Загальна характеристика світових інтеграційних процесів

1. Інтеграція, її суть, види, типи та форми.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити як відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів у кожній з національних економік. У такому плані міжнародна економічна інтеграція розглядається як найвищий розвитку МЕВ. Як процес інтеграція виявляється в стиранні відмінностей між економічними субўєктами - представниками різних держав.

На мікрорівні вирізняють горизонтальну та вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу і отримання при цьому додаткового прибутку, і супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування.

Вертикальна інтеграція передбачає обўєднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції:

інтеграція "вниз" (наприклад, приєднання заводу - виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);

виробнича інтеграція "вгору" (наприклад, придбання сталеплавильної компанії заводу, що виробляє металоконструкції);

невиробнича інтеграція "вгору", що включає сферу розподілу.

На певному рівні розвитку мікроінтеграції виникають транснаціональні корпорації. Вони є найбільш інтегрованими мікроструктурами. На рівні національних економік інтеграція розвивається на основі формування економічних обўєднань країн з тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик. Тут йдеться про явище економічного регіоналізму. Отже, маємо дворівнему структуру інтеграційного процесу - на мікро- та макрорівні. Як теоретично обгрунтовані та практично апробовані розглядають такі форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи.

Зона преференційної торгівлі - зона з пільговим торгівельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом такої інтеграції є преференційна система Британського співтовариства, що обўєднувало 48 держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі, зона вільної торгівлі "США - Канада", Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Митний союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі, в Європейському союзі.

В економічному союзі вільний рух факторів та результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця. Прикладом таких союзів є Бенілюкс, Сполученя Штати Америки, Радянський Союз. На основі економічних створюються політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується політична інтеграція.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається торгівельна інтеграція. Глибші форми міждержавної інтеграція створюють умови для виробничої інтеграції. Рівні, форми та темпи міжнародної екнономічної інтеграції тісно взаємоповўязані.

Рис. Рівні, форми і типи міжнародної економічної інтеграції.

Чинники та фактори, що впливають на розвиток процесів світової економічної інтеграції

Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції зумовлений такими факторами:

економічним розвитком країн, груп країн та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів;

закономірностями науково-технічного прогресу;

тенденціями демографічного розвитку;

наявністю та необхідністю розвўязання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної, використання світового океану та космосу, економічного зростання та зростання народонаселення, економічної безпеки, роззброєння);

різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж;

ринковою "уніфікацією" економічного розвитку.

В цілому, послідовний розвиток форм міжнародної економічної інтеграції забезпечує найбільш повне, найраціональніше використання економічного потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку.

Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики за рахунок обўєктивно зумовленого зниження цін на основні товари й послуги та створення нових робочих місць і завдяки концентрації країн-учасниць на пріорітетних програмах соціально-економічного розвитку. Зауважимо також, що в зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються й реалізуються потужні та дійові механізми, інструменти забезпечення колективної економічної безпеки.

Проте, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси міжнародної економічної інтеграції відбуваються на тлі складного переплетіння соціально-економічних та політичних проблем. Основні чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем, такі:

націоналізм,традиційні конфлікти між окремими країнами та групами країн, ідеологічні розходження;

політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць;зростання затрат при реалізації регулятивних функцій на наднаціональному рівні; суперечності, повўязані із розширенням інтеграційних угруповань і т.ін.

Ефективність міжнародної економічної інтеграції досягається за рахунок таких чинників:

усунення дискримінації та барўєрів між країнами-учасницями інтеграційних угруповань у переміщенні товарів, послуг, капіталу, робочої сили та підприємництва;

стандартизації та уніфікації у виробничо-комерційній сфері;

динамічного ефекту завдяки розширенню ринку та економії на масштабах виробництва;

забезпечення достатнього рівня конкуренції.

Вплив інтеграції на сучасну систему світових господарських звўязків.

У розвитку світової економіки останніх десятиліть домінують процеси міжнародної економічної інтеграції. Вони визначають напрями та пріоритети сучасного етапу інтернаціоналізації господарського життя, формуючи середовище глобальної конкуренції, впливаючи на стратегічні інтереси всіх країн та регіонів світу. На мікрорівні внаслідок горизонтальної та вертикальної взаємодії формуються інтернальні ринки факторів і результатів виробництва, виникають, розвиваються домінуючі у сучасній економіці транснаціональні корпорації.

На макрорівні інтеграція розвивається на основі створення економічних обўєднань країн. Інтеграційні імпульси виходять, насамперед, із міжнародних угруповань загальноконтинентального значення. У Європі - це Європейський союз (ЄС), у колі якого формуються інтеграційні інтереси не тільки західноєвропейських, а й східноєвропейських країн. На американському континенті - це Північноамериканська угода про вільну торгівлю із домінуючою роллю Сполучених Штатів Америки. В Азії інтеграційна політика концентрується навколо створення інтеграційного угруповання величезного як за кількістю країн-учасниць, та і за сукупним потенціалом. Контури континентальної інтеграції можна також виявити, аналізуючи сучасні економічні взаємовідносини країн Латинської Америки і Африки. Для такого типу угруповань характерні чітко орієнтовані на глобальну конкуренцію механізми регулювання і координації при певних відмінностях організаційного оформлення. Водночас розвиваються традиційні і створюються нові регіональні та субрегіональні угруповання країн, які безпосередньо не впливають на глобальну конкуренцію. Вони мають інші, локальні, цілі і використовують відповідні інтеграційні механізми. Поряд з могутніми угрупованнями країн ефективно функціонують середні та малі інтеграційні угруповання, хоча їхній розвиток багато в чому і зумовлюють зовнішні фактори інтеграції.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією обўєктивних факторів, так і "ланцюговою" реакцією країн на розвиток окремих інтеграційних угруповань;

нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;

розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають глибоки корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

Дослідники визначають, що у сучасному світі інтеграція і дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер (провінція Квебек у Канаді, Корсика у Франції), але й глобальний (розпад Радянського Союзу, Ради економічної взаємодопомоги). Інтеграція та дезінтеграція являють собою обўєктивні взаємоповўязані процеси. Більш того, дезінтеграція формує передумови інтеграції на нових кількісних та якісних засадах. У окремих випадках можуть складатися умови для реінтеграції. Але. Не зважаючи деякі дезінтеграційні процеси у сучасній системі національних економік, їй більш притаманна загальна глобальна інтеграція. Таким чином, на початку третього тисячоліття світ перетворився в глобальну економічну систему, в якій практично не залишилося можливості для здійснення стихійних ринкових відносин між державами. Виник глобально функціонуючий світовий виробнично-господарський механізм, складовими якого стали окремі національні економіки. Отже, аналізуючі сучасні тенденції світового розвитку, інтернаціоналізацію національних економік, перетворення світового економічного механізму в єдину глобальну систему, для України виникає гостра необхідність процесу активної інтеграції до сучасної системи господарських звўязків для успішного подальшого економічного, соціального та політичного розвитку.

ІІ. Становлення інтеграції в Україні.

Передумови участі України в інтеграційних процесах.

Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах обўєктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, яку спричинили односторонній її розвиток в межах високоспеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика й мехвнізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини та національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу.

Для ефективної й організаційно оформленої інтеграції України в сучасні світогосподарські звўязки необхідні певні політико-правові, соціально-культурні, економічні та інфраструктурні передумови.

Основні політико-правові передумови інтеграції України: політичне визначення України, забезпечення теріторіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки, безумовне виконання міжнародних зобовўязань, особливо в сфері прав людини, запровадження прийнятної форми громадянства, перегляд існуючої практики політичних звўязків з державами колишнього СРСР, пряма участь в у регіональних і глобальних політичних процесах, формування відповідного законодавтства і вироблення ефективних механізмів та інструментаріїв його виконання.

Економічні передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам: економічному та інституційному забезпеченню суверенітету, оцінці економічного потенціалу і напрямів структурної перебудови, розробленню та реалізації обгрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення і приватизації, соціального захисту населення, оцінці експортного потенціалу, виробленню експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності, запровадженню національної грошової одиниці з включенням її до системи міжнародних розрахунків, розвўязанню проблеми зовнішньої заборгованості та розподілу активів колишнього СРСР шляхом відповідних переговорних процесів.

До основних соціально-культурних передумов інтеграції належать відродження і виховання почуття власної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України, формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти, розвиток контактів з українцями, що проживають за межами України.

Формування інфраструктурних передумов насамперед повўязане з розвитком транспортних комунікацій, необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави (національні авіакомпанії, флот, транспортні корпорації), розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з включенням їх до міжнародних систем.

На процеси включення України до сучасної системи світогосподарських звўязків впливають конкретні зовнішньо- та внутрішньо-економічні фактори, що формуються в системі передумов, особливостей і шляхів інтеграції України.

Рис.2 Формування факторів інтеграції.

Серед внутрішньоекономічних факторів принциповим є перехід України до ринокової економіки, для чого потрібні розроблення і реалізація довгострокової програми. Така програма має враховувати сучасний соціально-економічний стан та особливості України і бути адаптованою до еволюціонізуючого зовнішнього ринкового середовища і спиратися на досвід переходу до ринкових відносин інших постсоціалістичних країн.

З точки зору ринкової організації, в ключових галузях національної економіки, Україна перебуває на стадії монополістичного розвитку, при цьому монополізм формується не природним шляхом еволюції ринкових структур вільної конкуренції, а створюється штучно на основі державної монополії. Відсутність зовнішньої конкуренції може призвести лише до "жорсткої монополії", що поглибить структурні деформації та призведе до негативних соціально-економічних наслідків, характерних для такого типу організації ринкової економіки.

Дія зовнішньоекономічних факторів інтеграції обумовлена, з одного боку, станом розвитку форм зовнішньоекономічної діяльності, а з другого - середовищними умовами розвитку. Зовнішньоторгівельна діяльність України в останні роки зберегла негативні тенденції в екпорті-імпорті товарів і послуг, а саме переважно сировинна спрямованість експорту, нераціональність товарної структури імпорту, деформована географічна структура експорту та імпорту аж до монопольної залежності від окремих країн, вкрай нерівномірне розміщення експортного потенціалу країни. На зовнішню торгівлю впливали й такі несприятливі фактори, як неконкурентоспроможність більшості підприємств, товарів у якісно нових умовах зовнішньої торгівлі, велика зовнішня заборгованість, недієва система митного контролю, нерегульованість торгівельно-економічних відносин з країнами ближнього зарубіжжя, нерозвиненість інфраструктури зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі інформаційної, кадрова незабезпеченність на всіх рівнях здійснення і регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Отже, незважаючи на зміни в господарській практиці України, загалом вона не має необхідних економічних і соціальних передумов для включення в принципово нову для неї систему економічних відносин. Для включення в світовий процес інтеграції та регіоналізації Україні належить створити нову економічну систему, подолавши кризу економіки, відкритися зовнішньому світові, налагодити і зробити активними взаємовигідні економічні звўязки з іншими країнами.

Особливості інтеграції України.

На сьогодні ефективна інтеграція України до світового економічного простору є нагальним завданням розбудови державності та економіки, але для того, щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, необхідно усвідомити деякі особливості інтеграції України.

По-перше, Україна ще не визначилась повною мірою з основними напрямами і механізмом структурної перебудови економіки критерії якої повинні вироблятися з врахуванням особливостей розвитку світової системи госодарювання а також реальних можливостей і напрямів інтегрування до неї України. По-друге, дуже гостро стоять питання як безпеки у сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, які необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного протистояння на світовому ринку. По-третє, існують певні суперечності регіонального характеру, усунення яких можливе тільки на довгострокових договірних засадах шляхом активного включення до інтеграційних процесів з визначенням глобальних національних пріоритетів та їх збалансуванням з іншими, що існують у світовому економічному просторі. По-четверте, спроби активного спілкування та діалогу з міжнародними фінансовими інститутами - як гарантами входження України до світового ринку і оновлення економіки - поки що спричиняють неадекватну реакцію широких кіл української громадськості, оскільки досі не визначено чітко орієнтири нашої держави ні в розвитку її внутрішньої економіки, ні в пошуках її майбутнього місця в світовому господарстві.

Особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних угруповань наступні: відсутність досвіду державності, нерозробленість політико-правових регуляторів та інструментів, нерозвиненість ринкових відносин, інерція погіршення економічного стану, запас соціальної витримки населення, який виснажується, розміщення в регіоні, що характеризується інтеграцією високого рівня, конкурентність щодо аналогічних інтересів країн східної Європи та негативний досвід в рамках СРСР і РЕВ.

Україна як суверенна держава поки що винятково несуттєво впливає на МРТ та інтеграційні процеси, що відбуваються в світовій економіці, залишаючись протягом довгого часу осторонь головних світогосподарських процесів.Наприкінці двадцятого століття,коли було відкинуто багаточисельні ідеологічні догми, Україна лише почала знімати з себе ті пути, котрі заважали їй приймати активну участь в сучаних процесах інтеграції та глобалізації. Перебуваючи в центрі Європи, поряд з державами активно перебудовуючими свої економінки, Україна помітно відстала та не встигає за процесами, що відбуваються в сусідніх господарствах.Приймаючи до уваги ресурси та географічне положення України, а також конкретні умови, котрі створює світова економіка кожній державі, Украхна повинна знати вій шлях повного переходу до ринковой економіки та прискорення структурних перетворень з метою посилення своєї ролі в світовій економіці. Україні як суверенна держава посут робить лише перші кроки на світовій арені. В цих умовах належить вирішити велику кількість принципово важливих проблем переходячи до економіки відкритого типу за короткий проміжок часу.Помилки на цьому шляху можуть рпизвести до того, що зовнішня конкуренція стане не сприятливим а руйнучим фактором украйнськой економіки.Вся логіка розвитку Украіни наприкінці 90-х років та перспективи на найбижчі десятиліття підказують необхіднсть балансувння відносин з Заходом, де вона граничить з ЄС та на сході з Росією та іншими країнами СНГ.як показує практика глобалізації все більше набрає сили процес регіоналізації світового економічного простору. Для Украіни налагодження ефективни та достойних її потенціалу зв’язків з Європейським Союзом є однією з приорітетних задач.Договір про партнерство та співробітництво між Украіною та ЄС було підписано 14.06.94, але на його ратифікацію усіма членами ЕС пішл майже 4 роки.З 1.03.98 цей договіп набув сили , з цього моменту для України відкрилися нові можливості для виходу на ринки країн-членів EU з відчизняною продукцією.Однак договір також ставить перед державою задачу подальшої реструктирізації економіки, зміни механізму співробітництва з Союзом та підготовки правовоо поля, котре забезпечить реалізацію цій угоди. Україні ще багато належить зробити, щоб досягти бажаного рівня.Однак в відповідності до угоди про партнерство України та EU з 1998 р. започатковані практичні приготування щодо формування між ними зони вільної торгівлі.

Значною проблемою є перспективи економічних відносин з країнами СНД та особливо Росією. Йснуючий раніше єдиний народогосподарський комплекс, в якому Україна була переферією, сьогодні сприймається критично. СНД був першим інтеграційним об’’днанням до якого вона потрапила практично з легалізацією своєї незалежності.Перший період перебування нашой держави в СНД (приблизно 1991-1994 рр.) умовно можна назвати "адаптаційним", він супроводжувався дискусіями про те, чи бути Україні справді незалежною державою.Проте одним з головним програшем національної політики того сасу було те, що Украйні не вдалося відшкодівати за рахунок виходу на нові ринки збитки від втрат російських, пострадянських ринків товарів та сировини. Другий період, в який з найбільшою силою почала реалізовуватись нова тактика української політики в СНД обіймає приблизно 1994-1997 рр. Виходячи з того, що Україна в СНД не може покладатися на його керівні органи та основні інституції з тим, щоб належним чином захищати свої національні інтереси, українські політики проголосили, що найкращим засобом проти російського домінування в стосунках між країнами СНД може бути тактика двосторонніх стосунків між колишніми республіками СРСР. Але українські відносини з країнами СНД у цілому не змогли вийти за межі дипломатичного розслідування та дилетантських інновацій. Досвід показує,що у взаємовідносинах з країнами СНД сьогодні неможливо будувати будь-яку однорідну систему відносин.

Договір про створення економічного союзу СНД від 24.09.93 ставив завдання послідовного та узгодженого економічного зближення колишніх радянських республік через створення системи вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили, а також узгодження бюджетної, грошово-кредитної та податкової політики. На базі договору було підписано велику кількість угод, які в подальшому не змогли бути реалізовані, оскільки не відповідали новим національним законодавчим актам молодих держав.

Після укладення договору про створення Економічного Союзу було складено план інтеграційного розвитку, в межах якого передбачалось створення Платіжного та Митного союзів країн СНД. Але через виникнення проблем в сфері платіжно-розрахункових та митних відносин повноцінної реалізації цієї ідеї досягнуто не було. Неспроможність та неможливість реалізувати інтеграційні плани в межах СНД пояснювались не тільки внутрішніми труднощами кожної з держав СНД, але й недостатньою обгрунтованістю та розробкою самих концепцій нових механізмів. В зв’язку з цим відносини України з країнами СНД протягом 90-х років базувались на двохсторонніх торгово-економічних відносинах.для України її майбутнє, в першу чергу, пов’язано з відтворенням державності та оформленням загальнонаціональної ідеї.Молоді державі ще належить виробити стійку та динамічну модель економіки. Її політична система виключно тісно пов’язана з специфікою країн в межах Центральної, Східної та Південо-Східної Європи.

Європейський вибір України не має на увазі її однозначного тяготіння до Європи, передбачає створення системи взаємовідносин України в просторі Росія-Європа-Північна-Америка-Чорноморря-СНД.Саме ця система в глобальному контексті визначає набір стратегій та перспектив шляхів розвитку України в 21 столітті.

На першому місці в цій системі стоїть Росія. Після багатьох місяців роботи президенти двох країн 27 лютого 1998 р. підписали договір про економічне співробітництво до 2007 р. Договір передбачає координацію економічного та соціального розвитку обох країн, співробітництво в сфері торгівлі, створення стійкої та просторої бази для стратегічного партнерства в глобальному масштабі. Практично в обмін на признання Росією повного суверенітету та територіальної цілісності України вона в свою чергу відчинила двері для проникнення російського капіталу на українські ринки. Цей договір є яскравим прикладом компромісу задля руху вперед.

Унікальність положення України дозволяє їй також виконувати роль однієї з найбільш важливих ланок на осі «Захід-Схід».на полюсах цього стратегічного вектору розміщуються два основних світових торгівельних блока. Про важливість східного напряму зовнішньоекономічної діяльності України говорить те, що в державах Азіатсько-Тихоокеанського регіона (АРТ) зараз проживає майже половина людства.Крім економічної значимості,АРТ грає одну з найсуттєвіших ролей в глобальній економіці,оскільки тут перетинаються інтереси США,Китаю,Японії,Росії,Індії.швидке перетворення АРТ в зону високої інтеграційної активності, економічного та політичного динамізму забезпечує йому лідерство в новому 21 столітті,котре вже багато експертів називають «тихоокеанською ерою».Вже сам цей факт обумовлює необхідність розширення присутності України в цьому регіоні.та більш активна орієнтація Украіни на захід в теперішній час пов’язана з можливостями отримання інвестицій,передачею технологій,досвіду управління, не виключаючи тих широких можливостей, які відкриваються перед Україною на сході.Саме східні країни здатні поглинути майже всю номенклатуру українського машинобудівного експорту, а також могли б загрузити роботою її науково-технічний поенціал.В України є величезні можливості участі в реалізації крупних енергетичних та інших промислових проектів.Її інтеграція в систему економічних відносин з державами АТР потребує вирішення багатьох економічних та політичних проблем,затрати часу на адаптацію українського законодавства до вимог та специфіки регіона.Таким чином з метою входження України в світовий простір Україна повинна застосовувати в практиці принципи вільної торговлі та сповідувати в зв’язку з цим відкритість економіки.

Отже не зважаючи на низку проблем Україна всеж таки досягла деяких результатів в процесі інтеграції до світової системи господарських зв’язків:

·Україні вдалося зберегти свій суверенітет від спокус втягнення в реінтеграційні процеси в СНД

·Україна врегулювала певним чином на політичному та правовому рівнях свої стосунки з Нато так і у східному напрямку з Росією.

· Україні вдалося стати членом Ради Європи, формалізувати взаємини з ЄС та увійти до низки перспективних регіональних інтеграційних утворень, таких як Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ), Черноморське економічне співробітництво (ЧЕС). Україну розглядають як важливого партнера в новій системі три- та багатосторонніх відносин країн Центральної та Східної Європи.

III Шляхи інтеграції України та її інтеграційні орієнтири.

Проблеми

Україна не знаходиться осторонь тих процесів, що відбуваються в сучасному світі. Однак при уважному розгляді можемо виділити низку проблем в поступі України до інтеграційних структур, її відставання від країн з більш низьким рівнем соціально-економічного розвитку та внутрішньополітичної стабільності. Такі явища вимагають пильнішої уваги дослідників. Спонукають до пошуку причин розходження між євроцентристськими політичними деклараціями Української держави та реальним її місцем у структурах, які визначають зміст і основні напрями політичних, економічних та культурних процесів на Європейському обширі.

Перша і головна проблема, яка обумовлює підвищений інтерес науковців і громадськості до участі України в європейських інтеграційних об’єднаннях, полягає в тому, що зовнішньополітична діяльність України чітко обумовлена напрямом внутрішньополітичного розвитку нашої держави, відбиває суперечності, притаманні всьому українському суспільству. Відповідно роль і місце України в тих чи інших наддержавах,міждержавних об’єднаннях,що діють або починають діяти в Європі,визначатимуться передовсім внутрішнім становищем Української держави, її розвитком,її прагненнями та можливостями. І навпаки, активна чи пасивна роль України в європейських інтеграційних процесах може гальмувати чи прискорювати розвиток національної економіки, становлення основ громадянського суспільства, демократії в Україні. Відтак інтеграційна політика України є не чим іншим, як проекцією її державно-політичних прагнень на зовнішній світ, декларуванням нею своєї ролі серед народів Європи. Сьогоднішні реалії у взаємовідносинах України з світогосподарською сферою характеризується непідготовленістю її економіки до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробітництва. Сучасній економіці нашої держави притаманний ряд негативних характеристик які виступають як фактори що зашкоджують інтеграції України, а саме:

· велика питома вага фізично та морально застарілого обладнання в складі основних виробничих фондів (понад 60%), що стала результатом переважання екстенсивних методів розвитку економіки,і насамперед її базових галузей;

· диспропорції в системі самозабезпечення ключових галузей життєдіяльності країни (майже повна зовнішня паливно-енергетична залежність; задоволення потреби в електротехнічних та кабельних виробах ;продукції текстильної,целюлозно-паперової та медичної промисловості лише наполовину, відсутність виробництва каучуків, ряду продуктів органічного синтезу,устаткування для легкої промисловості, переробних галузей агропромислового комплексу тощо;

· незбалансованість галузевої структури промисловості з точки зору її соціальної орієнтації (потенціал промисловості на 90% формують важкі галузі, питома вага виробництва предметів споживання становить близько 30%, тоді як у розвинутих країнах вона досягає 50-60%).

Включення України до будь-яких інтеграційних угруповань у такому стані без чіткого бачення перспектив структурної реорганізації може призвести не лише до консервації, але й до негативних тенденцій у всіх галузях національної економіки. І навпаки, участь України в інтеграційних процесах за умов цілеспрямованої внутрішньої структурної політики дасть змогу ефективніше і швидше виправити деформовану економіку, виходячи з таких пріоритетів структурної переорієнтації:

науково-технічне та технологічне оновлення виробництва із забезпеченням його конкурентоспроможності шляхом глибокої модернізації. Зменшення ресурсомісткості за рахунок ефективного використання власних паливно-сировинних ресурсів;

підвищення рівня внутрішньої збалансованості національної економі ки для зменшення зовнішньої залежності в розвитку її ключових галузей за рахунок формування системи власної міжгалузевої кооперації та забезпечення повних виробничих циклів;

створення умов для соціально орієнтованого розвитку національної економіки за рахунок, з одного боку, цілеспрямованої трансформації її структури, з другого - завдяки забезпеченню балансу споживчого ринку з доходами населення, підвищенню мотивації до праці, фінансовій макростабілізації.

За умов кризового стану і наявності довгострокових негативних тенденцій у розвитку національної економіки України а також з урахуванням її виробничо-ресурсного потенціалу та ряду порівняльних переваг очевидно є етапність у проведенні нової економічної політики в цілому і в реалізації пріоритетів структурної переорієнтації зокрема. На першому етапі потрібно досягти фінансової макростабілізації, зупинити процес падіння виробництва і створити комплекс умов для виходу економіки з кризового стану. На другому етапі можлива активізація економічного розвитку, орієнтована на формування кількісних та якісних позитивних тенденцій за рахунок динамічної науково-технічної та інвестиційної діяльності. У відносно довгостроковій перспективі (третій етап) можливе створення стабільних умов для становлення і саморозвитку ефективної національної економіки, внутрішньозбалансованої та глибоко інтегрованої структури світового господарства. Отже необхідною передумовою проведення ефективної інтеграційної політики України є синхронізація відповідних процесів із масштабами і темпами розвитку внутрішньоекономічних факторів.

Ступінь інтегрованості нашої держави в світові структури та об’єднання є об’єктивним критерієм трансформації українського суспільства, показником реального стану України, оцінкою дієздатності її еліти, ефективності тих політичних перетворень, які здійснюються у нас з 1991 року.

Друга проблема, яка впливає на інтеграційні орієнтири нашої держави – це проблема основних етнополітичних комплексів та фобій, що визначають або суттєво впливають на політику України. Перш за все, серед фобій, які стали стійким національним надбанням і супроводжують українську історію мало не від її початків, необхідно виокремити примару, або страх периферійності. Погранична межева геополітична роль України не лише наклала на її минувшину трагічний відбиток, а й сформувала в її еліти стійке прагнення позбутися окраїнної ролі. Україна відігравала роль периферії для багатьох традиційних центрів (найважливіші з них: Константинополь, Стамбул, Москва, Варшава, Відень і Берлін). На жаль і сьогодні в загальній європейській “системі координат” українське становище не зазнало принципових змін, змінилися лише центри. Тепер ми маємо справу з такими інтегрованими центрами впливу, як НАТО, ЄС, з одного боку, та СНД -з другого.

Третя проблема, яка так само вимагає розв’язання чи чіткої позиції щодо її вирішення – це несформованість, внутрішня суперечливість мотивів інтеграційної поведінки української політичної еліти. Після перших років незалежності, після масового протверезіння щодо справжнього становища в Україні та в світі українська політична еліта досить активно намагається використати інтеграційні перспективи для стабілізації свого виняткового становища в державі, для легітимізації існуючого в Україні політичного “status-quo”, якщо не мобілізації на свою користь масової підтримки, то хоча б нейтралізації масових протестів. І в цьому відношенні інтеграції є надзвичайно засміченою пропогандистським фоном, заангажованою політичними спекуляціями,зведенням рахунків між різними політичними силами. Відповідно образ “ України майбутнього”, її місця в Європі та в світі досить чітко відрізняється саме внаслідок уявлень про те, кому,на яких умовах і як довго має належати вища політична влада в державі, а також якими - “європейськими” чи іншими засобами повинна вестися боротьба за контроль над державною владою.Останній чинник суттєво деформує наукове обговорення реальних здобутків, прорахунків і потенційних можливостей України відносно перспектив інтеграції в Європі.

Ще одна проблема, що стосується, можливо, глибинних шарів “колективного підсвідомого “ українського суспільства – це те, що можна назвати національним “комплексом покірного теляти”.

Наша держава тільки входить до системи світового господарства і від того, як цей процес проходитиме, залежить можливість дальшого економічного та соціального розвитку держави як органічної підсистеми світової економікию Для того, щоб процес інтеграції України до світового економічного простору дійсно приніс очікувані результати, необхідно усвідомити і реалізувати кілька важливих вихідних положень. Вони повинні грунтуватись на: занні та прогнозуванні тенденцій в змінах зовнішньоекономічного середовища (системи світового господарства), в якому повинно функціонувати національне господарство України, а також прийнятті його внутрішнього економічного "регламенту"; чіткому усвідомленні необхідних - збалансованих з національними інтересами - трансформацій національного господартсва, які б змогли забезпечити ефективну взаємодію з світовим господарством на основі високого рівня конкурентоспроможності економіки.

Ще однією проблемою інтеграції України є те, що на восьмому році самостійності України, не існує, по суті, ні доктрини, ні виваженої зовнішньоекономічної політики нашої держави. Її зовнішньоекономічна політика - це, в основному, епізодична торгівля, навколо якої зконцентровано зусилля по її так званій "лібералізації". Але зовнішьноекономічна політика - то не тільки торгівля, не тільки інвестиційне та науково-технічне співробітництво, не тільки створення договірного простору і забезпечення національної економічної безпеки. Це - весь комплекс проблем, розвўязання яких націлене на органічне інтегрування національного господарства до системи світового господарства з метою максимізації своєї частки світового доходу. Існуючі концептуальні підходи до зовнішньоекономічної політики України - при всіх її позитивних аспектах - мають істотну ваду: в них фактично відсутня концепція та організаційні принципи досягнення стратегічних цілей. А саме це і становить стрижень зовнішньоекономічної політики з огляду на зміни, що не тільки сталися, й розвиваються у сфері міжнародних економічних відносин. Слід зазначити: саме орієнтація на глобальні зміни і тенденції, їх прогнозування у довгостроковому режимі, а також адекватна політика нашої держави можуть привести до позитивних змін у її становищі в світогосподарському просторі. Україна переходить до динамічної стратегії реформування економіки, дедалі більше активізуючи свою діяльність на світовій арені. У цьому звўязку особливої актуальності набуває розробка не тільки стратегічних напрямів інтеграції нашої країни до світового господарства (зовнішньоекономічних орієнтирів і доктрини), але й стратегічних прийомів інтегрування, які б дозволили нарівні взаємодіяти з міжнародними економічними організаціями, іноземними партнерами та конкурентами, тим самим допомагаючи здійсненню внутрішніх економічних перетворень.

Не секрет, що зараз успіху досягає той, хто володіє найбільш високими технологіями і вміє запроваджувати їх у виробництво. Але досягення успіху неможливе без створення національної системи інновацій, яка формується на основі використання знань як виробничої сили, шляхом організації досліджень і забезпечення сприяння запровадженню інновацій. В період розгортання глобалізації багато країн обўєдналося на основі взаємовигідного обміну знаннями і технологіями з метою досягнення прогресу в світовій економіці. У випадку відсутності в уряду сформованої системи інновацій проведення політики вільної торгівлі може призвести до серйозних економічних втрат і, більш того, до застою та деградації. Науково-технічний потенціал і національна система інновацій в Україні, на думку спеціалістів, надають Українї значних переваг у конкурентній боротьбі. Цей потенціал і всі повўязані з ним переваги слід активно залучати для реалізації стратегічних інтересів України і забезпечення довгострокової стабілізації економіки.

Перспективи інтеграції України та шляхи їх здійснення.

Формуючи власну інтеграційну політику, Україна має визначитися з відповідними середньо- та довгостроковими пріоритетами, виходячи з сучасних умов функціонування національної економіки. Середньострокові інтеграційні пріоритети перебувають у двох різноспрямованих векторах. З одного боку, обережне ставлення до участі в інтеграційних угрупованнях країн з високим рівнем наднаціонального регулювання, зумовлена особливостями України як самостійного субўєкта інтеграції. З другого, неможливість тривалого "позаінтеграційного" розвитку в регіоні, де масштаби і динаміку економічної інтеграції визначають не лише внутрішні, а й потужні зовнішні (глобальні) фактори (рис 3).

У перспективі на найближчі 10-15 років ключове значення для України матимуть економічні відносини з країнами СНД, які в 1993 році підписали угоду про створення Економічного Союзу (Україна є його асоційованим членом). Головними цілями Економічного Союзу визначено: формування умов стабільного розвитку економік країн-учасниць; поетапне створення загального (спільного) економічного простору на осові ринкових відносин; забезпечення рівних можливостей для всіх господарських субўєктів; реалізація спільних економічних проектів; вирішення актуальних соціально-економічних завдань. Домовленості країн у межах Економічного Союзу СНД зорієнтовані на поетапне забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Зокрема, перспективним планом інтеграційного розвитку СНД передбачається створення зони вільної торгівлі, митного та платіжного союзівю З 1994 року діє міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого увійшли віце-премўєри країн-учасниць. Робочим органом МЕК є колегія з уповноваженими представниками з кожної країни. Зауважимо, що інтеграційні процеси в межах СНД розвиваються в умовах погіршення економічного стану країн-учасниць. Цю думку ілюструють дані нижченаведеній таблиці.

Економічні показники країн СНД в 1996 р. у співставленні з 1990 р.1

Магістральним шляхом розвитку економіки України в ХХІ столітті стане створення економіки відкритого типу, тобто такої економіки, яка останнім часом здобула найбільшу кількість прихильників в світію Це, з одного боку, дозволить Україні стати зрозумілою країнам-партнерам і спілкуватися з ними однією мовою бізнеса, а з іншого - відкриє для ТНК шляхи до України.

В цілому, інтеграційна політика стосовно країн СНД та Балтії має орієнтуватися на створення спільних ринків товарів, послуг, капіталів та робочої сили. На мікроекономічному рівні цьому мають сприяти процеси транснаціоналізації з урахуванням рівня ефективної спеціалізації та кооперації науково-технічних і виробничих сферах різних галузей економіки. Передбачалося, зокрема, створити майже 40 українсько-російських промислово-фінансових груп2. До перших 19 транснаціональних обўєднань планувалося залучити понад 150 акціонерних товариств, державних підприємств, банків, науково-дослідних інститутів ( 70 - від України і 80 - від Росії). З 1996 року повинні були функціонувати 7 промислово-фінансових груп, що створюються в авіаційній промисловості, сільгоспмашинобудуванні, металургії та суднобудуванні. Зрозуміло, що створення і особливо функціонування українсько-російських ПФГ багато в чому залежить від стикування принципових положень їх законодавчого регулювання на національному і міжнародному (двосторонньому) рівні. В цілому створення українсько-російських ПФГ є спробою сформувати відносно невелику кількість стабільних і конкурентоспроможних альянсів для каталізації диверсифікованих інвестиційних потоків у пріоритетні напрями промислово-економічного зростання.

На макроекономічному рівні доцільно, щоб Україна дедалі повніше входила до міждержавних координуючих структур ЄС при збереженні статусу асоційованого члена. Найбільш актуальним є створення режиму вільного руху товарів, а також формування ефективної міждержавної розрахункової системи (на основі платіжної або клірингової угоди). Дез налагодження такого типу інтеграційних звўязків Україна може втратити свої зовнішні ринки в країнах СНД. Вона не буде готова до активних дій на інших ринках (низька конкурентоспроможність українських товарів, насиченість міжнародних ринків, їх закритий характер тощо). Виникає реальна загроза для України втратити ключові елементи свого експортного потенціалу внаслідок розриву не лише неефективних, а й ефективних науково-технічних та виробничих звўязків. Існують різні варіанти інтеграційної поведінки України в межах СНД, де формуються як нові взаємовідносини на двосторонній основі, так і секторіальні (галузеві), субрегіональні і інституціональні (наднаціональні) інтеграційні структури.

Інтеграційна політика щодо східноєвропейських країн має орієнтуватися на відновлення ефективних традиційних звўязків в сфері міжнародної спеціалізації та кооперування. Зокрема, ефективними формами інтеграції з цими країнами стають субрегіональні угруповання. Значний вплив на розвиток такої інтеграції можуть справляти спеціальні вільні економічні зони різних типів, які доцільно створити у відповідних регіонах України.

Специфічне місце серед інтеграційних угруповань може зайняти Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), декларацію про створення якого в 1992 році підписали керівники Албанії, Азербайджану, Болгарії, Вірменії, Грузії, Греції, Росії, Румунії, Туреччини, України.

По-перше, ЧЕС як потенційно місткий внутрішній ринок зі значним науково-технічним потенціалом має перспективи стати і ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією.

По-друге, це перше велике інтеграційне угруповання країн постконфротаційного етапу розвитку світової економіки, яке може поєднати держави, що до останнього часу розвивалися, маючи різні політичні та економічні установки.

По-третє, до ЧЕС увійшли новоутворені незалежні країни. З точки зору основних інтеграційних критеріїв, ЧЕС слід розглядати як потенційну зону вільної торгівлі. Незважаючи на відмінності, що притаманні зовнішньоекономічній діяльності країн-учасниць ЧЕС, проведення узгодженої експортно-імпортної політики забезпечуватиме певний баланс інтересів і рамках основних пріоритетів. Участь України в ЧЕС доцільно орієнтувати на досягнення таких цілей:

диференційований розвиток двосторонніх економічних відносин з окремими країнами - членами ЧЕС. Крім країн СНД - членів цього угруповання, особливе значення матимуть стосунки з Туреччиною як своєрідним плацдармом для проникнення на ринки країн Близького Сходу і транзитної територією для альтернативного надходження нафтопродуктів в Україну, джерелом відносно дешевих і якісних товарів народного споживання та сировини для легкої промисловості України. Економічні відносини з Грецією мають пріоритетне значення для виходу України на ринки ЄС, розвитку співробітництва в басейні Середземного моря;

селективну участь у розробці та реалізації спільних проектів ЧЕС, насамперед у таких сферах, як екологія, наука і технології, транспортна та інформаційно-комунікаційна інфраструктури, туризм, охорона здоровўя, інвестиційна діяльність, розвиток малого і середнього бізнесу.

У довгостроковому контексті очевидна орієнтація Українина європейські інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС. Основні завдання зовнішньоекономічної політики України щодо ЄС та країн - членів цієї організації:

якомога повніша реалізація у відносинах з ЄС загальних принципів торгівельно-економічного співробітництва, зафіксованих в Угоді про партнерство і співробітництво між європейськими співтовариствами та їх державами - членами і Україною від 14 червня 1994 року, тимчасовій угоді про торгівлю та питання, повўязані з торгівлею, між ЄС і Україною від 1 червня 1995 року;

своєчасне і комплексне вжиття економічних та політичних заходів, необхідних для початку переговорів з ЄС щодо створення в перспективі зони вільної торгівлі;

здобуття послідовної підтримки з боку ЄС та його країн- членів у питанні якнайшвидшого приєднання України до Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Світової організації торгівлі (СОТ), одержання якнайшвидшого доступу до Загальної системи преференцій ЄС на підставі визнання України країною з перехідною економікою;

вирішення питань, повўязаних з можливістю приєднання України до окремих європейських програм інтеграційного характеру, насамперед у сферах енергетики, транспорту, науки і техніки, сільського господарства, окремих галузей промисловості, освіти;

забезпечення безперешкодного і недискримінаційного доступу основних експортних товарів і послуг України на ринки ЄС;

здобуття стабільної фінансової підтримки і технічної допомоги для успішного проведення ринкових перетворень в економіці України, насамперед якомога більш динамічних і безболісних структурних зрушень і формування міжнародної конкурентоспроможної економіки.

Питання про можливе набуття статусу асоційованого члена ЄС (за межами 2000 року), на думку фахівців, має розглядатися в майбутньому не як самостійне завдання, а як можливий альтернативний варіант розвитку відносин з ЄС залежно від досягнутих результатів адаптації до вимог ЄС та ефективності розвитку відносин в рамках СНД. Важливим є розуміння обўєктивно обумовленої етапності в реалізації інтеграційних пріоритетів України з відповідною орієнтацією як внутрішньої, так і зовнішньоекономічної політики. Для органічного входження до європейської економічної системи, що розвивається на основі ЄС, необхідні цілеспрямовані правові та інституційні заходи. Принципове значення для реалізації ефективної політики України є інтенсифікація її дво- та багатосторонніх звўязків, активна участь в діяльності міжнародних економічних організацій. У цьому контексті слід згадати такі важливі документи: Угоду між урядами України і США про гуманітарне та техніко-економічне співробітництво (1992 р.); Протокол між Урядом України та Урядом ФРН про співробітництво в підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців, керівних кадрів у галузі економіки та управління; Рамкову Угоду між урядами України і ФРН з питань консультування та співпраці; Меморандум про взаєморозуміння між Україною і Великобританією (1993 р.); Українсько-Голандський міжурядовий меморандум про взаєморозуміння (1992 р.); Рамкову Угоду між Урядом України та Урядом Італії (1992 р.), Угоду про економічне і технічне співробітництво між Урядом України і Урядом Республіки Індія; угоди України з країнами СНД (1992-1996 рр.); Угоду про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною; Глобальну ініціативу Європейської комісії для України (1994 р.); двосторонні міжурядові договори (1995-96 рр.)

Україна стала членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, а також має статус спостерігача в ГАТТ. З 1994 р. наша джержава вирішує практичні питання співпраці в структурі ГАТТ / СОТ, інтенсифікує свою політику щодо інших впливових міжнародних організацій, насамперед Організації економічного співробітництва ті розвитку (ОЕСР).

Висновки

Завжди виключно складно прогнозувати майбутнє і шляхи розвўязання основних проблем, що стоять перед суспільством. Сьогодні, коли всесвітова співдружність знаходиться на етапі глобалізації і супутніх їй процесів регіоналізації, ще складніше передбачити перебіг подій в майбутньому. Особливо складно передбачити шляхи розвитку країни під часм трансформації її економіки, коли ще не зроблено кінцевий вибір найбільш сприятливої моделі розвитку ринкової економіки. Дає надію те, що зўявились елементи стабільності і деякого прогресу в економіці, які поки що виглядають досить незначними в порівнянні з результатами, досягнутими сусідніми країнами, що переживають ті ж труднощі перехідного періоду. Вперше за 90-ті рр.

1 За даними КабМіну України

2 Офіційні пропозиції Міністерства економіки України Урядові Російської Федерації

27