Соціально-економічний розвиток білоруських земель у ІХ–ХІV століттях

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Тема:

Соціально-економічний розвиток білоруських земель у ІХ – ХІV століттях.

Виконав

Студент групи 1-В

Вінниця

2006

План

1. Вступ.

2. Соціально-економічний розвиток білоруських земель.

3. Література.

1. Вступ

Історія Білорусії нараховує не одне тисячоліття. Вона являється важливою складовою частиною слов’янської, європейської та світової цивілізації. Розпочинається вона ще з сивої давнини, із часів появи на цій території перших людей, та триває до наших днів.

У своєму рефераті я досліджував окремо взяті роки у розвитку білоруських земель, а саме IX – XIV століття. У Білоруській історії ці роки можна, умовно, поділити на такі періоди:

1) Встановлення феодальних відносин у староруській державі (ІХ – ХІІІ ст.).

2) Феодальна роздробленість (ХІІ – ХІІІ ст.).

3) Боротьба проти німецьких завойовників та монголо-татарської навали (початок ХІІІ ст.).

4) Встановлення влади литовських князів (кінець ХІІІ – перша половина ХІV ст.).

Метою моєї роботи є як найглибше дослідження саме соціально - економічного розвитку білоруських земель у даний період.

В ході роботи в основному я користувавсядвома книгами: «История Беларуси» І. І. Ковкеля, Е. С. Ярмусика – у цій книзі автори дали більш – менш об’єктивне викладення подій на теренах Білорусії з найдавніших часів до наших днів; «Белорусы» за редакцією В. К. Бондарчука, Р.А. Григор’єва та М.Ф. Пилипенка – тут коротко описується історія Білорусії, а основний наголос ставиться на культурних традиціях та розвитку білоруської народності. Інші ж книги були в основному допоміжним матеріалом по окремих подіях та фактах. У «Истории БССР», на мою думку, найкраще викладений матеріал по розвитку білоруських земель, але вона видана білоруською мовою, тому нею я користувався частково.

Досліджувана мною тема завжди буде актуальна, тому що соціально-економічний розвиток являється основою розвитку країни, загалом, і по ньому можна робити висновки про могутність чи занепад країни.

2. Соціально-економічний розвиток білоруських земель

Розселення східнослов'янських племен на території Білорусії співпало з формуванням феодального способу виробництва. Спосіб виробництва — це такий господарський устрій, який характеризується певним типом відносин в житті людей, що має в своїй основі ту або іншу форму власності на засоби виробництва. При первіснообщинному устрої існувала громадська власність на засоби виробництва. Необхідність колективної праці і суспільної власності на засоби виробництва (землю, знаряддя праці) було -- обумовлено примітивністю знарядь праці. У общинах існував зрівняльний принцип розподілу вироблюваних матеріальних благ (продуктів харчування, одяг і т.д.). Тільки на деякі знаряддя праці існувала особиста власність членів общини.

В результаті розкладання первісного суспільства складається рабовласницький спосіб виробництва. Основним джерелом добування рабів довгий час була війна, захоплення людей в полон. Але у східних слов'ян рабовласництво широкого розповсюдження не одержало, хоча проіснувало досить довго. Про це свого часу писав Кирило Туровський. У одній з своїх проповідей він писав, що господарі погано відносяться до своїх рабів і рабинь, не дають їм в достатній кількості продуктів харчування, одяг і б'ють їх часто без причини. Але вже з IX в. у східних слов'ян йшов інтенсивний процес формування феодальних відносин.

Феодальними відносинами називаються такі відносини, які засновані на приватній власності на землю і неповної власності на працівників — селян. Оскільки при феодалізмі основним засобом виробництва була земля, вона і стала власністю феодалів. Верховним власником землі, її розподільником в ранньофеодальній державі — Київської Русі, куди увійшли землі кривичів, радимичів і дреговичів, був великий князь. Він регулював володіння крупних, середніх і дрібних феодалів залежно від своїх військово-політичних і фінансових цілей. Феодали одержували у володіння землю від великого князя за службу, в основному військову або державну. Одержавши землю, феодал незалежно від форми власності (умовної або безумовної) не міг обійтися без селян, оскільки землю потрібно було обробляти. Феодал наділяв землею селян, які потрапляли при цьому до нього в залежність. Існували дві форми феодальної залежності: економічна (виконання селянами феодальних повинностей: дань, оброку продуктами, грошового оброку, панщини) і особиста (позбавлення особистої волі). У Староруській державі всі селяни вже знаходилися в економічній залежності і виконували на користь феодалів повинності — давали дань, платили оброк і навіть виконували панщину. Але спочатку основною формою повинностей була дань. Вона стягувалася продуктами неземлеробського характеру (хутром, медом, рибою, грибами і т.д.). Це було пов'язано з тим, що рівень продуктивності праці в селянському господарстві був ще низьким. Селяни не проводили в достатній кількості надлишків продуктів, які феодал міг забирати. При феодалізмі крім принципу «немає землі без пана» діяв інший принцип — користуватися селянином так, щоб його вистачило на завтра, тобто давати можливість відтворюватися селянському господарству. Коли ж продуктивність праці в селянському господарстві зросла, феодали почали переводити селян на оброк продуктами, грошовий оброк і навіть панщину. При феодалізмі всі 4 форми феодальних повинностей співіснували, але одна з них в той або інший період була головною, домінуючою: у IX — XI в. — дань, в XI — XIV в. — оброк продуктами, в XV — першій половині XVI в. — грошовий оброк, з другої половини XVI в. — панщина.

Але однієї економічної залежності для експлуатації феодалами селян було недостатньо. Феодали прагнули встановити і особисту владу над селянином. Вже в «Російській правді» Ярослава Мудрого зустрічаються і категорії особисто залежних селян — закупи, рядовичі, ізгої, холопи і ін. Але всі вони, окрім холопів, були ще тимчасово особисто залежними і могли звільнитися, якщо віддавали купу або виконували умови договору — ряду. Та і феодали ще не прагнули їх закабалити остаточно, бо самі ще не були необмеженими власниками землі. Селяни в цей час жили общинами і спільно відповідали за виконання повинностей.

Подальший розвиток сільського господарства привів до нового : розподілу праці, до відділення ремесла і торгівлі від землеробства. Це привело до виникнення міст. Літописи не говорять про точний час їх виникнення. Про міста повідомляється тільки у зв'язку з тим або іншою подією. Самі ж міста виникали набагато раніше. Про Гродно, наприклад, вперше повідомляється в Іпатієвському літописі бл. 1128 р.;а місто виникло згідно матеріалам археологічних розкопок, на початку XI в. Деякі з міст будувалися як військові фортеці (Гродно, Браслав, Новогрудок), інші — як центри адміністративного і господарського життя землевласницьких округ (Ізяслав, Борисов), а треті — як колишні племінні центри (Полоцк, Турів) і т.д.

Стародавні білоруські міста складалися з двох частин — укріпленого дитинця (граду) і торгово-ремісничого пасада. Багато хто з них розміщувався на мисах, утворених злиттям двох річок, на місці колишніх городищ. І назви свої вони одержували від назви річки, на березі якої виникли (Полоцк — від назви річки Полені, Вітебськ — річки Вітьби, Мінськ — Менки, Грод . але — Городнічанки). Всі стародавні міста мали могутні оборонні зміцнення. Вони обносилися земляними валами, зміцнювалися дерев'яними стінами. В'їзди захищали могутні, дерев'яні башти. Деякі фортеці обносилися ще глибокими ровами, заповненими водою.

В укріпленій частині міста жили князі з дружинами і феодальна знать, в торгово-ремісничих пасадах — ремісники і торговці, основна частина населення міста. Міста були центрами ремісничого виробництва. У IX — XI ст. у них вже налічувалося більше 40 видів ремесла: ковальське, збройове, ткацьке, шевське і ін. Але процес відділення ремесла від землеробства ще не завершився і багато городян займалися землеробством. Розвивалася і торгівля. На ринках продавалися вироби інших країн і міст. Через білоруські землі проходив знаменитий шлях «з варяг в греки», тому сюди потрапляли товари з Скандинавії, Візантії, країн Західної Європи і Близького Сходу.

Розселення східних слов'ян на території Білорусії співпало з розвитком феодальних відносин. Вони мали вже свої князівства, що складалися з волостей, колишніх родових общин. У кожній волості були свої віча і князі з дружинами. Законодавча влада належала вічу — загальним зборам всіх дорослих жителів волості. Воно обирало князя, оголошувало війну і укладало мир з сусідами, ухвалювало рішення, регулюючі господарські і суспільно-правові відносини в межах волості. Волосні князі, як правило, рекрутували з колишніх родових старійшин племінні князі — з волосних. Запрошувалися в князі і сторонні, люди — варяги. Головним містом Полоцької землі було м. Полоцьк. Першим відомим по літописах полоцьким князем був Рогволод (княжив в останій чверті X в.). Центром Дреговічськой землі було м. Турів. Назва міста і однойменного князівства, як вважають багато істориків, відбулася від імені князя Туру. Літописи також називають Радима, який, ймовірно, був першим князем радимичів.

Формування племінних «княжень» у східних слов'ян проходило одночасно з формуванням Староруської держави — Київської Русі. Це було пов'язано з тим, що войовничі сусіди слов'ян — варяги і хазари — вимушували їх платити дань. Щоб протистояти агресивним устремлінням сусідів, слов'яни об'єднувалися. У середині IX в. вже існували північний і південний союзи східнослов'янських племен. Пізніше вони об'єдналися і створили єдину державу — Київську Русь. Коли і за яких обставин білоруські землі увійшли до складу Староруської держави? Як виявляється із староруських літописів, Полоцька земля спочатку входила до складу північного союзу східнослов'янських племен на чолі з Новгородом. Полочани (кривичі) брали участь в покликанні Рюрика до Новгород. У літописах повідомляється також, що Рюрик, став новгородським князем, почав роздавати міста «мужам своїм». Серед них згадується і місто Полоцьк. Але в 867 р. київські князі Аскольд і Дір зробили похід на Полоцьк і приєднали його до Києва, який в цей час був столицею південного союзу східнослов'янських племен. Ймовірно, в цей же час до Києва були приєднані і землі дреговичів.

У 882 р., як повідомляється в «Повісті врем’яних літ», родич новгородського князя Рюрика Олег зробив похід на Київ, зайняв його і зробив столицею об'єднаної держави — Київської Русі. Київські князі Аскольд і Дір були убиті. В результаті цих подій землі кривичів (полочан) і дреговичів опинилися у складі Староруської держави. Під час правління Олега, що став після смерті Рюрика фактично главою об'єднаної держави (син Рюрика Ігор був ще дуже маленьким), до складу Київської Русі були включені і землі радимичів. Пізніше за інших до складу Староруської держави — Київській Русі увійшли землі Понемання і Побужя. Це трапилося в другій половині XI — початку XII в. Так представляється в письмових джерелах (літописах) процес включення білоруських земель до складу Староруської держави — Київської Русі.

Київська Русь була ранньофеодальною монархією. Во главі держави стояв великий князь. Йому підкорялися питомі князі і бояри, що складали місцеву адміністрацію. Як правило, вони рекрутували з місцевої племінної знаті. Селян, і міщан тримали в підпорядкуванні за допомогою військової сили княжих дружин. У ряді міст важливим органом самоврядування залишалося віче.

Про положення білоруських земель у складі Староруської держави в період правління Олега, Ігоря, Ольги і Святослава в літописах відомостей фактично немає. Відомо тільки, що полоцькая дружина брала участь в походах Олега на Візантію і остання платила дань староруським містам, зокрема Полоцьку.

Після смерті Святослава (972 р.) великим київським князем став його син Ярополк (972 — 980 рр.). Незабаром він посварився з своїм молодшим братом — Полянськім князем Олегом і убив його. Другий брат — новгородський князь Володимир, боячись долі Олега, втік до варягів, але через 2 роки повернувся і почав боротьбу проти Ярополка. Готуючись до походу на Київ, Володимир вирішив заручитися підтримкою полоцького князя Рогволода і послав до його дочки Рогнеди сватів. Але Рогнеда в образливій формі відмовила Володимиру. Тоді він напав на Полоцьк, убив Рогволода і 2-х його синів, а Рогнеду узяв у дружини силою. Розбивши військо Ярополка в 980 р. Володимир став великим київським князем.

Рогнеда народила Володимиру шестеро дітей (четверо синів і двох дочок). Але після, згідно легенді, вона зробила невдалий замах на життя Володимира, за що нібито була заслана разом із старшим сином Ізяславом в Полоцькую землю. Тут Ізяслав незабаром відновив полоцькую династію. Після його смерті (1001 р.) полоцькими князями були сини Ізяслава — Всеслав (1001 — 1003 рр.) і Брячислав (1003 — 1044 рр.).

У другій половині XI в. Староруська держава почала розпадатися на окремі князівства і феодальні республіки. Цей процес почався ще при Ярославі Мудрому. Ярослав був вимушений передати своїм синам окремі землі, які незабаром придбали статус самостійних держав.

Процес феодальної роздробленості був викликаний подальшим розвитком продуктивних сил в сільському господарстві і ремеслі, зростанням міст, повсюдним переважанням феодальних відносин. Це вело до зміцнення місцевих феодальних центрів і прагнення місцевої феодальної знаті до політичного відособлення своїх князівств. Ці князівства мають власні інтереси, цілі і завдання. Вони прагнули стати суверенними, незалежними від столичного міста Києва.

Одним з перших почало відособлятися Полоцькое князівство. Після смерті Брячислава (1044 р.) полоцьким князем став його син Всеслав Брячиславович (1044 — 1101 рр.). Спочатку він не виступав проти київських князів і навіть підтримував їх в боротьбі з кочівниками. Але вже в 1065 р. Всеслав напав на Псков, який знаходився під егідою Києва. Напад було відбито. Але в наступному 1066 р., Всеслав захопив Новгород, розграбував його, а велику кількість населення узяв в полон. У відповідь на це київський князь Ізяслав Ярославович увірвався в Полоцкую землю, обложив і узяв Мінськ (1067 р.). 3 березня 1067 р. на р. Неміга відбулася битва між військами Всеслава і київських князів. Всеслав зазнав поразки. Після цього Ізяслав Ярославович заманив Всеслава в свій табір під Оршею, віроломно захопив його в полон І посадив у в'язницю в Києві. Але у вересні 1068 р. в Києві спалахнуло повстання, під час якого Всеслав був звільнений і проголошений великим київським князем.

Правління Всеслава в Києві продовжувалося недовго. У 1069 р. Ізяслав Ярославович повернувся з Польщі до Києва, і Всеслав втік в Полоцьк. Син Ізяслава — Мстислав вигнав його з Полоцька і зайняв місто. Після смерті Мстислава в Полоцьке правил другий син Ізяслава — Святополк. Але в 1071 р. Всеслав повернув собі Полоцьк. Правда, київські князі не дали спокій Полоцьку землі. Племінник Ізяслава — Володимир Мономах кілька разів уривався в межі Полоцької землі, руйнуючи її міста і села.

В кінці XI — початку XII в. відокремилися від Києва і інші білоруські землі. У Понемання виділилися Гродненське, Новогрудське і Волковиське князівства. На півдні відокремилися Пінське і Дубровенське князівства. Найважче вело боротьбу за звільнення Туровське князівство, яке безпосередньо межувало з Київським. Йому вдалося вийти з підпорядкування Києву тільки в другій половині XII в. Тут затвердилася самостійна княжа лінія — київського князя Святополка Ізяславовича. Але, вийшовши з-під влади Києва, Туровське князівство розпалося на ряд окремих доль і князівств. Вже в 1128 р. в літописах згадується про Клецкий уділ. У другій половині XII в. виділяється Дубровіцьке, в кінці того ж сторіччя незалежним стає Слуцьке князівство. Роздроблене і відособлене, колись обширне Турово-Пінське князівство в XIII в. попадає під вплив то галицько-волинських, то литовських князів. Не зберегла своєї єдності Полоцька земля. Після смерті Всеслава вона також почала розпадатися. Вже на початку XII в. з її складу виділилися Мінське і Друцьке князівства, в 1128 р. — Ізяславське, у середині XII ст. — Строжевське, в 1162 р. — Городецьке, в 1165 р. — Вітебське, в 1181 р. — Лагойське, на початку XIII в. — Герцикське і Кукенойське.

У 60 — 70-х р. XII в. Полоцьке і Вітебські князівства потрапили в залежність від сильнішого в той період Смоленського князівства, яке також відокремилося від Києва і прагнуло розширити свої володіння. Під владою смоленських князів у той час знаходилися також Орша, Копись, Крічев, Пропойськ, Мстиславль. Землі, розташовані на лівому березі Дніпра, на південному сході від Рогачева, а також невеликої території на правому березі Дніпра з Речицей, знаходилися у володінні чернігівських князів. Землі в нижній течії Прип’яті: Мозир, Брагин і ін. відносилися до Київського князівства.

Берестейська земля після розпаду Турово-Пінського князівства потрапила до складу Галицько-волинської землі. Незабаром в її підпорядкування потрапила і так звана Чорна Русь (Гродненське, Новогрудське, Волковиське князівства).

У Великому Князівстві Литовському (ВКЛ) в XIV — першій половині XVI в., як і в інших ранньофеодальних державах, йшов процес становлення і подальшого розвитку феодальних відносин, феодального способу; виробництва. У основі феодального способу виробництва лежала феодальна власність на землю — основний засіб виробництва і одна з найважливіших умов його здійснення. Тут, як і в інших державах, верховним власником землі, її розпорядником був великий князь. Він регулював земельні володіння феодалів в державних, фінансових і воєнно-політичних цілях. Середні і дрібні феодали складали шляхетський (дворянський) стан. Початок йому поклав привілей Ягайла 1387 р. В основному, це були дружинники князів і представники великокнязівської адміністрації.

На однаковому положенні з шляхтою, що одержала дворянство не за військову, а за цивільну службу, у ВКЛ знаходилися татари. Під час походів на Дон в 1397 — 1398 рр. Вітовт узяв в полон багато татар і поселив їх на межі з Тевтонським орденом і навколо замків усередині держави. Їх основним обов'язком було несення військової служби і постачання коней в армію під час війни. Бояри — шляхта і татари мали земельні наділи на різних умовах. Найстародавнішим типом феодального землеволодіння було фактичне володіння землею, подарованою великим князем. Ці володіння, як правило, були спадковими. Разом з вислугами «на вічність» великий князь роздавав земельні володіння своїм наближеним і до «волі і ласки господарської», не визначаючи термінів володіння. Але такий порядок не задовольняв феодалів, оскільки тримав їх в невідомості. Тому великий князь почав незабаром визначати терміни володіння землею: «до живота», тобто довічно; «до двох животів», тобто з правом передачі дітям; «до трьох животів» — з правом передачі дітям і внукам і т.д. У інтересах державної служби виник також особливий тип феодального землеволодіння— «на ленному праві», тобто з правом переходу землі спадкоємцям тільки чоловічої статі. Але при всьому цьому бояри — шляхта, земяне і татари могли володіти землею тільки за умови служби верховному правителю країни — великому князю. Після припинення служби або при поганому її виконанні земля вилучалася. Разом з великокнязівськими доменами існувала велика кількість незалежних маєтків, власники яких розпоряджалися ними «з повним правом і панством». Це були, в основному, маєтки колишніх питомих князів — Рюріковичів і Гедеміновичів. Єпископські кафедри, церкви і монастирі користувалися такими ж правами на землю.

Таким чином, феодальна власність на землю у ВКЛ була становою і носила ієрархічний характер, а феодальне землеволодіння, особливо дрібних і середніх феодалів, було первинне умовним (за умови служби) і обмеженим. Але таке положення не задовольняло феодалів. Вони вели боротьбу за передачу їм землі в безумовне володіння.

Першими добилися такого права у ВКЛ литовські феодали, що прийняли католицтво, на основі привилею Ягайла від 22 лютого 1387 року. У 1413 р. це право отримали і білоруські феодали католицького віросповідання. Православні білоруські феодали добилися цього права тільки в 1432.г., коли вони активно підтримали Свидригайлу. Ягайло, прагнучи позбавити Свидригайлу соціальної підтримки, видав привілей, що зрівнює в майнових правах православну і католичу шляхту. Пізніше це було підтверджено привілеями Сигизмунда Кейстутовича в 1434 р. і Казимира Ягелончика в 1447 р.

Але феодали, володіючи землею (вотчиною або маєтком) на .любом з умов, не могли обійтися без селян, які її обробляли. Селяни одержували землю з рук феодала, але не у власність, а в користування, за що повинні були виконувати на користь її власника різні повинності: дань, оброк продуктами, грошовий оброк, панщину і т.д. У XI — XIV ст. основною формою феодальних повинностей був оброк продуктами. З XV в. феодали ВКЛ почали вводити для селян грошові оброки. Це було пов'язано з розвитком ремесла і зростанням міст. Окрім виконання повинностей на користь феодалів, селяни платили ще загальнодержавні податки, побори на користь церкви — десятину. Розміри повинностей, які виконували селяни, залежали від розміру земельного наділу, яким користувалася селянська сім'я. В більшості своїй наділи знаходилися в користуванні не окремих селянських сімей, а товариств, які складалися з сімей, що розрослися. Таке економічне взаємовідношення диктувалося необхідністю корчування лісу, одночасною експлуатацією інших сільськогосподарських угідь. Якщо селянське господарство не справлялося з покладеними на нього повинностями, то феодал підсаджував до нього сторонніх людей— «сябрів». Селяни і самі часто брали собі в допомогу» сторонніх людей — «потужників», які помагали їм обробляти землю і нести повинності. Така організація селянського поміщицького господарства проіснувала у ВКЛ до другої пол.XVI ст.:, до відомої реформи Сигізмунда - Августа «Устава на волоки»

У 1557 р. Сигізмунд – Август провів в своїх володіннях аграрну реформу з метою упорядкувати селянське землекористування і збільшити доходи скарбниці. Згідно цій реформі селянський наділ складала волока розміром в 33 морги, або 23,41 га землі, незалежно від якості землі. Селянам відводилися також ще землі загального користування: сінокоси, ліси. Земля в ході реформи в першу чергу відводилася під державні двори — фільварки, які організовувалися на кращих землях, по 200 — 400 га кожен (8 — 15 волок). Селянські наділи розподілялися по долі по одній волоці на двір. Селяни, що переселяються на нові наділи, ділилися на 2 розряди — тяглових і облогових. Кількість тяглових селянських дворів залежала від розміру фільварки. На одну волоку фільварки землі відводилися сім волок тяглових. Тяглові селяни своїм тягловому і інвентарем повинні були обробляти фільварну землю. Основною повинністю їх була панщина — 2 дні в тиждень з волоки. Крім того, вони виконували і інші повинності: давали; овес, сіно, гусаків, кури, яйця, платили оброк грошима, несли сторожову службу, надавали підводи, ходили на «гвалти», «толоки», ремонтували дороги, мости і т.д. Виконання повинностей строго регламентувалося.

Інших селян великий князь селив на облозі. Облогові селяни замість панщини платили грошовий оброк. Інші повинності у них були такі ж, як у тяглових селян.

В результаті здійснення реформи 1557 р. у ВКЛ появилась ще одна категорія селян — городники. Так стали називати дворових людей, яких великий князь посадив на землю наділивши кожного з них 3-ма моргами землі. Їх селили поблизу фільварків. Основною повинністю городників була панщина.

Спочатку реформа була проведена тільки у великокнязівських маєтках і лише в західних воєводствах. Головним її результатом було прикріплення селян до землі. Тому її почали проводити і феодали в своїх маєтках. Спочатку основна маса селян у ВКЛ була вільною — «схожими» людьми, тобто особисто вільними. Вони знаходилися виключно в економічній залежності від феодалів, оскільки земля була їх власністю. Поки феодали не закріпили землю в Я необмежену власність, вони не робили замах на особисту свободу селян. Першим законодавчим актом, що обмежує особисту свободу селян у ВКЛ, був привілей Казимира Ягелончика 1447 р., по якому великий князь брав на себе зобов'язання не приймати в свої володіння селян з поміщицьких господарств і зобов'язував феодалів дотримуватися цього ж правила по відношенню до державних селян. Наступним етапом в оформленні кріпацтва у ВКЛ став «Судебник» Казимира Ягелончика 1468 р. По ньому селяни, що прожили на землі феодала або великого, князя впродовж одного або більше поколінь, оголошувалися «старожильцями», «отчичами» і вже не могли покидати своїх наділів без згоди власника, тобто Ставали «несхожими» людьми. По першому Литовському статуту 1529 р. термін старожильства вже був скорочений до десяти років.До того ж за право відходу від феодала селянин повинен був уплатити «немолоде» (компенсацію за передбачуваного ушкодження) у розмірі 5 литовського гроша — величезну по тому часу суму (вартість приблизно 20 корів). Все це значно ограничувало особисту свободу селян. Але, не дивлячись на це, селяни «отчичи» ще могли звільнитися від «неволі», продавши свою «батьківщину» іншому. Не тримали феодали і що розорилися селян «отчичей». До того ж принцип земської давності, або «старожильства», розповсюджувався далеко не на всіх, а тільки на глав селянських товариств, за якими числилися наділи. Тому і після ухвалення I Литовського статуту у феодальних маєтках продовжували жити вільні люди. На державних землях також проживали так звані селяни-слуги — бояри панцирні, бояри путні, конюхи, сокольничі і ін. Вони також були вільними, «вольними» людьми. Тому основним завданням реформи 1557 р. і було прикріплення вільних людей до землі через наділи землею кожної селянської, сім'ї окремо. Одержавши земельні наділи, вони автоматично потрапляли під дію принципу «земської давності» і ставали «отчичами», «старожильцами», тобто людьми «несхожими». До кінця XIV в. «схожі» і «несхожі» селяни злилися в одну категорію кріпосних селян.

У XIV — першій половині XVI ст. в умовах подальшого розвитку феодального способу виробництва йшов інтенсивний процес відділення ремесла і торгівлі від сільського господарства. Це супроводжувалося зростанням міст і селищ міського типа, які в Білорусії називалися — містечками. У джерелах XIV — першої половини XVI ст. згадується приблизно про 350 поселень міського типа на території сучасної Білорусії. Більшість з них складала містечка. Вони ділилися на 3 групи: королівські (Ськідель, Озери), приватновласницькі світські (Зельва, Сморгонь) і церковні (Жіровічи, Ігумен) та інші.

У багатьох білоруських містах, окрім ремесла і торгівлі, мали місце і інші сторони економічної діяльності. Вітебськ і Полоцьк були портовими містами. Крупні і деякі середні міста і містечка були центрами ярмаркової торгівлі.

Найважливішим показником ступеня розвитку ремесел в містах була кількість ремісників і ремісничих спеціальностей. У кожного міста були свої певні ремесла. Проте це не було свідоцтвом виникнення територіального розподілу праці, тому що ремісники в основному працюючи на замовлення або були пов'язані тільки з потребами свого міста.

Щоб закріпити свої права і забезпечити монополію на ринку ремісники прагнули до об'єднання, створення своїх корпорацій. Ними стали цехи. У білоруських містах вони були 3-х типів: спеціалізовані (входили ремісники однієї професії), об'єднані (2-х і ближчих професій) і збірні (різних професій). Ремісники що об'єдналися, поділялися на майстрів, підмайстрів і учнів. Повноправними членами цехів були тільки майстри. Тільки з їх числа вибиралися керівники цехів («старости», «цехмистры»). Учні і підмайстри повинні були підкорятися майстру. Діяльність цеху і кожного його члена регламентувалася статутом.

Зростання ремесел сприяло розвитку торгової діяльності. У крупних містах торги проходили двічі, в невеликих —раз на тиждень. Порядок торгівлі регламентувався радою або власником міста — феодалом. За продаж товару на ринку стягувався побор. Торгові зв'язки, що існують у той час, зв'язували не тільки місто з селами і містечками, але і крупні міста між собою. Тісний зв'язок закордонної і внутрішньої торгівлі примушував купців шукати способи і засоби закріплення : за собою монопольного положення на місцевому ринку. Для цього купці, як і ремісники, створювали свої корпорації. Цехи їх існували в Могильові Мінську, Пінську, Слуцькі та інших містах вони називалися братствами. Постійна загроза бути пограбованими по дорозі примушувала купців створювати каси взаємодопомоги.

Одночасно з розвитком ремесел і торгівлі в містах Білорусії розвивалися кредитна справа і лихварство.

Торгові зв'язки міст Білорусії з містами сусідніх країн, а також усередині країни з'явилися причиною створення розвітленної мережі торгових доріг («шляхів»). У першій половині XVI в. джерела називають тут більше 20 крупних «шляхів» і «гостинців».

При всьому різновиді внутрішніх і зовнішніх торгових шляхів в Білорусії в XIV — першій половині XVI ст. ще не склався єдиний внутрішній ринок. Для цього не було ні економічних, ні соціально-політичних умов. Головне, не було економічної спеціалізації районів, що ослабляло економічні зв'язки між окремими територіями. Існувало також багато інших причин, які негативно впливали на розвиток торгівлі (свавілля магнатів і шляхти, розбій, грабіж і т.д.). Великим вантажем на купецтво лягали грошові мита і натуральні збори — «мита».

Концентрація в містах жвавої ремісничої і торгової діяльності сприяла зростанню міського населення. У середині XVI в. воно вже складало 1 – 3% від чисельності населення країни. Джерела формування міського населення були різні: за рахунок кріпосних селян, вільних поселян, переселення у міста феодалами своїх селян і т.д. Не останню роль грало натуральне зростання населення. 80% городян складали білоруси.

Окрім господарсько-економічної, міста Білорусі виповняли також адміністративну функцію, були центрами воєводств, староств, повітів. У них діяли як постійні, так і періодично створювані різні органи державної влади (вальні сейми, наради Головного Литовського Трибуналу і ін.). Міста і містечка виникали як на державних, так і на приватновласницьких землях. З початку XVI ст. у багатьох містах Білорусії почали виділятися відособлені адміністративні квартали, які знаходилися під владою приватних осіб або церкви, на їх жителів не розповсюджувалася судова і адміністративна влада самого міста. Такі квартали називались «юридиками». Із зміцненням економічної ролі міст, їх суспільного значення росло прагнення міського стану розширити свої права і привілеї, які оберігали б його від самовластя феодалів. Верховна влада підтримувала міста. На цій основі склався своєрідний союз міст з верховною владою, який виразився в значному розширенні права міст на самоврядування. В кінці XIV ст. у ВКЛ почало розповсюджуватися самоврядування міст на основі так званого «магдебурзького права». Під цим терміном розуміємо сукупність правових норм властивих феодальним містам Східної Німеччини, перенесених потім до Угорщини, Польщі і інших країн. Необхідно відзначити, що на території Білорусії «магдебурзьке право» зазнало значні зміни. До середини XVII в. це право отримали більшість крупних міст Білорусії.

Керівництво містом на основі «магдебурзького права» здійснював міський магістрат, який складався з ради і лави. Магістрат очолював війт. Всі міста Білорусії мали своє ополчення. Воно складалося з полків, полиці ділилися на сотні, сотні — на десятки. У складі ополчення були і загони кавалерії. Окрім міського ополчення, були і загони так званих «міських вибранців». Вони набиралися з міщан, які несли постійну військову службу, але не кидали займатися ремеслом і торгівлею. Сила і потужність міста базувалися не тільки на його зміцненнях. Не менше значення мало забезпечення городян на випадок облоги провіантом і водою. У повній відповідності з нормами «магдебурзького права» здійснювалася протипожежна безпека, в місті постійно чергувала пожежна охорона.

У зв'язку з війнами вживалися також заходи по боротьбі з епідеміями. Перетворившись на серйозну економічну силу, городяни залишалися приниженим і обтяженим численними податками станом.

Етнічна і політична карта Білорусії в XI – XII столітті.

Література

1. Древнерусские княжеские уставы ХІ – ХV вв. Изд. подготовил Я.Н. Щопов. – М., 1976.

2. Древнерусские княжества Х – ХІІІ вв. – М., 1975.

3. Киев и западные земли Руси в ІХ – ХІІІ вв. – Минск: Наука и техника, 1982.

4. Белорусы. (Кол. авт.); отв. ред.: В.К. Бондарчик, Р.А. Григорьева, М. Ф. Пилипенко. – М.: Наука, 1998.

5. История Белорусской ССР. Т. 1 / Под. ред. В. Перцева. – Минск, 1955.

6. Ковкель И.И., Ярмусик Э.С. История Беларуси с древнейших времен до нашего времени. – Минск, 1998.