Фашизм в Італії

1. Наслідки Першої світової війни.

Вступивши влітку 1915р. на боці Антанти у війну, Італія не здобула очікуваних блискучих перемог, але заплатила за це життями 460 тис. своїх громадян. По завершенні війни розпочалася глибока криза. Внаслідок війни значних збитків зазнало сільське господарство, було порушено грошовий обіг, що засвідчило банкрутство колись потужного Облікового банку. Країна імпортувала значно більше товарів, ніж експортувала. До цих негараздів долучилася й необхідність спрямувати скромні внутрішні ресурси на погашення величезного зовнішнього боргу (лише Сполученим Штатам та Великій Британії Італія заборгувала за роки війни близько 4млрд дол.).

Ці чинники призвели до гострої інфляції – знецінення італійської грошової одиниці – ліри. Зокрема, випуск паперових грошей зріс у 8 разів.

Зовнішньополітичне становище Італії також було складним. За таємною Лондонською угодою 1915 р. з Антантою Італії належало отримати Трентіно, Південний Тіроль з м. Трієст, Істрію, Далмацію, частину турецьких володінь у Малій Азії та деякі німецькі колонії в Африці. Проте по війні союзники вирішили обмежити територііальні домагання Італії: за рішенням Паризької мирної конференції вона отримала лише колонії в Африці, а від Австрії – Трентіно й Південний Тіроль до перевалу Бреннер. Далмаці і порт Ф’юме так і залишилися нездійсненною мрією Італії.

Усі негаразди держави найболісніше позначилися на становищі пересічних італійців. Через інфляцію значно скоротилися реальні прибутки робітників (у 1918 р. вони на 24% були меншими, ніж до початку війни), до майже 400 тис. армії безробітних долучилася проблема працевлаштування демобілізованих солдатів та офіцерів. Повернувшись додому, вони швидко зрозуміли, що держава кинула їх на призволяще. З фронтовиків почали стихійно формуватися загони “ ардіті ” (“ сміливців ”) – мужніх і готових на все, але політично малограмотних і просто неписьменних людей, схильних поширювати на цивільне суспільство військові порядки й в усіх бідах звинувачувати парламент і демократію.

Соціальна напруженість у суспільстві спричинила загострення боротьби між політичними партіями, які репрезентували інтереси різних верств населення: лібералами, республіканцями, демократами, радикалами, католиками та ін. Король Віктор Еммануїл III намагався маневрувати між ними та фашистами, які ставали впливовою силою, але робив це не послідовно й нерішуче.

У 1918-1920 рр. Італія пережила суспільну кризу. Країну потрясли понад 4 тис. економічних страйків. Особливою гостротою в протистоянні робітників і підприємців позначився 1920 р. Тоді за ініціативою ліворадикальної групи “ Ордіне нуово ” розгорнувся рух за захоплення робітниками підприємств. Такі акції відбулися в Турині на заводах “ Фіата”, у Мілані, у Римі, Неаполі, Венеції та інших містах.

За умов, коли в результаті війни зазнали краху наймогутніші світові монархії, в Італії король утримався при владі. Проте йому довелося піти на серйозні поступки: повноваження короля були суттєво скорочені, у власність держави перейшла частина маєтків тощо. У цілому вага монархії в політичному житті країни впала до критичної межі, за якою Віктору Еммануїлу вже вважалися “ жахи ” республіки.

Не кращим було й становище італійського парламентаризму. Політичні партії з калейдоскопічною швидкістю змінювали одна одну при владі, але становище в країні погіршувалося. Парламент перетворювався в дискусійний клуб, нездатний запропонувати народу кокретні шляхи виходу з кризи.

2. Встановлення фашистської диктатури.

Зневіра як в монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців звернули свої погляди до новонародженої політичної сили – фашизму
*.

Беззаперечним лідером фашистів був Б. Муссоліні.

Але спочатку фашистські, як, власне, й більшовицькі групи в Росії та націонал-соціалістичні – у Німеччині, були малочисельними й малопомітними в політичному житті.

Беніто Муссоліні
(1883-18945). Італійський фашистський диктатор 1922-1945 рр. Народився в селі Предаппіо (область Романья) в сім’ї коваля і вчительки місцевої школи. По закінченні школи певний час працював помічником учителя. З часом примкнув до заснованої в 1900 р. Соціалістичної партії. У 1912 р. став головним редактором провідної газети Соціалістичної партії “Avanti!” (“Вперед!”), збільшивши її тираж з 20 до 100 тис. На початку війни виступав за її негайне припинення, але згодом став чи не найголовнішим прихильником участі в ній Італії. За це у листопаді 1914 р . його було виключено з партії. У відповідь Б. Муссоліні заснував власну газету. У 1915-1917 рр . служив у війську. Був контуженний під час учбових занять зі збройою. У бойових діях участі не брав. У 1919 р . в Мілані об’єднав навколо себе розрізнені групи націоналістів і соціалістів і заснував “Фашіо ді комбаттіменто” – “Союз боротьби”.

* Термін “фашіо” у перекладі з італійської – “зв’язка”, “пучок”, у переносному значенні – “союз”, “єднання”. У Давньому Римі зв’язаний у жмут хмиз символізував владу

1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передання землі селянам, боротьба проти “буржуазії”, підвищення зарплатні, створення “народної міліції”, ліквідація банків і бірж, відродження “Великої Італії” та ін. За умов, коли Комітерн проголосив головним ворогом комуністів, соціалістів і соціалдемократів, ситуація для зростання популярності фашистів була дуже сприятливою.

Проте перший досвід боротьби за владу став для них холодним душем – на виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті й навіть у рідному селі Б. Муссоліні за них не було подано жодного (!) голосу. Здавалося, що партії разом з її вождем настав кінець – наприкінці року в ній залишилося лише близько 4 тис. членів і вона була за крок від саморозпуску. Та в цей час рятівне коло фашистам кинув сам парламент, який через міжпартійну боротьбу в ньому виявився неспроможним прийняти бодай одне вдале рішення для виводу країни з катастрофічного становища.

На виборах 1921 р. фашисти діяли нахабно та агресивно й здобули відразу 35 депутатських мандатів (близько 7%). Потрапивши до парламенту, депутати-фашисти своїми хуліганськими діями фактично паралізували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія остаточно вичерпала себе й настав час “ сильної влади ” – диктатури. Звісно, під цим малася на увазі фашистська диктатура.

Цими гаслами фашисти влучили в “ десятку ” – суспільство стомилося від безпорадності влади й невизначеності власної долі й було готове прийняти будь-який режим, який забезпечив би йому стабільність і чітку перспективу на майбутьнє.

Готуючись до захоплення влади, фашисти створили бойові групи – сквадри

(наприкінці 1921 р. Б. Муссоліні заявив, що у них налічувалося понад 400 тис., але це було безсоромним перебільшенням). Як форму одягу сквадристи запровадили чорні сорочки (звідси їхня назва “чорносорочечники”), вступили в контакт з рядом вищих армійських офіцерів.

Провідні ідеї італійського фашизму

укава

Б. Муссоліні головним ворогом “ простих ” італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді Середземного моря у “ внутрішнє італійське море ”. З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред’явив королю і уряду ультиматум: “Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим ”. Проте він відверто блефував – “ сквадри ” були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх.

Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем’єр-міністр Італії Дж. Джолітті перебував за межами столиці й вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д’Аоста, передумав. Привід було знайдено – не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум’я громадянської війни.

У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об’єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швецарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем’єром Італії. “ Революція у спальному вагоні ”*
перемогла. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про “ похід на Рим ” щонайменше 300 тис. “ фашистських мучеників ”, а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи.

Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках

* Цей термін з’явився після того, як Б. Муссоліні, дізнавшись у Мілані про своє призначення, забрався до спального вагону й погрозливо заявив залізничному службовцю: “ Тепер потяги курсуватимуть за розкладом ”. Це була чи не єдина обіцянка, яку він виконав...

формальної законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102-переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовика ХІV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму “ уряд – це я ”.

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі , навіть дріб’язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прим’єра, масове спорудження прижиттєвих пам’ятників, присвоєння титулів “ першого ”, “ найкращого ” тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул “ дуче ” (вождь) і правив Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів - нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакому Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару.

Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося ні чого іншого, як схвалювати їх. Підміняючи коституційні органи влади, режим створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду, яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні.

3. Корпоративна система

В основу економічної політики фашистів було покладено ідею створення “ корпоративної держави ” на засадах “ класового миру ”. Власне її автором був не Б. Муссоліні, а один з ідеологів фашизму поет Габріель д’Анунціо. Саме він створив перші корпорації в загарбаному в 1919 р. в місті Ф’юме.

На початку дуче досить розпливчато заявляв, що корпорації мусять взяти на себе функції парламенту з економічних питань. У цілому, суть задуму полягала в тому, що соціальний мир нібито настане тоді, коли в італійській економіці почнуть діяти фашистські картелі й синдикати, об’єднані в корпорації. Згодом він утворив спеціальне міністерство корпорацій для регулювання економічного життя країни. Для усунення конфліктів між робітниками і підприємцями 1927 р. було прийнято Хартію праці, за якою професійні спілки було підпорядковано державним органам під контролем фашистів і включено до галузевих корпорацій.

Офіційно же курс на створення “ корпоративної держави ” було проголошено в 1934 р. В економіці почали діяти фашистські синдикати й корпорації, об’єднані в конфедерації. До їхнього керівництва входили партійні чиновники, представники фашистських профспілок і підприємці. Загалом в основних галузях економіки було створено 22 національні корпорації, а на середину 30-х рр. Пратктично усі італійці стали їхніми членами. Як заявляв Б. Муссоліні, “ фашистська держава може бути лише корпоративною, або вона не буде фашистською ”.

Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали фінонсову підтримку профспілкам. На середину 30-х рр. фашистські профспілки об’єднували 4 млн. чол. і завдяки численним пільгам та успіхам в організації дозвілля робітників набули великої популярності. До того ж фашистам вдалося зробити те, на що не спромоглися попередні уряди – скоротити безробіття (з 240 до 100 тис.).

У галузі економіки та соціальних відносин фашисти вжили заходів для залучення капіталовкладень у промисловість, провели широке роздержавлення, провели вдалу грошову реформу (цьому сприяли значні кредити із США, зокрема позика від банківського дому Моргана у 100 млн дол.). У 1929 р. рівень промислового виробництва перевищив довоєнний на 40%, виробництво сталі зросло на 84%, електроенергії – на 100%.

Проте корпорації не виконали покладених на них завдань. Так само провалилися проголошені Б. Муссоліні численні “ битви ”: “ битви за урожай ”, “ битва за народжуваність ” і навіть “ битви ” проти... горобців