Поняття правовідносин по соціальному забезпеченню допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини

Поняття правовідносин по соціальному забезпеченню допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини

Досліджуючи проблеми правовідносин по соціальному забезпеченню допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини, слід, перш за все, виходити з того, що вони є різновидом більш широкого за обсягом поняття “правовідносини по соціальному забезпеченню”, які, в свою чергу, є різновидом правовідносин взагалі. Тому щодо їх співвідношення цілком застосовне правило про те, що в обсязі родового поняття завжди міститься обсяг видового поняття, але зміст родового поняття складає лише частину змісту видового поняття. Або, іншими словами, якщо родовому поняттю властива якась ознака, то цю ж ознаку ми обов’язково знаходимо у видовому понятті. Але не всі ознаки, властиві видовому поняттю, містяться в родовому понятті, оскільки окремі з них можуть бути властиві тільки йому. Тому правовідносинам по соціальному забезпеченню допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини властиві ознаки як правовідносин взагалі, так і правовідносин по соціальному забезпеченню, як одного з видів правовідносин. У той же час, виділяючи правовідносини по соціальному забезпеченню допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини як самостійний вид правовідносин по соціальному забезпеченню, слід визнати наявність у них специфічних ознак. У зв’язку з цим, уявляється за доцільне визначити поняття правовідносин по соціальному забезпеченню допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини на підставі попереднього аналізу ознак, властивих більш широким за змістом поняттям – правовідносин взагалі і правовідносини по соціальному забезпеченню, зокрема.

Визначення загального поняття правовідносин є предметом науки загальної теорії права. Над цією проблемою працювали такі відомі вчені як Р.О. Халфіна, С.Ф. Кечек’ян, Н.Г. Александров, Ю.Г. Ткаченко, С.С. Алексєєв, В.М. Протасов і багато інших. Традиційно правовідносини визначаються як урегульовані правом суспільні відносини, тобто як результат правового регулювання [1]. Однак, на даний час таке трактування все частіше зазнає критики. Так, В.М. Протасов вважає, що правові норми регулюють не суспільні відносини, а поведінку людей, що далеко не одне й те ж. Він розглядає правовідношення не як результат правового регулювання, а його засіб. С.С. Алексєєв визначає правовідношення як зв’язок між суб’єктами, які мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Не розглядаючи докладно всі концепції вчення про правовідносини, вважаємо за доцільне взяти за основу класичне визначення правовідносин як суспільних відносин, урегульованих нормами права [2], тобто як результату правового регулювання. При цьому в літературі вказується, що правовідношення – це складний юридичний зв’язок, що характеризується наступними елементами: суб’єктами, об’єктом та змістом (суб’єктивними правами і юридичними обов’язками суб’єктів стосовно об’єкта та одне одного) правовідносин. Крім того, у зв’язку з правовідносинами окремо досліджуються юридичні факти – обставини, з якими пов’язане життя правовідносин, їхній рух – виникнення, зміна та припинення.

Як вже відзначалося вище, оскільки правовідносини по соціальному забезпеченню є одним з видів правовідносин взагалі, то їм властиві ті ж самі ознаки, а точніше – ті ж самі елементи, що й правовідношенню взагалі. Отже, наведене вище визначення правовідносин буде повною мірою охоплювати і поняття правовідносин по соціальному забезпеченню. І хоча серед правовідносин по соціальному забезпеченню також виділяють різні їх види, однак як слушно відзначив І.В. Гущин “окремі відносини по соціальному забезпеченню і соціальному страхуванню, виявляючи специфічні особливості і відмінності, мають загальну природу, риси, властивості, сторони, характерні для вольових суспільних відносин по соціальному забезпеченню громадян у цілому”. Існування такої групи суспільних відносин дозволило В.С. Андрєєву зробити висновок про існування самостійної галузі права – права соціального забезпечення. Він запропонував відносити до предмета права соціального забезпечення ті суспільні відносини, які відповідають наступним критеріям: одним із суб’єктів цих відносин є громадянин, а іншим держава в особі її органів управління, наділених державою відповідними повноваженнями; відносини між цими суб’єктами носять аліментарний характер, причому зобов’язаною надавати відповідні види забезпечення виступає держава; за допомогою цих відносин здійснюється забезпечення за рахунок Фонду, коштів, що асигнуються на освіту та охорону здоров’я. О.Є. Мачульська відзначає, що названі В.С. Андрєєвим критерії зберігають свою наукову цінність і в сучасний період. У той же час окремі автори вказують на те, що така характеристика предмета даної галузі права не враховує тих об’єктивних змін, що відбулися за останні роки в системі соціального забезпечення в зв’язку з переходом від єдиної державної системи соціального забезпечення до двох основних організаційно-правових форм соціального забезпечення: соціального страхування (обов’язкового і добровільного) і державної соціальної допомоги і соціального обслуговування.

У зв’язку з цим, на наш погляд, постала нагальна необхідність дослідження ознак сучасних правовідносин по соціальному забезпеченню, з тим, щоб на цій підставі і з урахуванням попередніх досягнень науки права соціального забезпечення дати характеристику даних правовідносин, адекватну їх сучасному стану. І, слід відзначити, такі дослідження вже проводяться такими російськими вченими, як М.Ю. Федорова, О.Є. Мачульська, І.Р. Маматказін та інші. В Україні ці питання досліджувалися в публікаціях Н.Б. Болотіної, Л.І. Лазор, С.М. Прилипка, І.М. Стаховської, Б.І. Сташківа та інших авторів. Ґрунтуючись на результатах їх досліджень, а також враховуючи положення сучасної теорії держави та права, вважаємо за можливе визначити поняття правовідносин по соціальному забезпеченню через попередній аналіз їх ознак.

Першою ознакою правовідносин по соціальному забезпеченню є, як очевидно, їх майновий характер. Цей висновок випливає з того, що такі правовідносини складаються з приводу майнових благ (пенсії, допомоги, пільги тощо). Однак, на відмінну від інших майнових відносин, зокрема від майнових цивільних відносин, правовідносини по соціальному забезпеченню мають специфічні ознаки. Так, якщо цивільно-правові майнові відносини характеризуються еквівалентно-відплатним характером, то характер правовідносини по соціальному забезпеченню є соціально-аліментарними.

Термін “аліменти” широке використання одержав у сімейному праві і, у зв’язку з цим, деякі вчені висловлюються проти його вживання при характеристиці правовідносин по соціальному забезпеченню. Протилежної позиції дотримується В.С. Андрєєв, який визнаючи відмінність сімейних правовідносин і правовідносин по соціальному забезпеченню, вказував на однаковість їх суті: один суб’єкт зобов’язаний, повинен надати іншому забезпечення у випадку старості, інвалідності, неповноліття та в інших встановлених випадках без будь-якого зустрічного обов’язку відшкодувати надане. Саме тому, на його думку, термін “аліментарний” і з’явився в праві соціального забезпечення. Його перевага над термінами “безвідплатно”, “безеквівалентно”, робить висновок В.С. Андрєєв, полягає в тому, що останні вказують лише на одну частину аліментарного характеру правовідносин по соціальному забезпеченню, не підкреслюючи їх іншої частини: обов’язкового, а не подачкового (бо подачка теж безеквівалентна і безвідплатна) характеру забезпечення.

Дійсно, аліментні правовідносини в сімейному праві характеризуються сукупністю ознак, серед яких виділяють і безвідплатність. У той же час, безвідплатність є усього лише однією з восьми ознак, які характеризують аліментні правовідносини [7]. Деякі з цих ознак (наприклад, строго визначений суб’єктний склад, неможливість застосування строків позовної давності тощо) не властиві соціально-забезпечувальним правовідносинам. Разом з тим відомо, що відсутність хоча б однієї з ознак, які властиві певному явищу і вказуються в понятті про нього, приводить до зникнення даного явища і появи нового, відмінного від нього. Тому, на нашу думку, не можна вважати аліментарність характерною рисою соціально-забезпечувальних правовідносин. Ті складові, які традиційно вкладається до змісту аліментарності зазначених правовідносин (забезпечення надається безвідплатно, безеквівалентно і без яких-небудь зустрічних зобов’язань з боку забезпечуваного), повинні вважатися окремими ознаками майнових відносин у праві соціального забезпечення.

При цьому необхідно відзначити, що характеристика всіх правовідносин по соціальному забезпеченню як безоплатних повною мірою відповідала радянській системі соціального забезпечення. Однак, як відзначає О.Є. Мачульська, у зв’язку з тим, що “система фінансування соціального забезпечення … піддалася істотним перетворенням, не всі правовідносини зберегли аліментарну природу. Аліментарними в чистому виді залишаються лише правовідносини по наданню державної соціальної допомоги (в контексті роботи О.Є. Мачульскої під аліментарністю мається на увазі безоплатне надання утримання – О.П.)”.

Таке зауваження, на мій погляд, повною мірою є справедливим, поза як відносини, що складаються у зв’язку з загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, не відносяться до безоплатних, оскільки право на одержання соціальних виплат з Фонду виникає тільки в тому випадку, якщо фізична особа є застрахованою в системі загальнообов’язкового соціального страхування, а, отже, здійснює безпосередньо або опосередковано страхові внески.

Характеристика правовідносин по соціальному страхуванню як відплатних визнається багатьма вченим, які виходять з тої тези, що “всяке страхування є відплатним, і соціальне в тому числі” [1]. Однак відомо, що відплатні майнові відносини можуть бути як еквівалентними, так і нееквівалентними. Що ж до того, чи є правовідносини по соціальному страхуванню еквівалентно чи нееквівалентно відплатними, позиції правознавців розійшлися.

Одні вчені вважають що такі правовідносини є еквівалентними (умовно еквівалентними, “побудованими на принципах нежорсткої еквівалентності”. Так, зокрема, Б.І. Сташків звертає увагу на те, що характерною рисою соціального страхування є його фінансування із спеціальних позабюджетних фондів, що формуються з цільових внесків роботодавців, застрахованих осіб та за фінансової підтримки держави. З цього він робить висновок, що зазначене страхування побудоване на принципі нежорсткої еквівалентності: існує певна залежність страхових виплат від величини трудового внеску і страхового стажу, але на відмінну від приватноправового страхування, у соціальному страхуванні принцип еквівалентності поєднується з принципом поєднання ризиків і колективної солідарності.

Інші вчені пишуть про нееквівалентний характер правовідносин по соціальному страхуванню. Так, зокрема, О.Є. Мачульська указує, що “правовідносини по наданню всіх видів трудових пенсій, а також всіх видів соціально-страхових допомог за своєю економічною природою є відплатно-нееквівалентними. Відплатними тому, що право на них залежить від участі в трудовій та іншій діяльності, при виконанні якої особа підлягала обов’язковому соціальному страхуванню. Нееквівалентними тому, що застосовується солідарний механізм фінансування”.

Звертає на себе увагу той факт, що прибічники протилежних позицій один і той же аргумент використовую для підтвердження контрадикторних висновків. Думається, такий стан обумовлений, насамперед, неоднозначним (і часто розширювальним) тлумаченням поняття “еквівалентний”. Це поняття найчастіше вживається при характеристиці майнових відносин, що входять до предмету цивільного права, де він використовується в контексті зустрічного надання сторонами зобов’язання (контрагентами) рівних за вартістю об’єктів цивільних прав. У той же час, у семантичному розумінні “еквівалент” – це щось, рівноцінне або відповідне в певному відношенні чому-небудь.

Сутність правовідносин по соціальному страхуванню полягає в тому, що фінансування соціального забезпечення здійснюється не тільки за рахунок бюджетних коштів, а за й рахунок коштів страхувальників і самих застрахованих. При цьому не має значення розрив у часі між сплатою страхових внесків і одержанням того чи іншого виду соціального забезпечення конкретним працівником, оскільки в основу системи соціального страхування покладений принцип солідарності самих застрахованих і солідарності поколінь.

Крім того, у більшості випадків на розмір соціальних допомог впливають так звані виробничі фактори, під якими розуміється рівень заробітної плати, виробничий стаж, страховий стаж, причини втрати працездатності тощо. Як справедливо відзначає О.І. Процевський, “надання допомог по соціальному страхуванню є еквівалентними відносинами, що замінили собою трудові, та розподіляються за кількістю і якістю минулої праці”.

Таким чином, на розмір такої допомоги, як, наприклад, допомога по догляду за хворою дитиною до досягнення нею 14 років, впливають такі виробничі фактори як страховий стаж і розмір заробітної плати, а на розмір допомоги по вагітності і пологам – тільки розмір заробітної плати. А оскільки відповідно до статті 21 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування в зв’язку з тимчасової втратою працездатності та витратами, обумовленими народженням та похованням”, розмір страхових внесків встановлюється у відсотках до сум оплати праці (для найманих працівників) або до сум оподатковуваного доходу (для інших застрахованих осіб), то можна зробити висновок про те, що розмір соціальної допомоги з Фонду залежить від розміру і тривалості внесків застрахованої особи (характерно для допомоги по догляду за хворою дитиною). У цьому спостерігається наявність еквівалентності (у сенсі відповідності в певному відношенні) між розміром допомоги і розміром виплачуваних страхових внесків. У той же час, якщо еквівалентність розуміти як абсолютну рівноцінність, то, природно, ніякої еквівалентності в правовідносинах по соціальному страхуванню немає і не може бути, оскільки це суперечило б сутності страхових відносин. І в такому розумінні “договір страхування, мислимий практично тільки як нееквівалентний”.

Виходячи з викладеного, уявляється, що правовідносини по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню слід характеризувати як еквівалентні, в тому смислі, що має бути певна відповідність між розміром допомоги і розміром виплачуваних страхових внесків. При цьому всі види допомог у зв’язку з народженням та вихованням дитини, що передбачені в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок тимчасової втрати працездатності, повинні бути відплатно-еквівалентними, тобто розмір цих допомог повинний залежати (бути еквівалентним) розмірові внесених страхових внесків. Представляється необхідним закріпити принцип еквівалентності страхових виплат від розміру внесених страхових внесків на нормативному рівні.

Таким чином, на даний час безплатність властива винятково правовідносинам по наданню державної соціальної допомоги. Правовідносини по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню є відплатними еквівалентними відносинами. Усе вищевикладене, стало підставою для пошуку нової об’єднуючої ознаки правовідносин по соціальному страхуванню і державній соціальній допомозі.

Зокрема, в літературі пропонувалося за таку ознаку вважати категорію зобов’язальний характер соціально-забезпечувальних правовідносин. Відзначається, що поняття “соціально-забезпечувальне зобов’язання” – це конструкція, що характеризує природу соціально-забезпечувальних відносин і поєднує загальною основою і соціально-страхові, і відносини по соціальній допомозі та обслуговуванню населення. Ця ідея не є новою. Вперше про зобов’язальну природу соціально-забезпечувальних відносин писала Т.В. Іванкіна. На її думку під соціальними зобов’язаннями розуміються відносини між державними органами і громадянином з приводу надання йому матеріальних благ і послуг із суспільних фондів споживання. Цю думку в радянський період підтримували Р.І. Іванова і В.А. Тарасова, Т.В. Красильникова, Н.А. Купіна. У теперішній ідея соціального зобов’язання знайшла відображення в роботах М.Ю. Федорової та М.В. Лушникової.

Категорично проти використання категорії “зобов’язання” в управлінських, фінансових та інших публічно-правових відносинах, що знаходяться за межами предмета цивільного права, висловлюються цивілісти. Так, Є.А. Суханов пише, що використання категорії зобов’язання стосовно публічно-правових відносин пов’язано зі спробами обґрунтувати застосування в даних областях у тому чи іншому виді багатого і ретельно відпрацьованого інструментарію зобов’язального права, створеного для потреб цивільного обороту, тобто для приватноправової сфери. У зв’язку з цим, в таких ситуаціях тією чи іншою мірою ігноруються галузеві відмінності правовідносин, особливості приватноправового і публічно-правового регулювання.

Для того, щоб зробити висновок про прийнятність використання конструкції зобов’язання до відносин по соціальному забезпеченню, необхідно, на наш погляд, звернутися до цивільно-правового розуміння поняття зобов’язання, оскільки воно за своєю природою відначально є цивілістичним.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана виконати на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, заплатити гроші тощо) або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Подібне визначення на думку М.Д. Єгорова є невдалим, оскільки воно дозволяє підвести під поняття “зобов’язання” практично будь-яке відносне правовідношення, що, на його думку, і дало деяким авторам підставу стверджувати, що зобов’язання – це не цивільно-правове, а міжгалузеве поняття, використовуване в різних галузях права. Тим часом, зобов’язання, відзначає М.Д. Єгоров, має сенс і значення тільки тоді, коли воно розглядається в якості специфічної правової форми опосередкування товарно-грошових відносин. У протилежному випадку зобов’язання стає тотожним іншому науковому поняттю – “відносне правовідношення”, яке дійсно є міжгалузевим.

М.В. Лушнікова заперечує, що соціально-забезпечувальне зобов’язання цілком відповідає цій ознаці, оскільки в соціально-забезпечувальному правовідношенні особі надаються соціальні виплати і соціальні послуги. Крім того, на її думку, соціально-забезпечувальному зобов’язанню властиві і деякі інші ознаки цивільно-правового зобов’язання, такі, наприклад, як відносний характер, активний тип, цілеспрямованість. У той же час, вона відзначає і наявність відмінностей між цивільно-правовим і соціально-забезпечувальним зобов’язаннями, які полягають у наступному:

1) цивільно-правове зобов’язання виникає, як правило, на добровільній основі, яка допускає зміну змісту зобов’язань за згодою сторін, уступку вимоги і переведення боргу, припинення зобов’язання угодою сторін. Соціально-забезпечувальні зобов’язання за підставами виникнення можуть бути позадоговірними, такими, що випливають із закону, та договірними;

2) у цивільно-правовому зобов’язанні звичайно правові можливості суб’єктів мають двосторонній характер, що є вираженням їх юридичної рівності. У соціально-забезпечувальному зобов’язанні простежується його однобічний характер: заснованому на законі або договорі праву вимоги фізичної особи кореспондує обов’язок іншої сторони надати соціальні виплати або соціальні послуги;

3) зміст цивільно-правового зобов’язання, заснований на рівності сторін і визначається сторонами. У соціально-забезпечувальному зобов’язанні його зміст визначається законом.

Усе це, однак, не перешкоджає М.В. Лушніковій говорити про можливості застосування в сфері соціального забезпечення цивільно-правових зобов’язальних норм.

На наш погляд, з М.В. Лушніковою варто погодитися лише в тому, що розв’язання проблеми вживання категорії “зобов’язання” стосовно соціально-забезпечувальних відносин полягає в пошуку відповіді на питання про можливість субсидіарного застосування до них норм зобов’язального права. У той же час, очевидним є те, що наведені М.В. Лушніковою відмінності цивільно-правового зобов’язання і соціально-забезпечувальних правовідносин, навпаки, свідчать про неможливість такого застосування. О.Н. Садиков слушно пише, що неможливість застосування цивільного права до майнових відносин, регульованим податковим, фінансовим і адміністративним законодавством пояснюється різними методами правового регулювання цих відносин. На наш погляд, цивільно-правові категорії, не можуть бути застосовані до відносин, що відноситься до сфери публічного права, ще й тому, що вони розроблені відповідно до специфіки приватноправових відносин, що за своєю суттю протилежні публічним, а отже засновані не лише на різних методах, а й на різних принципах правового регулювання.

Таким чином, першою ознакою, що властива всім правовідносинам по соціальному забезпеченню, в тому числі і по соціальному забезпеченню допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини, є їх майновий характер.

Другою ознакою суспільних відносин по соціальному забезпеченню є те, що вони існують тільки у формі правовідносин [2, с. 116]. Іншими словами правовідносини по соціальному забезпеченню виникають тільки в тому випадку, якщо існує норма права, що детально регламентує право на певний вид соціального забезпечення. Це зумовлюється, насамперед, природою відносин по соціальному забезпеченню. Як уже відзначалося у першому розділі цього дослідження, право на соціальне забезпечення не відноситься до природних прав людини, право на конкретний вид соціального забезпечення виникає лише в тому випадку, якщо держава бере на себе зобов’язання такий вид забезпечення надати. Тому природно, що джерелом виникнення права на конкретний вид соціального забезпечення буде воля держави, виражена в нормативно-правовому акті. Таким чином, суспільних відносин по соціальному забезпеченню, не регламентованих законодавством, не існує. Це відрізняє їх, наприклад, від цивільних або сімейних правовідносин. Іншим аргументом на користь того, що відносини по соціальному забезпеченню існують винятково у формі правовідносин, є те, що право соціального забезпечення є галуззю публічного права[1]
, для якого характерна сувора нормативна регламентація суспільних відносин.

Третьою ознакою правовідносини по соціальному забезпеченню є їх претензійно-забезпечувальний характер. Держава в нормативно-правових актах чітко називає правомочного і зобов’язаного суб’єктів, встановлює їх права та обов’язки (компетенцію), визначає юридичні факти, які є підставою виникнення правовідносин на конкретний вид соціального забезпечення, а також розміри допомог. Суб’єкти правовідносин по соціальному забезпеченню, як правило, позбавлені свободи дій: вони зобов’язані здійснювати діяльність у чітко визначених межах. У першу чергу сказане відноситься до державних органів і посадових осіб, які виступають від їх імені. Їхня компетенція детально регламентована і вони виконують свої обов’язки винятково відповідно до імперативних норм законодавства, “причому міра обов’язку державного органа визначається мірою вимоги уповноваженої особи. Це означає, що в односторонньому порядку або за згодою сторін вона змінена бути не може”.

У правомочного суб’єкта (фізичної особи) свобода вибору в деяких нечисленних питаннях існує. Вона, в основному, полягає в праві фізичної особи вирішувати, чи вступати в правовідносини по соціальному забезпеченню; якщо існує альтернатива – у виборі конкретного виду соціального забезпечення; а також у питанні про строки вступу в правовідносини по соціальному забезпеченню.

Четвертою ознакою правовідносин по соціальному забезпеченню є специфічний суб’єктний склад. Як уже відзначалося, суб’єкти правовідносин по соціальному забезпеченню чітко названі в нормативно-правовому акті. Це дає підставу говорити про те, що правовідносини по соціальному забезпеченню є відносними, тобто такими, в яких обидві сторони персонально визначені і є носіями прав і обов’язків стосовно одна одної. Слід, однак, відзначити, що матеріальні правовідносин по соціальному забезпеченню є односторонніми, оскільки право на забезпеченню є на стороні громадянина (члена сім’ї), а обов’язок по його наданню – у держави в особі органу соціального захисту населення або у Фонда. Таким чином, в правовідносинах по соціальному забезпеченню правомочним суб’єктом є фізична особа, а зобов’язаним – держава. При цьому, суб’єктивне право фізичної особи без позитивного рішення державного органа не може бути реалізоване. В.М. Горшеньов стосовно подібних ситуації писав про існування правовідносин, в яких одна сторона наділена функцією веління – спеціальними владними повноваженнями. У правовідносинах подібного роду бере участь державний орган, посадова особа або громадська організація, наділена владними повноваженнями. В якості характеристики цього виду правовідносин він відзначав те, що вони регулюються такими норми права, реалізація яких неможлива без попередньої і часом вирішальної участі уповноважених органів держави, на які покладена задача сприяти реалізації суб’єктивних прав громадян.

П’ятою ознакою правовідносин є мета соціального забезпечення, яка полягає у забезпеченні фізичним особам гідного існування. У зв’язку з певними життєвими обставинами (вік, стан здоров’я, додаткові витрати тощо), визнаними державою поважними, деякі особи не в змозі самостійно забезпечити собі і своїй сім’ї гідне існування. Саме у таких випадках держава і бере на себе обов’язок сприяти здійсненню права на гідне існування.

Таким чином, виходячи з вище викладеного, можна зробити висновок про те, що матеріальні правовідносини по соціальному забезпеченню – це урегульовані нормами права соціального забезпечення майнові відносини, які виникають між державою в особі її органів соціального захисту населення, або Фондом, з одного боку, і фізичною особою, з іншого, в яких уповноважений суб’єкт має право вимагати надання певного виду соціального забезпечення, а зобов’язаний – обов’язок надати таке забезпечення з метою гарантування права на гідний рівень життя.

Усі перераховані вище риси властиві і правовідносинам по соціальному забезпеченню допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини. У той же час, ці правовідносини володіють і низкою специфічних ознак, що дозволяють виділити їх з-поміж інших.

По-перше, такі відносини характеризуються тим, що держава надає матеріальну допомогу дітям або особам, які мають дітей з метою створення економічно сприятливих умов для їх народження та виховання. Необхідність субсидіарного матеріального забезпечення у зв’язку з народженням та вихованням виникає тому, що народження і виховання дитини спричиняє певні негативні наслідки матеріального характеру. Як правило, такі наслідки виникають у зв’язку з настанням у одного члена сім’ї непрацездатності (соціального характеру), викликаної необхідністю догляду за дитиною. Це є причиною втрати на період догляду за дитиною заробітної плати і відповідно зменшення розміру сімейного бюджету. Якщо ж член сім’ї, який здійснює догляд за дитиною, не працював до настання соціального ризику, то народження дитини і наступне її виховання також відображається на розмірі сімейного бюджету, позаяк народження і виховання дитини спричиняє необхідність підвищених витрат сімейного бюджету. Оскільки держава зацікавлена в збільшенні народжуваності та в отриманні дітьми повноцінного виховання в сім’ї, вона бере на себе обов’язок матеріально допомагати особам, які народили і виховують дитину.

По-друге, уповноваженим суб’єктом є особа, яка народила бо виховує дитину, або сама дитина. При цьому суб’єкт-одержувач і дитина є членами однієї сім’ї, їх зв’язує спільне проживання, спільність побуту, наявність юридичного зв’язку і кровного споріднення (усиновлення).

По-третє, обов’язковим юридичним фактом у фактичних складах усіх правовідносин по виплаті допомог у зв’язку з народженням та вихованням дитини, є, власне, наявність дитини.

По-четверте, практично всі види соціального забезпечення у зв’язку з народженням та вихованням дитини, що передбачають періодичні виплати, обмежені певним строком.

Таким чином, правовідносини по соціальному забезпеченню допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини – це урегульовані нормами права соціального забезпеченні майнові відносини, що виникають між державою в особі її органів соціального захисту населення або Фондом, і фізичною особою, яка має дитину (або самою дитиною), з приводу надання соціальної допомоги разового або періодичного характеру з метою поповнення сімейного бюджету для забезпечення духовного і фізичного розвитку дитини та гарантування права на гідний рівень життя.

право соціальний забезпечення страхування

ЛІТЕРАТУРА

1. Основні показники діяльності Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності за І півріччя 2004 року // http://www.fse.gov.ua/fse/Ua/41/41000004.htm

2. Основы налогового права: Учебн. пособие / Г.В. Бех, О.А. Дмитрик, Д.А. Кобыльник и др. Под ред. Н.П.Кучерявенко. – Х.: Легас, 2003. –384 с.

3. Относительно материального обеспечения по общеобязательному государственному социальному страхованию в связи с временной утратой трудоспособности плательщиков фиксированного налога. Государственный комитет по вопросам регуляторной политике и предпринимательства. Письмо № 2-531/5749 от 29. 10. 2002. // Бухгалтер. – 2002. - № 45.

4. ПанкевичО. До питання про основні завдання соціальної держави (загальнотеоретичний аспект) // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 2.–С. 183 –191.

5. ПашковА.С., РотаньВ.Г. Социальная политика и трудовое право. – М.: Юрид. лит., 1986. – 240 с.

6. ПетришинО.В. Права людини як фундаментальна цінність правової демократичної державності // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні: До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод: Матеріали Міжнар.наук.–практ. конф.: У 2-х ч. Ч. 1./ За ред. М.І.Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. – С. 39–42.

7. ПилипенкоП. Право соціального забезпечення у системі соціального права // Право України. – 2004. – № 10. – С. 97–100.

8. ПилипенкоП.Д. Проблеми теорії трудового права. – Львів: Видавнич. центр Львівського нац. ун-ту ім. І. Франка, 1999. – 214 с.

9. Полежай П.Т. Правовые отношения (конспект лекций). –Х.: Изд-во Харьковск.гос. ун-та, 1965. – 51 с.

10. Поленина С. Семья – потемки? // Российская юстиция. – 1994. – № 3. – С. 49.

[1]
На сьогоднішній час існують й інші думки. Так, Ю.О. Тихомиров та М.В. Лушнікова вважають, що право соціального забезпечення є галуззю приватного права. (Див., наприклад:). Крім того, на сьогоднішній час отримує поширення думка про те, що має місце формування нової галузі права – соціального права, яке включає до себе право соціального забезпечення, сімейне право та право соціальної допомоги (Див., наприклад: [209, с. 103; 25, с. 91-93])