Основні права людини як загально-соціальне явище

Міністерство освіти України

Івано-Франківський інститут економіки,

права і будівництва

Кафедра теорії держави і права

Курсова робота з теорії

держави і права

студента 1 курсу

Шанковського

Романа Юрійовича

Науковий керівник:

__________________

Дата захисту:

__________________

Оцінка:

__________________

1998 рік.

Вступ

Розділ I. Права людини, їх природа та види.

1. Генеза поняття “права людини”.

2. Основні чи конституційні права?

3. Види основних прав людини.

Розділ II. Соціальна суть прав людини. Забезпечення прав людини як основна функція правової держави.

Висновки.

Література.

В умовах всезростаючої ролі права в житті суспільства на перший план цілком закономірно вийшли юридичні питання, пов’язані з правами особи.

Права людини, їх генеза, соціальне коріння, призначення - одна з вічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і незмінно знаходилася в центрі уваги політичної, правової, етичної, релігійної, філософської думки.

Права людини - складне багатовимірне явище. В різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійного або етичного, або філософського змісту в залежності від соціальної позиції класів, що знаходилися біля влади.

Спочатку розвиток інституту прав людини здійснювався в межах національного законодавства, хоча значення деяких актів не обмежувалось їх юридичною обов’язковістю у визначених національних правових системах. Такі акти сприяли розвитку суспільної свідомості і в інших країнах.

Важливим кроком в розвитку прав людини були буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст., які висунули не тільки широкий набір прав людини, але і принцип формальної рівності, який став основою універсальності прав людини, який надавав їм дійсно демократичний характер.

Подальшим етапом поглиблення і розвитку переліку прав людини була друга половина XX століття. Після Другої Світової війни, яка супроводжувалася грубими масовими порушенннями прав людини, вони виходять поза межі внутрідержавної проблеми і стають предметом постійної уваги світового співтовариства. Визнання Загальної декларації прав людини і основних свобод Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про попередження злочинів геноциду всіх форм расової дискримінації та ряду інших важливих міжнародно-правових актів є неоціненним внеском в розвиток цивілізації і культури XX століття.

В даній роботі розглядається складний комплекс проблем пов’язаних з походженням поняття “права людини” їх соціальним змістом, та основними видами. Робиться спроба визначити різницю між основними та конституційними правами людини. Особливе місце в курсовій роботі займають питання юридичних гарантій забезпечення прав людини. Зокрема забезпеченість прав людини як на державному так і на міжнародному рівні.

Права людини повинні здобути провідне місце в політико- правових доктринах і в практиці сучасної України. Наше суспільство стане вільним , демократични, гуманним тільки тоді коли на практиці буде втілений в життя конституційний принцип, зафіксований в ст. 3 Конституції України: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людииною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

Історія показує, що кожному поколінню потрібно захищати права особи, що людству ще невідома ситуація, при якій не потрібні були б зусилля для підтримки і захисту прав і свобод індивіда. Кожне покоління по свому відповідає на вічний виклик історії, пов’язаний з відстоюванням таких цінностей як права і свободи Людини.

1. Ґенеза поняття “права людини”.

Права людини невіддільні від соціальної діяльності людей, від їх суспільних відносин, способів буття індивідів. Права людини органічноо вплетені в суспільні відносини, вони є ноомативною формою взаємодії людей, впорядкування їх зв’язків, координації їх вчинків і діяльності, запобігання протиріч, протиборства, конфліктів. По своїй суті вони нормативно формулюють ті умови і способи життєдіяльності людей, які об’єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави. Такі права, як право на життя, на гідність, недоторканість особи, свобода совісті, думок, переконань, автономія особистого життя, право на участь в політичному процесі та ін., є необхідними умовами влаштування життя лидини в цивілізованому суспільстві, повинні бутти беззастережно визнані і захищені державою.

До змісту прав людини і їх розподілу в суспільстві необхідно підходити конкретно-історично. Історично права людини змогли розвинутися і в результаті буржуазних революцій отримати універсальнний характер для ряду регіонів світу, зокрема в США , Західній Європі завдяки поступовому прогресу по шляху до свободи, яка розкріпачує особистість і забезпечує формальну рівність всіх перед законом. В становленні прав і свобод людини велику роль відіграло ідеологічне, доктринальне підґрунтя - вчення про природні природжені права людини, які незалежні від позицій і свавілля державної влади; ціль останньої - забезпечення прав, визначених природою або Творцем. Панувавші до появи природньо правових ідей етатиські погляди орієнтовані на підкорення індивіда державі як верховній силі, наділеній правом розпоряджатися долею людей на свій розсуд. Природньо-правова концепція акцентує увагу на автономії особистості її індивідуальності.

Одночасно з появою природньо-правової доктрини виникають погляди, які, незаперечуючи значимості держави, висловлюють певні застереження його ролі в житті суспільства. Таких поглядів дотримувались представники буржуазного лібералізму та індивідуалізму - Вільгельм Гумбольд, Бенжамен Констан. Джон Стюарт Мілль також відзначає шкідливість посилення державної влади без крайньої необхідності1. Іншими словами, ідея природних природжених прав людини покликана запобігати всевладдю держави, яка перешкоджає розвитку свободи, індивідуалізму та автономії особистості.

Протилежною по змісту природньо-правовій доктрині є позитивістський підхід особи до природи права людини і взаємовідносин з державою. Згідно цього підходу права людини, їх об’єм і зміст визначаються державою, яка “дарує” їх людині, здійснюючи по відношенню до неї патерналістичні функції.

З таких протилежних позицій оцінювались і оцінюються природа і суть прав людини.

Поряд з цим розбіжності природньо-правового і позитивістсського підходів до природи прав людини вимагають внесення певної ясності, перш за все, обмеження влади держави правами людини не повинно вести до зменшення її ролі яка вагома не тільки в охороні прав і свобод людини, але і в наданні їм законодавчої, тобто загальнообов’язкової форми.

Мета природньо-правової доктрини - обмежити претензії держави на свій розсуд визначати об’єм прав і свобод людини, не рахуючись з необхідними для нормальної життєдіяльності індивіда набору прав, які об’єктивно притаманні йому від народження, і тому є невід’ємними, невідчужуваними, незалежними від волі держави1. Держава не може не визнавати права людини на життя, гідність, недоторканість власності, житла. І хоча ці права належать людині від народження, але захищеність їм надає юридична форма, тобто форма закону. Тому ці права не можуть бути протиставлені державі, яка зобовязана взяти на себе функцію не тільки їх захисту і забезпечення, але і їх законодавчого формулювання. Особливе значення має запис цих прав в Конституції.

Практика держав, які визнають природньо-правову доктрину походженняправ людини, однак невідкидає їх позитивістського оформлення, і природньо-правова іпозитивістська доктрини в сучасному світі не виступають як антиподи. В сучасному світі позитивістський підхід до прав людини неминуче повинен опиратися на моральні категорії свободи, справедливості, самоцінності індивіда, для того, щоб законодавчо виразити їх в певному каталозі прав людини. Набуваючи законодавчого вираження, права людини отримують додаткову “енергію”, а держава, законодавчо закріплюючи їх, зобов’язує себе гарантувати і забезпечувати права і свободи.

Значення позитивістського закріплення природніх прав підтверджується конституційним досвідом США. Конституція Сполучених Штатів Америки 1787 року не містила перерахунку невідчужуваних прав, оскільки “батьки-засновники” виходили з того, що природні права які належать людині від народження не потребують позитивістського підтвердження в тексті Основного Закону. Їх перелік міг бути оцінений як вичерпний перелік прав і свобод, що могло б призвести до ущемлення тих прав, які не увійшли у перелік. Однак відсутність в Основному Законі США переліку федерально закріплених прав і свобод викликало критику цього документу. Під тиском громадської думки Конгресом США в 1789 році були запропоновані проекти поправок, які містили поняття про політичні і особисті права. Десять перших поправок до Конституції, які складають федеральний Білль про права, були ратифіковані до кінця 1791 року1. Безпосередньо до прав людини відносяться 7 поправок, які передбачають свободу совісті, свободу слова, право народу мирно збиратися і звертатися з петиціями (Поправка I), право на охорону особи, недоторканість житла, паперів та власності (поправки II - IV) а також інші права; дев’ята поправка, що перелік у Конституції “ певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом”1.

Конституційна практика розвинутих країн в певній мірі послабила суперечності природньо-правового і позитивстського підходів до проблеми прав людини на основі конституційного закріплення основних прав і свобод, які виключають пригноблення і насильство держави по відношенню до особистості, відстоюючи її автономію і приорітет прав людини по відношенню до держави.

З цього приводу, цікаво висловився колишній голова Федерельного конституційного суду (ФКС) Німеччини, сьогодні Президент ФРН Р. Герцог: “Поняття прав людини несе навантаження і в плані їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому об’ємі, в якому вони гарантуються державними нормами. Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати або звертатись до поняття надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС використовував такі поняття. Основний закон виключає конфлікт між діючою Конституцією і надпозитивними правами людини. Додержавні права - це ті ж права людини, санкціоновані державою”1

Артур Хефлігер (Швейцарія) в статті “Ієрархія конституційних норм і її фукція в захисті прав людини” розрізняє природні права людини, основні права і права відповідаючі Конституції.

На думку Хефлігера, у відповідності з теорією природнього права, є права, які надаються індивіду з метою забезпечення його людської гідності і яким притаманна позачасова дія. Ця ідея втілена в приамбулі Загальної декларації прав людини.

Поряд з цим права людини, які служать захисту прав індивіда, майже без вийнятків з давен гарантувалися внутрідержавним порядком Швейцарії (в основному писаними нормами і тільки в незначній мірі неписаними). Прийнята в 1874 році федеративна Конституція заснована на ліберальних цінностях. Оскільки права людини при прийнятті Конституції були інтегровані у внутрідержавне право, то з часом Верховний Суд Швейцарії відмовив їм у визнанні в якості неписаних основних прав. Основні права гарантуються у внутрішньому праві Конституції федерації і законодавством кантонів. Це ті права на які поширюється судовий захист. Однак деякі важливі права не названі в Конституції. В такому випадку Федеральний суд іноді визнає неписані основні права і таким чином ліквідує пробіли в Конституції2.

Західнонімецький вчений К. Штерн пише: “Основні права, закріплені в конституціях держав, ґрунтуються на правах людини: вони вбирають в себе особистісне і природньо-правове начало, що міститься в них. В якості суттєво нового елемента виступає позитивно-правова інституалізація. Державно-правове визнання і гарантованість означають великий прорив в ідеї прав людини... Запозичені із постулатів і декларацій як права природні, вони стали правами в юридичному розумінні”1

Таким чином, ми спостерігаємо в конситуційній і судовій практиці зарубіжних країн пом’якшення протиснояння природньо-правових і позитивістських підходів. При чому практика іде по шляху позитивного закріплення природніх прав і принципів. Це сприятлива тенденція, яка знімає протистояння і крайнощі вказаних доктрин - незахищеність природніх прав людини поза державним закріпленням і віддалення позитивістського вченя від моральних, особистісних, соціальних цінностей. Саме розрив позитивізму з переліченими цінностями дозволив широке його використання тоталітарними режимами, зокрема Радянський Союз, який категорично заперечував вчення про природні права і завжди виступав “благодійником” по відношенню до народу, який отримав свої права по милості всесильної держави. Конституція України визнала, що “права і свободи людини є невідчужувані та непорушними “(ч.2 ст.21 Конституції України). Поряд з цим Конституція містить позитивістське закріплення широкого переліку прав і свобод, і це не суперечить сучасній конституційній практиці. Визнаючи природні невідчужувані права людини законодавець намагається закріпити їх в основних конституційних правах і свободах і забезпечити системою гарантій і механізмів захисту, також законодавчо регламентованих (конституційний, судовий, адміністративний захист, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини і т.п.).

Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незважачи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають на основі принципів демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних прав людини в конституціях демократичних держав.

2. Основні чи конституційні права? Досліджуючи права людини виникає питання: що розуміти під основними правами, чи можна ототожнюнювати з конституційними правами? Відсутність чіткого формулювання в ряді конституцій утрюднює відповідь на це питання. Однак, на думку автора, основні права індивіда - це конституційні права. Основні права є суб’єктивними. Ця істина, яка сьогодні очевидна, в ході істоичного процесу неодноразово заперечувалась. Тільки на початку XX сттоліття в наслідок тривалих суперечок про поняття суб’єктивного права взагалі і основних прав в особливості кристалізувалося нове розуміння основних прав як суб’єктивних, що дало можливість громадянину посилатись на них перед лицем владних структур1.

В сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла за межі кожної окремої країни, виникла необхідність в створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, що також є основними правами людини. Ці основні права відображені в ряді важливих міжнародно-правових актів, які встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особистості, визначили ту межу, нижче якої держава не може опускатися. Це значить, що права і свободи людини перестали бути об’єктом тільки внутрішньої компетенції держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Сьогодні об’єм прав і свобод особи визначається не тільки конкретними особливостями того чи іншого сіспільства, але і “розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем і ступенем світ, тим значніший вплив на права і свободи міжнародних фактоів”2

Прийняття Міжнародного Білля про права людини, який включає Загальну декларацію прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1976 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1976 р.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1976 р.) внесло корінні зміни в правосуб’єктність людини, яка стала суб’єктом не тільки внутрідержавного, але і міжнародного права. Згідно міжнародного законодавства всі особи, які проживають в державі учасниці Пактів або на які поширюється юрисдикція цієї держави, мають можливість користуватися правами, передбаченими Пактами, без ознаки раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Це зобов”язує всі держави, які приєдналися до Пактів, привести своє національне законодавство у відповідність з вимогами Пактів. Після приєднання до Пактів створюється правова ситуація, при якій міжнародно-правові акти отримують приорітет над внутрішнім законодавством. Тому громадянин, політичні або громадянські права якого порушені, має право безпосередньо звернутися в Комітет з прав людини при ООН, якщо ним вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту (ст. 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).

Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та ряд інших важливих міжнародно-правових актів визначили той універсальний набір основних прав і свобод, які в єдності з конституційними правами покликані забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Цей каталог прав виник не на порожньому місці, він формувався на основі тисячолітнього досвіду боротьби за свободу і соціальний прогрес.

Тому в сучасних умовах під основними правами людини, слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових документах по правам людини, зокрема в Міжнародному Біллі про права людини, а також Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Європейської соціальної хартії (1961 р.). Якщо яке-небудь основне право людини не увійшло в Конституцію держави то воно повинно бути визнане в даній державі незалежно від його конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права по відношенню внутрідержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співробітницта.

Розуміння під основними фундаментальними правами конституційних прав отримало досить широке поширення з середини XIX століття. В спеціальній літературі стало звичним розглядати конституційні права як основні права. Це знайшло відображення у Веймарській Конституції, було сприйнято Основним законом ФРН, а згодом рядом нових європейських конституцій. “Яке б визначення не вибиралося, мова, по суті, завжди йде про ті права, які є фундаментальними для забезпечення правового статусу людини і громадянина і які, таким чином, отримують гарантії в основних законах держави”1.

Виділення категорії основних прав людини однак не означає віднесення інших прав до “другорядних”, менш значимих, таких, що вимагають незначних зусиль по їх реалізації. Мова йде про інше. Основні права і свободи складають фундамент правового статусу індивіда, в них ґрунтуються можливості виникнення інших багаточисельних прав, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Ці права дуже важливі для індивіда, його взаємовідносин з іншими людьми, суспільством і державою. Від основного права може відбруньковуватися значна кількість прав індивіда. Наприклад, ст. 21 Загальної декларації прав людини передбачає, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через посередництво вільно обраних представників. Це основне право породило інші права: право на участь у самоуправлінні, право висувати свого кандидата під час виборів, право вимагати звіт у обраного депутата, про виконання ним своїх обов’язків, право звертатись до депутата із запитом з будь-яких питань, повязаних із діяльністю останнього і т. п.

Частина 1 ст. 29 Конституції України закріплює право на свободу і особисту недоторканість кожного. Це основне право породжує цілу систему прав закріплених КК України, ЦК України, КПК України та інших нормативних актах.

Отже, основні фундаментальні права зафіксовані в Конституції держави і найважливіших міжнародно-правових актах є правовою базою для похідних, але не менш важливих її прав.

3. Види основних прав людини. Основні фундаментальні права і похідні з них інші права і свободи забезпечують різноманітні сфери життя людини:

Особисті (громадянські) права визначають свободу людини ві сфері особистого життя, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного втручання. До громадянських прав відноситься право приватної власності, право на охорону сім’ї, материнства і дитинства, свобода совісті, увесь комплекс прав які забезпечують особисту безпеку і недоторканість людини, гарантують ефективні засоби судового захисту кожній людині у випадку порушення її прав, право на вілне пересування і вільний вибір місця проживання та інші, мета цих прав полягає в охороні і захисті особистої сфери, в якій проявляється індивідуальність і своєрідність людини. Іншими словами, мова йде про захит автономії особистості, простір дій індивідуальних, приватних інтересів.

Хоча у конституції Радянського Союзу, УРСР проголошувались особисті права, однак це було не більше ніж декларація. Перш за все, в умовах загального одержавлення суспільного і осбистого життя з цієї категорії виключалося право приватної власності, без якого людина втрачала самостійність та ініціативність, повністю потрапляла під опіку держави тощо.

Особистим правам в посттоталітарному суспільстві повинен бути повернутий їх справжній первісний зміст, суть якого в забезпеченні автономії особистості, охоронаїї індивідуальних інтересів, уособлення їх від державного втручання і ґноблення.

Слід відзначити, що не завжди при класифікації прав течи інше право може бути віднесено до даної категорії прав. Любий поділ прав на категорії в певній мірі умовний. Так , право власності є не тільки особистим правом, яке забезпечує стартові можливості особи, а й правом соціальним, економічним, пов’язаним з задоволенням матеріальних претензій людини.

Політичні права громадян виявляють можливості індивіда на участь у політичному житті і здійсненні державної влади. До даної категорії прав належать право на свободу думки. право на свободу пошуку, одержання і поширення інформації, право на мирні збори, право на свободу асоціацій, право на участь у провадженні державних справ як безпосередньо так і через своїх предсставників, право вибирати і бути обраним та інші. Політичні права громадянина є необхідною умовою функціонування інших видів прав людини, оскільки вони складають органічну основу демократчної системи і виступають як засіб контролю за владою, як цінності на які влада зобов’язана орієнтуватися, обмежувати себе цими правами, визнавати і гарантувати їх.

Значимість прав людини у контролі за владою визначає пранення тоталітарних режимів обмежити ці права і тим самим звільнити себе від демократичних форм контролю.В якій мірі тоталітарному режиму вдається обмежити політичні права людини, тим ефимерніший поділ влади , тим більше місця в державному управлінні займають насильницькі методи, які застосовує держава.

культурні права гарантують доступ людини до культурних благ, свободу художньої, наукової, технічної творчості, його участь в культурному житті і в користуванні установами культури, Цей вид прав дозволяє реалізувати культурні потреби людини і забезпечити ріст його культурного рівня, без якого людина не може повноцінно здійснювати свої особисті і політичні права.

Соціальні і економічні права покликані забезпечити людині гідний життєвий рівень, право на рівну оплату за рівну працю, право на соціальне забезпечення, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, тощо. Необхідний перелік цих прав закріплений в Міжнародному пакті про економічні, соціальні, культурні права, нижче якого цивілізована держава не повинна опускатися.

Таким чином, права людини означають, що кожна людина може ними скористатися. У 1996 році в Україні було прийнято нову Конституцію, в якій перераховано всі основні права людини, а значить, що закліплені в ній права і свободи людини, не є побажаннями, а мають силу закону, обов’язкового для всіх громадян України.

Розділ II. Соціальна суть прав людини. Забезпечення прав людини як основна функція правової держави.

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механзмів у їх забезпеченні дають можливість зробити висновок про формування в сучасний період ще одного права людини - права на міжнародний захист.

Однак реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини конкретною особою забезпечується насамперед юридичними механізмами тієї або іншої держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те, що скористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише такої, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому саме держава (відповідно до ст. 2. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов’язана забезпечити кожну людину, якщо її права порушені, ефективними засобами правового захисту.

Звідси й випливає необхідність вдатися до короткої характеристики системи юридичного правозабезпечення людини, яка утому чи іншому вигляді повинна існувати у будь-якій сучасній державі.

В Конституції України закріплений увесь комплекс основних прав людини, кожне з яких має бути забезпечене відповідним юридичним механізмом.

Що ж являє собою такий механізм, з яких елементів він складається? Юридичний механізм забезпечення прав людини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту прав людини1. Він складається з наведених нижче елементів.

Національне законодавство, що є основою усього юридичного механізму забезпечення прав людини. Визначаючи зміст законів, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитись з можливості в реальність, повинні бути опосередковані ними, піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч правова система України і допускає безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих нею договорів поряд і нарівні з внутрідержавним законодавством, відповідно до Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року, важливість останнього полягає також і в тому, воно передбачає й всі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Тому національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення прав людини.

Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, тому що без їх допомоги взагалі не може бути реалізована. В таких випадках відсутність належної юридичної процедури передворює приписи законів про права людини на формальні, декларативні положення.

Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистісних і соціальних цінностей послідовність і узгодженість дій уповноваженого і зобов’язального суб’єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи та строки їх вчинення.

Слід зазначити, що головним критерієм необхідності юридичної процедури для реалізації прав людини є тип юридичного обов’язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, таким критерієм виступає активність або пасивність дій зобов’язальної особи (тобто активний чи пасивний юридичний обов’язок). Отже, встановлення юридичних процедур потрібно там, де реалізація того чи іншого права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних зобов’язань - обов’язку вчиняти активні дії - іншими суб’єктами. І навпаки, там, де реалізація права залежить від власної активної поведінки особи, її волі і бажання (наприклад, права на честь, гідність та ділову репутацію), а інші суб’єкти зобов’язані лише не вчинювати певних дій, утриматись від них (в наведеномі прикладі - не посягати на честь гідність та ділову репутацію особи), у встановленні саме юридичної процедури нема потреби1.

Існують, як відомо, два основні види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов’язані з правозастосуванням (наприклад, порядок реалізації права на громадянство, соціальний захист), і процедури, не пов’язані з ними (наприклад, порядок укладання угод які не потребують нотаріального посвідчення). Проте слід зауважити, що в межах кожного з зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки існує прав. Вони відрізнятимуться один від одного лише конкретноим змістом, Якщо при встановленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен в кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (зокрема тому, що зобов’язальною стороною тут виступає відповідний орган держави), то при встановленні другого він має прагнути до створення такої процедури, яка надавала б особі можливість обирати найбільш доцільний для неї у даній життєвій ситуації варіант використання свого права. Але так чи інакше юридична процедура повинна являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб2.

Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які могли б “відгородити” людину від можливих посягань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різноманітні засоби охорони прав людини. До них належать всі юридичні засоби, що виконують привентивну функцію, спрямовані на запобігання порушення прав людини.

За наявності різноманітних правоохороних засобів їх можна за певними критеріями поділити на відповідні групи, види.

За місцем існування у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини поділяються на такі види. По-перше, це норми права, які встановлюють: 1) заборони (вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує права людини); 2) завдання і компетенцію відповідних органів по охороні прав людини; 3) конкретні заходи запобігання порушення прав людини; 4) заходи юридичної відповідальності; 5) певний процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.

По-друге, компетентних органів по застосуванню зазначених вище юридичних норм, яка має на меті запобігання можливим порушенням прав людини. Наприклад, таку діяльність в Україні здійснює Конституційний Суд України, оскільки в його повноваження входить розгляд справ про конституційність прийнятих, але не введених в дію законів (п. 1 ст. 14 Закону України “Про Конституційний Суд України”). Така його діяльність є заходом привентивного впливу і спрямована на запобігання неконституційності законів, в тому числі й тих, що безпосередньо торкаються прав людини. По-третє, це правозастосовчі акти, які приймаються для для запобігання правопорушенням (наприклад, окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора).

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб’єкта розрізняють: 1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкодження здійснення таких вчинків, які можуть призвести до порушення прав людини; 2) засоби психічного впливу, тобто такі, що такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад, правове виховання).

В разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху до їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави і суспільства, З цією метою існує система відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перепони для їх реалізації, відновлюються порушені права.

Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові , парламентскі, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби. Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби: 1) припинення порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припиненя робіт тощо); 2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторського позову); 3) визначення або підтвердження права; 4) відновлення порушених прав. За галузевою належністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

Теоретичний аналіз гарантій реалізації прав людини дозволить, на думку автора, більш чітко передбачити їх у законодавстві. Адже визнанняя і закріплення в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.

Однією з характерних особливостей розвитку співробітництва держав в області прав людини на сучасному етапі є створення системи міжнародного контролю за втіленям у життя взятих ними на себе юридичних зобов’язань. Його заснування і функціонування як на універсальному, так і на регіональному рівні є одним з найбільших досягнень в міжнародному регулюванні прав людини в другій половині XX століття.

Роль контрольних органів в сучасних умовах постійно зростає. Все більше уваги приділяється їх функціям і повноваженням в діяльності ООН і в різноманітних універсальних і регіональних угодах. Як відомо, в міжнородних відносинах немає наддержавної влади, яка б могла контролювати здійснення принципів і норм міжнародного права, в необхідних випадках застосовуючи санкції за порушення взятих на себе зобов’язань. Тому держави і передбачили створення міжнародного контрольного механізму, який виник в результаті міжнародної правотворчості, ускладнення міждержавних зв’язків, появи глобальних проблем, що визначають долю всього людства.

Мета контрольного механізму полягає не в примушенні чи застосуванні санкцій до держав за невиконання взятих ними на себе зобов’язаннями, а тільки в контролі за втіленням у життя міжнародних угод.

Інститут контролю за останні роки отримав широке розповсюдження в різноманнітних сферах міжнародних відносин і особливо в сфері прав людини. Держави, погоджуючись на на міжнародно-правове регулювання основних прав і свобод людини, беруть на себе відповідні обов’язки. Об’єкти таких обов’язків - права людини - втілюються в життя самими державами. Однак їх здіснення підлягає контролю з боку міжнародного співтовариства. В цьому полягає одна з принципових рис міжнародно-правового регулювання прав людини.

В сучасних міждержавних відносинах імплементація прав людини здійснюється законодавчими, адміністративними, та іншими засобами, що є в розпорядженні кожної держави, а міжнародні органи тільки контролюють цей процес. В даний час ряд контрольних органів створено у відповідності з Статутом ООН, інші створені на основі міжнародних угод по правам людини як універсального так і регіонального характеру.

Функції і повноваження ООН в сфері прав людини надзвичайно різноманітні. Фактично всі головні і значна кількість допоміжних органів ООН в тій чи іншій мірі займаються питаннями прав людини.

Головну відповідальність за виконання функцій Організації у сприянні загальної поваги і дотримання основних прав і свобод людини, несе Генеральна Асамблея ООН і під її керівництвом Економічна і Соціальна Рада (ст. 60 Статуту ООН). Повноваження Генеральної Асамблеї в області прав людини визначені в ст 13 Статуту ООН. “Генеральна Аасамблея, - підкреслюється в ній, - організовує дослідження і вносить рекомендації з метою ... сприяння міжнародному співробітництву в галузі економіки, культури, освіти, охорони здоров’я і сприяння у втіленні прав людини і основних свобод для всіх, без ознак раси, статі, мови і релігії”1. Для здійснення своїх функцій в сфері прав людини Генеральна Асамблея у відповідності до ст. 22 Статуту ООН створює за необхідністю різноманітні допоміжні органи. Деякі з них створюються ad hoc, інші, є, по суті справи, постійними або функціонують тривалий час.

Згідно Статуту ООН, поряд Генеральною Асамблеєю відповідальність за виконання функцій Організації в області прав людини лежить на Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР), яка працює під керівництвом Асамблеї. Для виконання покладених на неї функцій ЕКОСОР створює спеціальні комісії (ст. 68 Статуту ООН). У відповідності з цією статтею створені і активно функціонують Комісія по правам людини, Комісія по становищу жінок та Підкомісія по запобіганню дискримінації та захисту меншин, робота яких зосереджена виключно на питаннях які відносяться до прав людини.

В 1990 році Генеральна Асамблея прийняла рішеня створити Всесвітню конференцію по правам людини у Відні. Основною її метою, згідно резолюції Генеральної Асамблеї 45/155 від 18 грудня 1990 року, була оцінка ефективності методів діяльності і механізмів ООН в галузі прав людини і розробка конкретних рекомендацій по покращенню такої діяльності1. По ходу приготувань до Конференції та її проведення, вносились пропозиції, зокрема заснувати посаду Верховного комісара ООН з прав людини. На 48-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, після гострої дискусії 20 грудня 1993 року, прийняла резолюцію 48/141 про заснування поста Верховного комісара з прав людини2.

Поряд з сформованою системою універсального співробітництва держав в галузі прав людини, така діяльність здійснюється і на основі регіональних угод. Регіональне співробітництво доповнює форми універсального співробітництва, а в деяких відношеннях більш ефективно забезпечують основні права і свободи людини.

Згідно ст. 52 і 53 Статуту ООН, регіональна організації повинні були створюватись для мирного врегулювання “місцевих конфліктів”, а також для застосування примусових заходів під керівництвом Ради Безпеки. Однак згодом після прийняття Статуту ООН почали формуватися організації, мета яких - захист прав людини на регіональному рівні. Такі організації засновані на всіх континентах за вийнятком Азії. Старішою регіональною організацією є Рада Європи. 4 листопада 1950 року в Римі її члени прийняли Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, яка вступила в силу 3 вересня 1953 року.

Як підкреслюється в преамбулі Конвенції, її учасники поставили перед собою мету “зробити перші кроки” для здійснення “деяких прав”, перерахованих у Загальній декларації прав людини. Цінність Европейської Конвенції полягає не в зафіксованих правах і свободах, а встворенні механізму їх імплементації. “Цінність Конвенції, - пише французький вчений К. Васак, - визначається фактично її механізмом, а не правми, які вона захищає”. Вперше в історії людства, підкреслює він, існує міжнародний механізм, який функціонує поза державою і “втілює загальні цінності всього людства”1.

На основі Конвенції були створені два органи - Європейська комісія по правам людини і Європейський Суд по правам людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб. Будь-яка країна - учасник може направити в Комісію скаргу про те, що інша сторона порушує Конвенцію (ст. 25). Комісія також уповноважена розглядати скарги окремих осіб, неурядових організацій і груп осіб про порушення їх прав державами учасниками Конвенції. Скарги розглядаються тільки у тому випадку, якщо держава, протиякої вони подані , визнала подібну компетенці.ю Комісії (ст. 25). В даний час всі члени Ради Європи визнали таку компетенцію не тільки Комісії а й Суду.

Поряд з Радою Европи значну увагу питанням прав людини приділяє у своїй діяльності Нарада з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ). Вона є нальчисельнішою регіональною організацією, яка почала свою роботу в Ґельсинки 3 липня 1973 року. В кінці 1994 року НБСЄ була перетворена в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ). Перший етап цієї рооботи завершився 1 серпня 1973 року підписанням Ґельсинського Заключного акту, в якому були зафіксовані спільні домовленості країн-учасниць на основі консенсусу, ставитись до гуманітарного співробітництва європейських держав і прав людини.

Ґельсинський Заключний акт визначив напрямки і конкретні форми співробітництва в різних сферах, що мають відношення до прав людини, охоплюючи освіту, культуру, інформацію, контакти між людьми. Він став тою основою, на якій уже впродовж багатьох років розвивається плідне співробітництво держав Європи , США і Канади в галузі прав людини.

Політичні події кінця 80-х - початку 90-х років на сході Європи радикально змінили геополітичну карту цього континенту. Соціально-політичні відмінності західної і східної Європи почали зникати. Поступово зростають передумови інтеграції усієї Європи, що призведе до утворення єдиного правового простору і створення умов для ефективного захисту основних прав і свобод людини на цьому континенті.

ВИСНОВКИ

Становлення і розвиток прав людини має тривалу історію, супроводжувався боротьбою доктрин і традицій характерних для тої чи іншої країни. Незважаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають тільки на основі принципів демократії, свободи, рівності, справедливості, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних прав людини в конституціях демократичних держав.

В сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла за межі кожної окремої країни, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, у яких відображав ся б повний каталог основних прав людини. Ці права відображені в ряді важливих міжнародно-правових актів, які встановили загальні стандарти прав та інтересів особи, це зокрема: Міжнародний Біль про права, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Європейська конвенція про захист прав і свобод людини тощо.

Основні права і свободи людини забезпечують різноманітні сфери життя людини. На думку автора, можна виділити слідуючі види прав людини: особисті, політичні, культурні, соціальні та економічні права людини. Таким чином, було визначено ту межу прав людини, нижче якої держава не може опуститись. Це значить, що що права і свободи людини з о’єкта внутрідержавної компетенції, стали справою всього міжнародного співтовариства.

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механзмів у їх забезпеченні дають можливість зробити висновок про формування в сучасний період ще одного права людини - права на міжнародний захист.

Однак реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини конкретною особою забезпечується насамперед юридичними механізмами тієї або іншої держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те, що скористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише такої, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому саме держава (відповідно до ст. 2. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов’язана забезпечити кожну людину, якщо її права порушені, ефективними засобами правового захисту. Крім внутрідержавних механізмів забезпечення прав і свобод людини створені і міжнародні контрольні органи, основним завданням яких є контроль за дотриманням прав людини. Це такі міжнародні органи як Генеральна Асамблея ООН, спеціальні комісії створені при ООН (Комісія по правам людини, Комісія по становищу жінок, Підкомісія по запобіганню дискримінації і захисту меншин тощо), Рада Європи (Європейська комісія по правам людини, Європейський Суд по правам людини), ОБСЄ.

Політичні події кінця 80-х - початку 90-х років на сході Європи радикально змінили геополітичну карту цього континенту. Соціально-політичні відмінності західної і східної Європи почали зникати. Поступово зростають передумови інтеграції усієї Європи, що призведе до утворення єдиного правового простору і створення умов для ефективного захисту основних прав і свобод людини на цьому континенті та й цілому світі зокрема.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України. - К.: Право, 1996

2. Устав ООН /Права человека: Сборник универсальньіх и региональньіх международньіх документов. - М.: Изд-во МГУ, 1990.

3. Европейская Конвенция о защите прав человека и основньіх свобод и дополнительньіе протокольі: С науч. комент. - М.: Норма, - 1996.

4. Всеобщая декларация прав человека (офиц. текст). - М.: Права человека. - 1996.

5. Бойко В. Права людини під захист суду //Юридичний вісник України. - 1997. - № 24. - С. 1-2.

6. Государственное право Германии. Т. 2. - М., 1994.

7. Даниленко В. Декларация прав и реальность: К 200-летию Декларации прав человека и гражданина. - М.: Межд. отношения, 1989.

8. Общая теория прав человека /Ин-т. гос. и права РАН; Отв. ред. Е.А. Лукашева. - М.: Норма, 1996.

9. Мамут Л.С. Етатизм и анархизм как типьі политического сознания. - М., 1989.

10. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормьі, реальность. - М., 1991.

11. Права человека накануне XXI века. - М., 1991.

12. Конституція Сполучених Штатів Америки /В кн.: Девід П. Каррі Конституція Сполучених Штатів Америки. Посібник для всіх. - К.: Веселка, 1993.

13. Котюк В.О. Теория права: курс лекцій - К.: Вентурі, 1996.

14. Рабінович П. Рішення Європейського Суду з прав людини: спроба концептуально-методологичного аналізу //Право України. - 1997. - № 12. - С. 32-37.

15. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави. - К., 1994.

16. Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право України. - 1994. - № 10. - С. 49-51.

1 Мамут Л.С. Етатизм и анархизм как типьі политического сознания. - М., 1989. - С. 67-70.

1 Общая теория прав человека... - С. 13.

1 Права человека накануне XXI века. - С. 225.

1 Конституція Сполучених Штатів Америки /В кн.: Девід П. Каррі Конституція Сполучених Штатів Америки. Посібник для всіх. - К.: Веселка, 1993. - С. 146-148.

1 Цит. за: Общая теория прав человека. - С. 15.

2 Див.: Общая теория прав человека. - С. 16.

1 Государственное право Германии. Т. 2. - М., 1994. - С. 148.

1 Государственное право Германии. Т. 2. - С. 177.

2 Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормьі, реальность. - М., 1991. - С. 10-11.

1 Государственное право Германии. - Т.2. - С. 167.

1 Див.: Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право України. - 1994. - № 10. - С. 49-51.

1 Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини. - С. 50.

2 Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини. - С. 50.

1 Устав ООН /Права человека: Сборник универсальньіх и региональньіх международньіх документов. - М.: Изд-во МГУ, 1990. - 26-28.

1 Общая теория прав человека. - С. 459.

2 Там же. - С. 461.

1 Цит. за: Общая теория прав человека. - С. 479.