Суспільно-політичний та національний рух буковинських українців XIX початку XX ст.

КУЛЬТУРА. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ БУКОВИНСЬКИХ УКРАЇНЦІВ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

(РЕФЕРАТ)

План

1. Вступ

2. Розділ І. Суспільно-політичний та національний рух буковинських українців ХІХ – ХХ ст.

3. Розділ ІІ. Культура.

4. Висновок

5. Список використаних джерел та літератури

Вступ

Організований український рух на Буковині розпочався пізніше і розгортався спочатку повільніше, ніж у Східній Галичині чи на Наддніпрянщині. Суспільні прагнення українців вперше проявилися в революційні 1848-1849 рр. У цей час одне з чільних місць серед політичних проблем зайняло питання про адміністративний статус Буковини в рамках Австрійської імперії. У червні 1848 р. виник Буковинський комітет. Протягом 50-х років XIX ст. проявів українського руху в краї майже не спостерігалося. У Чернівцях відбулися установчі збо­ри першого українсько­го культурно-освітнього товариства «Руська Бесіда». Започатковано видання першої української газети в краї — «Буковинська Зоря», почала виходити перша українська політична газета «Буковина». У 90-х роках XIX ст. суспільно-політична боротьба не тільки не вщухла, а навпаки, навіть загострилася з новою силою. Новим явищем в суспільному житті краю кінця ХГХ ст. стало розширення громадсько-політичної, культурницької роботи серед селян на місцях. Бурхливий розвиток молодіжних спортивно-пожежних товариств - «Січей».

У перші роки прилучення Буковини до Австрії, в умовах просвітницького абсолютизму Марії-Терезії та Йосифа II, робляться спроби покращити стан освіти в краї. На Буковину поширено закон про обов’язкове навчан­ня, починають відкриватися нові школи.

Школу відділено від церкви і підпорядковано крайовій шкільній раді та міністерству культів і освіти. Вводиться обов’язкове 7-річне навчання дітей Визначним явищем в науково-освітньому житті Буковини стало відкриття Чернівецького університету у 1875 р. Засновником нової української літератури в краї став Ю. Федькович. Він першим почав писати розмовною українською мовою. Найвідомішою письменницею Буковини на рубежі ХІХ-ХХ ст. стала Ольга Кобилянська. Широко розгорнули діяльність мистецькі товариства Буковини. Розвиток образотворчого мистецтва на Буковині пов’язаний з іменами Ю. Пігуляка та М. Івасюка.

Розділ І. Суспільно-політичний та національний рух буковинських українців ХІХ – ХХ ст.

Організований український рух на Буковині розпочався пізніше і розгортався спочатку повільніше, ніж у Східній Галичині чи на Наддніпрянщині. У часи приєднання краю до Австрії та в наступні десятиліття українці не мали достатньої кількості свідомих і активних лідерів, які б змогли очолити боротьбу за національні інтереси. Основна маса українців — селяни, була неорганізованою і здебільшого неписьмен­ною, української інтелігенції, буржуазії, великих землевласників, тих, хто в будь-якому народі складає національну еліту, було дуже мало. Стійкими і прогресуючими залишались процеси румунізації та онімечення. Чимало письменних та заможних людей зрікалися рідної мови, традицій, забували своє етнічне коріння. Ситуація складалася для українців надзвичайно несприятливою, справа йшла взагалі про існування українців на Буковині як окремої етнічної спільності. Однак вкотре у народу знайшлися сили, щоб протистояти згубним процесам денаціоналізації. Суспільні прагнення українців вперше проявилися в революційні 1848-1849 рр. Під час виборів до австрійського рейхстагу, які власті оголосили під тиском революційних подій, з восьми депутатів від Буко­вини обрано п’ятьох українців. На засіданнях парламенту вони разом з депутатами від Галичини відстоювали не тільки соціально-економічні вимоги, але й виступали на захист української мови, добивалися розши­рення національних прав українців.

У цей час одне з чільних місць серед політичних проблем зайняло питання про адміністративний статус Буковини в рамках Австрійської імперії. У червні 1848 р. виник Буковинський комітет, засновниками якого стали румунські і вірменські бояри, верхівка православного духо­венства, деякі німецькі політики. Цей комітет склав петицію до австрійського імператора з 12 пунктів. У ній містилася вимога створення національних шкіл, введення національних мов в державних установах, забезпечення рівноправності усіх народів краю. Та головним було праг­нення обгрунтувати необхідність відокремлення Буковини від Галичини, творення буковинського крайового самоврядування. Більша частина українців небезпідставно вбачала в цьому небезпеку посилення румунсь­кого та німецького панування в краї і поставилася до ідеї відокремлення негативно. 15 грудня 1848 р. українські депутати рейхстагу Василь Моргоч, Іван Доленчук, Юрій Тиміш, Василь Кирстя подали клопотання нл ім’я імператора про залишення Буковини в складі Галичини. На підтримку цієї вимоги численні петиції подавали сільські громади Буковини. В одній з них, зокрема, зазначалося: «Прохання про об’єднання Буковини з русинською Галичиною витікає з серця народу. Внаслідок давніх торговельних зв’язків за русинських князів Буковина і Галичина входили до однієї держави, їх не розділяли природні й державні кордо­ни». Безмовно, широке обговорення питання про збереження адміністративної єдності Буковини з Галичиною сприяло пробудженню елементів національної свідомості. Однак у 1849 р. революцію придуше­но, а Буковину відокремлено від Галичини. В краї так і не змогли організувати комітетів Головної Руської Ради.

Протягом 50-х років XIX ст. проявів українського руху в краї майже не спостерігалося. Але деякі позитивні зрушення все ж мали місце. Зокрема, збільшується кількість священиків з числа українців як наслідок політики єпископа Євгенія Гакмана, дещо зросла кількість народних шкіл, розширюється вживання української мови в освітніх закладах, посилюється проникнення національних ідей з Галичини та Наддніпрянської України.

На початку 60-х років XIX ст. після реорганізації політичного устрою, Австрії й переходу до конституційної форми правління створюються більш сприятливі умови для розвитку суспільного руху. Поступово боротьба за самоутвердження українства охопила усі сфери життя — політику, економіку, культуру, перетворившись у потужний і багатогран­ний процес національного відродження. Зачинателями цього процесу з початку 60-х років виступили видатні українські письменники та культурні діячі Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Вони першими почали друкувати свої твори народною українською мовою, звертатись до життя простих селян. У даному випадку головне значення мала не стільки конкретна суспільна діяльність письменників, як те, що їхні твори стали своєрідним символом боротьби за національне відродження, взірцем для всіх, хто не мислив себе без народу. Не випадково, коли на початку 60-х років студент Чернівецької духовної семінарії Антон Кобилянський виступив з палким памфлетом «Слово на слово до редактора «Слова», в якому засуджував штучну і незрозумілу мову львівської газети, як зразок справжніх творів він помістив поезії Ю. Федьковича.

У 60-х роках XIX ст. на Буковині стихійно починають формуватися два підходи до вирішення національних проблем. Частина інтелігенції відстоювала ідею єдності українців Буковини, Галичини, Закарпаття та Наддніпрянщини як одного народу зі своєю мовою, звичаями, історією, їх називали молодорусинами, або народовцями. Інші слідом за галицьки­ми старорусинами та їхньою газетою «Слово» все більше схилялися до віри в єдиний російський народ від Карпат до Камчатки, а свою мову вважали лише одним із діалектів великоросійської.

Спочатку, щоправда, ці розбіжності у поглядах не мали гострого характеру і стосувалися, у першу чергу, питань, якою мовою друкувати книги і газети: мовою, якою розмовляє простий народ, чи окремим «язичієм», яке, на думку старорусинів, повинно було стати мовою освічених людей і наближатися до російської. Чимало було таких, що в одних випадках поділяли погляди старорусинів, в інших — народовців, або ще простіше, в залежності від того, з ким мали справу, погоджувалися то з першими, то з другими.

У 1864 р. вперше на Буковині група семінаристів та старшокласників гімназії публічно вшанували пам’ять Т. Шевченка панахидою у церкві св. Параскеви. У ній взяли участь як православні, так і греко-католики.

Декілька разів у 60-х роках XIX ст. обговорювалося питання про видання української газети. Так, уже в 1863 р. Ю. Федькович писав Данилу Танячкевичу: «.... а нарешті прийшло до того, ци би не могла на нашій Буковині одна руска часопись, от наприклад, як «Вечорниці» виходити. Прохвесор Найбавер казав, що він би міг зараз концесію дістати, сли би я ся редактором тоі часописи обібрав». На жаль, цей проект так і не був реалізований у 60-х роках. Однак показово, що Ю. Федькович орієнтувався саме на народовську газету «Вечорниці», а не на досить поширені тоді старорусинські видання.

На кінець 60-х років українська громадськість на Буковині достатньо визріла, щоб перейти до нового етапу в своєму розвитку — створення культурно-освітніх та політичних товариств, навколо яких можна було б гуртуватися і займатися просвітницькою та організаторською роботою Остаточний поштовх до цього подано з боку єпископа Є.Гакмана, який мав гострі суперечки з румунським духовенством і намагався протиставити йому український суспільний рух. 14 (26) січня 1869 р. у Чернівцях відбулися установчі збо­ри першого українсько­го культурно-освітнього товариства «Руська Бесіда». Наступного року засновано політич­не товариство «Руська Рада». їх очолив проповідник з Чернівців Василь Продай. До складу цих пер­ших організацій ввійшли як українофіли-народовці, так і старорусини, була значна частина тих, хто вороже ставився до греко-католиків з Галичини і схилявся до ідей автохтонства, тобто відстоював думку, що в буковинських справах повинні все вирішувати тільки православні буковинці. Такі ідеї значною мірою також підігрівалися деякими румунськими лідерами. Не дивно, що з самого початку існування українські товариства роздирали суперечки, які, звичайно ж, ослабляли українство, але разом з тим вели до кристалізації найважливіших політичних концепцій в національному русі.

Уже на других зборах виділу (комітету) «Руської Бесіди» розгорілися дискусії про те, яким правописом друкувати українські видання. Більшість становили старорусини, відстоюючи етимологію. Протягом 70-х рр. вони, як правило, домінували в суспільних справах. Народовські позиції в «Руській Бесіді» цього часу відстоювали С. Воробкевич, Іван Турчманович, Максим Михаляк та ін. Декілька разів суперечки у «Руській Бесіді» набирали гострих форм, а в 1878 р. вони навіть закінчилися виходом усіх галичан з товариства. Однак чимало було і позитивної роботи. «Руська Бесіда» неухильно проводила лінію на розширення вживання української мови в школах, добивалася, щоб в українських місцевостях посада учителів займали ті, хто володіє українською мовою, вимагала відкриття українських гімназій та розширення кафедри української мови й літератури на філософському факультеті університету, займалася виданням українських підручників для шкіл, художньої та науково-популярної літератури. Члени «Руської Бесіди» і «Руської Ради» активно протистояли проявам румунізації, добиваючись справедливого вирішення проблем міжнаціональних стосунків. У 1870 р. започатковано видання першої української газети в краї — «Буковинська Зоря». Вона друкувалася переважно «язичієм», то ж не могла мати значної популярності серед простих людей. Тільки 16 чисел газети побачили світ. Однак факт появи україномовної преси мав не менше значення, ніж створення першого товариства. У 70-х — на початку 80-х років робилися спроби видавати й інші газети, які також досить швидко терпіли невдачу, в першу чергу, через незрозумілу мову.

Значний вплив на поширення промосковських настроїв в українському середовищі справляло російське консульство у Чернівцях. Через цей канал «Руська Бесіда» отримувала з Росії гроші, книги, газети, направ­ляла молодь на навчання в Росію. Звичайно, не задарма. Російський консул Дмитрій Кіра-Дінжан, наприклад, у 70-х роках XIX ст. вимагав від керівництва «Руської Бесіди» всіма засобами пробуджувати у членів товариства бажання до вивчення великоросійської мови шляхом читання книг історичного і літературного змісту, газет, журналів, подавати звіт про дії товариства і про його кошти щонайменше двічі на рік тощо. Особливу увагу російський консул приділяв роботі з молоддю. Не без його участі виникло таємне товариство гімназистів «Согласіє», яке прагнуло протистояти процесам румунізації в гімназії, але під впливом російських рублів все більше збивалося з народної справи на проросійські настрої. Цим тенденціям намагалося протистояти інше товариство гімназистів «Братній Союз», яке виділилося з «Согласія» і стояло на народовських позиціях. Але найбільше значення для розвитку національного руху серед молоді мало заснування у 1875 р. першого студентського товариства «Союз». У статуті зазначалося, що метою товариства є «об’єднання усіх руських академіків (тобто українських студентів новозаснованого у Чернівцях університету) для товарись­кого життя, наукового вдосконалення, підтримування любові до всього, що руське, допомагати один одному матеріально і морально». «Союз» активно співпрацював з «Руською Бесідою», підтримуючи усі починання останньої в національних справах.

З кінця 70-х років старорусинство Буковини переживало кризу. Погляди, пропаговані цією течією, не могли захопити широкі народні маси, не сприяли розгортанню реальної суспільної праці. Не мали вони і яскравих лідерів, які б могли пожвавити рух. Зате серед народовців з’являється ціла плеяда молодих, талановитих громадських діячів, політиків, просвітителів, зокрема таких, як Омелян Попович, Єротей Пігуляк, пізніше Степан Смаль-Стоцький та інші. Вони повели активну боротьбу в українських товариствах, відстоюючи народовські позиції, реломним став 1884 рік, коли на загальних зборах «Руської Бесіди» старорусини не змогли провести до виділу (комітету) своїх кандидатів і на знак протесту взагалі покинули товариство. Головою «Руської Бесіди» став Єротей Пігуляк. Зміцнили свої позиції народовці і в «Руській Раді» та «Союзі».

Наслідком зміни співвідношення політичних сил стало значне пож­вавлення суспільно політичного руху українців. З 1 січня 1885 р. почала виходити перша українська політична газета «Буковина». На редактор­ство нею запрошено Ю.Федьковича. Досить швидко газета стала впливо­вим чинником в суспільному житті не тільки Буковини, але й сусідньої Галичини. Відомою вона була і на Наддніпрянській Україні. На її сторінках послідовно відстоювалися національні інтереси українців, велася безкомпромісна боротьба з проявами румунізації та онімечення, давалася відсіч москвофільству, автохтонству, а пізніше — й радикалам та соціал-демократам. У другій половині 80-х — на початку 90-х років за поданням професорів Чернівецького університету С. Смаль-Стоцького та Теодора Гартнера на Буковині жваво обговорювалося питання про
український правопис у школах. У результаті активних дій народовців, а ця боротьба охопила й Галичину, у 1893 р. було прийнято рішення про введення фонетичного правопису в навчальних закладах. Це був відчутний удар по москвофілах, який значно послабив їхній вплив на систему освіти.

По-новому і з більшою сумлінністю підійшли в цей час народовці до передвиборної кампанії до буковинського сейму. Слід зазначити, що протягом перших тридцяти років існування цієї інституції українці не впливали на прийняття рішень в ній. Усім заправляли румунські бояри. Якщо від селянської курії й обиралися депутати — українці, а таке мало місце декілька разів, то якоїсь активної участі, а тим більше впливу на прийняття рішень через свою непідготовленість вони не мали. Тільки у 1890 р. після відповідно проведеної передвиборної кампанії до буковинського сейму було обрано справді активних політичних діячів — Єротея Пігуляка, Івана Тимінського, Василя Воляна. У 1892 р. депутатом став також професор С. Смаль-Стоцький. Тепер вже не було жодної сесії буковинського сейму, на якій не піднімалися б життєво важливі для українців проблеми. Велику роль в організації успішних виборів відіграло політичне товариство «Руська Рада», яке після свого утворення довгий час майже бездіяло. В другій половині 80-х років товариство поступово переходить на народовські позиції. У 1891 р. його очолив С. Смаль-Стоцький. В грудні 1892 р. він виступив з програмою діяльності товариства, яка була опублікована в газеті «Буковина» під назвою «В чім наша сила». Цим С.Смаль-Стоцький. започатковано спробу реорганізувати ідейно та організаційно розплив­часте народовство в міцну політичну партію. Чисельність товариства швидко зростала і досягла понад 300 осіб. Воно активно виступає на захист політичних прав українців краю. В цей же час С. Смаль-Стоцький прагне теоретично обгрунтувати народовську доктрину. Найбільш повно це зроблено ним у серії газетних статей під назвою «Реальна політика». На чільне місце народовської програми ставилася національна ідея, яка повинна була усіх об’єднати та надихнути на активні дії. Передбачалася широка програма дій для втілення національної ідеї в життя, в першу чергу, в сфері культурного відродження, виховання, захисту від експансії з боку інших націй. Менша увага приділялася соціально-економічним проблемам, хоча й зазначалася необхідність зробити українських селян заможними і економічно незалежними. Велика роль у здійсненні постав­лених суспільно-політичних завдань відводилася інтелігенції, яка по­винна була не тільки виступати організуючою силою в здійсненні програми, але й нести повну відповідальність за успіх дій. Хоча в організаційному та ідейному плані народовці зробили значний крок вперед, партії в повному розумінні цього слова в той час створити не вдалося. «Руська Рада» діяла нерегулярно, то активізовуючись, то майже повністю завмираючи, не вистачало людей національно свідомих, та й самі лідери не завжди достатньо розуміли завдання, що стояли перед ними.

У 90-х роках XIX ст. суспільно-політична боротьба не тільки не вщухла, а навпаки, навіть загострилася з новою силою. Після деякого замішання, пов’язаного з поразкою у 1884 р., починають відроджуватися проросійські рухи. Але тепер вони уже суттєво відрізнялися від колишнього старорусинства, перетворившись у агресивно настроєних москвофілів. Якщо старорусини визнавали певну самобутність населення Східної Галичини та Північної Буковини, особливість їхньої мови, то москвофіли все це повністю відкинули, без усякого вагання проповідуючи ідеї «єдиного русского народа» та переходячи повністю на російську мову.

Натхненником відродження москвофільства виступив уродженець Буковини Григорій Купчанко. У 1888 р. він розпочинає видавати у Відні газету «Русска Правда», яка повністю присвячувалася буковинським справам і пояснювала їх у москвофільському дусі. Незабаром у Чернівцях засновується студентська організація «Буковина», члени якої навіть носили нагрудні стрічки кольорів російського прапора (біло-синьо-червоні). Через декілька років москвофіли організували політичні товариства «Народная Рада» і «Вижницко-Путиловская Рада», студентське товарис­тво «Карпати», а також «Общество церковних певцов на Буковине», «Общество русских женщин на Буковине», «Русско-православный Народный Дом» тощо. По містах і селах, у своїх газетах «Православная Буковина» і «Буковински Відомосте» вони повели шалений наступ на народовців, прагнучи привернути на свій бік широкі верстви селянства та інтелігенції. Ситуація для народовців ускладнювалася тим, що серед українських депутатів буковинського сейму стався розкол. Іван Тимінський не без втручання румунських політиків заявив про свій розрив з Є.Пігуляком і С. Смаль-Стоцьким. У брошурці «Руске питання на Буковині, обговорив православний русин» він оголосив про створення окремої партії, яка б стояла поміж народовцями і москвофілами, захища­ла інтереси автохтонного населення Буковини. Гаслами цієї партії прого­лошувалися: «Буковина для буковинців» та «православна солідарність». Хоча окремої партії Іван Тимінський створити так і не зміг, бо ідеї автохтонства в той час були мало популярні, своєю розкольницькою діяльністю він значно зміцнив позиції москвофілів.

Новим явищем в суспільному житті краю кінця ХГХ ст. стало розширення громадсько-політичної, культурницької роботи серед селян на місцях. Цьому сприяло створення широкої мережі сільських читалень під егідою «Руської Бесіди», які мали не тільки просвітницьке, але й пуспільно-політичне значення. Перша така читальня була організована у 1880 р. у с. Раранча (нині — Рідківці). Регулярними з 90-х років стали народні віча. На них депутати, політики, просвітні, суспільні, культурні діячі зустрічалися з селянами, звітували про виконану роботу, обговорювали наболілі питання життя. Чимало в організації віч було показного, формального, однак саме через них активніші селяни мали змогу втягуватися в політичне життя, ставати причетними до розгляду суспільних питань.

Велику увагу народовці приділяли організації різних кооперативних товариств. Серед них найбільше поширення отримали так звані райфайзенські каси, які зосереджували вільні селянські капітали і забезпечували порівняно дешевий кредит. Головна мета, яку переслі­дували при цьому народовці, — вирвати селян з рук лихварів, розширити їхні економічні можливості.

Не припиняли в цей час народовці боротьби з румунізацією та засиллям румунських бояр у буковинському сеймі. В цій боротьбі вони блокувалися з німецькими лібералами, євреями, вірмено-поляками і вимагали провести ряд реформ демократичного характеру. Вибори до буковинського сейму 1898 р. зберегли приблизно попередню розстановку сил. Відомі вони тим, що з них, ставши депутатом, починав свою політичну кар’єру ще один відомий згодом лідер українського суспільного руху Микола Василько. Був він представником давнього українського буковинського аристократичного роду, більша частина якого зрумунщилася. Виховувався в престижному віденському навчальному закладі «Терезіанум» і мав значні зв’язки у вищих владних структурах Австро-Угорщини. Спочатку М.Василько пристав до москвофілів і називав себе консервативним русином. Однак досить часто у сеймі він виступав разом з народовцями, викликаючи незадоволення москвофільського керівництва. Остаточно на.народовські позиції М.Василько перейшов у 1902 р. під час Парламентської кризи, чим значно посилив позиції народовськоі суспільної течії, особливо у віденському парламенті.

На початок XX ст. в Австро-Угорській імперії значно активізується суспільно-політичне життя. На різних рівнях влади загострюються супе­речки про можливе реформування державного устрою, виникають незнані раніше політичні об’єднання, виділяються нові лідери зі своїм баченням кирішення проблем. Така ситуація спостерігалася і на Буковині. Політичною сенсацією 1903 р. у краї стало утворення нового сеймового клубу, який отримав назву «Вільнодумний союз». Ініціаторами його заснування стали М. Василько, лідер румунських націонал-демократін Аурел Ончул та лідер єврейської сіоністської партії Бенно Штраухер. Пізніше до них приєдналися німецькі і єврейські депутати. «Вільнодумниіі союз» по-новому підійшов до проблем краю. Його члени заявили, що на перше місце ставлять вимогу покращення соціально-економічного стано вища в краї, розширення політичних прав народних мас, будуть добива тися задоволення національних потреб усіх народів, що населяють Буковину. Чергові вибори 1904 р. до буковинського сейму «Вільнодумний союз» проводив за спільною виборчою програмою і добився разючих успіхів. В усіх шести виборчих округах, де народовці висували своїх кандидатів, вони отримали перемогу. Всього «вільнодумні» мали в новому сеймі 17 мандатів, тобто тверду більшість. Скориставшись такою розстановкою сил, вони за час сеймової сесії восени 1904 р. прийняли рял важливих рішень. Зокрема, про підвищення заробітної платні учителям, про реформу виборчого закону до сейму, про реорганізацію громадського самоврядування, про заснування Буковинського крайового банку та ін. В цілому ці рішення були спрямовані на ліквідацію залишків феодалізму, що протягом десятиліть штучно зберігалися боярською клікою, яка мала більшість у сеймі. Вони означали дальший поступ Буковини по шляху розвитку ринкових відносин та забезпечення демократичних прав громадян. Щоправда, затвердження цих проектів імператором затягувалош аж до 1910 р. і здійснено із значними змінами. Але основна лінія залишалася та ж сама.

«Вільнодумний союз», незважаючи на показну згуртованість та ідейт єдність, проіснував недовго. Уже в 1905 р. внаслідок внутрішніх суперечок між його українськими і румунськими членами він розпався, породивши нову хвилю міжнаціонального протистояння в газетах, сеймі, товариствах. Така ситуація примусила народовських лідерів знов повенутися до ідеї партійного об’єднання, яке б включало політиків, інтелігенцію, селянські маси і було б міцною опорою для депутатів. 12 листопада 1905 р. у Чернівцях скликано Національну Раду, на яку прибули представники усіх українських товариств краю, депутати буковинського сейму та австрійського парламенту. На цих зборах затвердили документи, які й знаменували організаційне оформлення народовства у партію. Офіційно її називали «Національна Рада русинів на Буковині», а неофіційно — національно-демократична партія, мабуть, цим підкреслюючи ідейну спільність з подібною ж партією у Галичині. Керівним органом організації проголошувався Крайовий комітет з 15 членів, у повітах — повітові комітети і найнижчі ланки-відділення на місцях. Великий крок вперед зроблено в обгрунтуванні програмних поло­жень. Виділено 4 головних напрямки: в справах національних, держав­но-політичних, економічних і культурних. Обґрунтовуючи національні вимоги в галузі освіти, релігії, державному управлінні, програма наго­лошувала, що таке ж право визнається і за іншими націями, які проживають у краї. В державно-політичних справах на перше місце ставилися вимоги запровадження загального, рівного і прямого виборчо­го права при таємності голосування, введення широких демократичних свобод, посилення відповідальності урядовців за свої дії перед громадя­нами. Найбільше місця у програмі приділялося економічним справам. У цьому розділі висувалося завдання розвивати спілковий рух, розширю­вати різними доступ­ними способами селянське землеволо­діння та культуру зем­леробства, ввести за­гальний прогресивний податок і скасувати усілякі інші прямі та непрямі податки, доби­ватися покращення охорони прав працюю­чих, створення безплат­них бюро з працевлаш­тування, агрономічних та промислових шкіл, скорочення терміну військової служби та ін. В галузі культури передбачалося добиватися безплатного навчання у школах та розширення мережі шкіл з українсь­кою мовою викладання. Менш чітко розроблено тактику партії. Вказувалося, що провідна підстава організації — «поступ». Наголошувалося, щоб поміщиків і панів не дратувати даремно, а діяти спільними, добре організованими силами.

Остаточно створення національно-демократичної партії завершено 2 січня 1906 р. Головою її обрано судового радника Володимира Филиповича. Окремого друкованого органу для партії не створювали, використовуючи в разі необхідності газети «Буковина» та «Руська Рада». «Національна Рада» неодноразово проголошувала, що буде прагнути єднати усіх українців Буковини. Однак на цей час диференціація в українських суспільних силах зайшла далеко. Уже в 1906 р. в «Національній Раді» сформувалося ліве крило на чолі з адвокатом Теодотом Галіпом, яке в червні наступного року проголосило утворення Радикальної партії. Її друкованими органами були газети «Народна справа» та «Громадянин». У програмі партії, яка частково була опублікована у 1909 р., наголошувалося, що визволення українського народу пов’язується з широкими соціально-економічними перетворення­ми, встановленням соціалізму. Передбачалося добиватися таких реформ, які б обмежували визиск праці робітника, покращували його економічне становище, усували усілякі привілеї класів, забезпечували власність працюючих на землю та засоби виробництва, збільшували вплив працю­ючих мас на політичні процеси, надавали самоуправління українцям і всім політично поневоленим народам тощо. Відомими діячами партії, крім вже названого Т.Галіпа, були Юрій Сербинюк, Ілько та Остап Поповичі, Наполеон Бігарій та ін. Радикали досить гостро полемізували з народовцями у своїх газетах, але у найважливіших справах, зокрема під час виборів, на засіданнях буковинського сейму, у боротьбі з московофілами ці партії, як правило, виступали разом.

Майже одночасно з Радикальною на Буковині сформувалася Українська соціал-демократична партія. Її лідерами були Осип Безпалко, Микола Гаврищук, Кость Кракалія та ін., офіційним періодичним органом — тижневик «Борба».Партія виступала під гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і наголошувала, що опирається на робітників. Соціал-демок­рати гостро критикували інші партії за лояльність до офіційних властей, вимагали кардинальних перемін у суспільстві, проповідували окремі ідеї марксизму. Однак більшість гасел соціал-демократів були незрозумілими для селян, а робітників-українців на Буковині було небагато.

У перший рік свого існування народовська «Національна Рада» діяла ініціативно, вела за собою значну частину політично активного українського населення. У центрі уваги протягом 1906 р. було питання про реформу виборчого закону до австрійського парламенту. Під керівництвом «Національної Ради» по селах і містечках Буковини скликалися численні віча, на яких приймалися резолюції на підтримку введення загального прямого рівного виборчого права, солідарності з революційною боротьбою своїх братів на Наддніпрянщині. У 1907 р. проведено вибори за новим виборчим законом, які стали новим успіхом народовців. Вони перемогли в усіх українських виборчих округах. Вперше після 1848 р. українці обрали 5 депутатів до парламенту.

Однак внутрішні суперечки у «Національній Раді» продовжували посилюватися. У липні 1907 р. В. Филипович офіційно оголосив, що складає повноваження голови. Фактично після цього «Національна Рада» не подавала помітних ознак життя.

Щоб якось врятувати становище, на початку 1908 р. створено комітет для організаційного відродження партії. У березні цього ж року ним опубліковано відозву до всіх українців на Буковині та «Начерк організації української поступової партії». В цих документах народовська концепція партії отримала дальший розвиток. Наголошувалося, що відтепер це буде українська поступова партія Буковини. Пропонована програма майже повністю повторювала головні вимоги «Національної Ради». Окремо наголошувалося, що партія буде боротися за національну автономію і щільність українців у межах Австро-Угорщини. Зате статутні норми було добре впорядковано і значно розвинено. Про тактику партії не говорилося нічого. Не офіційним лідером партії вважали О. Поповича. Однак протя­гом 1908 — першої половини 1909 р. так і не було скликано установчих зборів партії, не створено її керівних органів. Цим скористався інший лідер народовства С.Смаль-Стоцький. З його ініціативи восени 1909 р. відроджується політичне товариство «Руська Рада»,тепер уже із статусом мужицької партії. Спроби завершити організаційне оформлення посту­пової партії нічого не дали, і в лютому 1910 р. обидві партії злилися під назвою «Руська Рада». Наслідком таких партійних пертурбацій стало припинення видання найстарішої української політичної газети «Букови­на», про яку нікому було піклуватися. Органом «Руської Ради» стала гпзета «Народний Голос».

Однак і ця партія проіснувала недовго. Після краху «Селянської каси» І розриву між С.Смаль-Стоцьким та М.Васильком у 1912 р. «Руська Рада» перестала існувати. На її місце прихильники М.Василька почали створювати національно-демократичну партію, а їхні опоненти оголосили про заснування «Української народної партії». Друкованими органами перших були газети «Народний Голос» і «Нова Буковина», а останні групувалися навколо газети «Україна». Обидві партії залишалися у стадії ормування аж до Першої світової війни.

У 1911р. відбулися останні вибори до буковинського сейму. Проводи­лися вони на основі національних курій. Із 17 обраних українських депутатів 15 були народовцями, по одному від соціал-демократів і радикалів. Москвофіли на виборах потерпіли цілковиту поразку. Частину їхніх організацій ще перед виборами у 1910 р. було закрито австрійськими мастями як антидержавні. Своїми відкрито промосковськими настроя­ми дискредитували вони себе і перед широкими народними масами.

Головна суспільна сила українців — народовці, незважаючи на численні пертурбації та внутрішні суперечки, на початку XX ст. посилю­вали роботу серед селян. Продовжувалося створення читалень. Напередодні Першої світової війни вони були організовані майже у кожному українському селі. Гостро ставилися питання про відкриття українським гімназій та інших середніх навчальних закладів, про поділ православної дієцезії на українську і румунську, про забезпечення ведення діловодства в державних установах українською мовою. Зростала кількість селянсь ких кас та інших економічних товариств на селі. У 1903 р. засновано союз хліборобських спілок на Буковині «Селянська каса» (голова С.Смаль-Стоцький), яка об’єднувала капітали місцевих кооперативних спілок і таким чином могла надавати ефективнішу економічну допомогу селянам. Ще раніше, у 1896 р., утворилась кредитна спілка «Руська каса», а у 1911 р. — страхова компанія «Карпатія». Зосередивши чималі фінанси, ці установи справляли суттєвий вплив на економічне життя. Однак у 1911 році ревізія у «Селянській касі» виявила значну недостачу. причина такого невідрадного становища зумовлювалась обставинами, в які були поставлені селянські фінансові установи австрійськими властями. Щоб якось конкурувати з приватними закладами, вони були змушені проводити різні фінансові операції, для яких не мали ні достатніх коштів,ні досвіду,ні зв’язків у державних органах. Крім того, частині керівництва «Селянської каси» виявилась нечистою на руку, користувалась коштами у власних інтересах. Крах «Селянської каси» певною мірою затримав розвиток кооперації на селі, однак не міг зупинити цього прогресивного процесу.

Важливим явищем в суспільному житті українців початку XX ст. стан бурхливий розвиток молодіжних спортивно-пожежних товариств - «Січей». Перша «Січ» на Буковині виникла в Кіцмані у 1902 р. Особливії велику увагу організації «Січей» приділяли радикали, які намагалися повністю підпорядковувати собі ці організації. Учасники «Січей» займалися гімнастичними вправами, стройовою підготовкою, навчалися гасити пожежі. Але поряд з цим січовики проводили велику пропагандистську роботу по селах, намагалися навертати молодь до суспільної діяльності. Для координації дій місцевих «Січей» у 1904 р. засновано центральний керівний орган «Союз січей на Буковині», якому підпорядковувалися окружні союзи у Вашківцях, Вижниці, Глибоці, Кіцмані, Садгорі. На кінець 1910 р. «Січі» було відкрито більше ніж у 110 селах краю. У 1910 році січовики провели масове свято у Чернівцях, демонструючи відмінну виправку. Цей захід справив значне враження на буковинців. Антиукраїнські сили намагалися всіляко дискредитувати січовий рух, зобразити його антидержавним і навіть екстремістським.

Велику суспільну та національно-виховну роботу на початку XX ст. продовжували проводити культурно-просвітні товариства. Крім «Руської Бесіди», яка залишалася центральним українським товариством, маючи 8 філій та понад 120 читалень на місцях, значну діяльність розгорнуло товариство «Руський Народний Дім». Воно було засноване ще у 1884 р. У 1887 р. для товариства куплено будинок, і з цього часу більшість українських інституцій знаходили в ньому пристанище. При «Народному Домі» для незаможних українських дітей відкрито «Бурсу ім. Ю. Федьковича». Для згуртування українського учительства у 1887 р. засновано товариство «Руська школа». Головна мета його полягала в розвитку і підтримці українських шкіл, сприянні домашньому вихован­ню на основі рідної української мови, наданні членам допомоги як моральної, так і матеріальної. Досить швидко товариство розрослося, створивши філії на місцях. Однак на початку XX ст. робиться спроба вийти за рамки вузьких фахових інтересів, перетворити учительство у впливовий чинник суспільного життя. Зумовлювалося це, в першу чергу, швидким кількісним зростанням українських вчителів, незадоволенням своїм матеріальним та правовим становищем. Гострі дебати на сторінках преси викликало питання підвищення учительської платні. Для вирішення проблем працівників шкіл у 1906 р. утворено «Екзекутивний комітет українського учительства на Буковині». Періодичними органами учи­тельських організацій були газети «Промінь» та «Каменярі». Поступово учительство стало в опозицію щодо існуючих політичних порядків. Особливе незадоволення у них викликала надмірна концентрація влади руках небагатьох лідерів, переважно депутатів буковинського сейму і австтрійського парламенту. Така система склалася ще у 90-х роках XIX ст., коли не вистачало достатньо свідомих людей, однак після «Вільнодумного оюзу», який сколихнув широкі маси, такі відносини уже виглядали як кронізм. Учительство прагнуло виставляти своїх кандидатів під час зборів, добивалося демократизації суспільних процесів, вимагало залучення до керівництва національним рухом нових енергійних лідерів. Активізація учительства позитивно позначалася на суспільних процесах краї. Однак слід зазначити, що саме серед частини учителів були найбільш поширені ідеї автохтонства, які з новою силою почали оширюватися на Буковині на початку XX ст. В значній мірі відродженню автоохтонства сприяла діяльність і деяких румунських політиків. Крім учительських, виникають і інші станові організації. Інтереси українських ремісників відстоювали товариства «Зоря», «Поміч», обітників — «Праця», православних священиків —«Товариство руських православних священиків на Буковині», жінок —«Жіноча громада» тощо.

Значну суспільну роботу на початку XX ст. проводили «Історичне товариство», «Українське Касино», «Буковинський Боян» та ін. Зроблено спробу організувати українське міщанство і активізувати його політичну діяльність. З цією метою у 1913 р. засновано політичне товариство «Український міщанський клуб». Всього в 1901 р. на Буковині були зареєстровано понад 800 різнонаціональних товариств. Хоча частина з них існувала лише на папері, все ж культурно-освітні, політичні, економічн і товариства українців становили потужну силу національного відродження, його опору і невичерпне джерело оновлення.

Розділ ІІ. Культура.

У перші роки прилучення Буковини до Австрії, в умовах просвітницького абсолютизму Марії-Терезії та Йосифа II, робляться спроби покращити стан освіти в краї. На Буковину поширено закон про обов’язкове навчан­ня, починають відкриватися нові школи. На 1792 р. їх було 32 і 28 перебували у стадії організації. Існували і т.зв. школи — «дяківки», у яких вчили грамоти місцеві священики, дяки. Однак після смерті Йосифа П Австрія переживає більш ніж 50-річний застій, який негативно позначився на розвитку культури краю. Обов’язковість навчання скасо­вано. Кількість шкіл зменшується. Посилюється онімечення освіти, а підпорядкованість шкіл на Буковині Львівській католицькій консисторії у 1816 р. зумовила ще й прогресуючі процеси полонізації.

Позитивні зміни настають з початку 70-х років XIX ст. Школу відділено від церкви і підпорядковано крайовій шкільній раді та міністерству культів і освіти. Вводиться обов’язкове 7-річне навчання дітей (на Буковині, згідно із крайовим шкільним законом, — 6-річне). Кількість шкіл швидко зростає. Якщо у 1850 р. їх було 55, то на 31 грудня 1912 р. — 537, з них 214 з українською мовою викладання і 19 змішаних, де однією з мов викладання була українська. Фактично напередодні Першої світової війни на Буковині не було жодної громади, де б не було початкової школи. Діяло 157 великих 5-6 класних шкіл. Зросла кількість учителів. На кінець 1912 р. їх налічувалось 2202.3 них лише 223 не мали спеціальної кваліфікації. Однак залишалося чимало труднощів. На 1912 р. так і не вдалося повністю реалізувати принцип обов’язковості початкової освіти. З 120 тис. дітей шкільного віку навчальні заклади відвідувало112 тис, 96 шкіл не мали власних будинків. Не вистачало підручників та навчальних посібників. Громадськість краю тримала ці питання в полі зору, примушуючи місцеві і крайові власті працювати на;і невирішеними проблемами.

Порівняно з іншими краями помітними були успіхи в розвитку середньої освіти. На 1914 рік у краї існували німецька гімназія у Чернівцях (з 1808 р.), українська гімназія у Вижниці (з 1908 р.), по одній українсько-німецькій гімназії у Чернівцях (з 1896 р.), Кіцмані (з 1904 р.), Сереті. В учительській семінарії з вересня 1909 р. діяв окремий українськиіі відділ. Відкрито приватну учительську семінарію для дівчат у Чернівцях, приватну реальну гімназію у Вашківцях та приватну гімназію у Кіцмані. У 1871-1910 рр. у Чернівцях діяла крайова середня агрошкола. Зростає число ремісничих шкіл. 3 1897 р. почала діяти нижча сільськогосподарська школа в Кіцмані, різьбярська у Вижниці, ткацька у Чернівцях, кошикарська у Сторожинці.

Чимало зусиль для розвитку української школи в краї доклали відом і подвижники освітньої справи 0. Попович, І. Карбулицький, М. Гаврищук, О. Іваницький, І. Герасимович та ін. Розвитку педагогіки в краї та захисту учительських інтересів сприяли «Буковинське учительське товариство», «Руська школа», «Взаїмна поміч галицьких і буковинських учителів та учительок», «Вільна організація українського учительства на Буковині» та деякі інші організації.

Визначним явищем в науково-освітньому житті Буковини стало відкриття Чернівецького університету у 1875 р. Хоча, як зазначалося и статуті, університет був німецькомовним і мав на меті, перш за все, прилучати населення краю до німецької культури, його відкриття справило позитивний вплив на усі народності краю. В університеті відкрито кафедру української мови та літератури, яку в різний чаї очолювали К. Ганкевич, О. Калужняцький, Г. Онишкевич, С. Смаль-Стоцький. Вони чимало зробили для розвитку українського мовознавства та літературознавства. К. Ганкевич займався проблемами українського наголосу, Г. Онишкевич відомий як видавець першої на західноукраїнських землях бібліотеки українських письменників.

Проблемами українського правопису, походження української мови, творчості Т. Шевченка, І. Франка займався С. Смаль-Стоцький. Плідним було співробітництво останнього з німецьким професором Чернівецького університету Т.Гартнером. Написана ними «Руська граматика» для середніх шкіл витримала 4 видання. В ній вперше було введено чимало наукових термінів, які потім утвердилися в українському мовознавстві, їхня наукова граматика української мови 1913 р. викликала чимало відгуків у світовій славістиці. Смаль-Стоцький написав також книгу «Буковинська Русь», яка стала першим дослідженням історії національно культурного життя українців краю.

З 1875 по 1914 р. кафедру порівняльної слов’янської філології займав О. Калужняцький, член-кореспондент Російської та Румунської академії наук, дослідник старовинних слов’янських рукописів, палеограф. Нау­кове визнання заслужили його праці «Пам’ятки старослов’янської мови, т.1. Путнянське євангеліє».

В різний час в університеті навчалися І. Франко, 0. Колесса, В. Сімович, Л. Мартович, С. Шпойнаровський, Д. Лукіянович, Ю. Кобилянський та ін.

Українське національне відродження на Буковині найбільш яскраво проявилося в успішному розвитку української літератури. Довгий час українське слово в краї не розвивалося. Від першої половини XIX ст. до нас дійшло декілька фольклорних збірок, твори В. Фарлеєвича, Г. Продана, які були написані незрозумілою сумішшю церковнослов’янської, української, російської мов і вже не могли задовольняти вимог часу.

Засновником нової української літератури в краї став Ю. Федькович. Він першим почав писати розмовною українською мовою, піднімати у своїх віршах та повістях проблеми життя простих людей. Перший вірш Ю. Федьковича українською мовою датується 1859 р. Через 2 роки 8 віршів Ю. Федьковича надрукував А. Кобилянський як додаток до полемічної брошури «Слово на слово до редактора «Слова». У 1862 р вийшла у світ перша окрема збірка поезій Ю. Федьковича. З цього часу він стає одним з найпопулярніших українських письменників на західноукраїнських землях. Його твори були відомі на Наддніпрянськії Україні. Перша збірка прозових творів Ю. Федьковича видана у 1876 р М. Драгомановим у Києві. У 1886 р. громадськість Буковини урочисті відзначала 25-річний ювілей літературної діяльності поета. Вже на той час поезії Ю.Федьковича «Старий жовнір», «Довбуш», «Кобилиця», повісті «Люба-згуба», «Опришок» та ін. розцінювалися як класика української літератури.

У 60-х роках XIX ст. розпочинається творчість С. Воробкевича. Його поезії і прозові твори пройняті глибоким патріотизмом, любов’ю до рідного краю, народу, його історії, мови. С. Воробкевич писав на теми історичного минулого українського народу (поеми «Нечай», «Наливаійко», оповідання «Турецькі бранці»), про життя простих людей (драми «Гнат Приблуда», «Новий двірник», вірш «Рекрути»), оспівував красу і неповторність буковинської природи. Чимало творів С. Воробкевича стали народними піснями («Над Прутом у лузі», «Задзвенімо разом браття», «То моя Буковина», «Мово рідна, слово рідне» та ін.). Великої популярністю користувалася збірка С. Воробкевича «Над Прутом» видана 1901 р. у Львові. Близькою за проблематикою та ідейної спрямованістю була творчість молодшого брата С. Воробкевича Григорій Воробкевича.

Найвідомішою письменницею Буковини на рубежі ХІХ-ХХ ст. стала Ольга Кобилянська. Її глибокий і самобутній талант мав прихильників по всій Україні. Перші повісті 0. Кобилянської з’являються у 1885-1886 рр. Для творчості письменниці характерний глибокий психологізм.

Важливою подією в історії видавничої справи на Буковині стало снування окремої української друкарні у 1898 р., яка офіційно перебу­ла у віданні політичного товариства «Руська Рада». З цього часу реважна більшість українських книжок, газет, журналів Буковини друкувалася у цій друкарні.

Іначних успіхів досягло українське музичне мистецтво. Його розвиток пов’язаний з діяльністю товариств, які сприяли популяризації хорового співу. Першим з таких товариств стало «Співацьке товариство», засноване у 1859 року. Через три роки виникло «Товариство сприяння вічному мистецтву на Буковині», для якого у 1877 р. завершено окремого приміщення з концертним залом. У иствах переважали німці і євреї, але брали участь і українці. Зачну роль у розвитку українського музичного мистецтва відіграло «Руське літературно-музичне товариство», засноване у 1884 р., та особливо Ттовариство «Буковинський Боян», яке виникло у 1899 р. Воно мало філії у Заставні, Садгорі, Кіцмані, Вижниці та інших містах. При «Буковинських Боянах» діяли хори, які регулярно виступали на музичних святах, вечорах, влаштовували концерти в містах та селах краю. У 1900 р. виникло об’єднання «Руський міщанський хор». Розвиток музичного мистецтва на Буковині нерозривно пов’язаний з діяльністю С. Воробкевича, який протягом десятиліть був диригентом численних хорів, навчав музики у навчальних закладах, написав чимало пісень, які стали класикою української музичної творчості. Відомими були оперети «Золотий мопс», «Пан мандатор», релігійна музика. У 1903 та 1904 р. Чернівці відвідував М. Лисенко.

Мистецькі товариства Буковини докладали чимало зусиль для популяризації української драматургії, були ініціаторами аматорських постановок п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Карпенка-Карого та ін. Для культурного життя тогочасної Буковини стали традиційними театральні та музичні вечори на честь Т. Шевченка, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, І. Котляревського, І. Франка та інших українських письменників.

У квітні 1905 р. засновано «Руський селянський театр», який з 1907 року називався «Буковинський народний театр», на чолі з І. Захарком. Театр ставив драми з українського життя, оперети і користувався заслуженою популярністю. Однак у 1910 р. через організаційні труднощі припинив своє існування. З 1899 р. у Чернівцях починають демонструватися перші беззвукові кінофільми. У 1910 р. тут виникає перший стаціонарний кінотеатр.

Розвиток образотворчого мистецтва на Буковині пов’язаний з іменами Ю. Пігуляка та М. Івасюка. Перший був відомим портретистом. Йому належать портрети О. Поповича, С. Смаль-Стоцького, Ю. Федькович.і О. Кобилянської, тематичні картини «Любов і вірність», «Гуцули».

М. Івасюк навчався малярської майстерності у Відні і Мюнхені. Його пензлю належать серії картин з історії України: «Хмельницький під Зборовом», «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Битва під Хотином», и життя буковинців і їх побуту, праці: «Буковинець», «Жнива», «Відпочинок» та ін. М. Івасюк чималу увагу приділяв підготовці та кавчанню молодих художників. У 1899 р. у Чернівцях ним засновано художню школу для української молоді.

Далеко за межами краю стали відомі твори буковинських майстрів різьбярства. Особливо успішно це мистецтво почало розвиватись після відкриття у 1905 р. у Вижниці крайової школи різьбярства, токарства та металевої орнаментики. Засновниками і викладачами її стали відомі різьбярі В.Шкрібляк, В.Девдюк, М.Мегидинюк, Ф.Гнатюк. Вироби школи експонувалися і відзначалися призами на виставках у Чернівцях, Парижі, Празі, Відні, Лондоні, Петербурзі, Чикаго.

Розвиток архітектури на Буковині пов’язаний, перш за все, із забудовою Чернівців, яка активно розгортається з середини XIX ст. Серед найважливіших архітектурних пам’яток того часу слід назвати міську ратушу із 45-метровою вежею, збудовану у 1843-1847 роках. У середині 40-х років збудовано кафедральний православний собор, витриманий у візантійському стилі, будується церква св. Параскеви.

Окрасою Чернівців стала резиденція буковинських митрополитів, яка зводиласяу 1864-1882 рр. за проектами і під керівництвом знаменитого чеського архітектора И. Главки. За його ж проектом споруджено вірмено-католицьку церкву (1869-1875 рр.). У другій половині XIX — на початку XX ст. зводиться ряд важливих громадських споруд. Це — будинок вчительської семінарії (1882-1883), концертний зал Музичного товарис­тва (1876-1877), міський театр (1904-1905, архітектори Ф. Фельнер і Г.Гельмер), залізничний вокзал (1905-1908). Крім того, у Чернівцях та повітових містах споруджуються адміністративні будинки, виконані за типовими проектами. З кінця XIX ст. популярним стає стиль модерн. Чимало архітектурних споруд поєднували в собі різні стилі і напрямки будівництва.

ВИСНОВОК

Отже, за порівняно короткий відрізок часу, якихось кілька десятків років, український суспільний рух на Буковині пройшов чималу відстані, від перших стихійних і неорганізованих виступів на захисі найелементарнішого, болісних пошуків відповіді на питання «Хто ми? Чиїх ми батьків діти?» до широкого, розгалуженого і політично-строкатого руху, який став впливовим чинником в суспільному житті краю. Його учасники добилися помітних успіхів, реально захищаючи національк і інтереси буковинських українців. На порядок дня поставали нові, набагато складніші завдання соціально-економічних перетворень, демократизації та найголовніше — боротьби за окрему українську державність, об’єднання з іншими землями України. Для цього громадськість Буковини вже була достатньо підготовлена як ідейно, так і організаційно. Однак початок Першої світової війни вніс свої корективи у цей поступальний процес.

Українська культура Буковини кінця XVIII — початку XX ст. мала чимало здобутків. У краї з’явилася ціла плеяда відомих письменників, художників, учених, які збагатили вітчизняну і світову духовну скар­бницю. Для кращих зразків української культури цього часу характерний новаторство, орієнтація на кращі світові зразки. Відстоювання високих духовних цінностей, патріотизм, віра в краще майбутнє свого народу.

Багатонаціональна Буковина XIX — початку XX ст. стала краєм, де, крім української, успішно розвивалися румунська, німецька, єврейська, польська та ін. культури.