Мустафа Кемаль Ататюрк

Реферат на тему:

“Мустафа Кемаль Ататюрк”

Введення

1. Соціально-політична обстановка в Туреччині після Першої світової війни.

2. Основні ступіні військово-політичної кар'єри Мустафи Кемаля (Ататюрка).

2.1. Участь у політичних організаціях.

2.2. Військова кар'єра.

2.3. Керівництво національно-визвольним рухом.

3. Ататюрк - президент Туреччини.

3.1. Диктатура правління.

3.2. Анкара - нова столиця Туреччини.

3.3. Ідеологія шовінізму.

4. Реформи Ататюрка.

4.1. Світський характер держави

4.2. Європейські стандарти громадського життя.

4.3. Консолідація суспільства на ідеях націоналізму.

4.4. Підтримка приватної ініціативи.

5. Моя думка про Ататюрке і його реформи.

Висновок.

Література

"Ататюрк" у перекладі з турецької означає "батько народу", і це в даному випадку не перебільшення. Людини, що носили це прізвище, по заслугах іменують батьком сучасної Туреччини.

Один із сучасних архітектурних пам'ятників Анкари - мавзолей Ататюрка – складений з жовтуватого вапняку. Мавзолей стоїть на пагорбі в центрі міста. Великий і "суворо простий", він робить враження величного спорудження.

Ататюрк (Мустафа Кемаль) у Туреччині всюди. Його портрети висять у державних установах і кав'ярнях маленьких міст. Його статуї стоять на міських площах і скверах. Його погруддя зустрінеш на стадіонах, у парках, у концертних залах, на бульварах, уздовж доріг і в лісах. Люди слухають вихваляння йому по радіо і телебаченню. Регулярно демонструється уціліла кінохроніка його часів. Мови Мустафи Кемаля цитують політичні діячі, військові, професора, профспілкові і студентські лідери.

Навряд чи в сучасній Туреччині можна знайти що-небудь подібне до культу Ататюрка. Це офиційний культ. Ататюрк один, і нікого з ним неможна з'єднувати. Його біографія читається як житія святих. Спустя більш ніж півстоліття після смерті президента його шанувальники з затаєним подихом говорять про проникливий погляд його блакитних очей, про його невтомну енергію, залізну рішучість і непохитну волю.

Чому початок реформ в Туреччині зв'язують справедливо з ім'ям великого Кемаля Ататюрка? Туреччина пережила Першу світову війну, окупацію частини території, визвольну війну проти загарбників, падіння младотурков і остаточне звільнення від султанського режиму, розпад імперії. Османська імперія являла собою державу, розорену війною і внутрішніми протиріччями. У результаті війни Туреччина втратило майже всю Східну Анатолію, Месопотамію, Сирію, Палестину. В армію було покликано майже три мільйони чоловіків, що привело до різкого падіння сільськогосподарського виробництва. Країна знаходилося на грані краху.

Союзники, що одержали перемогу, обрушилися на Османську імперію як голодні хижаки. Здавалося, що Османській імперії, що довго слила "Великою небезпекою Європи" війна завдало смертельного удару. Схоже було, що кожна з європейських країн бажала урвати собі її шматочок.

Умови перемир'я були дуже суворими, а союзники уклали таємну угоду про розділ території Османської імперії. Великобританія до того ж не стала втрачати часу даром і розгорнула свій військовий флот у гавані Стамбула. На початку першої світової війни Уїнстон Черчілль запитував: "Що трапиться під час цього землетруса зі скандальною, старою Туреччиною, що руйнується, у якої немає і гроша в кішені?"

В ці роки починає формуватися і розуміння необхідності створення нової Туреччини. Виразником цих інтересів став Мустафа Кемаль.

2. Основні ступені військово-політичної кар’єри Мустафи Кемаля Ататюрка

Мустафа Кемаль народився в Салоніках у Греції, на території Македонії. У ті часи ця територія контролювалася Османською імперією. Батько його був середнього рангу митним чиновником, мати - селянкою. Після важкого дитинства, проведеного через ранню смерть батька в убогості, хлопчика віддали у державну військову школу, потім у вище військове училище й у 1889 році, нарешті, в Османську військову академію в Стамбулі. Там, крім військових дисциплін, Кемаль самостійно вивчав твори Руссо, Вольтера, Гоббса, інших філософів і мислителів.

2.1. Участь у політичних організаціях

У віці 20 років Мустафа Кемаль був посланий у Вище військове училище Генерального штабу. Під час навчання Кемаль і його товариші заснували таємне товариство "Ватан". "Ватан" - турецьке слово арабського походження, яке можна перевести як "вітчизна", "місце народження" чи "місце проживання". Це товариство характеризувалося революційною спрямованістю.

Кемаль, не зумівши домогтися взаєморозуміння з іншими членами товариства, залишив "Ватан" і примкнув до Комітету союзу і прогресу, що співробітничав з рухом младотурок (турецький буржуазний революційний рух, що ставив задачею заміну султанського самодержавства конституційним ладом). Кемаль був особисто знайом з багатьма ключовими фігурами в младотурецькому русі, але не брав участь у перевороті 1908 року.

2.2. Військова кар'єра

Коли вибухнула Перша світова війна, Кемаль, який зневажав німців, був вражений тим, що султан зробив Османську імперію своїм союзником. Однак, всупереч особистим поглядам, він мистецьки керував довіреними йому військами на кожнім із фронтів, де йому приходилося воювати. Так, у Галліполі з початку квітня 1915 року він стримував британські сили більш півмісяця, заслуживши прізвисько "Рятівник Стамбула". Це була одна з рідких перемог турків у Першій Світовій війні. Саме там він заявив своїм підлеглим: "Я не наказую вам атакувати, я вам наказую вмирати!" Важливо, що цей наказ не тільки давався, але і виповнювався.

У 1916 році Кемаль командував 2-й і 3-й арміями, зупинивши настання російських військ на півдні Кавказу. У 1918 році, наприкінці війни, він командував 7-й армією біля Алеппо, ведучи останні бої з англійцями і прекрасно усвідомлюючи, що війна Туреччиною програна.

2.3. Керівництво національно-визвольним рухом

На результаті Першої Світової війни виникла реальна небезпека зникнення Туреччини як держави. Однак турецький народ зміг відродити з попелу свою державу, відвернувшись від султана і зробивши своїм лідером Мустафа Кемаля. Кемалісти перетворили військову поразка в перемогу, відновивши незалежність деморалізованої, розчленованої, розореної країни.

Союзники розраховували зберегти султанат, і багато хто в Туреччині вірив, що султанат виживе в умовах іноземного регентства. Кемаль же хотів створити незалежну державу і покінчити з імперськими пережитками. Посланий у 1919 році в Анатолію для придушення спаленілих там безладь, він, замість цього організував опозицію і розпочав рух, спрямований проти численних "іноземних інтересів". Він сформував в Анатолії Тимчасовий уряд, президентом якого і був обраний, і організував єдиний опір іноземцям. Султан оголосив "священну війну" проти націоналістів, особливо наполягаючи на страті Кемаля.

Коли султан підписав Севрський договір 1920 року і віддав Османську імперію на поділ союзникам в обмін на збереження своєї влади над тим, що залишиться, майже весь народд перейшов на сторону Кемаля. Після того, як армія Кемаля рушила до Стамбула, союзники звернулися по допомогу до Греції. Після 18 місяців важких боїв греки були розбиті в серпні 1922 року.

Мустафа Кемаль і його соратники добре розуміли справжнє місце країни у світі і її справжню вагу. Тому на вершині військового тріумфу Мустафа Кемаль відмовився продовжувати війну й обмежився утриманням того, що, на його думку, було турецькою національною територією.

3.1. Диктатура правління

1 листопада 1922 року Великі національні збори розпустили султанат Мехмеда VІ, а 29 жовтня 1923 року Мустафа Кемаль був обраний президентом нової Турецької Республіки. Проголошений президентом, Кемаль на ділі без коливань став дійсним диктатором, оголосивши поза законом усі політичні партії, що суперничали, і аж до своєї смерті інсценував своє переобрання. Свою абсолютну владу Кемаль ужив на реформи, сподіваючись перетворити країну в цивілізовану державу.

Нова турецька держава прийняла в 1923 році нову форму правління з президентом, парламентом, конституцією. Однопартійна система диктатури Кемаля протрималася більш 20 років, і лише після смерті Ататюрка була замінена багатопартійної.

3.2. Анкара - нова столиця Туреччини

Мустафа Кемаль поміняв столицю держави. Нею стала Анкара. Ще під час боротьби за незалежність Кемаль вибрав це місто для своєї штаб-квартири, тому що він був зв'язаний залізницею зі Стамбулом і в той же час лежав поза досяжністю ворогів. В Анкарі відбулася перша сесія національних зборів, і Кемаль проголосив її столицею. Він не довіряв Стамбулу, де усе нагадувало про приниження минулого і занадто багато людей було зв'язано зі старим режимом.

У 1923 році Анкара являла собою невеликий торговий центр із населенням близько 30 тисяч душ. Її позиції як центра країни зміцнилися згодом завдяки будівництву залізниць у радіальних напрямках.

Газета "Таймc" у 1923 році в грудні писала з глузуванням: "Навіть самі шовиністично налаштовані турки визнають незручності життя в столиці, де півдюжини мерехтливих електричних лампочок являють собою усе світло, де в будинках майже немає води, що тече з крана, де віслюк чи кінь прив'язані до ґрат маленького будиночка, що служить Міністерством закордонних справ, де відкриті стічні канави біжать серед вулиці, де сучасні образотворчі мистецтва обмежені споживанням поганої ракії - ганусової горілки і грою духового оркестру, де парламент засідає в будинку, не більшому, ніж приміщення для гри в крикет".

Тоді Анкара не могла запропонувати придатного житла для дипломатичних представництв, їх превосходительства воліли знімати спальні вагони на станції, скорочуючи перебування в столиці, щоб скоріше виїхати в Стамбул.

Проте, Кемаль уже тоді, як і багато інших диктаторів (Петро 1, Хо Ши Мін, Назарбаєв, Ніязов і ін.), у силу свого надмірного честолюбства бажав увічнити своє ім'я.

3.3. Ідеологія шовінізму

Коли Мустафа Кемаль вимовив, знамениті слова: "Яке щастя бути турком!"- вони упали на благодатний ґрунт турецького націонал-шовінізму і пролунали як виклик іншому світу. Це виречення Ататюрка нині в Туреччині повторюють нескінченне число раз на всі лади, із приводу і без нього.

В часи Ататюрка була висунута "сонячна мовна теорія", у якій ут-верждалось, що всі мови світу відбулися від турецької (тюркської). Шумерів, хетів, етрусків, навіть ірландців і басків оголосили турками. Одна з "історичних" книг часів Ататюрка повідомляла наступне: "У Центральній Азії було колись море. Воно висохнуло і стало пустелею, змусивши турків почати кочевничество... Східна група турків заснувала китайську цивілізацію..."

Інша група турків нібито завоювала Індію. Третя група відкочувала на південь - у Сирію, Палестину, Єгипет, і уздовж північноафриканского узбережжя в Іспанію. Турки, що оселилися в районі Егейського моря і Середземномор'я, відповідно до тієї ж теорії, заснували знамениту Критську цивілізацію. Давньогрецька цивілізація пішла від хеттів, які, звичайно ж були турками. Турки проникнули також глибоко в Європу і, перебравшися через море, заселили британські острови. "Ці мігранти перевершували народи Європи в мистецтвах і знаннях, врятували європейців від печерного життя і поставили їх на шлях розумового розвитку".

От таку карколомну історію світу в 50-і роки вивчали в турецьких школах. Її політичний зміст складався в оборонному націоналізмі, але і шовіністичний підтекст був видний неозброєним оком. Ататюрк широко використовував націонал-шовінізм як засіб посилення свого впливу на маси і зміцнення своєї влади.

На відміну від багатьох інших реформаторів президент Туреччини був переконаний, що немає сенсу просто модернізувати фасад. Щоб Туреччина могла устояти в післявоєнному світі, необхідно було зробити фундаментальні зміни всієї структури суспільства і культури. Можна сперечатися, наскільки удалася кемалістам ця задача, але вона була поставлена і проводилася при Ататюрку з рішучістю й енергією.

Слово "цивілізація" нескінченно повторюється в його мовах і звучить як заклинання: "Ми будемо випливати по шляху цивілізації і прийдемо до неї... Ті, котрі затримаються, будуть потоплені ревучим потоком цивілізації... Цивілізація - такий сильний вогонь, що той, хто його ігнорує, буде спалений і зруйнований... Ми будемо цивілізованими, і будемо гор-диться цим...".

Не викликає сумнівів, що в кемалістів "цивілізація" означала безусловне і безкомпромісне впровадження буржуазного суспільного ладу, способу життя і культури Західної Європи.

4.1. Світський характер держави

Мустафа Кемаль бачив у халіфаті зв'язок з минулим і ісламом. Тому слідом за ліквидацієй султанату він знищив і халіфат. Кемалісти відкрито виступили проти ісламскої ортодоксії, розчищаючи шлях для перетворення країни у світську державу. Ґрунт для перетворень кемалістів був підготовлений і поширенням передових для Туреччини філософських і соціальних ідей Європи, і усе більш широким порушенням релігійних обрядів і заборон. Офіцери-младотурки вважали справою честі пити коньяк і закушувати його шинкою, що виглядало страшним гріхом в очах ревнителів мусульманства.

Ще перші османські реформи обмежили могутність улемів і відняли в них частина впливу в області права. Але богослови зберігали величезну владу й авторитет. Після знищення султанату і халіфату вони залишалися єдиним інститутом старого режиму, що пручався кемалістам.

Кемаль владою президента республіки скасував древню посаду шейх-уль-іслама - першого улема в державі, міністерства шаріату, закрив окремі религійні школи і коледжі, а пізніше заборонив шаріатські суди. Новий порядок був закріплений республіканською конституцією.

Усі релігійні установи стали частиною державного апарата. Департамент релігійних установ займався мечетями, монастирями, призначенням і відставками імамів, муедзинів, проповідників, спостереженням за муфтіями. Релігію зробили як би відділом бюрократичної машини, а улемів - державними службовцями. Коран перевели на турецький. Заклик на молитви став звучати турецькою мовою, хоча спроба відмовитися від арабського на молитвах так і не удалася - адже в Корані зрештою було важливе, не тільки зміст, але і містичне звучання незрозумілих арабських слів. Вихідним днем кемалісти оголосили неділю, а не п'ятницю, мечеть Айя-Софія в Стамбулі перетворилася в музей. У швидко зростаючій столиці Анкарі практично не будували культових споруджень. По всій країні влади косо дивилися на появу нових мечетей і вітали закриття старих.

Турецьке міністерство освіти взяло під свій контроль усі релігійні школи. Медресе, що існувало при мечеті Сулеймана в Стамбулі, що готувало улемів вищого рангу, було передано богословському факультету Стамбульського університету. У 1933 році на базі цього факультету був відкритий Інститут ісламських досліджень.

Однак опір лаїцизму - світським реформам - виявився сильнішим, ніж очікувалося. Коли в 1925 році почалося курдське повстання, його очолив один з дервішських шейхів, що призивали скинути "безбожну республіку" і відновити халіфат.

У Туреччині Іслам існував на двох рівнях:

§ формальний, догматичний - релігія держави, школи й ієрархії;

§ народний, пристосований до побуту, обрядам, віруванням, традиціям мас, що знаходив своє вираження в дервішестві.

Зсередини мусульманська мечеть проста і навіть аскетична. У ній немає вівтаря і святилища, тому що іслам не визнає Таїнства дієпричастя і присвяти в духовний сан. Загальні молитви - це дисциплінуючий акт громади для вираження покірності єдиному, нематеріальному і віддаленому Аллаху. З найдавніших часів ортодоксальна віра, сувора у своєму поклонінні, абстрактна в навчанні, конформістська в політиці, не могла задовольняти емоційні і соціальні потреби значної частини населення. Вона зверталася до культу святих і до дервішів, що залишалися близькі до народу, щоб замінити формальний релігійний ритуал чи щось додати до нього. У дервішеських монастирях проходили екстатичні збори з музикою, піснями і танцями.

У середні століття дервіші найчастіше виступали як керівникі релігійно-соціальних повстань. В інші часи вони проникали в апарат уряду і робили величезний, хоча і прихований, вплив на дії міністрів і султанів. Серед дервішів йшло жорстоке змагання за вплив на маси і на державний апарат. Завдяки тісному зв'язку з місцевими варіантами гільдій і цехів дервіші могли впливати на ремісників і торговців. Коли в Туреччині почалися реформи, стало ясно, що не богослови-улеми, а саме дервіші чинять найбільший опір лаїцизму.

Боротьба часом приймала жорстокі форми. У 1930 році мусульманські фанатики убили молодого армійського офіцера Кубілая. Його оточили, повалили на землю і повільно відпиляли йому голову іржавою пилкою, викрикуючи: "Аллах великий!", у той час як юрба схвальними вигуками підтримувала їхнє діяння. З тих пір Кубілай вважається як би "святим" кемалізма.

Зі своїми супротивниками кемалісти розправлялися без жалості. Мустафа Кемаль накинувся на дервішів, закрив їхні монастирі, розпустив ордена, заборонив збори, церемонії й особливий одяг. Кримінальний кодекс заборонив політичні асоціації на базі релігії. Це був удар у саму глибину, хоча він і не досяг цілком мети: багато дервішеських орденів були в той час глибоко законспіровані.

4.2. Європейські стандарти громадського життя

Незважаючи на бідність у країні, Кемаль завзято тяг Туреччину за вуха в цивілізацію.

З цією метою кемалісти вирішили впровадити в побут європейський одяг. В одній з мов Мустафа Кемаль пояснював свої наміри в такий спосіб: "Було необхідно заборонити феску, що сиділа на головах нашого народу як символ неуцтва, недбалості, фанатизма, ненависті до прогресу і цивілізації, і замінити її капелюхом - головним убором, яким користується весь цивілізований світ. Таким чином, ми демонструємо, що турецька нація у своєму мисленні, як і в інших аспектах, ні в якій мері не ухиляється від цивілизованого громадського життя". Чи в іншій мові: "Друзі! Цивілізований міжнародний одяг гідний і придатний для нашої нації, і ми усі будемо носити його. Черевики башмаки, штани, сорочки і краватки, піджаки. Звичайно, усе завершується тим, що ми носимо на голові. Цей головний убір називається "капелюх".

Був виданий декрет, що жадав від чиновників носити костюм, "загальний для всіх цивілізованих націй світу". Спочатку звичайним громадянам дозволялося вдягатися, як вони хочуть, але потім фески оголосили поза законом.

Для сучасного європейця насильницька зміна одного головного убору іншим може показатися комічною і дратівливою. Для мусульманина це було справою великої ваги. За допомогою одягу турок-мусульманин відокремлював себе від гяурів. Феска в той час була розповсюдженим головним убором мусульманина-городянина. Весь інший одяг міг бути європейським, але на голові залишався символ османського ісламу - феска.

Реакція на дії кемалістов була зацікавленою. Ректор університету Аль-Азхар і головний муфтій Єгипту писав у той час: "Ясно, що мусульманин, що хоче походити на немусульманина, приймаючи його одяг, скінчить тим, що сприйме його вірування і дії. Тому той, хто носить капелюх зі схильності до релігії іншого і з презирства до своєї власний, є невірним.... Хіба не божевілля відмовитися від свого національного одягу, щоб приймати одяг Інших народів?" Заяви такого роду не публиковались у Туреччині, але багато хто їх розділяв.

Зміна національного одягу показала в історії бажання слабких походити на сильних, відсталих - на розвинутих. Середньовічні єгипетські хроніки розповідають, що після великих монгольських завоювань ХІІ-го століття навіть мусульманські султани й еміри Єгипту, що відбили навалу монголів, почали носити довге волосся, як і азіатські кочівники.

Коли османські султани в першій половині XІХ століття стали проводити перетворення, вони, насамперед, облачили солдата в європейські мундири, тобто в костюми переможців. Тоді і був уведений замість тюрбана головний убір, названий фескою. Він настільки прищепився, що через сторіччя став емблемою мусульманської ортодоксії.

На юридичному факультеті Анкарского університету один раз вийшла гумористична газета. На питання редакції "Хто такий турецький громадянин?" студенти дали відповідь: "Турецький громадянин - це людина, що одружується по швейцарському цивільний праву, засуджується по італійському кримінальному кодексу, позиває по німецькому процесуальному кодексу, цією людиною керують на основі французького адміністративного права і ховають його по канонах ісламу".

Швейцарське цивільне право, перероблене стосовно до нестатків Туреччини, було прийнято в 1926 році. Деякі правові реформи проводилися і раніш, при танзіматі (перетвореннях середини XІХ століття) і младотурках. Однак у 1926 році світські власті вперше насмілилися вторгнутися в заповідник улемів - сімейно-релігійне життя. Джерелом права замість "волі Аллаха" були проголошені рішення Національних зборів.

Прийняття швейцарського цивільного кодексу багато чого змінило в сімейних відносинах. Заборонивши полігамію, закон надав жінці право розлучення, упровадив шлюборозлучний процес, знищив юридичну нерівність між чоловіком і жінкою. Звичайно, новий кодекс носив цілком визначені специфічні риси. Узяти хоча б те, що він надавав жінці право зажадати в чоловіка розлучення, якщо той сховав, що він безробітний. Однак умови суспільства, що установилися століттями традиції стримували застосування нових шлюбно-сімейних норм на практиці. Для дівчини, що хоче вийти заміж, неодмінною умовою вважалося (і вважається) невинність. Якщо чоловік виявляв, що його дружина - не незаймана, він відсилав її назад батькам, і до кінця життя вона несла ганьбу, як і вся її родина. Іноді неї убивали без жалості батько чи брат.

Мустафа Кемаль усіляко підтримував емансипацію жінок. Жінки були допущені на комерційні факультети ще в часи Першої Світової війни, а в 20-і роки вони з'явилися й в аудиторіях гуманітарного факультету Стамбульського університету. Їм дозволили знаходитися на палубах поромів, що перетинали Босфор, хоча раніш їх не випускали з кают, дозволяли їздити в тих же відділеннях трамваїв і залізничних вагонів, що і чоловікам.

В одній зі своїх промов Мустафа Кемаль обрушився на чадру. "Вона заподіює жінкам великі страждання під час спеки, - говорив він. - Чоловіки! Це відбувається через наш егоїзм. Не будемо ж забувати, що в жінок є такі ж моральні поняття, як і в нас". Президент вимагав, щоб "матері і сестри цивілізованого народу" поводилися належним чином. "Звичай закривати обличчя жінкам робить нашу націю посміховиськом", - вважав він. Мустафа Кемаль вирішив впровадити емансипацію жінок у тих же межах, що й у Західній Європі. Жінки одержали право голосувати і бути обраними в муніципалітети й у парламент.

Крім цивільного, країна одержала нові кодекси для всіх галузей життя. На кримінальний кодекс уплинули закони фашистської Італії. Статті 141 -142 використовувалися для розправи з комуністами і всіма лівими. Комуністів Кемаль не любив. Так, визнаний усім миром Назім Хікмет за свою прихильність комуністичним ідеям провів у в'язниці багато років.

Не любив Кемаль і ісламістів. Кемалісти забрали з конституції статті "Релігія турецької держави - іслам". Республіка і по конституції і за законами стала світською державою.

Мустафа Кемаль, збиваючи феску з голови турка і вводячи європейські кодекси, намагався прищепити співвітчизникам смак до вишуканих розваг. У першу ж річницю республіки він улаштував бал. Більшість тих, що зібралися чоловіків були офіцерами. Але президент помітив, що вони не зважувалися запрошувати дам на танець. Жінки відмовляли їм, соромилися. Президент зупинив оркестр і викликнув: "Друзі, не можу собі представити, що в цілому світі знайдеться хоч одна жінка, здатна відмовитися від танцю з турецьким офіцером! А тепер - уперед, запрошуйте дам!" І сам подав приклад. У цьому епізоді Кемаль виступає в ролі турецького Петра І, що теж насильно вводив європейські звичаї.

Перетворення торкнулися й арабського алфавіту, дійсно зручного для арабської мови, але не придатного для турецької. Тимчасове введення латиниці для тюркських мову Радянському Союзі підштовхнуло до тієї ж дії Мустафа Кемаля. Новий алфавіт був підготовлений за кілька тижнів. Президент республіки з'явився в новій ролі - учителя. Під час одного зі свят він звернувся до тим, що зібралися: "Мої друзі! Наша багата гармонічна мова зможе виразити себе новими турецькими буквами. Ми повинні звільнитися від незрозумілих значків, що протягом століть тримали наші розуми в залізних тисках. Ми повинні швидко вивчити нові турецькі букви. Ми повинні навчити їм наших співвітчизників, жінок і чоловіків, носіїв і човнярів. Це потрібно вважати патріотичним обов'язком. Не забувайте, що для нації ганебно на десять-двадцять процентів складатися з грамотних і на вісімдесят-дев'яносто з неписьменних".

Національні збори прийняли закон, що вводив новий турецький алфавіт і заборонивший застосування арабського з 1 січня 1929 року.

Уведення латиниці не тільки полегшувало навчання населення. Воно знаменувало новий етап розриву з минулим, удар по мусульманських віруваннях.

Відповідно до містичного навчання, принесеним у Туреччину з Ірану в середні століття і прийнятим дервішеським орденом бекташи, образ Аллаха - це обличчя людини, знак людини - його мова, що виражається 28 буквами арабського алфавіту. "У них містяться всі таємниці Аллаха, людини і вічності". Для ортодоксального мусульманина текст Корана, включаючи мову, на якій він складений і шрифт, яким він надрукований, вважається вічним і нерушимим.

Турецька мова в османські часи став важкою і штучною, запозичивши не тільки слова, але і цілі вираження, навіть граматичні правила з перської й арабської. З роками вона ставала усе більш нееластичною. У період правління младотурок преса почала використовувати трохи спрощену турецьку мова. Цього вимагали політичні, військові, пропагандистські цілі.

Після впровадження латиниці відкрилися можливості для більш глибокої мовної реформи. Мустафа Кемаль заснував лінгвістичне товариство. Воно поставило собі задачею зменшити і поступово видалити арабські і граматичні запозичення, багато з яких закріпилися в турецькій культурній мові.

Потім пішов більш сміливий наступ на самі перські й арабські слова, що супроводжувалося перехлестами. Арабські і перські мови були класичними мовами для турків і внесли в турецьку такі ж елементи, як грецька і латинська в европейські мови. Радикали з лінгвістичного суспільства були налаштовані проти арабських і перських слів як таких, навіть якщо вони складали значну частину мови, на якій щодня говорив турок. Суспільство готувало і публікувало список чужорідних слів, засуджених на виселення. А тим часом дослідники збирали "чисто турецькі" слова з діалектів, інших тюркських мов, древніх текстів, щоб знайти заміну. Коли нічого придатного не знаходили, винаходили нові слова. Терміни європейського походження, настільки ж далекі турецькій мові, не піддавалися гонінням, і навіть імпортувались, щоб заповнити порожнечу, що створилася після відмови від арабських і перських слів.

Реформа була потрібна, але аж ніяк не усі погоджувалися з крайніми мірами. Спроба віддалитися від тисячолітньої культурної спадщини викликала скоріше збідніння, чим очищення мови. У 1935 році нова директива зупинила на якийсь час вигнання звичних слів, відновила якусь частину арабських і перських запозичень.

Як би цього ні було, турецька мова менш чим за два покоління істотно змінилася б. Для сучасного турка документи і книги шістдесятирічної давнини з багаточисельними перськими й арабськими конструкціями несуть на собі печатка архаїчності і середньовіччя. Турецька молодь відділена від порівняно недалекого минулого високої стіною. Результати реформи доброчинні. У новій Туреччині мова газет, книг, документів приблизно та же, що і розмовна мова міст.

У 1934 році було вирішено скасувати всі титули старого режиму і замінити їхній звертанням "пан" і "пані". Одночасно 1 січня 1935 року вводилися прізвища. Мустафа Кемаль одержав від Великих національних зборів прізвище Ататюрк (батько турків), а його найближчий сподвижник, майбутній президент і лідер народно-республіканської партії Ісмет-паша прізвище Іненю (за назвою місця, де він здобув велику перемогу над грецькими інтервентами).

Хоча прізвища в Туреччині - справа недавнє, і кожний міг вибрати собі що-небудь достойне, але значення прізвищ настільки ж різноманітно і зненацька, як і в інших мовах. Більшість турків придумали собі цілком придатні прізвища. Ахмет-бакалейщик став Ахметом Бакалійником, Ісмаїл-почтальон залишився Листоношею, кошикар - Корзинщиком. Деякі вибрали такі прізвища, як Увічливий, Розумний, Красивий, Чесний, Добрий. Інші підібрали Глухий, Товстий, Син людини без п'яти пальців. Є, наприклад, Той, у кого сотня коней, чи Адмірал, чи Син адмірала. Прізвища, начебто Божевільний чи Оголений, могли піти від сварки з урядовим чиновником. Хтось скористувався офіційним списком рекомендованих прізвищ, і так з'явилися Великий турок чи Суворий турок.

Останні прізвища побічно переслідували ще одну мету. Мустафа Кемаль шукав історичні аргументи, щоб відновити в турків почуття національної гордості, підірване за попередні два століття майже безупинними поразками і внутрішнім розвалом. Про національне достоїнство заговорила насамперед інтелігенція. Її інстинктивний націоналізм носив стосовно Європи оборонний характер. Можна уявити собі почуття турецького патріота тих днів, що читав європейську літературу і майже завжди знаходив слово "турків", ужитим з відтінком зневаги. Правда, і турки забували, як вони самі чи їхні предки нехтували своїх сусідів із утішливої позиції "вищої" мусульманської цивілізації й імперської могутності.

Ще Ізмирський конгрес 1923 року прийняв "Економічну обітницю" на принципах національної єдності і запобігання класової боротьби. У ньому пишеться, що "турки люблять один одного від душі, без розходження класів і переконань". Це були не просто красиві слова, а реальна задача подолання наслідків громадянської війни, розколу суспільства, дозволу міжнаціональних і соціальних протиріч. Перед Мустафем Кемалем стояли важкі задачі: у тому числі консолідація суспільства на ідеях здорового націоналізма. Протягом багатьох століть Турецька імперія відігравала ведучу роль у світовій політиці. Це наклало своєрідний відбиток на свідомість турків, на спосіб їх мислення. Перебороти імперський стереотип, коли кожен турок вважав себе вище, ніж інші жителі держави, було сутужніше, ніж навіть перешикувати економіку країни. Тим більше, що турецький султан був одночасно халіфом правовірних, а турки вважали свою країну центром ісламського світу. В роки младотурецкої революції головною доктриною був оттоманізм, тобто прагнення перетворити всіх жителів імперії в єдину націю. По суті, мова йшла про асиміляцію турками іншої частини народів держави. Зустрівши завзятий опір цій політиці, младотурки перейшли до концепції "пантюркізму". В внутрішній політиці пантюркізм як і раніше був спрямований на асиміляцію народів, а в зовнішньої - підпорядкування пануванню турків інших тюркських народів від Босфору до Алтаю. Ідея пантюркізму сочеталось з величезним впливом ідей панісламізму, заснованого на об'єднанні мусульман під владою турецького султана-халіфа. Мустафа Кемаль виділив тюркізм від пантюркізму. Уже під час визвольної війни проти окупаційних сил Антанти, Мустафа Кемаль зрозумів, що перемога можлива тільки за рахунок консолідації турецької нації, а не усього населення імперії. Утрата провінцій, що говорять на арабській мові, переселення турків із Греції перетворила Туреччину в більш однорідне в національному плані державу. Це створило умови для об'єднання на етнічному ґрунті.

Таким чином, кемалісти порушили питання про відмову від імперських амбіцій і визнанню права раніше підкорених народів самостійно вирішувати свою долю. Ідея національної єдності зіграла настільки значну роль, що нова турецька армія змогла зупинити наступ переважаючих грецьких військ і розгромити їх.

Мустафа Кемаль сформулював основні принципи національної ідеї - батьківщина, нація, республіка, суспільні права. Поряд з ними був прийнято ряд принципів, які були включені в Конституцію. Республіканізм означав вірність республіканській формі правління; революціонізм - вірність принципам боротьби за незалежність, национа-лизм - узвишшя турецької нації; лаицизм - захист принципу відділення релігії від госу-дарства; народність - невизнання класів і класової боротьби; здійснення народного суверенітету на основі демократизму. У різному ступені ці принципи були перетворені в життя при правлінні Ататюрка й у нинішні часи.

4.4. Підтримка приватної ініціативи

У 20-і роки уряд Кемаля чимало робило для того, щоб підтримати част-ную ініціативу. Але соціально-економічна дійсність показала, що в Туреччині цей метод у чистому виді не працює. Буржуазія кинулася в торгівлю, будівництво, спекуляцію, в останню чергу думаючи про национальні інтереси і розвиток промисловості. Режим офіцерів і чиновників, які зберегли визначене презирство до торговців, усе з більшим невдоволенням спостерігав потім, як приватні підприємці ігнорували заклики вкладати гроші в індустрію.

"Економічний конгрес", скликаний кемалістами в Ізмирі в лютому 1923 року поставив задачу переходу від мануфактури і дрібного виробництво до великих фабрик і заводів, створення галузей промисловості, для яких у країні малася сировина, формування державного банку. В двадцяті роки уряд прагнув розширити використання сільськогосподарських машин. З цією метою був прийнятий ряд законів, які передбачали заохочувальні міри для селян, що використовують сельскогосподарську техніку. Уряд надавав усіляку допомогу кооперативам, знижував залізничні тарифи на перевезення фруктів, інжиру, зерна і т.д.

Зацікавлена форма заохочення урядом місцевої текстильної промисловості здійснювалася відповідно до закону, прийнятому у грудні 1925 року. Державні службовці зобов'язані були носити одяг, виготовлений із тканин вітчизняного виробництва, навіть якщо ці тканини коштували на 10 відсотків дорожче, ніж імпортні. Різниця в ціні покривалася державними установами і муніципалітетами.

Однак коли гримнула світова економічна криза, що боляче вдарила по Туреччині, Мустафа Кемаль звернувся до політики державного регулювання економіки. Ця практика одержала назву етатизм. Уряд поширив державну власність на значні сектори промисловості і транспорту, а, з іншого боку, відкрив ринки для іноземних інвесторів. Цю політику в десятках варіантів повторять потім багато країн Азії, Африки, Латинської Америки.

У 30-і роки Туреччина займала третє місце у світі по темпах промислового розвитку.

Однак реформи кемалістов поширювалися в основному на міста. Лише самим краєм вони стосувалися села, де дотепер живе майже половина турків, а під час правле-ния Ататюрка жила більшість.

5. Моя думка про Ататюрка

Ататюрк як людина і політичний діяч робить двояке враження. Позитивні аспекти його життя і правління Туреччиною, найбільш відомі в усьому світі, викладені в попередніх главах.

Однак є багато негативних рис характеру Ататюрка і невдач у його президентському правлінні, про які не хочуть говорити в Туреччині і які ретельно ховають від світової громадськості.

Ататюрка називають суворим і блискучим солдатом, але його вимоги "не воювати, а вмирати" говорять, скоріше, про безжалісність і самодурство, ніж про видатні військові якості. Невміння чи небажання знаходити загальну мову з членами політичних організацій і неучасть у ризикованих заходах цих товариств характеризують Ататюрка як безкомпромісного, неуживчивого чоловіка, до того ж хитрого і підступного, що ставить особисті інтереси свідомо вище колективних.

"Витягування за уші Туреччини в цивілізацію", у тому числі шляхом заборони носіння фесок, уведення цивільних шлюбів (при допущенні законності убивства жінки, якщо з'ясується, що вона одружилася не незайманою) свідчить більше про авантюризм, чим про продумані дії.

Культ Ататюрка в Туреччині, хоча і носить офіційний і масовий характер, навряд чи може бути названий безумовним. Навіть кемалісти, що клянуться у відданості його ідеям, насправді йдуть своїм шляхом. Твердження кемалістов, начебто всякий турок любить Ататюрка, - усього лише міф.

У реформ Мустафи Кемаля багато ворогів - явних і таємних. Спроби відмовитися від деяких його перетворень не припиняються й у наш час.

Ліві політичні діячі постійно згадують про репресії, яким піддавалися їхні попередники при Ататюрку і вважають Мустафу Кемаля просто сильним буржуазним лідером. Ісламський світ не бажає визнавати його, не прощаючи тим самим ліквідацію халіфату.

У Мустафи Кемаля були і достоїнства, і людські слабості. Він володів почуттям гумору, любив жінок і веселощі, однак зберігав тверезий розум політика. Його поважали в суспільстві, хоча його особисте життя відрізнялося скандальністю і розбещеністю. Кемаля часто порівнюють з Петром І. Як і російський імператор, Ататюрк питав слабість до спиртного. Він помер 10 листопада 1938 року від цирозу печінки у віці 57 років. Його рання смерть стала трагедією для Туреччини.

Реформи видатного державного діяча Туреччини Мустафи Кемаля (Ататюрка) дозволили напівзруйнованій війною країні, що знаходиться під тягарем султана і повністю залежної від релігійних ісламських діячів, перетворитися в процвітаючу буржуазну державу, що орієнтується на європейські норми і стандарти, що має досить розвинуту промисловість і сільське господарство і безумовним економічним лідером серед країн ісламського світу.

1. Асілбек Бісенбаєв. Ататюрк. Інтернет-сайт http://sesna.hypermart.net.

2. Мустафа Кемаль (Ататюрк). Інтернет-сайт http://www.peoples.ru.

3. Ататюрк. - Енциклопедія "Кирило і Мефодій", т. 1, компакт-диск, 1998 р.