Міжнародні організації в системі міжнародних відносин

з предмету “Політологія”

Ключову роль у сучасній системі міжнародних відносин продовжують грати незалежні національні держави (nation-states). Вестфальский міжнародний порядок, установлений після відомого конгресу 1648 р., визначив на кілька сторіч уперед чільні позиції суверенних держав і міждержавних відносин у світовій політиці.

Однак сьогодні національні держави перестали бути єдиними акторами на світовій арені. В другій половині ХХ в. усе більш активна участь у системі міжнародних відносин стали приймати нові акторы — міжнародні організації, форуми багатобічної дипломатії, багатонаціональні корпорації, великі міста, трансграничні регіони, індивіди. Підвищення їхньої ролі і значення в міжнародному житті особливо проявилося в останні десятиліття ХХ в. Сьогодні можна говорити про те, що на зміну моноцентристской міжнародній системі одного актора поступово приходить поліцентристська міжнародна система безлічі акторов1.

Другим по ролі і значенню (після держави) актором міжнародних відносин є міжнародні організації (МО). Перші МО з'явилися на початку і середині XIX в. Це були Центральна комісія з судноплавству на Рейну, що виник у 1815 р., а також Всесвітній телеграфний союз (1865) і Загальний поштовий союз (1874). Перші МО створювалися в сфері економіки, транспорту, культури, соціальних інтересів держав і по своїм цілям були спрямовані на спільне трансграничне співробітництво в неполітичній області (law politics).

Число таких організацій, чи, як їх тоді називали, міжнародних адміністративних союзів, зросло до початку ХХ в. До них відносилися комісія з охороні здоров'я, комісія з боротьби про повенями, транспортний союз і ін. Зростаюча індустріалізація вимагала спільного керування в області хімії, електрифікації і транспорту, викликаючи тим самим необхідність створення нових МО. Трансграничний потік товарів, послуг, інформації і людей привів до того, що на початку ХХ в. сформувалася квазиглобальная, евроцентристская по своїй сутності, система світового господарства. Важливу роль у керуванні цією системою грали МО.

У політичній сфері попередники перших МО з'явилися після Віденського конгресу 1815 р. Тоді сформувався так називаний Європейський концерт, чи пентархия, що складався з 5 великих держав (Англія, Пруссія, Росія, Австрія і Франція). Європейський концерт можна розглядати як прообраз МО в сфері безпеки, що претендувала на керівну роль у європейських справах. Концерт являв собою систему конгресів і конференцій, у рамках яких 5 держав вирішували питання врегулювання і дозволу міжнародних криз і конфліктів. Основним принципом діяльності Європейського концерту був принцип рівноваги.

Наступним важливим етапом у розвитку МО була діяльність Ліги Націй, створеної в 1919 р. Ліга Націй мала дві істотні відмінності від Європейського концерту: 1) вона була створена на основі международно визнаного акта — Статуту Ліги Націй; 2) вона будувалася на принципі колективної безпеки.

Створена для того, щоб запобігти нову світову війну, Ліга Націй, однак, зазнала невдачі, оскільки принцип колективної безпеки не знайшов свого застосування. З організації, що повинна була сприяти колективної безпеки, роззброюванню, мирному врегулюванню конфліктів і повазі міжнародного права, вона перетворилася, по вираженню сучасного британського дослідника К. Арчера, "у порожню шкарлупу", що ігнорували країни, що не бажали проводити політику поза сферою своїх чи інтересів щось утрачати через Статут Ліги"2.

Ліга Націй не виявила волі і бажання, щоб не допустити у свій склад такі "ревізіоністські держави", як Німеччина і СРСР, хоча вони ставили під сумнів територіально-політичне статус-кво в Європі. Однак найбільший недолік Ліги Націй складався в її військово-політичному безсиллі, оскільки вона не мала механізму санкцій.

Разом з тим неупереджена оцінка діяльності Ліги Націй (вона активно працювала в 1919—1939 р. і формально була розпущена в 1946 р.) дає підстави західним ученим називати її "великим експериментом", негативний досвід якого був врахований творцями ООН3. Уся система Ліги Націй, у которую входили інститути в сфері міжнародної безпеки, економічного і соціального співробітництва і міжнародного правосуддя, була важливий ланкою, що з'єднувало МО, створені перед 1914 р., і механізми співробітництва в роки Першої світової війни, з більш централізованими і систематизованими формами співробітництва глобального масштабу, якимись були органи й організації системи Ліги Націй. Завдяки створеним Лігою інституціональним формам міжнародного співробітництва забезпечувалася більш надійна опора для майбутньої ООН.

Час показав, що Утомившись ООН виявився значно більш элективным і впливовим інструментом підтримки міжнародного світу і безпеки, а також розвитку співробітництва в неполітичній сфері, чим Статут Ліги Націй. В другій половині ХХ в. ООН змогла зайняти центральне місце в системі МО, координуючи діяльність як урядових, так і неурядових МО. Виникла система ООН з її великою мережею спеціалізованих установ і інших зв'язаних c Об'єднаними Націями організацій.

Діяльність ООН і інших МО проходила у визначеній міжнародній атмосфері, що значною мірою визначала їхні успіхи і невдачі. У 1945—1990 р. ООН розвивалася під визначальним впливом двох найважливіших факторів післявоєнної системи міжнародних відносин. Першим з них була "холодна війна" між Сходом і Заходом, другим — наростаючий конфлікт між економічно розвитою Північчю і відсталим і бідним Півднем. У цьому плані історія ООН і інших МО є відображенням розвитку післявоєнного світу. Відомий англійський дипломат Д. Глэдвин, робота якого довгий час була зв'язана з ООН, писав у 1953 р.: "Об'єднані Нації — це дзеркало, що відбиває світ навколо них, і якщо це відображення жахливе, то в цьому не можна звинувачувати Організацію"4.

МО не існують у політичному вакуумі. Вони є частиною світової державно-центристської системи, і їхні інституціональні форми і діяльність відбивають національні інтереси, а якщо говорити емоційно, те також надії і страхи держав і урядів у рамках цієї системи. Історія швидкого росту МО після Другої світової війни демонструє те, як вони тісно зв'язані з життям сучасного індустріального суспільства й експансією європейської міжнародної системи на увесь світ.

Після закінчення "холодної війни" функції МО об'єктивно розширилися, потенційно підвищилася їхня здатність до врегулювання міжнародних конфліктів, рішенню глобальних проблем. Однак, як свідчить досвід активності ООН у 1990 р., ця організація не виправдала поки завищених чекань і надій, що на неї покладалися відразу після закінчення "холодної війни". Що стосується сфери міжнародної безпеки — цієї найважливішої області міждержавної взаємодії, те національний егоїзм держав як і раніше превалює над міждержавним співробітництвом.

Відзначене вище положення про визначальне впливі міжнародного політичного середовища на МО змушує нас більш уважно проаналізувати стан цього середовища. На рубежі третього тисячоріччя система міжнародних відносин, чи, як її прийнято називати в західній літературі, міжнародна система (International System), вступає в якісно нову фазу свого розвитку. Її вплив на сучасний світ можна характеризувати як революційне. Міжнародна система періоду "холодної війни", чи Ялтинско-Потсдамская система, що існувала в 1945—1990 р., канула в Лету.

Нова міжнародна система, що приходить на зміну Ялтинско-Потсдамскому порядку, переживає турбулентний процес радикальних змін. Протягом декількох років, що охоплювали кінець 1980-х-начало 1990-х рр., відбулися такі події всесвітньо-історичного значення, як припинення конфронтації між Сходом і Заходом, розпад соціалістичного табору, дезинтеграця СРСР, поява на Євразійському материку десятків нових незалежних держав. За кілька років кількість і якість акторов міжнародної системи, моделі їхніх відносин і правила поведінки випробували більш глибокі зміни, чим протягом десятиліть "холодної війни".

Світ на результаті ХХ в. характеризується в більшому ступені безладдям, чим порядком, конфліктами, чим стратегією їхнього врегулювання. Як відзначає німецький автор В. Войке, міжнародна система на рубежі сторіч має характер "світового перехідного суспільства" ("Weltubergangsgeselschaft")5.

Назвемо деякі характерні риси сучасної міжнародної системи.

Національні держави є як і раніше її головними акторами. Сьогодні їхнє число зросло майже до 200 одиниць, збільшившись майже в 4 рази в порівнянні з 51 державою — первісним членом ООН. На основі принципу територіального суверенітету політична влада зберігається за окремими державами, що продовжують залишатися первинними суб'єктами міжнародного права. Однак їхня здатність дозволу зростаючого кількості глобальних проблем зменшується. Крах теорії і практики "реального соціалізму" на величезних просторах Європи й Азії привів до того, що комуністичну утопію перемінила концепція створення держави-нації. Ідея нації, національного будівництва служить, особливо в нових державах Центральної і Східної Європи, об'єктом ідентифікації для суспільств, що протягом чотирьох чи семи десятиліть знаходилися під гнітом тоталітаризму. Націоналізм грає в цих суспільствах роль конструктивної сили.