Реферат на тему:

Лінгвоцид (мововбивство)

Прикметно, що чисельність росіян за останнє століття зросла втричі, зокрема й за рахунок асиміляції ( 1897 року було 55 мільонів, 1959 року - 114 мільонів, 1989 року - 145 мільонів ), тоді як українців залишилося майже стільки, скільки було. (....). За століття частка українського населення в країні ( Росії - СРСР ) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часів Переяславської угоди, коли українців було значно більше, ніж росіян.
В.Радчук

".... На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова - велика мова великого народу".
М.Горбачов

Як же так сталося, що до багатовікового катування української мови, бажання вбити її, Солженіцин залишився цинічно - байдужим, навіть більше - схильним видати культурно - духовний геноцид за короткочасний курйоз?
П.Кононенко

Лінгвоцид (мововбивство) - це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу - народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид - ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

2.Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації: без нього неможлива втрата народом історичної пам'яті, етнічного імунітету, національної самототожності, а без цього,своєю чергою, не може відбутись асиміляція — поглинання одного народу іншим. Ось чому поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів.

3.Лінгвоцид мав і має місце фактично в усіх поліетнічних утвореннях, багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного і поневолених народів. Форми лінгвоциду можуть бути жорстокими чи поміркованими, відвертими чи закамуфльованими, однак це не міняє ні суті, ні кінцевої мети лінгвоциду.

У стародавній Індії носії неарійських мов не мали надії вибратись із нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти іспит з ієрогліфічного письма, і хто не знав китайської мови, не мав у житті найменших шансів.

В окупованій іспанськими фашистами Каталонії один із перших заходів режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах і вузах, публікувати нею газети, журнали і книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими іменами, вживати рідні географічні назви, у тому числі слово Каталонія.

4.У науковому світі вважалось, що каталанська мова — найбільш значна із європейських мов,яка не є офіційною мовою незалежної держави.

Українську ж мову, носіїв якої більше, ніж носіїв усіх мов Іспанії (кастільської, галісійської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон'юнктурних міркувань до уваги не брали.

5.Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров'ю їхньої жертви — нашого народу. Торкнемось лише окремих сторін та епізодів цієї історії.

Лінгвоцид через заборону мови чужою державою.

— 1690 р. Собор російської православної Церкви осудив "кіевскія новыя книги" С.Полоцького,П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Л.Барановича, А.Радивиловського та інші, наклавши на них "проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо".

— 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно "для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти..., щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було".

— 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво - Могилянській академії.

— 1769 р. Заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського "Букваря".

— 1784 р. Переведення викладання у Києво - Могилянській академії на російську мову.

— 1786 р. Київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу "голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію". Те ж саме було заведено і в школах України.

— 1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.

— 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

— 1817 р. Постанова про викладання в школах Західної України лише польскою мовою.

— 1862 р. Закриття українських недільних шкіл — безоплатних, для навчання дорослих.

— 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может". Цього ж року заборонено ввіз і поширення в російській імперії львівської газети "Мета".

— 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише російською мовою.

— 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Очевидно, відали обрусителі, що творять, і боялись розголосу. Прийняття таємних указів "з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого — таємністю громадяни позбавлялися можливосте оскаржень" (С.Шелухин).

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету "Слово" — "для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей". (В.Міяковський).

Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М.Здзєховський закликав "порозумітися з україн-цями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам".

— 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. М.Костомаров у статті "Малорусское слово" ("Вестник Европы", 1881, № 1) писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою "скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви ... якесь вороже ставлення до духовенства". Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.

— 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

— 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.

— 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, "хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)".

Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим "вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки" (П.Стебницький).

— 1908 р. Указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо "може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці".

— 1914 р. Заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг,газет і журналів українською мовою, розгром товариства "Просвіта", гоніння на Українську Церкву.

Бобринський — губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і "великополяками", що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: "Східна Галичина і Лемківщина — давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки".

Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.

Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т.Шевченка — і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!

А річ у тому, що "Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом", як писала газета "Киевлянинъ" у 1914 році.

— 1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Для порівняння: у 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, в 1929/30—їх залишилось 749.

- 1938 р. Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".

— 1958 р. Положення про вивчення другої мови "за бажанням учнів і батьків". Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську — хто як захоче."Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської — кримінал" (Є.Сверстюк).

- 60-ті — 80-ті p.:

— Соціалістична Польща: кількість українських шкіл зменшилась із 152 до 29.

— Соціалістична Чехословаччина: кількість українських шкіл зменшилась із 300 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.

— Соціалістична Румунія: закрито українські школи і ліцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прізвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну приналежність лише 159 тисяч. Крім національності "українець", румунський уряд запровадив ще інші "офіційні національності": "гуцул", "русин", "хохол".

— Соціалістичний Радянський Союз: кількість тих, хто вважає українську мову рідною, за ці три десятиліття зменшилась на 10 мільйонів осіб.

Висновок: чи феодалізм, чи капіталізм, чи соціалізм — доля поневоленого народу однакова: лінгвоцид, етноцид, а часами — і геноцид.

"Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі" (Л.Кіпніс).

Лінгвоцид через приниження статусу й престижу мови

Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона "писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською". Це все одно, що назвати "варварською" італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.

"...Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя", — писав В.Бєлінський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І.Срезневський, А.Шляйхер, П.Шафарик, Ф.Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.

"Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджують відмінність наріч — намагаються зробити наріччя мовою", — обурювався М. Горький, висловлюючи сумнів у доцільності перекладати роман "Мать" українською мовою.

Коли так оцінювали нашу мову "світочі" братнього народу, то чого можна чекати від "тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, негідника і ґвалтівника, яким е типовий російський бюрократ?" (В.Ленін). Чи набагато кращими були на українських землях польські, угорські, румунські бюрократи? І чи далеко втекли від них знахабнілі на українських харчах зайди-обивателі?

"Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок", — писав у минулому столітті М.Костомаров. "Вы говорите серьезно или по-украински?"—демонструвало свою дотепність "русскоязычное население" радянської України в 30-і роки в чергах за хлібом, відібраним в українських селян, котрі тим часом корчились, але не зі сміху, а від передсмертних голодових мук.

Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков.

І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у "вищих сферах" — науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такі стереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів і сусідів. Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т.п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М.Булгакова, В.Тендрякова, і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А.Мінкіна чи одеситки Є.Риковцевої.

І нині можна почути, що українська мова в порівнянні з російською бідна, недорозвинена. Що ж, якась доля правди в цьому є, і добре відомо, чому в нашій мові бракує слів і виразів науково-технічного, військово-спортивного, офіційно-ділового та под. характеру.

З цього приводу визначний діяч єврейського національного руху В.Жаботинський ще десь 80 років тому писав, маючи на увазі українців: "Це наша національна мова, а російська — це ваша національна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам від цього ані тепло, ані холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебічну й повноцінну культуру, мати можливість учитися від дитячого садка і аж до університету власною мовою і потребувати вашої допомоги не інакше і не більше, ніж ви потребуєте допомоги з боку німців або французи — з боку італійців".

Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О.Пушкін: "... але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує ... лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі". Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І.Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П.Лодій — теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.

Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?

А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатності мов, той же В. Жаботинський зауважив: "Але навіщо ігнорувати історію і запевняти, ніби все минулося без кулака і ніби успіхи російської мови на периферії доводять внутрішню безсилість інород-ницьких культур? Нічогісінько ці успіхи не доводять, крім старої істини, що підкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнішу квітку".

Тому не вірте тим, хто, маючи на увазі українську мову, нині по - фарисейськи запевняє: добрий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вона була "високоякісною", то і сама пробила б собі дорогу в освіті, науці, спорті, на виробництві і т.д. Так говорять лицеміри, шахраї, невігласи та подібна шовіністична і манкуртська погань.

Між іншим, ця публіка у свойому російському мовленні замість виразу "украинский язык" вживає (очевидно, для "сатиры и юмора") українське слово "мова". Чи через багатолітню звичку говорити замість "коммунистическая партия" просто "партия", чи тому, що по-російськи "язык"— це не тільки "мова", а й "рухомий м'язовий орган у порожнині рота"? Зрештою, шукати в їхній мовленнєвій поведінці логіки, як і в їхньому ставленні до української мови елементарної порядності, — справа безнадійна.

Недарма сказав поет:

Мов поганих не існує в світі,

Є лише погані язики.

(А.Бортняк)

Лінгвоцид через оголошення мови неприродною.

Польські загарбники оголосили українську мову діалектною відміною польської мови. Так, римо-католицький архиепископ Львова граф А.Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ — польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М.Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, від поляків до папи римського і австрійського цісаря полетіли доноси: Левицький сіє розбрат між народами імперії Габсбургів (вже тоді цінували "дружбу народів"), бо українська мова є "породою московської". Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М.Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.

У Росії теж була поширена думка, що українська мова — діалект польської. Так уважав, наприклад, відомий мовознавець німецького походження Н.Греч. Згодом тут перезорієнтувались: українська мова — це наріччя російської, зіпсоване польськими впливами.

Щоб дискредитувати це "наріччя", яке вперто завойовувало місце серед слов'янських мов, була придумана нова версія, що її дружно підхопили і польські і російські україножери: українську мову буцімто створили австрійські німці, зосібна герцог Франц Стадіон, призначений 1847 року губернатором Галичини.

Ще в двадцяті роки нашого століття деякі польські вчені мали нахабство стверджувати, що існування русинів (слово "українці" вони принципово не вживали) — це вияв "загарбницької інтриги" німців, австрійців.

Ця примітивно-безглузда версія і нині гріє душу не лише білогвардійським покидькам на кшталт графа Гагаріна, але й славному письменникові-дисидентові А.Солженіцину.

Лінгвоцид через оголошення мови неавтохтонною.

У середині минулого століття з'явилась "погодінська теорія", за якою територію Києва і прилеглих до нього земель Середнього Наддніпров'я до татаро-монгольської навали заселяли "великороси", котрі були частково винищені, а частково переселилися на північ, тобто на терени сучасної Росії. "Етнічний вакуум", що утворився таким чином у Середньому Наддніпров'ї, згодом був заповнений вихідцями з басейну Карпат — малоросами. З приводу подібних фальсифікацій історії Т. Шевченко саркастично писав про російських правителів, яким ніби-то Україна належала і в минулому:

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам...

Хоча російський академік Н. Погодін був відомий з "надмірної пристрасті до фантастичних побудов" ("Словарь Брокгауза и Ефрона"), його "теорія" отримала публіцистичну підтримку в статтях М. Каткова і філологічну — в працях академіка А.Соболєвського. Останній дещо її модифікував: "великороси" заселяли Київщину аж до кінця XV століття, а малоросійське "наріччя" за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське.

Позаяк українська мова на Наддніпрянщині виявилась, таким чином, "прийшлою", то вона не має "історичного права" на існування в цій частині України. Це твердження стало одним із стереотипів не тільки побутового україножерського мислення. І хоча облудність та цілковиту неспроможність шовіністичної концепції Погодіна-Каткова-Соболєвського ще в минулому столітті блискуче, а головне — фактуально і аргументовано довели професори М.Максимович, В.Антонович, академіки А.Кримський, А.Шахматов, В.Ягич, ця "теорія" й донині затуманює мозок не одного "ревнителя російської словесності і вітчизняної історії". Письменник дисидентсько-монархістського штибу А.Солженіцин у палкому бажанні "облаштувати Росію" договорився до того, що заперечив існування української мови навіть там, звідки, за Погодіним-Соболєвським, вона бере свій початок — у районі Карпат. На його думку, це вже зовсім недавно тут було "вирощено спотворену українську ненародну мову" на "спокусу відлучити карпаторосів від російської мови".

А коли так, то і тут треба: "Вашу Україну з України — геть!" (Е. Драч). Бо яка може бути Україна без української мови? Це добре знають ті, що заперечують останню, щоб заперечити першу.

Лінгвоцид через "зближення" і уподібнення

Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. "Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, — вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння..." (І.Огієнко). У п'єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, "єрижкою". Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.

Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду "язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих" (А.Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки "доля утопії — у служінні цинізмові" (А.Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.

Українська мова була поставлена в центрі полігону, де проводився експеримент "злиття мов". "Зливали" саме її, відціджуючи з неї самобутні, специфічні ознаки і перетворюючи її на "бліду й незграбну копію російської мови" (С.Караванський) зі слідами ерозії та ознаками примітивізму.

Деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. Коли вживали "валіза", а не "чемодан", "фотель", а не "крісло", "від дня народження", а не "з дня народження", то це вже трактувалось як інакомислення (Л.Кореневич).

Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова, скажімо, "дорога", "вода", "ліс", а такі лексичні та фразеологічні одиниці, які мають національно-символічний зміст: "Україна", "Київська Русь", "козак", "Запорізька Січ", "рідна мова", "українська нація". Не прийнято було вживати і слова типу "денаціоналізація", "асиміляція", "русифікація" тощо. Вживанням слів керували відповідні інстанції. "Перед війною редакція "Комуніста" розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, — слова, яких уживати" (Ю.Шевельов). Внаслідок такої політики мова була "редукована до газетного словника, як музика — до маршів, а живопис — до портретів вождів" (О.Пахльовська).

У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П.Стебницький писав, що цензурою "виключаються такі слова, як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя".

Якщо в Польщі, Румунії, Чехословаччині, Угорщині українську мову душили лише ззовні — шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР — і ззовні, і зсередини: втручанням у внутрішню структуру. За допомогою методу, відомого у медицині як вівісекція (живорізання), намагались зробити українську мову копією російської, а оскільки копія завше гірша за оригінал, то для чого вона потрібна, тим більше, що оригінал — до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба послуговуватись. "Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин" (В.Маяковський). "Зливання" мов призвело до розквіту мовної химери—суржика, що знайшло своє відображення в київському фольклорі шістдесятих років:

Говорила баба дєду:

—Ти купи мінє «Победу»,

Я поеду к Бєлодєду.

Хай він дасть мінє ответ:

є в нас мова ілі нет?

Учені теоретики "дружби мов", зокрема згаданий у цитованому вірші академік І.Білодід, науково обгрунтували, а поети навіть оспівували суржикізацію:

Спочатку так: немов підкова, в руках у тебе гнеться, бідна, а потім раптом — мова! мова! Чужа звучить мені, як рідна... І позичаєш тую мову в свою — чудову, пребагату...(П. Тичина).

З часом "позичене" починало сприйматись як своє, а своє опинялось на периферії мови або й цілком виганялось із неї. Не дарма ж про деякі російсько-українські словники саркастично говорять, що вони подають переклад російських слів на ... російські. Ці словники називають "могильниками української лексики", що "збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління" (С.Караванський).

Відомий і такий жарт: оскільки українська мова — малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!

Лінгвоцид через ставлення до носіїв мови

За статтю "О педагогическом значении малорусского языка..." М. Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П.Ґалаґана видатний український філолог П.Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелії мав наслідком для М.Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував "прийняти як загальне правило", щоб в Україні призначати вчителів-великоросів, а малоросів посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. "Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, — то реакція ворожа" (А.Вінценз).

Найбільш повне уявлення про ставлення до української проблеми на "місцях" дає доповідь полтавського губернатора міністрові внутрішніх справ Росії (1914 рік):

1. Призначати на посаду вчителів, по можливості, тільки великоросів.

2. На посади інспекторів і директорів народних училищ призначати виключно великоросів.

3. Усякого вчителя, котрий виявив схильність до українського, негайно звільняти. (...)

7....на чолі єпархій ставити архиєреїв винятково великоросів, причому твердих, енергійних; виявляти найкрутіший тиск на священиків, заражених українофільством; парахіальних наглядачів за школами призначати виключно великоросів.

8. Звернути особливу увагу на семінарії і ставити ректорами виключно великоросів, усуваючи інших; навчальний персонал має бути тільки з великоросів; за семінарії треба взятись і викорінити дух українства, що гніздиться в них.

9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Херсоні, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою боротьби проти українців; у газетах показувати тотожність великоросів з українцями і пояснювати, що малоросійська мова утворилась шляхом полонізації російської в минулі часи...

...старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху — виселяти їх із сільських місцевостей, не утворювати нових містечок і заважати економічному зростанню єврейства. (...).

12. Узагалі на різні посади не допускати людей, котрі коли-будь, хоча б і в далекому минулому, мали стичність із українським елементом".

У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну "референцію" про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: "Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи".

Подібна, тільки більш жорстока політика провадилась і в пізніші, "пожовтневі", часи. Першими, хто підлягав масовим репресіям тридцятих років, були викладачі української мови, літератури, історії. Не диво, що й нині, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрі народної творчості з 26 співробітників українською мовою володіють тільки шість" ("Культура і життя", 1991, 29 липня).

Лінгвоцид через освіту

Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги українського народу на всіх його розшматованих теренах і в усі часи. "Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння",— писав, наприклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д.Толстой. Саме через освіту йшов головний напрям удару по нашій мові.

"Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові — він стане учитися на чужій — і наша народність загине з освітою народу", — писав на початку 60-их років минулого століття М.Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці "загинули з освітою", тобто за допомогою російськомовної освіти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, "значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом .-видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня". Звертаємо увагу читача на слово "нинішнього": на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.

Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть — "на сміх" (!) — єврейською. "Але українцям і на сміх не схотіли позволити" (М.Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що "українські селяни самі не просять української школи". Нині, майже через дев'яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.

П.Струве писав, що "створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення". "Населення" ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що "відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, — це безпосередній наслідок русифікаційної політики царського режиму" (С.Сірополко). Тому "населення" вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері — заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П.Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій,звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів "перевів" до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет — це "загальнодержавна інституція" і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

Чорносотенець професор І.Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.

Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали "паралелізувати" до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.

"Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним",— пише відомий публіцист Володимир Коваленко.

На окупованій Польщею Волині, Поліссі й Холмщині у міжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичині відкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пункті мешкає мінімум 25% українців і коли було щонайменше 40 нотаріально засвідчених заяв батьків. Щоб відкрити польську школу (при костьолі) достатньо було двох польських сімей на село.

У відносно ліберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський період кількість дітей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985—1986 навчальному році українською мовою навчалось 48,2% дітей республіки, то в 1990—1991 році частка таких дітей зменшилась до 47,9%. За п'ять років "перебудови" приріст контингенту російськомовних учнів перевищив приріст українськомовного контингенту в 2,7 раза.

Коли врахувати, що українці складають нині майже 73 % населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливості навчатися рідною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським ''Законом про освіту" обов'язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься "за бажанням". Задовольнити це "бажання" можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури — на вибір між українською і кримськотатарською.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав "русскоязычного населения"! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було — в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді "хто терпен — той спасен"?

Немає або майже нема українських шкіл у містах Сходу і Півдня України, що зовсім не заважає російським ура-патріотам лякати публіку українізацією і боротись за ... права російської мови, або, як вони делікатно висловлюються, "за пропорційність мов".

Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р.Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).

У 30-і роки були ліквідовані всі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади (факультети) на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході і т.д. Ось як дбала радянська соціалістична вітчизна про розквіт мови одного з "молодших братів". І мало хто з синів "старшого брата" вбачав у цьому несправедливість. "У своїй свідомості росіяни розчинили Україну давно" (А.Стрєляний).

До зниження престижу української мови спричинилася й радянська педагогіка. Викладання рідної мови в школі впродовж багатьох років було організоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету. "В уяві постають потворні картини уроків мови, які деформують дитячу свідомість. Саме тут корені нашого "малоросійства", національної "неповноцінності", національної закомплексованості. ...Дитина має вивчати мову не як збірник правил, а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності" (М.Турчик, учителька). Може, і не "саме тут" корені нашого малоросійства, але що і "тут теж" — то це безперечно.

Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р. (жовтень) ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", у 1983 р. (травень) вийшла постанова "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік". У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.) "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи" писалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у ІІ-ХІ(ХІІ) класах на вивчення російської мови". На основі цих та багатьох інших постанов партійні органи та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшого запровадження російської мови, що означало витіснення мови корінного населення.

Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом самих українців. Значною мірою це продовжується й досі.

"Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто — і антиукраїнську) освіту" (Б.Парахонський). З цим не можна не погодитись. Проте українцям не лише в галузі освіти доводиться констатувати: за моє жито та ще й мене бито.

Лінгвоцид через демографічну політику

Демографічна політика щодо нашого народу здійснювалась за принципом, відомим із фольклорного гасла: "хай живе москаль на Україні, а хохол на Сахаліні".

Зараз захисники прав "русскоязычного населения" вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні проживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з'явилися в основній масі зовсім недавно.

У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян — "великороссийских торговых людей".

Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на ЗО років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

1777 року дипломат Бакунін розробив план: заселити кримські степи українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, а татар "вон из Крыма". У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А.Суворов, який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі (інші душі не рахувались).

У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: "... Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини — і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах". Сьогодні ж нам доводять, що Харків — "исконно русский город", що до Одеси "понаехало хохлацкое быдло" ("Голос України", 7.03.92), що українці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків і татар, ніж до українців інших регіонів, що українсько-російська етнічна мішанина виникла спонтанно, сама собою.

За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року "В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати...". Це була плата за русифікацію. "І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона...",— писав у 1918 році І.Огієнко.

А ось декілька статистичних даних по Донецькій області за радянській період. У 1926 році тут проживало 64,1 % українців і лише 26,1 % росіян. Решту біля 10 % становили інші народи. У 1939 році українці становили 59%, а росяни — 31 %. Як бачимо, сталінський геноцид 30-их років дав свої наслідки. Результативними виявились і дещо м'якіші методи, які застосовувались у республіці пізніше. У 1989 році українців у Донецькій області налічувалось 50,7 %, а росіян — 43,6 %. За 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13,4 %, натомість кількість росіян зросла на 17,5 %.

Про етапи і наслідки демографічної політики в Радянській Україні дає уявлення така статистика:

Рік українців росіян інших

1926 80% 9,2% 10,8%

1959 76,8% 16,9% 6,3%

1970 74,9% 19,3% 5,8%

1979 73,5% 21,1% 5,4%

1989 72,7% 22,1% 5,2%

У 1926 році в Радянській Україні (а це без Галичини, Закарпаття, Волинської і Рівненської областей, без української Буковини і Бесарабії (південної) та без Криму) співвідношення росіян до українців становило пропорцію 1:8,7, тобто на одного росіянина припадало майже дев'ять статистичних українців. Далі пропорція змінювалась таким чином: 1959 рік — 1:4,5, 1989 — 1:3,3. Як бачимо, співвідношення змінилось майже в три рази не на користь корінної нації.

І ще два кількісні показники. Від 1926 до 1989 року російське населення України збільшилось із 2 677 166 до 11 355 582 осіб, тобто на 8 678 416 осіб ( у 4,2 раза), а українське -- після всіх возз'єднань!— з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).

До таких наслідків, звісно, призвів не тільки геноцид 30-40-50 років, а й лінгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвські часи.

Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім'я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: "План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%". Оперзведення йшло під грифом: "Срочно. Секретно". Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, "не було таємниць від народу", боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.

Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті "чистки" за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що "члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою" (О.Субтельний). Прикметне, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували "дети разных народов".

Наші західні сусіди, маючи не менший апетит на українські землі, на щастя для нас, не мають ні свого Сахаліну, ні Сибіру, ні хоча б Півночі, щоб за їх допомогою звільняти для себе життєвий простір в Україні. В іншому ж їхня демографічна політика щодо українців суттєво не відрізнялась від політики нашого "старшого брата".

Так, на "східні креси", тобто на загарбані Польщею українські землі, за двадцять міжвоєнних років було переселено десятки тисяч поляків із наданням їм землі та всіляких привілеїв. Тільки у 1919 - 1929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичині і на Волині поляки володіли 50 % землі; українці ж не мали ніякої можливості для працевлаштування і змушені були масово емігрувати з рідного краю.

Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.

З етнічної групи лемків поляки робили окремий народ, для чого звільнили з роботи всіх учителів-нелемків, а 1938 року запровадили у школах замість української літературної мови вивчення лемківської говірки.

Після другої світової війни в Польщі залишилось 19500 кв. км території, споконвіку заселеної українцями: Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українців. Із них біля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операція "Вісла") на західні землі, які відійшли до Польщі від Німеччини. Українські родини насильно розміщували "врозсип" між поляками, не більше 3-4 родини в одну місцевість, щоб вони (українці) не мали можливості спілкуватись, організовувати школи, церковні громади і т.ін. Так здійснювався принцип "етнічної однорідності Польської держави" (В.Мокрий).

У 1924 році в Румунії вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрі "загубили матірну мову", мають давати дітям освіту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими "румунами" вважались українці.

На Закарпатті, що в міжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять років кількість чехів зросла від нуля до 19 тисяч, і в 1931 році тут уже було 158 чеських шкіл (на 425 русинських, тобто українських). "Заносилося на перспективу чехізації краю" (Ю.Шевельов).

А ось приклад з території, що тепер належить до "східної діаспори". У пореволюційні роки на Кубані було більше як 200 українських шкіл, в районах виходили українські газети, в Кубанському педінституті був український факультет. Після сталінського голодомору 1932 - 1933 років (голодомор був і в РРСФР, але тільки в тих районах, де проживали українці) все це було ліквідовано. В обезлюднені станиці завезли селян із російських закутків. А із запровадженням у сільській місцевості паспортизації всі кубанці були записані росіянами (Л.Угрюмов, "Українське слово", 1992, 2 квітня). Українців масово записували росіянами в Криму, в Донбасі та інших місцях.

Лінгвоцид через привілеї для панівної мови і її носіїв

"Дивне відчуття охоплювало тут (у Молдові. — В.І., Я.Р.-В.) того, хто приїжджав із Росії! Бувши навіть часто хоч і дурнем, він виявлявся в пошані. Йому російську не треба було вчити" ("Огонек", 1990, № 52, с. 13). А хіба в Україні було не так?

Будь-які спроби змінити статус української мови викликали шалений опір не лише можновладців і обивателів, а й певної частини вчених, у тому числі й філологів. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О.Трубачова: "Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона "не є державною" (з листа Ю.Заплетіна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привілеїв, котрих явно не має російська мова ?" Бач, чого етім хахлам захотілось!

Зовсім недавно, у першій половині 80-х років, було запроваджено положення, за яким учителі російської мови проводили уроки не з цілим класом, а в підгрупах і одержували зарплатню на 15% більшу, ніж учителі національних мов. Цей дискримінаційний захід посилив відчуття другосортності рідної мови, її упослідженості.

Не лише у нанайців "молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!" ("Огонек", 1991, № 4, с. 17). Не лише іжорець Гур'єв відчуває мазохістські радощі від того, що його мова невдовзі відімре ("Литературная газета", 1989, 1 березня). На таких манкуртів не бідна й ненька Україна.

Коли минулого століття наш краянин Н.Кукольник тільки вимагав заборонити малоросійську мову (заодно, правда, польську і німецьку — в остзейських губерніях), то на очах нашого покоління Щербицький і вся піраміда, яку він вивершував, доклала максимум зусиль до її ліквідації. "Дотепер пече встид при згадці, як у 60-і роки мовчки взяли новий мовний курс на Україні, коли один із перших керівників республіки почав демонструвати свою відданість "інтернаціоналізмові" читанням промов виключно російською мовою. (...). За командою згори російською заговорили апаратники всіх рангів, голови райвиконкомів і вузівські професори, голови колгоспів і бригадири" ("Правда", 1990, 11 лютого).

Сумнівно, щоб "один із перших керівників республіки" запустив механізм прискорення русифікації з власної ініціативи. Йому це було "рекомендовано". А не проявити належної запопадливості він не міг — як зі страху перед небезпекою позбутися становища намісника України (перед ним це сталося з П. Шелестом, якого за "українофільство" зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ), так і з уродженого холуйства.

І що ж? Завалилася піраміда, щезла дешева "калбаса", задля якої жертвували рідною мовою, а мова таки встояла і вистояла. Дякувати Богові, не всі українці сприймають світ через шлунок.

Лінгвоцид через "свободу вибору" мови

Справжня свобода вибору можлива тільки за повної паритетності, рівноправності мов, чого не буває в жодній багатонаціональній державі, де "неминучими є ущемлення, а то й нищення інших національних культур, мови, національного характеру, провідних мислячих людей" (Ю. Мушкетик).

У житті мов теж спостерігається "воля до влади" (Ф. Ніцше), і незахищені мови опиняються в ролі попелюшки або й щезають з лінгвістичної карти світу.

Слова про права людини у виборі мови були в законах СРСР, Румунії, Угорщини, Польщі, однак реальна дійсність завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслідок цього "вибору" теж відомий: великі масиви нашого етносу були денаціоналізовані й асимільовані сусідніми народами.

Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із ключових було слово "добровільно". "Добровільно" неросіяни відмовлялись від своїх "національних" мов, "добровільно" на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. На думку сучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: "На прохання громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою". Звична логіка поневолювачів: жертва, мовляв, сама просилася в ярмо.

Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Україні, не вчити і не користуватись українською мовою. "Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора" (Л.Кіпніс).

Цікаво, чи приходить кому-небудь до голови подібна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються колишні громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канаді, коли їм, щоб улаштуватись, наприклад, лікарем, доводиться складати екзамен англійської (у Канаді — англійської і французької) мови?

"Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни і зажадайте від громадян, аби розмовляли з вами "по-человечески", тобто лише вашою мовою... І щоб у дитсадку та в школі тубільці — французи чи німці навчали ваших дітей також тільки на "человеческом языке" (І. Драч).

"Свобода" вибору мови в нинішній Україні означає свободу невибору української мови. Демократичне гасло прийшло на місце колишніх гласних і негласних заборон.

Лінгвоцид через звуження соціальної приналежності мови

Вороги української мови, отже — і українського народу, з давніх часів стверджували, що вона низька, некультурна, оскільки цією мовою ніхто, крім неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонізаторів, нею розмовляють лише "поп і хлоп", за словами обрусителів, це мужицька (у новіші часи — колхозна) мова.

То правда, що головний удар поневолювачі наносили по вищих, освіченіших верствах українського народу, щоб його таким чином обезголовити, залишити без проводу. "Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, стероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало "руським". (В.Винниченко).

"Несамовитий Вісаріон" (Бєлінський) уважав, що малоросійське наріччя — селянське і водночас твердив, що твори малоросійської літератури "незрозумілі простому народові". Елементарна логіка підказує, що саме народові й повинні були бути зрозумілі ці твори. Адже, за словами Бєлінського, вищі верстви, з яких складається "публіка, котра читає", "переросли малоросійську мову" і висловлюють почуття російською або навіть французькою.

Звідки були відомі Бєлінському літературно-мовні уподобання малоросів? А це не суттєво: "що ж стосуться до суцільної маси чорного народу, то його не належить про це і питати, тому що він не може відповідати, будучи неуцьким у державних питаннях" (М.Костомаров).

Знав "шалений Вісаріон", чому і як відбувалось "переростання малоросійської мови" вищими верствами. Знав і підтримував політику "батога і пряника" рідної "татарсько-німецької московщини" (М. Костомаров): довідавшись про царський вирок для Шевченка, він сказав, що присудив би йому не менше. Слово "гуманність", яке запровадив до російської мови Бєлінській, певно, до малоросів застосовувати не належало.

Ще в минулому столітті було відомо, що українська мова — "Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим" (М.Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М.Грушевський писав: "Український нарід, як порівняти його до московського приміром, — був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених" (М.Грушевський).

Намагання не випустити мову з-під селянської стріхи мало далекосяжну мету — мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку між окремими суспільними верствами. Це "прирекло б на темноту народні маси або привело б врешті-решт до існування двох мов: української для народу і (велико) російської для інтелігенції" (М. Грушевський).

Така "двомовність" часто використовувалась як засіб боротьби проти української мови: "...дехто з промовців навіть указував, що й селянство зовсім відмовко ставиться до українізації, бо то, мовляв, знову хочуть піддурити мужиків, а для панів буде мова панська" (В. Чумак).

Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її "народністю", тобто тим, що вона була мовою простолюду: "Емансипація української мови пов'язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції" (А.Фрішке). Ніби цією мовою не говорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.

У радянські часи серед керівництва українських більшовиків були теоретики, які вважали впровадження української мови — мови "нижчої культури села" змаганням супроти "вищої культури міста", отже, явищем реакційним. Адже в майбутньому передова російська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д.Лебедь).

Навіть у період "українізації" у виробничих школах і вузах важливі предмети викладались російською, а другорядні та політосвіта — українською.

Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П.Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.

Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовного простору. У цьому "просторі" українській мові відводиться, за всіма ознаками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була "національною" мовою. Якщо вже входити у якийсь "простір", то хай би цей простір був не регіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.

"Другосортність" української мови у сфері науки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І.Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах. "Хохлов у науку не пушать"— золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не "проістєкало" (Д.Степовик).

Не домігшись мовного розколу України "по вертикалі", "заєдинщики" намагаються зараз зробити це "по горизонталі" — територіальне. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна — "по-двуязычному", тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, безпорадною і "оградить" населення східних та південних областей від українськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які полюбляють розумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неї методи, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі: перекриваються київські телепрограми, не приймаються передплата на українськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережу й масові бібліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочуть учити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало послужити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.

Лінгвоцид через "розквіт" мови

Однією з вершин марксистської діалектики є теза про відмирання через розквіт. Не останньою чергою вона стосувалась і національних мов.

Їх відмирання велося з прискоренням, отож треба було показати і іхній розквіт, щоб, бува, з тезою не стався конфуз: мови спочатку відмерли, а тоді розцвіли. "Одним з яскравих прикладів розквіту мов соціалістичних націй СРСР є українська літературна мова", — писав академік І.Білодід у 1967 році.

"І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й знову просторікувати на теми... "русифікаці Украни". (...). Радянські люди такої проблеми не бачать, вона створена тими, хто, продавши рідну землю, погавкує на неї з європейських та американських смітників",— картали в 1973 році сановні київські мовознавці найвидатнішого українського лінгвіста сучасності Юрія Шевельова. Самі ж вони, заявивши, що "лінгвістика повинна робитися чистими руками", про всяк випадок заховались за псевдонімом "Марія Тарасюк".

Згодом виявилось, що від 1926 до 1979 року в СРСР "щезли, перестали існувати десятки (конкретно 93.—В.І., Я.Р.-В.) етнічних груп" ("Коммунист", 1988, № 15, с. 63). Серед цих народів і мов, що пішли в небуття, багато хто хотів би бачити й українців з їхньою мовою: "Могила давно вже викопана. Й "інтернаціоналісти"-могильники ждуть не діждуться, поки ми ляжемо до ями,— закопать, затоптать, зрівняти з землею, щоб "от етих хохлов" не лишилося й згадки" (А.Дімаров).

А таки не діждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. "М. Тарасюк" може це потвердити...

Лінгвоцид через боротьбу із "засиллям української мови"

Із "засиллям" української мови боролись під час "українізації" і після неї. Чим закінчилось це засилля добре відомо: українська мова-"гвалтівниця" ледве дотягла до розпаду імперії "дружби народів — єдності мов".

Зараз, після прийняття "Закону про мови в Українській РСР", знову посилено мусується брехливе твердження про насильницьке впровадження української мови. У "Зверненні" ініціативної групи "Руху на захист прав російського населення Донбасу" серед іншого ставиться вимога "пропорційного розвитку мов". На перший погляд, можна подумати, що "пропорційності" вимагають ті, хто занепокоєний упослідженим становищем української мови в Донбасі. Насправді ж, хоч як дивно, у "Зверненні" йдеться про російську мову! Все це нагадує класичну ситуацію, коли злодій вигукує: "Ловіть злодія!" Однак ця буфонада потрібна для шумового прикриття ліквідації останніх українських газет, шкіл, чинення перепон "Просвіті" і т. ін.

У Луганську виходили дві українськомовні газети: "Молодогвардієць" (від 1939 р.) і "Прапор перемоги" (від 1946 p.). "Тепер нема жодної", — сумно констатує журнал "Україна" (1991, № 20, с. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне ("Огонёк", 1993, № 25-26, с. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщо рвались із СРСР!

Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є і такі, котрі радять відроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носіїв інших мов. Тут же пропонується приділяти якомога більше уваги розвиткові мов неукраїнських народів України, аби вони із вдячності за турботу про їхні мови приступили до вивчення української. "Ніжно" відроджувати українську мову радять нам і ті, що готові бути краще "погвалтованими, ніж українізованими", у яких від цієї мови алергія (див., напр.: "Огонек", 1991, № 48, стаття "Одесса: языковые баталии").Обачність у цій делікатній справі, а тим більше турбота про інших, безперечно, потрібні й заслуговують на схвалення і всіляку підтримку. Треба, однак, глядіти, щоб "провансальська" терплячість й обережність не призвели українську мову до стану провансальської, що колись була квітучою мовою трубадурів, а з кінця минулого століття оголошена мертвою, хоча насправді продовжує животіти приблизно в такому вигляді, як українська десь на Білгородщині чи Курщині.

Інші форми лінгвоциду

Лігвоцид здійснювався і багатьма іншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перелічити . Однак не можемо не вказати тут на облудність художньої літератури, що "розминулась з духом і з душею народу" (Р.Миша), на безсоромність так званих суспільних та гуманітарних наук, у тому числі перетвореної на слухняне знаряддя русифікації україністики.

Мовознавців-україністів було вимордовано ще в сталінські часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д.Соловей), в тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А.Кримський, професори Є.Тимченко, О.Синявський, О.Курило, учені Г.Голоскевич, В.Ганцов, Ф.Шумлянський... А пізніше, хоч "були талановиті люди, люди оригінального мислення і незаховуваних фактів, їх прирікали тікати до інших республік,мовчати в своїй чи сидіти у в'язницях, концтаборах або психушках" (Ю.Шевельов).

Часи, слава Богу, змінились, проте мало змінились люди. "Упродовж останніх років кожен, хто вимушено чинив шкоду українській культурі і усвідомлює це, міг би висловитися і засудити минулу мовну практику і свою в ній участь. А проте таких голосів не чути" (С. Караванський).

І нині на адресу деяких україністів можна віднести іронічні рядки П.Глазового:

Дома в мене мова —

Засіб спілкування.

А на службі мова —

Засіб існування.

Як же рідну мову

Я забуду, тату,

Я ж за неї маю

Непогану плату?

Одним із головних напрямків здійснення лінгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на імена і твори. Ще — спалювали бібліотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра І. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи — царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Мо-гилянської академії (1780 p.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л.Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримсько-татарського народу.

А ще неухильно зменшували тиражі українськомовних видань: від 60% у 60-і роки до 19% у 1990 році.

А те, що друкувалось українською, являло собою головно пререклади класиків марксизму-ленінізму і вірних ленінців сучасності, агітаційно-пропагандистську, соцреалістичну художню літературу. Ця "продукція" здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тінь на мову, якою вона — і тільки вона — Друкувалась.

"Десятками мов Союзу повинні були друкуватися і читатися тільки повні зібрання творів Маркса та Леніна. Цього було досягнуто з одами Сталіну на додачу. Задля цього треба було задушити національні літератури (особливо українську і тюркську), винищивши значну частину їхньої інтелігенції" (Г.Федотов).

У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігся видати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

Чи поліпшились справи після проголошення Україною незалежності? "Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це "медленно, но верно";

сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя" ("Літературна Україна", 1993, 31 березня). 1992 року газета "Друг читача" зафіксувала в Україні 2277 (61,9%) російськомовних і 868 (38,1%) українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 міліона (71,7%) і 21,5 мільйона (28,3%) примірників. Російською мовою було видано 264 переклади (за тиражем — 95,7%), а українською тільки 24 — у 12 разів менше. Тільки четвертина тиражу дитячої літератури вийшла українською мовою.

Відомо, що російські дворяни зневажали рідну мову не з причини відсутності почуття патріотизму (навіть багато декабристів погано володіли російською), а головним чином через те, що цією мовою нічого було читати. Щоб не було чого читати (а в наші часи — ще й слухати і дивитись) українською мовою, машина русифікації працювала на повну потужність протягом кількох століть.

"Руйнування мови — основи національної культури — це вже не просто вина, а злочин держави перед народом" (А. Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава.

У більшовицько-соціалістичні часи перепало, звісно, і російській мові. "А матюкаюсь я тому, що мат російський рятівний для мене особисто в цій смердячій камері, до якої потрапила наша велика, могутня, вільна і т.д. і т. п. мова. Заганяють її, бідолаху, під нари хто попало: і пропагандисти із ЦК, і смердячі газетярі, і паскудні літератори, і графомани, і цензори, і технократи горді.

Про прізвища

Упродовж кількасотлітньої розкиданості нашого народу по різних державах українські прізвища зазнавали російщення, полонізації, мадяризації та іншої денаціоналізації, тобто втрати національного обличчя. Особливо модним цей процес був у Московській імперії до- і пожовтневих часів: Майборода ставав Майборода, Сірко — Сєрков, Дубина —Дубін, Федйна — Федін, Гайовий — Гаєвой, Кучма — Кучма, Олексійчук — Алексєйчук тощо.

Більшість носіїв таких прізвищ протестувала й протестує проти спотворення. Але окремі власники прізвищ-покручів (здебільшого люди з утраченим національним корінням) задоволені такими метаморфозами і з гордістю заявляють: «А в міня так записано в паспорті, прошу не перекручівать!» Як ото Голохвостий із п'єси «За двома зайцями»: «Натурально мая хвамілія Ґалахвастов, ето необразованиє мужики перекручівають!»

У засобах масової інформації можна натрапити на багато спортворених прізвищ. Існує кілька способів перекручення.

Перший. Зміна наголосу, що робить прізвище (на думку його носія) не схожим на слово-апелятив: Баран, Коваль, Кравець, Лопух, Дубіна, Драбіна (хоч усі, безперечно, здогадуються, що йдеться про такі слова, як баран, коваль, кравець, лопух, дубина, драбина й под.). Отже, наголошуймо правильно — Баран, Коваль, Кравець, Лопух, Дубина, Драбина. Так ведеться в усіх цивілізованих народів, що не соромляться рідної мови. Скажімо, жодному з німців не спадає на думку міняти наголос у слові Bauer (селянин), коли воно вживається як прізвище.

Другий. Прикметникові прізвища набувають неукраїнського звучання: Рябой, Рудой, Сухой, навіть Швидкой. Оскільки таких парадигм відмінювання немає в українській мові, то відмінювати, либонь, треба Рябоя, Рудоя, Сухоя, Швидкая? Щоб уникнути таких парадоксів, варто повернутися до звичайних українських форм Рябий, Рудий, Сухий, Швидкий.

Третій. Заміна закономірного звука і на недоречний у таких позиціях є (е): Бєлік, Бєлошапка, Вєнік, Гнєдаш, Охремчук, Пасєка, Сєрік, Стрельчук, навіть Поехало. Аби не нагадувати подруги Голохвостого Проні Прокопівни, котра казала, що вона не Сіркова, а Сєркова, носіям згаданих прізвищ краще надати їм літературного українського звучання: Білик, Білошапка, Віник, Гнідаш, Охрімчук, Пасіка, Сірик, Стрільчук, Поїхало.

Четвертий. Уставляння зайвих звуків, зміна закінчень: Гавва, Ліппа, Салло, Куппо, Неллін, Дьяченко, Третьяк, Ільєнко, Касьяненко, Татьянич, Ульяненко. За допомогою цих хитрощів можна (але чи варто?) затемнити зміст хіба що в прізвищі Неллін (від нелин — дуб, що не линяє, тобто не скидає листя на зиму). Щодо решти — всім одразу спадають на думку слова ґава, липа, сало, купа, дяк, третяк, Ілля, Касян, Тетяна, Уляна. Не смішімо ж людей і пишімо: Ґава, Липа, Сало, Купа, Нелин, Дяченко, Третяк, Іллєнко, Касяненко, Тетянич, Уляненко.

П'ятий. Нехтування правила чергування о з г. Бєловол, Рябоконь, Кот, Поп, Дробноход. Виходить, що для того самого слова існують різні правописи, залежно від виконуваних ним функцій? Але така практика суперечить «Українському правописові», тому слід писати Біловіл, Рябокінь, Кіт, Піп, Дрібнохід (не забуваючи, однак, про чергування — Біловола, Рябоконя, Кота, Попа, Дрібнохода).

Шостий. Винайдення нових антропонімічних суфіксів: Калініченко, Резніченко, Огороднік, Вєдєніч, Варєнік, Кірік, Мечніков і под. В українській мові закономірними є суфікси -ик, -ич, після голосних -їк, -їч (Котик, Галич, Слоїк, Груїч); суфіксів -ік, -іч немає. Тож правильні написання згаданих прізвищ такі: Калиниченко, Різниченко, Огородник, Веденич, Вареник, Кирик, Мечников.

Сьомий. Написання на кшталт: Дєнісов, Данілов, Лебедев, Шумілова, Архіпова. Жодними міркуваннями внутрішньомовного характеру такого виправдати не можна. У близькоспоріднених мовах (і не тільки в слов'янських), які користуються однією графікою, основи спільних слів пишуться однаково, а вимовляються по-різному, згідно з законами кожної мови. Скажімо, ім'я Ізаура французькою мовою пишеться Isaure, португальською Isaura, а вимовляється відповідно Ізор та Ісаура. Тож нам треба писати Денисов, Данилов, Лебедев, Шумилова, Архипова, бо вимова типу Лебедев, Дєнісов — справжнє знущання з фонетичної системи української мови.

Перелічені сім способів не-вичерпнуть списку перекручень українських прізвищ. Є такі спотворення, що не вкладаються в жодні рамки: Алексєєнко, Алексієнко, Аніщенко, Вєрємєєнко, Гріщук, Зимніч... Найсумніше в цьому, ще раз наголошу, те, що носії прізвищ змирилися з перекрученням їх. Одні вперто повторюють, що в них «так записано в паспорті», інші намагаються навіть застосувати власну етимологію: мовляв: Грищук походить не від Гриш-ко, а від гріх, Зимнич не від зимний (як Дивнич від дивний, а Білич від білий), а від зима й ніч (але ж тоді відмінювати прізвище Зимніч треба Зимночі, Зимніччю), Куцовіл не від куций віл, а від куца воля, через це — Куцевол. Затемнюють прозору етимологію, наводять туману, якщо висловлюватися фразеологізмами.

Не варто обстоювати спотворені історичними обставинами форми прізвищ. Треба відродити справжні прізвища, як і цілу націю. Це явища одного порядку.

Чимало непорозумінь маємо з відмінюванням українських прізвищ. Здавалося б, тут усе зрозуміле: чоловічі прізвища відмінюються всі, жіночі також усі, крім тих, які закінчуються на приголосний та на о: Іван Кушнір, Петро Левченко, Євген Покотило—Івана Кушніра, Петра Левченка, Євгена Покотила, але Марія Кушнір, Ганна Левченко, Катерина Покотило — Марії Кушнір, Ганни Левченко, Катерини Покотило і т. д. Однак нерідко трапляються випадки, коли чоловіки - носії українських прізвищ на кшталт Бойко, Вареник, Лихопій запевняють, що їхні прізвища не відмінюються і пишуть: виступ Василя Бойко, спортивні успіхи Максима Вареник, заява Миколи Лихопій.

На прізвища, як і на решту слів, поширюються фонетичні, граматичні та інші мовні закони. Якщо в нашій мові в загальних назвах наявні випадні голосні е та о (голець — гольця, стрілець - - стрільця, заєць — зайця, дубок — дубка), то вони мусять бути й у прізвищах: Голець — Гольця, Стрілець — Стрільця, Заєць — Зайця, Ємець — Ємця, Дубок — Дубка, Бурячок — Бурячка. А деякі мовці помилково кажуть і пишуть Заєця, Ємеця і под.

Український правопис у всіх його виданнях, спираючись на мовну практику українського народу (а не на окремих індивідів, котрі не опанували всіх тонкощів нашої мови), вимагає дотримуватися правил чергування о, е з і у відкритому й закритому складі: Кривоніс, Перебийте — Кривоноса, Перебийноса; Біловіл, Чорновіл, Рябокінь, Сивокінь, Дерикіт — Біловола, Чорновола, Рябоконя, Сивоконя, Дерикота. Жодних інших варіантів у прізвищах такого типу не допускається.

Прізвища, котрі мають форму присвійних прикметників на -ів, так само зазнають чергування: Ковалів — Ковалева, Лесів — Лесева, Гнатів — Гнатова, Михайлів — Михайлова, Прокопів —Прокопова. У прізвищах цього типу останнє видання «Українського правопису» допускає також варіант без чергування: Михайліва, Олійниківа, Прокопіва тощо, хоч такі форми мають яскраво виражений розмовний характер. Ми ж поки що (слава Богу!) не пишемо Львіва, Могиліва-Подільського замість нормальних форм Львова, Могилева-Подільського.

На сторінках преси трапляються помилки в написанні українською мовою російських прізвищ: Васил'єв, Порфирьєв і под. Тут правило таке: після б, п, в, ф, м, задньоязикових г, х, ґ, к та після р пишемо апостроф: Аляб'єв, Астаф'єв, Артем'ев, Лук'янов, Григор'єв, Порфир'єв після решти приголосних — м'який знак: Ананьев, Васильєв, Панасьєв і т. д.

Кілька слів про відтворення українських прізвищ російською мовою. Прізвища, як і інші слова, належні до іменних частин мови, засвоюються здебільшого в формі називного відмінка однини: Перебийнис, Черновил, Дери-кит, Лесив, Михайлив. Оскільки російській мові, на відміну від української, не властиве чергування голосних у закритому й відкритому складі, при відмінюванні треба зберігати фонетичне оформлення називного відмінка українських прізвищ: Перебийниса, Перебийнисом, Черновила, Дерикита, Лесива, Михайлива тощо.