Тевтонський Орден

Реферат:

Тевтонський Орден

Зміст

Вступ

Глава 1. Створення та організація Тевтонського ордена

Глава 2. Політична історія Ордену в XIII - XVI ст.

2.1 Підкорення Пруссії і агресія проти прибалтійських народів

2.2 Грюнвальдська битва

2.3 Ліквідація Тевтонського Ордена

Глава 3. Економічний розвиток Тевтонського Ордена

Висновок

Список використовуваної літератури

Вступ

Протягом кількох століть Тевтонський Орден представляв собою потужну державу, що проводила активну внутрішню і зовнішню політику.

Політика Ордена з самого його заснування була агресивною. Не дивно, що тевтони поставили проти себе всі оточували племена, що врешті-решт призвело до катастрофічної поразки орденських військ у битві при Грюнвальді і поступового згасання Ордена до XVI століття.

Мета даної роботи - охарактеризувати основні тенденції розвитку держави Тевтонського Ордена протягом історії його розвитку.

Завдання такі:

1) виявити умови організації орденського держави;

2) охарактеризувати політичний розвиток Ордена;

3) вивчити особливості економічного розвитку Ордену.

Структура роботи відповідає поставленим завданням і складається з трьох розділів.

Глава 1. Створення та організація Тевтонського ордена

Орден виник наприкінці 12 ст. в Палестині під час хрестових походів, в 1198 р. затверджений папою Інокентієм III. Він виник спочатку як госпітальне братство для догляду за пораненими під час облоги фортеці Аккон. Тевтонський орден склався з двох орденів: мечоносців й Ордену лицарів чорного хреста діви Марії. Об'єднання відбулося у 1237 році за наполяганням папи римського Григорія 9-го. Тевтонський орден після занепаду Єрусалимського королівства і повернення в Європу з 1211 по 1225 діяв в Угорщині, але був вигнаний звідти й опинився без місця. У цей важкий для нього період Ордену пощастило - у 1226 році він отримав запрошення від мазовецького князя Конрада осісти на 20 років в Хелмінській землі (у Польщі) для заспокоєння і християнізації пруссів.

Відповідно до статуту Орден складали члени трьох категорій лицарі, які мали право займати вищі адміністративні посади, священики та службові брати. У число лицарів приймалися тільки особи дворянського походження. Серед священиків були як вихідці з дворян, так і з простонароддя. Лицарі та священики давали обітницю довічного служіння Ордену. Службові брати набиралися з недворянських станів і займали нижчі адміністративні та господарські посади. Службовим братам дозволялося за статутом давати тимчасову обітницю служіння. У Орден могли вступити тільки особи німецького походження. Хоча іноді ця статутне вимога порушувалось. Всю орденської ієрархію очолював великий магістр (або гросмейстер), що обирався довічно вищою адміністративною радою - генеральним капітулом. До цього органу входили представники всіх відділень Ордену. Генеральний капітул збирався щорічно для вирішення найважливіших питань діяльності всієї орденської організації. Великий магістр призначав за згодою генерального капітулу братів на вищі посади Ордена: великого маршала, великого госпітального, головного скарбника і т.д.

У Ордені підтримувалася сувора дисципліна, особливо під час військових дій. Основою дисципліни був страх перед покаранням. Брати вели аскетичний спосіб життя, хоча аскетизм в частині харчування, наприклад, був вельми помірним - війна вимагала сильних чоловіків.

Глава 2. Політична історія Ордену в XIII - XVI ст.

2.1 Підкорення Пруссії і агресія проти прибалтійських народів

Тевтонський орден після занепаду Єрусалимського королівства і повернення в Європу з 1211 по 1225 діяв в Угорщині, але був вигнаний звідти й опинився без місця. У цей важкий для нього годину Ордену пощастило-у 1226 році він отримав запрошення від мазовецького князя Конрада осісти на 20 років в Хелмінской землі (у Польщі) для заспокоєння і християнізації пруссів.

Так як все більш посилювався натиск турків створював украй несприятливі умови діяльності лицарів на сході, великий магістр ордена Герман фон Зальц (1210-1239) переніс центр ваги діяльності ордена на захід. Тевтони обзавелися великими землями в Німеччині і Сілезії і за пропозицією угорського короля відкрили своє відділення на угорському кордоні, в Семиградді. Однак угорський король вчасно зрозумів, яка небезпека загрожувала йому від безпосереднього сусідства німців, і в 1224 позбавив тевтонів Семиграддя їх привілеїв. У 1226 за договором великого магістра ордену Германа фон Зальца з польським удільним князем Конрадои Мазовецьким орден отримав Кемліньску землю і, перенісши свою діяльність у Східну Європу, почав підкорення пруссів.

Захопивши прусські землі, Орден цілеспрямовано відвоював у Конрада важливі для себе польські території (Помор'я) і направив військовий удар проти Великого князівства Литовського.

Необхідно сказати, що в тому ж 1226 магістр Ордена заручився грамотою імператора Фрідріха 2, яка всі територіальні завоювання в землях пруссів "передавала" у власність хрестоносців. Через два роки Конрад був змушений віддати Ордену Хелмінську землю в "вічне володіння". У Прибалтиці утворилося велике феодальна військово-колонізаційна держава Тевтонський орден, володіння якого тягнулися від Вісли до Нарви, перегородивши вихід до Польщі, Литві, Росії. Опорними пунктами хрестоносців стали укріплені замки. Місцеве населення було майже винищено, частково бігло за Німан. Резиденцією гросмейстера (великого магістра) ордена був з 1309 Марієнбург (з 1466 Кенігсберг).

Білорусія і Литва ще за Міндовга відчували тиск Ордену.

Необхідність протистояння йому призвела у 1325 році Велике князівство Литовське до союзу з Польщею. Союз був скріплений шлюбом польського короля Казимира 3 з дочкою Гедиміна Алдона.

Із земель Великого князівства для хрестоносців життєво важливо було роздобути Жмудь, яка відділяла лівонців від орденської Прусії. У разі об'єднання у хрестоносців виявилося б в руках усі балтійське узбережжя; для литовців і білорусів таке об'єднання створювало смертельну загрозу і, крім того, сильно обмежувало їх економічно, віднімаючи вихід до моря.

Формально походи хрестоносців на Литву і Білорусію представлялися як місіонерські, богоугодні-проти язичників і російських "недомірків".

Великі князі литовські вимушено укладали з Орденом угоди, які обіцяли йому Жмудь під орденської владу.

Загарбницькі задуми Ордена, проте не обмежувалися Жмудь. У 1392 році між Тевтонським орденом і угорським королем Сигізмундом Люксембурзький був укладений договір про спільне веденні війни проти Польщі та Великого князівства, в результаті якої передбачалося розділити територію противника наступним чином: Орден отримував Жмудь, Білу і Литовську Русь, Полісся, Підляшшя, Мазовецьке князівство, псковські і новгородські землі, Великопольщі; Сигізмунд мав знайти південну Польщу і Червону Русь (тобто всю Волинь і Поділля).

При такому сусідстві державний розвиток Великого князівства і Польщі не могло проходити нормально. Знищення Ордена стало невідкладним завданням, життєво необхідною потребою литовців, білорусів і поляків. Це завдання і вирішила Велика війна 1409-1411 років.

Стратегічне рішення у війні було прийнято польським королем Владиславом-Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом на таємній нараді в Новогрудку в грудні 1408 року. Першим актом війни стало повстання Жмуді, яка в цей час перебувала під управлінням Ордену. За наказом Вітовта Жмудські загони напали на лицарські землі і вирубали хрестоносців. Посли Ордена, як записав Ян Длугош, зараз звернулися до Ягайло з'ясувати його ставлення до того, що Олександр-Вітовт, Великий князь литовський, відібрав у них землю самагітів (Жмудь), незважаючи на те, що відкритої грамотою записав її у вічний дар магістру і Ордену і відрікся від усякого права претендувати на неї, а начальників і намісників його Ордена перебив або захопив у полон з ганьбою і соромом. І хоча магістр і Орден споряджали багато посольств до згаданого Олександру-Вітовту і багаторазовими проханнями і наполягання домагалися повернення захопленої землі і повернення полонених, проте їх старання та прохання не надали ніякої дії, так як Олександр, князь литовський, насміявся над їх наполяганням і вимогами.

Польські посли в Марієнбург (столиця Ордена) у відповідь на загрозу магістра, що він набере військо і нападе на Велике князівство відповіли: "Перестань, магістр, лякаєш нас, що підеш війною на Литву, так як, якщо ти вирішиш це зробити, то не сумнівайся, що лише тільки ти нападешь на Литву, наш король вторгнеться до Пруссії". Тоді німці, не зволікаючи, розпочали воєнні дії проти поляків і захопили Добжинську землю. Бойові дії тривали не довго і завершилися перемир'ям Польщі з Орденом до Купали 1410 року. Але перемир'я з Великим князівством великий магістр не уклав, що давало йому можливість продовжувати військовий натиск проти Литви і Білорусії. Арбітром у суперечці Польщі й Ордену взявся виступити чеський король Вацлав; рішення його повинно було бути оголошено в Празі 9 лютого 1410. Оскільки ні Ягайла, ні Вітовт не сумнівались, що Вацлав оголосить рішення на користь Ордену, то поновлення війни наступного літа було невідворотно.

У грудні 1409 Вітовт і Ягайла зустрілися в Бресті, де обговорили детальний план річного походу на хрестоносців. На це Брестська нарада запрошувався хан Джеляледдіна, син Тохтамиша, якому підпорядковувалося прийняте у Великому князівстві велике золотоординське військо. З ханом була укладена домовленість, що він виводить на війну певне число кінноти, а за це після війни Вітовт допоможе Джеляледдіну повернути батьківський престол у Золотій Орді.

На Брестському соборі Вітовт і Ягайла обговорили також чисельність і місце збору військ Польщі і Великого князівства, стратегію удару, питання набору найманців, дипломатичну тактику залучення своїх можливих союзників і нейтралізації можливих союзників Ордену.

Відповідно до плану в останніх числах травня 1410 в Гродно почали стягуватися полки з білоруських і литовських земель і князівств. Звідси рушили вони до витоків річки Нарев, де був призначений збір всьому війську Вітовта перейшли через мазовецькі землі і прийшли а Червенськ на Віслі, де зустрілися з польськими хоругвами. Це було на початку липня, а через два тижні сталося Грюнвальдська битва, яка стала кульмінацією всієї війни 1409-1411 років і визначило її результат.

2.2 Грюнвальдська битва

У низці великих битв того часу Грюнвальдська виділяється як кількістю брали участь в ній військ, так і незвичайною удачею результатів: Орден, який ще вранці 15 липня 1410 був однією з спмих могутніх держав Європи, до вечора став майже нічим, і йому загрожувало зникнення з політичної карти. Хоч згодом Ордену вдалося зміцніти, поразка його у Грюнвальдській битві змінило політичний і військовий клімат у Європі і вивело Польщу і Велике князівство Литовське в число дієвих країн, з якими слід було рахуватися.

Зрозумілий тому глибокий інтерес до цього бою з боку істориків багатьох поколінь Польщі, Литви, Білорусії, Німеччини, Росії.

У битві брали участь хоругви з усіх білоруських земель і князівств; всі міста, кожне село дали воїнів для Грюнвальдська бою, а також, звичайно ж, цікаво простежити за наявними прямим і непрямим свідченням, який був цей участь.

Польське військо прийшло на битву у складі 50 хоругов; з них 7 виставили підлеглі Польщі українські землі. Длугош називає наступні українські полки: Львівський, Холмський, Галицький, Перемишльський і три Подільських; у двох хоругвах були наймані лицарі з чехів, Моравії, сілезцев.

Велике князівство Литовське виставило на полі бою 40 хоругв:

30 з них мали на прапорі Погоню-герб Великого князівства; 10 - герб Колони - білі стовпи на червоному тлі. Крім них, з Вітовтом прийшла кіннота хана Джелаладдіна. Длугош у своїй "Історії Польщі передбачає число татар, що брали участь у Грюнвальдській битві в 300 осіб. Цифра, безумовно, у багато разів занижена. За переказами білорусько-литовських татар, їх прийшло до Вітовта 40 тисяч. Тому думки дослідників були дуже суперечливі. Одні вважали, що в поході 1410 було близько 30 тисяч татар, інші стверджують, що Джеляледдіна виставив для битви 10-15 тисяч воїнів, треті обмежують чисельність допомагали Вітовту татар 1 - 2 тисячами. Не маючи точних даних, важко погодитися з будь-яким думкою, але непрямі свідчення дозволяють вважати, що Джеляледдіна приєднав до війська Великого князівства не менше 5 тисяч вершників. Такий висновок можна зробити на підставі того, що ординці, які прийшли з Тохтамишем були розміщені в багатьох білоруських і литовських повітах, і далі-відновлення на батьківському троні могло бути реальним для Джеляледдіна тільки за наявності у нього самого достатньої військової сили.

Вітовту була потрібна перемога над Орденом. У цьому випадку він повертав Жмудь, отримував Судави, а Ягайло повертав йому ту частину родючих земель подільських, якими користувалася Польща. Поразка Ордену та мирний кордон із Золотою Ордою в разі приходу туди Джеляледдіна перетворювали Велике князівство у сильну державу; реальні можливості самостійного розвитку Великого князівства, зрозуміло, добре бачилися Вітовту, і він був зобов'язаний для досягнення заповітних цілей докласти всі сили. Це означало, що він повинен був вести на битву граничне число своїх полків.

Орден дозволив противнику перейти кордон, що виявилося згубним для багатьох замків і селищ-їх розграбували і спалили. Не просто зрозуміти, чому орденський капітул вирішив дати бій Вітовту і Ягайла на своїй території. Удар Ордена по військах Польщі і Великого князівства під час їх з'єднання під Червіньском на Віслі міг би швидше і з меншими втратами вирішити результат літньої кампанії на користь хрестоносців. Але не все, що стало відомо дослідникам цієї битви, було відомо великому магістру, коли він приймав рішення. Зокрема він ніяк не міг знати, вдарять на нього Ягайло і Вітовт об'єднаними силами або розрізнено, за двома напрямами. Коли ситуація прояснилася і стало відомо, що польські та білорусько-литовсько-українські війська спільно рухаються до Бродів на Дрвенце, перехід через які відкривав прямий шлях у глиб орденських земель, Ульрік фон Юнгінген зустрів їх на цих бродах і тут був готовий дати рішучий бій.

Броди були укріплені частоколами й палісадами, за ними стояла напоготові артилерія та загони арбалетників, а в глибині-важка і легка кіннота. Штурм бродів обернувся б для союзників поразкою, і тому Вітовт і Ягайла вирішили обійти Дрвенцу біля витоків. Цей маневр був несподіваним для хрестоносців, але вони швидко зорієнтувалися в стратегії супротивника і досить точно визначили маршрут його руху.

Шлях, яким просувалися війська Ягайла і Вітовта, неминуче проходив через села Грюнвальд, Людвіково і Танненберг, і тут великий магістр вирішив зупинити ворога і нав'язати йому бій. Німці прийшли сюди на день раніше. Обоз хрестоносців розташувався біля Грюнвальда, а їх хоругви зайняли бойові позиції між селами Танненберг і Людвіково.

Саме тут вранці 15 липня і почалася знаменита битва.

Слід сказати, що як все відбувалося на полі битви в дійсності ніхто не знає, і навряд чи знайдеться документ, який проливає яскраве світло ясності на багато загадок цієї запеклої січі багатьох народів. Тому всі висунуті істориками версії перебігу битви, її розвитку носять гіпотетичний характер. Але сукупність робіт багатьох дослідників і минулого і нашого часу дозволяє представити дії білорусько-литовсько-українських хоругв і татар на Грюнвальдській пагорбах з деякою визначеністю. Хрестоносці програли битву. Поховавши убитих рушили до Мальборку. Рухалися вкрай повільно, сто кілометрів йшли більше тижня. Зволікання Ягайла дозволило хрестоносцям налагодити захист Марієнбург, втягнути війська Ягайла і Вітовта в тривалу і безплідну облогу, і таким чином Орден виграти час, зібрав деякі сили, організував проти Польщі і Великого князівства коаліцію імперських німців, угорського та чеського королів. Півтора місяці облоги ні до чого ні привели, і 8 вересня війська Вітовта першими знялися і пішли на батьківщину.

2.3 Ліквідація Тевтонського Ордена

У Грюнвальдській битві Тевтонський орден зазнав вирішальної поразки, експансія ордена була зупинена. Орден хоч і зберігся, але ослабнув, і вже не був в змозі вести агресивну політику проти сусідів з колишньою наполегливістю і силою.

Саме вагомий внесок білорусів і литовців у перемогу над хрестоносцями повернув Великого князівства Жмудь, Судави;

Саме всіма визнане успішну участь Великого князівства у розгромі Ордена дало Вітовту можливість у 1413 записати в Городло нові умови унії, які забезпечували повну самостійність князівства як держави і самостійність його політики.

Грюнвальдська перемога дозволила розірвати ганебну унію 1401, так звану Віленський, яку Польща нав'язувала Вітовту після розгрому військ Великого князівства татарами на річці Ворсклі.

За Віленської унії великокнязівська влада віддавалася Вітовту довічно, а після смерті його, уся Велике князівство Литовське відходило до Польщі і переставало існувати як держава;

Незалежність Вітовта від Польщі, знову проявлена ним після Грюнвальда, дозволила зробити спроби повного відокремлення Великого князівства.

У 1523 р. великий магістр Альбрехт Бранденбурзький справив секуляризацію володінь Тевтонського ордена в Прибалтиці, і вони перетворилися на світське герцогство Пруссію (у васальній залежності від Польщі). Тевтонський орден в Прибалтиці припинив існування. Його володіння були секуляризовані на поч. 19 в., В 1809 був закритий сам орден. Відновлений в 1834 р. в Австрії орден, маючи невелике число членів і не граючи істотної політичної ролі, продовжує існувати.

Глава 3. Економічний розвиток Тевтонського Ордена

Разом з лицарями на пруські землі прийшли купці, ремісники, селяни. Селяни селилися на місці старих прусських сіл або засновували нові - переселятися сюди було вигідно, оскільки до XVст вони залишалися особисто вільними. Однак поземельна залежність залишалася, оскільки на територію Ордена лицарі принесли феодалізм.

Держава Тевтонського Ордена швидко включилося у світову торгівлю.

1 вересня 1255 на північному березі річки Прегель, на місці спаленого і пограбованого прусського городища Твангесте було покладено початок будівництва фортеці Кенігсберг, що означає Королевська гора. Майже одночасно із закладкою Кенігсберга утворюються ряд інших фортець і німецьких поселень. На початку XIV століття завершилося формування міст поруч з фортецею Кенігсберг.

Прибулі з Німеччини переселенці налагоджували господарство. З їх середовища виділилися шорники, кушніри, ковалі, столяри, пекарі, бондарі. Майстрові люди робили дуги, обіддя, голоблі і кінську збрую. Розвивалася торгівля. Те, що кенигсбергскі міста розташовувалися на березі річки, наклало відбиток на їхній розвиток.

У 1339 Альтштадт першим увійшов у торговельний союз північних міст Ганзи. Потім членами союзу стали Кнайпхоф і Лебеніхт. При магістрі Вінріхе фон Кніпроде в 1351 Кенігсберг встановив торгові відносини з Англією, які тривали близько п'ятдесяти років. У 1390 Кенігсберг налагоджує торгівлю зі скандинавськими країнами і Голландією. Пруссія вивозить за кордон деревину, смолу, хміль, сало, копченості, бурштин і сіль. У великій кількості поставляють шкури тварин-оленя, козулі, ведмедя і товари російського виробництва.

За часів тевтонців морська торгівля процвітала. Папа Олександр IV ще в XIII столітті надав торгові привілеї Ордену. Кенігсберг увійшов у торговельний Ганзейського союзу. Жителі спішним порядком почали будувати порт зі складами - ластаді. Вони збереглися й донині, незважаючи на численні війни, пожежі та руйнування. Вже тоді сховища зерна та інших товарів були обладнані за останнім словом техніки середньовічної і механіки. Кенігсберг завжди відігравав найважливішу роль у торговельних відносинах Росії і Пруссії. З Росії сюди везли льон, прядиво, деревину. Росія ж споживала п'яту частину оселедця, що видобувається в прусських водах.

Безсумнівно, що прусські племена до часу приходу Тевтонського ордена вже були знайомі з грошима, свідченням чого є знахідки при археологічних розкопках. Але все-таки головними цінностями у пруссів були господарські речі: коні, будинки, майно. Тевтонський орден, прийшовши в Пруссію, приніс із собою гроші, які були тоді в Європі.

Крім того, Тевтонський орден починаючи з 1226 року став карбувати власні гроші із зображенням Тевтонського щита. Ці гроші отримали потім назва бракотеарів і були схожі з денаріями - популярною монетою середньовіччя.

Тут треба сказати, що до введення в обіг паперових грошей цінність монет визначалася кількістю в них дорогоцінних металів (золота, срібла), а іноді - міді. З цієї точки зору монета будь-якого середньовічного держави представляла цінність в будь-якій країні. Проте кожна країна воліла карбувати власні монети, бо це було надзвичайно вигідною справою. Дохід від чеканки монет в 14 столітті становив від 1,5% до 5% і багато в чому залежав від первісної вартості видобутку благородних металів. При погіршенні якості монет, тобто зниження в них частки благородних металів проти означеного номіналу, дохід від чеканки значно підвищувався.

Карбування власних монет в Пруссії з самого початку була привілеєм Тевтонського ордену. Карбувальники монет не мали свого об'єднання (цеху) і наймалися на службу до Ордена. Першими з монет, викарбуваних у Кенігсберзі, стали срібні денарії. Їх у Пруссії називали пфенігів. Трохи пізніше в Кенігсберзі почали карбувати срібний шилінг. Перші денарії виготовили в 1260 році в кенигсбергскому передмісті Штайндамм. Рік по тому з'явилися кенигсбергскому пфеніги. В 1309 році в Кенігсберзі чеканили і пфеніги і шилінги, після чого монетне виробництво в місті тимчасово припинилося.

Монетне карбування у Кенігсберзі поновилася в 1456 році і тривала до 1803 року. Карбування монет не обмежувалася тільки Кенігсбергом: монетні двори малися на Торн, Ельбінг, Данцигу і Марієнбург.

Основний монетою в Пруссії в XIII - XIV століттях був срібний шилінг. Один шилінг (сольдо) дорівнював 12 пфеніга (денаріям). З золотих монет, що мали ходіння в Пруссії до XVI століття, відзначимо дукат, званий часто гульденом. Його вага становила близько 3,5 грам. Срібним еквівалентом дуката (гульдена) в XV столітті став талер.

Купівельна спроможність прусських монет в XV столітті, так і в наступних двох століттях, була задовільна висока. У 1457 році за одну прусську марку (60 шилінгів) можна було купити корову, а за п'ять марок - доброго коня. Загальна зразкове співвідношення монет в Пруссії в XIV - XV століттях становило: 1 прусська марка = 3 талера (дуката, гульдена) = 60 шилінгів = 720 пфенігів (денаріїв).

У XV ст. у Східній Пруссії стали мали ходіння так само і польські монети, оскільки країна стала васалом Польщі з 1454.

Зауважу мимохідь, що при гроссмайстері Альбрехті в 1511 - 1525 роках на кенигсбергскому монетному дворі робилися так звані "контромарки", коли на монети інших держав ставили тавро Тевтонського ордена (головним чином, на монетах північної Німеччини).

Висновок

Дуже повчальна історія Тевтонського Ордену. Почавшись із завоювання прусських земель, вона закінчилася поразкою Ордена від оточували його народів, що страждали від агресивності хрестоносців. В 1525 році Орден зник, а належні йому території утворили світське герцогство.

Однак ті позитивні економічні досягнення, які були досягнуті жителями держави Тевтонського Ордена, залишилися. Залишилися побудовані фортеці та міста - вони стоять і понині. Як і раніше працювали майстерні кенигсбергскому ремісники. Продовжувалася внутрішня і міжнародна торгівля.

А багато хто пам'ятники культури того періоду демонструються гостям Калінінграда і до цього дня.

Список використовуваної літератури

1. Длугош Я. Грюнвальдська бітва. М. - Л., 1962.

2. Куглер Б. Історія хрестових походів. Ростов-на-Дону, 1997.

3. Лавринович К.К. Орден хрестоносців у Пруссії. Калінінград, 1991.