Запорізька Січ у 18 столітті

Національна академія
внутрішніх справ України

Інститут заочного та
дистанційного навчання

РЕФЕРАТ

з історії України

Тема: „Запорізька Січ у 18
столітті”

Виконав:                         студент
Гордієв О.П.

група 3 №03-055К

Київ – 2004

ЗМІСТ

Вступ

Козацтво вже з початку XVI
століття являло собою організовану військову силу, до того ж корисну і потрібну
державі для захисту границь. Тому, цілком накласти на нього свою руку і
перетворити них у кріпаків для магнатів і шляхти не було можливим, а для
держави недоцільним. Та й козацтво зовсім не було однорідною масою. Поряд з
козачою біднотою, існували і козаки, що вийшли з православної шляхти і володіли
більш-менш великими маєтками, селами, хуторами, господарство в яких мало чим
відрізнялося від господарств інших поміщиків. Крім того найбідніші і середні
козаки мали різні зобов’язання по відношенню до тих козаків, що займали різні
посади — “ранги”. Вони повинні були нести різні повинності „на ранг”
(полковників, сотників, осавулів), причому границя, що відокремлювала
повинності «на ранг» від повинностей стосовно носіїв „рангу” особисто, була
дуже невизначеною і мрячною.

Це вело до того, що серед
козаків було немало незадоволених існуючим соціальним порядком, у той час як
козача верхівка, в основному, була ними задоволена і прагнула тільки до
рівняння своїх прав із правами католицької (уніатської) шляхти.

Положення ж селян на
монастирських володіннях як католицьких, так і православних монастирів мало чим
відрізнялося від положення інших селян. Єдине, що монастирі не мали своїми
посередниками при реалізації повинностей із селян євреїв, у той час, як дуже
багато поміщиків або здавали в оренду (або на відкуп) євреям свої права
стосовно селян або в ділових зносинах із селянами прибігали до євреїв, як до
помічників.

У результаті таких
сформованих соціальних і національно-релігійних взаємин на Україні-Русі з’являється
прагнення спочатку від них звільнитися, а потім проти них і боротись.

Прагнення звільнитися —
привело до втечі за межі досягнення ненависного ладу і створення Запорізького
Козацтва; а бажання цей лад змінити на всій Україні-Русі — до визвольної
боротьби, що почалася наприкінці XVI століття.

Втікачі з України-Русі почали
групуватися на нижньому плині Дніпра, за порогами, і незабаром оформились у
своєрідну військову організацію — «Запорізька Січ». На відміну від козаків, що
жили в межах Литовсько-Польської держави їх називали, «Запорізькими козаками»
або «Запорожцями», а усе військо — «Малоросійським Запорізьким».

Січ власне кажучи була лінією
зміцнень («засік») з центром на одному з островів Дніпра. У 80-х роках XVI
століття центр цей був на острові Томаковці; у 90-х роках він був перенесений
на острів Базавлук.

Уся Січ являла собою збройний
табір («Кош»), з виборним «кошовим отаманом». Кош поділявся на «курені», з
виборними «курінними отаманами»; ще нижче йшли «сотні» з виборними сотниками. Іноді
ж, у деякі періоди, підрозділів нижче «куреня» не було і курінний отаман
одноосібно керував усім куренем безпосередньо.

Дисципліна під час походів
була найсуворіша і підпорядкування своєму виборному начальству беззаперечне. Жінки
в Січ не допускалися зовсім.

Джерелами існування
запорожців були: війна, полювання і рибний лов, скотарство і, зокрема,
землеробство.

Запорожці нападали на татарські
кочовища, грабували їх і вели худобу, коней і полонених. Нерідко на своїх човнах
- «чайках» вони спускалися по Дніпру в море і розоряли не тільки татарські
міста в Криму, але і міста турецькі на берегах Чорного Моря, доходячи іноді до
самого Константинополя.

У мирні періоди вони
займалися мирними промислами в околицях Січі (близьких і більш віддалених). Почали
виникати спочатку тимчасові поселення запорізьких козаків, а потім і постійні,
у яких уже з’явилися жінки, і козаки жили там сімейним життям, не втрачаючи
однак зв’язок із Січчю.

„Поступово ставало притулком і
центром для кожного, кому було нестерпне життя на батьківщині, для всіх
скривджених, котрі переселялися туди зі спрагою мести за себе і своїх братів на
батьківщині” - пише літописець того часу.

Нічиєї влади над собою Січ не
визнавала, хоча Польсько-Литовська держава і вважала їх своєю територією, і запорожці
вважали себе борцями і захисниками «віри православної» проти усіх, хто на неї
замірявся. Тому їхніми ворогами були і «бусурмане» — татари і турки, і
поляки-католики, що намагалися ополячити й окатоличити їхній народ, населення
України-Русі.

Формально всі запорожці були
зовсім рівноправні і на підставі цього чисто формальної ознаки, українські
шовіністи — сепаратисти зображують Січ як ідеальне безкласове суспільство. Вони
приписують йому не тільки ідеальні прагнення боротьби «за віру православну» і справедливий
у їхньому розумінні соціальний порядок (що дійсно було), але також і конкретні
плани створення незалежної «Української» держави (про що ніяких історичних
доказів у найбагатшій літературі й в історичних пам’ятках немає ніякого сліду).

Що ж стосується твердження
про «безкласове» суспільстві в Січі, то це твердження шовіністів-сепаратистів
спростовують численні історичні документи, що незаперечно доводять, що окремі
запорізькі козаки були власниками великих маєтків поза межами Січі. Так,
наприклад, збереглася грамота польського короля, що у 1574 році віддав у вічне
і потомствене володіння запорізькому «шляхетному» (тобто, дворянського
походження) козаку Івану Омеляновичу великі земельні володіння в районі Черкас.
Збереглися і документи про великі земельні володіння, якими володіли і
запорізькі козаки „не шляхетського” походження. Наприклад, Григорій Лобода, що
купив ціле сіло, козак Волевач, що мав землі на Лівобережжі і багато інших.

Збереглися докази, що заможні
козаки мали і залежних селян. Так, у 1568 році шляхтич Білозір зобов’язався
повернути козаку Богдану Звенигородському, власникові села Курилівки, його
швидких людей «кметів Івашка та Іванка» як значиться в зобов’язанні.

Сам склад Січі не був
постійним, а, у значній своїй частині, текучий. Не тільки козаки, але і
православна шляхта йшли на більш-менш тривалі терміни в Січ, училися там
військовій справі, брали участь у набігах і походах, а потім поверталися до
мирного сімейного життя.

Літературні образи Гоголя в
його повісті «Тарас Бульба» дає правдиву картину того, що представляла собою
Січ. І багатий власник хутора Тарас Бульба, що пропив усе, останній запорожець,
рівноправні в рішенні внутрішніх справ Січі, але не можна з цього робити
висновки, що вони були одностайні й у їхніх поглядах на те, як треба вирішувати
питання соціальних взаємин. Навряд чи «власник села» запорожець Григорій
Лобода, або запорожець Волевач — власники багатьох «місцевостей» погодилися,
щоб хтось зазіхнув на їхні майнові інтереси.

Очевидно, що при наявності
приведених вище неспростовних фактах (а них є безліч) твердження про безкласовість
Січі не відображає справжньої картини і має потребу в багатьох виправленнях.

Але в питаннях настроїв і
устремлінь національно-релігійних, Січ, дійсно, була одностайна, ненавиділа
поляків, татар і католиків і глибоко нехтувала своїх ренегатів — уніатів.

Ведучи свою власну політику,
Запорожці брали участь у війнах з татарами на стороні поляків; але, не
запитуючи нічийого дозволу, співробітничали і з ворогом Польщі — Москвою, коли
остання воювала з татарами.

Розділ 1. Запорозька Січ на початку 18 ст.

1.1
Вибори
нового гетьмана

6-го листопада в Глухові був
урочисто обраний гетьманом Стародубський полковник Іван Скоропадський. Петром, що
знаходився у Глухові, була підписана й оголошена царська грамота, що
підтверджує “збереження вільностей і переваг Малоросійських”.

Мазепа ж у цей час знаходився
в поході зі шведським військом, що рухалося до міст Ромнам і Гадячеві на зимові
квартири, де для шведів Мазепою було заздалегідь заготовлені харчі і зведені укріплення.

Не будучи упевненим у
перемозі Карла і знаючи настрій і поводження народу, Мазепа спробував через
полковника Апостола вступити в зносини з Петром, обіцяючи йому сприяти поразці
і навіть полонянку Карла. Петро обнадіяв Мазепу й обіцяв навіть повернення
колишнього положення, але пропозиції Мазепи не повірив і продовжував посилено
готуватися до рішучого зіткнення з Карлом. Крім того, він призначив особливі
грошові нагороди за узяття в полон шведів: дві тисячі карбованців за генерала,
тисячу за полковника, п’ять карбованців за солдата і три карбованці за мертвого
шведа. Багато козаків і селяни ловили шведів, особливо, коли вони невеликими
загонами віддалялися для пошуків фуражу. Збереглося не мало розписок про
виплату за це нагород, але всі дрібних. Очевидно, жоден генерал або полковник
зловлений не був.

Так пройшла зима 1708-го року
без особливо великих зіткнень, якщо не вважати узяття шведами містечка Веприк,
у якому змушений був здатися в полон російський загін у тисячу чоловік. Шведи,
в основному, сиділи в Ромнах і Гадячі, а російська ставка була в Лебедине, Сили
росіян росли завдяки підкріпленням, що прибували; сили ж і запаси шведів
танули. 16 тисячний загін генерала Левенгаупта, що підходив до Карла з підкріпленнями
і великими обозами запасів був розбитий і знищений при селі Лісової (у Білорусії)
і Карлу приходилося розраховувати тільки на свої сили так на прийшли з Мазепою
3-4 тисячі козаків.

До травня 1709 року, після тривалих
домовленостей, переговорів і обіцянок, Мазепі та Карлу удалося схилити запорожців
виступити на стороні шведів і вони, під предводительством кошового Гордієнка рушили
на допомогу Карлу.

1.2 РУЙНУВАННЯ СІЧІ

Довідавшись це, Петро блискавично,
змішаним російсько-козацьким загоном, захопив Січ і знищив її повністю. Командували
цією експедицією полковник: Галаган (сам колишній запорожець) і Яковлев.  Запорожці,
що спались, бігли на турецьку територію і заснували нову Січ на місці нинішнього
міста Алешки.

1.3 ПОЛТАВА

Карл же рушив на південь на з’єднання
з запорожцями і по шляху хотів узяти Полтаву. Коли це йому відразу не удалося,
він почав (на початку травня) облогу цього міста, що продовжувалася безуспішно
півтора місяця і закінчилася відомою Полтавською битвою (27 червня) з
підоспілими військами Петра, що складалися, як з росіян, так і з вірних
козацьких полків, з якими був і, повернутий з посилання, полковник Палій.

Шведи били розбиті наголову. Карл
XII і Мазепа з залишками війська бігли на захід до Дніпра, кинувши всі обози й
артилерію. Але в Переволочни їх наздогнали Меншиков і козаки, і примусили усе військо,
що залишилося, до капітуляції. Врятувалися тільки Карл і Мазепа, що переправилися
через Дніпро першими, так невеликий шведсько-козачий загін. Далі бігли вони на територію
Туреччини, у Бендери, де і затрималися тривалий час.

1.4 СМЕРТЬ Мазепы

Тут незабаром Мазепа вмер і
був урочисто похований у сусідньому монастирі. “Труну його, поставлена на сани,
везли 6 пара білих коней, а за труною йшли засмучені його однодумці” — описує його
похорон “Літописець”.

1.5
АПОСТОЛ. РІШУЧІ ПУНКТИ

Улітку 1727 року таємний
радник Наумов одержав наказ виїхати в Малу Росію й організувати вибори нового
гетьмана. Попереднім на цю посаду був намічений полковник Данило Апостол. Кандидатура
ця була дуже співчутливо прийнята старшиною, тому що Апостол користувався
загальною повагою і за свою хоробрість у боях, і за свою чесність у суспільних
справах.

1 жовтня 1727 року він був
одноголосно обраний гетьманом, що з’їхався для цього в Глухові старшиною, і
Наумов урочисто вручив йому знаки гетьманського достоїнства. І в той же день
Апостол був приведений до присяги, як пише Літописець: “при громі гармат і
безугавних вигуків народу”.

Розділ 2. Відновлення Січі та її участь

у визволенні південної України та Криму

2.1 Відновлення існування Січі

При Апостолі ж, по його
клопотанню, імператриця Ганна Йоанівна (що змінила померлого 18 січня 1730 року
Петра II) дозволила зниклим в 1709 році і, оселившимся у володіннях Туреччини,
запорожцям повернутися на їхні старі місця. Зроблено це було незважаючи на протести
султана, що вважав їх своїми підданими.

Запорожці під
предводительством кошового Івана Білецького, усупереч забороні Кримського хана,
прибули в Білу Церкву і присягнули на вірність Росії, при чому їм роздали на
обзаведення 5.000 карбованців. Після цього деякі відправилися в Січ, а одружені
були розселені в Старому Кодакі, Новому Кодакі і по ріці Самарі.

Поверненням запорожців була
остаточно ліквідована мазепинська епопея і за кордоном залишився тільки Орлик,
що перекочував зі Швеції у Францію.

Деяке число старшин, що бігли
з Мазепою, повернулися ще раніш, у різний термін. Одні з них були цілком
прощені, а інші (наприклад, племінник Мазепи, Войнаровський) заслані в Сибір.

Паралельно з заходами щодо
упорядкування внутрішніх справ, Апостол активно брав участь у заходах
загальноросійського уряду характеру військово-політичного. Так у 1733 році близько
30.000 козаків і посполитих були спрямовані на південь для створення укріпленої
лінії для захисту від набігів татар. Лінія ця йшла від Дніпра до Дінця,
починаючи трохи південніше Ізюму (на Дінці) і упираючись у Дніпро між устями
рік Псел і Орел. Роботи ці не носили характеру важких виснажливих робіт на Ладозькому
каналі, на якому загинуло багато тисяч козаків, а крім того вони служили
безпосередньо захистові самої України від татарських набігів, що не припиняються.
Велися вони під керівництвом своєї старшини і робітники команди часто
змінювалися новими силами. А тому в пам’яті народної про них не збереглося
таких важких спогадів, як про роботи на Ладозькому каналі, у тяжких умовах,
далеко від рідного краю.

При Апостолі криваво відбитий
напад калмиків, Дон Дука-Овбо, що вторглись у районі Ізюму в Слобідську Україну
і мали намір продовжити свій набіг на захід, але були розбиті козаками під
командою полковника Капниста.

Майже одночасно з калмицьким
набігом довелося козачим полицям воювати й у межах Польщі. У 1733 році після
смерті польського короля Августа — союзника Росії, була зроблена спроба
проголосити королем не його сина, якого підтримувала Росія, а ставленика
французів — Станіслава Лещинського. Щоб підтримати свого кандидата Росія ввела
в Польщу війська, у тому числі і великий козачий загін наказного гетьмана
Лизогуба і полковника Галагана. Козаки з особливою наснагою бороли з
конфедератами — прихильниками Лещинського. Як ті польські пани втихомирювали їхніх
предків, так тепер вони втихомирювали поляків, виявляючи особливу непримиренність
до уніатів, що ще недавно були православними. Похід цей був дуже популярний і козаки
переможцями повернулися за Дніпро, після того, як на польському престолі був оселений
кандидат Росії. Дії козаків у межах Польщі підбадьорили гноблене поляками православне
населення і зміцнило його опір католицько-польській агресії і надії на возз’єднання
з Росією.

2.2 Смерть Апостола. Малоросійське правління

Шестирічна діяльність
Апостола була перервана його смертю в січні 1734р. Знову встало питання про
вибір нового гетьмана і знову з цим вибором Петербург не поспішав. До цього
часу фактичним самодержцем Росії був німець-барон, що не особливо схвально
відносився до автономії Малої Росії і тому, замість згоди на вибір гетьмана, з
Петербурга прийшов указ про створення “Малоросійського Правління” — колегії з 6
членів: три великороси і три малоруси. Два з них, один великорос і один
малорус, називалися “головними членами” Це були кн. Шаховський і генеральний
обозний Лизогуб.

Указ пропонував “Малоросійському
Правлінню” у всій строгості дотримувати “Рішучих Пунктів” і дотримувати повна
рівність між членами малоросіянами і великоросами.

Так, у 1734 р. у житті Лівобережжя
почався новий період — без гетьмана під керуванням “Малоросійського Правління”,
що тягся 16 років, до вибору нового гетьмана — Кирила Розумовського в 1750 р.

2.3 Участь у війні з Туреччиною

Перші шість років цього
періоду були дуже важкі, тому що збіглися з тривалою війною з Туреччиною (1735 -
1740), під час якої Україна була найближчим тилом, а крім того в ці роки
населення багато терпіло від страшної биронщини.

Крім того козаки і запорожці
брали участь і у воєнних діях. У 1735 р. 6.000 козаків і 2.000 запорожців брали
участь у невдалому поході ген. Леонтьева на Крим.

У 1736 р., 4,000 козаків і
3.000 запорожців — в армії Миниха беруть участь в узятті Перекопу, Кинбурна і
Бахчисарая, столиці Кримського ханства.

У 1737 р. — козаки беруть
участь у штурмі Очакова.

У 1738-39 р. — 18.000 козаків
і 4.000 запорожців беруть участь у переможному Молдавському поході Миниха, що
вирішив долю війни і назавжди виключили можливість татарсько-турецьких набігів,
від яких сторіччями страждала Україна.

Недешево обійшлася ця
перемога і всієї Росії й особливо Росії Мал-Україні. Крім великих втрат убиту і
пораненими, головну вагу постачання виючої армії продовольством, як найближчий
тил, несла Україна, де в цей час до того ж усі було тероризовано биронщиною. Починаючи
від Генеральної старшини і кінчаючи останнім козаком або селянином усіх могли
бути в будь-яку хвилину арештовані і піддані катуванню по будь-якому
бездоказовому доносі.

Тільки після смерті
імператриці Ганни Йоанівни (1740 р.) і падіння Бирона усі зітхнули полегшено,
особливо, коли Шаховського перемінив англієць ген. лейт. Кейт, людина
справедлива, що залишила в населення кращі про себе спогади.

Розділ 3. Нова Січ.

3.1 Організація Січі.

В адміністративно-територіальному
відношенні весь район Війська Запорізького, був розділений на “паланки”
(області); спочатку них було 5, а згодом — 8.

Центром “паланки” була
слобода — місцеперебування всього адміністративно-військового апарата:
полковник, писар, його помічник — “подписарий” і отаман “паланки”.

Цей апарат зосереджував у
собі усю владу: адміністративну, судову, фінансову, військову.

Завдяки напливу переселенців
з півночі, незабаром у слободах, крім козаків, з’являються і
селяни-”посполиті”, що у “паланках” були організовані в “громади” і мали, за
прикладом козаків, свого отамана. Усі посади — виборні, а вибори вироблялися
щорічно (1 січня) на козацьких радах, причому право участі у виборах на
“посполитих” не поширювалося. Вони вибирали тільки свого отамана. Перехід же з
“посполитих” у козаки і назад, був вільним, як на Гетьманщині в перші
десятиліття після возз’єднання.

В іншому, вся організація
влади на території Січі, була копією організації Лівобережжя.

Адміністративним і військовим
центром була Січ, що складалася з міцності і передмістя. У міцності, навколо
площі, на якій збиралася рада, крім церкви, військової канцелярії, пушкарні,
складів, майстерень, старшинських будинків і школи, знаходилося 38 “куренів,” —
довгих бревенчатих будівель-казарм. У передмістя — крамниці, шинки, частки
майстерні. Кожен бажаючий стати запорожцем, повинний був з’явитися курінному
отаманові, що його запитував, чи вірить він у Бога і чи православну віру? Після
позитивної відповіді і хресного знамення, це підтверджуючого, його заносили в
кошовий “компут” — список. Звичайно при цьому мінялося прізвище, тому що і для
Січі, і для тих, хто приходив не було бажано, щоб була відома його біографія і
справжнє прізвище.

На цьому усі формальності
закінчувалися і людина ставав формально рівноправним січовиком. Йому дозволялося
або залишитися в курені і нести гарнізонну службу і виконувати різні
господарські роботи, або знайти заняття в кожній з “паланок” по власному
виборі, будучи в Січ тільки для відбування “черги”, до чого були зобов’язані
всі козаки.

Вища військова або “кошова” старшина
складалася з: отамана, судді, писаря й осавула. Кожен курінь мав свого отамана,
а також свою “курінну” старшину.

3.2 Соціальна структура

Формально всі козаки були
рівноправні, але, у дійсності, ця рівноправність була тільки на папері і на
словах. Соціальні розшарування і створення груп багатих запорожців, фактично,
усю владу віддали в руки цих “знатних” або “старих” козаків, що, користуючись
своїм багатством і впливом, вершили на радах усі справи.

Твердо укорінений міф, що
представляє Січ, як безкласове братерство, знаходиться в повному протиріччі з
історичною правдою.

Якщо, для першого періоду
існування Січі, це ще і можна прийняти, та й то з великими застереженнями, то
збережені численні документи з епохи Нової Січі (1734 - 1775р.) незаперечно і
категорично спростовують цей, сентиментально-ідилічний міф.

На територіях, підвладних
Січі, населення яких у 60-х р. 18 ст, доходило до 100.000, як в усім світі в ті
часи, минулого і бідні, і багаті, були соціальні протиріччя інтересів окремих
груп населення, було прагнення багатих груп використовувати владу у своїх,
корисливих інтересах і протидія груп бідних цим прагненням. І ніякого ні
соціального, ні політичного “братерства”, про яке, так часто говорять і
дореволюційні історики і сепаратистична “історична школа”, у дійсності, не
було.

Навпаки, байстрюки попадали в
Січі в надзвичайно важке положення, нерідко більш важке чим було там, відкіля
вони бігли. Якщо вони вирішували залишитися в курені, то повинні були жити в
казармах, нести важку гарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи,
не одержуючи за це ніякої винагороди, крім більш ніж убогої їжі, що складалася,
у головному, з — “саламахи”, що “варилася густо з житнього борошна на квасі або
рибній юшці”, як описує очевидець С. Мишецький. Все інше додавалося на “власні
гроші”, добути які було не легко. Гроші добувалися тільки в результаті походів
і зв’язаних з ними грабежів або шляхом наймання за гроші до заможних козаків і
старшини, що, на правах власності, володіли хуторами-зимовниками, нерідко
декількома.

Як видно з численних
документів, що зберігаються в “Центральному Державному Історичному Архіві” Укр.
РСР., були зимовники з табунами в стільник коней і рогатої худоби, тисячами овець
і великою, власною запашкою, що давала тисячі пудів зерна. Обслуговувалися вони
“молодиками” або “найманцями”, число яких, на деяких зимовниках доходило до 30.

Заробітна плата була
мінімальною: від 2 р. 50 коп. до 5 карбованців у рік на хазяйських кормах. (Кінь
у той час коштував 10-20 карбованців, віл або корова 5-8 руб.; сорочка 40 коп.,
чоботи — 50 коп. — 1 карбованець.)

Крім платних працівників, на
зимовниках було чимало працівників “без наймання” — так називалися працівники
без грошей, тільки за дах і їжу, переважно, слабосильні, старі, підлітки. З
численних, збережених “описів” зимовников, видно, що таких було до 7 %
загального числа робітників зимовников.

Заробити
можна було також на рибних промислах і в “чумацьких” обозах. Як перші, так і
другі, зовсім не були артілями рівноправних учасників, як це затверджують
багато істориків. Збережені “розрахунки” незаперечно доводять, що серед чумаків
минулого і власники десятків пара возів з найманими “молодиками” і
чумака-одинака з однієї — двома волячими запряганнями. Таке ж змішання було і
на рибних промислах, де поряд із власниками мереж (невід коштував тоді до 100
карбованців) працювали за гроші і “найманці” або, дуже часто, “з половини”
тобто половина всього улову йшла власникові мереж, а друга половина поділялася
між робітниками, що у цьому випадку, не одержували ніякої грошової плати.

Положення, в якому жили ті від
продажу своєї праці було не легке, але вони мали волю і могли вільно змінювати
роботодавця, чого тоді вже не було в іншій Росії, у тому числі і на Гетьманщині
і Слободщині. Були також формально нічим не обмежені можливості вибитися в
більш заможні групи, бути обраними в старшини, організувати свій зимовник або
яке інше власне підприємство.

І це залучало всі нових і
нових утікачів з півночі, а нерідко і дезертирів з армії. Зберігся документ про
прибуття в Січ у 1735 р. п’яти солдатів Ревельського драгун полку, на конях і з
озброєнням. Січ їх проковтнула і “не знайшла”, коли цього зажадав російський уряд.
“Не знаходила” вона і численних кріпаків, повернення яких вимагало російський уряд.

3.3
Бунти “сіроми”

До половини 18 століття
соціальні протиріччя в цьому, за твердженням сепаратистів, “рівноправному
братерстві” настільки загострилися, що справа дійшла до бунта. 1-го січня 1749
р. при виборі посадових осіб “сірома” (бідняки) вигнали із Січі заможних
козаків, що розбіглися по своїм зимовникам, і вибрали свою старшину, з
бідняків, з І. Водолагою на чолі. Осавулом, за свідченням секунд-майора, що
робив розслідування, Никифорова, був обраний козак “що не мав на собі одягу”. Бунт
був незабаром утихомирений і засівша в Січі “сірома (бідняки) капітулювали.

Набагато більші розміри мав
бунт у 1768 р., під час якого “сірома” кілька днів була паном положення і
розграбувала будинки і майно старшини і заможних козаків, що бігли за допомогою
в “паланки” і до росіян, сусіднім із Запорожжям, гарнізонам. Сам кошовий
отаман, як він описує у своєму показанні, врятувався тільки завдяки тому, що сховався
на горищі і біг через діру в даху.

Козаками з “паланок” і
старшиною цей бунт був подавлений, а його призвідники жорстоко покарані. Послані
для утихомирення Київським ген. губернатором Румянцевим 4 полки, не
знадобилися. В архівах збереглися “описи” розграбованого майна, подані
постраждалим старшиною і козаками. “Опис” одного з вищих старшин займає кілька
сторінок перерахуванням розграбованого, наприклад, 12 пар чобіт нових,
шкіряних, 11 пар чобіт сап’янових, три шуби, срібний посуд, 600 ліктів
полотнини, 300 ліктів сукна, 20 пудів рису, 10 пудів маслин, 4 пуди фініків, 2
бочки горілки і т.д.

“Опис”, що займав “заможнього”
козака, значно скромніше: одна шуба, два кожухи, 4 каптани, різна зброя і
готівкою (які не устиг віднести) 2.500 руб великою монетою, 75 червінців і 12
руб. 88 коп. мідною монетою. Сума величезна по того часу.

Крім цих двох бунтів чимало
було і більш дрібних бунтів у “паланках” і слободах, про що збереглася безліч
документів. Наприклад: у Калміуській “паланці” у 1754 р., у Великому Лузі в
1764 р., у Кодакі в 1761 р. і в багатьох інших місцях.

Те, що бунти були — факт
незаперечний. Те, що це були бунти “сіроми” проти старшини і “знатних”,
“старих” козаків доводять збережені документи. Як же погодити ці факти з
версією українських істориків про Запорожжя, як про “рівноправне братерство”?

Ясно, що погодити їхн
неможливо, а потрібно визнати, що все написане про “аскетизм”, “братерстві” і
“рівноправності”, що ніби-то панували в Запорізькій Січі, треба віднести в
розряд вимислів або міфів.

Не виключено, що на зорі
Січі, коли там оселилася невелика група ідейних борців, месників за зганьблену
віру і національне достоїнство, оточена ворогами і безперестану з ними воююча,
щось подібне і було. Але, з ростом Січі, ослабленням її ворогів, порівняльною
безпекою життя і соціальним розшаруванням складу Війська Запорізького — усе це,
якщо і було, те відійшло в область переказів.

Розповіді ж деяких істориків
про життя запорожців звучать просто як поетичний вимисел-плід
сентиментально-ідеалістичних настроїв авторів і, досить далекі від дійсності. Так,
наприклад, у своїй “Історії Запорізьких козаків” (т. 1. стор. 291), історик
19-го століття, Еварницький, так описує життя в куренях; “ввійшовши в курінь
козаки знаходили страви вже налитими в “ваганки” або невеликі дерев’яні корита
і розставлені по краях столу, а біля “ваганків” різні иапитки-горілку, мед,
пиво, брагу, наливку — у великих дерев’яних “кановках”. При цьому чарки
запорожців, за словами Еварницького, були такі, “що і собака не перескочить”....

А, про життя в зимовниках, Еварницький
пише так: “велику частину продукції власник зимовника, із властивого йому
почуття товариства, відправляв у Січ, на потреби січових козаків і лише
незначну частку залишав собі. Усіх, проїжджаючих людей, хазяїн зимовника,
запрошував сідати і пропонував різні частування — напої і страви. Погулявши
весело і досить кілька днів, гості дякували ласкавого хазяїна за частування,
хлопці подавали їм нагодованих коней, і січовики, підхопившись на коней,
неслися від зимовника”. (Історія Запорожжя. ч. 1, стор. 295).

Таку ідилічну картину життя
запорожців малює Еварницький, не вважаючи потрібним навіть спробувати довести
її реальність. Інший історик 19-го століття, А. Скальковський, що написав об’ємисту
працю про “Нову Січ”, хоча і згадує про бунти, але не поглиблюється в
дослідження причин, них що викликали. Сепаратистична, “історична школа” також,
делікатно, обходить мовчанням наявність гострих, соціальних протирічь у
Запорожжя, а бунти приписує відсталості і консерватизмові мас, що трималися
сліпо колишніх звичаїв Старої Січі (чому вони до них прагнули, тепер ми
знаємо).

У результаті, у самого
широкого кола читачів зі словом — “Запорізька Січ”, зв’язана її картина, дана Еварницьким.

Але, зовсім іншу картину
дають незліченні документи, що збереглися в архівах. “Описи” майна старшини і
заможних козаків; записки про заробітну плату “молодиків” і “найманців”; скарги
курінних отаманів на напівголодний пайок у куренях; заборони заможним козакам
відправляти замість себе на війну “найманців”, так до того ж і погано озброєних
і постачених; скарга на надмірні побори за користування мостами, перевозами і
млинами — усе це незаперечно свідчить, що соціальні взаємини в Запоріжжі, у 18
столітті, мало відрізнялися від таких у, що вже стали або швидко робилися
кріпосницькими Гетьманщині і Слободщині. Не було тільки формального
покріпачення і більше було можливостей для особистого висуванства.

Ці обставини залучали з
півночі всі нових і нових утікачів, з якими безуспішно боровся російський уряд.
Безуспішно тому, що Січ їх не хотіла видавати. І, не з яких або ідеалістичних спонукань,
як затверджують сепаратисти, а з простої причини, що в інтересах старшини і заможних
козаків було мати постійний приплив, як дешевої робочої сили, так і можливих заступників
при вимозі явки для несення військової служби. Це останнє (заступництво) прийняло
хронічний характер і усю вагу участі у війнах перекладало на бідняків. Російський
уряд також звернув увагу на це явище і боровся з ним, як по мотивах справедливості,
так і тому, що козак, посилаючи замість себе “найманця”, норовив дати йому і коня
і зброю гіршу.

3.4
Участь у
війнах

Тут, доречно буде згадати, що
начальники російської армії, у рядах якої воювали запорожці у війнах 1736-1739
і 1768-1774 р., були незвичайно високої думки про бойові якості запорожців і
вважали для себе честю бути зарахованими в списки Війська Запорізького. У
справах Коша Запорізького збереглося кілька десятків копій “атестатів”, виданих
різним особам про зарахування їх у списки Війська. Один з них, — на ім’я підполковника
М. И. Кутузова, майбутнього головнокомандуючого у Вітчизняній війні. Атестат
цей говорить: “По його, підполковника Михайла Ілларіоновича Кутузова бажанню,
війська Запорізького низового, у курінь Криловський прийняти і для
повсякчасного його при сем війську вирахування в компути військові вписати, а
для вірності в тім і цей атестат йому, № 127, при підписі нашої і воскової
печатки видати повеліли. З Коша 1773 року січня 30 дня”.

По всій Росії, з одного боку,
поширювалося й укоренялася думка про надзвичайну відвагу Запорожців (що
відповідає дійсності), з іншого боку, помилкова думка про безкласовий,
рівноправний характер запорізького товариства.

І, тільки останнім часом,
завдяки дослідженням соціальної структури Запорожжя на підставі вивчення
численних справжніх документів тієї епохи, створилася справжня, реальна картина
того, що представляло собою Запорожжя 18-го століття.

Картина досить далека від
описів і Еварницького і Скальковського і всієї сепаратистичної “історичної
школи”.

Не аскетичним, лицарським
рівноправним братерством борців за правду було Запорожжя 18-го століття, а
вкрапленої в територію Росії великою областю зі своєрідним побутовим укладом,
гострими соціальними розшаруваннями і протиріччями і, підпорядкуванням
розпорядженням центральної влади тільки остільки, оскільки ці розпорядження
подобалися.

До цього часу (половина 18-го
століття) віковічні вороги запорожців — татари, турки і католики-поляки, у результаті
перемог Російської Імперії, були настільки ослаблені, що не могли і мислити про
які-небудь агресії, а думали тільки про збереження колишніх територій, що, крок
за кроком, неухильно попадали в підпорядкування Росії.

3.5
Утрата значення Січі. Заселення земель

Бувши раніше центром і
оплотом боротьби проти цих, інколи могутніх, ворогів, Січ утратила своє і
військове, і національне, і політичне значення.

Найбагатші землі на південь,
південний захід і південний схід від областей, що запорожці вважали своїми,
увійшли до складу Росії і почали швидко заселятися, переважно, вихідцями з Лівобережжя
і Слободщини, родинами запорожців, а також вихідцями з Великоросії і сербами,
що рятувалися від турецьких звірств, греками і болгарами. Серби
переселилися великими групами (у 1732 і 1751-2 р.), оселилися всі разом і були
організовані по військовому: у полки і роти, як кінні (гусарські), так і піші.

Наприкінці 18-го століття,
тут (у північній Таврії) оселилося чимало німців, що створили свої села, що
називалися “колоніями”. Так створилося етнічно різноманітне населення
Новоросії.

Запорожцям фактично не було
чого робити, а по-воєнному організована, нікому не підкорена, Січ, стала не
тільки не потрібною, але і небезпечною.

З одного боку, Січ була
надійним притулком для неспокійного елемента, що біг туди від часу
кріпосницького ладу, що стабілізувався до того, Лівобережжя і Слободщини, до
чого російський уряд не міг бути байдужим.

З іншого боку, запорожці
всіляко перешкоджали заселенню порожніх земель, вважаючи їх “своїми” і,
нерідко, зі зброєю в руках, виганяли нових поселенців і руйнували їхні села, що
порушувало плани уряду.

З третьої сторони, нарешті,
свавілля запорожців і прояв ними своєї власної ініціативи, приводили до
постійних непорозумінь з Польщею і Туреччиною.

Запорожці не тільки приймали
до себе втікачів із Правобережжя, тобто польських підданих, але й активно брали
участь в опорі, що населення Правобережжя робило польсько-католицької агресії. Загальновідома,
наприклад, активна, якщо не керівна, роль запорожців у “Коліївщині” — повстанні
1768 р. — і “Уманській різанині”. Зрозуміло, Польща протестувала, а Росія
змушена була вживати репресивних заходів проти запорожців, що тоді вважалися її
підданими.

Крім Польщі, надлишок своєї
енергії, не зайнятої ніякою працею, у пошуках військового прибутку, запорожці
направляли і проти турків, майже безперервна роблячи набіги на її територію,
усупереч прямим заборонам російського уряду, що знаходився у зв’язках з
Туреччиною, Як відомо, безпосереднім приводом для виникнення війни Росії з
Туреччиною в 1768 р., був напад і розгарбування запорожцями міста Голти.

Значно змінився, у 18
столітті, і склад Січі, яка була в 17 столітті “школою лицарства” і центром
національно-визвольної боротьби, куди прагнула і молодь кращих прізвищ і
непохитних ідейних борців за народ зі старшого покоління. Молодь вищих класів і
культурного шару Правобережжя була ополячена і покатоличена, а молодь
Лівобережжя і Слободщини швидко входила в загальноросійське життя і створювала
кар’єру в рядах загальноросійської армії й адміністрації.

Мети, до яких прагнуло
населення України-Русі в епоху визвольної боротьби за звільнення від
польсько-турецько-татарської агресії, минулого, в основному, досягнуті, а тому
й у старшого покоління не було причин прагнути в Запорізьку Січ, як це було
раніш.

Поповнення в Січ тепер йшло,
головним чином, за рахунок байстрюків від фортечного режиму й усе менше і менше
ставало серед запорожців людей, здатних зайняти командні посади. Сильно упала колись
залізна дисципліна. Окремі загони запорожців (“ватаги”) часто діяли на свій
ризик і страх, не тільки без схвалення Кошового отамана, у всупереч його прямій
забороні. “Ватаги” ці проникали на турецьку територію або турецькі-турецьке-турецький-польсько-турецьку
(південне Правобережжя), грабували і викликали неприємні для російського уряду пояснення.

Правда, під час тривалих воєн
з Туреччиною, що вела Росія в третій чверті 18-го століття, запорожці незмінно приймали
в них участь, діючи або в складі регулярної армії або, як партизани; але, у мирні
періоди, російський уряд, крім неприємностей від них нічого не мало.

3.6
Ліквідація
Січі

Тому поступово дозріло
рішення Запорізьку Січ ліквідувати, що і було приведено у виконання.

5 червня 1774 р. російські
війська, повертаючи після переможної війни з Туреччиною, оточили Січ і висунули
вимогу розселитися і, або служити в армії, у так званих “пикинерських” полках,
або вибрати собі професію, і стати хліборобами або ремісниками-міщанами. Після
недовгої наради запорожці скорилися, здали зброю і січову скарбницю, а зміцнену
Січі минулого, через непотрібність було зруйновано.

Так закінчила своє, більш ніж
200-літнє існування Запорізька Січ, що зіграла, у свій час, величезну роль у
боротьбі України-Русі з польською і татарсько-турецькою агресією.

Частина запорожців утворила
два “пикинерських” полки, що ввійшли до складу російської армії, частина
розселилася і зайнялася мирною працею, а частина (яким було не по душі ні
перше, ні друге заняття) невеликими групами, під видом відходу на рибні
промисли, пробралася на турецьку територію і заснувала, біля Очакова, нову Січ.
По російських джерелах, цих нових січовиків було біля 4.000, по сепаратистичним
твердженнях — до 7.000. (Знаючи соціальну структуру Запорожжя, треба думати, що
ці що пішли, в основному, були “сірома” (бідняки), не зв’язані ніяким майном.

Довідавшись про це,
Російський уряд, виселив на північ і заточив в монастирі колишніх вождів
запорожців: кошового Кальнишевського, суддю Головатого і писарі Глобу, тому що
не був в них упевнений і побоювався, що й інші запорожці підуть за зниклими в
Туреччину. Кальнишевський довго знаходився в Соловецькому монастирі і вмер там
у 1803 р., 112 років від роду. У посиланні, у північних монастирях, закінчили
свої дні і Глоба і Головатий.

Причина посилання цих вождів
Запорожжя дотепер залишається незрозумілою і, можливо, це було помилкою уряду. Важко
припустити, щоб, особисто дуже багаті люди: Кальнишевський, Головатий і Глоба,
могли зважитися на відхід у Туреччину, причому б вони утрачали усе своє майно.

Від Туреччини ж Росія
зажадала повернути запорожців, але ні турки, ні запорожці на це не погоджувалися.
Тоді Туреччина, не бажаючи мати цей неспокійний елемент поблизу російської
границі, уступаючи бажанням Росії, наказала їм перебратися на устя Дунаю,
визнала їхній офіційно своїми підданими (1778 р.) і дозволила заснувати Січ і
жити і промишляти вільно, а за це служити султанові “піше і конно”.

Розпорядженням султана
запорожці не були задоволені і серед них почалося шумування. Одна частина
рушила в Росію і вступила в знову сформоване в 1783 р. “Чорноморське козаче
військо”, що, з доручення Потьомкіна, очолили колишні запорізькі старшини:
Антон Головатий, Захар (Харько) Чепига й інші, і зібрали близько 17.000
козаків.

Згодом ця військо, що
особливо відрізнилося у війні Росії з Туреччиною в 1793 р. було переселено на
устя Кубані і поклало початок Кубанському козачому війську, що існувало до
революції 1917 р.

Друга частина, одержавши
дозвіл Австрійського Імператора, переселилася в Австро-Угорщину й осіла на
нижньому плині ріки Тісси. Ця група (яка, за словами Грушевського, складалася з
8.000) затрималася в Австрії не довго і незабаром розсипалася і розбрелася. Одні
повернулися в Росію, інші направилися в, призначені султаном, для поселення місця
за Дунаєм.

3.7
“Задунайська Січ”

Третя частина виконуючи
веління султана, переселилася в гирла Дунаю і біля міста Дунайця заснувала Січ,
вигнавши донських козаків, що жили там, “некрасовців”, що, у свій час, не
бажаючи підкоритися урядові, бігли з Росії.

“Задунайська Січ” проіснувала
до 1828 р. Жилося, козакам там, за словами Грушевського, добре, тільки “мучила
совість запорожців, що приходиться допомагати бусурманам воювати проти
християн”. Тому “Січ Задунайська” поступово танула, завдяки відходові великих
або менших “ватаг” у Росію де них приймали, як своїх.

З огляду на ці настрої запорожців,
тодішній Кошовий, Осип Гладкий, коли в 1828 р. почалася війна з Туреччиною, вирішив
повернутися з військами на Родіну.

Висновок

Після ж війни, з колишніх
козаків “Задунайської Січі” було сформовано “Азовське козаче військо” і оселене
між Маріуполем і Бердянськом, де і проіснувало до 1860 р. коли було переселено
на Кубань і влилося в Кубанське козаче військо.

У відповідь на перехід
Гладкого з військом на російську сторону, турки знищили Задунайську Січ,
скасувавши військо і жорстоко розправилися з не пішли з Гладким козаками.

Цією розправою турків із
залишками запорожців у 1829 р. і переселенням козаків, що пішли в Росію, на
вільне життя на Кубань у 1860 р., історія, що стала анахронізмом, Запорізької
Січі і її залишків закінчується.

Як видно з усього сказаного,
ліквідація Січі була історичною необхідністю і логічним висновком зі
сформованої політичної обстановки. Зовсім природно, що зі зникненням тих
небезпек, для боротьби з якими була створена Січ, повинна була зникнути і сама
Січ.

І, точно так, як повівся із
Січчю російський уряд, повівся б і всякий інший на його місці, у тому числі й
уряд Самостійної України. Поки Січ була поза переділами Держави або на його
рубежах і борола з зовнішніми ворогами, ще можна, а, можливо, і потрібно було
терпіти цього, мінливого напівсоюзника, напівпідданого. Але, коли Січ виявилася
усередині державної території, не маючи навіть зовнішніх границь з ворогами,
терпіти далі цю своєрідню “державу в державі”, не було ніякої потреби.

Розуміють це все, звичайно, і
сепаратистичні історики, але пояснюють події по своєму, тому що усією своєю
“історичною наукою” вони прагнуть, не до встановлення істини, а до створення
бази російсько-української ворожнечі й обґрунтування сепаратизму.

      Тому, і ліквідацію Січі вони
представляють, не як історичну необхідність, а як акт росіянців
(великоросійської) агресії.

Грушевський “не розуміє”
причин ліквідації Січі і бачить “протиріччя” мотивів, якими порозумівалася ця
ліквідація. За його словами („Ілюстрована Історія України, стор. 463), з одного
боку, запорожцям ставилося в провину небажання прилучити до сільсько-хазяйської
культури родючі степи, що, завдяки цьому, пустували; з інший, ніби-то, вони обвинувачувалися,
саме, у культивуванні цих степів і створення свого сільського господарства, чим,
за словами Грушевського “розривали свою залежність від російської держави, тому
що могли прокормитися власним господарством і бути незалежним”.
Про справжні ж причини, що зробили ліквідацію Січі неминучою (про них сказано вище),
Грушевський, узагалі не згадує, по тій простій причині, що цим би був розбитий один
із пропагандних міфів про “руйнування Січі, — акті російської агресії.”

В описі подальшої долі
запорожців після ліквідації Січі, сепаратистичні “історики , уже не обмежуються
тільки натяками й умовчаннями, а прибігають до зовсім очевидного перекручення
фактів і даних, не вважаючи навіть з арифметикою.

Так, на стор. 464, своєї
“Ілюстрованої Історії України” (Київ, 1917 р.) Грушевський, описуючи ліквідацію
Січі, говорить: “переважну більшість запорожців не хотіла робитися гречкосіями
і вирішила піти тим же шляхом, як після першого руйнування Січі — під турком
жити”. На наступній сторінці, він, це “більшість” визначає в 7.000 чіл. Отже,
що залишилася меншість було менш 7.000.

Ще сторінкою далі (466),
описуючи розкол цього 7.000-го “більшості” і відходів частини його в Австрію,
Грушевський говорить: “вісім тисяч запорожців перейшло туди”. А, ще одною
сторінкою далі, той же Грушевський повідомляє, що з запорожців, що залишилися в
Росії, було сформовано “Чорноморське козаче військо “чисельністю в 17.000”. Не
потрібно прибігати до олівця, щоб упевнитися в ступені достовірності фактів і
даних, приведених сепаратитичною “історичною наукою”.

В описі ж подій не зв’язаних
з цифрами, “наука” ця оперує ще вільніше і підносить невимогливому читачеві
“бажане за минуле”. Усе-таки факти, що спростовують це “бажане” — попросту
замовчуються.

Так, наприклад, повідомляючи
про факт повернення в 1828 р. Задунайських козаків у Росію (зовсім замовчати
його не можна), Грушевський говорить, що кошовий Осип Гладкий перевів них на
російську сторону “обманом”, що виходить, що козаки йти до росіянином не
хотіли. Про, тім же загальновідомому факті (його можна знайти в будь-якій
історії війни 1828-29 р. з Туреччиною), що ці “обмануті козаки” усю війну
доблесно боролися в складі російської армії проти турків, узагалі не згадує. Тому
що згадуванням, спростовувалося б твердження про “обман”.

Про подальшу долю цих
“обманутих” козаків, Грушевський говорить, що з них було сформовано “Азовське
козаче військо”, але про те, що це було зроблено “у воздаяние за їхню доблесну
участь у війні 1828 р.”, звичайно, теж ні слова.

Вищевикладене сепаратистичне
висвітлення питання ліквідації Січі приводиться в інтересах читача, що бажає
знати історичну правду, а не залишатися в омані, у результаті, сепаратистично-шовіністичної
пропаганди, убраної у форму “історичної науки”, що так тісно переплітається з
пропагандою, що не легко установити, де кінчається наука, а де починається
пропаганда. Це переплетення пропаганди з наукою, на жаль, є характерним для
всіх “Історій України”, авторами яких є шовіністи-сепаратисти. Веде ж воно,
завдяки перекрученню минулого, до помилкових установок на майбутнє. Тому
великим досягненням в області історичної науки і встановлення історичної правди
про Запорожжя, треба визнати капітальний, рясно документований, куп В. Голобуцького
“Запорізьке козацтво” (1957 р.), присвячений, головним чином, соціальній
структурі і взаєминам Запорожжя.

Незліченні документи, що
приводяться Голобуцьким, незаперечно, розбивають міф про “безкласове,
рівноправне братерство” запорожців і є незаперечними даними для складання
точної картини існуючих між запорожцями взаєминами.

Використана
література

1.  
Антонович
В. Б. Про
козацькі часи на Україні.— К., 1991.

2.  
Симоновский
П. И. Краткое
описание о козацком малороссийском народе.— М., 1847.

3.  
Бантыш-Каменский
Д. Н. История
Малой России.— К., 1993.

4.  
Маркевич
H. А. История
Малороссии.— М., 1842.

5.  
Грушевський
М. Історія
України-Руси. — К., 1995.

6.  
Дорошенко
Д. /. Нарис
історії України.— Львів, 1991.

7.  
Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво.-
К., 1994.

8.  
Зілинський О. Духовна
генеза першого українського відродження //Європейське Відродження та українська
література ХІV-ХVIII ст. – К.: Наук.думка, 1993.

9.  
Яворницький Д.І. Історія
запорізьких козаків:  В трьох томах /Пер. з рос. І.І.Сварника. – Львів: Світ,
1991.

10.           
Голобуцький В. Запорізьке
козацтво. – К.: Вища школа, 1994.

11.           
Леп’явко С. Козацькі війни
кінця ХУІ ст. в Україні. – Чернігів: товариство “Сіверська думка”, 1996.