Навесні 1848 р. в Австрійській монархії розпочалася реформа державного управління. Надвірні канцелярії і палати були ліквідовані або замінені на міністерства. Місце державних радників та Державної конференції посіла Рада міністрів.

У “Віденській газеті” 25 квітня 1848 р. була опублікована перша австрійська конституція, яка проголошувала Австрію конституційною монархією і утверджувала австрійський парламент - рейхстаг. Передбачалася двопалатна структура парламенту. До складу верхньої палати (палати панів) входили принци імператорського двору, голови найзнатніших шляхетських родів, архієпископи і єпископи князівського рангу, особи, пожиттєво призначені імператором та обрані великими землевласниками (загалом до 200 осіб). Палата депутатів формувалася шляхом двоступеневих виборів за квотою один депутат від 50 тис. осіб населення і налічувала 383 члени. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом від 11 травня 1848 р. [1, с.108-109].

Однак подальші революційні події 1848 р. внесли зміни до виборчої процедури. Австрійський парламент був оголошений однопалатним, а вибори до палати панів скасовані. Новий виборчий закон був виданий 1 липня 1848 р.

Вибори до рейхстагу - непрямі та двоступеневі - відбулися в червні 1848 р. Галичина повинна була представити 96 депутатів. З цієї кількості від сільської місцевості мало бути 89, а від міст - 7 депутатів (Львів - три, Броди, Тернопіль, Станіслав, Перемишль - по одному) [2]. Буковина мала обрати вісім депутатів.

Згідно з виборчим законом, у Галичині було утворено 25 виборчих округів, з них вісім - на Буковині (сім сільських, по одному від кожного повіту, та один від Чернівців). Виборчі округи поділялися на дільниці, що створювалися у населених пунктах із кількістю мешканців від 250 до 2500 осіб. На першому етапі виборів обиралися виборщики. Активним і пасивним виборчим правом були наділені всі австрійські громадяни віком від 24 років, громадянські права яких не були обмежені і які жили у своєму виборчому окрузі не менше шести місяців. Позбавлялися виборчого права жінки, прислуга, робітники з поденною або потижневою оплатою, особи, які отримували допомогу від благодійних установ. На другому етапі виборщики таємним голосуванням обирали депутатів. Кандидатом могла бути особа, яка в першому турі була обрана виборщиком, досягла віку 30 років, і мала австрійське громадянство. Обраним вважався кандидат, який здобув абсолютну кількість голосів. Якщо виникала потреба, то проводилися другий і третій тури голосування [4, с.109].

Селянство, що становило понад 80% (4 млн з-поміж 4,9 млн загальної кількості) [3, с.7] населення Галичини, могло стати вирішальною силою під час виборів. Проте збиті з пантелику передвиборною агітацією неграмотні селяни, боячись підступів з боку шляхти, покидали виборчі дільниці. Це давало змогу місцевій шляхті обрати бажаного їй депутата [7, с.259].

Для того, щоб відсторонити селян від участі у виборах, шляхетські агенти залякували їх усякими небилицями, як-от: „Не ходіть, добрі люди, на вибори і інших відмовляйте, тому що у Відні збирають підписи за панщину" [6]. Мали місце випадки прямого обману селян-виборщиків. Особливо багато зловживань було в другому турі голосування, коли у виборчий бюлетень потрібно було вписати прізвище депутата. Користуючись неписьменністю селян, у їхні бюлетені часто вносили прізвища тих кандидатів, які підтримувалися Центральною Радою народовою [2].

Значний вплив на перебіг виборчого процесу мала Головна руська рада. За допомогою місцевих рад та “Зорі Галицької" проводилася передвиборча агітація. У спеціально виданій інструкції Головна руська рада закликала обирати депутатами “мудрих священиків, добрих і богобоязних поміщиків, справедливих мандаторів - людей грамотних. І лише у разі, якщо серед вас немає людини грамотної”, рекомендувала обирати селян [1].

Самі селяни активно агітували за того або іншого свого кандидата, що користувався їхньою довірою, і скрізь рішуче виступали проти кандидатів від шляхти.

Активність виборців у сільських округах була невисокою. Лише там, де селяни прагнули відстояти своїх кандидатів, явка на виборчі дільниці була повною. Так, на вибори 14 червня 1848 р. у с. Солотвино з’явилися всі 103 виборщики (з них 81 селянин) і більшістю (58 голосів) депутатом до рейхстагу обрали сорокарічного селянина з Ляховця Івана Капущака. Його суперник священик Дуткевич отримав 39 голосів. В окремих населених пунктах, зокрема, у Самбірському окрузі, мали місце випадки, коли селяни, домовившись між собою заздалегідь, демонстративно повертали чисті бюлетені. Добре поінформований стосовно передвиборчих справ службовець із Синяви зазначав: „Якби там, де вдавалося, не обдурили селян, депутати від Галичини цілком складалися б із селян”. Від усієї Галичини до австрійського парламенту вдалося провести лише одного урядовця - губернатора Ф. Стадіона.

Від Буковини депутатами стали переважно селяни: п’ять українців (Ю. Тиміш, В. Кирстюк, В. Моргоч, Л. Кобилиця, І. Долинчук), два румуни (М. Бондар, М. Чуперкович), єдиним німецьким депутатом від Чернівців став директор гімназії А. Краль. Це пояснюється насамперед прагненням буковинського селянства до скасування панщини, яке на той час уже відбулося в Галичині.

Попри різноманітні передвиборчі труднощі Галичина й Буковина делегували до парламенту найчисельніше селянське представництво (38 депутатів) з усіх провінцій монархії, що свідчило про велику політичну активність сільського населення. І. Франко охарактеризував цю подію так: “По стільки сотень літ русин, руський хлібороб, почув себе нарешті свобідним. Його покликано до участі у найвищім законодавстві великої держави; се були речі, не чувані досі в історії руського народу”.

Усього до парламенту було обрано 97 селян (понад 39,5% усієї кількості депутатів). Щодо національної належності, то у рейхстазі налічувалося 30 депутатів українців,19 із них були вихідцями з селянського середовища.

22 липня 1848 р. у Відні відбулось урочисте відкриття рейхстагу. Від початку його діяльності депутати-селяни опинилися у важких умовах, оскільки засідання велися незнаною ними німецькою мовою, їх відкрито зневажала консервативно-шляхетська частина депутатів. Незважаючи на несприятливі умови праці, селянські депутати все ж розгорнули активну парламентську діяльність. Деякі з них вели постійне листування зі своїми виборцями і, виконуючи їхні накази, подавали на розгляд парламенту та інших центральних органів влади численні скарги селян на поміщиків.

3 вересня 1848 р. група українських і польських селянських депутатів подала на розгляд рейхстагу свою програму-адресу. Цей документ „від імені і за дорученням усього галицького народу” підписало 15 депутатів-селян (Грегор Андрусяк, Яків Ром, Микола Драус, Ян Шторц, Василь Фармацій, Казимир Вальчик, Гриць Ничипорук, Костянтин Посацький, Йосиф Григору, Іван Рижко, Матеяш Мазуркевич, Мацей Лейчак, Войцех Войнович, Панко Козар, Стефан Гой). З них лише п’ятеро змогли власноручно підписатися, а інші навпроти своїх прізвищ поставили хрестики. Тільки один український селянин К. Посацький володів німецькою мовою і „записував іншим селянським депутатам їхні пропозиції і петиції”. Ця обставина свідчить про те, що ця петиція не була єдиною, а також, що між польськими та українськими селянськими депутатами існувала єдність думок стосовно розв’язання важливих для їхніх виборців проблем.

Подана адреса складалася з 28 пунктів, у яких були сформульовані основні програмні вимоги галицького селянства: повернення загарбаних поміщиками від 1786 р. селянських земель; збереження сервітутів; надання права власникам земельних ділянок вільно користуватися виявленими на них соляними покладами і джерелами; ліквідація монопольного права поміщиків на млини; надання селянам права володіти мисливською зброєю; встановлення стабільної платні зі спеціального фонду для духовенства і ліквідація сплати селянами на церковні потреби; зниження цін на сіль, тютюн; зменшення поштових і гербових оплат; скасування прибуткового податку ремісників; зменшення платні чиновникам і підвищення її слугам; надання доступу до посад в управлінському апараті незалежно від соціального походження і, як правило, місцевим жителям; поділ Галичини на дві провінції: українську - з центром у Львові і польську - з центром у Тарнові або Кракові; призначення парафіального духовенства за пропозиціями громад, а не поміщиків; відкриття у кожній громаді шкіл і запровадження викладання там рідною мовою та ін.

Текст петиції закінчувався проханням селянських депутатів затвердити її негайно з тим, щоб вони могли повернутися додому з почуттям виконаного обов’язку.

Програма, висунута селянськими депутатами австрійського рейхстагу у 1848 р., свідчила, що під час революції селянство не було сліпим знаряддям у руках австрійської влади. Селянські депутати розуміли соціальні і національні потреби своїх виборців. Вимоги, які вони ставили перед імператором та урядом, зокрема, закріплення за селянами земель, впорядкування рекрутських наборів і скорочення терміну служби, зниження податків і мита, ліквідація низки станових привілеїв, поділу Галичини, запровадження національної школи підтверджують самостійність і незалежність депутатів-селян з Галичини і Буковини як від австрійської влади, так і від шляхетських депутатів.

Активну участь взяли селянські депутати у парламентській дискусії стосовно умов скасування панщини та інших повинностей. Найбільш яскравою і гострою була промова українського селянина І. Капущака, яку він виголосив 17 серпня 1848 р. У його виступі були висловлені сподівання селянства всієї Австрійської монархії. Депутат-селянин заявив, що поміщики не мають жодного права вимагати викупу, бо вони взяли від селян все, що можна: замість 100 днів панщини примушували працювати по 300 днів на рік. Отже, пани мають за це заплатити селянам, а не навпаки. І. Капущак зазначив також, що поміщики жорстоко знущалися над селянами, відбирали у них землю, пасовища. Поміщик „наказував заковувати селянина в кайдани і кидати його до стайні, щоб наступного дня він старанніше виходив на панщину. Нас вважали не людьми, не підданими, не селянами в Галичині, а лише рабами, найнижчим класом людей”. І. Капущак рішуче протестував проти викупу повинностей, на якому наполягали поміщики.

Виголошена німецькою мовою промова прозвучала як звинувачення існуючої системи. Жоден виступ, відзначали сучасники, не справив такого великого враження, як промова простого селянина з Галичини, бо в ній „обурення і ненависть мільйонів проривалися з кожного речення”. Декілька разів промова переривалася бурхливими оплесками депутатів. Вона стала визначною подією в роботі австрійського парламенту, знайшла відгук у пресі багатьох країн Європи.

Однак більшістю голосів рейхстаг ухвалив рішення скасувати феодальні повинності за викуп, дві третини якого мали виплатити селяни, а одну третину - держава.7 вересня 1848 р. закон був затверджений імператором Фердинандом І. Він надавав селянам права громадян держави, а також право власності на землю, якою вони користувалися. З метою практичного здійснення реформи згодом було видано низку додаткових законодавчих актів.

Згідно із законом від 7 вересня 1848 р., у власність галицького селянства перейшла менше, ніж половина земельних угідь краю. Більшість селян залишалися малоземельними й економічно неспроможними. Власністю поміщиків стали майже всі ліси й пасовиська, за користування якими селяни, позбавлені колишніх сервітутів, тепер були змушені відробляти або платити. Це була, по суті, додаткова компенсацією поміщикам за скасовані феодальні повинності і разом з тим значне обмеженням селянського землекористування. Внаслідок реформи поміщики зберегли і зміцнили свої панівні економічні й політичні позиції, що стало серйозною перешкодою для економічного розвитку краю, призводило до консервації низки феодальних залишків у сільському господарстві, зокрема відробіткової системи.

Зазначений закон не змінював основних положень раніше виданих нормативних актів для Галичини і Буковини. Однак він передбачав низку істотних положень стосовно правових відносин селян і землевласників, які фактично запроваджували нові норми австрійського цивільного права. Проведена аграрна реформа призвела до поглиблення суперечностей між селянами і поміщиками. В різних районах краю активізувалися селянські виступи, які супроводжувалися насильним захопленням сервітутних лісів і пасовищ. У відповідь проти селян була застосована військова сила, однак в окремих населених пунктах селяни дали військовим загонам організовану відсіч.

Наступ поміщиків на розкріпачених селян викликав водночас з активними селянськими виступами хвилю колективних скарг у різні інстанції, особливо у Головну руську раду та її філії. Остання була, як і всі ліберальні організації, схильною до реформ зверху. Тому вона засуджувала активні виступи селян і закликала їх до терплячості та спокою. Головна руська рада неодноразово зверталася до рейхстагу, міністерства юстиції та імператора з петиціями, в яких повідомляла вищі державні органи про важке становище селян, загарбання феодалами в 1787-1848 рр. третини їхніх земель, свавілля поміщиків та чиновників у вирішенні сервітутних справ. Вона наполягала на негайному створенні авторитетних комісій для розгляду селянських скарг та якнайшвидшому об’єктивному їх розслідуванні, а також пропонувала вирішити справу сервітутів шляхом передачі селянам у власність лісів і пасовищ. Однак австрійська влада проігнорувала ці вимоги. Вона і надалі продовжували захищати інтереси заможних землевласників.

Під час буржуазно-демократичної революції 1848 р. назріла проблема адміністративного поділу Галичини за етнічною ознакою. Вперше це питання виникло під час роботи Слов’янського з’їзду у Празі, де його обговорювали на засіданні українсько-польської секції. Українську сторону в дискусії представляли Г. Гинилевич, О. Заклинський, І. Борисикевич (від Головної руської ради) і Ю. Любомирський, Л. Стецький та Л. Сапєга (від Руського собору). Під час голосування більшість голосів набрала українська пропозиція про поділ краю на дві частини: польську та українську. Однак вже наступного дня Л. Сапєга, який був відсутній під час тієї процедури, під тиском польських представників переконав делегатів від Головної руської ради додати до цієї ухвали слова: „Остаточне вирішення цього питання надати сеймові та рейхстагу”. На знак українсько-польської домовленості І. Гушалевич написав вірш “Мир вам, браття, всім приносимо”. Цей твір, музику до якого склав Ф. Леонтович, майже до кінця ХІХ ст. виконувався у Галичині як український національний гімн.

Оскільки Слов’янський з’їзд через повстання у Празі не завершив своєї роботи, а його делегати покинули місто, то 9 червня 1848 р. Головна руська рада звернулася до австрійського імператора із заявою, у якій вимагала поділити край на дві провінції: східну (українську) - з центром у Львові і західну (польську) з центром у Тарнові або Кракові - із наданням кожній політичної автономії та відповідних національних прав. До складу української провінції пропонувалося включити східні округи Галичини, які були населені українцями і в минулому територіально належали до Галицького князівства, а згодом - до Руського воєводства. Західна Галичина повинна була складатися з етнічних польських земель. До заяви, надісланої 13 серпня 1848 р. на розгляд рейхстагу, було додано 61 120 підписів. По округах вони розподілилися таким чином: Бережанський - 9343, Чортківський - 3029, Коломийський - 2058, Львівський - 922, Перемиський - 8412, Самбірський - 4480, Станіславівський - 1090, Стрийський - 3730, Тернопільський - 3217, Жовківський - 20 898, Золочівський - 3941 підпис.

Всього з цього приводу Головна руська рада подала на розгляд парламентові і міністерству внутрішніх справ п’ять документів. В останньому з них, датованому 29 березня 1849 р., зазначалося, що затягування розгляду окресленого питання викликає незадоволення серед мешканців краю. За таких умов міністр внутрішніх справ Австрії, колишній галицький губернатор Ф. Стадіон попрохав лідерів Головної руської ради тимчасово утриматися від дискусії стосовно поділу Галичини. Зважаючи на позицію австрійського уряду, офіційно українська сторона ці питання більше не порушувала.

Водночас проти поділу Галичини активно виступали члени Центральної ради народової, яка через свої окружні відділення збирала опротестовуючі підписи. Так, перемишльська рада розбила округ на 36 частин з позначенням міст, містечок і сіл та закріпила за кожною з них відповідального за збір підписів. При цьому рекомендувалося, щоб поруч з підписом вказувалися прізвище, ім’я, рід занять та віровизнання особи.

Активним противником поділу краю був також віце-губернатор, а згодом намісник Галичини граф А. Голуховський, який застерігав австрійський уряд перспективою відокремлення Галичини і переходу її під юрисдикцію Росії. В унісон з Центральною радою народовою діяв Руський собор, який подав парламентові свій протест, скріплений 577 підписами [1, с.140].

Не вирішив справи поділу Галичини й австрійський парламент, який ще у липні 1848 р. утворив спеціальну конституційну комісію. Від Галичини до її складу увійшли Г. Яхимович, Ф. Смолька і Ф. Зємялковський. У дебатах стосовно цього питання виступили чеські депутати Ф. Палацький і Ф. Рігєр, які підтримали ідею поділу краю за етнічною ознакою. Під час голосування у комісії голоси розділися наступним чином: за поділ - 3 (українець Г. Яхимович, чех Пінкас, німець Рац, проти - 23, утрималися - 2 (Ф. Палацький, Ф. Рігєр).

австрійський рейхстаг галичина буковина

Ігнорування австрійським урядом і панівними верствами вимог щодо поділу Галичини та поступове посилення впливу польської шляхти викликали невдоволення українського населення краю. Головна руська рада на засіданні 16 лютого 1849 р. ухвалила відкликати українських депутатів з рейхстагу, якщо він не прийме рішення про поділ Галичини. Однак запланованого не сталося, оскільки, не встигнувши прийняти проект конституційного устрою держави, 6 березня 1849 р. парламент був розпущений. Правда, у 50-х роках ХІХ ст. питання адміністративного поділу Галичини знову стало предметом обговорення австрійських урядових кіл. Планувалося поділити Галичину на три округи (Львівський, Станіславівський і Краківський), з підпорядкуванням їх львівському намісникові. Проте цей план не був реалізований.

Революція поставила також на порядок дня питання адміністративного статусу Буковини. Вже у червні 1848 р. був створений Буковинський комітет, представники якого передали імператорові Фердинанду І (пізніше і Францу Йосифу І) та рейхстагу свої вимоги у вигляді “Буковинської крайової петиції”. Цей документ підписали шість румунських і німецьких поміщиків (Й. Василько, М. Зота, Є. Гурмузакі, А. Гурмузакі, К. Петрович, Я. Мікулі), три професори Богословського інституту в Чернівцях (С. Попович, І. Калинчук, Н. Гакман), два депутати австрійського парламенту (М. Боднар, А. Краль) та український єпископ Є. Гакман. Як свідчить цей перелік, автономії краю домагалася і верхівка буковинського православного духовенства. Очевидно, таку позицію можна пояснити тим, що в Галичині панівним був католицизм.

Буковинська крайова петиція містила 12 пунктів: захист національних прав; визнання окремого провінційного сейму в Чернівцях; заснування кредитної установи; врегулювання селянських відносин; рівноправність усіх віросповідань; заведення поліційного припису з 1836 р. на випадок епідемій; реформа митного контролю; зниження ціни на сіль; обрання греко-католицького владики національним собором; впорядкування церковних справ; утворення Комітету релігійного фонду.

Цей документ свідчив про намагання румунських поміщиків не ділити влади з польською шляхтою Галичини, що була політично більш впливовою. На цілком протилежній позиції стояли українські депутати від Буковини. Вони розгорнули широку кампанію щодо подання виборцями петицій з вимогою залишити Буковину в складі Галичини. З цього приводу депутати В. Моргош, В. Кірсте, І. Долинчук, Л. Кобилиця подали до рейхстагу відповідні заяви.1 листопада 1848 р. у Чернівцях з ініціативи українських депутатів зібралися представники сільських громад усієї Буковини. Вони рішуче виступили проти створення окремого крайового сейму. Це підтверджувало намагання зберегти зв’язок між окремими українськими землями, що перебували у складі імперії Габсбургів. Проте такі наміри суперечили політиці австрійського уряду. У зв’язку з цим 4 березня 1849 р. імператор визнав Буковину автономною провінцією з окремим крайовим сеймом і адміністрацією. Керівником новоствореного краю був призначений Е. Бах.

Наприкінці досліджуваного періоду політична ситуація в імперії змінилася.4 березня 1849 р. був розпущений рейхстаг. Офіційною мотивацією цього факту було те, що парламент затягував створення конституції (хоча готовий проект міг бути представлений вже 13 березня), а також те, що в ньому не було представників усіх земель імперії. Насправді ж, уряд мав намір створити тимчасову конституцію для всієї імперії без участі народних представників.

4 березня новий імператор Франц-Йосиф І октроював (дарував) нову конституцію у формі маніфесту. Вона не залишила майже нічого з декларованих на початку революції демократичних свобод. Передбачений конституцією представницький орган (рейхстаг) так і не був скликаний. Фактично діяв дорадчий орган з призначуваних імператором осіб. Невдовзі після скасування цієї конституції в Австрійській державі наступила епоха неоабсолютизму.

Відтак австрійська революція 1848 р. виявилася не в змозі створити міцний конституційний порядок. Позитивним моментом було те, що вже в середині ХІХ ст. Галичина і Буковина почали засвоювати уроки парламентаризму. Місцеве населення отримало право обирати своїх представників до першого австрійського парламенту. Попри те, що це представництво не спричинилося до суттєвих політичних та економічних зрушень у суспільстві, воно, однак, мало важливе значення для розвитку демократичних тенденцій в управлінні краєм та формування української політичної еліти.

Підсумовуючи сказане, варто згадати оцінку революційних подій 1848 р., яку дав у своїх творах І. Франко: “Весна народів”, як називають іноді 1848 р., була досить бурхливою і неспокійною. В Австрії розбушувались хвилі національних і соціальних протиріч, зазвучали гасла: ” Конституція, свобода друку, народна гвардія, історичні права народностей, автономія, федералізм!" На жаль, у русинів не стало сили, вмілості та єдності, аби відповідно підтримувати всю роботу, розпочату на стількох різних полях. Треба було пройти довгу та тяжку школу втрат, пустих свар, сумнівів, треба було через гіркі помилки доходити до розуму, сягати глибше в народ, фундувати будинок народного життя не на піску урядової та панської ласки, а на скалі власного, свідомого, освічено та зорганізованого народу”.

Однак, не зважаючи на дещо незавершений характер, буржуазно-демократична революція 1848 р. призвела до вагомих політико-правових зрушень в Галичині і Буковині, започаткувала використання демократичних методів в управлінні цими австрійськими провінціями. Вона також сприяла зростанню придушеної абсолютизмом національно-політичної свідомості галичан і буковинців, відродила їхні державницькі настрої та віру у власні сили і можливості.

Література

1. Гошко Ю.Г. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття ХІV-ХІХ ст. - Львів, 1999. - 336 с.

2. Грабовецький В.В. Гуцульщина ХІІІ-ХІХ століть: Історичний нарис. - Львів, 1982. - 151 с.

3. Данилак М. Галицькі, буковинські і закарпатські українці в революції 1848-1849 рр. - Братислава, 1972. - 211 с.

4. Добржанський О.В. До питання про облік чисельності українського і румунського населення Буковини (1775-1918 рр.) // Питання історії України. - Чернівці, 1997. - Вип.1. - С.67-73.

5. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Чернівці, 1999. - 574 с.

6. Европейские революции 1848 года. Принцип „национальности" в политике и идеологии / Отв. ред.С.М. Фалькович. - Москва, 2001. - 456 с.

7.
Жалоба І.В. Крайове законодавство про конкурентні дороги Буковини (60-70-ті роки XIX ст.) // Буковинський історико-етнографічний вісник. - Чернівці, 1996. - Вип.1. -С.40-44.