Преса України в період від проголошення свободи до незалежності

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ГУРТОК МОЛОДИХ ЖУРНАЛІСТІВ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

ПРЕСА УКРАЇНИ В ПЕРІОД

ВІД ПРОГОЛОШЕННЯ СВОБОДИ

ДО ВЛАСНЕ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Наслідки цих подій, які дотепні журналісти назвали Великою серпневою капіталістичною революцією (за аналогією з Великою жовтневою соціалістичною революцією 7 листопада 1917 р.) мали всесвітньо-історичне значення.

Завершився розпад так званого “соціалістичного табору”. Із зони радянського впливу вийшли Східна Німеччина (ДДР), Польща, Угорщина, Румунія, Чехословаччина і навіть Болгарія. Розвалилася на окремі держави колишня СФРЮ - соціалістична федеративна республіка Югославія.

Почався розпад СРСР.

24 серпня Україна рішенням Верховної ради проголосила повну державну незалежність, було створено нову незалежну державу - Українську Республіку. Згодом внаслідок прийняття подібних рішень іншими республіками, підписання лідерами Росії, Бєларусі й України Біловежського договору федеративний Радянський Союз було замінено на конфедеративну Співдружність Незалежних Держав.

Це означало й кінець вагань та боротьби у світі преси. Всі партійні ЗМІ України в один день втратили свого засновника. Відтак довелося шукати виходу і в організаційному, і в ідейно-тематичному аспектах. Багато з них виголосили себе виданнями трудових колективів редакцій, серед них і “Луганская правда”, інші визначилися як газети відповідних органів місцевої влади. Однак це не означала кінця тяжких випробувань для української преси - втім, як і російської.

Серпневий путч 1991 р., яким закінчився короткий, але надзвичайно драматичний період “горбачовської перебудови”, був відчайдушною спробою повернути від шляху до демократії назад, до казарменного, командно-адміністративного, бюрократичного сталінсько-брежнєвського соціалізму, до диктатури партноменклатури. В цьому протистоянні перемогла демократія. Преса зіграла надзвичайно важливу роль у звільненні громадської думки, поверненні її до стану самовизначення, у підготовці масової свідомості до зречення застарілих догм і сприйнятті нових цінностей, загальновизнаних у цивілізованому світі.

Зрештою, перемога сил демократії не означала настання царства добра й справедливості. Скоріше навпаки: Україну, а з нею й пресу нової держави, чекали нові важкі випробування.

І перше з них було покликане саме спільною перемогою. Скасування жорсткого й економічно неефективного планування і надання так довго очікуваної економічної свободи означало водночас і скасування стабільних цін на папір, послуги поліграфістів, зв’язківців тощо. Ринок реклами в перші роки стрімко розвивався й давав певні можливості для забезпечення прибутків редакцій. Але з поглибленням економічної кризи в масштабах усього народного господарства країни це джерело дедалі менше задовольняло потреби ЗМІ. Крах ринку реклами в серпні-вересні 1998 року значно погіршив ситуацію як з друкованими, так і з електронними ЗМІ. Втрата тиражів, нестача грошей навіть на найперші потреби поставили сотні редакцій за межу виживання. Останній “товар”, який вони ще могли продати - була їхня свобода, гарантована Конституцією, але не забезпечена економічно. З кожною тисячею “умовних одиниць” (так сором’язливо почали називати в цей час долари США), отриманих редакціями у вигляді “рятівних заходів” від бюджетів органів влад чи від фінансово-промислових угруповань, реальна свобода прийняття рішень у них почала стрімко котитися вниз, до нуля. А з нею туди ж прямувала й функція “четвертої влади” як одного з найважливіших та дієвих гарантів демократичного поступу українського суспільства.

ПРЕСА ПЕРІОДУ ВІДНОВЛЕННЯ

НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

(1991-1997 рр.)

Політичні проблеми у тому вигляді, у якому вони склалися на середину 1991 року, протягом наступного року були вирішені. Велика країна, велика партія, велика ідея зазнали повного краху. Разом з ними зазнала історичної поразки й велика преса, яка їх обслуговувала. “Дайте нам общерусскую политическую газету, и мы перевернем Россию”, - казав В. Ленін на початку століття, задумуючи “Іскру”. Намріяне збулося. Та тепер Росія, а з нею ще 15 держав, не без допомоги преси, перевернулися ще раз.

Такий стан “подвійної перевернутості” замість стабілізації (як це сталось, на відміну від України й Росії, в Угорщині, Чехії, Польщі) болюче позначився на світові масової комунікації. За шекспіровським висловом, “перевався плин часу”: кинуте на півдорозі будування комунізму не було однозначно замінено на щось рівноцінне. “Про що тепер писати?” - це болюче запитання поставало щодня в редакційних кабінетах, де звикли десятиліттями славити мудрість КПРС та висвітлювати соціалістичне змагання. “Про що тепер писати?” - не менш драматичне запитання задавали собі демократи, “рухівці”, які навчилися за роки перебудови руйнувати старе, але не вміли будувати нове і тому захлиналися у бурхливому потоці подій, проблем, взаємовиключних ідей, проектів, пропозицій тощо.

В радянській Україні існувала струнка система ЗМІ, яка віддзеркалювала ієрархічну піраміду тоталітарного суспільства. У 1970 р. в республіці виходили 1068 газет з разовим тиражем майже 20 млн. екз., в тому числі 14 республіканських, 60 обласних, 77 міських та об’єднаних, 430 районних, 474 низових.

Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів (за даними на початок 1992 р.).

На 1 травня 1995 р. їх було вже 4229 та близько 500 телерадіокомпаній. Кількісне зростання супроводжувалося різким падінням тиражів - і не тільки окремих видань, а й сумарно по країні. Практично всі видання знаходилися у важкому економічному стані. Так, дані за 1996 р. показують, що лише чотири редакції місцевого рівня з майже 30 забезпечували себе та існували без дотацій з міського чи районного бюджетів. Решта дотації отримувала, і притому в значних обсягах, що сягали суми, еквівалентної 10 тис. доларів США для газети з разовим тиражем в 10 тис. примірників. Перехід від повного забезпечення редакцій всім необхідним, яке існувало при КПРС, до ринкових відносин з друкарнями, телерадіоцентрами, зв’язком, постачальниками паперу робили їх нерентабельними.

Невміння керівних кадрів старих компартійних та й нових демократичних газет оперувати в ринкових умовах прирікали всі видання. Неприбутковість газет та телерадіокомпаній (ТРК) ставила в порядок денний питання про державну фінансову підтримку української преси. Це було робити вкрай необхідно, щоб їх врятувати, - і водночас цього не можна було робити ні за яких умов задля збереження незалежності преси України.

Сподіване й очікуване процвітання на західний манер не відбулося. Причиною стала жорстока економічна криза, що вразила Україну, як тільки було скасовано всі грунтівні засади планово регульованої економіки та відпущено ціни. Крах ринку реклами - дрібний епізод цієї всеохоплюючої кризи, але саме він прирік українську пресу на жалюгідне жебрацтво та неприпустиму залежність від влади та грошей.

Здавалося, нічого гірше бозгрошів’я для головного редактора бути не може. Але виявилося, що може бути й гірше. Після беріївських катівень та брежнєвських психушок для непокірних редакторів і журналістів передбачена ще й критика кілерів. Кілька трагічних випадків - з редактором “Вечірньої Одеси” В. Деревянко або з луганським власкором “Киевских ведомостей” П. Шевченко та інших - показали, що ця прикра реалія теж прижилася в “арсеналі” сучасних методів керування пресою в Україні.

Вочевидь, замовники вбивств доводили кожним трагічним фіналом не стільки власну силу, скільки власне безсилля і неможливість переконати журналістів, купити їх чи залякати.

Ідейна криза теж виявилася важким випробуванням не тільки для колишніх комуністів, чия ідеологія зазнала такого нищівного удару, а й для націонал-демократів, їхніх головних опонентів. Здобута влада зобов’язувала брати на себе й відповідальність за хід історії, а це передбачало нагальну необхідність консолідувати суспільство на кількох головних напрямках. Масова свідомість, звикла до існування в межах однієї ідеології та до вживання згори спущених готових істин, відвикла випрацьовувати їх самотужки, вимагала силою власної інерції чогось такого ж масштабного й зрозумілого на кшталт будівництва комунізму.

Але такої єдиної ідеї в обстановці роздрібу й розбрату суспільству запропоновано не було.

Правобережна Україна, і особливо західні області, швидко й майже одностайно перемінили полярність та почали активно розробляти тему національного відродження, уславляючи імена Бандери, Мельника, Коновальця тощо. В цьому сказався історичний досвід регіону останніх століть, переважно аграрна економіка, як передбачала певну економічну незалежність від колишніх радянських республік.

Натомість лівобережна Україна, і в першу чергу Донбас, історично тяжіли до північного сусіда. Крупні підприємства великих міст, потужна промисловість вимагали для свого існування підтримки мільйонів зв’язків з суміжниками, постачальниками, сировинними базами в усіх колишніх радянських республіках. Історія створення промосковської Донецько-Криворізької республіки майже одночасно з ЗУНР в Галичині ясно показувала, що ці регіони здавна стояли спиною одне до одного. В умовах комуністичного приневолення думок і діянь це протиріччя було загнано вглиб, забрано з активу масової свідомості обох регіонів. Можливість вільно висловлювати думки раптово показала, що їхні прагнення драматичним чином не співпадають. Преса за новою звичкою насамперед висвітлювати болючі проблеми суспільства фактично роз’ятрювала цю проблему.

Після того, як до початку 1993 року виявилися перші наслідки історичного повороту 1991 року, реалії виявилися такими, що фактично країною правили, за дотепним визначенням преси, “старі партбюрократи, нові фінансові угрупування та племінні карпатські вожді”. Це підкріплювало розділеність, дезінтегрованість і політичного життя, і світу ЗМІ, і, відповідно, масової думки.

В обстановці ідейної невизначеності, викликаної крахом комуністичної ідеології, плюралізмом думок, відсутністю єдиної інтегруючої ідеї для всіх територій і верств населення частина преси почала інстинктивно тулитися до владних структур, друга свідомо від них віддалятися.

Однак обидві лишалися у вкрай скрутному економічному становищі: дедалі пустішали місцеві бюджети, на які розраховували перші - і все більше занепадав ринок реклами, на який покладали свої надії другі.

Стрімке кількісне зростання від 2263 назв газет у 1992 р. до понад 6 тисяч у 1998 році, від близько 70 ТРК до майже 850 у тих же роках та від менше сотні до 800 видавництв не означало ніякою мірою успіху: адже сумарно аудиторія друкованих ЗМІ зменшилась у 8-10 разів (згідно з тиражами видань), а “електронна преса” через брак кадрів для створення власного програмного продукту та нестачу грошей для придбання обладнання та високоякісних ліцензованих закордонних програм перебивалися довготривалими музичними “марафонами” та копіями нізькопробних американських фільмів, які за технічними параметрами взагалі неможливо було випускати в ефір. Місцеві студії ТБ фактично зайнялися перенесенням репертуарів відеосалонів на масову аудиторію.

Контент-аналіз змісту мікрофонних папок за 1992-1997 рр., проведений в Луганську Н. Каркачовою, дозволяє зробити кілька висновків щодо динаміки тематичного та організаційного розвитку на обласному державному радіомовленні. Так, перевищило 80 процентів ефірного часу в останній досліджуваний рік висвітлення життя лише обласного центру замість 55 і менше процентів у перші роки. До цього призвело зменшення кореспондентської сітки по області через нестачу коштів на утримання місцевих (міських, районних) редакцій радіомовлення. Відповідно стали занепадати теми сільського господарства, жанр радіоінформації, почали кількісно розбухати інтерв’ю як порівняно простіші в плані їхньої організації. Кількість критичних виступів радіожурналістів, і без того невисока на початку, впала майже до нуля. Натомість сильно зріс і без того чималий ефірний час виступів політичних діячів, депутатів, чиновників держапарату.

Вибухоподібне зростання кількості осередків преси вкрай загострило проблему кадрів. Ті люди, які, скориставшись наданим за законом правом, заснували власні видання чи ТРК, у більшості своїй не мали ні спеціальної освіти, ні досвіду творчої роботи в редакціях чи керування ними. Колишні вчителі, клубні працівники, у кращому випадку журналісти низових структур старої преси хоробро взяли на себе відповідальність за власні видання, студії - і швидко збанкрутували, якщо не фінансово, то професійно.

Найгіршими виявилися три їхніх невміння:

- політичне: будувати стосунки з владою,

- професійне: робити якісний, конкурентоспроможний продукт,

- наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосунки з наукою.

Решта помилок випливала з цього, поглиблюючи кризові явища.

Саме тому у ході відвертих дискусій у рамках програми “Таціс”, що тривали для керівників ЗМІ СНД від грудня 1994 р., їх учасники дійшли єдиної думки, що саме підготовка журналістів є одним з центральних моментів при подоланні спадщини надмірно централізованої держави - так званих “людських ресурсів” або “human resources”.

Найпершою причиною було те, що багато редакторів і непоганих, досвідчених журналістів виявилися неспроможними вистояти й перемогти в цілком нових умовах - у боротьбі з кризою та у конкурентному протистоянні. “Демократична Україна” втратила тираж від близько півмільйона в середині 1980-х, коли вона виходила як “Радянська Україна”, республіканське офіційне видання Верховної Ради УРСР, до 12 тисяч примірників.

“Літературна Україна” протягом перебудови була володаркою дум національно-демократичної опозиції та зуміла підняти на цій хвилі тираж до 200 тисяч. Через два роки після відновлення незалежності, за яку вона так безстрашно билася, лишилася з 45 тисячами читачів, і процес її занепаду тривав. А серед заслуг цієї газети невід’ємним є те, що саме вона в числі дуже небагатьох видань в дні путчу “ГКЧП” виступила проти небезпеки комуністичного реваншу та навіть закликала до громадянської непокори в разі перемоги “путчистів”. Цей приклад показує, наскільки безжалісними виявилися ті ринкові відносини, до яких закликали демократи, націонали, всі антикомуністи колишнього радянського планового суспільства.

Натомість виникли та швидко завоювали ринок, особливо молодіжний, еротичні видання, яких цнотлива історія української преси взагалі не знала до цього. “Лель”, “Лель-ревю”, “Пан + пані” та подібні, по-перше, нездатні конкурувати в цьому сегменті ринку з шикарними французькими та американськими виданнями, а по-друге, не вміють приховувати за наукоподібністю свої справжні цілі, як це робить російський “СПИД-Инфо”.

Позитивним в цілому слід вважати процес створення в Україні кількох десятків цілком конкурентоздатних газет, які зуміли подолати всі перешкоди та негаразди, зміцніли організаційно, фінансово і тепер оперують на ринку масової інформації як дійсні лідери. Початки цьому процесу дала газета “Посередник”, а потім з’явилися “Експрес-об’ява” (Київ, обсяг до 68 сторінок щономера), “Экспресс-клуб” (Луганськ, до 48 сторінок, тираж від 60 до 100 тис. екз., найвищий в області), “Событие” (Дніпродзержинськ) та інші. Спочатку вони існували як суто рекламні видання, а потім, переконавшись у власних можливостях, почали віддавати частину газетної площі (до чверті) висвітленню суспільно-політичного життя.

Україна пішла в 1995 році важким і довгим шляхом формування розгалуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ. На підтримку Київському інституту журналістики, Львівському факультету журналістики випустив перших спеціалістів у 1996 р. журфак у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділення в класичних державних університетах (Харків та Луганськ, 1995 р.) та недержавних вищих навчальних закладах (Симферополь, Донецьк, 1993 р.) тощо. Однак вся справа знаходиться тільки на самому початку, бракує професорсько-викладацьких кадрів, подекуди слабкою є матеріально-технічна база. На рівень видання наукової та методичної літератури на початок 1998 року з новими працями з історії, теорії та методики ЗМІ виходять вчені Києва, Львова та Луганська.

Рішення, закладені у підгрунтя створення нових осередків підготовки журналістів, дадуть реальні результати вже у наступному столітті. А тимчасом преса потерпає від засилля псевдожурналістів, які, працюючи в редакціях та виходячи на масову аудиторію, часто навіть не розуміють того, чого саме вони не розуміють.

Це - одна з причин того, що й досі високим лишається в Україні рейтинг російських телепрограм “ОРТ”, “РТР”, “ТВ-6”, “НТВ”. Справа тут не тільки в традиційній відданості аудиторії московським “телезіркам” та здавна улюбленим передачам. Українські програми, в тому числі багатьох обласних державних телерадіокомпаній, в творчому плані часто неконкурентоздатні і за дуже рідкими виключеннями несуть на собі печатку другосортності, необов’язковості. Створення спільних студій з європейським капіталом (“1+1”) та російським (“Інтер”) просунула справу, але не настільки, щоб вважати інформаційний простір України надійно захищеним вільним вибором самих глядачів.

Як справедливо наголошує дослідник сучасної української преси О. Чекмишев (Київ), нині справжня інформаційна небезпека загрожує Україні не стільки ззовні, скільки зсередини. Драматичні історії з закриттям у 1996-1998 рр. телепрограм “Вікна”, “Післямова”, “7 днів”, газети “Правда України” показують, що сили опору поступовому звільненню преси (тобто, врешті, демократизації суспільного життя й подальшому соціальному прогресу) не складають зброю.

Головна причина полягає в тому, що оновлена українська преса, вступивши в 1992-й рік впливовим чинником процесу демократизації суспільства, в наступні роки поволі почала втрачати позиції. Впливовим політичним силам вона стала заважати, а отже, за шекспірівським висловом, “мавр зробив свою справу - мавр може йти”. Як відомо, 75 процентів газет в Україні контролюється представниками державної виконавчої влади, а 80 процентів місцевої преси - посадовими особами (за підрахунками О. Чекмишева).

За таких умов дуже важко вести себе в соціальному процесі як рівноправний його суб’єкт.

Цьому “допомагає” й небездоганна в правовому й етичному відношеннях діяльність окремих журналістів, редакцій, численні випадки зловживання свободою слова з їхнього боку через нерозуміння суті цього поняття, невміння ним оперувати або через власну злу волю. Внаслідок цих помилок вони ще більше потрапляють у залежність до владних чи фінансових структур і повертаються до положення інструменту, “гвинтика” в чужих руках.

Найбільший поступ, у порівнянні з ідейним, організаційним та фінансово-матеріальним напрямками, проявився в світі ЗМІ у законотворчому процесі.

Непорушена цілина, що залишили в цій сфері комуністи, визначалася тим, що жодного закону не було прийнято в СРСР щодо преси. Всім керували постанови й рішення партії, прийняті або самостійно, або спільно з урядом, в разі, якщо вирішувалися проблеми фінансово-матеріального забезпечення ЗМІ. Найменший отвір, пробитий в цій непорушній стіні - горбачовський закон про засоби масової інформації - в лічені місяці розвалив не тільки світ компартійної преси, а й все старе суспільство.

Українському парламенту, уряду, а згодом президенту довелося розпочинати справу фактично з нуля, причому в обстановці вже існуючої кризи, яка швидко розвивалася в бік поглиблення.

Нині, оглядаючи зроблене спільними зусиллями у цій сфері, можна констатувати, що за станом на кінець 1997 року вже склався цілий правовий простір з розвиненою системою, що включала в себе:

- конституційні положення, зокрема статті 15, 34, 54, 85 та інші;

- 15 законів з численними додатками та поправками, і серед них чільні: “Про друковані засоби масової інформації (пресу)”, “Про телебачення та радіомовлення”, “Про інформацію”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про систему суспільного телебачення в Україні”, “Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про авторське право і суміжні права”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо;

- указів президента, таких, як “Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року” (1995 р.);

- постанов Верховної Ради - наприклад, “Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України” (1997 р.);

- постанов Кабінету міністрів, таких, як “Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів” (1997 р.) або “Про тарифи на розповсюдження періодичних видань” (1996 р.) та ін.;

- підзаконних актів Міністерства інформації, Міністерства праці тощо;

- рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, постанов пленумів Верховного суду, роз’яснення Вищого арбітражного суду тощо.

Разом з тим визначилися й нові проблеми у процесі розвою інформаційного права в Україні.

Перша з них зумовлена незавершеністю процесу законотворення. Все ще лишаються певні зони, що вимагають правового регулювання. Наприклад, закон встановив відповідальність за ненадання журналістам інформації посадовими особами - але міри цієї відповідальності не визначив. Частина положень юридичних актів носить скоріше характер рекомендацій чи побажань, аніж суворого й справедливого закону.

Друга визначена недосконалістю механізмів запровадження законів. По-перше, частина з них носить скоріше характер побажання, аніж правової норми, не передбачає санкцій за порушення.

По-друге, закон не встановив у ряді випадків механізму запровадження цих норм в життя. Яскравий приклад - зволікання з вже прийнятим Верховною Радою законом “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, який майже рік не застосовується в юридичній практиці через те, що для цього не вистачає політичної волі, фінансів, корпоративної солідарності самих журналістів.

Третьою проблемою є те, що впливовими чинниками лишаються юридичне невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, прикрі традиції нехтування законами, “телефонне право” та інші негативні й асоціальні явища, неприпустимі але й неуникненні під час побудови правового демократичного суспільства.

Саме ці явища спричиняють численні конфлікти й скандали в світі ЗМІ та навколо нього.

Отже, в кінці століття й тисячоліття сучасники можуть із різними почуттями визначити: незалежну Україну відновлено, українська преса стала на шлях цивілізованого розвитку. Тепер справа полягає в тому, щоб проголошене втілилося в реалії життя і в його адекватному відображенні в ЗМІ.