Правова культура - важливий чинник професійної діяльності ОВС

Реферат на тему:

Правова культура - важливий чинник професійної діяльності ОВС

План.

1. Поняття правової культури. Основні засоби та механізм формування правової культури в сучасних умовах.

2. Проблеми становлення правової культури громадян у процесі демократизації суспільства.

3. Підвищення рівня правової культури працівників міліції як необхідна передумова формування правової держави в Україні.

Правова культура є особливою складовою духовної культури людства, що фіксує досягнення суспільства у розвитку правових феноменів в цілому, розкриває роль правових ідеалів та цінностей в житті суспільства, реальних здобутків держави у сфері захищеності прав і свобод людини. Вона має свої, притаманні лише їй специфічні властивості та функції, що відрізняють її від інших форм культури завдяки її безпосередньому зв'язку з державою, законодавством, правом. Особливість правової культури полягає у тому, що вона представляє собою не просто право чи його практичну реалізацію, а певну форму існування духовної культури людства взагалі, ефективний інструмент забезпечення порядку в суспільстві, що дозволяє людині захищати свої інтереси і права у разі їх порушення, визначати особливий характер відносин особистості із суспільством та державою, забезпечити нормальне, цивілізоване життя людини у відповідності із чинним законодавством, сприяти розбудові демократичної правової держави. Вона використовується для характеристики всієї правової надбудови, демократичних принципів та інститутів, юридичної практики в цілому.

В умовах перехідного періоду, демократизації суспільного життя правова культура розглядається як стратегічний феномен, покликаний зайняти провідну роль у розбудові демократичної, правової держави. Будучи різновидом загальної культури і складаючись з духовних і матеріальних цінностей, що належать до правової дійсності, правова культура пронизує саме право, правосвідомість, правові відносини, правотворчу, законотворчу, правоохоронну й іншу правову діяльність.

До цього часу серед вчених не існує єдиного погляду на природу правової культури та загальноприйнятого підходу до наукового визначення її поняття. Тому і виникають певні труднощі, як у теоретичних дослідженнях з питань розвитку теорії правової культури, так із питань її практичної реалізації. У науковій юридичній літературі на сьогодні нараховується більше 250 визначень правової культури, що є свідченням неоднозначності та багатоплановості цього поняття. Такий стан справ у дослідженні правової культури можна пояснити тим, що у кожному окремому випадку наукового дослідження поняття правова культура використовується у певному змістовному контексті, для характеристики всієї правової надбудови, всієї правової матерії, але "під певним кутом зору".

Концепція правової культури Є.В. Назаренко розглядає її під кутом зору реалізації принципів гуманізму та справедливості, сукупності досягнень суспільства у галузі регулювання суспільних відносин, по забезпеченню верховенства права в суспільному житті. Ця концепція передбачає:

1) встановлення в суспільстві природного права, що лежить в основі створення цивілізованого законодавства та забезпечує в законодавстві та інших нормативних актах держави принципів справедливості та гуманізму, невідчужуваних прав і свобод людини, її честі та гідності, а також гарантії їх забезпечення; забезпеченість правопорядку - тобто, реалізація демократичного процесу законодавства і правотворчості в цілому;

2) верховенство Конституції України і законності в системі нормативних актів держави, забезпечення правової законності у процесі правовідносин та застосування права державними органами, наявність демократичного, професійного і престижного правосуддя та професійної системи правоохоронних органів, здатних у процесі своєї діяльності реально забезпечити охорону правопорядку;

3) наявність розвиненої правосвідомості суспільства, соціальних груп, професійної юридичної правосвідомості, орієнтованої на розуміння, визнання і захист загальнолюдських цінностей у галузі правового регулювання.

Правова культура розглядається як сукупність досягнень суспільства, його соціальних груп у галузі регулювання суспільних відносин,яке забезпечує верховенство права в суспільному житті, тобто панування у суспільному житті правових принципів справедливості і гуманізму, захисту прав і свобод людини, його честі і гідності, реальне забезпечення місця людини як вищої соціальної цінності. Тут в цілому перераховані найбільш суттєві складові правової культури, окреслені основні положення, що складають її зміст, важливі ознаки, що дають можливість охопити проблему розвитку духовної культури людства в цілому та демократизувати всі сфери суспільного життя. Ці провідні ознаки правової культури, що кореспондуються із вирішенням проблеми розбудови демократичної правової держави, відповідають сучасним потребам українського суспільства на даному етапі його розвитку. Таким чином, правова культура включає:

- повагу до права;

- юридичні знання і уявлення;

- традиції, потреби, навички діяльності у відповідності до закону;

- реальну діяльність громадян у режимі законності, відповідно до правових установок та переконань;

- правосвідомість, що адекватна правовій системі;

- традиції, потреби і навички діяльності у відповідності до закону;

- реальне діяння у дотриманні законності, відповідно до правових установок і переконань;

-правову активність населення, посадових осіб та законодавців, урядовців тощо.

Сьогодні зміст правової культури не може замикатися лише на юридичному просторі власної країни, держави, а виходить далеко за її межі. Таким чином, правову культуру можна визначити як категорію філософії права, яка характеризує обумовлене соціальним, духовним, політичним, економічним ладом правове життя людини й людства, що виражається у досягнутому рівні розвитку правової діяльності, правосвідомості і в цілому у рівні правового розвитку суб'єктів (людини, різних соціальних груп, людства взагалі), а також забезпечує верховенство права у суспільному житті, гуманітарні принципи справедливості, свободи й гуманізму, людини як вищої соціальної цінності, захист її честі й гідності, відображає ступінь гарантованості державою, міжнародними інституціями системи прав і свобод людини, загальнолюдських цінностей.

Якщо конкретизувати поняття правової культури щодо окремої особи, то правову культуру можна визначити як ступінь і характер прогресивно-правового розвитку особи (зумовлені правовою культурою суспільства), які забезпечують її правомірну діяльність. У такому контексті правова культура особи містить знання законодавства, переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і підзаконних актів та уміння користуватись правовим інструментарієм у практичній діяльності.

Правова культура суттєво впливає на розбудову та становлення демократичної держави через систему юридичної освіти, правове виховання, правову практику, діяльність громадян, посадових осіб, урядовців, службовців, систему діяльності правоохоронних органів тощо. Тому сьогодні значно зростає роль юридичної освіти, загальнодержавної програми правового виховання, що охоплює всі прошарки населення України.

Державно-правова реформа, що відбувається в Україні, принципово змінила ставлення до юридичної грамотності населення, до підготовки фахівців-юристів. Вона стала однією із самих потрібних професій, у зв'язку з тим, що сьогодні не можна здійснювати демократичні перетворення, реформувати економіку на непрофесійній основі. Саме високий рівень правової культури населення, професіоналізм і конструктивізм юристів фахівців, визначають ефективність законодавства і реформування всіх сфер суспільного життя.

Особливе місце в системі правової культури належить правовому вихованню. Правове виховання - це система формування правової свідомості і правової культури
населення. Воно представляє собою комплекс заходів, що здійснюються різними державними і громадськими організаціями (і не тільки ними), спрямований на виховання у громадян такої правової культури, яка охоплювала б усе передове в галузі знань про державу і право, поєднувала б ці знання з практикою, перетворювала б їх на законослухняну поведінку всіх членів суспільства. Разом з тим цей комплекс не є контролем над свідомістю особи, і не форма соціально-апологетичного пристосування людини до потреб держави, а специфічна правова допомога особі у розвитку її творчої індивідуальності, почутті людської гідності, розумінні права і його ролі як засобу забезпечення її законних прав та інтересів.

В цілому правове виховання - це складна і багатопланова діяльність, яка охоплює такі аспекти: діяльність юристів і юридичних установ, взаємодію численних державних органів, громадських організацій, трудових, навчальних колективів, громадян, правовий вплив яких є процесом донесення до свідомості особи певної суми правових знань, формування у неї правових переконань, настанов щодо цілеспрямованої соціальне корисної дії.

До структурних елементів правовиховного процесу відносять:

- організаційну систему правового виховання, яка складається з суб'єктів, об'єктів та правовиховної діяльності;

- форми правового виховання - способи зовнішнього виразу правовиховної діяльності (індивідуальна, групова, масова і серед них – правове навчання, правова пропаганда, контрольована соціально-правова практика);

- методи правового виховання - сукупність певних прийомів, засобів впливу на правосвідомість і поведінку об'єктів. Серед цих засобів домінуючим автор визнає метод переконання;

- засоби правового виховання — всі матеріальні і духовні засоби, що використовуються в процесі правового виховання.

Критеріями правового виховання є глибина та міцність правових знань, повага до права, переконаність та впевненість в їх дієвості, значущості та справедливості, інтерес до вивчення права, непримиренність до правопорушень і правопорушників, готовність особи до корисної діяльності в сфері правової діяльності.

Суб'єктами правового виховання виступають органи, організації, що проводять правовиховну роботу, серед яких стрижнем є різноманітні трудові колективи та навчальні заклади, окремі громадяни, які дійсно із знанням справи спроможні виконувати цю складну роботу. Об'єктом - населення країни, великі соціальні групи, окремі громадяни, їх правова культура та рівень правосвідомості.

Провідні завдання правового виховання, ґрунтуються на цінностях Загальної декларації прав людини, закріплених у Конституції України. Вони мають гуманістичну спрямованість і зорієнтовані на захист прав і свобод людини.

Сучасна правовиховна робота, крім загальнолюдських цінностей, як провідної засади правовиховного процесу, базується на засаді департизованості правовиховного процесу. Ставлячи вимогу щодо департизованості системи освіти та виховання, треба реально оцінювати ту позицію, що повністю обійтися у виховному процесі без ідеології, політики неможливо, як не можна обійтися без таких понять, як добро і зло, цих постійних супутників людського життя, які в сьогоднішніх умовах не повинні мати партійно-класового забарвлення. Однак позбавлення правовиховного процесу ознак партійності не повинно означати відходу від формування в особи почуття громадянина своєї держави. Тому у процесі виховання на зміну марксистським класовим поняттям, політизації навчально—виховної діяльності, повинна прийти ідеологія українського державотворення, розбудова демократичної правової держави, основана на засадах загальнолюдських цінностей.

Узгодженість правового виховання з сучасними державотворчими процесами в Україні в сучасних умовах передбачає послідовне проведення широкого кола соціальних заходів з формування належної правової поведінки, правової культури широких мас населення, окремих соціальних груп та осіб. Ці заходи мають бути реалізованими у всіх формах та на всіх етапах правовиховного процесу. Тому головна увага юристів, що працюють над проблемами правового виховання, повинна бути спрямована на правову матерію, на використання сили, властивостей і можливостей права для забезпечення поведінки, яка б гарантувала прогресивний поступовий розвиток суспільства.

У процесі вирішення поставлених завдань правового виховання варто мати на увазі, що їх можна вирішити не лише суто юридичними засобами і методами, але й за допомогою психологічного та морального впливу, художньо-естетичною культурою, оскільки поза духовним життям суспільства само по собі правове виховання було б відірваним від реальної людини, її інтересів.

Особлива роль у розвитку правової культури, демократизації її змісту належить юридичній освіті. Правова освіта — це структурний компонент освіти в Україні, процес набуття правових знань, навичок та вмінь, формування поваги до права, закону, прав та свобод людини, відповідних правових орієнтацій та оцінок, правових установок поведінки та їх мотивації правомірної поведінки тощо.

В Україні правова освіта є обов'язковим елементом навчально-виховного процесу в усіх дошкільних виховних, середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних, вищих закладах освіти, закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів.

Правова освіта забезпечується:

- органічним поєднанням правової освіти із загальною середньою і професійною освітою, культурою, політичним, економічним, моральним, естетичним та іншими формами виховання;

- відкритістю і доступністю до інформації про державу і право, про процеси у правовій сфері;

- систематичністю і безперервністю поширення і набуття знань про державу і право;

- участю юристів та їх об'єднань у поширенні правових знань;

- організаційними та методичними заходами міністерств та відомств, місцевих органів державного управління і самоврядування, закладів освіти, наукових установ, підприємств і організацій.

На вирішення основних завдань щодо набуття правових знань, навичок та вмінь громадянами та посадовими особами державних органів, спрямована "Програма правової освіти населення України", затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. № 366.

Культура українського суспільства, і зокрема правова культура ще й сьогодні продовжує нести на собі відбитки культури минулого, і особливо правової культури радянських часів і сприймається суспільною свідомістю, головним чином, через призму нормативно-юридичного світогляду, формально-догматичного розуміння змісту правової культури, як юридичної культури, ставлення до права тільки як до юридичного закону, акту політичного волевиявлення, який закріплює волю панівних соціальних сил.

Сучасні умови розвитку правової культури не вимагають обов'язкової відмови від усіх успадкованих наукових доробок радянських вчених з проблеми правової культури, а передбачають їх нове прочитання, творче переосмислення та доповнення новими науково обґрунтованими цінностями, що породжені сучасною епохою. Йдеться про цінності демократії, справедливості, прав людини, що зберігають сучасний величезний загальнолюдський гуманістичний потенціал і зафіксовані у міжнародному та внутрішньому праві.

Причини низького рівня правової культури населення України у перехідний період безпосередньо зв'язані із тими процесами, що з'явилися внаслідок невдало проведених реформ. Так поряд із позитивними перемінами, що відбулися в результаті збільшення світоглядної автономії та плюралізму, свободи слова, зниження державного контролю, відбулося послаблення виконавчої дисципліни, погіршення функціонування народного господарства, зниження податкових надходжень, зросла організована злочинність та корупція. Більшість населення таку складну ситуацію невизначеності сприйняло негативно. Вони не готові були прийняти сучасні гуманітарні цінності ціною втрати соціальних надбань епохи соціалізму. Завищені соціальні очікування та домагання значною мірою негативно вплинули на зміст правової культури різних груп населення та ускладнили процес розбудови демократичної правової держави.

Значною проблемою, що перешкоджає демократизації суспільного життя, створення умов для розбудови демократичної правової держави є правове невігластво, яке може проявляться у незнанні суб'єктом своїх прав і обов'язків, у відсутності уміння та бажання користуватися юридичним знанням та досвідом. Чисельні зміни та доповнення в існуюче законодавство, діючі закони, породили низку нових нормативно-правових актів, які часто не відповідають один одному. Такі трансформації нормативного матеріалу ускладнюють орієнтацію у сучаснім юридичному просторі навіть спеціалістам, а не тільки громадянам, що не пов'язані із юридичною діяльністю.

Значної шкоди формуванню правової держави наносить правовий популізм, який полягає у декларуванні нереальних прав і обов'язків, стимулів та обмежень, які не забезпечені ні економічно, ні фінансово ні юридичне. Популізм - це відхід від дійсних проблем, що стоять перед суспільством, об'єктивних інтересів і потреб людей. Він не сприяє вирішенню нагальних потреб, а тільки відволікає від них як "специфічний соціально-політичний "наркотик" що відривається від реальності у світ ілюзій, чуда.

Негативний вплив на розвиток держави як демократичної, правової має правовий романтизм, чи юридичний фетишизм, як показник низького рівня правової культури, як форма прояву правового нігілізму Вони полягають у перебільшенні ролі юридичних заходів, дії законів, права у житті суспільства. Частина населення пов'язує вирішення власних проблем із прийняттям правильних законів, нормативно-правових актів. Але право, закони, кодекси самі по собі не вирішують життєво важливі проблеми, а тільки створюють умови для їх цивілізованого вирішення: без активної діяльності самих громадян, суб'єктів перетворення юридичних приписів у життя, високого рівня їх правової культури закони нічого не варті.

Таким чином, на зміст правової культури найбільшою мірою негативно впливає:

1. Порушення принципу взаємної відповідальності громадянина та держави. Надмірне втручання держави у діяльність громадян та їх об'єднань, порушення самостійності суб'єктів господарської діяльності, відсутність гарантій і механізмів запобігання узурпації влади і зловживань з боку посадових осіб при здійснення ними своїх повноважень. Положення за яким держава жорстко карає громадянина за будь-яке відхилення від запропонованого йому варіанту поведінки, а само уникає відповідальності, неминуче приводить до відчуження населення від влади, і всіх що з нею зв'язано - представників законодавчої, виконавчої та правоохоронної діяльності.

2. Порушення основних політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини: незадовільне забезпечення як політичних прав людини сформульованих у Декларації про права людини (1948 р.), так і соціально-економічних прав людини, що не відповідає європейським та світовим стандартам, Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини (1966 р.) законодавче обмеження свободи переміщення, свободи вибору місця проживання, дискримінація громадян по національних прикметах тощо.

3. Особливу роль правова культура відіграє у ставленні населення до діяльності правоохоронних органів, і перш за все міліції, з якою громадянам частіше всього приходиться мати справу, як представника держави. Тут спостерігається певне негативне ставлення до діяльності міліції. Більшість громадян, особливо потерпілих, вважає, що міліція стала працювати гірше і не вірять у те, що вона може допомогти у разі звернення до них за допомогою. Широко поширена думка про корумпованість міліції, про використання співробітниками міліції незаконних методів діяльності.

4. Існування необґрунтованих пільг та привілеїв одних груп населення і обмеження інших, порушення принципу рівності суб'єктів перед законом і державою, що породжує настрої вседозволеності у одних, і незадоволення в інших, зневіру їх усіх у справедливість закону і можливості задовольнити свої потреби законним шляхом. Так у радянські часи існувала "номенклатура", що мала величезні привілеї в залежності від місця зайнятого в бюрократичній ієрархії: і сьогодні ще ми маємо залишки минулого, а іноді і набуття нових привілеїв у нової номенклатури - частини депутатського корпусу тощо.

5. Існування неузгодженості та конфлікту між гілками влади. Політична практика свідчить, що принцип поділу влад, як елемент демократичного державного управління, є специфічним фактором цивілізованого вирішення конфліктів у суспільстві. Так, розпад старого суспільного ладу і необхідність формування основ нового об'єктивно підвищує роль законодавчої влади і, у певному розумінні, висуває її на перше місце. З іншого боку, стан нестабільності нашого суспільства породжує хаос і невпевненість у населення, вимагають посилення виконавчої влади, її дієвості та підвищення ефективності, що певним чином суперечить ідеї посилення законодавчої влади. Звичайно, суперечливість між законодавчою та виконавчою владою сама по собі не несе великої небезпеки. Небезпека може виникнути тільки від того, якими методами будуть вирішуватись протиріччя та конфлікти між цими гілками влади. Конституційний принцип поділу влад спрацьовує тільки в умовах високої правової культури населення, парламентарів, службовців державного апарату і за умов стабільного економічного та соціально—політичного становища в державі.

6. Порушення принципу презумпції невинності. Йдеться про те, що можливості особи, звинуваченої у вчиненні злочину, значно обмеженіші, ніж можливості державних органів, що займаються слідчою діяльністю. Крім того, звинувачений у переважній більшості не має високої юридичної освіти, достатніх знань про свої можливості, чинне законодавство, право і не має змоги дієвого захисту від свавілля правоохоронних органів. Перекладання тягаря доказу невинності на самого звинуваченого, ставлення до нього, як до фактичного злочинця, сприяє формування безправ'я та юридичного свавілля. Сюди можна віднести і феномен "чисто сердечного зізнання" підозрілого, що дозволяє виносити обвинувальний вирок, винність якого "доказана" під тиском та залякуванням.

Демократичні перетворення в нашому суспільстві, масштабність державно-правових реформ ставлять перед органами внутрішніх справ, і зокрема міліцією, нові вимоги, спрямовані на вдосконалення нормативно-правової бази міліції, форм і методів їх діяльності. Вони мають відповідати сучасним міжнародним стандартам, та потребам демократичної правової держави. Правова культура співробітників міліції займає провідне місце у вирішенні сучасних завдань, сприяє створенню демократичних засад правової держави, що відповідає ліберально-демократичним традиціям, вимогам Конституції України.

Практична участь міліції у розбудові правової держави відбувається у процесі вирішення таких завдань:

- захисті реальних прав і свобод людини і громадянина, права на свободу і особисту недоторканість, недопущення у своїй діяльності незаконних обмежень і порушень прав, свобод та законних інтересів громадян;

- втіленні в життя органами внутрішніх справ, міліцією, принципу взаємної відповідальності держави і особистості;

- психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності міліції;

- кадровому забезпеченні міліції в умовах перехідного періоду;

- підвищенні авторитету міліції, довіри до неї з боку населення;

- боротьбі із організованою злочинністю, корупцією, хабарництвом;

- подоланні правопорушень серед самих працівників міліції;

- реорганізації системи правоохоронної діяльності, забезпеченні нової філософії їх діяльності, яка передбачає високий рівень правової культури населення і працівників правоохоронних органів;

- вдосконаленні форм і методів діяльності міліції.

Важливою умовою вирішення цих завдань є підвищення рівня правової культури, працівників міліції, вплив на підвищення ефективності їх діяльності, створення умов для розбудови правової держави.

Нові вимоги до діяльності правоохоронних органів пов'язані із специфічними умовами життєдіяльності суспільства, що потребують підвищення правової культури не тільки населення в цілому, але у першу чергу самих працівників міліції. Це зумовлює необхідність осмислення ними трансформаційних процесів, які відбуваються у нашому суспільстві, а також розуміння факторів, які ускладнюють правоохоронну діяльність, зокрема:

- існування нових ринкових відносин, що не урегульовані законодавством, або порушуються, запровадженням нових, раніше незнаних форм власності, що негативно впливає на настрій населення, викликає у нього незадоволення, розпач, зневіру до закону, законодавства, представників владних структур;

- виникнення злочинних угрупувань, що отримують величезні незаконні доходи, спекулюючи на юридичній неурегульованості деяких процесів в економіці та правовій безграмотності населення;

- масову політизацію суспільства та поширення таких негативних політичних явищ як популізм, екстремізм, радикалізм, тероризм тощо;

- інтенсивне розшарування населення, виникнення феномена бідності, що супроводжується масовим зубожінням населення;

- зниження рівня політичної і правової культури населення, посадових осіб та працівників правоохоронних органів, відсутність демократичних традицій і, в зв'язку з цим, значне поширення серед населення правового нігілізму, недовіра до сучасних цінностей, до спроб уряду покращити умови життя.

Ці проблеми існують не порізно, а взаємодіють між собою і породжують нестабільність у суспільстві, ставлять нові складні питання перед органами внутрішніх справ, міліцією. У цьомузв'язку виникає проблема виховання якісно нової правової культури співробітників міліції, що відповідає не тільки потребам демократичного суспільства, а й викликам сучасного злочинного світу. Ці обставини вимагають від працівників міліції високої професійної, правової та загальнолюдської культури, неупередженості у діях, відданого служіння інтересам народу.

У сучасний період розвитку нашого суспільства правова культура працівників міліції виступає, перш за все, як один з видів групової професійної правової культури, яка формується у процесі реалізації права. Правова культура працівника міліції - це сукупність поглядів, оцінок, переконань, установок, що полягають у визнанні важливості, необхідності соціальної цінності права і забезпечують якісне дотримання, виконання, використання та застосування адміністративно-правових норм в процесі охорони громадського порядку, попередження правопорушень, юрисдикційної діяльності, надання соціальної допомоги населенню на основі принципів законності, гуманізму, гласності, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами та громадськими організаціями.

В умовах демократизації суспільства авторитет міліції значною мірою залежить від її тісного зв'язку з населенням, реалізації принципу гласності в її діяльності. Виходячи з цього МВС дещо змінює підходи до критеріїв оцінки роботи правоохоронних органів, з кількісних (показники розкритих правопорушень) на якісні — оцінка їх діяльності населенням, довіра до міліції з боку населення. Саме міліція для населення є уособленням авторитету держави, адже здебільшого через діяльність міліції у пересічних громадян складається уявлення про державу та державну владу, ставлення до держави, довіра чи недовіра до діяльності державних органів в цілому.

Особливо негативно на правову свідомість людей впливають правопорушення, скоєні самими працівниками міліції – зловживання владою і використання службового становища в корисливих цілях; компрометуючі вчинки, наприклад, вживання алкоголю на роботі; порушення обліково-реєстраційної дисципліни, укриття від реєстрації інформації про правопорушення; необґрунтоване порушення кримінальної справи; належність до злочинних угруповань. Чинним законодавством визначені види юридичної відповідальності співробітників міліції за скоєні злочини, протиправні дії у процесі виконання службових обов'язків. Кожне правопорушення, скоєне співробітником міліції єпевним показником не тільки рівня правової культури даного правопорушника, а й характеризує мікроклімат у системі органів внутрішніх справ взагалі, впливає на ступінь довіри населення до їх діяльності.

Особливо важливим для співробітників міліції є забезпечення вільного волевиявлення громадян у процесі виборів. Вільний вибір як невід'ємне право людини має бути організаційно забезпеченим. Завдання міліції в час виборів полягає в охороні громадського порядку, дотримання принципу вільного волевиявлення народу, захисті особистої безпеки громадян, не допускати насилля, залякування, дискримінації; не заважати партіям і кандидатам вільно виявляти свої погляди та переконання, а також не протидіяти виборцям вільно обговорювати політичні програми і голосувати, не побоюючись покарання чи переслідування; не заважати діяльності політичних організацій та їх можливостям змагатися один із одним на основі рівності і справедливості перед законом і органами влади.

Велика роль правової культури міліції проявляється у забезпеченні прав і свобод людини. Міліція несе відповідальність за правовий захист громадян, запобігає правопорушенням, а також захищає право особи та її поновлення у разі порушення. У Декларації прав і свобод людини, Законі України "Про міліцію" (ст. 5) зазначено, що права і свободи людини можуть бути обмежені законом лише у тому разі, коли це вимагає захист конституційного ладу, моральності, здоров'я, законних прав та інтересів інших людей в демократичному суспільстві. Правова культура працівників міліції у даному випадку проявляється в тому, що навіть при обмеженні прав у зв'язку зі здійсненням неправомірних дій він зобов'язаний поясняти громадянину підстави, привід обмеження прав, роз'яснити його права та обов'язки. Провідна ідея нашого суспільства „ не порушення прав і свобод людини та громадянина повинна стати не просто декларацією у діяльності міліції, а принципом її повсякденної роботи.

За роки незалежності МВС України зуміло не допустити збройних конфліктів в суспільстві і, незважаючи на певні труднощі, провести адаптацію правоохоронних органів до ситуацій, що склалися. Сьогодні відбувається реформа органів внутрішніх справ і, як завжди, це проходить не безболісно. Втілюється в життя нова філософія діяльності МВС України — міліція, органи внутрішніх справ на службі у народу. Ця модель вимагає змін у психології та правовій ідеології десятків тисяч офіцерів. Саме така модель покликана сприяти формуванню довіри населення, низький рівень якої вже досяг критичної позначки. Велике значення для усвідомлення ступені довіри населення до міліції та оцінки їх діяльності мають соціологічні опитування та дослідження: так, за деякими даними довіру до діяльності вчителя висловили 52, 2% опитаних, військових - 34%, священика - 31%, міліціонера - 10%, банкіра - 7%, політика - 2%.

Особлива роль у підвищенні правової культури населення і правоохоронних органів належить засобам масової інформації. Нерідко саме вони формують позитивне чи негативне ставлення до міліції. Законне право громадян мати об'єктивну достовірну інформацію про стан правопорядку, результати діяльності правоохоронних органів в цілому узгоджується із принципом відкритості. Гласність - принцип діяльності органів міліції, необхідна умова для підвищення їх правової культури. Останніми роками ставлення до гласності в органах внутрішніх справ України дещо змінилося: регулярними стали звіти керівників всіх рангів щодо структури та динаміки злочинності, стану боротьби з нею; з'явилося декілька періодичних видань, що спеціалізуються на аналізі діяльності правоохоронних органів. Саме відкритість виступає важливою ознакою реформування системи МВС України. Звіти Міністерства внутрішніх справ України перед українським народом є своєрідною формою спілкування органів внутрішніх справ із народом, що дає об'єктивну оцінку діяльності міліції у цифрах, фактах, перспективі.

З метою втілення принципів відкритості і гласності, на підтримку ініціативи широких верств громадськості при Міністерстві внутрішніх справ України створено дорадчий орган, Раду сприяння органам внутрішніх справ, відповідні громадські формування створюються і на місцях. Іде пошук нових форм і методів взаємодії із громадськістю та залучення її до охорони правопорядку, профілактичної роботи, а також відроджуються старі форми співпраці міліції із населенням, що перевірені часом та власним досвідом. Партнерські стосунки між міліцією і населенням одержали новий імпульс до розвитку .

Література:

1. Аграновская Е.В. Правовая культура и обеспечение прав личности. – Москва, 1988. – 145 с.

2. Білий О.П. Демократична держава і правова культура: взаємозв’язок та результативність // Право України. – 1997. – № 12. – С.75-79.

3. Вітман К.М., Дудченко В.В. Правова культура як засіб правового впливу // Правова культура і підприємництво. – Донецьк. – 1999. – С.115-118.

4. Гавриленко Г. Правова держава і правова культура // Право України. – 1993. – №1. – С.26-30.

5. Горшеньов В.М. Правова культура юриста як спеціаліста // Юридична деонтологія. – Харків. – 1993. – С. 40-52.

6. Діденко Н.Г. Соціальні та юридичні аспекти правової культури // Правова культура і підприємництво. – Донецьк. – 1999. – С.25-28.

7. Костенко О.М. Правова культура і економічна безпека // Право України. – 1999. – №3. – С.85-87.

8. Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незалежної України // Право України. – 2001. – №4. – С.21-23.

9. Молчанов А.А. Правовая культура в деятельности советской милиции (вопросы теории и практики): Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Алма-Ата, 1989.

10.Назаренко Є.В. До поняття правової культури // Правова культура і підприємництво. – Донецьк. – 1999. – С.17-22.

11.Сальников В.П. Правовая культура: теоретико-методологический аспект: Автореф. дисс. … докт. юрид. наук. – Ленинград, 1990.

12.Семитко А.П. Развитие правовой культуры как правовой прогресс. - Екатеринбург, 1996. – 324 с.

13.Сербин Р.В. Правова культура – важливий фактор розбудови правової держави: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.12. – Київ, 2004. – 190 с.

14.Сливка С.С. Філософсько-правові проблеми професійної культури юриста: Автореф. дис… д-ра юрид. наук. – Харків, 2002.

15.Шупінська О. Загальне і особливе у співвідношенні категорій правової та юридичної культури // Право України. – 1998. - №11. – С. 131-135.