Династія Симиренків

Чотири покоління спадкових почесних громадян імперії, нащадків козацького роду, що успіхами власної праці з кріпаків дорівнялися до графів і князів, увійшовши на рівних до кіл найбагатших підприємців Європи, Симиренки були піонерами науково-технічної революції й у Російській імперії, й за часів СРСР.

Перші парові цукрові заводи, перші металеві пароплави на Дніпрі, перше промислове виробництво пастили й мармеладу, перші карликові промислові фруктові сади, майже мільйон пристойно оплачуваних робочих місць на заводах і в садах в часи кріпаччини і реформ, сприяння розвитку української культури. І все це створено династією Симиренків.

Платон Симиренко

Внук запорізького козака
(Федір, 1790—1867)

Торгову марку «Брати Яхненки і Симиренко» у 1815—1820 роках заснували брати Степан, Терентій і Кіндрат Яхненки (яких з кріпацтва викупив батько) та їх товариш Федір Симиренко, що згодом одружився з Анастасією Яхненко.

Внук запорізького козака Андрія, який не присягнув Катерині II, кріпак князя М. С. Воронцова Федір Симиренко орендував млини на Вільшанці й, заробивши необхідну суму, купив собі вільну. Брати Яхненки займалися торгівлею шкірами, збіжжям, борошном, орендували млини в Умані й Смілі. Завдяки комерційній спритності Яхненків і підприємницькому хисту Федора Симиренка вже в 30-ті роки фірма мала власні крамниці й комори по всій Україні.

Тільки в Одесі було шість крамниць ТД «Брати Яхненки і Симиренко». 1832 року засновникам фірми, колишнім кріпакам за сприяння в розвитку Одеси імператорським указом було присвоєно статус купців 1-ої гільдії й звання спадкових почесних громадян міста, що урівнювало їх з родовими дворянами.

<lj-cut>

У роки аграрної кризи (кінець 30-х — поч. 40-х рр. XIX ст.) ТД «Брати Яхненки і Симиренко» диверсифікує свій бізнес: продавати борошно стало невигідно, і фірма почала торгувати цукром. Перша ж спроба принесла 100 тисяч крб. чистого прибутку — партiю цукру-рафінаду графа Бобринського (одного з лідерів тогочасного цукрового ринку) новітні комерсанти продали за 380 тис. крб, купивши у графа за 280 тисяч.

Швидко капітал фірми сягнув мільйона карбованців. І Платон (старший син Анастасії і Федора Симиренків), що допомагав у справах фірми, переконав батька і дядьків будувати власний цукровий завод, який і звели 1839 року в Ташлику (Черкащина). 1845 року орендуються і запускаються цукроварні в селах Олександрівка і Орлівка, будується завод в селі Руська Поляна.

Підприємства фірми «Рафинадный сахар братьев Яхненко и Симиренко» з початку 40-х рр. XIX ст. диктують правила розвитку найдохіднішої галузі не лише в Україні, а й у всій Росії. Ташлицька цукроварня — перший в Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод — стає «законодавицею мод» у цукровій промисловості: власники інших заводів перебудовували свої підприємства на парові.

Генератор ідей
(Платон, 1820—1863)

«Українець», перший металевий пароплав на Дніпрі, збудований на машинобудівному заводі у Млієві

Головним генератором і впровадником планів ТД «Брати Яхненки і Симиренко» був Платон Федорович Симиренко. По закінченні пансіона Золотова в Одесі з волі батька він не вступив до Московського університету, а допомагав на фірмі, часто бував на заводах Бобринського, придивлявся до виробництва цукру.

Їздив на кращі цукрові заводи Німеччини і Франції. Згодом втілив побачене на Ташлицькому заводі, закупив кращі на той час машини й агрегати, запросив іноземних фахівців (30 фахівців із сім’ями переїхали до Ташлика, заробітна плата їх була вдвічі більшою, ніж у Франції). Закінчивши політехнічний інститут у Парижі, Платон з 1843 року стає технічним керівником родинної фірми.

1846 року фірма клопочеться перед київською владою про придбання двох десятин землі на Куренівці, околиці міста, аби збудувати новий цукрово-рафінадний завод. Не отримавши дозволу, вибрали інше місце — між Млієвом і Городищем на Черкащині.

Тут виросло справжнє промислове диво-містечко. Першою збудували цеглярню, з цегли якої 1848 року постали семиповерхова рафінарня і цукроварня, обладнані за останнім словом техніки — ручну працю замінили парові машини.

Пізніше з’явився спеціалізований машинобудівний завод (перший в імперії!), що забезпечував вчасний ремонт модерного іноземного устаткування і виготовляв необхідні деталі для підприємств інших губерній.

Тут же виготовили перші судна з металевим корпусом — пароплави «Українець» і «Ярослав», які транспортували до чорноморських портів цукор Яхненків-Симиренка.

Родинна фірма набирала обертів, це був справжній холдинг з розгалуженою мережею промислових і торгових підприємств по всій імперії. Однак наприкінці 60-х ТД почав зазнавати ударів через хвороби та смерті засновників (1863 року померли Кіндрат Яхненко та Платон Симиренко, за кілька років пішли з життя Анастасія, Терентій та Степан Яхненки, а також Федір Симиренко).

Аби перестрахуватися, кредитори фірми 1861 року призначили адміністрацію, яка перебрала на себе ведення справ родинної фірми. 1862 року сім’я Платона Симиренка у зв’язку з тяжкою хворобою годувальника потрапила під опіку Черкаського міського сирітського суду. Фінансові справи Ташлицького заводу контролювалися судом, дрібні сімейні витрати ретельно перевірялися чиновниками. По смерті Платона Симиренка суд призначив опікунами дітей і майна покійного його дружину Тетяну Іванівну та брата Антона Федоровича (що помер через два роки).

Тетяна Симиренко виявила неабиякі здібності у виробничих і господарських справах, підприємство залишалося прибутковим. Однак шестеро дітей вимагали уваги, і влітку 1866 року Т. Симиренко підписала контракт, за умовами якого орендним утримувачем Ташлицького заводу став молодший брат покійного Платона Василь Симиренко. А через три роки завод перейшов під загальне керівництво фірми «Брати Яхненки і Симиренко».

Після краху фірми
(Василь, 1835—1915)

Зліва направо: Платон Львович (1888—1952), Володимир Львович, Левко Платонович, Тетяна Львівна (1887—1973)

Ташлицький завод був єдиним, де справи йшли добре. Некомпетентні й несумлінні службовці адміністрації довели фірму практично до банкрутства. Кредитори змушені були повернути родині право голосу.

1868 року Василя Симиренка було обрано головою адміністрації сімейної фірми.

Утім, як не намагався молодий інженер (як і брат, він закінчив паризьку політехніку) порятувати фірму і повернути їй колишню славу, та незгода поміж кредиторами лише прискорила крах Торгового дому.

1873 року Василь Симиренко, відмовившись від своєї частини спадщини, залишив посаду голови адміністрації й полишив Мліїв.

Фірма «Брати Яхненки і Симиренко» перестала існувати у 80-х роках XIX ст., майно було розпродано і сплачено борги.

Василь Симиренко, залишившись без спадку, з торгів за невелику ціну придбав занедбану державну цукроварню у Сидорівці недалеко від Корсуня, на Канівщині, де й оселився з молодою дружиною Софією Альбрандт. Беручи позики, часом на не дуже вигідних умовах, він налагодив випуск цукру-рафінаду найвищого гатунку. Сам розробляв моделі промислового обладнання, просиджуючи ночами за кресленнями, а вдень порпався біля заводських машин — був непоганим конструктором і слюсарем, який не цурався «чорної» роботи.

1876 року Василь Симиренко реєструє патент на випаровуючий апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряку. Крім того, працюючи в хімічній лабораторії, він винайшов нові способи виварювання цукру. У спеціальних технічних журналах Росії часто друкувалися наукові статті В. Симиренка.

Незабаром у Сидорівці на підприємстві, яке приносило мільйонні прибутки, господар відкрив пастильню (першу в Російській державі!), де з яблук саду, що його заклав і виростив сам Василь Федорович, виготовляли мармелад і пастилу «Українську», які експортували за кордон та... прописували хворим у місцевій лікарні.

Благодійність без розголосу

В українському культурному середовищі кінця XIX — початку XX століть багато говорили про щедрого таємничого жертводавця Хорса. «Хорс засівав» (так говорили, коли знаходилися кошти на якусь нову культурну українську справу) благодійним коштом упродовж 25 років історичний журнал «Киевская старина» (загальна сума становила 35 тис. рублів), одеська «Громада» отримала 1890 року 5 тис. рублів на видання в Німеччині журналу про Україну. За сприяння Хорса було поставлено першу українську оперу «Різдвяна ніч» М. Лисенка, створено хор, у Львові діяло літературне товариство ім. Т. Шевченка.

Перерахувати всі доброчинні акції засекреченого спонсора української справи навряд чи можливо. Благодіяння залишались у таємниці, бо Василь Симиренко (а саме він був загадковим Хорсом) діяв через довірену особу — розпорядника особистого рахунка в банку В. Антоновича. Таємниця добродія розкрилася тільки після смерті Василя Симиренка, під час його похорон 3 грудня 1915 року на Аскольдовій могилі у Києві.

Упродовж 42 років Василь Симиренко 10% прибутку власного підприємства віддавав на українську справу: випуск часописів, етнографічні експедиції, друкування книжок українських письменників, відкриття недільних шкіл в українських селах... По смерті він заповідав усе майно (цукроварня в Сидорівці, 462 десятини землі, особняк на вул. Десятинній, 9 у Києві — вартість всього близько 10 млн рублів) Товариству допомоги українській літературі, мистецтву й науці, позаяк не мав дітей.

Платон Федорович Симиренко, роблячи пожертви, теж намагався залишатися невідомим. Його коштом вийшов у світ перший, кулішевський, «Кобзар» Т. Г. Шевченка (вартість видання 1100 рублів). За домовленістю між Тарасом Григоровичем, який гостював у Млієві, і Платоном Симиренком ім’я благодійника не повинно було згадуватися в книжці. Тому, коли Платон Федорович прочитав на титульній сторінці «Коштом Платона Симиренка», то стосунки між підприємцем і поетом ускладнились, як розповідає у спогадах Варфоломій Шевченко, благодійник дуже розсердився, бо було порушено дане слово.

Сьогодні Ліга українських меценатів нагороджує премією імені Василя Симиренка (5000 у. о.) тих, хто сприяє зміцненню іміджу України в світі. Останню премію 2000 року отримав політолог Збігнєв Бжезинський, який передав матеріальну винагороду Львівському університету для підготовки фахівців у польських студіях.

Собі — значить людям

Симиренки опікувалися соціальними проблемами своїх робітників. Промислове містечко в Млієві, збудоване під керівництвом Платона Симиренка, було справжньою оазою в покріпаченій Росії. Кожна сім’я — і українців, і фахівців з-за кордону — мешкала в окремому будиночку (їх було 160) з садком і городом, самітні — у гуртожитку.

Працювали парові лазні, крамниця з помірними цінами, аптека, безплатна лікарня на 100 місць, бібліотека, аматорський театр. У школі викладали вчителі з університетською освітою, а окремих навичок роботи на цукровому заводі навчали в училищі на 150 місць. Титарем церкви, збудованої 1858 року, був управитель заводу О. І. Хропаль, чоловік Наталії Симиренко, сестри Платона. У містечку були водогін і газове освітлення вулиць — дивовижа на той час навіть для великих міст.

На підприємстві Василя Симиренка в Сидорівці працювало 600 селян, отримуючи 40-45 копійок за день, що на той час було немало. Як і у Млієві, у Сидорівці працювали школа зі спортзалом, аматорський театр. А найбільші свята, як наприклад, Різдво, святкували усім підприємством у великій залі заводу.

Український король російського садівництва (Левко,1855—1920)

Знаменитий ренет П. Ф. Симиренка вивчив, науково описав і узаконив, назвавши на честь батька, Левко Платонович Симиренко. Садівництво було захопленням Платона Федоровича Симиренка — на хуторі у Млієві у власному саду та оранжереї він зібрав понад сотню різних плодово-ягідних і декоративних рослин.

У день одруження (1847 рік) з Тетяною Іванівною Овчинніковою Платон Федорович у мліївському саду посадив яблуневе зернятко. Яблунька стала талісманом родини. Її пагони прищеплювали у садах друзів і знайомих, розмножували й у своєму саду. Продовжив селекцію майбутнього ренету син Левко.

Левко Симиренко закінчив з золотою медаллю Одеську приватну гімназію Кнері, навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Київського університету, а потім — Новоросійського (за участь у революційних гуртках потрапив під нагляд поліції і був змушений переїхати до Одеси).

По закінченні курсу потрапляє під арешт. Майже рік перебував у в’язниці на Лук’янівці в Києві. З 1880 до 1887 року відбуває заслання у Красноярську, а потім в Іркутській губернії. Перехворів на тиф і гострий ревматизм, якого не позбувся до кінця життя.

Одружився у в’язничній церкві з відомою польською революціонеркою Альдоною Гружевською (була причетна до замаху на царя Миколу II). У вільний час займався улюбленою справою — садівництвом, в оранжереях сибірського промисловця Кузнєцова вирощував овочеві, декоративні, цитрусові культури та виноград. З ініціативи Левка Симиренка у Красноярську було закладено міський парк.

1888 року, з поверненням Левка Платоновича Симиренка з політичного заслання до батьківської садиби, у Млієві знову завирувало життя. Батькові заводи вже давно не працювали, якось ще тримався маєток з городом і садом. Левко вирішив з любительського батькового саду організувати приватний плодовий розсадник, оскільки влада позбавила його права працювати у вищих навчальних і науково-дослідних державних закладах, а також виїздити за кордон.

За півтора десятка років Левко Симиренко зібрав у своєму розсаднику понад 300 сортів хвойних та інших порід, 927 сортів троянд, понад 3000 сортів плодових і ягідних культур, серед яких 900 сортів яблунь, 889 — груш, 84 — слив, 350 — вишень і черешень. Це була найбільша світова колекція рослин найкращих сортів не лише в Україні, а й у Російській імперії. На початку XX ст. у Млієві цвів і давав високі врожаї карликовий сад, якому Левко Платонович пророкував велике майбутнє.

Це була унікальна колекція низькорослих вегетативно розмножуваних підщеп, що стала базою для розвитку промислового садівництва в Росії. Мліївський розсадник співпрацював майже з усіма науковими закладами, розсадниками та плодовими фірмами світу.

Левко Симиренко збагатив промислове садівництво оригінальними розробками: розробив і впровадив технологію зимового щеплення плодових культур, величезного значення надавав сортооновленню промислових насаджень та клоновій колекції. Вченого на кожній всеросійській і міжнародній виставках нагороджували високими нагородами за нововиведені сорти.

Ще за життя талановитий українець став визнаним королем російського садівництва. За успіхи у науковому сортознавстві Левка Симиренка нагороджено Великою золотою медаллю Французького помологічного товариства (помологія — сортознавство). За плідну наукову і громадську діяльність 1894 року його обрано членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівництва, 1895-го — членом Французького національного помологічного товариства.

При Симиренковому розсаднику діяли приватна садівнича школа й училище садівництва.

З ініціативи Левка Платоновича в Російській імперії стали виходити часописи з садівництва, а сам він видає друком свої капітальні праці, серед яких — результат 25-річної практично-наукової роботи «Кримське промислове садівництво» (1912 рік), визначне явище у світовій і вітчизняній науці.

У листопаді — грудні 1917 року більшовики кілька разів експропрійовували землю розсадника. Левко Платонович сплачував до земуправи гроші за орендовану землю, про що свідчить дивом збережений автограф у фонді Черкаського повітового суду. Потім розсадник було націоналізовано, перетворено на державне дослідне господарство, директором і науковим керівником якого призначено Левка Платоновича. А 1920 року різдвяної ночі він був застрелений чекістами.

Батьківська справа (Володимир, 1891—1938)

Уберегти конфіскований владою розсадник допомагав батькові син Володимир, який ще в дитинстві мріяв «вкрити садом увесь світ». 1921 року він був призначений директором Центрального державного розсадника. За три роки Володимир Симиренко відновив помологічну колекцію, селекційну лабораторію, школу садоводів, наукові роботи — під його керівництвом було винайдено механізований спосіб посіву насіння дичкових дерев, для селекційних досліджень висівали до тисячі культур.

Володимир Симиренко виявив і хист підприємця. У часи Першої світової війни він завідував відділом солдатських крамниць у комітеті румунського фронту. 1925 року виклопотав 150 га землі у селі Завадівка і заклав там розплідник, з якого реалізовував по півмільйона саджанців на рік. За успішне виконання плану влада удостоїла Володимира Симиренка нагороди — відрізу тканини на костюм.

Людина небаченої працездатності, Володимир Левкович зібрав колектив суперфахівців — усі працівники розплідника мали вищу освіту, друкували наукові праці в спеціалізованих наукових часописах, створених завдяки клопотанню їхнього директора. У нерівному двобої з системою молодий вчений науковими дослідами і теоріями доводив абсурдність революційно-романтичних ідей І. Мічуріна щодо «перетворення» природи.

Доцент, професор садівництва, Володимир Левкович завідував кафедрою плодово-ягідного господарства Київської політехніки, викладав у Полтавському та Уманському сільськогосподарських інститутах. 1923 року створив Всеукраїнську помологічну комісію, що згодом стала державною.

1929 року організував видання «Помологічної книги України», 1930 року створив Всесоюзний науково-дослідний інститут південного плодово-ягідного господарства в урочищі Китаєво на околиці Києва і став першим його директором. Протягом 1920 — 1930-х років за редакцією Володимира Симиренка виходять перші українські часописи з практичного садівництва та городництва.

8 січня 1933 року Володимира Симиренка заарештовано і за звинуваченням в «участі в антирадянській шкідницькій організації» засуджено до розстрілу. Вирок замінено на 10 років суворого ув’язнення для використання за фахом. 1938-го повторно засуджений до вищої міри покарання, в ніч з 17 на 18 вересня 1938 року розстріляний, місцем поховання вважається урочище «Солянка» в міській зоні Курська. Реабілітований у грудні 1957 року.