо успішно здійснювати демократичні реформи, які становлять передумову інтеграції східноєвропейських країн у європейську спільноту.

На сучасному етапі ідея консенсусу набула широкої популярності в країнах СНД, але лише у теоретичному аспекті. На практиці вона трансформувалася в ідею толерантності як складову консенсусу. Толерантність, як і консенсус, у тій чи іншій формі, під тією чи іншою назвою відомі давно. Скажімо, будь-яке голосування, у ході якого перемагає точка зору більшості, є, водночас, виявом як консенсусу, так і толерантності, бо за цивілізованих умов більшість толерує меншість, а меншість змушена толерувати переможця. Цей приклад умовний, проте він відтворює сам принцип.

Останнім часом світова суспільно-політична та наукова думка приділяє дедалі більшу увагу теорії та практиці толерантності. Толерантність належить до тих понять, які за значенням збігаються з поняттям свобода. Толерантність є найважливішою передумовою знайдення компромісів, подолання конфліктів. Нетерпимість веде людство до загибелі, через що проблема толерантності набула сьогодні глобального значення. Не випадково Генеральна Асамблея ООН у грудні 1992 р. прийняла резолюцію, у якій вітала ініціативу ЮНЕСКО провести рік ООН, присвячений терпимості. Цей рік було приурочено до п'ятдесятиліття утворення ООН та ЮНЕСКО.

На розвиток цієї ініціативи відбулися міжнародні акції, зокрема, науково-практична конференція "Толерантність як спосіб виживання народів в умовах Півночі" (Якутськ, 1994 р.), а також міжнародна конференція "Толерантність як культурна універсалія" (Харків, 1996 р.). Ці конференції переконливо довели, що поняття толерантності може мати безліч інтерпретацій. Авторів монографії цікавить: чи означає толерантність як вираз суті демократичної ментальності терпимість до всього?

Наявність різних типів ментальності та, відповідно, різних форм толерантності створює передумови встановлення такого ладу в суспільстві, котрий здатний забезпечити стабільність демократії. Толерантність як тип

ставлення до різних соціальних та культурних відмінностей можна розглядати як одну з фундаментальних ознак цивілізованості, як свідчення високого рівня політичної культури.

Історія переконує, що релігійні війни розв'язувалися людьми, які вважали, що саме вони знають абсолютну істину. Оскільки ж абсолютної істини досягти неможливо, то усвідомлений скептицизм стає логічною і моральною основою толерантності та політики терпимості: адже під поняття толерантності не можна підводити й вимогу абсолютної свободи індивіда. Абсолютна свобода і деспотизм - дві сторони однієї медалі. Водночас толерантність - не безпринципність, а глибинне розуміння необхідності іншого бачення

відмінностей як елементів цілого. Тому нетолерантність означає ігнорування

\

істини соціального життя, суспільно-політичних реалій.

XX століття характеризують передумови постійної загрози цивілізаційних конфліктів, що виливаються у світові війни. Детонаторами таких конфліктів є класові, расові ідеї, теорії цивілізаційної несумісності. Вони виступають як наукові постулати, що створює видимість природного зародження нетерпимості на сучасному науковому грунті. Відмова від універсальних принципів рівності, людяності, толерантності утвердила на історичній арені ультраправі течії. Створення Організації Об'єднаних Націй одразу після війни стало протидією цій загрозі. ООН започатковано міжнародний юридичний захист прав людини, хоча вже у минулому столітті Женевська Конвенція 1894 р. вимагала мінімальної поваги до солдатів та визнання нейтральності медичного персоналу.

На підставі Хартії ООН (1945 р.) почалося юридичне закріплення визнаних у світі прав людини. У 1948 р. прийнято універсальну декларацію ООН, відповідно до якої готувалися угоди про громадянські, політичні, а також економічні, соціальні та культурні права, підтримані більшістю держав. У такий спосіб ООН та її структури формували критерії поведінки держави відносно конкретної особи. У цьому контексті проблема толерантності набуває нового смислу. Держави, котрі не виявляють терпимості до відмінностей поглядів та форм поведінки, що відповідають принципам міжнародних актів прав людини, ризикують опинитися у становищі духовного остракізму. А це, у свою чергу, підштовхує їх шукати спільну формулу толерантності.

Забуте нині "нове мислення" кінця 80-х років було практичним виявом і результатом поширення розуміння толерантності в умовах засилля тотальної нетолерантності. Разом із різкою зміною політичної ситуації у світі, відпала потреба й у м'яких перехідних формах від соціалізму до ринкової економіки. Універсальний принцип толерантності як терпимості до специфічних особливостей капіталізму і соціалізму перестав існувати. Змінюється і система людських відносин: висувається вимога "етнічної чистоти" нових держав, спалахують "гарячі точки", де застосовуються збройні сили, порушуються права людини. "Нове мислення" поступається місцем ліберальній демократії з притаманною їй місією вирішення світових конфліктів.

Загальний стан консенсусу нагадує перспективу безкласового суспільства, в основі якого закладено відсутність соціального антагонізму. В той же час перемога вільного ринку і ліберальної демократії ставлять під загрозу саму ідею свободи. Адже вільний індивід може обрати будь-який суспільний лад. Це відомий парадокс принципу свободи. Популярні у середовищі наукової інтелігенції принципи теорії Фукуями спростовуються сучасними дослідниками. Нестабільність політико-економічної ситуації майже в усіх колишніх республіках СРСР переконливо свідчить про те, що за певних обставин (відсутність досвіду управління, незрілість демократії, економічна криза) свобода легко набуває руйнівних форм.

Існує, однак, реальність, яка далеко не завжди корелюється з теоретичними конструкціями, а поняття консенсусу, толерантності, факторів внутрішньої та зовнішньої політики цілком відповідають своєму первинному змісту. Як конкретний приклад можна взяти дискусію навколо заборони смертної кари в Росії, Україні та інших державах колишнього Радянського Союзу. З одного боку, скасування смертної кари висувається як обов'язкова вимога, яка передує вступу до ЄС. З другого, - у різних країн і народів існує своє традиційне ставлення до цієї проблеми, що спирається на історію, релігію та інші чинники, на які ЄС не зважає. Але ЄС попереджає, що застосує серйозні санкції до тих держав, які цієї вимоги не дотримаються.

Членство будь-якої європейської держави в ЄС обов'язково впливає на економічну, екологічну, культурну чи іншу стабільність на континенті. У такий спосіб внутрішня проблема тієї чи іншої держави стає (незалежно від її бажання) фактором міжнародної політики. І вже зверху починає тиснути на

внутрішню політику, спричинюючи інколи й конфліктну ситуацію. Досвід США, де у багатьох штатах смертну кару застосовують не тільки широко, але й вигадливо, переконує, що проблема узаконення вищої міри покарання існує і є досить непростою. Цікаво, що вперше дискусію з цього питання розпочав старогрецький історик Фукідід, який жив дві тисячі років до нашої ери.

Якщо ознайомимося з політологічними, соціально-психологічними та етно-психологічними поглядами і теоріями з приводу існування сучасного світопорядку, то переконаємося, що вони поділяються на дрібніші одиниці, кожна з яких має своє самостійне життя і конкретний вплив у своєму середовищі.

Консенсус взаємодіє з толерантністю, толерантність - з нетерпимістю, або несвободою. Категорія несвободи стикається з біологізованими (соціал-дарвінізм) поняттями природної свободи і природного рабства, котрі притаманні багатьом народам, які, на думку авторів цих теорій, начебто не входять до кола світової етнічної еліти. Виникає міф''євроцентризму", який, у свою чергу, починає тиснути на "елітарні народи", "підтягуючи" їх до рівня західної цивілізації. Практичне втілення подібних поглядів спостерігаємо в культурі, освіті, духовних цінностях держав посткомуністичного простору .

Адекватна і передбачувана внутрішня політика сьогодні - необхідна умова встановлення стабільного міжнародного порядку. Нинішній історичний період кардинально відрізняється від часів "холодної війни". У сучасній міжнародній політиці переважають, в основному, прагматичні цілі, які позбавлені ідеологічного забарвлення.

Проведення міжнародної політики, яка спиралася б на апеляції до певних суспільних класів, як це практикувалося за радянських часів, сьогодні неможливе. Немає і харизматичної інтернаціональної ідеї, яка б об'єднувала певні класи суспільства на наднаціональному рівні.

Гасло "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!" відійшло до історії. Його замінили усвідомлення необхідності інтенсивного економічного розвитку, цінності об'єктивних економічних показників, прагматичний, матеріальний підхід до суспільних процесів. Розмірковування про роль особистості в історії поступилися місцем прогресивним думкам німецького соціолога Макса Вебера, що викладені у класичній роботі "Протестантська етика та дух капіталізму"".

^ Вебер М. Избранное. Образ общества. -М.: Б. й., 1994. — 200 с.

"ЗВ'ЯЗКИ" ДЖЕЙМСАРОСЕНО

Помітну роль у вивченні взаємовпливів внутрішньої та зовнішньої політики відіграли роботи американського дослідника Джеймса Росено, який увів поняття 1іп^а§е (зв'язок) для визначення точок збігу двох систем -внутрішньої та міжнародної^. Для нього "зв'язок" - основна одиниця аналізу. Джеймс Росено визначає "зв'язок" як будь-яку послідовність вчинків і дій, що мають місце в одній системі, викликають певну реакцію на них іншої системи. Він також виділяє початкову і кінцеву стадії "зв'язку" і називає їх, застосовуючи економіко-розрахункову термінологію, відповідно іприі: (вхід) та оиіриі (вихід). Кожна з цих стадій, у свою чергу, класифікується залежно від того, де спостерігається це явище - у національній чи міжнародній системі. Тобто результат, або "виходи", внутрішньої політики розглядається як послідовність вчинків і дій, що виникає у самій внутрішній системі, але продовжується чи завершується у своєму оточенні - міжнародній системі. "Входи" міжнародної системи, або "оточення", як пише Джеймс Росено, - це послідовність вчинків і дій, що відбуваються у зовнішньому середовищі навколо внутрішньої системи, але імпульсом для яких слугують події у внутрішній системі. Таким чином "виходи", або результат, у міжнародній системі - це послідовність вчинків та дій, які розпочинаються у зовнішньому середовищі навколо внутрішньої системи і тривають або закінчуються в ній. "Входи" внутрішньої системи - це послідовність вчинків і дій, що відбуваються у внутрішній системі, але імпульсом для них слугують події зовнішньої системи. Звичайною мовою "виходи" означають зовнішню політику, яка може бути прямою чи непрямою. Якщо зовнішня політика формується як результат осмисленої внутрішньої політики і відповідає її цілям, то це пряма внутрішня політика. Коли зовнішня політика формується переважно під впливом

^ЬМа^е РоIИіс5/'Е(і. Ьу }ат&5 Коаепаи. - Не^ ҐоЛ : ТЬе Ргеє Ргеаа, 1968. - Р. 45.

14

зовнішнього середовища, то це непряма зовнішня політика. Джеймс Росено підкреслює, що його міркування мають емпіричний характер і можуть змінюватися разом із світовою політичною системою".

Наприкінці 90-х років, у період масової комп'ютеризації, "входи" і "виходи" політики Джеймса Росено поступилися місцем гуманітарній термінології. Але принцип аналізу міжнародних подій під кутом зору внутрішньої політики і навпаки залишається актуальним і сьогодні. Причому найбільшу зацікавленість викликають, як правило, не поодинокі події, а явища, що повторюються. На особливу увагу заслуговують, наприклад, президентські та парламентські вибори, що відбуваються майже в усіх країнах на національному рівні, тобто у внутрішніх системах. Хоча це явище національного характеру має однакове або близьке значення для формування внутрішньої політики будь-якої країни, воно по-різному впливає на зовнішню політику держав та її політичне оточення. Не можна, скажімо, порівняти політичні наслідки президентських виборів у США, і Болгарії. Водночас для Балканського регіону болгарські події можуть мати більшу вагу, тому що внутрішньополітична ситуація цієї країни - один із вирішальних факторів політичної ситуації регіону в цілому.

Як бачимо, реальний вплив певного внутрішньополітичного явища у тій чи іншій країні залежить від багатьох специфічних для цієї країни обставин -передусім геополітичних та економічних. У конкретний історичний період ці обставини визначають рівні зовнішньополітичних відносин.

У внутрішній політиці розрізняють два рівні відносин: регіональний (події та процеси відбуваються у межах однієї країни, суб'єкти діють на рівні окремого регіону) та національний (події та процеси загальнодержавного значення, дії суб'єктів регіональних політико-адміністративних утворень виходять за рамки регіону). У міжнародній політиці розрізняють відносини двох рівнів - регіональний (суб'єкти - суверенні держави) та глобальний (суб'єкти - певні регіони світу).

Зважаючи на тісний міжрівневий взаємозв'язок, який утворився у міжнародній політиці, сучасні дослідники піддають критиці традиційні підходи до аналізу міжнародних подій. У спрощеному вигляді, якщо предметом дослідження є внутрішня політика відносно свого міжнародного оточення,

^ЬМа^е РоШісз/ Е<3. Ьу .Гатеа Кокепаи. - Не^ УоЛ : ТЬе Ргее Ргеак, 1968. - Р. 45.

15

вона виступає як ситуація змінна, а її міжнародне оточення - як ситуація -константна. І навпаки, якщо досліджуються явища міжнародної політики, то вона, звичайно, є змінною ситуацією, у той час як суб'єкти, що її формують, виступають константними^.

Суверенні держави розглядаються як монолітні одиниці, і те, що відбувається всередині цих одиниць, має другорядне значення відносно їхнього оточення. Внаслідок цього аналізуються лише поверхові явища та структури, що їх зумовлюють.

Така методологія задовольняла класичні дослідження монополярних, біполярних та мультиполярних міжнародних систем. Але виявлення глибинних процесів формування зовнішньої політики потребує інших принципів, вимагає застосування аналізу особливостей внутрішньої політики суб'єктів та їхнього впливу на процеси вищого рівня ієрархії.

ПЕНЕТРАТИВНІ СИСТЕМИ ВОЛЬФРАМАХАНРІДЕРА

Американський дослідник Вольфрам Ханрідер вважає, що хоча національні держави й надалі залишаються основними дійовими особами світової політики, природа національної держави та політичних процесів у міжнародній системі змінилася і потребує переосмислення.

По-перше, багато національних дійових осіб у сучасній міжнародній системі розподіляють зовнішню та внутрішню політику. Значно вплинула міжнародна система на повоєнні окупаційні режими у Німеччині та Японії, Сполучених Штатів Америки у Південному В'єтнамі, сучасну політику в Боснії тощо. Зовнішньополітичні події та обставини безпосередньо впливають на

^Сотрагаііуе Рогеі@п Роіісу. ТЬеогеіісаІ Е55ау5. - Ке\у УоЛ ; Оауігі МсКау Сотрапу, Іпс., 1970. -Р. 5.

16

формування пріоритетів, які традиційно були і- є об'єктом уваги національних інституційних структур^.

По-друге, діяльність сучасних регіональних міжнародних організацій, котрим притаманні як наднаціональні, так і суто локальні риси, часто не тільки розмиває межу між національними та міжнародними справами, але підміняє функції держави. Як приклад/такого регіонального врегулювання, можна взяти досвід Міжнародного валютного фонду в країнах з перехідною економікою. Саме явище регіоналізму^ - проміжний рівень між внутрішньою та зовнішньою політикою.

По-третє, сама природа національної держави зазнала певних змін. Міцна оболонка, що колись існувала навколо кожної національної системи, захищаючи її від зовнішніх впливів, у результаті суцільної інформатизації та тотального проникнення засобів масової інформації, сьогодні практично зникла.

Усе це зумовлює зростання причинного зв'язку між внутрішніми і зовнішніми чинниками зовнішньої політики, а також міжнародною та зовнішньою політикою. Практичні наслідки зовнішньої політики так чи інакше зосереджуються на середовищі, у якому перебуває національна держава у міжнародній системі.

Мотиваційні аспекти зовнішньої політики неодмінно повертаються до внутрішніх політичних процесів та до сприйняття зовнішніх умов 'як основи вибору альтернативи. Тут немає протиріччя з теорією Джеймса Росено.

Крім того, діалектичний характер будь-яких явищ сучасної політики вимагає підходів до їхнього аналізу у різних площинах, що якоюсь мірою забезпечить об'єктивність. Провідну роль тут відіграє моральний аспект зовнішньої політики, держави. Зовнішньополітичні стратегії обов'язково повинні базуватися на певних харизматичних переконаннях, на усвідомленні месіанської ролі такої політики у світі. Причому цей моральний фактор

^ Напгіесіег ]Уо1^ат Р. СотраііЬШіу апсі Сопаспвиа: А Ргорокаі Гог іЬе Сопсеріиаі Ьіп1іа@е оГ Ехіетаі апгі Іпіепіаі Оітепаіопз оГ Рогеі@п Роіісу // Атегісап Роіііісаі 5сіепсе Кеуіеу/ 61. - 1967. - ВесетЬег - Р. 971-982.

^Регіоналізм у даній роботі розуміється як події та процеси регіонального значення для даної країни, де суб'єктами є політичні формування, що не виходять за Масштаби певного регіону. Поширене нині у політологічних дослідженнях країн СНД ототожнення регіонадізму .із сепаратистськими тенденцями регіонів (зокрема Російської Федерації) не застосовується.

17

притаманний будь-якому державному ладу: як тоталітарному, так і демократичному.

Оскільки зовнішня політика - це продовження і розширення принципів внутрішньої політики, її своєрідне віддзеркалення у більшому просторі, то для здобуття підтримки "вдома", з боку власного народу, необхідно йому подати і вмотивувати плани діяльності за межами 'країни. Адже активна зовнішня політика потребує чималих коштів, а природна реакція громадськості на додаткові витрати - це заперечення всього, що не впливає на добробут населення країни.

Подолати такий настрій можна лише використовуючи сильні моральні аргументи, приміром, боротьба трудящих проти капіталістичного гноблення за радянських часів, американська місія стримування розповсюдження комунізму на планеті, класичне протистояння двох систем доби "холодної війни". Така аргументація на рівні внутрішньої політики вплинула і на мотиваційні аспекти зовнішньої політики лідерів протистояння у світі, надала їй месіанського характеру.

Власне месіанство у зовнішній політиці - це природна хвороба наддержав. Сьогодні такою наддержавою на земній кулі залишилися тільки США. Правлячим та дипломатичним колам цієї країни непросто змінити глобальні орієнтири за відсутності "візаві". Американський дослідник Рональд Стіл навіть пропонує створити нову американську дипломатію, позбавлену ментальності "холодної війни". Він вважає, що така дипломатія повинна, перш за все, концентрувати свою увагу на відповідальності держави перед своїми громадянами. У зв'язку з цим виникає низка запитань.

1. У яких випадках припустиме військове втручання інших держав, і яку ціну варто за це платити?

2. Як слід діяти - брати відповідальність на себе, чи ділити її з іншими?

3. У який момент гуманітарна допомога (їжа для голодуючих чи спасіння жертв від катів) перетворюється на політичний акт втручання однієї держави у внутрішні справи іншої. 4. Яке місце посідає мораль у сучасній зовнішній політиці^?

^ 5{ее1 К. ТЬе Вотеаііс Соге оГ Роге^п Роіісу // ТЬе Аііапііс МопІЬІу. - 1995. - -Типе. - Р. 85-92. 18

Відповіді на всі ці запитання можна знайти, виходячи з двох класичних констант - моральності у політиці та захисту власних національних інтересів. Причому національні інтереси - це також поняття, яке у суспільстві сприймається неоднозначне і залежить від конкретного суспільно-політичного та господарського контекстів. Слід зазначити, що господарські міркування не завжди співпадають із загальнонаціональними інтересами. Останні можуть стати жертвою перших. Як приклад візьмемо українсько-російські відносини, .у яких вирішальне значення залишається за енергетичним важелем.

Втручання у внутрішні справи територіальне віддаленої держави можна виправдати або принаймні пояснити міркуваннями морального порядку, поєднуючи категорії великої політики з конкретним національним контекстом.

Національні політичні системи існують у міжнародному середовищі, формуються ним та підпорядковуються йому. У свою чергу і міжнародні системи формуються подіями, що відбуваються у цих структурах. Такі взаємозалежні національно-інтернаціональні зв'язки визначають політичну картину світу. Отже, будь-які зміни чи події розглядають як складову загального процесу.

Абсолютно всі події та явища світової історії й політики пов'язані між собою, є наслідками тривалого попереднього розвитку і, відповідно до філософського закону переходу кількості у якість, накопичуються, створюючи якісно нову ситуацію. І національна, і міжнародна системи є політичними системами, мають не так уже й багато, як видається на перший погляд, розбіжностей. Тому чітко відокремити одну систему від іншої на сучасному етапі розвитку цивілізації досить складно.

Це помітив Вольфрам Ханрідер і увів поняття пенетративної політичної системи (репеігаіесі 5у8іет)^. її основними ознаками є значний вплив зовнішньополітичних подій на формування внутрішньої політики та широкий консенсус у прийнятті внутрішньополітичних рішень. Існують три варіанти політики, які враховують: 1) переважно внутрішні аспекти; 2) зовнішні вимоги; 3) обидві групи факторів.

^ Напгіесіег ІУоУгат Р. СотраііЬШіу ап(3 Сопаепаиа: А Ргороааі Гог ІЬс СопсерШаІ Ьіп^а@е оГ Ехіетаі апсі Іпіетаі Оітепяіопа оГ Рогеі@п Роіісу // Атегісап Роіііісаі 5сіепсе К-еуіеуу 61. - 1967. - ОесетЬег - Р. 971-982.

19

Третя група найбільш точно характеризує пенетративну систему. Сьогодні у світі серед розвинених держав переважають саме ті, які мають пенетративні політичні системи, тому що, з одного боку, неможливо повністю відокремитися від зовнішнього впливу, а, з другого, - не варто нехтувати внутрішньою політикою заради міжнародної.

Навіть наддержави у тому вигляді, у якому вони існували під час "холодної війни", не можна назвати ні національними, ні міжнародними системами, оскільки сам факт існування політичного протистояння свідчить, що й міжнародна система має вплив на національну. З розвитком телекомунікацій в останній чверті XX століття можна стверджувати, що повної ізоляції будь-якої країни та відсутності зовнішнього впливу на неї не існує. Навіть тоталітарні режими на зразок сталінського, так чи інакше зазнають впливу ззовні. Про це свідчить і те, що дедалі частіше громадяни, які відчули на собі вплив тоталітарної системи, звертаються до інших держав з проханням політичного притулку.

Як бачимо, міжнародний контекст проникає у будь-яку національну систему і надає їй пенетративного характеру. Зовнішню політику держави слід розглядати як процес, що поєднує міжнародну та внутрішню політику. У цьому процесі Вольфрам Ханрідер виділяє два аспекти: сумісність та консенсус". Сумісність завдань міжнародної та зовнішньої політики держави визначається тим, наскільки вони доповнюють одне одного.

Скажімо, у сучасній міжнародній ситуації, що спостерігається в Європі, переважає сумісність цілей міжнародної політики континенту в цілому та зовнішньої політики європейських держав (розбудова спільного європейського дому, розширення НАТО, прийняття нових членів до ЄС тощо). Водночас кожна країна має і свої специфічні завдання. Ступінь комплементарності і узгодженості цих завдань із спільноєвропейськими визначається лише за умови індивідуального порівняння конкретних цілей.

^ Наппейег ЇУІоІ/гат Р. СотраїіЬШіу апсі Сопяепви»: А Ргорозаі Гог ІЬе Сопсеріиаі Ьіп1са@е оГ Ехіетаі апгі Іпіетаі Оітегшопа оГРогеі@п Роіісу // Атегісап Роіііісаі Зсіепсе Кеуіеуу 61. - 1967. - ОесетЬег - Р. 971-982.

20

ПРИЧИНИ І приїздили ПЕРЕТВОРЕННЯ

Розглянемо деякі причини, завдяки яким внутрішньополітичні проблеми переходять у розряд зовнішньополітичних:

- розвиток засобів телекомунікації та масової інформації;

- широка міжнародна інтеграція;

- відкритий характер суспільства;

- глобалізація усіх світових процесів;

- наявність внутрішніх проблем, які мають міжнародний аспект і впливають на внутрішню політику.

Прикладом може бути діяльність міжнародних організацій на регіональному рівні, особливо якщо це стосується прав людини та інших суспільних норм, що їх теоретично контролюють відповідні міжнародні організації. Тому надзвичайної ваги набуває визначення принципів внутрішньої та зовнішньої політики держав, їхніх цілей і першочергових завдань. Для того, щоб конкретно визначити принципи зовнішньої політики, необхідно також мати й чітко сформульовані цілі та завдання функціонування держави.

Існує безпосередня залежність між прозорістю і зрозумілістю зовнішньої політики та демократичними принципами її формування. Якщо такої залежності немає, це означає, що порушено якісь важливі принципи функціонування держави. Розрив між внутрішньою та зовнішньою політикою спостерігаємо у країнах, де слабо розвинена демократія. А демократичний розвиток суспільних відносин вимагає й відкритої зовнішньої політики. (Відомий німецький науково-дослідний інститут у Бонні має назву "Інститут німецького суспільства та зовнішньої політики".) Крім того, у демократичному

21

суспільстві процес обговорення і прийняття конкретних рішень триває довше, ніж у тоталітарному, де це інколи відбувається протягом кількох годин.

Хрестоматійний приклад: спорудження Берлінської стіни повинно було б сприйматися як внутрішня справа колишньої суверенної НДР, але мало негативні наслідки для всього повоєнного європейського і світового процесу.

У демократичному суспільстві думка виборців, їхнє схвалення або заперечення державної політики відіграє важливу роль. Це створює ілюзію прозорості політики, що дає відчуття безпеки не лише населенню самої країни, але й її сусідам. Через те у демократичному суспільстві будь-яка пропозиція уряду повинна всебічно обґрунтовуватися.

Пропозиція виноситься на широке обговорення громадськості й у його процесі відбувається постійний діалог між урядом і громадянами країни. Можливість такого діалогу - важливий фактор внутрішньої політики, який дозволяє залучати до політичних процесів широке коло учасників, а, отже, робить причетними їх до політичних та економічних ідей. У розвинених демократичних суспільствах Західної Європи політика, як правило, роз'яснюється через засоби масової інформації з урахуванням відповідних законів психології. Особи, які перебувають при владі, ніколи не забувають, що вони є обранцями народу і залежать від нього. Тому будь-яке рішення, особливо якщо воно стосується долі багатьох людей чи навіть країн, приймається дуже обережно і повільно, враховуються всі агрументи, всі "за" і "проти". Ось чому рішення про розширення НАТО обговорювалося майже три роки, а процедура прийняття нових членів надалі триватиме два роки і матиме форму так званих "технічних дискусій". Розглянемо процедуру прийняття рішень у Європейському Союзі, де з кожного необхідно мати згоду парламентів усіх країн-членів ЄС. Члени ЄС мають право "вето" у Раді Міністрів, завдяки якому кожна країна має можливість заблокувати прийняття більшості рішень. На час створення ЄС право "вето" слугувало для кожної країни захистом проти більшості. Практика свідчить, що воно застосовувалося швидше як засіб національної політики на європейському рівні: деякі країни користувалися правом "вето" в одному питанні, щоб досягти згоди в іншому. Уряд Німеччини намагається обмежити право "вето" у новому договорі ЄС та визначити питання, які вирішуватимуться більшістю голосів. "Якщо ми завжди чекатимемо згоди останнього члена, то розвиток ЄС буде паралізовано"^, -вважає міністр закордонних справ Німеччини Клаус Кінкель. Перший проект нового договору ЄС "Маастріхт-2" уже розроблено, однак ще немає домовленості щодо основних дискусійних питань.

^ ОйпіНег М. Епі5сЬеі(іеп(Іе Еіарреп аиГ (Іег Тоиг (І'Еигоре 1997 // Веиі5СЬІап<1. - 1997. -РеЬгиаг, № 1.-8.14.

Вебер М. Избранное.Образ общества.-М.: Б.и.,1994.

Політологія. Під заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. К. 1998 415 с.

Політологія // Словник термінів і понять. – К.:Тандем, 1996.

Соmparative Foreign Policy. Theorenical Essays.- New York : David McKay Company, Inc.,1970

Hanrieder Wolfram F.Compatibility and Consensus: A Proposal for the Conceptual Linkage of External and Internal Dimension of Foreign Policy // American Political Science Review 61. – 1967 – December

Kissinger Henry A. Domestic Structure and Foreign Policy // Daedalus – 1966 – 95.

Linkage Politics / Ed. by James Rosenau. – New York: The Free Press, 1968

Singer D. The Level-of-Analysis Problem in International Relations // World Politics 14. – 1961.—October