План

Вступ

1. Поява християнства на Русі

2. Літописна легенда про "іспит віри"

3. Прийняття християнства Володимиром

4. Охрещення киян і новгородців

5. Повість минулих літ. Хрещення Русі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

християнство володимир історичний релігія

Як зазначають дослідники, впровадження християнства в Київській Русі-Україні не становило одномоментного акту. Це був тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. Прийняття християнства як офіційної релігії наприкінці 1 тис. принесло Київській Русі неабиякі зовнішньополітичні здобутки. Вона прилучалася до кола цивілізованих держав, позбавлялася статусу "варварської" країни. Такі чинники, як універсалізм християнства, освячення ним централізованої монархічної влади, здатні були сприяти подоланню міжплемінних чвар серед східних слов'ян-русичів, консолідації давньоруської народності, зміцненню централізованої ранньофеодальної держави з центром у Києві. Мабуть, тому необхідність християнізації усвідомила передовсім києворуська правляча еліта — представники князівської влади. Саме політичні розрахунки переважали на перших етапах долучення Русі до християнства: то було прагнення прийняти не стільки нову віру, скільки нову, ефективнішу політичну ідеологію та забезпечити Русі рівноправне становище в колі християнських держав. Особливо важливими були відносини з могутнім сусідом — Візантійською імперією.

Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається "Аскольдове хрещення": у 867 р. Аскольд, перший з київських князів-християн, прийняв нову віру. В 9)5 р. відбулося хрещення київської княгині Ольги, також із зовнішньополітичних розрахунків на зміцнення династійних контактів з Візантією. Тоді ж з'явилися перші християнські храми в Києві. Нарешті, з 988 р., за князя Володимира, почався найпотужніший етап державної християнізації ("хрещення") Русі. Щоправда, спочатку Володимир спробував провести державну релігійну реформу на традиційних язичницьких засадах, створивши язичницький пантеон на базі державного культу бога Перуна, покровителя князівської влади. Однак ця реформа виявилася невдалою та політично неефективною, і Володимир звернувся до досвіду впровадження монотеїстичних релігій у сусідніх державах. Відомою є легенда про "вибір віри" Володимиром — вибір між ісламом, іудаїзмом та християнством. Очевидно, що саме досвід Візантії — культурно розвинутої централізованої країни з могутньою імператорською владою — тоді став головним аргументом цього вибору. Проте офіційну християнізацію своєї країни князь Володимир здійснив не під опікою Константинополя, а самостійно, керуючись ідеєю створення незалежної самочинної церкви. Він не прийняв християнство безпосередньо від Візантії. Володимир захопив кримське місто Корсунь (Херсонес), одружився там з візантійською царівною Анною, охрестився і провів перші хрещення в Київській землі за допомогою корсунського духовенства, опозиційно налаштованого щодо Константинополя. Так Русь уникнула васального підпорядкування візантійським імператорам та константинопольським патріархам. Києворуська держава змогла надалі претендувати на рівноправне місце серед християнських держав та на утворення самостійної церкви. [2]

1.
Поява християнства на Русі

Християнство вже знали на Русі. Перше знайомство з ним відбулося, мабуть, близько середини IX ст. Так, в окружному посланні константинопольського патріарха Фотія від 866 року говориться, що руси напали на Константинополь, завдавши столиці відчутного удару, і після цього вирішили охреститись. Ймовірно, що охрестилася якась частина руських воїнів. Про це ж охрещення русів згадує і Константин Багрянородний. "І народ Русів,— пише він,— войовничий та безбожний, імператор Василій щедрими подарунками золота, срібла та шовкового одягу схилив до переговорів і умовив їх охреститися".

Християнство поширилося серед князівського оточення. При укладенні договору Ігорем з Візантією у 945 році руські посли-язичники присягалися ім'ям Перуна, а руські посли-християни — ім'ям "бога-вседержителя" і перед "чесним хрестом". В літопису з цього приводу сказано, що коли порушать присягу християни, "то приимут месть от бога-вседержителя", а коли язичники — "да не ймуть помощи... от Перуна".

Язичник Ігор і руси-язичники ходили для присяги на пагорб до ідола Перуна, а руси-християни — до церкви святого Іллі, яка вже була тоді в Києві. Цікаво відмітити, що ця перша в Києві церква була присвячена святому Іллі, на якого перейшли риси Перуна, язичеського бога-грому і блискавки. Святий Ілля, за народними легендами навіть недалекого від нас минулого, під час грози носився по небу у своїй вогненній колісниці, що гуркотіла на небесних вибоїнах, та з лука нищив стрілами-блискавками нечисту силу.

Існує також думка, що першими прийняли християнство київські князі Аскольд і Дір. Але, за безсумнівний даними, першою християнкою серед київської князівської династії була Ольга. Після княгині Ольги нова релігія набула поширення серед панівної верхівки Київської Русі. Точно відомо, що серед оточення Святослава, сина і наступника Ольги, були й християни. Однак сам Святослав, незважаючи на умовляння матері, а також інших прихильників християнства, не зрікся язичества. Літописець переказує: хоч Святослав і відмовлявся прийняти християнство, посилаючись на те, що з нього будуть глузувати дружинники, але "хто хотів хреститися, не забороняв, а тільки насміхався з того". Важко припустити, щоб християн не було серед купецтва, яке вело жваву торгівлю з Візантією та іншими християнськими країнами. Отже, приступаючи до християнізації Русі, Володимир міг спиратися на підтримку певних груп населення Київської Русі — на частину феодалів і купецтва. [1]

2. Літописна легенда про "іспит віри"

Автор "Повісті временних літ" так зображає ситуацію, яка склалася серед правлячих кіл Київської Русі напередодні прийняття християнства. До князя Володимира в 986 році стали прибувати з різних країн місіонери. Першими прибули булгари-мусульмани з Волзько-Камської Булгарії, вони сказали: "Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а закону не знаєш. Повіруй у наш закон і поклонись Магомету". Володимир спитав: "Яка ж ваша віра?" Мусульмани відповіли: "Віруємо богу, а Магомет нас учить: робити обрізання, не їсти свинини, не пити вина, зате після смерті, каже, можна творити блуд з жінками. Дасть Магомет кожному по сімдесят вродливих жінок і вибере одну найвродливішу, і покладе на неї вроду всіх, та й буде йому жоною. "Тут же,— каже Магомет,— може блуд творити кожен..." Володимир, зазначає літописець, "слухав їх, бо й сам любив жінок і всяку розпусту". Однак заборона їсти свинину, а ще більше заборона пити вино відвернули його від ісламу. Він нібито сказав: "Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути".

Після мусульман прийшли німці-католики й заявили: "Ми прийшли від папи римського. Говорить тобі папа так: наша віра — світло; ми поклоняємося богу, який сотворив небо і землю, зорі і місяць, і всяке дихання живе; а ваші боги — просто дерево".

Не припало це до серця Володимирові. "Ідіть, звідки прийшли,— мовив він.— Бо й батьки наші не прийняли цього". Літописець, треба думати, від імені Володимира хотів підкреслити, що ще княгиня Ольга відмовилася від пропозиції прийняти християнство з Риму, тому й Володимир не бажав цього робити.

Пізніше перед Володимиром постали хозари іудейської віри, поширеної у них серед верхівки пануючого класу. Посланці звернулися до Володимира з такими словами: "Ми чули, що приходили булгари і німці, кожен навчаючи тебе своєї віри. Німці вірують у того, кого ми розп'яли, а ми віруємо в єдиного бога Авраама, Ісаака і Іакова".

Вислухавши хозар-іудаїстів, Володимир спитав, де батьківщина їхньої віри, натякаючи на те, чому вони живуть на Волзі, а не в "обітованній землі", в Палестині. Іудаїсти дали таке пояснення: "Розгнівався бог на батьків наших і розсіяв нас по всіх країнах за наші гріхи, а землю нашу віддав християнам". Насупився Володимир та й каже: "Як же ви інших вчите, коли самі відкинуті богом і розсіяні? Якби любив вас бог і закон ваш, то не були б ви розсіяні по чужих землях. Чи ви і нам того хочете?" Присоромлені хозари пішли геть.

Останнім прийшов красномовний грек-філософ. Він одразу став паплюжити релігії своїх конкурентів і всіляко вихваляти християнство візантійського обряду. Не задовольнившись цим, грек розповів Володимиреві історію Старого і Нового завітів від створення світу до вознесіння Христа. Наприкінці філософ додав: "Ісус воскрес і сказав учням своїм, що повернеться з неба на землю і буде судити живих і мертвих, кожному воздасть по заслугах його: праведникам — царство небесне, рай і радість без кінця, безсмертя, а грішникам — муки в пеклі і кипіння в смолі".

Закінчивши, він, так би мовити, для наочності показав Володимирові картину страшного суду з праведниками, які радісно йшли до раю,— на правому боці і грішниками, засудженими на пекельні муки,— на лівому. Володимир, зітхнувши тяжко, сказав: "Добре тим, хто справа — в раю, горе тим, хто зліва — в пеклі". Грек порадив князеві: "Якщо хочеш з праведниками стати справа, хрестись". Київський князь щедро нагородив православного грека, але прийняти християнство негайно відмовився, пояснивши це тим, що хоче краще познайомитися з іншими вірами. [1]

3. Прийняття християнства Володимиром

Повернемось знову до часів князя Володимира. Невдовзі після зустрічі з місіонерами Володимир скликає нараду бояр і старців градських, де й було вирішено відправити послів до болгар-мусульман, німців-католиків і до Візантії, щоб ще раз пересвідчитися, "хто як служить богові". Повернувшись, посли подали звіт. Відзив про болгар-мусульман був дуже негативний; не сподобалося послам і у німців: "прийшли ми до німців і бачили в їх храмах різні служби, але краси в них ніякої не знайшли". Тут треба прийняти до уваги, що католицька церква, особливо в німецьких землях, була бідною порівняно з візантійською, яка захопила величезні земельні володіння і нагромадила значні багатства, котрі лише частково зменшилися під час іконоборства. Крім того, вона була в тісному зв'язку з державною, імператорською владою. Все це позначилося на пишному й розкішному її культі. Останнє так вразило київських послів, що вони заявили Володимиру: "...служба їх краща, ніж в інших країнах". З цим відзивом послів, ймовірно підтриманим подарунками, що було у звичаї при імператорському дворі, погодились і бояри, підкріпивши його такою заявою: "Якщо б закон грецький був негарний, то не прийняла б його твоя бабуся Ольга, а вона ж була наймудріша між людьми".

На рішення Володимира вибрати з двох варіантів християнства — східний чи західний, саме перший, мали вплив цілий ряд обставин. Як уже говорилося, Володимир у своїй політиці початкової централізації східнослов'янських земель зіткнувся з Польщею, що претендувала на Червону Русь та інші східнослов'янські землі. Причому Польща, котра прийняла в 966 р. католицизм за князя Мешка І, в боротьбі з експансією німецьких феодалів прагнула спиратися на папу римського. Так, у 991 р. Мешко І переніс свою столицю з Познані, що перебувала у васальній залежності від німецького короля, до Гнєзно, котре формально залежало від римського папи.

Болеслав Хоробрий, який зайняв після нього польський престол, розірвав залежність від німецького короля і став його головним суперником у підкоренні полабських і прибалтійських слов'ян.

Володимир, отже, не міг розраховувати ні на допомогу папи римського, що був пов'язаний з Польщею, ні на союз з німецькими феодалами, які проводили політику покатоличення полабських слов'ян. До того ж у 983 р. почалося велике повстання західних слов'ян проти німецьких християнізаторів. Сучасник цих подій німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький такими словами описав жах, який викликало це повстання у німецьких феодалів: "Вони наздоганяли наших усюди як звіра, що тікає від мисливця; адже наступна відплата за наші злочини викликала у нас страх і розгубленість, а у них силу і відвагу".

Розуміючи, що із запровадженням католицтва на Русі буде посилено тиск як німецьких, так і польських феодалів, Володимир не хотів піти на цей крок, хоч і не розривав дипломатичних зв'язків з римською курією. Про останнє говорить те, що за 12 років, з 988 до 1000 p., між Римом і Руссю відбувся обмін п'ятьма посольствами з кожної сторони.

Що ж до Візантії, то вона й не гадала про підкорення Русі. Середньовічний історик Ліутпранд, який побував у Константинополі в 960 p., дав таку характеристику візантійцям: "Вони могутні не власними силами, а найманими вояками з Амальфі та Венеції, а також руськими моряками". До того ж у цей час, перед візантійськими імператорами Василієм II (названим пізніше Болгаробойцем) і Константином стояло питання про придушення повстання в Болгарії, де цар Самуїл зміг протягом десяти років (з 977 до 986 pp.) звільнити від влади Візантії дунайську Болгарію і захопити більшу частину Македонії і Фессалії. Ця неприємна ситуація була ускладнена внутрішньою смутою, що виникла внаслідок повстання малоазіатських феодалів на чолі з Вардою Фокою, котрий проголосив себе в 987 р. імператором і оволодів значною частиною Малої Азії.

Таким чином, склалася напрочуд вигідна для планів Володимира воєнно-політична обстановка. Тепер він міг вимагати те, що було неможливим за часів Ольги, тобто необхідної для охрещення церковної організації, до того ж без принизливих для Русі зобов'язань.

Треба підкреслити, що за часів Володимира Візантія не бачила для себе особливої користі в поширенні християнства на Русі. Це підтверджується й тим, що відомості про "хрещення Русі" візантійські історики часто-густо замовчують. "Всупереч усім хитросплетінням візантійської дипломатії,— пише І. У. Будовніц,— Русь веде самостійну політику, переслідуючи свою власну мету і виступаючи часом вирішальною силою в складних міжнародних сплетіннях, відмовляючись служити сліпим знаряддям у руках імперії".

Володимир не забарився скористуватися з складного внутрішнього й зовнішнього становища Візантії. У 988 р. він іде з військом у Крим і облягає Корсунь.

Логічно буде погодитися з думкою польського історика А. Попре, що Володимир йшов на це не як ворог Візантії, а, навпаки, як її союзник: придушенням повстання місцевого населення проти візантійського панування він робив послугу імператорам, ставлячи їх тим самим у певну залежність від себе.

Отже, в 988 р. здобувши Корсунь, Володимир прийняв, за словами давньоруського літописця, тут хрещення, чим і поклав початок виконанню давно задуманого плану християнізації Русі. Природна річ, що для реалізації цього потрібне було духовенство. Тому Володимир виряджає в Константинополь посольство з проханням надіслати грецьких священиків і одночасно віддати за нього сестру імператорів Анну. Останнє було дуже важливим заходом з політичного боку, особливо, з огляду на те, як гордовито ставилися візантійські басилевси до шлюбів з варварами. Коли, до речі, германський імператор Оттон І спробував сватати грецьку царівну за свого сина, то мусив прийняти таку відповідь: нечувана зухвалість думати, що "багрянородна" може поріднитися з варваром. І Константин Багрянородний у свій час неоднозначно остерігав: "Якщо якийсь народ з цих невірних та зневажених північних мешканців попросить поріднитися з царем ромеїв і взяти шлюб з його донькою.., таке безглузде прохання слід відкинути".

Тепер уже не йшлося про відмову, хоча візантійський уряд, охороняючи свій престиж, усіляко зволікав з остаточною відповіддю давньоруському володареві. Давньоруський літописець пояснював таке зволікання побоюванням Анни, вкладаючи в її уста такі слова: "Іду, як у полон, краще б мені тут померти". Однак її брати, за словами літописця, умовили Анну пожертвувати собою заради інтересів імперії.

У 989 р. Володимир знову прийшов на допомогу Візантійській імперії: він вирядив варязько-руський загін, котрий розгромив військо Барди Фоки, чим врятував імператорів від втрати престолу. Після цього, як повідомляє арабський історик Ях'я Антіохійський: "І послав до нього (Володимира) імператор Василій... митрополитів і єпископів, і вони охрестили царя (Володимира) та всіх, хто мешкав на його землі. І відправив до нього сестру, і вона побудувала багато церков у країні русів".

Якщо зважити на цю звістку, то дату хрещення Володимира, яку давньоруський літописець визначив 988 роком, можна замінити 989 роком. Однак перевагу треба віддати словам давньоруського літописця, котрий уважніше від іноземців вивчав історію своєї батьківщини. Отже, можна прийняти з певним застереженням 988 рік як дату хрещення Володимира, а початок запровадження християнства на Русі віднести на 989— 990 роки.

Київська правляча верхівка, шукаючи підпори для зміцнення великокнязівської влади, знайшла у Візантії те, чого не було у Римі, де церква перетворилася в незалежну політичну силу. Саме у Візантії існувало верховенство світської влади, а церква, як організація духовенства та мирян, була лише знаряддям у руках світського правителя. [3]

4. Охрещення киян і новгородців

Повернувшись з Корсуня, Володимир став запроваджувати християнство по всій країні. Відразу ж були знищені ідоли, язичеські капища і требища у Києві: перші були скинуті, другі — спалені. Статую Перуна, прив'язавши до хвоста коня, тягли з пагорба, де він стояв, "крутим Боричевим узвозом до річки Почайни" і далі до Дніпра, а потім кинули у воду. Наруга над головним божеством старого пантеону мала означати тріумф християнства над застарілим язичеством. "Вчора ще був шанований людьми,— додає літописець,— а сьогодні зганьблений!"

Позаду цієї незвичайної процесії з плачем йшли люди, всі ті, пояснює літописець, "хто не був ще хрещений". Невдовзі після цього прибули грецькі священики й охрестили киян, за одними даними — у Дніпрі, за другими — у Почайні, притоці Дніпра. Охрещували киян великими групами. Люди, за велінням князя, входили у воду, хто по груди, а хто й по шию, тримаючи на руках дітей. Грецькі священики на березі читали молитви. Ритуал був, отже, якомога спрощений. Після охрещення Володимир звелів на місці, звідки скинуто Перуна, збудувати церкву на честь святого Василія, свого патрона — Володимира при охрещені назвали Василієм.

Народні маси не співчували християнству і неприхильно ставилися до розправи недавнього язичника Володимира з ідолами. Тому напередодні охрещення киян князь звелів оголосити: "Якщо не прийде хто завтра на річку — хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб,— буде мені ворогом". Цією погрозою князь хотів, очевидно, запобігти небезпечному для влади виступу язичників. Літописець, церковник і ідеолог панівного класу, щоб ослабити враження від явного насильства з боку князівської влади, заявляє, що кияни з радістю сходилися до місця охрещення. Але тут же додає, що вони говорили між собою: "Якби не було це добрим, то не прийняли б того князі та бояри". Немає сумніву, що князь вжив відповідних запобіжних заходів.

Припущення, що кияни добровільно хрестилися, відкидає і митрополит Іларіон, порівняно близький до подій сучасник Ярослава Мудрого, сина Володимира Святославича. Іларіон, відомий давньоруський діяч і письменник, писав: "Були й такі, що хрестилися не з любові до християнства, а через страх перед тим, хто звелів це робити". Такі, поза сумнівом, становили переважну більшість.

Охрестивши киян, Володимир почав запроваджувати нову віру по всій Київській Русі. За його велінням, говорить літописець, "і в інших містах почали ставити церкви і приводити людей на хрещення — з усіх містечок і сіл".

Треба сказати, що в інших містах Київської Русі запровадження християнства часто зустрічало рішучий опір. Так було, наприклад, у Новгороді. Сюди, оповідає Іоакимівський літопис, Володимир послав військо на чолі з Добринею та тисяцьким Путятою. Воно вирушило з Києва на Ростов, а звідти, поповнивши дружину полком ростовців, пішло на Новгород. З ним був і Іоаким Корсунянин, посланий у Новгород єпископом. Звістка про це стривожила новгородців. Було скликане віче, на якому вирішено не впускати до міста Добриню і не дати знищити ідолів. Новгородці озброїлися, поставили дві каменеметальні машини на березі Волхова і зруйнували міст. На чолі повсталих новгородців стояли жрець Богоміл, який, за словами Іоакима Корсунянияа, "сладкоречия ради наречен Соловей", і тисяцький Угоняй. Вони закликали народ твердо триматися старої віри: "Краще нам померти, ніж віддати наших богів на наругу".

Добриня спробував було умовити повсталих припинити опір. Однак ті відхиляли пропозиції скласти зброю. Тільки після того, як дружинники Добрині підпалили місто і новгородці кинулися гасити пожежу, опір було подолано. Представники міської верхівки прийшли до Добрині й здали місто. Переможці звеліли дерев'яних ідолів спалити, а кам'яних скинути у річку. Тих, каже літописець, хто не йшов добровільно, дружина вела силою. У пам'яті народній ця подія закріпилася у відомому вислові: "Путята хрестив мечем, а Добриня — вогнем". [1]

5. Повість минулих літ. Хрещення Русі

У рік 6495[987] скликав Володимир бояр своїх і старців городських і сказав їм: "Осе приходили до мене болгари, кажучи: "Прийми закон наш". Потім же прийшли німці, і тієї хвалили закон свій. Після сих приходили жиди. А після сих приходили й греки, гудячи всі закони, а свій хвалячи, і багато говорили вони, розказуючи од початку світу. Мудро ж говорять вони, розказують, що й другий світ [має] бути, і то, померши, встане знову, і не померти йому вовіки. Якщо ж хто в інший світ перейде, то на тім світі [йому] в огні горіти. Так що ви врадите? Що відповісте?"

І сказали бояри і старці: "Ти знаєш, княже, що своє ніхто не хулить, а хвалить. Якщо хочеш ти розізнати гаразд, то маєш у себе мужів. Пославши [їх], розізнай у кожного про їхню службу, і як [хто] служить богові".

І була до вподоби річ [ця] князеві і всім людям. Вибрали вони мужів добрих і тямущих, числом десять, і сказали їм: "Ідіте спершу в Болгари, розізнайте про віру їхню і службу".

Вони, отож, пішли, і, прийшовши, бачили бридкі діла їх і поклоніння в мечеті, і вернулися в землю свою. І сказав їм Володимир: "Ідіте ще в Німці і роздивіться також, а звідти ідіте в Греки".

Вони ж прийшли в Німці, і, роздивившись церкву і службу їхню, прийшли до Цесареграда, і прибули до цесаря [Василія].

Цесар же спитав [їх], задля чого вони прийшли, і вони розповіли йому все, що було. Це почувши, цесар і рад був, і честь велику склав їм у той день. А на другий день послав він [вість] до патріарха [Миколая], кажучи так: "Прийшли руси іспитувати віру нашу. Тож приготуй церкву і клір і сам облачись у святительські ризи. Хай бачать вони славу бога нашого". І, це почувши, патріарх повелів скликати клір увесь, і за звичаєм вчинив празникову службу, і кадила вони запалили, і співи, [й] хори влаштували.

І пішов з ними й цесар у церкву [святої Софії], і поставили їх на почесному місці, показуючи красу церковну, і співи, і службу архієрейську, і дияконів, що стояли попереду, [і] розказуючи їм про службу богові своєму. Вони ж, у зачудуванні бувши і здивувавшись, похвалили службу їхню. І, прикликавши їх, цесарі Василій і Костянтин сказали їм: "Ідіте в землю вашу". І відпустив їх [Василій] з дарами великими і з честю.

Вони ж прийшли в землю свою, і зізвав князь бояр своїх і старців, [і] мовив Володимир: "Осе прийшли послані нами мужі. Так послухаймо од них, що було". І сказав він їм: "Розкажіть перед дружиною".

Вони тоді розказали: "Ходили ми спершу в Болгари і дивилися, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде [кожен] і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас [туди], де ото вони служать богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої,— не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут [поганами] жити".

Бояри ж, відповідавши, сказали: "Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей". А Володимир, відповідавши, мовив: "То де ми хрещення приймемо?" І вони сказали: "Де тобі вгодно".

У рік 6496 [988], пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький. Та заперлися корсуняни в городі, і став Володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ними. Володимир обложив город, і знемагали люди в городі. І сказав Володимир городянам:

"Якщо ви не здастеся, - буду стояти хоч три роки".

Володимир тим часом спорядив воїв своїх і повелів насип сипати до городської стіни. І коли ці насипали, корсуняни, підкопавши стіну городську, викрадали сипану землю і носили до себе в город, висипаючи [її] посеред города. Вої тоді досипали більше, а Володимир стояв.

І от [один] муж, на ім'я Анастас, корсунянин, стрілив, написавши на стрілі: "За тобою, зі сходу, є колодязі, з яких іде вода по трубі. Перекопавши [їх], ви переймете воду". Володимир же, це по чувши [і] глянувши на небо, сказав: "Якщо збудеться се — охрещусь". І тут одразу звелів він перекопати труби, і перейняли вони воду, і люди знемагали від спраги і здалися.

І ввійшов Володимир у город, і дружина його. І послав Володимир [послів] до цесаря Василія і Костянтина, говорячи так:

"Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу [те], що й сьому вчинив".

І, це почувши, опечалились цесарі, [і] послали [йому] вість, так говорячи: "Не належить християнам заміж виходити за поган і оддавати за них. Якщо ж ти охрестишся, то візьмеш її, і дістанеш царство небесне, і з нами єдиновірцем будеш. Якщо ж сього не вчиниш — не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе".

І, це почувши, Володимир мовив посланим цесарями: "Скажіте обом цесарям так: "Я охрещусь, тому що раніше від сих днів іспитавя закон ваш, і він мені єсть до вподоби, і віра ваша, і служба. Бо мені розповіли послані нами мужі".

І, це почувши, обидва цесарі і раді були, і вмолили сестру свою, на ймення Анну, і послали до Володимира [послів], говорячи:

"Охрестись, тоді пошлемо сестру свою до тебе". І сказав Володимир:

"Нехай, прийшовши [із] сестрою вашою, охрестять мене".

І послухали [його] цесарі, і послали сестру свою, і деяких сановників, і пресвітерів. Вона ж не хотіла йти [в Русь], як у погани, і сказала їм: "Лучче б мені тут умерти". І сказали їй брати: "Коли наверне як-небудь бог Руську землю в покаяння, ти й Грецьку землю ізбавиш од лютої раті. Ти ж бачиш, скільки зла наробили руси грекам? Нині ж, якщо ти не підеш, те саме вони творитимуть нам". І ледве удвох присилували вони її, і вона, сівши в корабель [і] з плачем поцілувавши родичів своїх, рушила через море.

Коли прибула вона до Корсуня, то вийшли корсуняни з поклоном, і ввели її в город, і посадили її в палаті.

Охрестився ж він у церкві святої Софії. І єсть церква та в городі Корсуні, стоїть вона на [високому] місці посеред города, де ото чинять торг корсуняни; палата Володимирова стоїть окрай церкви і до сьогодні, а цесарицина палата — за олтарем...

Володимир же, взявши цесарицю [Анну], і Анастаса, і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва, ученика його, узяв також начиння церковне [й] ікони на благословення собі. Поставив він теж церкву святого Іоанна Предтечі в Корсуні на горі, що її насипали [корсуняни] посеред города, крадучи насип, і та ж церква стоїть і до сьогодні. Узяли ж вони, ідучи [в Русь], двох мідяних ідолів і чотирьох коней мідяних, які й нині стоять за святою Богородицею [Десятинною?]; про них, не знаючи, думають, що вони мармурові є. Корсунь же він оддав грекам як віно за цесарицю, а сам вернувся до Києва.

І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей — хай од-плату прийме від людей! "Великти єси, господи, дивні діла твої!" Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений!

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], сказавши: "Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його". І вони вчинили звелене. Коли пустили [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь.

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб,— то мені той противником буде". І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: "Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли". А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили.

І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається, а диявол тужив, говорячи: "Горе мені, бо проганяють мене звідси! Тут бо думав я житво мати, бо тут немає вчення апостольського, не знають [тут люди] бога. І радів я з служіння їх, тому що служили вони мені. І ось побіждає мене невіглас оцей, а не апостол і мученик, і вже не буду я царствувати у землях сих".

Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він бога сам і люди його, і глянувши на небо, сказав: "Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, господи, узнати тебе, істинного бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную. [А] мені поможи, господи, проти врага-диявола, щоб, надіючись на тебе і на твою силу, одолів я підступи його".

І, це сказавши, повелів він робити церкви і ставити [їх] на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви, і попів [настановляти], і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах...[4, 5]

Висновок

Отже, хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією судилося князю Володимиру. Прийшовши до влади Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплеменних богів — Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Однак вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цього додавалися зовнішньополітичні обставини, за яких Києво-руська держава знаходилася практично в оточенні християнських держав.Зазначимо, що на цей час християнство було офіційною релігією у Болгарії, Моравії, Сербії, Германії, прийняв хрещення польський князь Мешко, заснована у Чехії Празька епископія, кордони якої наблизилися безпосередньо до західних кордонів Русі. Раніше християнство утвердилося на сході — Вірменії, Грузії, Абхазії, пускало корені в Угорщині і в скандинавських країнах. Тому Володимир неодноразово звертається до ідеї хрещення Русі, однак не поспішає його прийняти ні з рук римської курії, ні з рук константинопольського патріархату. Відчуваючи могутність своєї держави, київський князь прагне здійснити цей відповідальний крок на вигідних для його країни умовах.Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичних умов у Візантійській імперії. Як відомо, у другій половині 80-х років X ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване головнокомандуючим Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Відчайдушне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. Після офіційного хрещення киян 988 р. християнство становиться державною релігією Київської Русі.

Список використаної літератури

1. Голобуцький П.В. Запровадження християнства на Русі – правда і вигадки. – К.: 1987. – 95 с.

2. Головащенко С.Історія Християнства. – К.: Либідь, 1999. – 335 с.

3. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. – К.: 1997. – 254 с.

4. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство. – К.: Кондор, 2004. – 646 с.

5. Літопис руський,— К., 1989. — С 60— 66.