«Повоєнне влаштування світу»

ОБЛАШТУВАННЯ ПОВОЄННОГО СВІТУ

ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ

Наміри головних держав-переможниць на конференції

Перша світова війна скінчилася 11 листопада 1918 p., коли було підписано Комп'єнський мирний договір. За його умовами Німеччина повинна була залишити всі загар­бані нею території на Заході та вивести війська за Ргйн. Зі Східної Європи німецька армія повинна була піти в разі прибуття туди військ Антанти Всі військовополонені та військове майно підлягали передачі союзникам.

Після підписання Комп'єнського договору гармати замовкли. Боротьба за переділ світу переміщувалася до тиші дипломатичних канцелярій, за столи переговорів. Представники держав-переможниць з'їхалися до столиці Франції — Парижа — для остаточного підбиття підсумків війни.

Президент В. Вільсон вважав, що США здатні стати рятівником і гарантом миру. Своє бачення нових принци­пів міжнародних відносин він втілив у "14 пунктах", опри­люднених 8 січня 1918 р. Вони містили відмову від таємної дипломатії, проголошували свободу торгівлі та мореплав­ства, визнання прав народів на самовизначення, стверджу­вали необхідність роззброєння. Пропозиції Вільсона були спрямовані на запобігання світовій війні, на створення вільного демократичного ладу і були новим словом у між­народних відносинах. "14 пунктів" великою мірою визна­чили хід Паризької конференції.

Велика Британія ще до початку конференції домоглася однієї з головних цілей своєї участі в війні: німецький флот припинив існування і стояв на приколі в англійській гавані Скапа-Флоу. Британія вже встигла захопити німецькі ко­лонії в Африці та турецькі на Близькому Сході, але водно­час вона була зацікавлена у збереженні німецької держави для забезпечення рівноваги сил в Європі.

Франція домагалася на конференції розчленування Німеччини на низку дрібних держав, що полегшувало здійснення її головних намірів: загарбання значної части­ни турецьких і німецьких колоній, розширення своїх кор­донів у Європі за рахунок Німеччини, повернення Ельзасу та Лотарингії. Франція мала намір отримати понад 50% загальної суми репарацій від Німеччини. Не відмовлялася вона й від своєї провідної ролі в Європі.

Італійські представники домагалися низки територій на Балканах, що входили до складу Австро-Угорщини. Японія вимагала передати їй Шаньдун та німецькі колонії в Тихому океані. Японію підтримувала Велика Британія, вбачаючи в союзі з нею противагу США.

Версальський мирний договір, що офіційно завершив Першу світову війну, було підписано у Версалі (18 км від Парижа) 28 липня 1919 р, Німеччиною, що зазнала пораз­ки у цій війні, з одного боку, та переможцями, "союзника­ми та державами, що об'єдналися" — США, Великою

Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією, Болі­вією, Бразилією, Кубою, Еквадором, Грецією, Гватема­лою, Таїті, Хіджазом, Гондурасом, Ліберією, Нікарагуа, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сербо-хорвато-словенською державою, Сіамом, Чехословаччиною та Уругваєм, з іншого.

Американський сенат відмовився від ратифікації Версальського договору, оскільки СІЛА не бажали зв'язувати себе участю в Лізі Націй. Замість Версальського договору США в серпні 1921 р. уклали з Німеччиною окремий договір, майже ідентичний з Версальським, але такий, що не містив статей про Лігу Націй.

Версальський договір набув сили закону 10 січня 1920 р. після ратифікації його Німеччиною й чотирма головними союзними державами: Великою Британією, Францією, Італією, Японією

За Версальським договором, винуватцями війни було оголошено Німеччину та її союзників. На них було покла­дено виплату репарацій. Сума репарацій була узгоджена лише 1921 р. на Лондонській конференції і становила 132 млрд.золотих марок. Франція одержувала 52%, Велика Британія — 22%, Італія — 10% загальної суми.

Мирні договори з союзниками Німеччини за підсумка­ми Першої світової війни

На конференції було вироблено також мирні договори з союзниками Німеччини — Австрією, Болгарією, Угор­щиною та Туреччиною. В договорах було зафіксовано державні кордони, що з'явилися з утворенням нових на­ціональних держав у Центральній та Південно-Східній Європі: Австрії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, І Югославії та ін.

За Сен-Жерменським договором з Австрією від 10 верес­ня 1919 р. колишня Австро-Угорська монархія припинила існування. Частина Південного Тиролю переходила до Італії; Чехія та Моравія ставали частинами нової держави — Чехословаччини; Буковина передавалася Румунії, (незва­жаючи на рішення Народного віча від 3 листопада 1918 р. про возз'єднання з Україною). Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію, її флот переходив до союзників. Забо­ронялося об'єднання Австрії та Німеччини.

За мирним договором з Болгарією, складеним 27 лис­топада 1919 р. У Нейї, частина її території відійшла до Югославії та Румунії. Чисельність армії обмежувалася 20 тис. чол.

4 червня 1920 р. у Великому Тріанонському палаці у Версалі було складено мирний договір з Угорщиною, за яким Хорватія, Бачка та західна частина Баната передава­лися Югославії; Трансільванія та східна частина Баната — Румунії; Словаччина та Закарпатська Україна — Чехословаччині. Угорщині дозволялося мати армію не більше ніж 33 тис. чол., до того ж вона повинна була сплачувати репарації переможцям.

Севрський договір, укладений державами-переможницями з Туреччиною 10 серпня 1920 p., оформлював розподіл Турецької імперії, яка втрачала близько 80% своїх володінь (Палестину, Трансіорданію, Іран, Сирію, Ливан та інші території). За чорноморськими протоками було встановлена міжнародний контроль країнами Анханти (головним чином, Великою Британією)

9 лютого 1918 р. між УНР, Німеччиною та її союзниками було складено мирний договір, за яким Україна, якщо повністю відокремиться від Росії, визнавалася дер­жавами Четвертного союзу. За цим договором, стан війни між Україною та країнами Четвертного союзу було припи­нено, Німеччина та Австро-Угорщина зобов'язувалися по­дати допомогу Україні. З іншого боку, уряд УНР брав на себе зобов'язання постачати до Німеччини та Австро-Угорщини продукти харчування. Брестський договір був великим успіхом молодої української держави і поклав початок міжнародно-правовому визнанню України.

Не вирішила їх і Паризька мирна конференція, на яку в1 січні 1919 р. прибула об'єднана делегація УНР та ЗУНР. Причому посли обох українських держав діяли самостійно.

25 липня 1919 р. представники Антанти Паризькій конференції визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Причому передбачалося, що поляки у цьому регіоні урядуватимуть тимчасово й нададуть краю автоно­мії. Остаточно доля Галичини мала визначитися в май­бутньому.

Після неодноразових вимог польського уряду конфе­ренція послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла оста­точне рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі за умови надання українському населенню автоно­мії. Однак ця умова практично ніколи не виконувалася польським, урядом.

Інші західноукраїнські землі було поділено між сусід­німи державами: Північна Буковина, за Сен-Жерменським мирним договором від 10. 09. 1919 p., передавалася Руму­нії, а Закарпаття, за Тріанонським мирним договором від 4.06.1920 p., входило до складу Чехословаччини.

Проблема досконалості Версальської системи договорів

По-перше, Версальська система договорів не усунула повністю тих протиріч між провідними державами світу, які призвели до розв'язання Першої світової війни. Вона лише тимчасово їх послабила.

Розстановка сил у світі після закінчення Першої світо­вої війни відбивала суперечності тієї системи міжнародних відносин, що склалася наприкінці війни. Підсумки її при­звели до таких значних економічних, політичних, соціаль­них, дипломатичних наслідків, що повернення до дово­єнного співвідношення сил було вже неможливе. Скінчили своє існування чотири найбільші імперії: Австро-угорська, Османська, Російська та Германська

Німеччина і Росія втратили свій довоєнний статус великих держав. На міжнародну арену в ролі головного претендента на світовепанування виходять США, що здобули нечувані багатства за час війни. США не тільки сплатили свої зовнішньоеко­номічні борщ, а й перетворилися на найбільшого кредитора в світі.

Незабаром поміж засновниками Антанти — Францією та Великою Британією, з одного боку, і США — з Іншого, виникли гострі суперечності. Європейські держави по­в'язували сплату боргів з отриманням репарацій від Німеч­чини та врегулюванням міжнародних боргів. Однак США відхилили ці наміри. Велика Британія, Франція та Японія з неприхованим побоюванням стежили за розбудовою аме­риканського військово-морського флоту та робили спроби згорнути цю програму.

Посилились протиріччя між метрополіями та колоніями, які перейшли з одних рук до інших. Велика Британія та Франція через Лігу Націй отримали мандати на володіння країнами Сходу. Підмандатними територіями Великої Британії стали Ірак, Палестина, німецька Східна Африка, частина Того і Камеруну. Франція отримала ман­дат на. Сирію та Ліван. Це спричинило різке піднесення національно-визвольного руху народів Азії та Африки.

Існували також протиріччя між новоутвореними дер­жавами Європи, кордони яких складалися без урахування інтересів деяких народів.

Таким чином, Версальські договори великою мірою наблизили розв'язування Другої світової війни, що розпо­чалася через двадцять років після завершення мирної кон­ференції в Парижі.

ВАШИНГТОНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ
1921-1922
pp
.

Найважливішим об'єктом повоєнного мирного врегу­лювання був далекосхідний вузол міждержавних протиріч. Японія, яка не брала активної участі у війні, скористалася з того, що головні її суперники — США та Велика Брита­нія — були зайняті на європейському театрі воєнних дій, змінила свої позиції на Тихому океані та Далекому Сході, особливо в Китаї. За Версальським договором Японія отримала низку островів у Тихому океані — колишніх німецьких володінь, що серйозно зачіпало інтереси США в цьому регіоні.

Атмосфера відносин між США, Великою Британією та Японією була настільки складною, що у Вашингтоні й Токіо не виключали навіть можливості військового кон­флікту.

Значно посилилися британо-американські протиріччя. США наполегливо вимагали сплати боргів, атакували бри­танські сфери впливу в Китаї, висували ідею створення так званої "Асоціації націй", щоб забезпечити собі переважаю­чий вплив у світі. У цих складних політичних і диплома­тичних протиборствах розпочала свою діяльність конфе­ренція у Вашингтоні.

Конференція, що зафіксувала нове співвідношення сил між великими державами на Далекому Сході, тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У ній брали участь США, Велика Британія, Китай, Франція,

Угода "дев'яти держав" (США, Великої Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю) була присвячена дотриманню принципу відчине­них дверей у Китаї та скерована проти домагань Японії на монопольне панування на морі, її було укладено 6 лютого 1922 р. Угода констатувала тимчасовий баланс американо-японського суперництва у Китаї. Напередодні Вашинг­тонської конференції та в період її діяльності японське керівництво зробило спробу зміцнити своє становище в Китаї; його агентура у Пекіні в грудні 1921 р. змусила піти у відставку китайський уряд, що перебував під англо-американським впливом. Новий уряд Китаю зайняв на конфе­ренції прояпонську позицію. Натомість китайська делега­ція відмовилася коритися інструкціям свого уряду. Японія була змушена евакуювати війська з кількох територій Китаю, однак у Токіо і далі наполягали на "спеціальних інтересах" у Китаї та відхилили вимоги Китаю про виве­дення японських військ з Південної Маньчжурії. "Угода дев'яти", крім того, проголошувала суверенітет та ціліс­ність Китаю. Великі держави взяли на себе зобов'язання не домагатися поділу Китаю на сфери впливу й дотриму­ватись принципів "відчинених дверей" та "рівності можли­востей".

Вашингтонська конференція продемонструвала зрос­тання впливу США у міжнародних відносинах та у Тихо­океанському регіоні зокрема. Водночас рівновага,, що склалася внаслідок зустрічі у столиці США, була нестій­кою. Вже в ході самої конференції СІЛА зробили заяву про недостатність японських поступок у Китаї. Японія відразу ж після закінчення конференції стала на шлях перегляду рішень, що створювало новий, небезпечний осередок май­бутньої конфронтації на Далекому Сході.

Великі держави виявили зневагу до можливих еконо­мічних наслідків договорів, що обтяжували світове госпо­дарство непомірними репараційними сплатами та штуч­ним припиненням міжнародних зв'язків, які складалися впродовж століть. Версальсько-Вашингтонська система заклала основи повоєнних міжнародних відносин. Її створення забезпечило вихід з війни, дало змогу зменшити повоєнну напруженість та закласти основу для відносно стабільних міжнародних відносин у 20-ті роки. РішенняПаризької та Вашингтонської конференцій містили прин­ципово нові положення в міждержавних відносинах — визнання права на самовизначення народів та відмову від війни як засобу вирішення конфліктів. Важливою подією стало створення Ліги Націй першої міжнародної органі­зації для координації відносин між державами. Було прий­нято позитивні рішення про Китай, що дозволили зберегти цілісність цієї країни. Деякі європейські країни отримали незалежність і суверенітет.

Разом з тим Версальсько-Вашингтонська система повоєнних відносин виявилася нестійкою та суперечливою.

СПРОБИ ПЕРЕГЛЯДУ

ДОГОВОРІВ У 20-х
РОКАХ

1. Невдоволеність переможешся країн повоєнним розпо­ділом територій і сфер впливу

Деякі держави (Німеччина, Японія, Італія, Чехословаччина, Югославія, Румунія та ін.) були поставлені у такі умови, що змушені були боротися проти цієї системи. Країни Антанти уклали мирні угоди і висунули жорсткі вимоги вже фактично іншим державам, які повалили режими, винні у розв'язуванні світової бойні. Ановим, молодим демократіям дописувалася провина їхніх тоталітарно-монархічних попередників. Умови миру вияви­лися кабальними, не зовсім справедливими, тим більше, що ці країни не капітулювали перед державами Антанти. На час закінчення війни на території Німеччини не було жодного ворожого солдата. Розміри репарацій перевищували можли­вості переможених країн. Вони зазнали глибокого націо­нального приниження, що створювало сприятливий грунт для агресивного націоналізму та реваншизму.

Осібно поставало питання про Радянську Росію, її представників не було запрошено ані до Парижа, ані до Вашингтона. Між тим, більшовики отримали перемогу і як найбільша держава у світі примусили рахуватися з Росією, а потім і з СРСР усі держави. Прибічники світової револю­ції, російські комуністи дуже негативнопоставилися до нової системи міжнародних відносин.

Велася гостра боротьба за нові джерела сировини та ринки збуту між учорашніми союзниками. Створена країнами-переможницями нова система міжнародних відносин, по­ява в Європі цілої низки нових держав, що мали взаємні претензії одна до одної, створювали обстановку нестабіль­ності та напруженості.

До Версальсько-Вашингтонської системи було закла­дено багато передумов, які призвели до розв'язування нової світової війни.

Генуезька конференція
1922
р.

Для вирішення економічних та фінансових питань у повоєнному світі було скликано міжнародну конференцію у Генуї (Італія), яка тривала з 10 квітня по 19 травня 1922 р. і в якій брали участь представники 29 держав. Офіційною метою конференції був пошук засобів "економічного від­родження Центральної та Східної Європи". Однак на її засіданнях переважало "російське питання".

Західні країни домагалися, щоб Радянська Росія визна­ла всі борги царського і Тимчасового урядів, повернула підприємства, що були націоналізовані, або відшкодувала їх вартість, ліквідувала монополію зовнішньої торгівлі.

3. Радянсько-німецький договір у Рапалло й початок зближення між двома країнами

Відчувши себе в Генуї у становищі ізгоїв, РРФСР та Німеччина в містечку Рапалло 16 квітня 1922 р. уклали сепаратний договір між Радянською Росією та Німеччи­ною про відновлення дипломатичних відносин, взаємну відмову від претензій, встановлення торговельно-еконо­мічних зв'язків. Свої підписи під угодою поставили комі­сар закордонних справ Росії Г. Чичерін та його німецькийколега В. Ратенау (24 червня 1922 р. був убитий терориста­ми за участь у німецько-радянському зближенні).

Радянсько-німецькі економічні відносини почали роз­виватися у напрямі створення змішаних компаній та на­дання німецьким фірмам концесій у Радянській Росії. Особливістю радянсько-німецьких відносин того періоду було військове співробітництво, яке старанно замовчува­лося довгі роки. Версальська угода забороняла Німеччині

Незважаючи на таємне та поспіхом здійснене підпи­сання Рапалльської угоди в квітні 1922 p., і Росія, і Німеч­чина забезпечили собі вигідні умови подальшого співробіт­ництва.

Найголовніші постанови Гаагської, Лозаннської та Локарнської конференцій

Гаагську конференцію було скликано за рішенням Ге­нуезької конференції 1922 р. Це була фінансово-економічна конференція, в роботі якої брали участь представники ділових кіл, "зацікавлених у російських справах". На кон­ференції обговорювалися питання про націоналізацію іно­земної власності, яку здійснили більшовики в Росії, а також про борги царського та Тимчасового урядів і про можливе надання кредитів Радянській Росії. Представники західних держав наполягали на відшкодуванні збитків, яких зазнали власники-іноземці ,в Росії.

Інша важлива міжнародна конференція того часу від­крилася у швейцарському місті Лозанна 20 листопада 1922 р. і тривала з перервою аж до 24 липня 1923 р. У роботі конференції брали участь Велика Британія, Франція, Іта­лія, Японія, Греція, Румунія, Югославія, Туреччина і США Крім того, при розгляді питання про режим чорноморських проток на конференцію запрошува­лась російсько-українсько-грузинська делегація та делегація Болгарії, Ще одним важливим питанням, що розглядалося на конференції, було підписання мирного договору з Ту­реччиною.

Між тим політична й дипломатична боротьба в Європі не вщухала. У 1925 р. загострилися німецько-французькі протиріччя. Для вирішення цих та інших проблем було скликано Локарнську конференцію (5-16 жовтня 1925 р.), у якій брали участь представники Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Польщі та Чехословаччини,

Локарнська конференція склала Рейнський гарантій­ний пакт, що забезпечував недоторканість кордонів між Францією, Бельгією та Німеччиною

Німеччину вперше після війни було визнано рівно­правним партнером. 1926 р. її було прийнято до Ліги Націй постійним членом Ради. На конференції було схвалено план Дауеса.

Тим часом радянське керівництво продовжувало роз­ширювати контакти з Німеччиною. 13 жовтня 1925 р. між двома державами було укладено торговий договір. Далі, 24 квітня 1926 p., обидві сторони уклали договір про нейтралітет і ненапад. Таким чином, Німеччина за актив­ної допомоги західних країн і у потрібному для себе на­прямку виходила з міжнародної ізоляції.