Культура древних славян

« Стародавня культура східних слав’ян» Вступ… 1. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян 4 2. Релігійні вірування та міфологія східнослав'янських племен 11 2.1 Світ у представленні стародавніх східних словян 2.2 Боги та обряди 2.3 Пантеон богів 18 Висновок 20

Список використаних джерел 21 Вступ Найбільш суттєвими ознаками цивілізації вважають виникнення міст, монументальної архітектури та писемності. При детальному аналізі до цих ознак додають такі як: податки або данина; інтенсивна економіка, в тому числі торгівля; виділення ремісництва; зачатки науки; розвинуте мистецтво; привілейовані класи; держава. Саме в цей період остаточно закріплюється відділення людського роду від тваринного світу, зароджується глибока диференціація суспільства, спеціалізація праці, з’являються

такі специфічні форми людської духовності як релігія, право, мораль, мистецтво. В тлумаченні причин походження слов’янського народу існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша побудована на визнанні руху, як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала бути першою батьківщиною слов’ян.

Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше - на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок цього слов’яни поділилися на західних і південно-східних. Друга теорія - автохтонізму стверджує, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов’яни - це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя

Одри і Вісли, або середнє Наддніпров’я. Підтвердженням другої теорії є трипільська культура. Досягнення східнослов’янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об’єднання в єдиній державі Київській Русі сприяли розвитку, неповторної матеріальної і духовної культури. Культурні надбання давніх східнослов’янських народів були досить високими, сягали

європейського рівня, визначились безперервним розвитком. Багато царин культури – прикладне мистецтво, народна творчість, вірування – мали глибокі вікові традиції. 1. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський,

трипільський і черняхівський. Деякі вчені висловлюють думку про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н. е.) засвідчує існування на території України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) виявили житла стародавніх мисливців.

Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали вигляд наметів. Було знайдено крем'яні знаряддя праці, невеликі статуетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом. У той період стародавні слов'яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці.

Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва. Знахідки культурних пам'яток старокам'яної доби (або так званої мізинської культури) зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині й

Тернопільщині. Це засвідчує, що людина епохи палеоліту вже мала певний рівень культури. У період мезоліту (близько 15 тис. років до н. е.) тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, появились кам'яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується

матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи. Для доби неоліту (близько 7 тис. років до н. е.) був характерним перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі

і сіяння зерна. Все це істотно полегшувало життя тодішніх людей. У цю епоху значно розвинулось орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався. В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура

(V—III тисячоліття до н. е.). Її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі.

По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним джерелом їх існування було хліборобство і скотарство. Не цурались вони мисливства й рибальства. По-друге, поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні. Стіни розписувались яскравим орнаментом.

Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, налічувало понад 500 чоловік. По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювались жінками. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат. По-четверте, поряд з високою культурою землеробства

і скотарства у трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтва. Значного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Ці вироби мали яскравий декоративний розпис і привабливий естетичний вигляд. Їхній художній рівень на той час був дуже високий.

По-п'яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хрестовидні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці.

Трипільська культура мала широку географію. Племена слов'ян заселяли на той час Придніпров'я, особливо густо був заселений правий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді й цілі

її пласти були успадковані іншими народами, що проживали в Україні. Вони були збережені, переосмислені й розвинуті в культурі цих народів. Наприклад, культ Родової матері — образ наймудрішої жінки, яка очолювала рід, і культ Рожаниці — богині родючості, а також обряди, пов'язані з поклонінням Місяцю, збереглися в Київській Русі аж до запровадження християнства.

У пізніші часи із скарбниці культури, що розвинулась на грунті трипільської цивілізації, наші далекі предки успадкували навики ремісників, технологію будівельників, культуру землеробства. Трипільська культура цікава не лише своєю географією, а й тим, що в ній виражено розквіт, вершину первісного землеробського мистецтва, багатого космогонічним та міфологічним змістом. Для розвитку української культури характерний її взаємозв'язок з культурами сусідніх етносів, особливо

йдеться про вплив культури народів Сходу і Заходу. Вже в епоху бронзи (кінець IV — поч. І тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією, оскільки вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або прибульців. У результаті порушується стабільність культурного процесу, виникає неокресленість меж тогочасної культури, з'являються нові елементи культури. Творці нової культури за походженням були різні.

Частина з них належала до індоєвропейської спільноти. Індоєвропейці, на думку відомого історика О. Пріцака, принесли на територію України важливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, в духовній — культ Сонця, флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи). Друга частина творців асимільованої культури належала до племен так

званих "шнуровиків" які прийшли з півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи. Відбулося змішування двох етносів та їх культур. У цей період, що дістав назву "пізнє Трипілля", культура східних слов'ян зазнає істотних змін: хлібороба замінив вершник, мирного жителя — воїн, вола — кінь і т. д. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються

ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Зміни відбуваються в системі господарства, різко збільшується поголів'я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність. Розвиток бронзового лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення знарядь праці, зростання суспільного продукту висунуло потребу в охороні суспільного

багатства. Основною фігурою тоді стає воїн на коні, головною зброєю — лук і стріли. Відбувається мілітаризація суспільства. Деградує мистецтво, зокрема керамічне виробництво, втрачається його технічна й художня досконалість, розписна кераміка зникає, орнамент спрощується. Все це призвело до занепаду культури східних слов'ян. У той же час, як відзначили деякі західні вчені, трипільська культура збагатила

Західну Європу. Наступним етапом формування культури східнослов'янських племен була скіфська культура (VI—II ст. до н. е.). З численних іранських племен найбільше культурних пам'яток залишили в Україні скіфи. Історично ця назва охоплювала багато місцевих племен південних районів Східної Європи. У південній Право- і Лівобережній Україні залишилась велика культурно-мистецька спадщина скіфської доби. Знайдено великі городища, де були насипані кургани, оточені глибокими ровами або високими

валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів. Розкопки показали, що з небіжчиком клали його зброю, коштовності й побутові речі, забитих коней і слуг. Скіфське мистецтво збагатило слов'янську культуру, зокрема — житлове будівництво. Відомий дослідник української культури М. Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов'янської культурної спадщини. На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу,

безпосередньо — міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. У VI ст. до н. е. на колоніальних територіях виникають грецькі міста-поліси: Ольвія — на березі Буго-Дністровського лиману; Тирас — у гирлі Дністра; Пантикапей — на місці сучасної Керчі; в V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя. Виникнення грецьких колоній

істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкіри тощо. Частина кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством та ремеслом. Розвивається гончарне і ювелірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кованого золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо.

Грецька колонізація Причорномор'я сприяла включенню культурної традиції східних слов'ян до еллінського культурного поля. У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглась від Дунаю до Дону (VI—IV ст. до н. е.). Скіфська культура становить собою синкретичний сплав культурних традицій скіфського суспільства, що своїм корінням сягають до мідного віку, та античної культури грецької цивілізації.

Підтвердженням цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів, основою якого є анімалістичний стиль, тобто зображення тварин. Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могили; гребінь із Солохи та пектораль з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам'яні статуї

із зображенням воїнів. Оригінальна пам'ятка скіфської скульптури — зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській області. Від скіфів, на думку О. Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.). Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура,

яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 p.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах.

Анти займалися хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. Зарубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу

і мала сірий колір. У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, засвідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами. Розкопки археологами сотень селищ

і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької культури Причорномор'я. Вона мала самобутній характер і стала основою формування культури Київської Русі.

2. Релігійні вірування та міфологія східнослав'янських племен 2.1 Світ у представленні стародавніх східних словян Щодо релігійних вірувань східних слов’ян, слід зазначити, що значного розповсюдження набула язичницька релігія - політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов’яни приносили жертви «злим» і «добрим» духам (упирям, берегиням). Пізніше поклонялися Перуну - богу блискавки, Дажбогу - богу сонця, богу неба

Сварога та його сину - богу вогню Сварожичу. У літописі Нестора від 980р. зазначається, що Володимир Великий звів пантеон язичницьких Богів. Однак, на початку XX ст. з’явилась версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов’янських Богів, а встановив культ єдиного верховного Бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії.

Деякі документальні свідчення дають підставу вважати , що у 980р. в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев’яні скульптури Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кінця XI і початку XII століття, які вважали, що язичництво мало політеїстичний характер

і цим воно відрізняється від християнства. Народні традиції жили також в мистецтві дохристиянської Русі. Русичі були майстрами дерев’яної архітектури й скульптури. Так, на початку X ст. у Новгороді був споруджений Софіївський собор з 9 високими та 4 меншими зрубами. У «Повісті временних літ» згадується про існування у 945р. в

Києві кам’яного князівського палацу Святослава. Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі у VI-IX ст. Мистецьким шедевром IX- поч. X ст. є турові роги-ритони з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався стародавній посуд для вина у вигляді рогів з невеликими отворами). На них зображені у техніці карбування фантастичні звірі з крилами, орли, вовк, півень, битва двох драконів

і т.д. Розвивалося музичне мистецтво. Були різноманітні музичні інструменти - гудки, свірелі, гуслі, флейти і т.д. Виконавцями танців, пісень були скоморохи. Чимало досягнень культури дохристиянської Русі були пізніше запозичені християнством: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи дерев’яної архітектури і т.д. Навіть деякі обряди, свята з язичницької релігії перейшли до

Християнства (Івана Купала - Іоанн Христитель, Перун - Ілля Пророк і т.д.). Досягнення східнослов’янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об’єднання в єдину державу - Київську Русь сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури. З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення

Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об’єднуючу функцію між різними соціальними угрупуваннями. Тому постало питання про заміну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром у 988р. Перший київський князь, який прийняв цю релігію, був

Аскольд. Відбулося це в 60-х р. IX ст. Пізніше християнство впроваджувала Ольга. Навернення народу в цю релігію продовжувалося аж до 14 ст. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов’ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими та пануючими, то християнство плекало надію на порятунок, породжувало почуття захоплення

навколишнім світом. Слід зазначити й те, що християнство не знищило язичництва. Відбулося пристосування християнства до народної релігії. Воно увібрало в себе поганські звичаї, свята, обряди. Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво,

розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Поєднавшись з Візантією, князь Володимир ввів Русь до числа найрозвинутіших країн світу. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих. Незважаючи на величезний вплив

Візантії на Київську Русь, слід підкреслити, що культура Русі все ж становила певну самостійність. Однією з найбільш давніх літописних і літературних пам’яток є “Велесова книга”. Окрім історичних подій, які досить легко накладаються на історичну канву, уній закладено цілу низку моральних нормі правил наших пращурів. Заклик до єднання – постійна теза, яка звучить у слов’янських пам’ятках.

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури - літописання. Літописи - це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, легенди. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим літописом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113р. У «Повісті » вперше зроблено спробу визначити місце

Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати її історію зі світовою. Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Ілларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної

історії епохи Нестора актуальним залишилося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність. Цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. У «Повчанні » автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає

їх жити у злагоді та любові, не переступати кордонів, також автор говорить про обов’язки щодо ближнього: наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць та сиріт. У «Повчанні » простежується світський варіант християнської моралі. Світ тодішніх язичників складалася з чотирьох частин: землі, двох небес і підземно-водної зони. У багатьох народів земля зображувалася як округла площина, оточена водою.

Вода конкретизувалася чи як море, або ж у вигляді двох річок, що омивають землю. Судячи з фольклору, слов'янські уявлення про море не мали закінченого вигляду. Море десь на краю землі. Для язичників був дуже важливий аграрний аспект землі: земля - грунт, який народжує врожай, грунт, насичена вологою живильної, коріння рослин, "матінка-земля", з якою пов'язаний цілий ряд обрядів і заклинань. Тут майже невідчутна грань з уявлюваним підземним казковим

світом. Богинею плодоносної землі-грунту, "матір'ю урожай" була Макошь, введена в 980 р. до пантеону найважливіших божеств, як богиня родючості. Небо, в прямій залежності від системи господарства, по-різному сприймалося первісними людьми: мисливці палеоліту, які представляли світ як би плоским, одноярусним, не цікавилися небом, не зображували сонця, займаючись лише площиною своєї тундри і тваринами, на яких вони полювали.

Мисливці мезоліту, роз'єднані на невеликі групи, звернулися до неба, до зірок, що допомагали їм орієнтуватися у лісової пущі під час тривалого переслідування оленів. Було зроблено важливе астрономічне спостереження: виявилося, що серед незліченної кількості зірок, які повільно рухаються по небу, є нерухома Полярна зірка, яка завжди вказує Північ. Сонце було, як джерело світла і тепла і умова проростання усього в природі, але тут був виключений

елемент випадковості, елемент примх божественної волі - сонце було втіленням закономірності. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований 12 сонячним місяцях. Сонце в образотворчому мистецтві всіх століть було для хліборобів символом добра, знаком світла, що розганяє темряву. Стародавні слов'яни, як і багато інших народів, брали геоцентричну модель світу.

Важливою частиною уявлень про підземний світ є загальнолюдська концепція підземного океану, в який опускається сонце на заході, пливе вночі і випливає на іншому кінці землі вранці. Нічне просування сонця здійснювалося водоплавними птахами (качками, лебедями), а іноді діючою фігурою був підземний ящір, що заковтує сонце ввечері на заході і виригівавшій його вранці на сході. Існує точка зору, що культура скіфського періоду має міфологічний

характер. При цьому деякі вчені спираються на міф про походження скіфів, що записаний Геродотом. Для скіфської культури, зокрема для мистецтва, властива міфотворчість, але ця риса характерна й для культур інших народів. З'ясувалося, що осмислення навколишнього світу ґрунтувалося на міфологічному мисленні. Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку в культурі

інших народів, але осмислюють її по-своєму. Це приводить до виникнення так званого звіриного (анімалістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але й європейської культури. 2. 2. Боги та обряди Безперервна боротьба і почергова перемога світлих і темних сил природи найбільш зримо відображені в уявленнях слов'ян про круговорот пір року. Його вихідною точкою було настання

Нового року - народження нового сонця в кінці грудня. Це святкування отримало у слов'ян греко-римська назва - коляда (від лат. Calendae - перший день нового місяця). Повну перемогу нового громовника над зимою - «смертю» у день весняного рівнодення справляли обрядом похорону Марени. Був також звичай ходити з травнем (символ весни), маленькою ялинкою, прикрашеному стрічками, папером,

яйцями. Божество сонця, проводжає на зиму, називали Купала, Ярило і Поділля. Під час свята солом'яне опудало цих божеств або спалювали, або топили у воді. Архаїчні народні свята на зразок новорічних ворожінь, розгульне масниці супроводжувалися заклинальні магічними обрядами і були свого роду моліннями богам про загальний добробут, врожай, позбавлення від грози і граду. Так існував звичай в день Іллі закладати вигодуваних всім селом бика на честь могутнього

Перуна. Для новорічного ворожіння про врожай використовувалися особливі судини - чари. На них часто зображували 12 різних малюнків, що складали замкнуте коло символ 12 місяців. При розкопках знайдені та ідентифіковані такі судини, що використовувалися для обрядів сівби-жнив, весняно-літніх водних обрядів, що проводилися у священних гаях, у джерел і пов'язаних з богинею-дівою, покровителькою плодородія.

Син Сварога - Перун, друга особа слов'янської Трійці (Триглава), бог війни й грози, пожвавлював виявлене, стежив за світоустроєм, обертаючи сонячне золоте колесо. Після християнізації Русі культ Перуна був замінений Іллею Пророком, а у фольклорній традиції - Іллею Муромцем. Ведичний світогляд слов'ян виявляє в собі риси прадавнього діалектичного натурфілософського навчання.

Мир описувався системою основних змістовних двійкових протиставлень, що визначали просторові, тимчасові, соціальні й інші характеристики. Чернобог і Белобог - два слов'янські божества- антагоніста, що персоніфікували у своїй боротьбі сили світла Вияви й тьми Нави. Ява, "біле світло" - це поточне, те, що створене загальним слушним законом Правю, і що у свою чергу творить людське життя силою любові. Усе, що до неї, після неї й відхід від неї це Навь, сила темна, пасивна, що зберігає, що й ховає досягнуте,

символ "того світла". Дарує життя, родючість, довголіття божество Рід, втіленнями смерті були Марена, Навь. Символи життя й смерті - живаючи вода й мертва вода. Протипоставлення білий - чорний втілене в пантеоні - Белобог і Чернобог, гаданнях, прикметах. Білий співвідноситься з позитивним початком, чорний - з негативним. Важлива риса способу життя й думки прадавніх слов'ян - вистава про нерозривну

єдність- спорідненні живучих із предками праотцями й богами як умові гармонії мирів: земного й небесного. Крихкість такої рівноваги відчувалася людьми й персоніфікувалася або в битві Правди й Кривди. У східних слов'ян дуже довго був патріархально-родовий лад, тому у них довго зберігався і сімейно-родової культ у вигляді шанування предків, пов'язаного з похоронним культом. Дуже міцно утримувалися вірування, що стосуються відносини померлих до живих.

Всі померлі різко ділилися на дві категорії: "чистих" покійників - померлих природною смертю ("батьки"), і на "нечистих" - померлих насильницькою або передчасною смертю (до них ставилися і діти померлі нехрещеними) і чаклуни. Перших зазвичай шанували, а друге ("мертвяків" - звідси походять багато забобонів пов'язаних з померлими) боялися і намагалися знешкодити. Шанування "батьків" - це сімейний, а раніше

(родовий) культ предків. З ним пов'язано багато календарні свята - Масляниця звідси і батьківська субота), Радуниця, Трійця та інші. З культу предків відбувається й віра в будинкового (домовик, доможіл, господар і ін.). 2.3. Пантеон богів При воцаріння у Києві Володимира Красне Сонечко (980-1015) була проведена свого роду язичницька реформа.

Прагнучи підняти народні вірування до рівня державної релігії, поруч зі своїми теремами, на пагорбі, князь наказав поставити дерев'яні кумири шести богів: Перуна зі срібною головою і золотими вусами, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Семаргла і Мороші. Відповідно до древніх легенд Володимир встановив навіть людські жертвопринесення цим богам, що повинно було надавати

їх культу трагічний, але в той же час і дуже урочистих характер. Культ головного бога дружинної знаті - Перуна був введений в Новгороді Добринею, вихователем Володимира. Навколо ідола Перуна горіло вісім невгасимий багать, а пам'ять про це вічному вогні збереглася у місцевого населення аж до XVII ст. У пантеоні Володимира, язичницькі божества були розставлені в порядку

їх старшества і кожному з них були умовно протиставлені античні боги і християнські святі. ПЕРУН. Глава княжого пантеону, російський Зевс - громовержець, що висувається на перше місце в умовах військових походів на Балкани в 4в. і в процесі створення державності Київської Русі IX - X ст. як покровитель воїнів, зброї, воєн.

Після християнізації уподібнений пророка Іллі. СТРИБОГ - Род - Святовит - Сварог («Небесний»). Давнє головне божество неба і Всесвіту, «бог-батько». Уподібнив християнському богу-творцю Савоафу. У грецькій міфології йому приблизно відповідає Уран. Дажбог - Сонце - син Сварогів. Древнє божество

Природи, сонячності, «білого світу», подавач благ. Повністю відповідає античному Аполлону і протиставлявся християнському богу-сину. Дажбог і Стрибог обидва були небесними богами. Макоша. Давня богиня землі і родючості. Доповненням до неї служать "вила" - русалки, що забезпечують зрошення ланів росою. Може бути прирівняна до грецької

Деметру і християнської матері божої. Семаргл. Божество насіння, паростків і коренів рослин. Охоронець пагонів і зелені. Посередник між верховним божеством неба і землею, його посланець. Мав пряме відношення до Макоши, як божество рослинності, пов'язаної з грунтом. ХОРС. Божество сонячного світила. Представляв собою якесь невіддільне доповнення до образу Дажбога-Сонця. З ім'ям Хорса пов'язані ритуальні «хороводи»

і російське наріччя «добре» - «сонячно». У результаті з'являються як би три розряди богів: на першому місці стоїть загальнодержавний князівський бог Перун, далі йдуть древні божества неба, землі і «білого світу» - Стрибог, Макошь і Дажбог, потім потрапляють божества додаткового характеру: Хорс доповнює Дажьбога, і Семаргл - Макошь. Висновок. Религиозные вірування древніх слов'ян були поклонінням явищам природи, культом предків.

Головні язичницькі боги слов'ян : Дажьбог - бог сонця; Перун - бог грому і блискавки; Стрибог - бог повітря і вітру; Біліше - покровитель скотарства, Сварог - бог неба і вогню і його сини Сварожичи. Природа представлялася населеною духами і душами померлих (лісовики, русалки, водяні). Шанувалися також померлі предки, пізніше покровитель

роду - дідусь домовий. Культура Русі складалася від початку під впливом різних культурних напрямів, стилів, традицій. Тут важливу роль у вивченні культури та побуту грають археологічні дослідження. Розкопки на територіях древніх міст показують все розмаїття побуту у міському житті. Безліч знайдених скарбів і розкриті могильники донесли до нас предмети домашнього вжитку і ювелірні прикраси. Велика кількість жіночих прикрас у знайдених скарбах, зробило доступним вивчення

ремесел. На діадемах, кільцях, сережках стародавні ювеліри відбили своє уявлення про світ, за допомогою вітіюватого рослинного орнаменту вони могли розповісти про зміну пір року, про життя язичницьких богів. На жаль, майже вся язичницька архітектура була дерев'яної і для нас майже втрачена, але в збережених ранніх кам'яних християнських храмах можна побачити в оздобленні та орнаменті поганські мотиви. Це типово для періоду двовірства, коли художник міг зобразити поруч християнського

святого і язического божества, звести разом у вітіюватому орнаменті хрест і давні слов'янські символи. Великою різноманітністю відрізнялися поганські обряди і святкування. У результаті багатовікових спостережень слов'янами створили свій календар, в якому особливо яскраво виділялися наступні свята, пов'язані з земледільним циклом. Численні свята, коляди, ігрища, святки скрашували побут стародавнього слов'янина.

Багато хто з цих обрядів живі в народі і до цього дня. Список використаних джерел 1. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси М 1987. 2. Сахаров А.Н Новосельцев А.П. История России с древнейших времён до конца XVII века М 1996. 3. Русские Веды./ Песни птицы Гамаюн / Велесова книга -

М 1992. 4. Доватур А.І Каллістратом Д.П Шишова Н.А. Народи нашої країни в "Історії" Геродота М 1982. 5. Дьяконов І.М. «Історія стародавнього Сходу»- М 1983 р ст. 146. 6. Дьяконов І. М. «Архаїчні міфи Сходу і Заходу» - М 1985 7. Литвинский Б.А. /Семантика древних верований и обрядов памирцев /

Средняя Азия и её соседи в древности и средневековье: (История и культура). – Москва: Наука, 1981. – С. 90-121. 8. Лобачева Н.П. К истории календарных обрядов у земледельцев Средней Азии // Древние обряды, верования и культы народов Средней Азии: Историко-этнографические очерки. – Москва:

Наука, 1986. – С. 6-31. 9. Мансикка В.Й. Религия восточных славян. – Москва: ИМЛИ РАН, 2005. – 368 с. 10. Петров В. Кузьма-Дем’ян в українському фольклорі // Етнографічний вісник. – Київ, 1930. – Кн. 9. – С. 197-238. 11. Сосенко Ксенофонт. Культурно-історична постать староукраїнських свят

Різдва і Щедрого Вечера. – Львів: накладом автора, 1928. – с.27 12. Стецюк Вадим. Громовержець та міф про чудесне народження. –Львів: Ліга-Прес, 2004. – 182 с. 13. . Ящуржинский Хр. /Остатки языческих обрядов, сохранившиеся в малорусском погребении / Киевская старина. – Киев, 1890. – Том XXVIII. – Январь. – С. 130-132. 14. Чвырь Л.А. Опыт анализа одного современного обряда в свете древневосточных

представлений // Средняя Азия, Кавказ и зарубежный Восток в древности. – Москва: Наука, 1983. – С. 124-138.