Каролінгське відродження

Вступ У побуті і культурі будь-якого народу є багато явищ, складних за своїм історичним походженням і виконанням функції. Одним із самих яскравих і показових явищ такого роду у Франкській монархії є каролінгське відродження. Культура цієї епохи незвичайна - у дивному сполученні небесного і земного, спиритуального і грубо тілесного, похмурого

і комічного, життя і смерті Щоб оцінити велич і чудо каролінгського відродження, потрібно представити колорит тих часів, представити величезну Франкську монархію. Завдяки Эйнхарду - митцю каролінгського відродження і його праці "Життя Карла Великого", ми можемо оцінити внесок Каролінгів у культурне відродження франкської монархії, де відбувалися збори кращих представників західної

освіченості при дворі імператора, виховання цілого покоління богословів, вчених і літераторів, і пожвавлення старих центрів культури, при створенні нових в абатствах і єпископських містах. Мистецтво каролінгського відродження відродило такі ознаки, як стверджуючий характер, енергійний оптимізм, цільний погляд на світ , балансування на грані реального й уявлюваного. Твори каролінгських письменників склали після Раннього

Середньовіччя новий шар знань, виявшихся у розпорядженні освічених людей наступних століть. Чи залишилося від цієї епохи що-небудь, без чого важко собі представити внутрішній світ сучасної людини? На це питання багато відповідей - це і капела Карла Великого в Аахені, і численні собори каролінгської епохи, і добутки Алкуіна і Эйнхарда. Ця тема дуже актуальна, в останні роки люди всі частіше стали цікавитися

відродженнями, адже багато хто з них шукають духовне відродження в собі. Факт того, що каролінгське відродження - це промінь світла в тьмі варварства і неуцтва, цікавить і захоплює нас. Каролінгська епоха була відзначена значним підйомом і розширенням освіченості, розвитком літератури і мистецтв, живим і активним інтересом до античної спадщини і до філософії ранньохристиянських мислителів, що мало велике

значення для прогресу франкської культури, незважаючи на те, що широкі маси не брали участь у цьому русі. З'явився новий світ, що виник через поступове злиття римського й варварського світів. У цьому варварсько-християнському світі намітився вирішальний перелом: у світобаченні виступила на перший план християнська складова з її індивідуалістичним початком, спочатку сконцентрованим на абсолютній особистості Бога. Більше всього в каролінгську епоху прагнули органічно з'єднати земні вчинки

імператора з ідеєю, кінцівки історичної долі і представленням про кінець світу. Апокаліптичне бачення Небесного Єрусалима, межі і прообразу історії людства, рятівником якого став Христос, образ якого постійно зустрічається на мініатюрах, ілюстраціях книг, творці яких користувалися дивно красивим каролінгським письмом. Найбільш важливі архітектурні нововведення у церковному будівництві

Каролінгів зв'язані з задумом, що перетворив у єдине ціле церкву й імперію. В усьому відчувається прагнення вписатися в римсько-візантійську культурну традицію. Прагнення до монументальності в каролінгських будівлях видає програмну установку на римську цивілізацію. Відновлення Римської імперії було задумано Карлом Великим відразу на багатьох рівнях. Тому відбувається взаємопроникнення класичних форм

і втілення нових релігійних і державних ідеалів. В наслідку цих процесів каролінгське відродження можна назвати античним відродженням. Основна частина РозділI Франкська монархія (VIII-IX ст.) 1. Епоха Каролінгів Нащадки Піпіна Геристальського стали урядовцями об'єднаної Франкської держави і поклали початок нової династії франкських королів, які одержали свою назву по

імені свого самого яскравого представника - Карла Великого - Каролінгі. За час свого правління їм вдалося об'єднати майже всі християнські народи Франції, Німеччині й Італії, і папа римський Лев ІІІ коронував Карла як першого імператора Священної Римської імперії. Культура франків значною мірою була підлегла військово-політичним

і адміністративним задачам, що стояли перед династією Каролінгів, які прагнули зміцнення своєї влади на всій території імперії. [8, 62] Варвари і римляни поступово змішувалися. Поступово росло число змішаних шлюбів. Також змішувалася і культура. До нас дійшли твори мистецтва VІІ століття, що свідчать про незвичайні зміни в смаках.

У кам'яній архітектурі ще зберігається залежність від античних зразків. Але декоративне мистецтво - і в прикрасі стін, і в ілюстрації книг, і в ювелірних виробах - зовсім інше. Майстри усе більш невміло передають пластику тіла (може бути, з відрази до нього), вони віддають перевагу зображенню тварин, природи, фантастичним образам і орнаментам.

На місце вільного повітряного малюнка приходять переливи фарб і заповнення порожнеч. При цьому християнство прагне бути наглядовим і використовує можливості мистецтва варварів для своїх цілей. Це було відродження через вторинне відкриття античного мистецтва. Розквіт архітектури - усього з 768 по 814 роки було побудовано приблизно 27 соборів,

232 монастиря, 65 палацевих ансамблів. У Каролінгській імперії було побудовано 400 нових і розширене 800 існуючих монастирів. Загальний підєм мистецтва в часи Каролінгів не захоплює монументальну скульптуру. Відомі тільки деякі кам'яні рельєфи, виконані ще в дусі Меровінгів. [1,224-225] Одним з головних нововведень було переважне виконання літургії в обмеженому

просторі. Вирішальним фактором у розвитку мистецтва було досягнення згоди нової імперії і Церкви. Це знайшло відображення й у ході розвитку образотворчого мистецтва й архітектури. Розвивається мистецтво книжкової мініатюри, які прикрашалися ізоморфними заставками зі стилізованих фігурок тварин. Епоха Каролінгів залишила нам чудові пам'ятники книжкової мініатюри.

У монастирських скрипторіях і бібліотеках листувалися, ілюструвалися і зберігалися християнські й античні тексти релігійного і світського змісту. З книжкових пам'ятників того часу найбільш відоме "Євангеліє Карла Великого" (до 800 р.), "Аахенське Євангеліє" (поч. ІX в.), "Утрехтська Псалтир" (близько 820 р.), у якій пером

і чорнилом у чіткій графічній манері виконані ілюстрації на біблійні теми. І якщо ірландські мініатюристи попередньої епохи тяжіли до бурхливих проявів фантазії й абстрагованості образів, то при дворі Карла Великого віддавали перевагу правдоподібності. Це мистецтво потрібно було для прикраси стін і збереження пам'яті про минулі події. Після смерті Карла 11 вересня 813, року Людовик був коронований

і одержав імператорський титул. Правління його нащадків довелося на зовсім іншу епоху. 2. Життя Карла Великого Карл - франкський король (768-814), коронований у Римі в 800 р. імператором Заходу. Карл Великий створює першу середньовічну імперію. З кінця VІІІ в. до останньої третини ІX в. каролінгське мистецтво переживає розквіт. Карл створив величезну державу, що включала в себе сучасну

Францію, Німеччину й Італію. Він був досить освіченим монархом і сприятливо відносився до Церкви Керування у володіннях Карла Великого в основному знаходилося в руках священиків. Священики були найбільш утвореними людьми того часу, тому Карл довіряв їм багато функцій у своїй державі. Карла вважають найбільшим монархом

Середньовіччя. Він був воїном, законодавцем, засновником імперії, заступником мистецтв і наук. От як його описує вчений-поет Эйнхард: "Карл був широкий у плечах і міцний, високий ростом, але не надмірно, біля семи футів (ледве більше 190 див). У нього була кругла голова, великі живі очі, прекрасне довге волосся, відкрита весела особа. Таким чином, зовні, як сидячи, так і коштуючи, він робив незабутнє враження людини владної

і гідної Його відрізняли упевнені жести, мужня постава ".[7,223-238] Карл вважав себе вірним сином і слугою Церкви і хотів, щоб його імперію поєднувала, насамперед, християнська віра. Він об'єднав західний світ політично, а водохрещенням спробував об'єднати його духовно. У церковне життя він утручався, щоб поліпшити дисципліну

єпископів, кліриків і ченців. При ньому відбулося дуже характерне для Середніх століть змішання духовного і світського. При цьому вдачі при дворі були досить вільні, якщо не розпущені, утім, як і вдачі життя тоді взагалі. Зате в цьому ще напівварварському побуті розквітає придворне життя, повна живого культурного спілкування. Під головуванням Карла збираються засідання "

Королівської Академії" - щось начебто світського звеселяння, якому віддаються близькі до государя особи. Вони читають і обговорюють вірші древніх і свої власні добутки, сперечаються про важливі філолофсько-богословські питання. В оточенні Карла, що зібрало навколо себе кращих представників тодішньої освіченості: англосаксів, італійців, іспанців і франків, оживають літературні вдачі і форми кінця імперії. Він оточував себе вченими (Алкуин,

Павло Діакон, Эйнхард, Рабан Мавр, Теодульф) і, користуючись їхніми радами і сприянням, прагнув дати утворення духівництву і народові. Особливо він піклувався про пристрій шкіл при церквах і монастирях; при своєму дворі він улаштував рід академії. Сам Карл брав в Алкуіна уроки граматики і почав складати граматику німецької мови.

Він працював також над виправленням текстів Євангелій і уже в похилі роки намагався вивчитися важкому мистецтву каліграфії. Він намагався вивчити іноземні мови і мистецтво рахунка, але писати так і не навчився, хоча додавав до цього чимало зусиль: "Для цього возив із собою на постелі під подушкою дощечки

і листики, щоб у вільний час привчити руку виводити букви. Але мало успіху мав працю, почата не у свій час, занадто пізно"* - так свідчить біограф. Карл Великий також надавав значення, освіті своїх дітей, щоб як сини, так і дочки в першу чергу навчалися вільним мистецтвам, якими він займався і сам. Карл наказує записувати німецькі билини і піклується про складання німецької граматики.

Карл вибудував палацевий ансамбль, що мав дійсно зроблені пропорції, строго орієнтований по сторонах світла, у комплексі якого виявилися, об'єднані всі необхідні приміщення. Карл Великий свято і віддано почитав християнську релігію, у якій був наставлений з дитинства. От чому він спорудив в Аахені виняткової краси базиліки, прикрасивши її золотом, сріблом, світильниками, а також вратами

і ґратами з цільної бронзи. Оскільки колони і мармур для цієї будівлі не можна було дістати де-небудь ще, він подбав про те, щоб його привезли з Рима і Равенни. З 807 року Аахен став дійсною столицею імперії, де Карл проводив багато часу. Саме тут засідали самі великі асамблеї, приймалися найважливіші рішення. Нерідко традиції мистецтва листа різних країн переносилися в далекі краї, де різні впливи перепліталися

так, що їх неможливо було відокремити друг від друга. Це змішання, цілком імовірно, створило ґрунт для появи загальновизнаного, уніфікованого листа. Такий лист, відомий за назвою каролінгського мінускула (по імені династії Каролінгів). Мінускул зробив рядок більш економічним, у ньому містилася більша кількість букв, він став найбільш красивим і загадковим із усіх видів латинського листа. *Росспен

В.К. Историки Каролингской Эпохи. – М 1999 С. 224 За наказом Карла, під керівництвом Алкуіна в монастирях відроджувалися або засновувалися скрипторії (приміщення для переписки і збереження рукописів), причому копіювання вироблялося настільки швидкими темпами, що левина частка всієї спадщини античності дійшла до нас зусиллями саме тієї епохи. Новий дух восторжествував у пам'ятниках, що вийшли з придворній майстерні

Карла в період до 810 року. Разом з роботою Годескалька їх об’єднують у "групу Ади", за ім’ям абатиси Ади, для якої було виконане Євангеліє. Імпульс ученості, який дав Карл Великий, продовжував діяти протягом цілого сторіччя після його смерті імперія, створена Карлом Великим, розпалася вже протягом наступного сторіччя. [9,61-63]

РозділII Культура каролінгської епохи 1. Архітектура і живопис Архітектура епохи Каролінгів була орієнтована на римські зразки. Це базиліки, центричні храми, виконані в камені, дереві або змішаній техніці. Внутрішній декор складають мозаїка і фреска. Поступово підсилюється оборонний характер храмів (на храмах з'являються вежі). У мистецтві намітився варварсько-християнський синтез з вирішальним перелом: у мирі

виступила на перший план християнська віра сконцентрована на Абсолютній особистості самого Бога.[5,138-139] Пам'ятником архітектури того періоду є капела Карла Великого в Аахені, будівництво якої розпочалося в 798 році. Вона є частиною чудового Аахенського собору. Будівельником капели, хроніки називають зодчого Одо з Меца. Будинок являє собою шестнадцятигранник, у який вписан восьмикутний у плані внутрішній зал.

Зводи і стіни капели покривали чудові мозаїки, виконані на золотому тлі. Кручені сходи, прокладені в товщі стін капели, ведуть на галерею другого ярусу, де під час богослужінь знаходилися імператор і його наближені. Також в Аахенскую капелу були перевезені з Равенни мармурові колони і лицювальні матеріали зі зруйнованого палацу готського короля Теодориха. В Аахенській капелі вперше в європейському зодчестві виражена

ідея державності, суворої влади сили. Історія будівництва величного Домського собору в Аахені така: ще Піпін Короткий - батько Карла Великого, побудував на місці римського храму невелику королівську капелу. У 794-800 роках на вимогу Карла Великого тут зводиться незвичайний собор, що має в плані форму восьмиугольника - (октагона). Число 8 було обрано не випадково - на восьмий день після розп'яття воскрес

Христос, та й колишній імператорський собор у Равенні також був восьмикутним. Мармурові масивні пілястри з високими арками, за яких ховаються входи в бічні капели, двох'ярусні зали, прекрасні вітражі хорів і урочиста простота його ліній нікого не можуть залишити байдужим. У центрі собору на 27-метровому ланцюзі підвішений восьмикутний світильник, подарований імператором Фрідріхом Барбароссой з нагоди канонізації

Карла Великого. Форма і філігранні прикраси цього світильника надзвичайно символічні: це і восьмигранна корона, і кріпаки стіни і вежі Єрусалиму. У глибині собору встановлений саркофаг, де спочивають останки Карла Великого. Саркофаг прикрашений численними посрібленими рельєфами і дорогоцінними каменями. Навпроти і трохи вище хорів, на першому ярусі собору встановлений мармуровий

трон Карла Великого. Після темної капели хор собору уражає достатком світла. Тринадцять величезних стрілчастих вікон висотою в 25 метрів заливають простір хору всіма квітами веселки: у вікна вставлені багатобарвні вітражі. Серед коштовностей собору виділяється хрест Лотаря, виготовлений у кінці 10 століття із сардонікса і прикрашений камеєю Августа, філігранним золотом і чудовими дорогоцінним камінням. [4,304]

З'являються перші Християнські храми - базиліки, що до нашого часу практично не збереглися. Збереглися тільки окремі будинки центричного типу (круглі, восьмигранні, хрестоподібні в плані), найчастіше це так називані баптистерії (крещальни). Приклад - будівництво вестверків, величезних веж, приставлених до фасаду церкви. Це квадратні в плані спорудження з дванадцятьма прорізами (вікнами й арками), за образом Небесного Єрусалима. Їх зводили біля західної стіни собору щоб приймати

імператора в особливо урочистих випадках. Скрізь у будівлях цього роду - від Корвейского абатства на Везері до Сен-Жермен-д'оссеруа, а пізніше - у соборі Святого Михайла в Хильдесхаймі - дзеркальна симетрія в розташуванні вестверків повідомляла будинкові унікальну композиційну рівновагу. Завдяки цим двом полюсам конструкція гармонійно з'єднувалася з тілом нефів. У Каролінгську епоху всі більше уваги у церковному зодчестві стали приділяти спорудженню крипт.

Крипти – „ це свого роду дві церкви в храмі, якесь тріумфальне спорудження над могилою святого або його реліквією ”*. Збільшення числа реліквій, необхідність зробити їх доступними для огляду, привело до появлення плану крипти з радіально розташованими капелами.[9,57-59] Крім будинків, що мають у плані квадрат, зустрічаються і круглі - нагадування про Єрусалим, про ротонду Труни

Господньої: Сен Рикье в Центулі, палацева капела в Аахені, міланська капела Са-Сатиро. У їхній внутрішній прикрасі використовувалися мозаїка і фреска, у яких проявилися основні риси середньовічного живопису: відрив від реальності - це антична традиція, символіка, умовність цього зображення, містичність образів за допомогою таких формальних елементів, як збільшення зображень, молитовні пози, жести, прийом різномасштабності в зображенні фігур відповідно

до духовної ієрархії. Відроджується мистецтво мозаїки, у тому числі й в іконографії; приклад - мозаїки Санта Прасседе, Санта Чечилиа і Марко.[3,144-147] Можна назвати ще багато прикладів культурного взаємовпливу Рима, міста папи й інших політичних центрів імперії: візантійська базиліку було використано як модель при будівництві абатства у Фульді; ті ж мотиви можна знайти в

Біблії Сан Паоло. Ми можемо трохи компенсувати втрату мальовничих циклів абатства Мотекассино, освяченого в 1071 році вивченням настінного живопису Сант-анджело-ин-формис, що, можливо, містить натяк на втрачене. Цей цикл фресок був виконаний за замовленням абатства Дезидерия. *Тяжелов В.Н. Малая история искусств //

Искусство средних веков в Западной и Центральной Европе. – М 1981. – С. 58. Крім знаменитого Богоявління в абсиді з зображеннями, що виділяються, Христа і трьох архангелів, стіни центрального нефа покриті фресками з докладною розповіддю про земне життя Христа. Фігури пророків поєднують ці розписи зі старозавітними сюжетами фресок бічних нефів. Ці цикли дуже важливі з погляду заявленої в них програми, що виявляється як у поверненні до теми раннього

християнства, так і в натяках на два основні романські базиліки. Підтвердження - одне з перших відомих нам зображень Страшного суду на внутрішній стіні західного фасаду. Це прагнення до універсального охоплення людської історії, властиве християнству. Ті ж художні принципи ми знаходимо в

Центральній і Південній Італії, як у сувоях Exultet, так і на частково збережених мозаїках собору в Салерно. Але самий характерний приклад - абатство Сан Винченцо-Аль-Вольтурно в Молизі, з його фресками. Але по збережених вражаючих прикладах (розпис крипт Сен-Жермен-д'оксерр і Святого Максимина в Трирі, фрески церкви

Святого Іоанна в Мюйстайрі і Святого Бенедикта в Маллесі). Ці фрески виконані в м'яких і світлих тонах. У той же час розпису церкви Святого Прокла в Натурно більш зв'язані з лангобардськими і ірландськими традиціями з їх типовим для варварського мистецтва прагненням. Осередком художнього життя стали монастирі, з будівництвом яких одержало поширення мистецтво книжкової

мініатюри, що прикрашалися ізоморфними заставками зі стилізованих фігурок тварин. Аахен, одна з головних резиденцій імператорського двору, був у часи Карла Великого центром виготовлення розкішних рукописів. Тут на рубежі VІІІ й ІX сторіч процвітають дві майстерні. Одна з них славиться виготовленням багато декорованих книг, з великою кількістю орнаменту, з рясним

застосуванням пурпуру і золота, з наслідуванням мозаїкам і інкрустаціям з кольорових каменів. У добутках іншої майстерні позначається особливо сильний вплив поздньоантичного мистецтва. Одягнені в білі тоги євангелісти зображуються в спокійних позах на тлі пейзажу, у якому передається повітря і глибина простору. Євангелія пишно орнаментувалися в основному геометричними орнаментами. У рамках цього процесу в перші десятиліття

VІІІ століття з'являються Євангеліє Коронації і Євангеліє Эббона, ці добутки вийшли з рук майстрів знаменитої Реймской школи. Вони відрізняються з'єднанням більш традиційної класичної манери живопису з доповняющими її сильними колірними контрастами. У монастирських скрипторіях і бібліотеках листувалися, ілюструвалися і зберігалися християнські й античні тексти релігійного

і світського змісту. Книги чудово прикрашалися, мініатюри, виконувалися в техніку гуаші з застосуванням золота. З книжкових пам'ятників того часу найбільш відоме "Євангеліє Карла Великого " (до 800 р.), "Аахенське Євангеліє" (поч. ІX в.), "Утрехтська Псалтир" (близько 820 р.), у якій пером і чорнилом у чіткій графічній манері виконані

ілюстрації на біблійні теми, зі ста шістдесятьма п'ятьма малюнками, виконаними коричневим чорнилом. Тут сцени полювання, битв, бенкетів, мирної праці селян, горбкуваті пейзажі, всілякі архітектурні мотиви. В Утрехтській Псалтирі, першої зі збережених на заході ілюстрованих псалтирів, ще більш ясно видно, що " динаміка варварського орнаменту не зникла безвісти при переході до оповідального зображення ".* Особливого розквіту досягає монастирське будівництво,

складаються архітектурні ансамблі монастирів. Але пам'ятників збереглося дуже небагато . *Веймарн Б.В. Всеобщая история искусств:Т.1. – М 1960. – С. 223 2. Розквіт освіти У культурі - імперська політика. Культурним центром стає Аахен. Утворення палацевої академії - вивчення латині і давньогрецької, збирання античних джерел. Численні глосарії

є прекрасним джерелом для з'ясування особливостей західноєвропейської науки і школи раннього середньовіччя, кожен манускрипт, що містить глоси на шкільний текст, фіксує діяльність окремого центра у визначений час. Звернемося до каролінгських глосів, зробленим до півночі від Альп в ІX-X століттях . Тематика каролінгських глосаріїв різноманітна: малися пояснення до всім значимим для того часу текстам - до Біблії, до робіт батьків церкви, до підручників граматики (від

Доната до Присциана) і логіки, збори глос до грецьких слів до творів Вергілія, Марціана Капели, Боеция, до природно-наукових трактатів Лиха Високоповажного. У результаті реформи писемності, проведеної Карлом Великим, добутку античних авторів були переписані новим єдиним шрифтом, що прийшов на зміну національним шрифтам, чим

і порозумівається його велике значення для історії збереження латинської літератури. Нерідко традиції мистецтва листа різних країн переносилися в далекі краї, де „ різні впливи перепліталися так, що їх неможливо було відокремити друг від друга Це змішання, цілком ймовірно, створило ґрунт для появи загальновизнаного, уніфікованого листа ”* Такий лист, відомий за назвою каролінгського мінускула (по

імені династії Каролінгів) до кінця VІІІ століття порівняно швидко поширилося не тільки у всій державі франків, але і за його рубежами. Ґрунт для цього підготували *Утевская П. Слов драгоценные клады. – М 1985. – С. 50 попередні йому найбільш значні види листа. Немає потреби аналізувати каролінгські мінускули, тому що вони містять майже усе, що нам відомо під ім'ям малих літер у нинішній час. У найбільш зробленій художній формі каролінгський мінускул представлений

в ІX сторіччі. Лист того часу був особливий і форми окремих букв, здебільшого не з'єднаних із сусідніми, відрізнялися чистотою стилю. Таким чином, у каролінгському мінускульному листі завершилося створення малих літер, і робилися спроби створити відповідні їм прописні знаки. [10,47-51] Поряд з цим в основній масі з монастирських стін виходили скромно оформлені книги. Призначалися вони для продажу. Для одержання великої кількості книг досвідчений читець уголос

вимовляв текст, а 30-40 переписувачів одночасно його копіювали. Старі рукописні книги того періоду, написані каролінгським мінускулом, містять у собі усі відомі варіанти листа. Каролінгська книга характеризується розвитком оповідальних ілюстрацій, у яких поряд з використанням традицій мистецтва пізньої античності спостерігається посилення динаміки і експресії. [2,36-38] Численні каролінгські кодекси пишуть золотом

і сріблом на пурпурному пергамені, прикрашають мініатюрами й ініціалами. Фарби і техніка їхнього закріплення досягли в цей час незвичайно високого рівня. Вони пережили століття і дотепер уражають нас своєю досконалістю і красою. У таких книгах для виділення окремих рядків застосовувався капітальне й унициальное лист. Малюнок каролінгського мінускула світлий, ясний, його писали спеціально заточеним пташиним пером, що

дозволяло робити різноманітний натиск у листі. Він дійшов до наших днів майже без змін у виді класичної антикви. Мінускул зробив рядок більш економічним, у ній містилася більша кількість букв, вона став найбільш красивих і зробленим із усіх видів латинського листа. Рамки навчання значно розширилися при Карлі Великому, котрий з величезною запопадливістю опікував школу і науку. У центрі знаходилося вивчення Вульгати - Біблії в латинському перекладі.

Карл велів переписувати древні і християнські латинські тексти, завдяки чому збереглися багато рукописів. Важливою частиною діяльності Карла Великого була турбота про освіту. При монастирях ґрунтувалися школи, а при імператорському дворі була організована Академія, куди Карл запрошував самих освічених людей із усієї Європи. Культура каролінгського двору відрізнялася від культури варварських королів, таких,

як Теодорих або Сисебут. Королівська академія була чимось начебто світського звеселяння, якому віддавався кружок близьких до государя осіб , що іменували його забави заради те Давидом, те Гомером. Імператор, що навчився читати, але не писати, що було уже великим досягненням для мирянина, як дитя забавлявся зробленими для нього великими буквами, що він по ночах угадував навпомацки під подушкою. У цей час відбувається розквіт культури, мистецтва, поваги до знання.

Прийнята Карлом Великим програма навчання була усього лише програмою колишніх церковних шкіл, відповідно до якої "у кожнім єпископстві й у кожнім монастирі учили псалмам, листові, співові, рахункові, граматиці і cпіклувалися про перепису книг".* Воно повинно було забезпечити елементарною культурою вищих службовців. Каролінгське законодавство передбачало відкриття шкіл у всіх

єпископствах і всіх монастирях. *История мирового искусства / Ред. Сабашникова Е. – М 1998. – С. 144 Монастирські і церковні школи являли собою найперші навчальні заклади середньовіччя. Нижчі церковні школи готували в основному парафіяльних священиків. Платне навчання велося латинською мовою. Школу відвідували діти феодалів, багатих городян, заможних

селян. Навчання починалося з зубріння молитв і псалмів (релігійних песнопінь). Потім учнів знайомили з латинським алфавітом і учили читати ті ж молитви по книжці. Часто така книга була єдиної в школі (рукописні книги були дуже дороги, а друкарство було винайдено набагато пізніше). Біля трьох років було потрібно для навчання письля навчання пись і листа училися зображувати числа за допомогою пальців, заучували таблицю множення, тренувалися в церковному

співі і, звичайно ж, знайомилися з основами католицького віровчення. При єпископських кафедрах виникали більш великі школи, що давали краще утворення. У таких школах, відповідно до сталої римської традиції, вивчали так називані "сім вільних мистецтв" (граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику). Алкуін виконав роль передатної ланки у впровадженні цієї програми.

Система вільних мистецтв включала два рівні. Початковий складався з граматики, риторики і діалектики, а вищий містив у собі всі інші. Навчання в такій школі нерідко розтягувалося на 12-13 років. Аж до XІІІ століття школи були: монастирськими (при абатствах), єпископальними (при кафедральних соборах), і придворними ("палациум"). Школи при монастирях і абатствах були в період варварських навал чимось начебто притулків

і сховищ пам'ятників класичної культури, місць виготовлення списків; єпископальні школи були місцем переважно початкового навчання. Однак н6аибольшее пожвавлення в культурне життя вносило придворне життя. Директором однієї з таких шкіл був Алкуін Йоркський (730-804), радник короля Карла Великого з питань культури й утворення . Було організовано триступінчасте навчання:

1)читання, лист, елементарні поняття простонародної латині, загальне представлення про Біблії і литургичних текстах; 2) вивчення семи вільних мистецтв (спочатку тріо граматики, риторики і діалектики, потім квартет арифметики, геометрії, астрономії, музики); 3) поглиблене вивчання священного писання. Розділ III Вчена поезія 1. Алкуін До задачи вчених-поетів відноситься прославлення

імператора і його починань, а також пряме сприяння цим починанням. Прагнучи створити централізовану феодальну державу, керовану за допомогою імперських чиновників, Карл Великий був украй зацікавлений в організації ряду шкіл для підготовки необхідних кадрів грамотного чиновництва і духівництва, відданих монархові. Придворні вчені приймали саму діяльну участь у цих заходах.

Ведучу роль у придворному ученому суспільстві , по античному прикладу названому Академією, грав англосакс Алкуін, один з найбільш освічених людей того часу. Прагнення наблизитися до античності було характерно і для вченої літератури каролінгського періоду. Начитаність у древніх авторах шанувалася академіками, як одним з найважливіших ознак освіченості. Поети приймають античні прізвиська:

Алкуін називає себе Горацієм. Його діяльність, так само як і його твори, відрізняє увага не стільки до теоретичної сторони викладання, скільки до його практичного втілення. Алкуін (близько 730-804) - англосакс знатного роду. Освіту одержав у Йоркській єпископській школі. З 778р діакон і вчитель. Під час подорожі в Рим у 781р. Зустрівся у

Пармі з Карлом Великим, котрий залучив його до свого двору. З 793р. Алкуін стає керівником придворної школи в Аахені і главою Академії. З 796р. він - абат монастиря святого Мартіна в Турі. Активна діяльність Алкуіна багато в чому сприяла тому, що двір Карла став головним культурним центром Франкської імперії.

Засновуючи освітні установи, Алкуін розвив енергійну діяльність і як педагога. З-під його пера вийшли добутки найрізноманітнішого змісту: богословські трактати, посібники з філософії, математиці, астрономії, риториці і граматиці, велика переписка на особисті і наукові теми, житія святих, поема про Йоркську церкву, численні вірші. Використовуючи окремі елементи античної освіченості (так, свою поему про князів

і єпископів Йоркських Алкуін пише за зразком творів Вергілія), Алкуін, подібно іншим діячам каролінгського Відродження, не виходить за межі релігійного середньовічного світогляду. Язичеська антична культура була для ученого клірика лише засобом тлумачення і поглиблення християнської догматики. Набагато менш скована догматичними канонами лірична поезія

Алкуина: АЛКУИН — КОРОЛЮ. Пусть прочитает меня, кто мысль хочет древних постигнуть, Тот, кто меня поймет, грубость отбросит навек. Я не хочу, чтобы был мой читатель лживым и чванным: Преданной, скромной души я возлюбил глубину. Пусть же любитель наук но брезгует этим богатством, Кое привозит ему с родины дальней пловец.* Його поезії властивий справжній ліризм. Особливо примітні в цьому відношенні вірши, присвячені дружнім почуттям, що заміняли в той час любовну

лірику. Про розвите почуття природи свідчать природо-описуючи вірши. Можливо, що до фольклорних мотивів відноситься "Сперечання Весни з Зимою" Алкуіна:" Геній Весни підійшов, оперезаний гірляндою квіткової , Зла з'явилася Зима з мерзлою щетиною, що стирчить ".* Це насамперед поезія придворна.

У ній вихваляють царюючий будинок, придворних і церкву. Також цей добуток релігійного характеру. При усіх своїх "класичних" тенденціях учений-поет був обмежений вузьким колом середньовічного світогляду. 2.Эйнхард та його праця «Життя Карла Великого» Видними письменником, який знаходився при імператорському дворі був також франк Эйнхард - автор "

Життя Карла Великого ". Він писав свої добутки латинською мовою, яка була державною мовою. *Пуришев Б.И. Зарубежная литература средних веков. – М 1974. – С. 12 Це перевага латинської мови мало двоякий сенс. Оскільки велика імперія Карла Великого включала численні племена, що говорили на своїх мовах, латинський здобував велике значення як засіб культурного і політичного об'єднання всіх земель.

Глибоко далекий йому також почуттєвий елемент, настільки характерний для мистецтва класичної стародавності. Служитель муз був невіддільний від служителя церкви. Эйнхард займався будівництвом церкви в Сен-Вандриль, яка стала згодом одним з важливих центрів християнської вченості і видання книг. Але заняття Эйнхарда не були зв'язані тільки з будівництвом і архітектурою. Він був аматором і збирачем класичних латинських текстів.

Усього від Эйнхарда збереглося три роботи: „Життя Карла Великого”, „Про перенесення мощів і чудесах наших святих Марцеллина і Петра”, „Книжка про шанування Хреста”. У своєму добутку "Життя Карла Великого" Эйнхард не називає власного імені. Про його авторство вірогідно відомо на підставі

Прологу Валафрида Страба, прикладеного до цієї роботи вже після смерті Эйнхарда: " Известно, что изложенные [ниже] жизнь и деяния славнейшего императора Карла описал Эйнхард, самый чтимый из всех приближенных двора того времени "*. Причинами, що спонукали Эйнхарда написати історію Карла, відповідно до його власних слів, були не тільки особисте знання подробиць життя

імператора, але і борг подяки, стосовно свого пана: "Я принял решение описать жизнь, обычные поступки [conversatіonem] и отчасти некоторые чудсные деяния хазяина і воспитателя моего ".* Одна з його цілей - написати панегірик імператорові. Він постійно переконує читача в тім, що Карл - самий могутній, розсудливий, стійкий, *Росспен

В.К. Историки Каролингской Эпохи. – М 1999 С. 228. щасливий, рішучий і сильний духом із усіх правителів на землі. 3. Творчість Павла Діакона та Теодульфа Імперія Карла Великого претендувала на те, щоб виступати в ролі прямої спадкоємиці загиблої Римської імперії. Карл носив титул "імператора римлян" і прагнув створити централізовану державу по римському зразку.

У цьому плані латинська мова як офіційна мова культури і держави набувала особливого сенсу: віна повинна була знаменувати історичне споріднення обох імперій. Вивчення античної поезії підказує каролінгським поетам різні літературні форми. Але, звичайно, подібно тому як імперія Карла Великого була досить далека від літератури античної.

У старі класичні форми каролінгські поети вливали новий середньовічний зміст. Іноді вчені поети виступали в ролі викривачів і сатириків, нападаючи на дурних правителів або на пороки католицького кліру. Часом у деяких добутках ученої поезії навіть чуються відзвуки народної словесності. А баєчка Теодульфа "Про загубленого коня" досить нагадує яке-небудь народне фабліо про рятівну хитрість. Але звертання до фольклору аж ніяк не визначає основного характеру каролінгської поезії.

Теодульф - вестгот з Іспанії. Освіту одержав на батьківщині. Був поетом, богословом, моралістом, князем церкви (архієпископом Орлеанським), заступником мистецтв. На нього покладалися відповідальні адміністративні і дипломатичні доручення. Написав великий викривальний вірш "Проти суддів" - досить важливий пам'ятник для вивчення епохи, а також ряд послань

і інших віршів наукового, богословського і морального змісту , іноді з ухилом до сатири, кілька жартівливих віршів, панегіричні послання, епітафії й епіграфи. Також особиста участь у каролінгському відродженні приймав Павло Діакон. Павло Діакон - лангобард знатного роду (роки народження і смерті невідомі). Служив при дворі лангобардського короля

Дезидерия. Після завоювання Ломбардії Карлом Великим Павло попадає в 782р. до двору Карла, де зустрічає досить привітний прийом . Надалі повертається в Італію. Головна праця Павла - "Історія лангобардів" - саме коштовне джерело по історії лангобардів і їхньому фольклорові. У "

Історії лангобардів" широко використана й усна традиція - історичні народні сказання, родові перекази, героїчні пісні. Загальний характер цієї праці історико-белетристичний. Історичне оповідання перебивається різнорідними відступами: описами Італії, пам'ятників мистецтва й архітектури, романтичними розповідями, фантастичною етимологією географічних

назв, іноді розповідями про чудеса і казки. Мова твору ясна і чиста, близька до класичної. Значний інтерес представляють також поетичні утвори Павла. [6,10-15] Висновки Без сумніву, каролінгське відродження - це змішання римської і варварської культур, відродження античної традиції у всіх сферах діяльності Франкської монархії того періоду. У кожному добутку архітектури

і живопису присутні класичні риси, що переплітаються з древніми і язичеськими. У шедеврах мініатюри знову з'явився реалізм, смак до конкретних деталей, воля лінії і яскравість кольору. Прагнення Карла Великого створити, так названий "другий Рим", фактично ні до чого не призвело. Однак, мистецтво каролінгського відродження відродило такі ознаки, як стверджуючий характер, енергійний оптимізм, цільний погляд на світ , балансування на грані

реального й уявлюваного. Твори каролінгських письменників склали після Раннього Середньовіччя новий шар знань, виявшихся у розпорядженні освічених людей наступних століть. Важливою частиною діяльності Карла Великого була турбота про освіту. При соборах і монастирях створювалися бібліотеки і скрипторії, був вироблений новий більш простий і витончений стиль листа, "каролінгський мінускул".

При монастирях ґрунтувалися школи, а при імператорському дворі була організована Академія, куди Карл запрошував самих освічених людей із усієї Європи. У цей час відбувається розквіт культури, мистецтва, поваги до знання. Каролінгське відродження було невдалою спробою рушити вперед, яка завершилася зупинкою. Воно показало, що крім руйнівних та варварських традицій у культурі, які складається, набирають силу

і творчі , це була перша спроба зібрати воєдино те коштовне , що було в той час, яке показало, що почався процес тривалого і глибинного відродження культури, який набирав силу протягом X-XІ століть. Бібліографія 1. Веймарн Б.В. Всеобщая история искусств: Т.1. – М 1960. – С. 734. 2. История искусств Западнях стран // Средневековое возрождение / Ред. Нессельштраце Ц.Г. –

М 1982. – С. 382. 3. История мирового искусства / Ред. Сабашникова Е. – М 1998. – С. 718. 4. Памятники мирового искусства. Энциклопедия: В 7 т. – Т. 7. – М 1982. – С.810. 5. Петрухинцев Н.Н. Лекции по истории мировой культуры. – М 2001. – С. 400. 6. Пуришев Б.И. Зарубежная литература средних веков. –

М 1974. – С. 399. 7. Росспен В.К. Историки Каролингской Эпохи. – М 1999 С. 7-34 И С. 320. 8. Степанов А.С. Очерк истории мировой культуры. – М 2000. – С.367. 9. Тяжелов В.Н. Малая история искусств // Искусство средних веков в Западной и Центральной Европе. – М 1981. – С. 366. 10.

Утевская П. Слов драгоценные клады. – М 1985. – С. 287.