Взаємодія державної служби зайнятості України з іншими державними органами і громадськими організаціями у сфері зайнятості населення

державний орган зайнятість взаємозв'язок

Діяльність ДСЗУ побудована на стратегії партнерства, що включає інших учасників на ринку праці.

При здійсненні своїх повноважень районні, обласні центри занятості враховують (не можуть не враховувати) історичні, національно-культурні, соціально-економічні, природні та інші особливості відповідних регіонів. На підставі даних місцевих органів виконавчої влади, з урахуванням їх пропозицій, формуються найважливіші державні програми, здійснюються заходи загальнодержавного масштабу.

Регіональні та базові центри зайнятості тісно співпрацюють з органами місцевого самоврядування, у межах повноважень, наданих законодавством України, представляють державу у взаємовідносинах з недержавними структурами, органами політичних партій, громадських організацій, що діють на відповідних територіях, безпосередньо спілкуються з населенням, вивчають потреби людей, захищають їх законні інтереси.

Нормами ч. 1 ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. №803-XII визначено, що зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва [19].

Цікавою є позиція доцента Ю.М. Маршавіна, який розглядає центри зайнятості в системі органів державного управління, і зазначає, що їх діяльність охоплює прогнозування, планування, організацію, регулювання, координацію, стимулювання та виконання інших функцій, передбачених законодавством України, що є складовою загального процесу державного управління [2].

Особливе значення при цьому мають заходи щодо спільних дій з іншими державними органами при розробці і реалізації Державної і місцевих Програм зайнятості населення. Успішна реалізація цих програм безпосередньо впливає на рівень зайнятості населення та суспільну продуктивність праці, забезпечення соціальних гарантій громадян у сфері праці, стан територіальних ринках праці; співвідношення між різними напрямами соціально-економічної політики. Саме це за своєю сутністю складає процес державного управління (регулювання) зайнятістю населення. Необхідно враховувати ту обставину, що успішна розробка та реалізація Програми зайнятості населення значною мірою залежить від скоординованої діяльності всіх підрозділів служби зайнятості та урядових і регіональних структур управління.

Одним з основних принципів Державної політики зайнятості населення в Україні, відповідно до ст. 3 Закону України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. №803-XII, є співробітництво професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення, а також міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні [19].

Більше того, кожен з органів, маючи власну компетенцію, має взаємодіяти із іншими органами на підставах і у порядку, встановленому чинним законодавством.

ДСЗУ, під час виконання покладених на неї завдань, здійснює свою діяльність як орган державного управління у системі органів регулювання ринку праці. Така діяльність реалізується за двома напрямками: внутрішня (внутрішньо організаційна) та зовнішня (зовнішньо організаційна).

До внутрішньої діяльності можна віднести, такі напрями діяльності як упорядкування відносин усередині ДСЗУ (кадрова робота, організаційно-штатні зміни, організаційно-структурні перетворення та інше), зовнішня – діяльність з упорядкування відносин поза ДСЗУ (контрольно-наглядова діяльність щодо дотримання законодавства про зайнятість, розробка та здійснення заходів щодо реалізації державної політики зайнятості, раціональне й ефективне використання державного фонду сприяння зайнятості населення та інше).

Під час здійснення зовнішньої діяльності ДСЗУ, як елемент системи суб’єктів державного управління, взаємодіє з іншими елементами цієї системи – іншими державними та представницькими органами (їх посадовими особами). Особливості такої взаємодії доцільно аналізувати за напрямами діяльності ДСЗУ, визначеними чинним законодавством: професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації у професійно-технічних та вищих навчальних закладах, у тому числі в навчальних закладах державної служби зайнятості, на підприємствах, в установах, організаціях; профорієнтація; пошук підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних; фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням, нагляд за дотриманням законодавства про зайнятість.

Розуміння важливості тісних зв'язків між ДСЗУ та організаціями роботодавців і працівників на сьогодні проявляється в діяльності спостережного органу ДСЗУ – Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Серед основних факторів, які впливають на розвиток співпраці ДСЗУ з іншими підприємства, установами та організаціями, нами, під час проведення дослідження, визначені такі:

– по-перше, зростаючий вплив економічного лібералізму і глобалізації призвели до постановки питання про роль ДСЗУ в підвищенні конкурентоспроможності безробітних на ринку праці та оцінки ефективності її діяльності;

– по-друге, складність сучасного ринку праці вимагає різноманітного досвіду, який не може сам по собі мати жодний орган, центральний чи місцевий;

– по-третє, існує розуміння того, що такі проблеми, як безробіття і виключення з суспільної діяльності не існують в ізоляції, а позв'язані з широкими соціальними і економічними проблемами, які вимагають інтегрованих чи комбінованих рішень і участі багатьох зацікавлених організацій.

Тому вважаємо за доцільне розглянути зв’язки ДСЗУ з соціальними партнерами, державними органами і приватними службами зайнятості.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про зайнятість» від 1 березня 1991 р. №803-XII [1] діяльність ДСЗУ здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Як ми вже зазначали у підрозділі 2.3, де розглянули основні завдання та функції ДСЗУ, однією з головних функцій ДСЗУ на сьогодні є участь у розробці програм зайнятості населення.

Метою таких програм є вирішення проблем зайнятості населення певного регіону через здійснення комплексних заходів, направлених на стабілізацію та розвиток ринку праці, запобігання масовому безробіттю внаслідок структурних змін в економіці.

Одним із аспектів, який розглядається в програмі зайнятості є формування завдання для місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розширення сфери застосування праці за рахунок створення нових робочих місць на 2 роки.

При розробці Державної, регіональних та місцевих програм зайнятості державна служба зайнятості України виконує роль постачальника інформації про стан ринку праці органам державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, громадськості. Результати аналізу допомагають державним органам оцінити ефективність заходів, що здійснюються на ринку праці, розробляти нові підходи, пропонувати рішення відповідно до актуальних процесів, що відбуваються. Прийняття управлінських рішень, зазвичай, базується на підставі аналітичного опрацювання статистичної інформації, або на результатах спеціальних досліджень, а також на їх комбінації.

Споживачами цього інформаційного продукту ДСЗУ, зазвичай, є:

– державні органи і їх підрозділи, що займаються на різних рівнях плануванням і здійсненням соціально-економічної політики;

– організації роботодавців і профспілкові організації, для яких ця інформація має величезне значення при вирішенні стратегії і тактики поведінки на переговорах, при укладанні колективних договорів, при визначенні розмірів заробітної плати, місць розміщенні підприємств;

– професійні навчальні заклади, які покладаючись на інформацію державної служби зайнятості, визначають свою політику щодо розвитку тих чи інших напрямків і спеціальностей професійної підготовки перепідготовки кадрів, планують спрямованість профорієнтаційних заходів, порад молодим людям щодо вибору професій і спеціальностей тощо;

– громадськість, громадяни, які бажають робити свідомий вибір професій (спеціальностей), місць роботи, знати перспективи розвитку певних галузей економіки і регіонів.

Таким чином, зв'язки з державними органами мають вирішальне значення у міжгалузевих питаннях. Вони мають структурний вплив на окремі функції, які виконує ДСЗУ, а також на зв'язки з іншими державними установами, так як з одного боку ДСЗУ можна розглядати як службу з однією метою – посередництво у працевлаштуванні; а з другого – як осередок для здійснення державної політики зайнятості.

Роботодавці одночасно є і соціальними партнерами, і клієнтами державної служби зайнятості, але, залежно від стану економіки та тенденцій її розвитку, пріоритетність зазначених ролей змінюється: під час економічного спаду в місті, селищі, районі, навіть на окремих підприємствах, пріоритетною стає роль роботодавців як партнерів на ринку праці. Оскільки кількісні потреби підприємств у працівниках знижуються, основними клієнтами центрів зайнятості стають безробітні, працевлаштування яких значно ускладнюється, під час економічного зростання – відкриття нових, розширення та перепрофілювання діючих підприємств у місті, селищі, районі – на перший план виходить роль роботодавців як клієнтів, які потребують робочої сили нової професійно-кваліфікаційної якості.

На нашу думку більш детального вивчення, а також законодавчого врегулювання потребують питання взаємовідносин регіональних та базових центрів зайнятості з органами місцевого самоврядування, іншими державними і недержавними структурами, які діють на місцях.

Одним із видів соціальних послуг за Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. №1533 [18] та Законом України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. №803 [9] є надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних за направленням державної служби зайнятості, на повне або часткове покриття витрат на заробітну плату прийнятих на них осіб.

Згідно із ст. 30 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. №1533 [8] дотація надається роботодавцю за умови працевлаштування на строк понад два роки за направленням служби зайнятості безробітних, які перебували на обліку більше трьох місяців, категорії яких визначені в п. 4 Порядку надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, який затверджено Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10.01.2001 №1 [4]. Крім того, з метою забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 25.02.2008 №82 [8] було затверджено Порядок та строки надання дотації роботодавцю для забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем. Зазначений порядок розроблявся у тісній співпраці ДСЗУ з Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва, Робочою комісією всеукраїнських профспілок та профспілкових об'єднань для ведення переговорів, укладання Генеральної угоди на новий строк, здійснення контролю і забезпечення її виконання, Федерацією роботодавців України, Всеукраїнською асоціацією роботодавців, Спілкою підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств України, Спілкою орендарів і підприємців України, Конфедерацією Вільних профспілок України із ними погоджувався.

Успіху у залученні роботодавців до співпраці можна досягти, якщо:

1. будувати співпрацю з роботодавцями на підставі системності та цілеспрямованості, ретельного планування співробітництва центру зайнятості з кожним конкретним роботодавцем;

2. створити в центрі зайнятості спеціальний підрозділ або надати відповідні функції окремим спеціалістам;

3. ініціювати створення спільно з місцевими органами державної влади, громадськістю районні та міські організації (асоціації) роботодавців;

4. активно залучати до співпраці з роботодавцями працівників центру зайнятості, у тому числі юристів, які відповідно до функціональних обов'язків мають постійні або періодичні контакти з роботодавцями, і цілеспрямовано підвищувати їхню ділову компетентність;

5. організовувати конференції, наради, збори за участю представників місцевих органів державної влади для розробки й вдосконалення засобів задоволення потреб роботодавців у робочій силі;

6. укладати двосторонні угоди про співробітництво з підприємствами, які суттєво впливають на розвиток міського ринку праці, або багатосторонні договори з підприємствами, соціальними службами для молоді, інвалідів, навчальними закладами, громадськими жіночими та молодіжними організаціями;

7. використовувати для зміцнення взаємодії телефонні бесіди, листування, зустрічі в центрі зайнятості та під час нарад та інших заходів, що проводять органи влади;

8. постійно і ретельно вивчати актуальні потреби, економічний стан та кадрові проблеми підприємств;

9. систематично інформувати підприємства про надходження та витрати коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття із зазначенням досягнутого ефекту щодо укомплектування кадрами ПОУ та працевлаштування населення, а також про стан місцевого ринку праці.

З метою удосконалення діяльності та покращення співпраці у центрах зайнятості потрібно створити спеціальні інформаційні сектори, де буде зосереджуватись інформація про можливі джерела робочої сили тієї або іншої професії, нормативно-правові акти, які регулюють сферу трудових відносин та діяльність ДСЗУ, інформація про професії й вимоги до працівників та інше.

Ще одним напрямом співпраці ДСЗУ з іншими організаціями є реалізація ефективних заходів, направлених на приведення ринку освітніх послуг потребам ринку праці. З цією метою Державний центр зайнятості двічі на рік надає Міністерству освіти і науки України, Міністерству економіки України, Міністерству аграрної політики України статистичні дані щодо чисельності осіб, які шукали роботу, і кількості вакансій у професійному розрізі. Ці матеріали повинні використовуватись в роботі зазначених органів при формуванні державного замовлення на підготовку робітничих кадрів та фахівців.

Враховуючи, що основною причиною професійно-кваліфікаційного дисбалансу на ринку праці є те, що молодь обирає професії, не зважаючи на реальні перспективи працевлаштування, пріоритетом у діяльності державної служби зайнятості є розгортання широкомасштабної інформаційної та профорієнтаційної роботи серед школярів та їх батьків щодо реальних потреб економіки у професійних кадрах.

Тому ми вважаємо, що держава, місцеві органи влади, засоби масової інформації, школи, ПТУ мають активніше формувати у населення, насамперед молоді, більш сильної мотивації до праці, впливати на переконання, установки, ціннісні орієнтації громадян, розширювати їх уявлення щодо своїх нахилів, здібностей та можливостей. Багато що мають зробити роботодавці, які не повинні обмежувати трудову мотивацію тільки матеріальним стимулюванням. Необхідно використовувати засоби соціально-психологічного заохочення, у тому числі такі, як роз'яснення й пропаганда важливості конкретної праці для суспільства, інформування працівників про сенс діяльності підприємства, її соціальний зміст тощо.

Але добре відомо, що безробіттю легше запобігти, ніж подолати його та наслідки від цього явища. Саме на це спрямована концепція оперативного реагування при запланованому масовому або груповому вивільненні працівників (більше 5 осіб), що вперше була застосована в США і Канаді [7]. Ми пропонуємо концентрувати зусилля служби зайнятості, державних установ, роботодавців і громадськості на запобіганні безробіттю працівників, які підлягають звільненню, ще коли вони працюють. Дана система складається з двох видів адаптаційних послуг: базових і диференційованих.

Базові адаптаційні послуги включають три такі компоненти:

Перший – отримання інформації про майбутнє вивільнення працівників, аналіз їх професійно-кваліфікаційного складу, з'ясування можливості працевлаштування на тому ж підприємстві.

Другий – вивчення попиту інших роботодавців та працівників, що підлягають звільненню, внесення пропозицій адміністрації і профспілкам підприємства ще до створення спільної робочої групи для здійснення заходів оперативного реагування.

Третій – доведення до працівників, які підлягають звільненню, інформації про державні гарантії зареєстрованим у службі зайнятості безробітним, їх право на профнавчання, профорієнтаційні послуги; участь в оплачуваних громадських роботах, програмах самозайнятості; інформування про можливості отримання допомоги по безробіттю. Певним звільненим працівникам надаються поради психолога щодо шляхів подолання тимчасових життєвих труднощів; видаються методичні матеріали.

Диференційовані адаптаційні послуги центри зайнятості надають разом з соціальними партнерами. Вони складаються із таких компонентів: 1) професійна переорієнтація працівників в т.ч. орієнтація на самозайнятість; 2) підбір вакансій з урахуванням професійних навичок, здібностей та побажань працівників; 3) професійне навчання працівників, які підлягають звільненню, з урахуванням потреб місцевого ринку праці; 4) послуги з професійно-психологічної реабілітації, спрямовані на активізацію власних сил людини, з використанням можливостей центрів зайнятості, інших державних, громадських і приватних установ.

Для підвищення ефективності заходів щодо оперативного реагування на майбутнє звільнення працівників, прискорення їх адаптації центри зайнятості мають ініціювати включення в колективні договори підприємств положень про: обов'язкову організацію роботодавцями та профспілками заходів щодо отримання базових адаптаційних послуг і створення спільної робочої групи для їх здійснення; створення підрозділів професійного навчання, або укладання відповідних договорів з навчальними закладами; внесення у щорічні кошториси підприємств статті видатків, що забезпечувало б фінансування адаптаційних заходів.

В контексті цього розділу є доцільним розглянути особливості співпраці ДСЗУ з Фондом соціального захисту інвалідів щодо працевлаштування людей з інвалідністю. На початку 2006 р. Верховна Рада доповнила Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» статтею 18¹
, де зазначено: «Інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний» [3]. Це доповнення має принципове значення: наша держава, за прикладом інших країн Європи, визнала, що громадяни з інвалідністю – це люди, хоч і з особливими потребами, але такі, що мають ті само права, як і всі інші.

З метою реалізації положень зазначеного Закону, 27 грудня 2006 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про реалізацію статті 18№ Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», що спрямована на розширення можливостей у працевлаштуванні інвалідів, підвищення рівня їх зайнятості [5].

Вищезазначена Постанова Уряду дозволила задіяти механізми:

– створення спеціальних робочих місць для працевлаштування інвалідів на підприємствах, в установах, організаціях та у фізичних осіб, які використовують найману працю, шляхом економічного зацікавлення роботодавця – у вигляді дотації, тобто компенсації витрат, на створення такого місця;

– проведення професійного навчання у разі невідповідності освітньо-кваліфікаційного рівня особи-інваліда вимогам роботодавця.

З метою реалізації Законів України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів», «Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», постанов Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 №1836 «Про реалізацію статті 18–1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», від 31.01.2007 №70 «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та від 31.01.2007 №80 «Про затвердження Порядку надання інвалідам та дітям-інвалідам реабілітаційних послуг», а також удосконалення механізму взаємодії ДСЗУ з іншими органами щодо працевлаштування інвалідів
було розроблено та затверджено Порядок взаємодії органів праці та соціального захисту населення, центрів зайнятості, відділень Фонду соціального захисту інвалідів, центрів професійної реабілітації інвалідів і навчальних закладів системи Мінпраці щодо працевлаштування інвалідів. Згідно зазначеного порядку органи праці та соціального захисту населення, центри зайнятості, відділення Фонду соціального захисту інвалідів, центри професійної реабілітації інвалідів і навчальні заклади системи Мінпраці надають безплатні інформаційно-консультаційні послуги інвалідам та роботодавцям стосовно працевлаштування інвалідів, що належать до їх компетенції.

Для залучення людей з певними фізичними обмеженнями у сферу соціально-трудових відносин, уникнення упередженого ставлення до них з боку роботодавців державною службою зайнятості в усіх регіонах України укладено багатосторонні угоди про співпрацю між відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів, центрами медико-соціально-професійної реабілітації інвалідів, центрами зайнятості, управліннями праці та соціального захисту населення облдержадміністрацій, налагоджено взаємодію та координацію роботи між обласними центрами зайнятості та регіональними комісіями з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій Інвалідів.

З метою підвищення якості співпраці ДСЗУ з іншими органами щодо працевлаштування інвалідів необхідно:

– організувати співпрацю з МОЗ та МОН, їх підрозділами на місцях щодо удосконалення програм професійно-трудової реабілітації інвалідів та забезпечення професійного навчання інвалідів відповідно до їх потреб та попиту на робочу силу конкретних регіонів;

– організувати співпрацю з об’єднаннями роботодавців та роботодавцями на місцях щодо створення спеціальних робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі, зареєстрованих в державній службі зайнятості в обсягах відповідно до потреб регіонів;

– організувати на місцях укладання 3-сторонніх договорів між центрами зайнятості, територіальними відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів з роботодавцями, зокрема, які створюють робочі місця для працевлаштування інвалідів за рахунок адміністративно-господарських санкцій, щодо працевлаштування інвалідів, які направляються на професійне навчання, у тому числі в центри професійної реабілітації інвалідів системи Мінпраці.

Наступним вважаємо за доцільне розглянути співпрацю ДСЗУ з ОВС щодо надання дозволу на працевлаштування іноземцям та особам без громадянства.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про зайнятість» від 01.03.91 р. №803 [9] та ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94 р. №3929 [2] іноземці мають право здійснювати на території України трудову діяльність відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Статтею 1 Закону України «Про імміграцію» вiд 07.06.2001 р. №2491 [10] передбачено, що іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, передбачених для громадян України.

Порядок видачі таких дозволів, умови продовження терміну їх дії, інші питання їх використання врегульовано постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства» від 08.04.2009 №322 [3].

З метою захисту національного ринку праці Законом України від 25.12.2008 року №799-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення» [14] передбачено зупинення на період до 1 січня 2011 року дії частини другої статті 35 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» та частини шостої статті 7 Закону України «Про організацію та проведення фінальної частини Чемпіонату Європи 2012 року з футболу в Україні», якими передбачалось звільнення роботодавців від обов’язку отримувати дозволи на працевлаштування іноземців та осіб без громадянства.

Використання іноземного працівника – справа досить відповідальна. Роботодавець упродовж трьох робочих днів з моменту початку i припинення роботи іноземця має письмово повідомити про це центр зайнятості та забезпечити реєстрацію паспортного документа іноземця у відповідному органі внутрішніх справ. Якщо іноземець не став до роботи в передбачений контрактом термін з причин, які не є поважними, роботодавець також упродовж трьох робочих днів має письмово повідомити про це відповідні центр зайнятості та орган внутрішніх справ. У цьому разі іноземець підлягає видворенню з України. Видворення іноземця здійснюють органи внутрішніх справ у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. №1074 «Про Правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію».

Слід зазначити, що відповідно до ст. 16 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають в Україні, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. Але ч. 2 ст. 24 КУпАП передбачає, що саме до них у випадку вчинення адміністративного правопорушення як особливий вид стягнення може бути застосовано адміністративне видворення за межі України. Заслуговує на увагу те, що жодна із статей особливої частини КУпАП не містить такого виду стягнення, як адміністративне видворення. Більш розширене трактування підстав та умов застосування до іноземних громадян та осіб без громадянства процедури адміністративного видворення за межі України, містить ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Ця правова норма передбачає, що іноземець та особа без громадянства, які вчинили злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного їм покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути витворений за межі України [4].

Рішення про видворення іноземця й особи без громадянства за межі України приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування. Як правило, матеріали про видворення особи готують підрозділи відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб територіальних органів внутрішніх справ, а іноді – працівники служби дільничних інспекторів. З цією метою проводиться перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України та готуються пропозиції щодо її відповідальності. ДСЗУ, з метою з'ясування умов перебування і діяльності іноземців мають право проводити обстеження підприємств, установ та організацій протягом терміну дії дозволу на працевлаштування.

Так як на сьогодні чітко не визначені підстави та процедура затримання іноземця або особи без громадянства з метою його примусового видворення за межі України, то, при проведенні обстежень підприємств працівниками ДСЗУ та ОВС з метою з'ясування умов перебування і діяльності іноземців в Україні, є неможливим затримання порушника для його подальшого примусового видворення. Все це негативно впливає на роботу ОВС, ускладнює процедуру анулювання дозволу на працевлаштування в Україні для ДСЗУ.

На нашу думку, для того щоб мати дієві заходи впливу на іноземців при нелегальному працевлаштуванні та покращенню взаємодії між ОВС та ДСЗУ необхідно чітко визначити та закріпити в КУпАП поняття терміна «примусове видворення» з обов'язковим визначенням затримання особи як його невід'ємного елементу, що підкреслює саме примусовий характер процедури.

Література

1. Адміністративне право України: академ. курс: підруч. для студ. юрид. спец. ВНЗ / [Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф., Битяк Ю.П., Голосніченко І.П., Ківалов С.В.]; під ред. В.Б. Авер’янова / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького – К.: Юридична думка, 2007. – Т. 1: Загальна частина. – 591 с.

2. Адміністративне право України: Навч. посіб./ [Шкарупа В.К., Коломоєць Т.О., Гулєвська Г.Ю., Армаш Н.О., Поліщук В.Г.]; під ред. Т.О. Коломоєць, Г.Ю. Гулєвська. – К.: Істина, 2007. – 216 с.

3. Адміністративне право України: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / [Шкарупа В.К., Коваль М.В., Савчук О.П., Самофалов Л.П., Мацелик М.О.] – Ірпінь, 2005. – 248 с.

4. Адміністративне право України: Навч. посібник. / [Забарний Г.Г., Калюжний Р.А., Шкарупа В.К.] – К., 2003. – 212 с.

5. Адміністративне право України: підруч. для студ. ВНЗ / [Коломоєць Т.О., Пирожкова Ю.В., Армаш Н.О., Сінєльнік Р.В., Лютіков П.С., Кукурудз Р.О.]; під. ред. Т.О. Коломоєць – К.: Істина, 2009. – 475 с.

6. Адміністративне право України: Підручник / [Битяк Ю.П., Гаращук В.М., Дьяченко О.В., Зима О.Т., Зуй В.В.]; під.ред. Ю.П. Битяка – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

7. Адміністративне право України: Підручник/ За загальною редакцією академіка С.В. Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003.–896 с.

8. Адміністративне право: навч. посібник / [Остапенко О.І., Кісіль З.Р., Ковалів М.В., Кісіль Р.-В.В.] – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 533 с.