РЕФЕРАТ

На тему:

“ЗУСИЛЛЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ В СТВОРЕННІ СИСТЕМИ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ДОГОВОРИ 1939 РОКУ ТА ЇХ СУЧАСНІ ОЦІНКИ”.

Зміст:

1. Вступ

2. Радянський Союз в умовах росту військової небезпеки

3. Загострення міжнародних відношень у 30 роки

4. Зовнішньополітичне положення СРСР на сході

а) Бої у ріки Халхін-Гол

б) Радянсько-японський пакт про нейтралітет

5. Політика умиротворення агресорів

6. Мюнхенська угода і позиція СРСР

7. Міжнародні відношення СРСР з Англією, США і Францією

8. Радянсько-німецькі відношення

а) Радянсько-німецький пакт про ненапад і секретний протокол

б) Сучасні оцінки Радянсько-німецького пакту про ненапад та договору про «дружбу і кордони»

в) Погроза війни перед Радянським Союзом

9. Висновок

10. Список літератури

Вступ

Розмірковуючи про саму кровопролитну в історії людства війну, ми мимоволі повертаємося до передвоєнного часу, запам’ятавшимся в історії як передвоєнна політична криза, із тим щоб зрозуміти ту міжнародну обстановку в який війна готувалася і була развязана. У результаті підготування і часткового здійснення Німеччиною агресивних планів по завоювання світового панування при попуску з боку Англії і Франції, продемонстрованому в Мюнхені.

Я вирішила вибрати дану тему для мого реферату, тому що мені було цікаво дізнатися правду про Радянську зовнішню політику, ким і чим вона визначалася, як впливала на положення Радянського Союзу в міжнародній ситуації. У наші дні можна по-новому глянути на різні сторони зовнішньої політики СРСР, її зв'язок із внутрішньою політикою, дати на основі дослідження раніше закритих документів оцінки і висновки, що дозволяють відновити реальну картину того що діялось.

У перші роки так називаного мирного існування СРСР боровся за встановлення більш-менш прийнятних дипломатичних відносин із капіталістичними країнами. Протягом 20-их і 30-их років зовнішній торгівлі придавалось не тільки економічне, але і політичне значення.

У 30-их роках радянський уряд активно розвивав відношення з фашистською Німеччиною, що переростили в активну діяльність по організації колективного опору агресивним фашистським державам. Ідея створення системи колективної безпеки і практичної роботи радянської дипломатії одержали високу оцінку і визнання прогресивної світової громадськості. Вступ у Лігу Націй у 1934 р., висновок союзних договорів із Францією і Чехословаччиною в 1935 р., призови і конкретні акції в підтримку однієї з держав, що піддалися агресії, - Ефіопії, дипломатична й інша помічь законному республіканському уряду Іспанії в період італо-німецької інтервенції. Готовність зробити військову поміч за договором Чехословаччини проти фашистської Німеччини в 1938 р., нарешті, щире прагнення виробити спільні міри опори агресії напередодні другої світової війни - така стисла летопись послідовної боротьби Радянського Союзу за світ і безпеку.

Жодний народ, навіть німецький, не відчував нічого схожого на та наснагу, що у 1941 р. охопила всі народи Європи. Усього лише двадцять років пройшло з часу першої катастрофи в Європі, і ще ніхто не забував перенесених страждань і жертв. Усі прийняли війну як удар долі. Навіть оголошення війни західними державами не змогло поколебати у німецькому народі віру в Гітлера: він був занадто сильно одурманений брехливою пропагандою, щоб могли тверезо оцінити що відбувається. Гітлер хотів війни, і це є документально підтвердженим фактом. Але він не домігся б так легко цієї цілі, якби не знайшов необхідних союзників і супротивників в особі Радянського Союзу, Польщі й Англії. Вирішальне значення мала позиція СРСР.

У даній роботі я спробую освітити основні аспекти відношень СРСР із значними світовими державами і чинникі, що впливають на цю політику, внутрішнє положення СРСР, що визначає взаємовідносини з іншими країнами перед вступом нашої країни в другу світову війну.

Радянський союз в умовах росту військової небезпеки

У середині 30-х років Радянська держава демонструвала своє миролюбство і зацікавленість у мирному співіснуванні з капіталістичними країнами. Проте ці роки набирали, що сили в, терористичних методах керівництва у внутрішньополітичному житті Радянського Союзу, знаходили висвітлення й у його міжнародній політиці. Особливий «сталінський» почерк усе більш виявлявся в зовнішньополітичних кроках радянського уряду. У принциповому плані це виражалося, насамперед, у тому, що радянське керівництво давало односторонню оцінку розставлення і співвідношення політичних сил у світі.

На міжнародне положення країни продовжувала робити катастрофічний вплив лавина масових репресій, завалених сталінським керівництвом на партійні і військові кадри, дипломатів, на діячів науки і мистецтва. У кризові для європейської політики дні сталінська машина терору продовжувала функціонувати в СРСР.

Аналітичний апарат дипломатичних, військових і розвідувальних служб усіх країн пильно стежило за безпрецедентними подіями в СРСР і прикидав потенціал і тривкість країни. Практично всі спостерігачі дійшли висновку про глибоку внутрішньополітичну кризу радянського режиму (незалежно від його причин), про нездатність Радянського Союзу до великомасштабних зовнішньополітичних заходів.

Серйозними хибами страждала політико-виховна робота в армії. В усій пропаганді, що велася в країні, переважала спрощена теза про могутність нашої країни, її спроможності протистояти будь-якій агресії і про те, що у випадку нападу всі бойові дії будуть вестися тільки на території супротивника. Не було тверезої оцінки сил Червоної Армії.

У передвоєнні роки в суспільно-політичному і духовному житті країни затвердилося повне панування ідеологічної і політико-виховної діяльності партії. Установився ідеологічний диктант, що засновується усе більш і більш на особистих поглядах Сталіна.

Загострення міжнародних відношень

30-ті роки були відзначені гострою кризою в міждержавних відношеннях. Завязався заплутаний клубок глобальних протиріч, що, зрештою, штовхнули людство у вогнище нової світової війни. Перша на її шлях стала Японія. Після декількох «спробних» спроб 18 серпня 1931 р. Японія почала війну проти Китаю, Ліга націй виявилась недієздатної зупинити агресора й обмежилася напрямком у Манчжурию комісії Литтона.

Зрозумівши, що Ліга націй не має реальних важелів для припинення агресії, італійський диктатор Б. Муссолини 2 травня 1935 р. почав війну проти Абіссінії (Ефіопії).

Німеччина за допомогою СРСР приступила до переозброєння ще в 1922 р. після підписання між двома країнами сепаратного договору в Рапалло. У березні 1936 р. - через три роки після приходу до влади націонал-соціалістів - німці окупували демілітаризовану Рейнську зону.

Зовнішньополітичне положення СРСР на Сході

Бої в ріки Халхін-Гол

На Далекому Сході усе більш агресивною ставала політика Японії. Хоча погроза війни, що насувається, для СРСР виходила з заходу, бойові дії передодня нової світової війни вперше розгорнулися на його східних межах.

З 1931 р. Радянський Союз ринувся укласти договір про ненапад із Японією. Протягом майже десятьох років японський уряд відмовлявся від такого договору, проводячи активну антирадянську політику.

Ще в липні 1938 р. Японія спробувала захопити ряд важливих стратегічних пунктів СРСР на Далекому Сході. Радянські Війська на початку серпня 1938 р. розгромили японські частини, що вторлись, і викинули їх із радянської території, і 11 серпня 1938 р. Японія була змушена укласти угоду з Радянським Союзом про ліквідацію конфлікту. Проте Японія на цьому не заспокоїлася. Вона вирішила завдати удару проти Монгольської Народної Республіки, із котрої Радянський Союз мав угоду про взаємодопомогу.

Ця політика поряд з існуванням військової спілки між Японією і Німеччиною створювала для СРСР пряму погрозу війни на два фронти. У 1938-1939 р. японські імперіалісти, сп'янілі антирадянськими прагненнями, навіть брали на себе ініціативу в розв'язанні війни проти СРСР. Але значний урок, преподанний їм Червоною Армією в Хасану і на Халхін-Голе, декілька протверезив загарбників.

Навесні 1939 р. Японія почала військові дії в районі ріки Халхін-Гол. З радянських і монгольських військ, зосереджених у Халхін-Гола, була створена перша армійська група під командуванням Г. К. Жукова. Радянські і монгольські війська 20 серпня 1939 р. перейшли в наступ і через три дні оточили основні сили японської армії. Озлоблені бої продовжувалися 129 днів. 16 вересня на прохання Японії бойові дії були припинені.

Події в ріки Халхін-Гол мали важливе військово-політичне значення. Вони запобігли спроби створення осередку війни на далекосхідних межах СРСР. Проте небезпека війни в цьому районі зберігалася.

Радянсько-японський пакт про нейтралітет

З огляду на силу Радянського Союзу, уряд Японії в обстановці загострення японо-німецьких імперіалістичних протиріч стало схилятися до висновку договору про ненапад із СРСР. Навколо цього питання розгорнулася гостра політична боротьба. Висновку договору перешкоджали найбільше авантюристичні елементи в японському уряді і військовому командуванні, тісно пов'язані з гітлерівською Німеччиною. Натискали на Японії і значним представникам правлячих кіл США, що ринулися до погіршення японо-радянських відношень. Так, наприклад, сенатор Вандерберг заявив, що «якщо тільки Японія і Радянський Союз укладуть договір про ненапад, то Сполучені Штати негайно введуть ембарго на експорт американських товарів у Японії».

Німецький уряд також намагався утримати Японію від заключення договору з Радянським Союзом. 27 березня 1941 р. під час перебування японського міністра закордонних справ Мацуока в Берліні Риббентроп завіряв свого колегу, що війна проти СРСР закінчиться легкою і швидкою перемогою. « На сході,- казав він, - Німеччина тримає війська, що у будь-який час готові виступити проти Росії, і якщо Росія займе позицію ворожу Німеччини, то фюрер розіб'є Росію. У Німеччині упевнені, що війна з Росією закінчиться остаточним розгромом російських армій і аварією державного ладу». У відповідь Мацуока заявив Риббентропу: «Японія завжди була лояльним союзником, що цілком віддасть себе загальній справі». Проте, уряд Японії обмежився лише обіцянкою почати військові дії проти володінь США й Англії на Тихому океані.

На оберненому шляху з Берліна в Токіо Мацуока затримався в Москві, давши від імені свого уряду згоду на висновок радянсько-японського договору про нейтралітет. Японський уряд розглядав цей договір як засіб, що дає можливість вибрати найбільше зручний момент для нападу на СРСР. Воно вважало, що Радянський Союз, покладаючись на договір, відведе свої війська з Далекого Сходу, що забезпечить Японії успіх віроломного нападу.

Підступні задуми Японських правителів не були секретом для СРСР. Але Радянський уряд, на відміну від японського, щиро ринувся до світу на Далекому Сході. Договір давав можливість уникнути одночасного нападу Німеччини і Японії. Подальший розвиток подій залежав від реальної обстановки , та опору Радянського Союзу гітлерівській Німеччині.

Радянсько-японський договір про нейтралітет був підписаний 13 квітня 1941 р. Заключення цього договору явилося великою несподіванкою для Німеччини. Риббентроп дав указівку німецькому послу в Токіо зажадати пояснень від японського уряду. Японський уряд відповів Берліну, що він залишиться вірним своїм зобов'язанням по союзних договорах із Німеччиною. Радянсько-японський договір зустріли в правлячих колах США вкрай недоброзичливо. Надії цих кіл на те, що їм удасться здійснити свої плани у відношенні СРСР і Японії шляхом провокування війни між ними, валилися.

Завдяки зусиллям Радянського Союзу починали поступово укладатися договори для утворення майбутньої антифашистської коаліції у випадку нападу Німеччини на СРСР. У їхньому виникненні і розвитку величезну роль зіграла радянська зовнішня політика. Радянсько-німецький договір допоміг Радянському уряду в самий важкий момент забезпечити на якийсь час безпеку СРСР. Завдяки договорові Радянський Союз виграв час для підготування до оборони.

Значення договору позначилося й у тому, що він ускладнив об'єднання, що намічалося, двох ворогуючих імперіалістичних коаліцій для спільного походу проти СРСР. Таким чином, була ліквідована спроба реакційних кіл Західної Європи і США дипломатически ізолювати СРСР і здійснити проти нього «хрестовий похід» об'єднаного антирадянського фронту.

Щоб домогтися співчуття і підтримки правлячих кіл США й Англії, німецькі імперіалісти вирішили заздалегідь уявити напад на СРСР як попереджувальну війну проти «більшовицької погрози» .

За наказом із Берліна німецька агентура фабрикувала в західних країнах вигадані зведення про великі військові готування Радянського Союзу і підсувала їх багатьом інформаційним агентствам і реакційним газетам. Ці наскрізь брехливі зведення, що видаються щоразу як «цілком достовірні» , звичайно з'являлися у дипломатичних колах Віші або Токіо і відтіля поширювалися по усьому світу, розростаючись, як сніжний ком, що котиться з гори. У такому неймовірно роздутому виді ця патентована неправда потрапляла на сторінки американських газет. Німецька ж преса в цей час ханжески ремствувала на те, що тривожні повідомлення, що надходять із усіх кінців світу, затьмарюють радянсько-німецькі відношення.

Політика умиротворення агресорів

Заходом було прийняте рішення не починати що до Гітлера силових методів, що дало б йому привід почати війну, а піти йому на поступки, тим більше, що Гітлер щораз заявляв, що після задоволення чергової його вимоги він більше ні на що не буде претендувати. Така позиція керівництва Англії і Франції при мовчазній підтримці США, що одержала назву політики «умиротворення», одержала справедливий осуд, але ряд істориків небезосновно називають ініціатором її Радянський Союз, що активно сприяв переозброєнню вермахтам підготуванню його кадрів.

Першою жертвою нацистів у Європі стала «єдинокровна» Австрія 13 березня 1938 р. був зроблений «аншлюс» (приєднання) її до Рейха. Лондон узагалі «не зауважив» ліквідації Австрії, а Париж обмежився формальною нотою протесту. Такою жертвою Гітлера стала Чехословаччина. Англія і Франція змусили чехословацького президента Э. Бенеша погодитися на передачу Німеччини Судетской області ЧСР і 30 вересня 1938 р. підписали в Мюнхені з Гітлером і Муссолини пакт про поділ Чехословаччини. 15 березня 1936 р. Гітлер окупував залишки Чехословаччини. У той же день проголосила свою повну державну незалежність Закарпатська Україна, але з дозволу Гітлера вона була окупована Угорщиною. Ні Захід, ні СРСР не відреагували на відторгнення на користь Гітлера від Литви Мемеля (Клайпеди) 22 березня 1939 р. Сталін на той час уже схилився до угоди з Гітлером на принципах розподілу сфер впливу в Європі і, зірвавши переговори з Англією і Францією (травень - серпень 1939 р.), уклав із ним 23 серпня 1939 р. пакт про ненапад із таємним додатковим протоколом. «Політика умиротворення» насправді виявилася політикою війни.

Мюнхенское угода і позиція СРСР

Радянський Союз був сповнений рішучості внести істотний внесок у справу запобігання німецької агресії проти Чехословаччини. Але британське і французьке уряди натискали на Чехословаччину, щоб змусити її капітулювати перед Німеччиною.

Спочатку вересня в Лондоні і Парижі стало розглядатися питання про те, як оформити передачу Німеччини Судетской області.

22 вересня Чемберлен прибув у Бад-Годесберг для нової зустрічі з Гітлером. Британський прем'єр повідомив нацистському фюреру, що йому вдалося домогтися згоди на передачу Німеччині Судетской області не тільки від власного, але також від французького і чехословатского уряду.

Бачучи готовність Англії і Франції йти на поступки, Гітлер посилив свої вимоги, із тим, щоб зробити ще один крок вперед у справі ліквідації чехословатської держави. Він в ультимативній формі зажадав, щоб передача Німеччини Судетской області була почата негайно, як от 26 вересня. Водночас тепер він рішуче наполягав і на передачі Польщі й Угорщині деяких районів Чехословаччини, де більшість населення складали поляки й угорці. Нарешті, він заявив, що більше немає умов для існування чехословацької держави. У випадку відхилення його вимог Гітлер загрожував війною. Чемберлен, за його словами, виявився від цих нових вимог у стані шоку. Але він усе ж завірив фашистського канцлера, що зробить усе можливе для забезпечення їхнього виконання.

29-30 вересня в Мюнхені відбулася конференція Великобританії, Франції, Німеччини й Італії, що завершилася угодою чотирьох держав про відторгнення від Чехословаччини і приєднання до рейха широкої смуги території уздовж усієї германо-чехословацької межі.

Чехословацькому уряду результати мюнхенського договору чотирьох країн були передані як вирок, що не підлягає оскарженню.

У результаті мюнхенської угоди Чехословаччина загубила значну частину своєї території і населення, у тому числі винятково важливі в економічному відношенні райони.

При висновку мюнхенської угоди правляче коло Великобританії і Франції надавали особливе значення його антирадянській заготренності. Про це свідчать багато ставші с тих пір надбанням гласності секретні дипломатичні документи. 4 жовтня 1938 р. французький посол у Москві Р.Кулондр зауважив, що мюнхенська угода «особливо сильно загрожує Радянському Союзу». Лорд Лотиан, призначений незабаром британським послом у США, відзначав, що після Мюнхена політичне коло Лондона, як і інших європейських столиць, «думали, що після захоплення Чехословаччини Гітлер ... рушиться на Україну».

Мюнхенска угода, продиктована Чехословаччині під погрозою застосування сили і за допомогою самого грубого тиску, являло собою прояв неприкритої сваволі. Тому вона була незаконною і Радянській уряд ніколи не визнавав її. Воно також докорінно змінювала все положення в Центральної Європі. Захопивши Австрію, а потім частину Чехословаччини, Німеччина серйозно зміцнила свої позиції.

Відношення СРСР з Англією, США і Францією

Наприкінці 30-х років Англія і її союзники займали стосовно СРСР відкрито ворожу позицію.

Незважаючи на провал мюнхенської угоди і змушений вступ у війну з Німеччиною, політика англо-французького блока і його сполучених штатів, що підтримували, Америка носила різко антирадянський характер.

Це проявилося і під час польських подій у вересні 1939 р., і в різноманітних происках на Балкан, Ближньому і Далекому Сході, в активній помочі реакційним урядом Фінляндії і прибалтійських країн, у винятку СРСР із Ліги націй за фінську війну й у багатьох інших антирадянських діях.

1 вересня 1939 р. Німеччина приступила до війни проти Польщі, що і дала початок Другій світовій війні. У міжнародних відношеннях утворився складний вузол протиріч: країни демократії (Англія, Франція, США) - СРСР - країни фашистського блока(Німеччина, Італія, Японія).

Чимала частка відповідальності передвоєнної політичної кризи лягає на правлячі кола Англії і Франції. Та обережність, а те і просто недовіра до зовнішньополітичного курсу СРСР, що демонстрували уряди Великобританії, Франції, США й інших країн, визивалися багатьма причинами. Але одна з них, безсумовно, була викликана внутрішньополітичним положенням СРСР. У правлячих колах заходу відчувався страх перед непередбаченими рішеннями радянського керівництва в зовнішній політику і перед терористичним режимом, установленим Сталіним у середині країни. Важко піти від висновка, що саме в цей складний момент радянських керівників покинуло також почуття реалізму і витримки. Певне, до даної позиції Сталіна і його оточення цілком застосовні слова А.Н. Яковлева: «Виправдувати власні падіння гріхами інших - шляхом не до чесного самопізнання і відновлення, а до історичного безпам'ятства».

Радянське керівництво не могло не знати, що мюнхенський договір - не останній зовнішньополітичний крок західних держав. Воно було інформавоно про глобальні плани Гітлера. Тому поряд із політикою Англії і Франції сталинизм став однієї з основних причин, по якій Радянський Союз не був готовий до угоди з цими країнами про спільні дії проти фашизму.

Роблячи в реалізації своїх агресивних задумів основну ставку на військову силу, Гітлер надавав велике значення і дипломатичним засобам. На зовнішньополітичний апарат фашистського рейха була покладена задача запобігання можливості об'єднання проти німецької агресії СРСР, Франції і Великобританії. Користуючись реакційними настроями британських правлячих кіл, нацисти ринулись переконати їх у тому, що Німеччина бажає жити з Великобританією у світі і дружбі і думає лише про боротьбу проти Радянського Союзу. У значної частини британських правлячих кіл ці запевняння нацистського керівництва викликали довіру і знаходили підтримку. Вони були схильні розглядати Німеччину як союзника. Чемберлен вірив, що зможе домовитися з Гітлером про поділ сфер впливу, і німецька агресія буде спрямована проти СРСР.

Проте Німеччина лише приховувала їхні справжні наміри. Задача німецької дипломатії полягали в тому, щоб у глибокій таємниці, але з усією можливою рішучістю «сплочати спілку проти Англії».

Настільки ж короткозорою, як і британська, виявилася політика Франції. Уряд США, йшовши на поступки внутрішній реакції і що намагався створити видимість «невтручання» у європейські справи, фактично притримувався політикою попуску агресивним намірам Німеччини. Правляче коло в США розраховувало на те, що США лише виграють від сутички інших країн, а агресивний курс Німеччини і її союзників допоможе стримуванню комунізму в Європі й Азії.

У умовах зростаючої військової погрози Радянський Союз 17 квітня 1939 р. запропонував Англії і Франції почати переговори про взаємні зобов'язання робити один одному необхідну поміч, у тому числі і військову, у випадку агресії в Європі проти любого з договірних держав. Під тиском суспільної думки Англія і Франція змушені були піти на переговори. Проте переговори зайшли в безвихідь.

Влітку 1939 р. СРСР запропонував Англії і Франції військову конвенцію, що передбачає спільні дії збройних сил трьох держав у випадку агресії. Правляче коло Англії і Франції не окликнулися на цю пропозицію. Над СРСР нависнула погроза зовнішньополітичної ізоляції.

З приходом до влади в Англії кабінету Черчеля й особливо після розгрому Франції Німеччиною положення стало помалу поліпшуватися. Поступово зміцнилося переконання, що антирадянський курс рівносильний розколу потенційних антигитлеровских сил і лише допомагає Гітлерові ізолювати своїх супротивників один від другого. Вже в травні 1940 р. англійський уряд вирішив послати в Москву свого «спеціального і надзвичайного уповноваженого» Стаффорда Клиппса для переговорів про торгівлю, що уряд Чемберлена завів у безвихідь.

Декілька змінився і характер американо-радянських відношень. Уряд США йшов на це повільно і непоступово. Проте, відношення між Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки поступово поліпшувалися. У січні 1941 р. державний департамент США повідомив радянського посла у Вашингтоні, що «політика, викладена в заяві, передано президентом представникам преси 2 грудня 1939 р., що звичайно називають «моральним ембарго», більше не буде застосовуватися до Радянського Союзу». Тим самим уряд Рузвельта відмовився від антирадянського заходу, уведеного під час радянсько-фінляндського конфлікту.

У березні 1941 р. американський уряд і в квітні англійській повідомили радянському уряду, що Німеччина готується напасти на СРСР. Сталін не порахувався з цими попередженнями, розцінивши їх як провокацію, маючі ціллю викликати радянсько-німецьку війну.

Уряди США й Англії не залишалися, глухі до повідомлень, що розповсюджувались німецько-фашистською агентурою. Антирадянська обмова знаходила тут благодатний грунт. Правляче коло США й Англії були вкрай зацікавлені в тому, щоб утягнути СРСР у конфлікт із Німеччиною, тому що вони бачили в цьому порятунок для себе. Виходячи зі своїх власних інтересів, уряди США й Англії вирішили попередити Радянський Союз про можливий напад на нього Німеччини.

Попередження урядів США й Англії зовсім не означали, що вони піклувалися про безпеку СРСР. Навіть напередодні нападу Німеччини на СРСР ці уряди намагалися вести подвійну гру: вони хотіли переконати Радянський Союз у своєму дружньому до нього розташуванні й у той же час не лишали думки про розтрощення Радянської соціалістичної держави.

Радянсько-німецькі відношення

Радянсько-німецький пакт про ненапад і секретний протокол

Радянський уряд робив у літку 1939 р. усе можливе, щоб домовитися з Англією і Францією з метою запобігання німецької агресії, зберігання світу. На жаль, ці зусилля не увінчалися успіхом.

У серпні 1939 року Німеччина завершила підготування до війни в Європі. Не бажаючи воювати на два фронти, Гітлер запропонував підписати радянсько-німецький договір про ненапад. Договір обіцяв Радянському Союзу не тільки світ, але і розширення західних меж.

СРСР фактично продовжувала залишатися в положенні міжнародної ізоляції, у якому він виявився в результаті мюнхенського договору. У цій обстановці Сталін і Молотов прийняли рішення погодитися з пропозицією Німеччини про висновок договору про взаємний ненапад.

Радянсько-німецькі переговори почалися 15 серпня 1939 р. у Москві зустріччю з Молотовим посла Шуленбурга. Першим результатом їх явилося підписання торгової угоди між Німеччиною і СРСР.

Гітлер, що поспішав розв'язати конфлікт із Польщею військовим шляхом і не міг уже відмовитися від підготовленого на її напади, 20 серпня 1939 р., направив Сталіну телеграму, у якій наполягав на як найшвидшому підписанні договору про ненапад.

Обговоривши з Молотовим отримане послання і вислухавши повідомлення Ворошилова про хід переговорів з англійцями і французами, Сталін у своїй відповіді Гітлерові дав згоду на приїзд у Москву Риббентропа і підписання угоди про ненапад.

23 серпня Иоахим Риббентроп і В'ячеслав Молотов підписали Договір про ненапад. Разом із договором був підписаний і секретний додатковий протокол. Він не обговорювався ні в Політбюро, ні у Верховній Раді СРСР, ні в уряді. У строго секретному додатковому протоколі говорилося про розмежування «сфер інтересів» у Східній Європі. У радянську «сферу інтересів» відходили Естонія, Латвія, Правобережна Польща і Молдавія (пізніше до цього списку додалася і Литва). Найважливіше значення в цьому проекті мав постскриптум, у якому говорився таке: «Дійсний пакт дійсний лише при одночасному підписанні особливого протоколу по пунктах зацікавленості Договірних сторін в області зовнішньої політики. Протокол складає органічну частину пакту».

Відразу ж, після того як договір був підписаний, припинилася антифашистська кампанія в радянській пресі. Зато Англію і Францію тепер називали «підпалювачами війни».

Проводячи політику нейтралітету, Радянський Союз точно виконував укладені їм із Німеччиною угоди. Радянський уряд всемерно намагався уникати терть із Німеччиною і старанно стежило за тим, щоб не дати їй якогось привода до порушення радянсько-німецьких угод. Такими принципами керувалися не тільки дипломатичні, військові, господарські й інші радянські відомства, що відповідали за стан відношень із Німеччиною, але також преса і радіо.

Сучасні оцінки Радянсько-німецького пакту про ненапад та договору про «дружбу і кордони»

23 серпня 1939 р. світ вразило передане по радіо вночі повідомлення про підписання в Москві радянсько-німецького договору про ненапад. Всім давно було відомо про неприязні стосунки між Берліном і Москвою. Ніхто не чекав якогось зближення між Радянським Союзом і фашистською Німеччиною. Адже Гітлср завжди називав більшовизм своїм ворогом номер один. Навіть у правлячих колах західних держав, які одержували не тільки відкриту, а й таємну інформацію, не могли повірити в реаль­ність укладення договору між СРСР і Німеччиною. Французький прем'єр-міністр Е. Даладьє, якого в ніч з 23 на 24 серпня розбудив теле­фонним дзвінком міністр закордонних справ Ж. Бонне, щоб повідомити почуту по радіо новину, спочатку засумнівався в її правдивості і по­просив перевірити, «чи не є вона газетною плітикою». Однак наступ­ного ранку вже надійшли підтверджувальні комюніке з Берліна й Москви. Пакт справді було підписано.

Реакція громадськості різних країн на пакт у перші дні після його укладення була неоднаковою. В Англії він викликав гірке розчаруван­ня, у Франції-розгубленість, в Німеччині-незвичайне полегшення. Серед німців одні сподівалися, що небезпека війни для них минула, оскільки не буде укладено спрямованого проти Німеччини англо-франко-радянського союзу, інші, навпаки, вважали, що пакт врятував Ні­меччину від можливості ведення війни на два фронти й вона тепер зможе швидко розв'язати свої суперечності з Польщею.

Ставлення радянських людей до підписання договору було неод­нозначним. Безумовно, вони довіряли уряду і тому схвалювали його дії. «Немає ніяких доказів можливого незадоволення серед радянсько­го населення поворотом радянської зовнішньої політики, незважаючи на те, що протягом багатьох років велася пропаганда протії фашист­ських агресорів»,-повідомляв з Москви 28 серпня 1939 р. кореспон­дент англійської газети «Манчестер гардіан». Разом з тим радянські люди, особливо ті, хто допомагав республіканській Іспанії у боротьбі з фашизмом, не могли збагнути потребу укладення такого договору і, зрозуміло, відчували зніяковіння перед нашими однодумцями в інших країнах, які бачили в Радянському Союзі головну надію в боротьбі з світовою реакцією.

Якщо укладення договору виправдовувалося необхідністю уникну­ти війни, а її ніхто не хотів, то підписання 28 вересня 1939 р. договору про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною здавалося протиприрод­ним. Ніяких дружніх почуттів до німецьких фашистів радянські люди не відчували. Договір і наступні дії засобів масової інформації духовно обеззброювали населення СРСР, яке ненавиділо фашизм, розуміло, ще це-найбільше зло не лише для нашої країни, а й для всього людства, а офіційна пропаганда певною мірою закликала змиритися з цим злом.

Слід також мати на увазі, що з середини 30-х років у СРСР про­живала значна кількість антифашистів, які прибули з Німеччини і ане­ксованих нею територій. Як свідчать їх спогади, договір про ненапад вони зустріли з розумінням. Деякі з них за завданням Комінтерну ви­ступали на зборах у різних містах і роз'яснювали, що підписання цього документа дасть можливість Радянському Союзу уникнути війни. Од­нак укладення «договору про дружбу з смертельним ворогом соціаліз­му» вони зустріли негативно, їх невдоволення викликали й окремі дії радянського керівництва. Зокрема, восени 1939 р. у Москві було закри­то дитячий будинок № 6, створений спеціально для дітей австрійських і німецьких політичних емігрантів. На початку 1940 р. німецьким вла­стям було передано кілька груп німецьких і австрійських антифашис­тів, які були репресовані в 30-ті роки і перебували під слідством або у в’язницях.

Різною була реакція на пакт і в наступні роки, інколи він став набутком історії. Інтерес до нього завжди був винятково великим, але висвітлювався по-різному. В період «холодної війни» буржуазні істо­рики використовували пакт, щоб звинуватити Радянський Союз у спів­участі в розв'язуванні другої світової війни й тим самим зняти за це провину з правлячих кіл західних держав. У радянській літературі довгий час пакт трактувався однобічно, тільки як правильний, «мудрий» зовнішньополітичний крок уряду СРСР в обстановці, що тоді склалася. При цьому радянські автори дотримувалися позиції замовчування таємного протоколу до пакту, вже давно опублікованого на Заході, допускали недомовки, висвітлюючи причини, які спонукали Радянський Союз укласти пакт. Така позиція радянських істориків породжувала сумніви в правдивості усього того, що писалося й гово­рилося ними в ті часи про пакт, призводила до підриву авторитету радянської історичної науки не тільки в чужих очах, а й в очах ра­дянських людей.

Лише останнім часом в умовах гласності радянські дослідники почали відкрито, без недомовок писати про радянсько-німецький пакт, висловлювати більшою чи меншою-мірою об'єктивні думки. Пакт уже не вважався бездоганним. Зявилися навіть статті, автори яких оціни­ли його як негативний акт, що завдав Радянському Союзу і всьому світові непоправної шкоди. Нерідко емоції при цьому виступали на передній план і все, що було пов'язане з пактом, фарбувалося чор­ною фарбою подібно до того, як раніше все змальовувалося рожевим кольором.

Багато істориків і публіцистів порівнюють укладення радянсько-німецького договору про ненапад з підписанням Брестського миру, вка­зують на схожість між ними в світлі ленінських положень про можли­вість використання комуністами компромісів з буржуазією та міжімпеаріалістичних суперечностей в інтересах соціалізму. Дійсно, з цієї точки зору схожість між ними є. Обидва укладені у винятково складній для нас міжнародній обстановці і були спрямовані на зміцнення позицій соціалістичної держави в умовах капіталістичного оточення. Однак між цими дипломатичними актами була й істотна різниця.

По-перше, обговорення питання про підписання Брестського миру проходило в партії відкрито, виступали його прихильники і противники, зрештою все вирішувалося демократичним шляхом. Договір про нена­пад укладався в період, коли в партії і країні панували адміністративно-командна система керівництва і культ особи. Всі найважливіші питання фактично вирішувалися Сталіним. Ніяких інших думок не ви­словлювалося. Навіть деякі члени Політбюро ЦК ВКП(б) дізналися про договір вже після його підписання.

По-друге, В. І. Ленін підкреслював, що, йдучи на компроміс з ні­мецьким імперіалізмом і підписавши Брестський мирний договір, «…ніде грані, що підриває або плямує соціалістичну пладу, ми не перейшли…».

В результаті ж підписання договору про ненапад Радянська держава і соціалізм як система зазнали серйозних ідеологічних втрат.

Позитивне значення договору про ненапад тривалий час радянські дослідники вбачали в тому, що нібито завдяки його укладенню СРСР одержав близько двох років для зміцнення своєї обороноздатності. Од­нак, як свідчать факти, цей час Радянський Союз використав менш ефективно, ніж фашистська Німеччина. За 22 місяці, що минули з дня підписання договору до початку Великої Вітчизняної війни, вона знач­но більше підвищила свій воєнний потенціал, ніж СРСР. Якщо на по­чатку 1939 р. військово-політичне керівництво рейху оцінювало Черво­ну Армію як противника дуже сильного, збройний конфлікт з яким був небажаним, то вже через 2 роки воно відзначало відносну слабкість Збройних Сил СРСР, особливо їх командного складу.

Оцінюючи тогочасні події з позицій сьогодення, слід зазначити, що підписання договору було вимушеним кроком, наслідком мюнхенської змови і війни за переділ світу, що вже почалася. В той же час ця акція супроводжувалася діями, породженими сталінською деформацією соці­алізму, яка знаходила вияв і у зовнішній політиці Радянського Союзу. «Пакт про ненапад СРСР - Німеччина 23 серпня, - зазначав М. С. Горбачов на зустрічі з представниками польської інтелігенції, - якщо твер­до стояти на реалістичних позиціях, був неминучим. Хоч питання, чи все було зроблено в наших країнах для того, щоб протистояти загрозі, яка насувалася, вимагає спільного глибокого вивчення» .

Радянсько-німецький договір про ненапад мав для СРСР як пози­тивні, так і негативні наслідки.

Позитивні:

- Радянський Союз уникнув війни на два фронти, оскільки договір породив тріщину в німецько-японських відносинах;

- Відсунувши свої кордони на кілька сотень кілометрів на захід, Ра­дянський Союз поліпшив своє військово-стратегічне становище, що по­зитивно позначилося на його обороноздатності;

- Договір сприяв поглибленню розколу капіталістичного світу на два ворожих табори, перешкоджав їх об'єднанню проти СРСР;

-Радянському Союзу було повернуто ряд територій, що належали Російській державі і були відторгнуті від Радянської Республіки після першої світової війни в результаті підступів імперіалістичних кіл.

Негативні:

- Договір применшив пильність радянського народу і військово-полі­тичного керівництва СРСР, став однією з причин невдалого для нашої країни початку Великої Вітчизняної війни;

- Було підірвано міжнародний авторитет СРСР, ВКП(б) і Комінтер­ну як послідовних борців проти фашизму;

- Було порушено багато міжнародних правових та етичних норм.

Отже, радянсько-німецький договір про ненапад мав суперечливий характер, що зумовлювався своєрідністю тогочасної міжнародної об­становки і особливостями бюрократичної системи партійно-державного керівництва в СРСР, яка нехтувала моральні критерії в політиці, в тому числі й зовнішній. Укладаючи договір, Радянський уряд певною мірою підпорядкував інтереси всього людства недалекоглядно зрозумілим національним інтересам СРСР.

Погроза війни перед Радянським Союзом

Німецький уряд поводився стосовно СРСР нелояльно. Почавши з літа 1940 р. таємне підготування антирадянської війни, він став усе частіше порушувати радянсько-німецькі угоди, а після заключення у вересні 1940 р. германо-італо-японського Потрійного пакту перейшов до відкритого порушення істотних зовнішньополітичних інтересів Радянського Союзу. Найбільшу небезпеку подавали дипломатичні і військові заходи гітлерівської Німеччини в розташованих поблизу від радянських меж «малих країнах».

Радянський уряд багато разів намагався схилити Німеччину до припинення недружелюбних дій стосовно СРСР і запобігти розширенню зони війни. Він намагався також шляхом безпосереднього контакту з німецьким керівництвом з'ясувати їхні дійсні наміри. Ще в листопаді 1940 р. Молотов їздив для цього в Берлін. Але його переговори з Гітлером не призвели до зм'якшення напруженості.

Ігноруючи миролюбні кроки Радянського Союзу, Німеччина навесні і на початку літа 1941 р. стала чинити ворожі дії вже безпосередньо проти СРСР. Літаки німецької військової авіації вторгалися в повітряний простір СРСР, поступово ці порушення з одиничних перейшли в систематичні. Через радянську межу перекидалася ворожа агентура з розвідувальними і диверсійними цілями. Радянська розвідка задовго до попереджень, отриманих від Сполучених Штатов і Англії, інформувала своє керівництво про напад, що готується, на СРСР. У дипломатичних колах посилено циркулювали чутки про майбутню германо-радянську війну і навіть називали точні дати. Вся світова преса була повна повідомлень про концентрацію німецьких військ поблизу радянських меж. Проте Сталін скидав із рахунків усі факти і всі попередження, тому що вони не укладалися в створену їм схему, відповідно до якої уряди Англії і США для того і посилають попередження, щоб спровокувати германо-радянську війну. Сталін відхилив усі пропозиції командуючого прикордонних округів про приведення в бойову готовність військ. Радянським військам було заборонено завчасно зайняти передбачені планом прикриття оборонні рубежі, щоб не дати Німеччини привода обвинуватити СРСР у підготуванні до нападу на її.

21 червня радянський уряд звернув увагу німецького посла на серйозність сформованої обстановки і запропонувало йому повідомити німецький уряд про бажання Радянського Союзу обговорити стан германо-радянських відношень. Відповіді не пішло, а на світанку такого дня, в один із самих довгих днів у році, фашистська Німеччина вероломно напасла на СРСР.

Висновок

«Не було в історії 20 сторіччя обстановки більш складної, заплутаної, більш обтяженої численними страхами, передчуттями драми, що насувається, чим та, що склалася між восени 1938 і кінцем літа 1939. Не робилося ще за настільки короткий термін стільки ризикованих кроків у політиці, стільки помилок, стільки зрадливих прогнозів і водночас не було сказано стільки численних слів», - так оцінив обстановку того часу відомий історик професор Д.М. Проэктор.

Вирішальне значення у виникненні саме такої ситуації в міжнародних відношеннях, безсумнівно, мав Мюнхен.

Що стосується зовнішньої політики Радянського Союзу, та його керівництва на чолі зі Сталіним протягом майже двох десятиліть виходило з тези про наявність погрози з боку капіталістичного оточення. Хоча якщо мати на увазі наших безпосередніх сусід, то ніхто з них наприкінці 30-х років не був готовий і не мав наміру воювати проти Радянського Союзу.

Так Радянський Союз щільно до наступу Німецькіх військ намагався запобігти війні.

Список літератури:

1. Данилов А.А., Косулина Л.Г. История Росії XX сторіччя - М.: Просвітництво, 1995

2. Історія батьківщини XX сторіччя - М.: Дрохва, 1995

3. Кирилин И.А. История міжнародних відношень і зовнішньої політики СРСР. - М.: Междунар. відношення, 1986

4. Кишенкова О.В., Королькова Е.С. Экзаменационные квитки по історії для школярів і абітурієнтів - М. Дрофа, 1996

5. Нежинский Л.Н. (ред.) Радянська зовнішня політика 1917-1945 р. - М.: Междунар. відношення, 1992

6. Правда. 1989, 24 грудня

Проэктор Д.М. Фашизм: шлях агресії і загибелі. М., 1989. С.179

7. Ржешевский О.А. (ред.) 1939 рік: Уроки історії - М.: Ин-т загальної історії, 1990

8. Севостьянов Г.Н. (ред.) Нова і Новітня історія. - М.: Наука, 1990

9. Семиряга М.И. Тайны сталінської дипломатії. - М.: Высш. шк. , 1992и

10. Сиполс В.Я. Внешняя політика Радянського Союзу 1936-1939 р. - М.: Наука, 1987

11. Типпельскирх К. История другої світової війни Т.1 - Полігон, 1994

12. Трухановский В.Г. (ред.) Історія міжнародних відношень і зовнішньої політики СРСР - М.: Междунар. відношення, 1967

13. Енциклопедія для дітей Т.5 Історія Росії XX сторіччя - М.: «Аванта+», 1995