Корейська війна 1950-1953 рр

Реферат на тему:

«Корейська війна 1950–1953 рр.»

План.

1. 1945–1950. Наростання конфронтації.

2. 1950 рік. Війна.

3. 1951 рік.

4. 1952–1953. Світ на грані світової війни.

5. Епілог.

1945–1950

Наростання конфронтації

У 1945 році з Азії були вигнані японські війська, що прославилися своєю жорстокістю на увесь світ. Радянські війська, що вступили у війну з Японією по заключеному із союзниками договору через три місяці після капітуляції Німеччини, у стрімкому марш-кидку зайшли в тил і змусили здатися мільйонну Квантунську армію, тим самим, вони закінчили, довгу окупацію Китаю і Кореї. Друга Світова війна підходила до кінця. Усім було ясно, що питання капітуляції Японії – справа декількох тижнів. Але на світанку 6 серпня з японського неба в районі Хіросіми зникли всі американські літаки, за винятком висотного розвідника, що розмірно гудів удалечині. В 10 годин ранку з одного з атолових аеродромів злетіли трохи Б-29, з ведучим "Енола Гей", до полудня 6 серпня цей літак з'явився над Хіросімою і скинувши єдину бомбу швидко став іти...

Ядерний вибух стер з обличчя Землі це місто, та ж доля осягла через два дні Нагасакі. Ядерні бомбардувальники були відповіддю аж ніяк не тактичного питання, а справою стратегічної важливості. В умовах того часу СРСР, мав найбільші й обороноздатні армії у світі, складав велику погрозу країнам капіталу. Тому зараз вибухи в Японії розглядалися як початок "атомного шантажу США". Ця країна дуже хотіла взяти на себе "відповідальність за долю" післявоєнного суспільства, і американці дуже розраховували на цю демонстрацію сили, як про вагомий аргумент у свою користь при розділі сфер впливу. Ця помилка в переоцінці своїх сил змусили США заплатити за неї дуже дорого спочатку в Кореї, а потім у В'єтнаму. Але поки це породило тільки недовіру і підозрілість світу до "щасливого післявоєнного суспільства по–американски".

Усі почалося як завжди з однієї з країн переможниць. Я говорю про СРСР. От фраза з перепису Сталіна і Трумена від вересня 1945 року. "Я"–писав Сталін: "глибоко уражений тим, що пан Трумен ухилився від компенсації радянській стороні за Корею". Справа полягала в наступному: СРСР, допустивши США в Корею, справедливо вважала, що американці у свою чергу виділять СРСР зону окупації в Японії. Сталін ясно усвідомив, що Японія послужить Трумену роль "непотопляемого авіаносія" на довгі роки, але і без континентальної Азії США багато не доможуться у випадку війни. Тому присутність США в Кореї повинна була, на думку Йосипа Віссаріоновича, бути тільки за умови наявності Радянських баз у Японії. Але американці вже мали тверді позиції в Країні Висхідного Сонця і не збиралися поділяється ні з ким, у Південній Кореї ж американці швидко закріпилися, у короткий термін утворивши там "демократичну державу" з президентом Чи Сін Маном. Чи Сін Ман проводив яскраво проамериканську політику і тому не користувався народною підтримкою. Засилля іноземного впливу при ньому в усі сфери життя й економіки досягала апогею. Чи Сін Ман ясно розумів, що його політична кар'єра без США неможлива, тому він в усьому підкорявся Вашингтонові, що у свою чергу бачив Корею цілком, як зону впливу США без СРСР. У квітні 50–го року Трумен, вважаючи, що ядерної зброї досить уже зроблено для підтримки "національної безпеки", приймає рішення про жорсткість політики до Радянського Союзу, що передбачало прийняття позиції сили. Більш це рішення відоме як директива СНБ №68 чи "меморандум Ачесона".

Ці кроки, планомірні кроки, переконливо показували розрив між цілями і реальними задачами дипломатії США. Трумен усе рішуче давив на уряд і конгрес, домігшись нарешті додаткових капіталовкладень у військові компанії. Це так само дозволило збільшити гонку атомних озброєнь. Паралельно з цим розвивалося поняття "тотальної дипломатії". Її цілями вважалося знищення комуністичних і національно–визвольних рухів у світі, у рамках цих задач Ачесон спирався на НАТО, ремілітаризацію ФРН, постійні валютні уливання в регіони, де йшли національно–визвольні рухи, але як такий заклик "до боротьби зі світовим комунізмом" не одержав більшої підтримки. Тому що народ був у цих країнах підтримкою всіх комуністичних і визвольних рухів. Але Трумен намагався нав'язувати цю політику кому міг: конгресу, партнерам, це і підвело його до висновку, що Корея на даний момент може стати відмінною ареною для сутички, пробій сил двох систем. Трумен безсумнівно думав і про гірший розклад у Кореї, а це включало багатогранний спектр проблем: ядерна війна, із усіма жахами, бактеріологічна війна, хімічний бомбардування, це було також і мільйонні Радянські армії в Північній Америці. Але президент сильно вірив у "літаючих тигрів" Ванденберга. Можливо Трумен не знав на той момент, що перемога в ядерній війні не може не торкнутися і переможця, вчені в той час ще слабко розбиралися у випромінюваннях, вірніше їхньому впливі на органічні форми життя. Але США потрібний був форпост у Кореї для подальшої експансії на сході, тому наприкінці 1949 року почалися розглядатися і можливі операції в майбутній східній війні.

1950 рік Війна.

1950 рік почався в Кореї з чергового військового конфлікту на границі 38°. До цих зіткнень уже давно звикли, вони продовжувалися вже кілька років і були своєрідним прощупом сил. Лідери Півдня і Півночі Кореї вважали, що війна – це єдиний спосіб возз'єднання країни. Конфлікт розвивався дуже швидко в той рік, це дало ґрунт для міркувань Кім Ір Сену, що і червні, прийняв рішення про мобілізацію. 25 червня 1950 року, тобто через кілька днів після цього наказу, командуючий ВВС США Ванденберг одержав директиву, зміст якої зводився до того, що якщо СРСР почне концентрацію військ на границі з Кореєю і якщо ці війська перейдуть на територію КНДР, те Ванденберг зобов'язується зробити удар по базах СРСР у Сибіру, по авианосним з'єднаннях був відданий наказ готовності №2. За травень місяць на границі 38° у 15 разів виросло число сутичок між Південною Кореєю і КНДР, а 25.VІ.50 року війська КНДР перейшли на світанку границю і вторглись на територію Півдня. США, що довго готувалися до цієї війни, перекинули в Південну Корею 24–ю піхотну дивізію, з 4.VІІ. 50 року частини 7–го флоту США і флотилія "Її величності", на 14.VІІ.50 вони складали 4 авіаносці, 2 лінкори, 5 важких і 7 легень крейсерів, 100 ескадрених міноносців. Десять дивізій Півдня і 24 піхотна дивізія США не змогли, до подиву усього світу, скласти надійний щит голодним, недоукомплектованим дивізіям КНДР. Ці дивізії були буквально зметені, американська дивізія була оточена, знищена, а залишки разом з командуванням були узяті в полон. Успіхи жителів півночі були приголомшливими до серпня–вересня, тобто за два місяці армія Чи Сін Мана практично була розгромлена, була досягнута лінія Пусан – Сеул, до столиці залишалися лічені кілометри, але в ніч з 14 на 15.ІX.50 року союзницькі війська висадили десант у Ічхоні. Цей десант представляв могутній з'єднаний корпус "військ ООН", він нараховував 50 тисяч піхотинців з танками й артилерією і прикривався 300–ми військовими кораблями і 800–ми літаками. Треба попередньо пояснити, чому "сили ООН": рівно через місяць після початку війни СРСР в ООН виразив протест із приводу дій США і ряду країн, що як утручаються у внутрішні справи Кореї, але американці домоглися узаконювання військової присутності в Кореї. Ці війська були названі "миротворцями", а до США приєдналися і послали свої війська наступні країни: Туреччина – 1 бригаду, Великобританія, Канада, Нова Зеландія й Австралія – 1 з'єднану дивізію, по одному батальйоні надіслали Франція, Бельгія, Голландія, Греція, Таїланд, Філіппіни і Колумбія. Ці сили, що висадилися в Ічхоні зайшли в тил до жителів Півночі і нанесли могутній відповідний удар, що змусив їх відступити через гірські масиви на Північ. У СРСР був покладений на стіл Сталіна доповідь фахівців з який випливало, що війна приймає вкрай неясний часовий проміжок, далі відзначалося що це буде сприяти нестабільності на північному сході Азії. Сталін відправив лист Кім Ір Сену з заявою, що СРСР готовий дати будь-яку військову допомогу КНДР, на що одержав подяку з позитивною відповіддю. У цей час війська під командуванням генерала Макартура вели великий наступ на території усього Пусанского півострова, на цей готовий плацдарм була перекинута 8–я американська армія генерала Уолкера, 26.ІX.50 ці армії зайняли Сеул. Війна підійшла впритул до границь Китаю і СРСР. Макартур вважав, "що при загальному конфлікті цілком ймовірна перемога над Китаєм і СРСР на далекому Сході". Китай, що не мав ілюзій щодо "миротворчих цілей" США, почав відкриту концентрацію військ на границі з КНДР. США в знак протесту закрила посольство в Шиньйоні. Мао Дзе Дун рівно через 15 днів після цього віддав наказ і ці сили перейшли границю і влилися в армію КНДР під видом добровольців і фахівців, цих "добровольців" до 53–му року нараховувалося 4 стрілецькі корпуси і 3 артилерійські дивізії. Тим часом обороти війни привели до того, що в перших числах жовтня 8–я армія США перейшла 38° і, вторгшись на територію КНДР, 20 жовтня зайняла Пхеньян. Восьму армію змогли зупинити лише китайці ціною величезних утрат. США заявили протест в ООН із приводу "агресивних дій КНР проти військ ООН". 20 жовтня вони подали на розгляд могутню наступальну операцію, метою якого був вихід на границю КНР–СССР. 24 жовтня на світанку генерал Уолкер після артпідготовки висунув свою армію в наступальному порядку. Успіх розвивався до 26 жовтня, але потім генерал Уолкер полетів у Токіо для консультації з Маккартором. За цей час, поки йшли бесіди генералів, війська КНР і КНДР удаваним відступом заманили "миротворців" у заздалегідь підготовлену пастку: цей контр удар був жахливий – 20 тисяч убитих і поранених, безліч полонених. Прибулий з Токіо Уолкер застав по прибуттю дезорганізовану, що рятувалося втечею, армію, що була колись гордістю США. Залишки військ перебралися в Південну Корею, з'єднання КНР вийшли до ріки Чонгитам і, форсувавши її, увійшли на територію Півдня. В Америці був оголошений надзвичайний стан. Країна стала готуватися до війни. У той час, як США, занурилося в жалобу, на столі Трумена лежала доповідь Макартура, з нього випливало: 1) що треба найближчим часом: 12-му крилу стратегічних сил нанести бомбові удари по Сибіру, КНДР і Китаєві; 2) могутніми ударами штурмових загонів очистити Корею від комуністів; 3) привести в боєздатність 6 і 7 флоту США, зосередивши їх на морській границі зі СРСР. Через кілька днів після цієї доповіді генерал Макартур був знятий із займаної посади і відправлений у відставку. До цього часу в КНДР прибули перші радянські радники і бойова техніка, як останні зразки, так і 1.5 мільйона ППС–44, 30 танків Т34, Т44, кілька тон вибухівки. У Монголію був переправлений 361 винищувальний полк Івана Кожедуба, збройний останніми реактивними винищувачами Міг–15Ф, 2х23 мм і 2х30 мм розташовані на носі були могутнім озброєнням. Цей винищувач був грізним суперником, що перевершує західні машини цього класу. Американські ВВС, збройні F–84 "Тандерфлайр", F–9F "Пантера" не могли скласти йому великої конкуренції в силу малих швидкостей і гіршої аеродинаміки. Паритет у повітрі установився лише в 1951 році, коли з'явилися F–86 "Сейбр", ці літаки, дороблені на базі збитих Міг–15, були схожі на свій "прототип", але поступались йому у швидкості й озброєнні. По останнім даним на 4000 збитих американських літаків приходилося приблизно 530 збитих Міг–15 і Ла–11 т.е. 3,5 до 1.

1951 рік

До початку 1951 року стало ясно, що війна затягується на невиразно довгий термін; розбита 8–я армія США швидко поповнювалася новобранцями, американці активно готувалися до нового удару по КНДР, роблячи ставку на якісну, у технічному відношенні, перевагу військ ООН. Зі США надійшли нові танки М–48, експериментальні зразки F–86, зроблені фірмою North Amerіca, так само на півдні Кореї були добудовані кілька аеродромів, на які перебазовувалися Б–29 і В–17. Ці авіаз'єднання ставили своєю задачею знищення гребель КНДР і психологічний тиск на мирних жителів. У розпал цих підготовок війська китайців несподіваним ударом прорвали фронт і зайняли Сеул, 4.01.51 року після недовгого просування вони закріпилися по 38°, прийнявши тактику контрударів. Американці, незважаючи на ці могутні контрудари, змогли підготувати і зосередити до 60 тисяч солдатів, 300 танків, 800 літаків–винищувачів, до 120 бомбардувальників. Це угруповання одержало план "оперативного наступу": 60 бомбардувальників У–17 3 дні бомбили позиції військ КНДР і КНР, але радянські винищувачі все–таки збили 13 машин, змусивши інші полетіти, що залишилися літаки Б–29, використовувавши великі наступальні дії В–17 над позиціями військ супротивника, підготувалися і нанесли удари по заводах вугільної промисловості і греблям на півночі КНДР. Ретельно спланована операція мала приголомшливі для окупантів результати: була знищена на 63% вугільна промисловість. Ця операція відбулася після ухвалення рішення Трумена про тотальні бомбардування КНР і КНДР, кодова назва "Удар батогом". Ці удари, вірніше їхнього наслідку змусили СРСР збільшити розмір допомоги КНДР, до квітня 1951 року кількість радянських фахівців досяглася 2 тис. чоловік, ще 4 тис. були інженери, спрямовані для відновлення зруйнованих гребель і заводів, у СРСР же на навчання взяли кілька тисяч корейських громадян. Локальні бої сильно вимотали обидві сторони. Втрати американців до квітня 1951 року перевалили за 50 тисяч убитих, на батьківщині в США зріли невдоволення, міцнів рух за мир, молодь відмовлялася боротися незрозуміло навіщо. Одержував Трумен і доповіді генералів, з яких випливало, що потрібна перепочинок, війська виснажені, потрібні поповнення, як у нових солдатах, так і в казну, що сильно спустілу, війна "пожерла мільйони доларів".

Військові замовлення складали помітну в процентному відношенні цифру. Фірми, що випускали авіаційну, бронетанкову і стрілкову техніку багатіли, одержуючи мільйони чистого прибутку. Один F–86 коштував американської армії 850 тисяч доларів на ціни 1949 року. У 1952 році фірма McDonnell Douglas випускає ракету "Сайдвіндер" – перший реактивний снаряд з інфрачервоною голівкою самонаведення, за кожну ракету армія викладала 90 тис. доларів. Самі розумієте, що потрібен був перепочинок, але Трумен не міг вивести війська просто, без компенсації, визнавши поразку. 23.06.51 представник СРСР в ООН Мальок призвав керівників країн, що мали війська на території Кореї, до мирних переговорів. США підтримала цю ініціативу. У липні переговори почалися, на них зібралися представники Англії, США, Франції, Китаю, КНДР і РПК. Американці довго готувалися до цих переговорів, їхньою тактикою було "якнайбільше затягувати питання". Це їм удалося, висуваючи свідомо нездійсненні умови до КНДР, вірніше її представників. По їхніх умовах було потрібно "зняття окупації і вивід військ з території РПК, як китайців так і КНДР", далі під егідою ООН і військового командування США провести "вільні вибори". Ці умови, постійні погрози і політичний шантаж з боку США, природно привів не тільки до припинення яких-небудь переговорів, але і збільшив і без того складну обстановку. До серпня 1951 року стало ясно, що намічається повний провал мирних переговорів. Через кілька днів у дію вступив план операції "Літній наступ". У ході її американці розраховували прорвати оборону на 38° шляхом могутніх ударів по флангах танковими клинами, ціль операції полягала у виступу піхотних частин при могутній підтримці танками й авіації в тил корейсько–китайських військ, далі передбачалося знищення розрізнених угруповань за допомогою авіації. Операція, що почалася 26 серпня 1951 року, почалася з бомбардувань лінії оборони 35 літаками Б–29, 7 збитих літаків цієї ескадрильї змусили літаки забратися, прорватися удалося тільки 16–му бронетанковому корпусу морської піхоти США, утративши безліч машин, американцям удалося зайняти тактичні висоти, що підійшла на допомогу рота шотландців, допомогла їм довершити перемогу, але з'явилися в повітрі А–4 почали зненацька штурмувати висоту шотландців, помилки в нападі були частими у виді недосконалих радіолокаційних пристроїв, 4 години продовжувалася "пекельна карусель", з 150 чоловік у живих залишилося ледве більш 10. Ці люди ніколи не одержали ні компенсації ні вибачень від командира ланки штурмовиків. Цей епізод, звичайно ж не був ключовим моментом, що переломив хід битви, але китайці скориставшись плутаниною в рядах що наставали, нанесли контрудари, корейці довершили їх, скинувши з висот залишки морпехов, що випливають атаки виявилися безрезультатні для обох сторін. До грудня наступив затишок, що продовжувався до початку 1952 року.

1952–1953

Ось невелика довідка: за перші "роки війни американські війська витратили 100000 тон фугасних бомб, 400 тис. реактивних снарядів, 15 млн. галонів напалму, його кількості вистачилася б, що б випалити всю Корею, 200 млн. патронів. Військові постачання, загальною сумою в 7 млрд. доларів, виснажили скарбницю США, але золотого запасу Форт-Нокса було досить для продовження війни. Йшло активне впровадження безвідкатних знарядь, F–86, середніх танків М–48, з'явилися перші штурмові гвинтівки АР–14, 100 тис., замовлених урядом Трумена, у компанії "Армалит Дівижн", коштували біля 2-х млн. доларів. Трумен не шкодував грошей, але в США сталі з'являтися "відмовники" – юнаки не бажали їхати в чужу країну і гинути невідомо за що. Виступи в березні–квітні 1952 року в Чикаго і Денвере студентів і молоді проти війни, сколихнули суспільна думка, помітна і яскрава реклама солдата в блакитній касці нікого більше не приваблювала – США утомилися. Але це ще нескоро, а 2 січня 1952 року почалося в Кореї з наймогутніших повітряних ударів по всій території КНДР. За 10 днів у цих операціях брало участь до 1000 бомбардувальників і 1500 винищувачів прикриття, гіркий досвід першого років війни змусив відмовитися від рейсів без прикриття. Ціль повторювалося: знищення всіх гребель і залишків промисловості. За 10 днів були знищені міста Хіннам, Пхеньян, Хвинхе, була проведена операція, що ввійшла в класику тактичної науки: 12 бомбардувальників Б–17 і 15 винищувачів F–86 і F–84 знищили найважливішу греблю в Нампхо. Ці удари вивели з ладу майже всі залишки діючих виробництв. Бомбардуванню піддалися 56 міст, було убито 50 тис. мирних жителів. Ці удари розглядалися як акт помсти і підготовка до великого весняно–літнього настання. Після провалу, захлебнувшегося в крові, осінньо–зимового наступу, американцям потрібно було здобути перемогу за будь–яку ціну. Генштаб, ставлячи оперативні задачі по локалізації і знищенню військ Китаю і КНДР, не відмовлявся ще і від удару по СРСР, хоча ця границя усе відсувалася від генералів і адміралів США. Але 7 флот одержав наказ про вихід на вихідні позиції до Охотського моря, флот повинний був піддати бази радянського флоту у Владивостоці бомбардуванню і, не пропустивши його в море, знищити. Разом з 7 флотом сухопутні частини, за підтримкою 12 крила генерала Роджерса (стратегічні бомбардувальники), що включали 8, 10 і 12 армії під командуванням генералів Ван–Флінта, Максуелла і генерала Тейлора повинні були вторгнутися на територію Північної Манчжурії Радянському Сибіру і Монголії з виходом на лінію Петропавловськ – Ігарка (ці статті містив план "Чаріотир", вірніше його початкові попередні варіанти). Радянська розвідка завжди славилася своїми кадрами, що не підвели Сталіна й у цей раз. Цей факт маловідомий, але по розсекреченим даним ЦРУ через місяць після наради в Білому домі по згаданим вище статтях, доповідь про це лежав у Йосипа Віссаріоновича. Комісія, створена по цьому питанню, перебравши безліч варіантів запропонувала наступні дії: 1) передислокація до радянсько–корейської й американо-радянській границь від 9 до 12 дивізій ПДВ; 2) на територію Приамур'я і Сибіру стягти додаткові збройні сили в складі не менш 2–х армій; 3) приведення в повну бойову готовність Тихоокеанського флоту і сил амурської флотилії; 4) Прискорення робіт зі створення реактивних снарядів, здатних покривати відстань до території США і нести ядерний боєзаряд.

Цим силам було наказано у випадку повномасштабного зіткнення сил СРСР і США: 1) перекиненим частинам ПДВ – перехід границі в обох напрямках (причому Північно–східне угруповання повинне була перейти границю й у 12–16 днів вийти на границю Солт–лейк–Сіті – Чикаго, найважливішим було захоплення уранорадієвих рудників в Орегоні й Айдахо); 2) Південна група військ, за підтримкою 1–й з армій, повинна була нанести удар по "силах ООН", тіснити їх до південному узбережжю Японського моря і вийти до Монпхо.

Можна довго ворожити, що случилося б, як би розгорнулися події при 3 світовій війні, але в обох планах досить ясно просліджуються авантюрні нотки. Фахівці обох сторін ще тоді догадувалися, що переможців не буде, так само як і переможених, а буде ядерна зима на 10–ки, років, будуть мільйони, сотні мільйонів убитих.

Протягом жовтня–грудня 1952 року в границь Корея – США і СРСР – США назрівав конфлікт, мільйони людей знаходилися в постійній напрузі, до грудня були акуратно, як у США так і в СРСР, зважені всі "за" і "проти" і прийняте рішення про вихід 7–го флоту з Охотського моря, з аеродромів у РЮК були прибрані Б–29 АА (носії атомних бомб), була припинена перекидання десантників до границі, з Приамур'я були відкликані кораблі флотилії, закінчилися всі готування по обидва боки. Напруга стала спадати. Трумен до кінця війни відмовився від розгляду планів стратегічних ударів по СРСР із корейського плацдарму. Два місяці нарощування сил на східній ділянці привели до затишку на фронті, ці два місяці були подарунком з'єднаним військам КНДР і КНР, це дало їм можливість зміцнити оборону і поповнити втрату в техніку і людях. Для китайсько–корейських військ – це було головною задачею. У результаті весняно–літнього настання американців по усьому фронті обійшлися обом сторонам у 100 тис. убитих і поранених, було розгромлено до жовтня 9 дивізій з який 3 дивізії США. Американці втратили в ті дні 20 тис. убитих. У США була оголошена національна жалоба, що вилилася в масові ходи і демонстрації за мирне рішення корейського питання. На початку 53–го року Трумен підписав наказ про початок "серії бомбардувань–відплат" за весняно–літнє наступ. Після двох місяців виконання наказу президенту прийшла доповідь, загальний зміст якого зводився до того, що бомбити більше промисловості, а бомбардування укріплених районів на 38° паралелі не давали належного ефекту у виді правильно побудованих окопних систем радянськими військовими інженерами, але під кінець року, вважаючи з початку війни, "миротворці" скинули 167 тис. тон фугасних бомб і випустили 600 тис. реактивних снарядів. У березні бомбардування припинилися і почалася розробка "завершальної" воєнної операції, що одержала кодову назву "Удар батогом". Розробка цієї операції привела до зсуву з посади командуючого 8–й армією СЩА генерала Ван–Флінта і призначення на його місце генерала Максуелла. Операційні розробки йшли дуже напружено в атмосфері постійних ударів з боку військ КНДР і КНР, проведших тільки з березня по травень 1953 року більш 400 операцій. У цей час найбільші проблеми приніс лінійний корабель "Нью–Джерсі" і крейсера "Джюно" і "Сент–Пол", постійно затримуючі радянські торгові судна і систематично обстрілюють позиції військ КНДР і КНР. Кім Ір Сен на настійну вимогу військових радників, як своїх так і китайських, звернувся до СРСР із проханням передати кілька спеціально пристосованих до торпедних атак Міг–15 МФ. Сталін задовольнив це прохання, виславши таке також кілька досвідчених льотчиків торпедоносців, як військових радників. Для підготовки операції з кодовою назвою "Гарпун" пішло майже 1,5 місяця. 25 квітня 1953 року ввійшов в історію післявоєнного флоту США, як перша за мирні роки атака американського флоту. Події розвивалися в такому порядку. У 12 годин по полудні радар на "Джюно" засік наближення супротивника "Сент–Пол" підтвердив ці дані, уточнивши, що напад може відбутися, як з моря так і з повітря. Через двадцять хвилин на обрії, показалися торпедні катери класу Г–5 радянської військової будівлі, вони йшли рівним ладом і дистанції 15 км. Відкрили вогонь з торпедних апаратів. "Сент–Пол", заслонивши собою "Нью–Джерсі" одержав удар у носове відділення, але залишився на плаву, у цей час катера, розгорнувши на великій швидкості стали іти убік КНДР, за ними в погоню рушив "Джюно" і ескадрений міноносець "Уок". До двох годинник по полудні, що залишився без супроводу "Нью–Джерсі" піддався нападу десяти Мить–15 МФ, що втративши 6 машин торпедували його, у цей час, затягнені в митецьку пастку, одержали торпедні влучення "Джюно" і "Уок", тоді ж, розгорнувши, вони стали іти, у слід їм кинулася четвірка Мігів, результатом ударів, яких, з'явився потоплений "Уок", з якого знялося лише 12 чоловік, піднятих на "Джюно". Головна мета операції "Гарпун" була досягнута. Лінкор "Нью–Джерсі" і легкі крейсери "Джюно" і "Сент–Пол" до кінця війни вийшли зі складу 7–го флоту США. Після цієї атаки, результати якої облетіли світ, точніше спростували легенду про непереможний американський флот. У США військово-морський міністр, поставився до цього інциденту, досить скептично, але одержавши підтвердження і зробивши прості висновки звільнив із ВМС США капітанів "Джюно" і "Сент–Пола". Була створена комісія з розслідування причин цього "ганьби", до плюсів комісії можна відзначити їхні виправдувальні вердикти комскладу всіх кораблів. Була тверезо оцінена і проаналізована, пророблена жителями півночі, операція, висновок цієї комісії спростував помилкові ідеї про нездатність КНДР протистояти.

У квітні 1953 року почався "Удар батогом" удари, нанесені американськими військами, у фланги корейсько–китайських армій, змусив випробувати оборону жителів півночі до межі, атаки випливали одна за однією, артпідготовки йшли, продовжуючи з ранку до вечора, у небі відбувалися постійні бої реактивної авіації, поля боїв були завалені "львами" і Мігами, десятки підбитих Т–34 і М–48, купи трупів у білих пов'язках і білих–синіх касках, так очевидці описували настання американців. Порятунок жителів півночі прийшов знову з Китаю, що кинуло 100 тис. корпусів стримати настання американців. Утративши тисячі солдатів обидві сторони відступили, генерал Максуелл написав у своїй доповіді що наступ видихнувся. Втрати американців до кінця цього "удару" досягли 157500 чоловік убитими і пораненими і 20 тис. солдат було захоплено в полон. Конгрес зрозумів, що якщо війну не закінчити, те з локальної вона переросте у світову. З початку "Удару батогом" конгрес постійно натискав на президента, вимагаючи закінчення воєнних дій у Кореї. Опозиційні до президента союзи усередині уряду змусили його припинити безглуздий наступ і сісти за стіл переговорів. Після двомісячних суперечок 26 липня 1953 року Кенсон (глава дипломатичного корпуса США) підписав із представниками КНДР і КНР угоду про припинення вогню (м. Паньміньчжон).

Епілог

Договір про світ містив безліч статей і пунктів, але загальний зміст зводився, до того, що по цьому документі КНДР вивів свої війська з території РПК, і американські і китайські війська так само виводяться з Кореї. Довгі дискусії про возз'єднання Кореї ні до чого не привели, тобто території Кореї по колишньому залишалося дві держави КНДР і РЮК. Перше пішло по шляху будівництва "світлого майбутнього", а друге встало на демократичний шлях.

Дотепер КНДР і РЮК формально знаходяться в стані війни. Загальні втрати офіційно обчислюються для КНДР у 2 млн. убитих і поранених (80% мирного населення), Китаю – 600тис. чоловік, США – 157,5 тис. убитих і поранених і 20 тис. полонених, СРСР по неперевіреним даним утратив від 200 до 500 чоловік: 25 військових льотчиків, 55 інструкторів, 48 офіцерів, два зі сталі посмертно Героями Радянського Союзу.

Ці люди загинули за безцінний досвід бойових дій, за ідеальний полігон для іспиту техніки і зброї. В американській армії Корейська війна стала поштовхом до подальшої реформації армії і флоту; основні висновки, зроблені фахівцями, полягали в неминучості пересмотрения морський і сухопутний тактики, концепції ведення повітряних боїв винищувачами нового покоління F–84 і F–86, були розглянуті і проаналізовані результати застосування бомбардувальної авіації, зокрема були спростовані головні установки доктрини Доуе (про масоване застосування бомбардувальників і їхньої головної ролі в майбутніх війнах) і доведено на сумній практиці, що Б–29 не в змозі без чи прикриття супроводу вирішувати поставлені задачі. СРСР так само, одержавши бойовий досвід і "обстрілявши своїх льотчиків", прийшов до висновку про якісну перевагу радянської бойової техніки і стрілецької зброї над американськими. Зокрема, радянський новітній карабін СКС–45 перевершував по балістичних характеристиках М–1 Гаранд, але уступав йому в надійності, а от радянський автомат АК–47, що надійшов у частині китайських добровольців і северокорейцев вже в 1951 році, навпроти одержав самі утішні висловлення у свою сторону. Серед сотень тисяч усіляких доповідей, що аналізують статей і звітів загубилися великими, підтвердженими фактами дві роботи, одна належала полковнику Родсу, а інша маршалу Василевському, за невеликими розходженнями зміст був схожий і зрозумілий. Обоє говорили, що локальні війни і конфлікти не терплять утручань третьої сторони, що втрутившись, ніколи не зможе перемогти. Це забули через 10 років у США, почавши чергову велику авантюру у В'Єтнаму. У СРСР цю доповідь "прийняли до сведенью", але проаналізувавши його, вирішили випливати йому, відхід від цієї позиції в 1979 році, привів до Афгану.

Але це було ще в далекому майбутньому, а поки 1953 рік підходив до кінцю. Для США – рік ганьби, утрата символу могутності і сили, десятки тисяч убитих, більш 350 тис. інвалідів з'явилися в той рік на вулицях Лос–Анджелеса, Нью–Йорка і Чикаго. США більше не може диктувати свою волю світу, їхній престиж сильно упав, увесь світ навіч побачив, що на ділі значить "демократія по–американски". Тисячі свідків у КНДР і Китаї розповіли світу про концтабори для військовополонених, про грабежі і насильство, що діяли "миротворці" у Кореї, про масові розстріли мирних жителів, це лише неповний список тих розповідей.

СРСР же навпаки сильно підвищив свій престиж на Земній кулі, усі побачили, що незважаючи ні на яку війну СРСР як і раніше велика держава, основа політики якої – мирний підхід до рішення будь–якої світової проблеми. Після цієї війни, що ясно показала готовність СРСР допомагати всім країнам, що розвиваються, багато хто з них чітко вибрали свою орієнтацію на Радянський Союз.

В історію же ця війна ввійшла як маловідома, перший великий конфлікт після Другої Світової між великими державами і перше зіткнення "холодної війни" ледве було не приведшее до "війни гарячої".

Список використаної літератури:

1. А.С. Іванов. "Основні риси політики США на Сході 1950–1970". Политиздат. 1982 рік.

2. А.Ш. Подберезкин. "Воєнно–стратегічний паритет: дві позиції". Воениздат. 1990 рік.

3. Н.А. Любов. "Зовнішня політика США на Сході 1945–1950". Политиздат. 1982 рік.

4. Ю.М. Мельников. "Сила і безсилля: зовнішня політика Вашингтона". Политиздат. 1983 рік.

5. А.Н. Светин. "Спогаду "невідомого" солдата" (війна в Кореї). Изд. Москва 1998 рік.

6. Ю.М. Шабшина. "Нариси Новітньої історії Кореї". Политиздат. 1957 рік.

7. Н. Тейлор. "Історія однієї атаки". USA Today, 1997, #157, c. 9–13.

8. Д. Тинстолл. "Я воював у Кореї". Держвидав. 1959 рік.

9. Д. Ачесон. "Сучасність у відносинах". L.A. 1960.

10. Ж. Гавин. "Війна і світ у політичну еру". N–Y. 1958.

11. Ж.Ф. Даллес. " чиВійна світ". N–Y. 1954.

12. Г.С. Трумен. "Спогаду. Частина 3". W.C. 1967.

13. Д. Макартур. "Спогаду". N–Y. 1965.

14. Документи інтернаціональних справ. 1949–1950. с. 618.

15. Л. Янош. "Надзвукові літаки". Варшава, 1978 рік.