Українська Народна Республіка та діяльність Директорії

Вступ

Українська Народна
Республіка (УНР) (у той час — Українська Народна Республіка, до Акта Злуки —
Наддніпрянська Українська Народна Республіка, Наддніпрянська Велика Україна) —
назва української держави протягом 1917—1920 років визвольних змагань

У ніч з 24 на 25 жовтня
1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.

Події у Петрограді вітала
пробільшовицьки настроєна частина трудящих України, однак переважна більшість
іі народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральної
Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні
влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В
більшості ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене
становище склалося у Києві.

Одержавши повідомлення
про повалення Тимчасового уряду, керівництво Центральної Ради прийняло
резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи
підстав захищати Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися
проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не
представляли всієї революційної демократії.

Центральна Рада вважала,
що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною,
крайовою владою, - це утворення Української Народної Республіки. 7 листопада
1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральної Ради.

«Віднині Україна стає Українською
Народною Республікою… - говорилося в Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій
землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Республіка Російська
стала федерацією рівних і вільних народів».

Михайло Грушевський наголошував:
на тому, що подібна «широка автономія об’єктивно дає початок іі перетворенню у
«повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос
заявила, що вона є «повною державою» : 22 січня IV Універсал Центральної Ради
сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою».
Зрозуміло були і інші чиновники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного
визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з точки
зору еволюції «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.

З цього часу досить
активно відбувається процес формування і удосконалення державного ладу УНР.

Хронологія

07.11.1917 — проголошено
створення УНР як широкої національної автономії при збереженні федеративного
зв'язку з Росією у 3 Універсалі Української Центральної Ради (вищий
законодавчий орган на українських землях колишньої Російської Імперії) .

22.01.1918 — проголошено
самостійність УНР у 4 Універсалі Української Центральної Ради. Це сталося після
розгону більшовиками Установчих зборів у Петрограді — першого легітимного
законодавчого органу Росії після зречення Миколи Другого. У той же час
розпочинається агресія військ Радянської Росії на чолі з есером Муравйовим.
Вторгнення на українські землі сталося на заклик малочисельної більшовицької
фракції Української Центральної Ради, що в грудні 1917 скликали Всеукраїнський
з'їзд рад у Харкові. Цей так званий з'їзд було скликано після провалу
більшовицьких планів щодо керування Всеукраїнським з'їздом рад, що тоді ж таки
проходив у Києві. Харківський з'їзд оголосив пролетарську Українську Народну
Республіку Рад.

09.02.1918 — Українська
Центральна Рада підписала Берестейській договір, яким Україну як незалежну
державу було визнано державами Четверного союзу та РРФСР. Радянська Росія
повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і
пропаганду проти уряду і громад, установ УНР, укласти з нею мирний договір. В
порушення домовленостей з РРФСР у березні у Харкові проголошується створення
сателітної УСРР. В той же день Центральна Рада була евакуйована із захопленого
більшовиками Києва. Німецько-австрійскі окупаційні сили, на введення яких у
тому же договорі погодилась Центральна Рада, швидко вигнали Військові
формування УСРР за кордони, встановлені договором.

20.02.1918 — Законодавча
Рада Самостійної Кубанської Народної Республіки прийняла резолюцію про
прилучення Кубані на федеративних підставах до УНР.

29.04.1918 — за
гетьманського уряду назву УНР було замінено назвою Українська Держава,
Українську Центральну Раду розпущено.

14.12.1918 — за
Директорії відновлено назву УНР. Трохи до цього німецько-австрійська окупація
скінчилася внаслідок поразки цих держав у Першій світовій війні. Після цього
розгорнулася друга україно-російська війна між урядами Радянської Росії та
Директорією УНР.

01.01.1919 — Проголошення
Директорією УНР автокефалії Православної церкви в Україні.

18.01.1919—21.01.1920 —
Делегація УНР бере участь у Паризької мирної конференції Антанти, яка вирішує майбутнє
спірних земель європейських держав, що програли у Першої світової війні. УНР
намагалась отримати міжнародне визнання, але це суперечило позиції
Великобританії, що підтримувала ідею «єдиної та неподільної Росії», та Франції,
що намагалася посилити Польщу за рахунок західноукраїнських земель для того,
щоб припинити просування на Захід більшовизму. Певні опасання західних держав
були пов'язані з неспроможністю УНР організувати велику регулярну армію та
поширенням соціалістичних ідей у стані керівництва. УНР не було офіційно
визнано, натомість Польща отримала масштабну військову допомогу, яка частково
була задіяна проти Української галицької армії.

Стаття у Нью-Йорк Таймс у
лютому 1918 показує території колишньої Російської Імперії, що на них заявила
права Українська Народна Республіка.

22.01.1919 — внаслідок
договору між керівництво УНР та ЗУНР, юрисдикція УНР поширена також на західні
українські землі колишньої Австро-Угорщини (Акт Злуки), хоча уряд ЗУНР (ЗОУНР)
продовжував автономно існувати. Через декілька місяців потому внаслідок
постійних конфліктів з Польщею, РРФСР, Румунією, а також білогвардійцями та
махновцями, територія, що контролювалася УНР, становила невеликий район навколо
Кам'янця-Подільского (трикутник смерті).

Тимчасові кордони УНР,
мапу опублікував Лондонський географічний інститут.

30.08.1919 — українська
армія визволяє Київ, водночас зі сходу до якого просувається Добровольча армія
генерала Денікіна. Спроба домовитись щодо спільних узгоджених дій УНР та Білої
Росії проти більшовиків не вдається через великодержавницьку шовіністичну
позицію білого офіцерства[1]. Армія УНР відійшла на захід, а Добровольча армія розгорнула
невдалий наступ на Москву, який завершився повною поразкою білого руху та
подальшим відступом Добровольчої армії до Криму. Взимку 1919 війська Червоної
армії беруть під контроль Наддніпрянську Україну. Відновлюється УСРР, що стає
формально незалежною державою.

25.04.1920 — УНР укладає
військовий союз з Польщею, за умови поновлення самостійної української держави
(без Галичини, яка повинна була увійти до Польщі на правах автономії), після
чого починається спільний широкий наступ проти Червоної Армії. У квітні було
взято Київ, але вже до серпня наступ повністю відбито і війська Червоної Армії
відкинули польські війська під Варшаву. Фактичне існування УНР на українських
землях було припинено. Директорія й уряд УНР виїхали у еміграцію до Польщу, яка
надавала їм фінансову підтримку (див. Екзильний уряд УНР).

18.03.1921 — Після «дива
на Віслі» і катастрофи Радянської Армії РРФСР, УСРР й Польща підписали Ризький
мирний договір, згідно якому територія України розподілялася по річці Збруч.
Уряд УНР не був допущений до переговорів. Незабаром уряд ЗОУНР також було
формально розпущено.

1939—40 рр. — уряд УНР
переїхав до Франції.

1947—92 рр. — створена і
діяла Українська Національна Рада як передпарламент екзильного Державного Центру
УНР, що продовжив традиції самостійного республіканського уряду України.

22.08.1992 — Президент
УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центра УНР Президентові
України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня
1991 року є правонаступницею Української Народної Республіки (УНР).

Міжнародне визнання

Директорія. Відновлення
УНР

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української
Народної Республіки який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня
1918 року

У травні 1918 р. партії
просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український
національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13
листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про
збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з
відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму
державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали
тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова),
С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного
дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив
розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була
зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і
переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під
Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання
про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю
територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами
збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього
моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності,
жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та
внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне —
Станіслав — Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий
кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С.
Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін
офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово
еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.

Склад директорії

Петлюра Симон Васильович

Головний Отаман; голова
Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).

(1879—1926) — державний,
політичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім'ї
міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії.
Член РУП з 1900 р. (з 1905 — УСДРП). За участь в українському національному
русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. В
1912—1917 pp. разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь». У
1916—1917 pp. — заступник уповноваженого «Союзу земств» на Західному фронті. 28
червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря
військових справ. 31 грудня 1917 p., не погоджуючись з політикою голови
Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. В січні 1918 р. перед загрозою
більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення «Українського
Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за
Київ і придушенні більшовицького повстання в місті. Після гетьманського
перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду
гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до
Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії,
очолює Армію УНР. Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за
кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП.
Протягом 1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У 1920
р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну.
Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська
за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у
Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві. 25 травня 1926 р. був
убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає
контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

Володимир Винниченко — голова Директорії (14
грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року) У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до
гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче
наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії,
головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном
Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

Федір Швець — 13 листопада 1918 року
Швець як представник Селянської спілки разом із Володимиром Винниченком,
Симоном Петлюрою, Опанасом Андрієвським, Андрієм Макаренком був обраний до
складу Директорії УНР.

15 листопада 1919 року за
спільним рішенням Директорії та уряду УНР Федір Швець і Андрій Макаренко
виїхали з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади
Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР Швець був виведений зі
складу Директорії УНР.

Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року
вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня
1919 року).

Андрій Макаренко — 15 листопада 1919
виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади
Симону Петлюрі.

Євген Петрушевич — як президент ЗО УНР з
22 січня 1919 до кінця червня 1919. 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій
ухвалено закон про злуку з УНР. Після урочистого проголошення і схвалення Акта
злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії.

Як президент УНРади Є.
Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції й згідно з Тимчасовим
Основним Законом не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на
внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і
конституціоналізм часом були перешкодою й піддавалися критиці під приводом, що
вони не відповідали ситуації державі, охопленій кровопролитною війною. Але
своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на
перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де
панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку
необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя,
заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народних
мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну
від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам
анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, смертельно небезпечним для
молодих держав.

Улітку 1919 р. польське
військо за сприяння Антанти захопило майже всю Галичину, а румунське —
Буковину. Під загрозою державної кризи УНРада 9 червня надала Є. Петрушевичу
диктаторські права, які означали сумісництво обов'язків президента й голови
уряду. Відтак функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема,
С. Голубовичу — функції уповноваженого з внутрішніх справ, В. Курмановичу —
військових, С. Витвицькому — закордонних та ін. В цілому це рішення було
схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як
недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Є. Петрушевича
усунуто із Директорії, а щоб утримати надійний вплив на регіон, при уряді УНР
утворено міністерство Галичини на чолі з соціалістом С. Вітиком. В результаті
відносини Є. Петрушевича з С. Петлюрою, які й до того не були ідеальні,
загострилися. Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його
голова Х. Раковський пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею всього за однієї
умови — порвати стосунки з Директорією. Але соборницькі інтереси Є. Петрушевича
перемогли й він прийняв пропозицію С. Петлюри приєднати Галицьку армію до армії
УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові
структури й УГА перейшли Збруч (прит. Дністра) і розмістилися в районі м.
Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). У серпні об'єднана армія
розгорнула бойові дії на Правобережжі й на короткий час визволила Київ.
Невдовзі вона билася на двох фронтах — проти більшовицького і денікінського
війська. Впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Є.
Петрушевича. Справа дійшла до сепаратних переговорів С. Петлюри з поляками за
його спиною. Коли знесилена жахливою епідемією тифу Галицька армія змушена була
заради порятунку укласти перемир'я з денікінцями, а С. Петлюра здав полякам
Кам'янець-Подільський, керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня.

Голови Ради міністрів
Директорії

Володимир Чехівський (26
грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року)

Сергій Остапенко (13
лютого 1919 року — 9 квітня 1919 року)

Борис Мартос (9 квітня
1919 року — 27 серпня 1919 року)

Ісаак Мазепа (27 серпня
1919 року — 26 травня 1920 року)

В'ячеслав Прокопович (26
травня 1920 року — 10 листопада 1920 року Швець, Макаренко, Петлюра.

Політичний курс
Директорії

Внутрішня політика

У початковий етап
існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв
Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття
Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих
проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення
всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й
аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати
Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий
радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості
спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія
селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських
військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

Аграрна реформа
Директорії Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу. Щоби
заспокоїти поміщиків,їм було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні
(агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках;
оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових
заводів; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих; у руках заможних
селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Більшість селян розцінили
ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для
большевицької агітації.

26 грудня 1918 року
Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні,
церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян.
Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. За
землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба,
виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель
промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і
політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних
підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі.
Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка
відкрито ігнорувала їхні інтереси.

Зовнішня політика

Директорії вдалося
добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина,
Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не
вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР:
радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року
Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир.
Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію
представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська
сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно
заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого
боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським
радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали
самоліквідацію УНР.

Економічна ситуація за
часів Директорії

По причині критичного політичного
та військового становища в республіці Директорії не вдалося налагодити
управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство
України в результаті першої світової війни та революційних подій, були
катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 році було
видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913, а в 1919 — лише 20,5 %. Загострювався
паливний голод. Залізо-рудна і марганцева промисловість у 1919 році майже
повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна
промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому
становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно
відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі
робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля
набула спотворених форм.

4 січня 1919 року законом
Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на
території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно
невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі
рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і
довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на
ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів,
які були у розпорядженні уряду.

Українське селянство, яке
на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти
невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав
земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно якого земля
залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі
утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у
власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові
земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і
безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно даного закону
під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали
більше 15 десятин.

Але реалізація земельного
закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території
України, оскільки на більшості території республіки велася війна з
більшовиками, Денікіним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати
землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки
«куркулів».

Війна УНР з РРФСР за
владу в Україні

Загалом же становище
після повалення гетьманської влади було складним.

Селяни, які складали основну
масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай
несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена
Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на
південному сході — російська Добровольча армія.

Німецькі та
австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від
більшовиків, неспроможні були робити це. Справа погіршувалася ще й тим, що в
уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів
уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично
не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які
не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української
Академії наук як «витвору гетьманату».

Декрети гетьманського уряду
було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила
не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів,
педагогів тощо. Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській
або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти.
Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін.

Інша частина на чолі з С.
Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на
договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну
боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на
обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад,
який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова
виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності.

Невдовзі з півночі
розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому,
що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за
гетьмана для оборони від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР
з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли
Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут
він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При
цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та
здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років.

А радянські війська продовжували
наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної
допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її
сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію.
Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення
національно-визвольного руху. Україну охопив хаос. Весною 1919 р. на Україну
рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні
вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ
російських військ на Київ і далі на південь.

35-тисячна армія
Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії
проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ. Першою в
місто ввійшла Галицька армія, за нею — дені кінці, які на балконі Думи
виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким
українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р.
ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських
військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями.

Сили, однак, були
нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між радянською
Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія
підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло
рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР
вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В
листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних
здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею
(Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і
були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР. Москва
робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без
«дипломатії».

В. Ленін звернувся з
листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому
заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною
партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р.,
коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично
завершена. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала
в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне
Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький
договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких
організацій.

Таким чином, Директорія, її
уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився
один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську
державу.

Причини поразки
визвольних змагань

На відміну від
помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була
радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню і
зовнішню політику.

У сфері державного
управління передбачалося передати владу Трудовим радам селян, робітників та
трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалася трудовому конгресу, який
населення обирало без участі "поміщиків та капіталістів". Йшлося,
фактично, про утвердження в Україні національного варіанта радянської влади без
крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні реформи -
аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Відновлювався 8-годинний
робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон
про автокефалію УПЦ. 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР і ЗУНР; до складу
Директорії увійшов представник ЗУНР Є.Петрушевич.

У зовнішній політиці
Директорії вдалося дещо розширити міжнародні зв'язки, зокрема, були встановлені
дипломатичні відносини з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією,
Ватиканом. Директорія прагнула знайти спільну мову з радянською Росією.

Однак помилок і невдач у
внутрішній і зовнішній політиці Директорії УНР було значно більше, ніж успіхів,
що врешті-решт призвело до її ослаблення і поразки. У Києві уряд УНР —
Директорія — проіснував всього 1,5 місяці. 5-6 лютого 1919 р. більшовики
захопили столицю. Директорія УНР і уряд, залишивши її, змушені були змінювати
місце перебування в залежності від воєнної ситуації.

У листопаді 1920 р.
Директорія припинила своє існування, а її Голова С.Петлюра емігрував за кордон.
Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С.Петлюри (1926 р.) формально
влада в неіснуючій вже тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А.Левицького.

За час своєї діяльності
Директорія, незважаючи на призупинення нею дії деяких демократичних інституцій,
не спромоглася створити по-справжньому сильного інституту влади. Здійснюючи
революційну ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлення,
чим її замінити. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну
анархію. Директорія поступово втрачала контроль над територією, яку перебирали
місцеві отамани. У російській Червоній армії Л.Троцький утверджував дисципліну
за допомогою ВЧК і трибуналів, в українській армії цього не було, і вона
розпадалася на партизанські загони, які добре воювали тільки поблизу своїх
осель, а коли складалася несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою,
прихоплюючи з собою зброю (під час падіння гетьманського режиму в середині
грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p.,
перед здачею Києва, — приблизно 21 тис). Отамани вдавалися до самоуправства,
організовували єврейські погроми. В.Винниченко писав: "...отамани не тільки
військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони
вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори..."
Центральна влада не в змозі була спинити анархію.

Серед членів Директорії
не було єдності дій та орієнтацій: одна частина членів її виступали за союз з
більшовиками (В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал); друга частина - на союз з
Антантою проти більшовиків (її очолював С.Петлюра). Діяльність цього
п'ятиособового органу паралізовувалась також особистим суперництвом Винниченка
та Петлюри, вплив якого неухильно зростав. Після виходу Винниченка зі складу
Директорії 11 лютого (за іншими даними - 10 лютого) 1919 р. її Головою став
Петлюра, який з кінця 1919 р. був фактично одноособовим керівником цього органу.

Неспроможною виявилася
соціальна програма Директорії.

Опублікований 8 січня
1919 р. Земельний закон декларував ліквідацію приватної власності на землю, але
не вказував, коли селяни одержать землю; земельна власність іноземних
(польських, австрійських, німецьких) поміщиків оголошувалася недоторканною, її
долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися 15-десятинні
господарства. Тому сільська біднота звинуватила Директорію в прокуркульській
політиці й відвернулася від неї. Не підтримала Директорію інтелігенція,
оскільки адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і т.д.
зарахували до "поміщиків і капіталістів", які не брали участі в
обранні Трудового Конгресу. Директорія залишилася без підтримки переважної
більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату — всіх, без
кого нормальне існування держави неможливе. Відданість інтересам робітничого
класу, необхідність застосування робітничого контролю в промисловості
залишились декларацією — фактично отамани придушували страйки, забороняли
робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки.

У зовнішній політиці
Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами,
від яких значною мірою залежала доля України — країнами Антанти, Польщею і, особливо,
радянською Росією, хоча переговори про укладення миру з більшовицькою владою
Леніна велися з кінця грудня 1918р. Російські радянські війська широким фронтом
наступали на Україну, в той час як Раднарком Росії лицемірно заявляв, що ніяких
регулярних російських військ в Україні немає. Під приводом необхідності
"припинити анархію і підтримати порядок" інтервенцію проти України
розпочала Антанта. її війська захопили південь України. Крім того, на Півдні
діяли війська Добровольчої білої армії, очолюваної А.Денікіним. Ворожими до
Директорії залишалися анархісти Н.Махна, українські комуністи-боротьбисти.

Останню спробу зберегти
УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю. Пілсудським про спільний
похід у зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на загибель ЗУНР.
Після короткочасного успіху польсько-українських військ у війні проти
радянської Росії, яка закінчилась Ризьким мирним договором 1921 p., Директорія
остаточно втратила контроль над Україною.

До причин поразки
Директорії УНР можна віднести також недооцінку Директорією більшовицької
агітації та пропаганди на населення; неусвідомлення широкими масами
українського населення (особливо селянством) загальнонаціональних інтересів,
необхідності створення й зміцнення власної держави

Висновки

Директорія УНР — найвищий
орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з
14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на
зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

26 грудня 1918 року
Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні,
церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян.
Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. За
землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба,
виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель
промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і
політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних
підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі.
Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка
відкрито ігнорувала їхні інтереси.

31 грудня 1918 року
Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир.
Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію
представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська
сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно
заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого
боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським
радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали
самоліквідацію УНР.

В кінці 1918 на початку
1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена
більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в
«совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане
здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої
норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на
обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися і запізно повертати свої
симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків
але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені
війська Директорії і станом на весну 1919 року на території України (крім
Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

Список використаної
літератури

1. Яцюк М.В. Пошук Директорією
зовнішніх союзників у боротьбі за незалежність УНР (1918 - 1920 рр.). // Схід.
- 1999. - №7 (31). - С. 29 - 33 (0,4 др. арк.).

2. Яцюк М.В. Директорія УНР:
українська державність між молотом і ковадлом історії. - Панорама. - 1995. - №
40.

3. Бойко О.Д. Історія України
посібник. // Київ. Видавництво «Академія» 2002 р.

4. Шабала Я. М. Історія України
посібник для випускників шкіл та абітурієнтів. //Київ. Видавництво «Кондор»
2005 р.

5. Вільна енциклопедія. http://uk.wikipedia.org/wiki/Вікіпедія