Мова як джерело відомостей про історію словян

Реферат на тему:

Мова як джерело відомостей про історію слов’ян

Виникненню писемності у східних слов'ян сприяло два головних чинники; 1) поява держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські території християнства, яке було тісно пов'язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була конче необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст. У цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї, що підтверджується археологічними знахідками місцевої кераміки з позначками у вигляді хрестів. Підтверджується це і еволюцією поховального обряду .

Відповідно до повідомлень літописних джерел у 60-х роках IX ст. дніпровська Русь на чолі з київським князем Аскольдом вчинила військовий похід на Царград — Константинополь. Похід був невдалим, і з Візантією укладено мир, а частина військової дружини разом з князем прийняла християнство. На Русь було надіслано єпископа і навіть складено спрощену азбуку. Ці відомості підтверджуються "Окружним посланням" константинопольського патріарха Фотія та біографією візантійського імператора Василія Македонянина, написаною Константином Багрянородним ⁶
.

Для проникнення писемності на Русь не останнє значення мали й торговельні зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо. В ті часи набула розповсюдження іонійська цифрова система, основою якої були літери грецького алфавіту, що з позначками — титлами — мали цифрове значення. Можливо, дехто з купців знав і звукове значення літер. Це могло бути доброю основою для письма "без упорядкування" грецькими літерами.

Важливе значення для поширення християнства, отже, й писемності, мала діяльність київської княгині Ольги, її хрещення, подорож з посольством до Константинополя, урочисті прийоми та вшанування Константином Багрянородним, а по поверненні до Києва побудова церков св. Софії та, можливо, св. Миколая на Аскольдовій могилі. Незважаючи на те, що княгині не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава, її діяльність переконливо свідчить про існування в середині X ст. в Києві церковної общини.

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зберігся в "Повісті минулих літ", говорить сам за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку слов'янською. Дослідник мови договорів С. П. Обнорський дійшов висновку, що договір 944 р. перекладено болгарином, отже, враховуючи, що в цей час у Болгарії вже існувала розвинута кирилиця, договір, імовірно, був написаний саме нею. У договорі багато свідчень про писемність. Так, йдеться про те, що посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були вже мати не золоті та срібні печатки, як раніше, а писані грамоти від київського князя. Згадується й звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу. Частина послів Ігоря, як видно з договору, були християнами, які клялися дотримуватися умов договору не перед Перуном, а у церкві св. Іллі на Подолі у Києві.

Таким чином, договори з греками засвідчують досить жваве дипломатичне листування між Руссю та Візантією. Доповнюють вони й відомості про християнство у Києві, зокрема існування, крім згаданих вище церков, ще й соборного храму Іллі на Подолі. А це в свою чергу свідчить, що в середині X ст. у Києві добре знали не тільки князівські грамоти, а й богослужбові книги, оскільки для річної соборної служби необхідно було їх мати 26,
а для парафіяльних церков — 8. Що це були за книги і якою мовою вони були писані — невідомо. Однак, найімовірніше, це була старослов'янська або грецька мова.

Епіграфічних пам'яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найбільш відомим є напис, видряпаний на корчазі — господарській посудині, виявленій на гніздовському могильнику біля Смоленська ⁷
. Читається він "Гороухща" або "Горушна", тобто насіння гірчиці або паливо. Дехто вбачає в напису ім'я власника "Горух пса" ⁸
. Поруч з написом є літера N з числовим значенням — 50. Ця цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.

Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва у стародавньому місті Білгород і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім'я — "Ілля", а другий — БАТ — закінчення якогось слова ⁹
.

Розвиток писемності тісно пов'язаний з мовою. Разом з писцями, священиками, перекладачами з південнослов'янських країн на Русь надходили так звані кирило- мефодіївські переклади, написані старослов'янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церковнослов'янською мовою, київської редакції ¹⁰
. Разом з тим у державній сфері та побуті продовжувала розвиватися писемність києворуською мовою, що поступово склалася задовго до введення християнства. Основою києворуської мови було койне
— київська говірка, доповнена військовою, господарською, дипломатичною та юридичною термінологією. Ця мова поширилася по всій величезній території держави. Бона обслуговувала не тільки зовнішні відносини з іноземними країнами, а й повсякденне життя і спілкування. По суті, це була державна мова спілкування Київської Русі. Графічною основою писемності була досконала кирилична графіка, але відомим було й глаголичне письмо. Богослужбові книги писалися урочистим великим уставом, що було необхідне у зв'язку з читанням текстів у церквах. Б державних документах вживалася та сама кирилична графіка. На жаль, від часів Володимира збереглося дуже мало епіграфічних пам'яток. Можна назвати лише написи-легенди на монетах — златниках та срібляниках Володимира та ще написи, знайдені у Новгороді на дерев'яному циліндрі, який вживався для опечатування мішків з даниною. На них написи, наприклад, "ємця гривни 3", і князівські знаки. Найраніший з написів відноситься до часів Володимира та Святополка, тобто до 970—980 рр

На златниках Володимира (монетах із золота) з одного боку зображено князя на троні та його родовий знак — тризуб та напис "Владимиръ на столЂ", а з іншого — Христоса з Євангелієм і напис "1сусъ Христосъ". На інших екземплярах трапляється ще напис: "Владимир, а сє є злато" ¹²
.На срібних монетах — подібні написи, але зі згадкою вже срібла. Відомі монети із срібла Святополка Ярополковича з написом "Святополк на столи, а сє его серебро". Приблизно у той самий час, коли Володимир карбував свої златники та срібляники у Києві, його син Ярослав Мудрий, який князював у Новгороді, також розпочав карбувати срібні гроші з написом: "Ярославле съребро", або "Ярославле сребро".

Написи на монетах Володимира, Святополка і Ярослава дають дуже мало матеріалу для палеографічних спостережень, але важливим і безперечним є те, що вони написані кириличним письмом.

Немає жодного сумніву щодо того, що поява, розвиток та поширення писемності у східних слов'ян значною мірою пов'язані з Києвом — столицею Київської держави. І це цілком закономірно. Адже Київ здавна був головним і найдавнішим містом східних слов'ян. У ньому сходилися економічні та культурні шляхи, з ним було пов'язано виникнення держави, введення християнської релігії, зберігалися племенні, а згодом державні святині. Саме Київ очолив племенний полянський союз, який поступово об'єднав усіх східних слов'ян.

За князювання Ярослава Мудрого у Києві розвиток писемної культури в Русі став державною справою, оскільки був тісно пов'язаний з поширенням в країні християнства. Саме це літописні джерела вважають найголовнішою заслугою київського князя і називають його "продовжувачем добрих справ Володимира". Ярослав Мудрий розпочав велике оборонне та церковне будівництво у Києві та інших містах Русі. Він розширив Верхнє місто і в його центрі наказав у 1017—1037 рр. збудувати величний кам'яний Софійський собор — Руську митрополію, яка стала одним з головних осередків київської писемної школи. Тут в 1037 р. було створено першу державну бібліотеку-книгосховище, її книгами забезпечувалися новозбудовані церкви по всій країні. При соборі існувала велика майстерня-скрипторій, де переписувалися та перекладалися з іноземних мов книги, продовжувалося київське літописання. Ось як у "Повісті минулих літ" говориться про цю важливу культурно-історичну подію: "И собра (Ярослав — С. В.)
писцЂ многы и перекладаше от грекъ на словЂньскоє писмо. И списаша книгы многы... положи в святЂй Софьи церкви, юже созда самъ" .

У 30-х роках XI ст. при київській митрополії в оточенні князя виник гурток освічених людей — ерудитів. Найвидатнішою постаттю в ньому був письменник Іларіон, пізніше митрополит київський, наближена до Ярослава особа. Під впливом діячів гуртка розвиваються майже всі галузі києворуської культури. Написано перший ориґінальний літературно-церковний твір "Слово про закон і благодать", автором якого був Іларіон.

Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском іззовні. Автор називає Володимира "рівноапостольним" і вважає за необхідне прилучити його до сонму святих. Він порівнює його діяльність з діяльністю імператора Константина, за якого християнство стало державною релігією у Візантії. Людей Русі він називає "новими" і вважає, що саме їм належить майбутнє. Говорячи про культурний стан київського суспільства, він вже міг зазначити: "Ни къ невЂдущіимъ бо пишемъ, но прЂзлиха насы-шьємся сладости книжныа" . Вихваляючи Володимира, Іларіон не забуває й княгиню Ольгу та Ярослава Мудрого, розповсюджувача християнства на Русі та будівника Софійського собору. Переписування книжок, яке стало державною справою, невдовзі привело до нагромадження книг. За підрахунками дослідників, у бібліотеці при Софійському соборі налічувалося до 900 томів рукописних книг — вражаюча цифра для середньовіччя. Серед них були не тільки богослужбові, а й для повсякденного повчального читання. Поява книжкової писемності була вищим виявом розвитку писемної культури. На жаль, від усього книжкового багатства до нашого часу дійшли лічені екземпляри, що можна пояснити війнами, пожежами, князівськими усобицями. Найбільш відомими є: Рейнське євангеліє, Остромирове євангеліє, два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє XII ст.

Найдавнішою книгою, що вийшла з київської майстерні при Софійському соборі, є Рейнське євангеліє. Ця книга кишенькового формату призначена для особистого користування. Вона датується 40-ми роками XI ст. і зберігається в бібліотеці у Реймсі (Франція). Колись книга належала дочці Ярослава Мудрого — Анні Ярославні, яка, взявши шлюб з королем Генріхом І Капетінгом, привезла його до Франції. Найдавніша частина євангелія написана кириличним уставним письмом. Почерк дрібний, оздоблення книги скромне. За змістом тексту це місяцеслівна частина якогось євангелія. Решта сторінок книги написана глаголицею в XIV ст. Кирилична частина тексту переписана з якогось старослов'янського ориґіналу, але вже має деякі ознаки східнослов'янської редакції як у палеографічних, так і у лінгвістичних особливостях. Певні ознаки свідчать на користь того, що книга виготовлена у Києві за князювання Ярослава Мудрого. На це вказує приналежність Євангелія Анні Ярославні, Для виготовлення подібної невеликої книги навряд чи потрібно було кудись звертатися і замовляти на стороні. Рейнське євангеліє — найдавніша книга київської писемної школи.

Остромирове євангеліє 1056—1057 рр. переписане на замовлення новгородського посадника Остромира — Йосипа за князювання у Києві Ізяслава Ярославича. Книга призначалася для Софійського собору в Новгороді. Євангеліє виконане на дуже високому рівні книжкової справи. Текст написано великим вишуканим уставним письмом. Деякі рядки написані розчиненим золотом. Винятково багатим є й художнє оформлення книги, прикрашеної малюнками євангелістів, заставками, великими ініціалами у зооморфному стилі. В кінці книги є приписка писаря — дяка Григорія, поставлена й дата написання. На підставі лінгвістичних особливостей (відсутність новгородського цокання та приписка Григорія) місцем виготовлення вважається Київ. Навряд щоб десь, крім Києва, на Русі склалися за тих часів умови для подібного високоякісного виготовлення книги. Остромирове євангеліє стало зразком для написання та оздоблення таких богослужбових книг, як Мстиславове євангеліє або Ізборник 1073 р. Схожі й формат книг, організація тексту, орнаментальні мотиви, загальні для класичних заставок візантійського стилю.

Незвичайним є зображення символів євангелістів — янгола, орла, лева, які трапляються лише у Мстиславовому євангелії, Ізборник 1073 р. — збірник статей різних авторів, які повинні були відповісти читачам на різні питання з старозавітної та новозавітної історії, а також філософії, поетики, догматики і деяких природних явлень Середньовіччя. Протографом Ізборника була книга, замовлена болгарським царем Симеоном на початку X ст. Київську копію зроблено за вказівкою синів Ярослава Мудрого — Святослава Ярославича, а можливо, й Ізяслава Ярославича. Книга великого формату, написана на пергаменті гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками — фронтисписами і малюнками на берегах. Тут бачимо символи зодіака: стрільця, діву, рака, козерога тощо. Привертає увагу вихідна мініатюра, що зображує замовника книги Святослава Ярославича з княгинею та синами. Художнє оформлення книги не поступається Остромировому євангелію і має з ним деякі загальні риси. Хоч Ізборник переписано з болгарського протографу, в ньому трапляються східнослов'янізми, що свідчить про працю місцевих писарів. Не викликає жодного сумніву, що книга була написана, безперечно, у Києві 1073 р., про що сповіщає приписка писаря Іоанна в кінці книги, присвячена Святославові.

Ізборник 1076 р. — невеликого формату, містить уривки з різних грецьких авторів. Відкриває Ізборник вислів якогось калугера-ченця на користь "почитанія книжъного". Найбільше місце в ньому займають Афанасієві відповіді, Стословець, Премудрість Ісусова сина Сірахова та ін. Переписав книгу "грішний Іоанн", про що свідчить його приписка. Однак він був не просто писарем, а редактором-упорядником, який намагався полегшити читачам розуміння складних філософських понять. Щодо джерел книги Іоанн зазначає: "избърано из мьногъ книгъ княжихъ". Тут, вірогідно, згадано бібліотеку Софійського собору. Частину творів, що увійшли до Ізборника, перекладено безпосередньо з грецької мови, але деякі уривки були взяті з більш ранніх київських перекладів, зокрема з Ізборника 1073 р.¹⁹
У кінці книги є дата її написання — 6584 р. (тобто 1076 р.) і зазначено, що це було князювання Святослава Ярославича — князя Руської землі, тобто Київщини. Саме завдяки цій приписці не виникає жодного сумніву, що Ізборник написано у Києві за часів Святослава Ярославича.

Ізборник 1076 р. є пам'яткою східнослов'янської редакції, його лексика насичена східнослов'янізмами. Писар книги — Іоанн, враховуючи його роботу над спрощенням стилістики та підбір текстів, безсумнівно, був дуже компетентним книжником-ерудитом, якого цілком доречно вважати письменником. Це була людина, яка до того ж досконало володіла мистецтвом виготовлення рукописної книги. Він не тільки мав вишуканий почерк, а й сам малював заставки та численні ініціали. Вірогідно, він був вихідцем з числа тих "писци многи", яких ще Ярослав залучав до переписування книжок у скрипторії Софійського собору.

Мстиславове євангеліє (рубіж XI— XII ст.) — велика художньо оздоблена книга, призначена для читання в церкві у святкові дні. Написана гарним, великим уставом, прикрашена кольоровими заставками, мініатюрами євангелістів, великими ініціалами. Книгу виготовлено на замовлення князя Мстислава — сина Володимира Мономаха, в той час коли він був новгородським князем. Списав євангеліє Олекса Лазоревич, а писав золотом Жаден, возив його до Новгорода тіун Наслав, де виготовлено оправу із золота, срібла, перегородчастих емалей та коштовного каміння. Щодо місценаписання книги висловлювалися різні думки. Однак це не Новгород, тому що в ньому немає цокання, важливої прикмети новгородської говірки, а приписка Наслава свідчить, що всю справу з виготовлення євангелія було завершено у Києві. Та й так званий повний апракос євангелія, яким є Мстиславове, склався у Новгороді пізніше .

Писар євангелія — Олекса Лазоревич, вірогідно, син Лазоря, ігумена Видубицького монастиря, священика церкви Бориса і Гліба у Вишгороді, а пізніше, з 1105—1117 рр., — єпископа міста Переяслав. Київське походження євангелія та Олекси підтверджує, на думку дослідників, фонетична система писаря, що ближча до сучасної системи української мови.Наведені дані, а також близькість деяких рис художнього оздоблення до Остромирова євангелія, дають підстави вважати місцем написання Київ. Саме в ньому, починаючи від Володимира та Ярослава, значно раніше, ніж в інших містах Русі, склалися умови для виготовлення високоякісно переписаних та художньо оздоблених книжок.

Такі книжки здебільшого призначалися для церковного читання. Написані вони урочистим уставом, церковнослов'янською мовою. Однак у державних установах, діловодстві та побуті, починаючи з рубежу XI—XII ст., вживалася ділова, з трохи спрощеною графікою кирилична писемність києворуською мовою. Така ж писемність вживалася й у побуті. Нею здавна користувалися літописці. На жаль, ориґінальних текстів літописів не дійшло до нашого часу.

Прикладом документів, що вийшли з князівської канцелярії, можуть бути Жалована грамота Мстислава Володимировича Юр'ївському монастирю у Новгороді, написана 1130 р. Грамоту написано кирилицею на пергаменті золотом, гарним уставом, щоправда, трохи дрібнішим, ніж у книжкових богослужбових пам'ятках. До грамоти на шнурі прикріплено срібну печатку із зображенням св. Федора — патрона князя.

Книжкові пам'ятки, переписані з болгарських та грецьких книг, не належать до ориґінальної літератури, але вони свідчать про високий рівень перекладацької справи, переписування та художнього оздоблення книжок у XI— XII ст. Книги переписувалися майстрами своєї справи — професійними писарями. Тому судити про писемність народу лише на цій підставі важко. Значно більше в цьому відношенні дає вивчення епіграфічних знахідок — графіті та грамот на бересті.

Під час археологічних досліджень виявлено значну кількість ремісничих виробів: пряслиць, посудин-корчаг, ливарних формочок, цеглин, металевих чаш, на яких трапляються написи. Найчастіше це позначення власника речі. На пряслицях, наприклад, є написи: "Невесточ", "Молодило", "Янка вдала пряслень Жирці" та ін. Крім визначення власника, написи на корчагах сповіщають про вміст посудини. "Ярополче вино", "Горохоуща", а також цифрове позначення ваги або місткості посудини у вигляді окремо поставлених літер. На металевих виробах, зокрема чашах, трапляються написи їхніх власників, що свідчать про належність речі церкві або князеві. Найбільш відома чара з написом чернігівського князя Володимира Давидовича XII ст. Сучасною українською мовою напис читається так: "А се чара княжа Володимирова Давидовича. Хто з неї п'є, тому на здоров'я, хвалячи Бога і свого великого князя".

Дуже важливим епіграфічним матеріалом є написи на бересті, вперше знайдені у Новгороді під час археологічних розкопок. Трапляються вони і в інших містах, де завдяки особливостям Ґрунту добре зберігається деревина. Новгородські грамоти — це переписка городян, що стосується різних господарських та побутових справ. Бони переконливо свідчать про проникнення писемності в економічну сферу життя.

Берестяні грамоти знайдені на території України під час розкопок стародавнього міста Звенигород. Найбільша з
грамот має п'ять рядків, її зміст приблизно такий: "Бід говенової (тобто дружини якогось Говена, — С. В.)
до Нежнича. Дай 60 кун лодієвих. Сказав Говен і подав на суд, а піп записав. А дай Луці, якщо не віддаси, то я у князя візьму отрока... і приїду, а то тобі в більше увійде". Мова йде про борг в 60 кун, який Нежнич повинен віддати дружині, імовірно, померлого Говена, що подав позов до суду. Говепова погрожує, що якщо він не поверне гроші, то вона приїде сама, взявши князівського "отрока", тобто слугу—свідка.

У Києві, на жаль, грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється особливостями київського ґрунту, в якому (особливо у Верхньому місті) погано зберігається деревина. Натомість у Києві виявлено значну кількість києворуських написів-графіті, зроблених у давнину відвідувачами на архітектурних спорудах часів Київської Русі, їх знайдено в Софійському соборі, на руїнах Успенського собору, печерах Києво-Печерської лаври, на стінах церкви Михаїла Видубицького монастиря, церкви Спаса на Берестові, Кирилівській церкві. Найбільше графіті відкрито в Софійському соборі — понад 400. Ми вже згадували, що стародавня азбука складалася з 27 літер, серед яких чотири слов'янські. Серед написів собору найбільше звернень до Бога про допомогу, написані за стандартною формулою "Господи, поможи рабу твоєму...", далі йде ім'я автора. Поминальні написи зроблено за іншим зразком "Місяця... дня приставився раб Божий...". Деякі відвідувачі собору зверталися в написах до святих, зображених на фресках, з проханням допомоги або просто писали свої імена: "Писав Іван", "Писав Матей". Особливо цікавими є написи, що перегукуються змістом із літописними повідомленнями. Наведемо кілька прикладів: "4 літа княжив Святослав". У напису йде мова про чотирьохлітнє князювання у Києві сина Ярослава Мудрого Святослава Ярославича (1073— 1076 рр.). У іншому напису сповіщається про встановлення в Софійському соборі "раки" — саркофага великого київського князя Всеволода (Андрія) Ярославича, 17 квітня 1093 р. У давньому датованому напису повідомляється про грім або блискавку, що влучила в Софійський собор 3 березня 1054 р., в якому князя названо "царем нашим". Рівнозначним титулом "каган" називає Ярослава Іларіон у "Слові". Напис, що цілком подібний до літописних повідомлень, сповіщає про події на Русі на рубежі XI—XII ст.: "Місяця декембря (грудня) в 4-е сотвориша мир на Желяни: Святополк, Владимир и Ольг". Тут йдеться про князівські усобиці та укладення миру між великим київським князем Святополком Ізяславичем, Володимиром Всеволодовичем Мономахом та Олегом Святославичем, в уроч. Желянь поблизу Києва.

Напис важливий не тільки своїм літописним змістом, а й особливостями виконання. Хоч він написаний кириличним уставним письмом, але воно вже значно відрізняється від урочистого книжного уставу. Всі літери у напису мають значний нахил праворуч, в них не помітно копіткого виписування кожного знака, добре відчувається швидкість, з якою було зроблено цей документальний запис. Все це вказує, що в надрах київської писемної школи на рубежі XI—XII ст, сформувалася ділова писемність, якою користувалися, мабуть, літописці та ділові люди: купці, збирачі податків, дрібні чиновники тощо. Написи, зроблені таким почерком, є й серед інших графіті. Головна мета цього вдосконалення полягала в прискоренні самого процесу письма.

У великому написі, що складається з 14 рядків, написаних чітким уставом XII ст., згадується якась Боянова земля. Мова йде про купівлю цієї землі княгинею Всеволода (Ольговича). Як свідки виступають "св. Софія" та попи, яких налічується 12 осіб. За Боянову землю княгиня дала 700 гривень соболевих, а одна десята частина цієї суми — 70 гривень — була внесена до собору як церковна десятина. Можливо, власником землі був славетний співець — Боян, згадуваний у "Слові о полку Ігоревім". Цей напис не тільки пам'ятка писемності, а й своєрідний юридичний документ, що свідчить про участь кліриків Софійського собору в подібних торговельних справах.

Серед інших епіграфічних знахідок у Києві слід згадати графіті з ближніх печер Києво-Печерської лаври, де виявлено великий за розмірами датований напис 1150 р.: "В лЂто 6658 (1150 р.) ископахом место се на положение (тела)...". Напис викарбувано біля входу до поховальної камери. На жаль, ім'я небіжчика не збереглося. Загальним виглядом, графікою та розмірами літер, напис нагадує відомий напис на Тмутороканському камені 1068 р. про те, що князь Гліб Святославич у цьому році міряв по льоду відстань від Керчі до Тмуторокані ²⁴
.Графіті, подібні до київських, виявлені також у Чернігові і стародавньому Галичі.

Написи-графіті, таким чином, дають можливість судити про писемність народу. Вони, зокрема, свідчать не лише про значне розповсюдження грамотності, а й про деякі особливості київської говірки та її роль у формуванні сучасної української мови. Серед авторів графіті — представники різних верств населення Києва та інших міст Русі; Полоцька, Чернігова, Білгорода, Турова. Тут і представники княжої адміністрації, і писці-професіонали, і отроки, і літописці, і купці, і навіть князі — Святополк Ізяславич та Володимир Мономах.

Другим центром київської писемної школи трохи пізніше став Києво-Печерський монастир. Він виник у середині XI ст., його засновниками були Антоній, Феодосій та письменник Іларіон. Від самого початку монастир стає відомим як місце переписування богослужбових книг. Ченці переписували й виготовляли книги. Зокрема серед майна Святоші (Святослава Давидовича) згадуються саме книги. Багате зібрання книжок було і в монастирській бібліотеці. У "Житії Феодосія Печерського" розповідається про виготовлення книг; "великому Никону сьдящу и стоящу книги" ²⁵
. В іншому місці, вірогідно, про цього самого ченця, названого Ларіоном, пишеться таке: "Бьше бо книгам хитр писати и съи по вся дни и нощи писаше книги в келий блаженнаго". У цій справі брав участь також ігумен монастиря — Феодосій, який сидів поруч "прядущу вервіє, єже на потребу таковому дълу". На думку М. Д. Присьолкова, згаданий Никон — це письменник Іларіон, який після усунення його з митрополичої кафедри став ченцем Києво-Печерського монастиря, де він і продовжував свою діяльність у галузі церковної літератури та літописання ²⁶
.

В Печерському монастирі написано багато різних ориґінальних творів. Насамперед це стосується літописання, яке поступово перейшло сюди з Софійського собору. Розквіт києворуського літописання в XII ст. тісно пов'язаний з монастирем. Тут творили багато відомих літописців, редакторів та переписувачів. Серед них величні постаті Никона, Іоанна та славетного Нестора — автора "Повісті минулих літ", що стала видатним досягненням не лише в галузі київського літописання, а й літератури. Нестор був автором й інших відомих творів: "Читання про Бориса і Гліба" та "Житія Феодосія Печерського".

Третім центром київської писемної школи був Михайлівський Бидубицький монастир. Він був розташований поблизу Києва, в місцевості, яка здавна мала назву Видубичі. Це був "вотчий" монастир Всеволода Ярославича та його роду. У 1070 р. в монастирі закладено кам'яну церкву архістратига Михаїла. Поруч з монастирем, на придніпровських кручах, стояла заміська резиденція Всеволода Ярославича — "Красний двір".

Видубицький монастир, починаючи з князювання у Києві Володимира Мономаха (1113—1125 рр.) став одним із важливих центрів київської писемної школи, де продовжувалося київське літописання, переписувалися книжки, створювалися ориґінальні літературні твори, існувала велика бібліотека. На початку XII ст. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр піддав ретельному редагуванню "Повість минулих літ", висунувши на перший план діяльність Володимира Мономаха. Він вніс до літопису переказ про апостола Андрія та переказ про Василька Теребовльського. Наприкінці XII ст. Ігуменом монастиря став Мойсей. Він був редактором, а можливо, і автором київського літописного зведення 1199 р. Мойсей відомий також як автор Похвального слова князю Рюрику Ростиславичу, проголошеного у зв'язку з будівництвом у 1198 р. підпірної стіни, що повинна була захистити церкву Михаїла від весняних повеней Дніпра. "Слово" Мойсея, текст якого зберігся в Іпатіївському літописі, свідчить, що він був досвідченим книжником-ерудитом, який добре володів ораторським літературним мистецтвом.

Отже, у Києві в XI—XII ст. існувало три осередки київської писемної школи: Софійський собор — Руська митрополія, Печерський та Видубицький монастирі. В них переписувалися та перекладалися книги з іноземних мов, з'явилися перші ориґінальні твори, киеворуське літописання, склалася його форма та ідейне спрямування. Вихованцями монастирів були високоосвічені літописці, письменники, церковні та державні діячі, їхніми трудами писемність і література Київської Русі досягла дуже високого рівня, що не поступався досягненням західних країн. З Києва богослужбові книги, житія святих, твори для повчального читання, церковно-публіцистична та історична література поширювалися по різних містах та землях Київської Русі, в чому й полягала значна заслуга Київської писемної школи.

Про освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи потреби державних інститутів, можна висловити припущення, що навчання грамоти якоюсь мірою існувало і до реформи 988 р. Адже, згідно з договорами Русі з греками, хтось повинен був читати і писати князівські грамоти та заповіти вояків, які від'їжджали на службу до Візантії, вести записи податків тощо. Початково це могли бути вихідці з південнослов'янських країн. У середині X ст. у Києві вже функціонувала церковна община, яка мала свої церкви: Св. Іллі та Св. Миколая на Аскольдовій могилі. В них були церковні книги та люди, які вміли їх читати під час відправ. При храмах, вірогідно, існувало й індивідуальне навчання грамоти.

Після церковної реформи Володимира виникла потреба у навчанні та вихованні грамотних людей, для чого були запроваджені державні школи. Літопис повідомляє про відкриття шкіл у Києві, Новгороді. До школи у Києві приймали дітей замолених верств населення — "нарочитої чаді", а у Новгороді брали дітей старост та попів. Це, можливо, вказує на існування шкіл двох ступенів: для виховання вищих та нижчих служителів церкви. В школі навчали насамперед читання, а потім вже писання та рахування. У початкових школах елементарною наукою було читання. Навчання починалося з вивчення абетки, складів та читання по книгах Апостола та Псалтиря, які виконували роль підручників. Подібне навчання по складах підтверджується археологічними знахідками, зокрема шкільними вправами хлопчика Онфима, знайденими серед новгородських берестяних грамот. Більшість вихованців парафіяльних початкових шкіл навчалися лише читати, а подальші знання вони (попи, дяки) набували в своїй практичній діяльності перед висвяченням.

Щодо вищої освіти, то з цього приводу тривалий час точилися дискусії, хоч у літопису й згадується "книжне навчання". Церковний історик Є. Голубинський категорично заперечував думку, що в Київській Русі нібито існувала проста грамотність. Він гостро критикував В. Татищева, який у своїй "Історії" описував різні навчальні заклади при єпископіях, княжому дворі, князівмеценатів тощо. Татищев, наприклад, повідомляє, що у 1086 р. Ганна (Янка) Всеволодівна, ставши черницею Андріївського монастиря у Києві, заснувала при ньому школу для дівчат, де навчали грамоти, співів, шиття тощо. З твердженням Голубинського не згоден відомий український вчений М. С. Грушевський. На підставі аналізу Послання Климента Смолятича до пресвітера Фоми він переконливо довів, що на Русі дійсно існувала вища освіта. Климент Смолятич — дуже освічена, видатна людина, яку літопис називає "книжником" та "філософом", яких раніше не було в Русі. У своєму Посланні до Фоми він переконує того, що вища освіта для вищих ієрархів церкви є необхідною, посилаючись на духовних діячів Київської митрополії. Він спирається на авторитет античних філософів та письменників "от Омира, от Арістотеля і от Платона", а не на відомих отців християнської церкви. Люди, яких називає Климент, це ті, що здобули вищу освіту. Під останньою малися на увазі богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи та вивчення іноземних мов. Таку освіту можна було отримати в XI ст. у київській писемній школі при Софійському соборі, а у XII ст. при Печерському або Бидубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі — у школах при єпископіях. Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії і якого за тих часів та й значно пізніше нерідко велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту. В оточенні київського митрополита чимало людей мали добру освіту, про що й пише Климент. Деякі з них, можливо, були перекладачами та писарями тих "книг многи", про які згадує літопис 1037 р.

Друге місце за значенням, найімовірніше, посідала латинська або, як дехто гадає, варязька мова. Вивчення іноземних мов було необхідне не тільки духовним особам, а й світським, що добре усвідомлювалося за тих часів, про що свідчить вислів Володимира Мономаха в його "Повчанні дітям". Про свого батька Всеволода Ярославича він писав: "яко бо отець мой, дома сЂдя, изумЂяше 5 язык, в томъ бо честь от инЂх земль». Вірогідно, це були грецька, латинська, німецька, угорська та половецька мови.

У Київській Русі дуже рано з'явилася іноземна перекладна література. Вже в XI ст. у скрипторії при Софійському соборі, а пізніше й інших місцях, слов'янською мовою перекладено відомі у всьому світі твори: "Хроніка" Георгія Амартола, "Історія іудейської війни" Иосифа Флавія, Хроніка Сінкела, "Житіє Василія Нового", "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, "Житія Стефана Сурозького", "Александрія", "Пчела", "Повість про Акіра премудрого", "Шестоднев" Іоанна, екзарха болгарського, "Деівгенієве діяніє", "Фізіолог", Пандекти Никона та ін, Ці твори мали виключне значення для поширення освіти та тогочасних наукових знань.

Як бачимо, в Київській Русі існувала вища освіта, яку отримали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Мойсей Видубицький, автор "Слова о полку Ігоревім", Ярослав Мудрий, його сини — Ізяслав, Святослав, Всеволод, онуки — Святополк та Володимир Мономах, Володимир Василькович та ін.

Крім початкових шкіл, утворених з ініціативи держави, існувало й приватне, індивідуальне, навчання. Ним займалися головним чином дяки при церквах та, можливо, ченці монастирів, при яких могли бути школи для дітей. Один з авторів давніх графіті на ім'я Піщан написав, наприклад, на стіні Софійського собору у Києві: "Піщан писав, ходивши до дяків учеником". Поступове поширення грамотності на Русі засвідчується й написами на різних ремісничих виробах, знайдених в Україні. Привертають увагу: напис на мечі "Коваль Людота", знайденому в с. Хвощоватому, на корчагах з Києва — "Мстиславова корчага", "Благодатніша повна корчага сія" та на згаданому пряслиці "Янка вдала пряслень Жирці" та ін. Однак, безперечно, більш масовим матеріалом, що свідчить про проникнення грамотності у всі сфери життя, в тому числі й у побут, є берестяні грамоти та написи-графіті, знахідки яких вже налічуються сотнями.

У період феодальної роздрібненості Русі продовжувався подальший розвиток писемної культури: виникали нові провінційні центри, але всі вони, аж до татаро-монгольської навали, були під великим впливом блискучих досягнень київської писемної школи.

Використана література:

1. Селищев А. М. Старославян. язык, ч. 1 — 2. М., 1981 — 52;

2. Мейе А. Общеславян. язык. М., 1981;

3. Вайан А. Руководство по старославян. языку. М., 1992;

4. Беседина-Невзорова В. П. Старославян. язык. X., 1982;

5. Вступ до порівн.-істор. вивчення слов’ян, мов. К., 1996;

6. Цейтлин P. M. Лексика старославян. языка. М., 1977;

7. Станівський М. Ф. Старослов’ян. мова. К., 1983;

8. Бирнбаум X. Праславян. язык: достижения и проблеми в его реконструкции. М., 1987;

9. Толстой Н. И. Старославян. язык. — Касаткин Л. Л. Церковнославян. язык. В кн.: Лингв. знциклопед. словарь. М., 1990.