Столітня війна

ПЛАН

Вступ 3

1. Супротивники 5

2. Столітня війна 13

Столітня війна між Англією та Францією – найбільш тривалий в історії минулого військово-політичний конфлікт. Термін “війна” стосовно цієї події, як і її хронологічні рамки, достатньо умовний, так як військові дії протягом більш як столітнього періоду постійно не велися. Початком суперечок між Англією та Францією було химерне переплетення історичної долі цих країн, розпочавшеєся з нормандського завоювання Англії у 1066 році [5, 78]. Укріплені на англійському престолі герцоги нормандські прийшли з Північної Франції. Вони об’єднали під своєю владою Англію та частину континенту – північнофранцузьку область Нормандію. У 12 столітті володіння англійських королів у Франції різко зросли внаслідок приєднання шляхом династійних шлюбів областей у Центральній та Південно-Західній Франції. Після тривалої та тяжкої боротьби французька монархія на початку 13 століття повернула собі більшу частину цих земель. Разом з традиційними володіннями французьких королів вони склали ядро сучасної Франції. 13

3. Головні компанії і бої 20

Висновок 23

Вступ

Термін "Столітня війна" досить умовна і відносно молодий. Самі учасники або сучасники Столітньої війни його ніколи не використовували. У сьогоднішній історіографії прийнято вважати , що Столітня війна (1337 -1453 р.) продовжувалася "с перервами" сто шістнадцять років. При цьому ігнорується той простий факт, що в 1453 році - "офіційна" дата закінчення війни - завершилися лише бойові дії на материку.

У дійсності, термін "Столітня війна" поєднує в собі цілий вузол послідовно або одночасно відбувалися конфліктів, серед яких можна виділити чотири самостійних англо-французьких війни, англо-шотландські війни, війни Арагону з Кастилією, Франції з Наваррою, Священною Римською імперією, а також зі своїми заколотними адміністративно-економічними суб'єктами - Фландрією, Анжу, Бретанню і Бургундією.

Природно, лейтмотивом цього букета бойових зіткнень було військово-політичне й економічне протистояння Франції й Англії, що мало багату передісторію. Саме це протистояння і визначає пропоновану нам і періодизацію Столітньої війни [2, 18].

І етап (1338 -1360р.): антифранцузьке повстання у Фландрії (1337), що створило базу для англійського вторгнення; формальне оголошення війни Едуардом ІІІ французькому королеві Пилипу VІ (1338); перемога англійців у морському бої при Слейсі (1340); бойові дії в Бретані (1341 - 1343); вторгнення французької армії в Гієнь (1346); перемога англійців у битві під Креси (1346); узяття англійцями в Кале (1347); перемир'я (1347 - 1354); англійські рейди в Північній і Південній Франції (1355); розгром французької армії при Пуат’є (1356); підписання миру в Бретин’ї (1360).

ІІ етап (1368 - 1396 р.): інспірований французами антианглійський заколот у Гасконі і поновлення війни Едуардом ІІІ (1368); перемога французів у битві під Валене й улаштована Едуардом Чорним Принцем "Лиможська бойня" (1370); перемога французів у морському бої в Ла-Рошелі й у польовій битві під Шізе (1372); перемир'я (1375 - 1383); перемога англійців у морській битві під Маргите (1387); підписання миру в Парижі (20-літнє перемир'я - 1396).

ІІІ етап (1415 -1396 р.): оголошення війни Генріхом V французькому королеві Карлу VІ, облога Барфлера, перемога англійців у битві під Азенкуром (1415); узяття англійцями Руана (1419), Парижа (1420); підписання миру в Труа (1420).

ІV етап (1422 - 1471 р.): проголошення французькою знаттю (партією арман’яків) дофіна Карла Валуа королем Франції (1422), бої при Краване (1423), Вернейле (1424) і Сен-Жаме (1426), у підсумку що поставили арман’яків на грань поразки; завершення англійського скорення Північної Франції і початок облоги Орлеана (1428); перемога англійців у "битві оселедців" при Рувре (1429); прибуття Жанни Діви в Орлеан і зняття облоги з міста (1429); перемоги французів у битвах під Жаржо і Паті , похід у Реймс, коронація Карла VІІ Валуа (1429); невдала атака французів на Париж (1429); облога бургундцями Комп’єна і полон Жанни Діви (1430); розширення партизанської війни (1430 -1435); висновок світу між Карлом VІІ і Пилипом Бургундським в Аррасі (1435); узяття французами Парижа (1436); перемир'я (1444 -1449); узяття французами Руана (1449); перемога французів при Формин’ї, оволодіння Каном і Шербуром (1450); боротьба в Гієні (1451-1452); перемога французів у бої при Кастильоні, узяття Бордо, припинення бойових дій на континенті (1453), морські десанти французів на узбережжя Англії, спалення Сендвича (1453-1457), підписання миру(1471).

Поряд з англо-французькими війнами епоха Столітньої війни була насичена, як уже вказувалося, великою кількістю "периферійних" конфліктів. З 1350 по 1400 р. шотландці за підтримкою французького експедиційного корпуса вели бойові дії в Північній Англії. Найбільш значний бій цієї війни - при Оттерберні (1388) - закінчилося повним розгромом англійської армії.

У 1363 -1364 р. англійські і французькі війська активно діяли в Бретані і Наваррі. У травні 1364 р. французи розгромили англо-наваррську армію в битві під Кошереле, однак у вересні того ж року англійці взяли реванш у битві під Оре, що спричинило за собою зміцнення незалежності Бретані від французької корони.

Із середини 60-х років XІV ст. французькі й англійські війська взяли участь у бойових діях на Піренейському півострові. Французи підтримували Арагон, англійці - Кастилію. Одним з найважливіших боїв цієї війни стала битва під Наваретте (1367), у якій франко-арагонські війська були наголову розгромлені англійцями. Однак у бої при Мутинє (1369) французам удалося взяти реванш.

Крім того мали місце навряд чи не постійні сутички і навіть кровопролитні бої в період т. зв. "мирних перепочинків": спалення французьким десантом Плімута в 1403 р., участь французьких військ у заколоті валлійської знаті в 1405 р., руйнування французами і бургундцями передмість Кале в 1406 р. і т.д.

1. Супротивники

У січні 1327 р. англійський трон, з якого заколотні барони тільки що скинули непопулярного Едуарда ІІ, був переданий його синові - шістнадцятирічному юнаку, Едуарду ІІІ Плантагенету. Через рік з невеликим

у Парижі згас останній із трьох синів Пилипа Красивого , Карл ІV Капетінг; через відсутність у нього дітей чоловічої статі французькі барони в квітні 1328 р. обрали королем його двоюрідного брата, Пилипа VІ Валуа. З цих майже одночасних подій для обох королівств Заходу починається новий етап їхньої історії, що характеризується запеклої , майже віковою боротьбою між обома династіями, боротьбою, що одержала назва Столітньої війни [2, 21].

До моменту смерті останнього прямого нащадка Капетінгів Французьке

королівство ще багато в чому не досягає границь сучасної Франції. Адже її границі по суші майже не відрізняються від границь Західної Франкії - надягла, у часи Каролінгів виділеного Карлу Лисому по Верденському договору . Від сусідньої Імперії, чиї землі граничать з нею від Північного до Середземного моря, Францію відокремлює штучна границя, погано відома навіть сучасникам, поблизу який знаходиться безліч анклавів і спірних територій, але приблизно вона проходить по Шельді від устя на південь до Камбре, потім виходить до Маасу північно-східніше Ретеля, йде по верхньому плині цієї ріки і далі уздовж Сони, щоб нарешті вийти на Рону [2, 23].

Недавні територіальні захоплення дозволили змістити кордон від цих рік на землі, по яких він не проходила століттями. Так, наприклад, Остреван, тобто частина Ено між Валансьєном і Дуе на захід від Шельди, потрапив у ленну залежність від Капетінгів при Пилипі Красивому ; те ж відбулося з "залежним " Барруа в лівобережжя Маасу, з містом Ліон і Ліонським графством, з єпископством Вивьє на захід від Сони і Рони, попали під королівську опіку [2, 24]. На південно-заході границя не скрізь досягає Піренеїв: мало того, що королівство Наварра, щоправда, з 1274 по 1328 р. знаходилося під керуванням капетингських чиновників, включає землі до півночі від цих гір, що пізніше назвуть Нижньою Наваррою, - до того ж у 1258 р. святий Людовик відмовився від ілюзорного сюзеренітету, що тривав століттями, над Руссильоном і Каталонським графством, володіннями арагонської монархії.

У Франції демографічний розвиток і економічне процвітання відбувалися швидше, були виражені яскравіше, ніж де-небудь в іншому місці, і коли вони до 1300 р. доходять до своєї кульмінації, можна сказати, що Франція знаходиться перед всього іншого християнського Заходу, що обумовлює і робить неминучої її політичну і культурну гегемонію.

Це випередження розвитку Франції в порівнянні з іншою Європою виявляється насамперед у сфері сільського господарства, що ще залишалося основою всього середньовічного суспільства . Тут масштабний рух по оранці пахоти, по освоєнню болотистих і лісових земель, по створенню нових сільських громад, нових міст і бастид вийшло на гранично можливий рівень.

Процвітання села нерозривно зв'язано з розвитком міст, необхідних для ведення великої торгівлі, масштаби якої досягли свого апогею ще до кінця XІІІ століття.

Королівська влада, ще півстоліття назад уся перейнята феодальним духом і зовсім патріархальна, тепер, прагнула перобразувати Францію в королівство, що відповідає представленням нового часу, де воля суверена, вищий закон нації, зустрічала б лише беззаперечну покору. Однак для повної реалізації її амбіцій їй, як і всім іншим європейським королівствам, бракувало двох речей: регулярної армії і стабільних фінансів.

Феодальні монархії століттями не знали іншої армії, чим ост (ost), ополчення васалів, скликуване тільки у випадку війни. Насамперед і в основному ост складався з лицарів - важкоозброєних вершників, що здобували озброєння за свій рахунок, до яких додавалася маса ненавченої піхоти, що поставлялася містами і сільськими громадами. Теоретично кожен васал і навіть кожен підданий був зобов'язаний службою в ості королеві як сюзеренові [4, 36]. Але звичай швидко звів цей обов'язок до незначної малості. Тепер васали корони приводили в королівський ост лише обмежений контингент лицарів, не більш десятої частини сил, якими могли розташовувати самі в приватних війнах, а комуни надсилали тільки визначене число сержантів. Крім того, майже всі звичаї обмежували службу лицарів, коли вони борються за межами своєї провінції, сорока днями, а службу піхоти - трьома місяцями. З цього випливали серйозні наслідки для характеру воєнних дій, що велися самими могутніми государями Європи, наслідки, що будуть позначатися протягом майже всієї Столітньої війни. Перше - це крайня нечисленність збройних сил, що далеко не досягала тих немислимих цифр, що приводять хроністи. Останні Капетинги у свої, часто важкі, походи могли виводити лише сміховинні контингенти - число лицарів часом було не більш 600 і ніколи не перевищувало 2.500 чоловік, число кінних сержантів, легко збройної кавалерії, не досягало і подвоєної чисельності перших, а піхота, що цінували мало, рідко нараховувала більш 5.000 чоловік. І при таких убогих силах - від 10 до 15 тис. бійців у всій армії - французький король по праву вважався одним із самих могутніх владик християнського світу [2, 30]. Валуа зуміють небагато збільшити чисельність своїх військ, але не подвоїти неї.

Друге: короткочасність терміну служби виключає проведення яких-небудь масштабних воєнних дій. Ост скликають в останній момент, а збирається він завжди повільніше, чим очікувалося.

У рішенні цих проблем останні Капетинги змогли застосувати лише півзаходу. Частіше, ніж попередники, вони вдавалися до допомоги іноземних найманців, імперських лицарів, генуезських арбалетчиків. Але оскільки найманці вимагали великої платні, а також відрізнялися недисциплінованістю і схильністю до грабежів, королі обмежувалися найманням невеликих загонів, здатних хіба що надавати підтримку основним силам. Щоб ост міг вести бойові дії довше традиційних шести тижнів, платня

приходилося платити і йому. Тепер найманої ставала вся армія, незалежно від способу її набору, - як феодальні , так і іноземні війська.

Але фактично король завжди буде мати у своєму розпорядженні лише обмежені збройні сили, не маючи грошей на оплату численної армії.

Отже, незважаючи на деякі недосконалості в політичних або адміністративних структурах, недосконалості, що були б небезпечні, якби їхній не відали й інші християнські держави, Пилип VІ Валуа в 1328 р. успадкував могутнє королівство і міцну владу.

Багатьма рисами своєї соціальної і політичної організації і монархічних інститутів Англія XІV століття нагадує Францію [7, 145].

Країна, де править французька по походженню, по шлюбних союзах і по смаках династія - Плантагенети, не володіла ні розмірами, ні багатством країни, чиї долі дотепер направляли суверени з будинку Капетингов. Незважаючи на недавно виниклі, але в дуже малому ступені вдоволені амбіції, англійський король контролював далеко не всю площу Британських островів.

У цих, досить тісних, межах Англія залишалася порівняно бідною і малонаселеною. Освоєння її земель, пізно почате при англо-норманнських суверенах і загальмоване при періодичному поверненні до політичної анархії,

не дозволило їй досягти того рівня процвітання, якого домоглися деякі особливо благополучні регіони на континенті. Її незначному населенню завжди вистачало обмеженої кількості єпархій, і нових не буде аж до XVІ ст.: чотирнадцять у провінції Кентербері, три в Йорку і чотири уельских єпископства помірних розмірів [2, 41]. Оскільки інтенсивного розвитку міст не було, населення країни, імовірно, складало не набагато більше п'яти мільйонів чоловік - ледь третина від населення Франції.

Така ж архаїчність спостерігається й у землекористуванні: великі володіння, або манори (manoіrs), що обробляли власники сеньйора, трудячись на панщині, легше, ніж у Франції, витримали демографічний підйом; велика оранка цілинних земель, почата тільки в XІІІ столітті, була, схоже, почата скоріше на користь і з ініціативи сеньйорів, чим заради розділу цих земель між держателями-цензитаріями, чому і спричинила за собою тимчасове зміцнення панщини і сервільного положення селян, вілланства (vіllaіnage), особливо в господарствах монастирів, капітулів і єпископів; в інших місцях, навпроти, відбувалося зм'якшення панщини, її комутація в грошовий оброк.

Утім, землю обробляли тільки в самих багатих володіннях. Величезні простори крейдових пагорбів Кента і Суссексу, великих ланд Пеннінських гір, малопридатні для землеробства, використовувалися для екстенсивного вівчарства, що додавало англійської сільської місцевості своєрідність і експортне багатство приносило, що країні головне - вовна, у якій мали потребу в першу чергу нідерландські майстерні.

Єдиний значний центр - Лондон, сам по собі поки що і ще на століття складаючийся тільки із Сіті, розташованого до півночі від Темзи, до якого недавно додалися сусідній бург Вестмінстер, щось начебто адміністративної столиці, і побудовані уздовж Стренда - дороги, що з'єднує обоє міст, - витончені палаци сеньйорів, мав набагато менше населення, чим французька столиця [2, 45].

Його могутні цехи обмежували свою активність внутрішньою торгівлею. В всіх інших сферах господарювали іноземці, що у цьому столітті ще досить довго будуть зберігати своє положення, поки зростаюча ксенофобія один раз не позбавить їхньої монополії на користь моряків і негоціантів-аборигенів. Як і у всіх інших місцях, грошові операції вели італійці, але атлантичну торгівлю забезпечували майже одні гасконці; значними привілеями користувалися фламандці, брабантці і насамперед ганзейці, маючи тут процвітаючі колонії, що викликали заздрість місцевого населення.

Політична організація виявляла, як і у Франції, суміш архаїчних рис, що відбивають ще переважав феодальний дух, і сильних монархічних інститутів, що передбачали державу нового часу. Але оскільки ці інститути були організовані раніш, ніж у королівстві Капетингів, довше розвивалися і тому минулого прочніше і краще сприймалися населенням, вони повідомляли королівській владі і її агентам, у чиї обов'язки входило дати відчути цю владу, таку впевненість і такі гарантії, як, може бути, ніде в Європі. По цікавому контрасті це королівство з настільки міцними адміністративними основами періодично грузнуло в нечуваній по розжаренню політичній боротьбі, у якій спаєне і єдине баронство, щоправда, не настільки багате , як у Франції, протистояло особисто королю і вимагало для себе контролю над чиновниками і веденням справ у країні.

Англія як така поділялася приблизно на сорок графств усілякого розміру. Це були чисто адміністративні округи, а не феодальні володіння, як у Франції Королівську владу в графствах здійснювало безліч чиновників: бальї, або reeves, - доменіальні агенти; лісничі і лісники, зобов'язані стежити за виконанням суворих, але уже втрачаючих силу законів, що поширювалися на великі простори, іменовані "лісом", величезні заповідники дичини; ісчитори (escheators), керуючі спадщиною королівських васалів до передачі спадкоємцям або в період малолітства останніх; коронери (coroners), що керують слідством по кримінальних справах про убивства; збирачі постійних або тимчасових податків.

Шериф (sherіff), або віконт, аналог капетингських бальї, людина невисокого походження і часто змінюваний, забезпечував контакт між королем і підданими, брав у відкуп одержання королівських доходів, оплачував місцеві витрати, щорічно представляв у Палату шахів фінансовий звіт, вручав королівські brefs тим, кому вони призначалися, і кожен місяць головував на суді графства, куди викликали вільних людей, де вершили суд, де вибирали присяжних засідателів, настільки типових для середньовічної Англії, і призначали лицарів, що будуть представляти графство в парламенті [1, 67].

Спеціалізація центральних органів, що давно відокремилися від curіa regіs, існувала довше і просунулася далі, ніж у Франції. Три служби, якими відповідно керували канцлер, скарбник і верховні судді (chefs-justіces), являли собою дійсні міністерства в сучасному змісті слова. Канцелярія, бюрократична і зразково організована - вона залишила нам значні архіви - розсилає незліченні листи, розпорядження, brefs з великою печаткою, що розносять усюди волю короля. Палата шахів, яка уже більш двох століть , - центр керування фінансами; її нижня, або дохідна, палата, відігравала роль казначейства, а верхня, або рахункова - рахункової палати. Про її функціонування в XІV в. відомо мало.

Окремо варто розглянути оригінальний інститут парламенту. На початку XІV століття ці майже періодичні збори королівського суду, що відбуваються в залежності від обставин раз у рік або в два роки, ще мають характер якоїсь розширеної Великої ради, де звичайні радники суверена на короткий час сесії, декілька днів або тижнів, беруть собі в помічники визначене число баронів і прелатів, викликуваних індивідуально як ленники короля. Вони і складають Раду в парламенті - особливо урочисту форму королівського суду.

Перевага Плантагенетів у грошових справах полягало в тому, що вони мали майже стабільні , хоч і порівняно убогі ресурси.

Щоб охарактеризувати збройні сили, які мав король, вистачить декількох слів. Англійська армія, як і французька, формується на базі феодального осту. Весь ост цілком одержує платню, щоб він міг вести порівняно довгі кампанії. Контракти, що укладаються з капітанами і називані endentures, дозволяють у будь-який момент перевірити наявний склад загону і виплатити платня .

Піхота, службу якої ще цінують дуже мало, набирається з західних горців, насамперед в Уельсу; їхні загони відрізняються більшою згуртованістю, чим посередня комунальна міліція, який розташовує король Франції. Нарешті, у континентальних війнах Плантагенети одержали відчутну підтримку гасконських контингентів, а також імперських найманців, за дуже високу плату набираються в Нідерландах.

Залишалося знайти можливість переправити за море війська, набрані в королівстві. Турбота про це покладається на двох адміралів, адмірала Півночі й адмірала Півдня, кожний з яких відповідає за один сектор узбережжя; у мирний час обоє - усього лише судді по морському праву, але у випадку війни вони організують примусовий набір кораблів у всіх торговельних портах.

Таким чином, Англія справляє враження королівства, звичайно, маленького, але єдиного, скромні сили якого, знаходячись під твердим керуванням випробуваних адміністраторів, цілком підлеглі суверенові. Але він повинний брати до уваги періодичні і різкі сплески політичних пристрастей, настільки лютих, яких, може бути, не випробує більше жодна країна в Європі.

Важливо пам'ятати, що в момент, коли у Франції змінювалася династія, Англія ледь вийшла з громадянської війни й у політичних відносинах була знесилена, але завдяки ресурсам, якими розташовувала монархія, могла швидко піднятися.

2. Столітня війна
Столітня війна між Англією та Францією – найбільш тривалий в історії минулого військово-політичний конфлікт. Термін “війна” стосовно цієї події, як і її хронологічні рамки, достатньо умовний, так як військові дії протягом більш як столітнього періоду постійно не велися. Початком суперечок між Англією та Францією було химерне переплетення історичної долі цих країн, розпочавшеєся з нормандського завоювання Англії у 1066 році [5, 78]. Укріплені на англійському престолі герцоги нормандські прийшли з Північної Франції. Вони об’єднали під своєю владою Англію та частину континенту – північнофранцузьку область Нормандію. У 12 столітті володіння англійських королів у Франції різко зросли внаслідок приєднання шляхом династійних шлюбів областей у Центральній та Південно-Західній Франції. Після тривалої та тяжкої боротьби французька монархія на початку 13 століття повернула собі більшу частину цих земель. Разом з традиційними володіннями французьких королів вони склали ядро сучасної Франції.

Проте під англійською владою залишилася теріторія на південному-заході – між Піренеями та долиною Луари. У Франції її називали Гієнью, а у Англії – Гасконією. “Англійська Гасконь” і стала однією з головних причин, розпочавших Столітню війну. Збереження англійського господарювання на південному-заході робило ненадійним положення французьких Капетінгів, заважало реальній політичній централізації країни. Для англійської монархії ця область могла стати плацдармом у спробі повернути колишні величезні володіння на континенті.

Крім того, дві найбільші західноєвропейські монархії змагалися у боротьбі за політичний та економічний вплив у фактично незалежному графстві Фландрському (сучасні Нідерланди). Фландрські міста, закупавшиє англійську шерсть, відправили до Англії багатого купця із Гента, Якова Артевельде, і запропонували Едварду III корону Франції [2, 56]. В цей час у Франції оселилась династія Валуа (1328-1569), молодша лінія Капетінгов (попередня королівська династія).

Ще одним об’єктом гострих суперечок була Шотландія, незалежності якої загрожувала Англія. У пошуках політичної опори в Європі шотландське королівство прагнуло до союзу з основним суперником англійської корони – Францією. Із загостренням англо-французських суперечок обидві монархії намагалися закріпити свої позиції на Пиренійському півострові. Пиренійські країни дуже цікавили їх тому що вони межували з “Англійською Гасконією”. Все це привело до появи військово-політичних союзів: франко-кастільського (1288), франко-шотландського (1295), між англійською короною та містами Фландрії (1340).

У 1337 році англійський король Едвард III оголосив Франції війну, удавшись до звичайної для того часу юридичної форми: він оголосив себе законним королем Франції в противагу Філіппу VI Валуа, якого обрали на престол французькі феодали у 1328 році, після смерті його кузена, не мавшого синів, короля Карла IV – останнього із старшої гілки династії Капетінгов. Між тим Едвард III був сином старшої сестри Карла IV, виданої заміж за англійського короля.

Історію війни, як вже було сказано вище, поділяють на чотири етапи, між якими траплялися періоди відносно тривалого затишшя.

Перший етап – від оголошення війни у 1337 році до миру 1360 року у Бретіньї. В цей час військова перевага було на стороні Англії. Більш організованіше англійське військо одержало кілька славетних перемог – у морській битві при Кресі (1346) і Пуатьє (1356). Головна причина англійських перемог при Кресі і Пуатьє – дисциплінованість та тактична досконалість дій піхоти, утвореної із лучників. Англійська армія пройшла сувору школу війн в гірській Шотландії, в той час як французькі лицарі звикли до відносно легких перемог та славі кращої кінноти у Європі. Здатні фактично лише до індивідуального бою, вони не знали дисципліни і маневра, воювали ефективно, але не ощадно. Організовані дії англійської піхоти під чітким керівництвом Едварда III привели до двох ніщивних поразок французького війска. Хроніст – сучасник Столітньої війни писав про “загибель французького лицарства”. Жахливі поразки Франції, яка загубила армію та короля (після Пуатьє він опинився в англійському полоні), дозволили англійцям нещадно грабувати країну. І тоді народ Франції – городяни і селяни – самі піднялися свій захист. Самооборона мешканців міст та селищ, перші партизанські отряди були початком майбутнього широкого визвольного руху. Це примусило англійського короля укласти тяжкий для Франції мир у Бретіньї. Вона загубила великі володіння на південному заході, але залишилась самостійним королівством (Едвард III відмовився від претензій на французьку корону).

Війна поновилася у 1369 році. Її другий етап (1369-1396) був цілком вдалим для Франції. Французький король Карл V та талановитий військовий начальник Бертран Дюгеклен використали підтримку мас, які допомогли частково реорганізованій французькій армії витиснути англійців з південного заходу. Під їх владою все ж таки залишилось кілька великих і стратегічно важливих портів на французькому узбережжі: Бордо, Байонна, Шербур, Кале. Перемир’я 1396 року було укладене в зв’язку з крайнім виснаженням сил обох сторін. Воно не вирішило жодного суперечного питання, що робило неминучим продовження війни.

Третій етап столітньої війни (1415-1420) – самий короткий і найбільш драматичний для Франції. Після нової висадки англійської армії на півночі Франції і жахливої поразки французів при Азенкурі (1415) самостійне існування Французького королівства опинилося під загрозою. Англійський король Генрих V за п’ять років більш активних, ніж попередні, військових дій підкорив собі біля половини Франції та добився укладання договору в Труа (1420) по якому повинно було статися об’єднання англійської та французької корони під його владою. І знову народні маси Франції ще більш рішуче, ніж раніше, втрутилися у долю війни. Це визначило її характер у заключному четвертому етапі.

Четвертий етап розпочався у 20-х роках 15 століття і завершився вигнанням англійців із Франції в середині 50-х років. На протязі цих трьох десятиріч війна зі сторони Франції мала визволительний характер. Розпочавшийся майже 100 років тому назад як конфлікт керуючих королівських домів, вона стала для французів боротьбою за збереження можливості самостійного розвитку та створення основ майбутньої національної держави. У 1429 році селянська дівчина Жанна д’Арк очолила боротьбу за зняття осади Орлеана, добилася офіційної коронації у Реймсі законного спадкоємця французького престолу Карла VII. Вона вселила народу Франції тверду віру у перемогу.

Жанна д’Арк народилась у містечку Домремі на межі з Лотарінгієй. У 1428 р. війна докотилася і до цієї околиці. У серце дівчини ввійшла “велика жалість, кусаюча як змія”, скорбота про нещастя “милої Франції” [9, 198]. Так визначила сама Жанна те почуття, яке примусило її залишити батьківський дім і відправитись до Карла VII, щоб бути на чолі армії і вигнати англійців з Франції. Через області, зайняті англійцями та їх спільниками бургундцями, вона добралася до Шинона, де знаходився Карл VII. Її поставили на чолі армії, адже всі - народ, військовоначальники, солдати – довіряли цій неймовірній дівчині, її обіцянкам урятувати батьківщину. Природний розум та гостра спостережлевість допомогли їй правильно орієнтуватися в обстановці і швидко засвоїти нескладну військову тактику того часу. Вона завжди була попереду всіх у найнебезпечніших місцях і за нею кидалися туди ж її віддані воїни.

Після перемоги під Орлеаном (їй знадобилось всього 9 днів, щоб зняти осаду з міста, тривавшую більш 200 днів) і коронації Карла VII слава Жанни д’Арк зросла неймовірно. Народ, армія, міста бачили в ній не тільки визволительницю батьківщини, але й керівника. З нею радилися по різним питанням. Карл VII та його оточення стали виявляти до Жанни все більше недовіри і нарешті просто зрадили її. Під час однієї вилазки, відступая з купкою воїнів по направленню до Компьєну, Жанна опинилась у пасці: по наказу коменданта-француза був піднятий міст та наглухо зачинились ворота фортеці. Жання попала у полон до бургундців, а звідти її продали англійцям за 10 тисяч золотих. Дівчину тримали у залізній клітці, приковуючи на ніч ланцюгом до постелі. Французький король, забов’язаний їй престолом, нічого не зродив для визволення Жанни. Англійці звинуватили її в єрисі та чаклунстві і стратили (вона була спалена на вогні в Руані за наказом церковного суду).

Але це вже не змогло змінити реального положення справ. Французька армія реорганізована Карлом VII, одержала при підтримці горожан та селян кілька важливих перемог. Більш велика серед них – битва при Форміньї у Нормандії. У 1453 році капітулював англійський горнізон у Бордо, що умовно вважається закінченням Столітньої війни. Протягом ще 100 років англійці утримували французький порт Кале на півночі країни. Але основні суперечки були розв’язані у середині 15 століття [1, 67].

Франція вийшла з війни дуже знищеною, більшість областей були пограбовані і спустошені. І все ж перемога допомогла закінченю об’єднання французьких земель та розвитку країни шляхом політичної централізації. Для Англії війна також мала серйозні наслідки – англійська корона відмовилась від спроб створити імперію на Британських островах та континенті, в країні зросла національна самосвідомість. Все це підготувало формування національних держав в обох країнах.

Мабуть, жоден епізод Столітньої війни не "обріс" такою кількістю легенд, як історія про полуторагодичном участь у воєнних діях Орлеанської Діви. (Варто відразу обмовитися, що прізвище д'арк Жанна знайшла лише в 1831 році стараннями французького історика і директори Національного архіву Франції Жуля Мішле, що був сучасником революційних подій і, попросту говорячи, виконував соціальне замовлення). Історія про героїзм дівчини з народу, що врятувала у важкий час короля, не примирила французьку громадськість XІХ сторіччя з режимом останнього Бонапарта, однак до крайності ускладнила і заплутала реконструкцію дійсних подій переломного моменту Столітньої війни.

Проте у вдумливого читача "Житія Жанни д' Арк" виникає ряд питань, на які прихильники версії Ж.Мішле поки не дали зрозумілих відповідей [10, 67].

1. Чому Робер Де Бодрикур, губернатор Вокулерського кастелянства, у яке входила рідне село Жанни - Домремі - виявився настільки наївний і покладливий, що послухав, м'яко говорячи, незвичайні ради безрідного дівчиська і не тільки направив її до дофіна Карлу, але і виділив ескорт?

2. На підставі чого дофін довірив простолюдинці власну армію, створив для неї штат прислуги з 12 чоловік і оплатив усі пов'язані з цим витрати?

3. Чому селянська дочка носила на одязі герб Орлеанского герцога і настільки сильно пеклася саме про Карла Орлеанського, що перебуває з часу Азенкурскої катастрофи в англійському полоні? "Я прийшла сюди, щоб повернути королівську кров", - так писала Діва з-під Орлеана в листі до англійського короля, пропонуючи за викуп полоненого герцога будь-яку суму 5.

4. На якій підставі безрідна пастушка одержала власний прапор із символікою королівського будинку - винятковий привілей осіб королівської крові?

5. Чому до думки нібито неписьменної простолюдинки прислухалися французькі маршали і капітани? Невже браві вояки типу Етьена Ла Гіра відразу сповнилися духом божественної благодаті?

6. Чому дівчина, що провела всю юність у селі, уміла читати і писати, чудово трималася в сідлі і, нарешті, з обуренням відкинула твердження інквізиції про те, що вона нібито займалася сільською працею?

7. Чому під час її страти народ був відтиснутий від ешафота, а обличчя самої казнимой було закрито каптуром і ковпаком?

8. Чому через кілька років після "страти" Діва раптом ціла і непошкоджена з'явилася у Франції, причому її пізнали як соратники, так і родичі?

9. Нарешті, як пояснити знайдений у 1907 році французьким професором Альбером Байє шлюбний контракт між Жанною, Дівою Франції, і дворянином Робером Д'армуазом від 1436 року, із власноручно підписаний нібито спаленою в 1431 році народною героїнею?

Прихильники Жанни-пастушки приводили різні докази своєї версії, самий переконливе з яких чудово укладається в прокрустово ложі навчання Л.Н. Гумилева про пасіонарність. Таким чином, Жанна, жінка з плоті і крові, перетворилася дійсно в Божу обраницю, що забавно виглядало в опусах радянської історіографії.

Набагато більше шансів на життя має версія, відповідно до якоїЖанна (або Клод) була позашлюбною дочкою Людовика Орлеанського і королеви Франції Ізабелли Баварської . Жанна не була спалена на багатті в 1431 році, а

умерла своєю смертю в 1449 році, будучи матір'ю двох дітей і носячи титул графині Д'армуаз.

Відносно участі Жанни в бойових операціях необхідно помітити, що саме релігійно-патріотична одержимість дівчини, помножена на досвід капітанів і героїзм солдатів, дозволили французам одержати дуже важливу в стратегічному плані перемогу під Орлеаном. Здається, що весняно-літня кампанія 1429 року на Луарі і коронація дофіна в Реймсі, у значній мірі інспіровані Дівою, визначили ті кардинальні зміни, що відбулися в надрах французького суспільства.

У цілому, діяльність Жанни й орієнтування французького генералітету на активні форми збройної боротьби - раптові короткі удари і розширення бази партизанського руху - дали Карлу VІІ Валуа необхідну фінансову підтримку міського патриціату південно-заходу і півночі країни, а також привели до значних змін у безпосереднім оточенні короля.

При дворі взяло гору думка про рішучу боротьбу з англійцями до переможного кінця. "Партія війни", очолювана коннетаблем А. де Ришмоном і прем'єр-міністром Ж. Кером провела цілий ряд заходів щодо реорганізації французької армії, по якісному і кількісному поліпшенню артилерійського парку. Ще більш вирішальне значення мало закінчення громадянської війни у Франції і примирення партій арман’яків і бургундців у 1435 р.

Усе це, помножене на соціально-політичну кризу, у якому з вини свого бездарного і хворого короля Генріха VІ Ланкастера виявилася Англія, визначило кінцеву перемогу Франції в Столітній війні. Однак, протиріччя між Англією і її континентальним сусідом так і не були дозволені, що привело обох країн до подальших військових зіткнень, що розвернулись в епоху Високого і Пізнього Ренесансу і Нового Часу.

3. Головні компанії і бої

В епосі Столітньої війни можна виділяти наступні кампанії: Слейска (1340), Кресійска (1346), Пуатуська (1356), Наваретська (1367), дві Бретонських (1341-1343,1364), Наварська (1364), Ла-Рошельська або Гієньска (1371 - 1372), Азенкурска (1415), Нормандська (1422-1428), Орлеанська (1428 - 1429), Реймськая (1429), Паризька (1436), Друга Нормандська (1449- 1450), Друга Гієньская (1451-1453) і ін., менш великі.

Багато кампаній не мали військово-політичного планування і протікали

спонтанно, цілком відповідаючи духу середньовіччя. Цікаво, що хрестоматійні бої Столітньої війни - Кресі, Пуат’є (Мопертюи) і Азенкур носили, принаймні з боку англійців, самий що ні на є випадковий характер [9,121]. Та й схема проведення цих битв практично ідентична. Звертає на себе увага прагнення французької жандармерії адаптуватися в нових умовах бою, нав'язаних їм супротивником. Однак лицарство виявилося не в змозі ні в кінному ,ні в пішому ладі перекинути англійський "частокіл". Початкова інерція удару жандармів незмінно "гасилася" залповим вогнем англійської легкої піхоти. Акцентуючи увагу на оборонному характері Кресійського і Пуатуського боїв, Г. Дельбрюк розглядав битву під Азенкуре як наступальний бій з боку англійців. З цим важко погодитися. Висування англійських лучників уперед було нічим іншим , як провокація, ідентичної тієї , що застосував Чорний Принц при Пуат’є.

Без сумніву, і при Краєн, і при Пуат’є, і при Азенкуре англійці використовували оборонно-наступальну тактику. Саме глухий захист із наступним нанесенням могутнього контрудару обумовив блискучі тактичні успіхи англійців у багатьох боях Столітньої війни, наприклад: при Оре, Наваретте, Рувре і т.д. [ 9, 134]/

Такі талановиті французькі воєначальники як Дю Геклен, Рішмон і Клермон зуміли перейняти тактичні прийоми англійців. Класичний приклад - битва під Форміньї (1480), у якій французи артилерійським вогнем спровокували англійських піхотинців на стихійну атаку. Повторився Азенкур з точністю до навпаки. Показовий приклад і двох боїв Орлеанської кампанії: при Рувре (1428) і Паті (1429).

У першому випадку французам і шотландцям удалося настати супротивника зненацька, до того ж англійці рухалися в похідній колоні. Однак французька кавалерія також розтяглася на марші. Командуючий експедицією маршал Клермон, вирішивши дочекатися свої основні сили, упустив ініціативу й у підсумку потерпів поразку. При Паті ситуація повторилася, однак цього разу французи відразу перейшли в атаку і домоглися рішучого успіху.

Трохи спантеличує некритичний підхід більшості дослідників Столітньої війни до цифр утрат супротивників, зокрема , у битвах під Крессі, Пуат’є і Азенкурі, що пропонують хроністи.

Дельбрюк був, мабуть, першим, хто звернув увагу на явну невідповідність французьких і англійських втрат у зазначених битвах: 11500 француэов проти 200 англійців при Креси, 4500 французів проти декількох сотень англійців при Пуат’є.

Такий розпис утрат нам пропонує Ж. Фруассар у своїх "Хроніках". Однак, будучи французом по народженню і космополітом за духом, Фруассар пік свого свідомого життя провів при англійському королівському дворі. Тому, незважаючи на всі запевнення "писати правдиво", Фруассар не зміг уникнути у своїй роботі відомого англофільства. [9, 154]/

Міф про величезні людські утрати французької жандармерії спричинив за собою народження міфу про майже неймовірну влучність англійських лучників. Під пером белетристів і істориків, далеких від реалій військової справи, англійський йомен перетворився в казкового героя, те саме що Робіну Гуду або Вільгельму Теллю, з відстані в 200 метрів без особливих зусиль вражаючого лицаря в оглядову щілину забрала або в стики між латами. Менш же влучні стрілки не мудруючи лукаво, просто прошивали очеретяною стрілою закованого в сталь воїна наскрізь.

У дійсності, англійські лучники уражали не стільки самих лицарів, скільки їхніх коней. Крім того, потрібно пам'ятати, що стрілянина вироблялася залпами, дуже масовано, в основному "по площах" (при максимальній інтенсивності, бесприцільно, англійський лучник був здатний зробити 10-12 пострілів у хвилину, прицільно, у середньому , 6 пострілів). У такий спосіб на частку кожного кіннотника, що атакує, на "фінішній стометрівці" приходилося по кілька десятків стріл.

Проте, численність корпуса англійських лучників, їх дисциплінованість і готовність до рукопашної сутички попсували, у прямому і переносному значеннях, чимало крові французькому лицарству. До самого закінчення Столітньої війни французька армія могла протиставити англійському "частоколові" лише раптові напади або масоване застосування артилерії.

Висновок

Отже, можна визначити такі основні події Столітньої війни 1137-1453 р.р. між Англією та Францією:

1328 р.	Смерть французького короля Карла IV Капетинга
1337 р.	Едуард ІІІ Плантагенет, король Англії, провозглашає себе правителем Франції (як онук по материнській лінії французького короля Пилипа IV Капетинга)
1340 р.	Панування Англії на ЛаМанші після морської битви при Слейсі
1346 р.	Битва при Кресі. Розгром французької армії англійською армією
1347 р.	Англійці захоплюють Кале
1347-1355 р.р.	Перемир’я
1347-1349 р.р.	„Чорна смерть”. Епідемія чуми уносить третину населення Європи
1350 р.	Французьким королем стає Іоан ІІ Добрий
19.10.1356 р.	Битва при Пуатьє. Едуард Чорний Принц захоплює в полон Іоана ІІ
1357-1358 р.р.	Востання в Парижі під керівництвом Е. Марселя
1358 р.	„Жакерія”
1360 р.	Договір в Бретін’ї. Англійський король отримує на праві повного суверенітету весь південний захід Франції (Сентож, Пуату, Пер ігор та ін.); французи повинні заплатити викуп у 3 млн. екю золотом за короля Іоана ІІ, що знаходиться в полоні. Едуард ІІІ більше не претендує на французький престол.
1362-1372 р.р.	Едуард Чорний Принц – правитель Аквітанії
1364 р.	Французьким королем стає Карл V Мудрий
1370 р.	Перемога французів на морі при Понтвале
1370 р.	Едуард Чорний Принц грабує Лімож
1372 р.	Французькі війська звільнюють Пуату і Бретань. Перемога французів у морському бої у Ла-Рошелі
1373 р.	Джон Гонт очолює нове вторгнення у Францію
1375-1415 р.р.	Перемир’я у Брюгге
1377 р.	Англійським королем стає Ричард ІІ, син Едуарда Чорного Принца
1380 р.	Французьким королем стає Карл VІ Безумний. Початок міжусобиць арман’яків і бургіньйонів
1400 р.	Англійським королем стає Генріх ІV Ланкастер
1413 р.	Англійським королем стає Генріх V Ланкастер
1415 р.	Генріх V Ланка стер претендує на французький трон. Розгром англійцями французького війська під командуванням коннетебля Ш. д’Альбре при Азенкурі.
1418-1419 р.р.	Облога і взяття англійцями Руана
1420 р.	Король Англії Генріх V визнан спадкоємцем французького престолу за договором в Труа
1422 р.	Після смерті Генріха V і Карла VІ англійці і герцор Бургундський виголошують королем Англії і Франції малолітнього Генріха VІ (сина Генріха V), а регентом Франції герцога Бедфорда. Дофін Карл (син Карла VІ) також виголошує себе французьким королем (Карл VІІ)
1424 р.	Герцог Бедфорд перемагає французів при Краванні
08.05.1429 р.	Французькі війська очолювані Жанною д’Арк знімають облогу з Орлеану
17.07.1429 р.	Карл VІІ коронован у Реймсі
1429 р.	Перемога французів при Пате
23.05.1430 р.	Жанна д’Арк потрапляє в полон до бургундців у м. Комп’єн
1431 р.	Король Англії Генріх VІ коронован у Парижі як правитель Франції
1435 р.	Бургундський герцог визнає Карла VІІ законним государем Франції по миру в Аррасі
1436 р.	Англійські війська уходять з Парижу
1441 р.	Французькі війська звільняють Шампань
1448 р.	Перемога Французів при Ле Ман
1450 р.	Перемога французів при Формін’ї. Французькі війська звільнюють Мен і Нормандію
1451 р.	Звільнення від англійців Бордо і Байо
1452 р.	Англійці знову захоплюють Бордо
1453 р.	Французькі війська звільнюють Гієнь
19.10.1453 р.	Капітуляція англійців в Бордо. Англія утримує за собою лише Кале (до 1558 р.)