Характеристика особи потерпілого і злочинця

Характеристика особи потерпілого і злочинця

Предмет посягання тяжких тілесних ушкоджень, як елемент криміналістичної характеристики має багатопланове значення. Це не випадково, оскільки він є основним джерелом відомостей про подію злочину проти здоров’я особи. Його встановлення і описання на якісно-кількісному рівні є важливим завданням у формуванні криміналістичної характеристики відповідного злочинного діяння.

Предметом безпосереднього посягання у справах зазначеної категорії дійсно є людина як біосоціальна система. Здоров’ю потерпілого завдається шкода через спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

Під час розгляду обставин, які підлягають доказуванню по кримінальним справам пов’язаним з заподіянням тяжких тілесних ушкоджень особливий інтерес викликає характеристика особи злочинця і жертви.

Вірно з цього приводу зазначав Р.С. Белкін, типова інформація про особу злочинця має важливе криміналістичне значення[5]. Саме така інформація під час дослідження слідів нанесення тяжких тілесних ушкоджень, дозволяє звузити коло осіб, серед яких можуть знаходитися злочинці, висунути версії про мотиви та мету, про спосіб вчинення і приховування злочину, а також щодо місця знаходження розшукуваних.

Криміналістичне вивчення особи злочинця являє собою один з випадків дослідження та пізнання людини, а також різноманітних аспектів її діяльності. Людина в даному випадку розглядається як особливий носій суттєвих і відносно стійких якостей, які закономірно сформувалися під дією різноманітних обставин соціального середовища, в якому вона перебуває.

Чинне кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство не застосовують термін «людина», а оперують терміном «особа», саме тому, в роботі ми використовуємо даний термін включаючи в нього і якості людини як індивіда, і якості, які притаманні особі.

Поняття особи досліджується багатьма науками. Особа є об’єктом дослідження філософії, історії, психології, педагогіки, права, медицини та інших наукових галузей. При цьому вивчення особи у кожній окремо взятій науці не може не враховувати досвід, накопичений іншими науками, не може не підходити до проблеми особи як проблеми, що носить комплексний характер.

Останнім часом проблеми, які стосуються особи злочинця і потерпілого викликають все більший інтерес у вчених самих різноманітних галузей науки. Дослідження у цьому напрямі мають і величезне практичне значення, оскільки вони забезпечують вирішення головного завдання криміналістики – сприяння боротьбі зі злочинністю, швидкому та повному розкриттю злочинів.

З моменту становлення криміналістики як науки і до теперішнього часу дослідження особи криміналістами пройшло складний шлях розвитку.

Так, досліджуючи наукову літературу можна зустріти згадки про біологічні (соматичні) властивості особи (риси зовнішності, папілярні візерунки, різні сліди відображення тощо) у дослідженнях А. Бертільона, Ж. Вучетича, Г. Гроса, Е. Локара, В. Лебедева, Р. Рейса, С. Трегубова, Г. Вудса, В. Хершеля та інших[17]. Відомості про психологічні особливості особи і шляхи їх використання в процесі розшуку і досудового слідства знаходимо у дослідженнях 3. Анушата, А. Вейнгарта, Г. Гроса, Л. Ягемана та інших[5] навіть в період народження науки криміналістики (кінець XIX – початок XX ст.).

В період становлення криміналістики у СРСР 1918-1930 рр. дослідженню особи присвячені праці радянських та зарубіжних криміналістів Н.С. Бокаріуса, В.І. Громова, П.С. Семеновського, Г. Шнейкерта та інших[3].

Пізніше, в СРСР 40-70-х рр. XX ст. положення, стосовно соматичних властивостей особи, знайшли своє місце в ряді розділів криміналістичної техніки і почали враховуватися при розробці тактики окремих слідчих дій, наприклад тактики огляду місця події і обшуку, тактики пред’явлення для впізнання і т.ін. Психологічні особливості особи почали враховуватися при розробці рекомендацій криміналістичної тактики: для побудови версій та планування розслідування, тактики допиту, тактики очної ставки, в процесі вирішення організаційно-тактичних проблем слідства тощо. Про це свідчать роботи таких відомих криміналістів, як Р.С. Бєлкіна, С.А. Голунського, Н.І. Гуковської, А.Р. Ратінова, І. Кертеса, В.Є. Коновалової, Г.І. Кочарова, Л.А. Соя-Серко та інші[7].

Приблизно з середини 70-х років науковці активізували свою роботу стосовно даного питання. І як результат, відомості про особу злочинця, потерпілого, свідка та інших учасників досудового слідства почали включатися як органічний елемент у зміст різних окремих криміналістичних теорій: криміналістичне вчення про навички, вчення про спосіб вчинення злочину та інші. Наприкінці 70-х років XX ст. в криміналістиці розпочалося формування нового вчення про особу злочинця як самостійну окрему криміналістичну теорію.

Так, автори одного з перших досліджень обвинувачуваного на досудовому слідстві М.Г. Коршик і С.С. Степічев вважали, що відомості про особу обвинувачуваного потрібні слідчому для вирішення ряду криміналістичних питань: успішного висунення і перевірки версії про причетність певної особи до вчинення злочину, вірного вибору тактичних прийомів його допиту, очної ставки обшуку, розшукових заходів, та для розкриття інших злочинів, вчинених обвинувачуваним тощо[13].

Г.А. Самойлов запропонував покласти відомості про особу злочинця в основу криміналістичного вчення про навички, відштовхуючись від того, що «природа матеріально фіксованих властивостей людини, яка вчинила злочин, може бути з’ясована повністю лише за умови наукового розуміння особи взагалі і окремо на основі пізнання соматичних (тілесних), психічних, окремих соціальних її властивостей і тих загальних закономірностей, які визначають особливості відображення цих властивостей в матеріальних слідах злочину»[2]. Але, він необґрунтовано обмежив межі криміналістичного вивчення особи тільки тими її властивостями, які при взаємодії з навколишнім середовищем фіксовано віддзеркалюються на предметах матеріального світу та у свідомості людей, і взагалі не торкався в своїй роботі тактичного аспекту вивчення властивостей особи.

З часом Г.Г. Зуйков в своїй роботі звертає увагу на необхідність вивчення деяких властивостей особи у зв’язку з їх впливом на вибір способу вчинення злочину[10].

Р.С. Белкін, дослідивши та узагальнивши розгалужені відомості про особу злочинця, які містяться в роботах науковців різних галузей знань (кримінології, судової психології, кримінальному та кримінально-процесуальному праві) дійшов висновку, що криміналістиці залишилися дослідження: а) соматичних і психофізіологічних властивостей особи, дані про які використовуються з метою розшуку та ідентифікації; б) соматичних і психофізіологічних властивостей особи, що проявляються у способі вчинення злочину; в) методики вивчення особистості учасників процесу слідчим і судом, тобто методів і правил вивчення особи з практичною метою кримінального судочинства[2].

Дослідження наукової літератури свідчать, що такий елемент, як особа злочинця розглядає майже кожний науковець, який торкається розгляду криміналістичної методики взагалі і зокрема криміналістичної характеристики злочинів. Але, це не означає що питання про ознаки та властивості особи злочинця повністю вирішено. Саме тому, в переважній більшості випадків особу злочинця характеризують в кримінологічному, психологічному та кримінально-правовому аспектах, які більше досліджені в науці.

Так, Н.І. Клименко, вважає, що поняття особи як об’єкта криміналістичної ідентифікації відрізняється від загального поняття особи в кримінології і соціології. Вона зазначає, що в ідентифікаційну структуру особи злочинця необхідно включати такі риси, як соціальна спрямованість, психічний склад, тілесна організація і мовний апарат. Інформативну структуру особи можуть доповнювати різного роду відхилення у її розвитку і стані (як психічних властивостей, так і соматичної організації)[11].

В.Г. Лукашевич та М.В. Салтевський пропонують особу злочинця описувати як соціально-біологічну систему, властивості і ознаки якої відображаються у матеріальному середовищі і використовуються для розкриття і розслідування злочинів. До таких властивостей відносяться фізичні, біологічні і соціальні[12].

Ми підтримуємо пропозицію О.Н. Колесніченка, що в комплекс ознак особи, як елементу криміналістичної характеристики включаються всі ознаки, які можуть сприяти визначенню ефективних шляхів і методів встановлення, розшуку і викриття злочинця. Частина їх має не тільки криміналістичне значення (наприклад, попередні судимості), але і важлива для розкриття злочину (наприклад, хитрощі злочинця). Зміст даного елементу криміналістичної характеристики визначається набором ознак особи, специфічних для осіб, що вчиняють злочини даного виду, і суттєвих для їх успішного розслідування. Система ознак особи злочинця включає ознаки демографічні, а також ознаки, що відображають деякі моральні, психологічні особливості (наприклад, риси характеру) і інші[11].

Аналіз кримінальних справ про тяжкі тілесні ушкодження надає можливість виділити три основні групи криміналістично-значущих властивостей особистості злочинця, які, на нашу думку, мають важливе значення для криміналістичної характеристики тяжких тілесних ушкоджень:

1. Дослідження біологічних властивостей особи, які включають статеві, вікові, анатомічні, фізіологічні та інші ознаки.

2.Дослідження психічних властивостей особи, що свідчать про інтелект, емоційну і вольову сфери індивіда.

3.Дослідження соціальних властивостей особи, що характеризують її суспільний статус, професійну належність, родинний стан, місце проживання, рід занять, взаємостосунки з іншими членами суспільства.

Визначаючи названі групи, ми виходимо з виділення трьох рівнів вивчення людини: а) біологічного, на якому вона відкривається як тілесна, природна істота; б) психологічного – як суб’єкт одухотвореної діяльності; в) соціального суб’єкта, що реалізує об’єктивні суспільні відносини.

Вивчення кримінальних справ показало, що переважна більшість умисно заподіяних тяжких тілесних ушкоджень вчинюється особами чоловічої статі – 88,0% і лише 12,0% жінками. Перевага належить чоловікам у віці після 30 років (30,9%), хоча це умовний критерій, оскільки статистичного звіту МВС України не існує і дані базуються на власному дослідженні кримінальних справ. Причому 80,1% злочинів досліджуваної категорії вчинювалося однією особою і лише 19,9% групою, з них, лише 5,0% у складі двох осіб. Перевага належить особам, які під час вчинення злочину перебували у стані алкогольного 58,4% або наркотичного (18,0%) сп’яніння. З загальної кількості 5,0% злочинів зазначеної категорії вчинено особами без визначеного місця проживання, і лише 1% приїжджими.

Загальноосвітній рівень характеризує така тенденція: 29,0% – злочинців мали базову загальну середню освіту, 56,0% – повну загальну середню освіту, 9,0% – базову вищу освіту (молодший спеціаліст), 6,0% – повну вищу освіту (спеціаліст).

У момент вчинення злочину 47,2% осіб були без певного роду занять, тобто не навчалися і не працювали, 42,0% – робітники, 11,0% – службовці, 23,6% – учні різних навчальних закладів (шкіл – 9,6%, коледжів – 6,7%, інститутів – 7,3%), 4,0% – пенсіонери. 55,0% – осіб були самотніми, не мали ні родини ні друзів.

За результатами нашого дослідження, з загального числа осіб, що заподіяли умисне тяжке тілесне ушкодження 56,0% – вчинили злочин вперше, решта 44,0% – раніше були засуджені за різні види злочинів, з них лише 11,0% – за злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи.

Слід також звернути увагу і на те, що переважна більшість осіб – 60,0%, які проходять по даній категорії справ характеризувалися позитивно, лише 15,0% – беззаперечно негативно, а інші – 25,0% мають в своїх характеристиках суперечливі відомості, з різних джерел. Певною мірою це обумовлюється тим, що характеристики запитує не тільки слідчий, а їх подають підозрювана особа, її захисник, близькі родичі, тощо.

Значний інтерес представляє зв’язок злочинця з потерпілим. Майже кожен п’ятий злочин вчинила особа, яка перебувала в родинних відносинах з потерпілим (4,5% – брат або сестра; 3,4% – батько або мати; 6,7% – інші родичі). Значна кількість злочинців перебувала в тих чи інших дружніх стосунках з потерпілим (сусіди – 13,5%; друзі по роботі, навчанню – 16,9%; познайомилися напередодні злочину – 19,7%). Разом з тим, слід зазначити, що значна кількість злочинів вчиняється особами, які не знайомі потерпілому – 35,4%, а тому слід на першому етапі розкриття злочину вжити можливі заходи для встановлення додаткових джерел інформації про особу злочинця.

Характеризуючи особу злочинця, неможливо обійти увагою мотив заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Вивчення кримінальних справ показало, що переважна більшість таких злочинів вчиняється із хуліганських спонукань – 31,5%; із ревнощів – 18,5%; із помсти – 17,8%; із користі – 13,0%; із конкуренції і ворожнечі – 6,2% та 5,5%.

Відомо, що злочин за своїм складом має двоякий характер, тобто об’єктивний і суб’єктивний. І саме тому в процесі розслідування злочину пізнавальна діяльність здійснюється в двох напрямках, тобто пізнання об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину. Вірно з цього приводу зазначає В.О. Коновалова, злочин – це акт, в якому виявляється складна взаємодія соціальних, економічних, психологічних і інших чинників[11]. Саме тому, підтримуючи думку А.В. Старушкевича[2] вважаємо, що характеризувати особу, яка вчинила злочин без висвітлення її психічних особливостей просто неможливо.

Під час написання роботи, ми вивчали висновки психіатричних і психологічних експертиз, які були проведені при розслідуванні злочинів даної категорії і дійшли таких висновків, що найбільш часто повторювані відомості, які характеризують особу злочинця, це: алкоголізм, або наркоманія, завищена самооцінка, виразний егоцентризм, нетерпимість до обмежень, емоційна нестійкість, схильність до паразитичного способу життя, до асоціальних форм поведінки, до брехні, до розрядки емоційної напруги, акцентуація характеру, розвинений синдром тривожності. Відомості які зустрічаються не так часто, але зустрічаються в характеристиці характеру злочинця, це: різноманітні аномальні відхилення особистих якостей, психопатичні риси характеру, інфантилізм, зниження інтелекту, різні стадії склерозу судин головного мозку і т.ін.

Також, в психологічному плані важливого значення в структурі злочину набувають мотиви прагнення вчинення злочину[13]. Відповідно до даних отриманих під час нашого дослідження, типовими мотивами навмисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження були помста, неприязнь, ревнощі, користь.

Розглянемо їх докладніше. Помста – даний мотив дуже цікавий, оскільки в більшості виникає миттєво, а реалізуватися може як миттєво, як відповідна реакція на будь-який подразник, так і через певний проміжок часу, навіть досить тривалий, коли потерпілий навіть забув про сварку, або примирився з майбутнім злочинцем.

У досліджуваної категорії злочинів в переважній більшості випадків мотив злочину являється наслідком міжособистісних стосунків. Зрозуміло, що психологія людських стосунків складна та багатогранна, так само і стосовно мотиву, тобто їх (мотивів) може бути декілька (помста за минулу образу і разом з цим заздрість, що в нього і в родині і на роботі все добре, і злість саме за це і навіть ревнощі стосовно стосунків з власною дружиною).

Аналіз наукових джерел та слідчо-судової практики свідчить про те, що певна категорія осіб, які вчинили даний злочин приховують справжні мотиви, прагнучи ухилитися від кримінальної відповідальності, або сподіваючись на пом’якшення покарання. В переважній більшості випадків підозрювані, обвинувачені приховують корисливі та хуліганські мотиви завуальовуючи їх іншими, які на їх думку можуть впливати на висновки слідчого і суду з метою уникнення або пом’якшення покарання. І навпаки, особи, які вчинили дані дії через неприязнь, або ревнощі в стані сильного душевного хвилювання майже ніколи не приховують мотиву заподіяння тяжких тілесних ушкоджень і навіть частенько заявляють, що не жалкують про вчинене і якби можна було б повернути все назад вони вчинили так само. Так само і потерпілі або через почуття сорому, або честолюбства, або навіть майбутньої помсти особі, яка завдала їм тілесних ушкоджень можуть не викривати справжній мотив злочину.

Стосунки, які виникають на підґрунті неприязні, як показує практика, не виникають раптово, вони народжуються і становляться за певний проміжок часу, інколи досить тривалий. Звісно, інколи зустрічаються випадки, коли неприязне ставлення до певної особи формується у короткий проміжок часу, але зазначаємо що не раптово. Як правило, передує цьому аморальна, або безпринципна поведінка певної особи, яка вступає у конфлікт з менталітетом іншого індивідуума. Зазвичай в таких випадках злочин відбувається імпульсивно, тобто особа яка вчинює його не усвідомлює мету та мотив своїх дій.

В принципі в кримінальному судочинстві, мета злочину не є обставиною, яку треба доводити, що випливає із змісту ст. 64 КПК України. Мета є факультативною ознакою суб’єктивної сторони злочину. Встановлення мети злочину і її доведення потрібне лише по тій категорії кримінальних справ, де на це вказується у змісті гіпотези правової норми Кримінального кодексу України. Але, на нашу думку, слід підтримати позицію стосовно даного питання тих науковців, які пропонують вважати, що мета є невід’ємним елементом нормальної психічної діяльності суб’єкта. Якщо мотиваційний етап злочинної поведінки закінчується прийняттям рішення, то етап практичного здійснення являє собою безпосереднє втілення даного рішення в дію. Тобто, в даному випадку психічна енергія індивіда спрямована на активну діяльність стосовно виконання прийнятого ним рішення, тобто досягнення поставленої перед собою мети[1]. Зрозуміло, що саме мета, як результат розумової діяльності особи, вказує на намір даного суб’єкта заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження. Так, при наявності одного мотиву злочину суб’єкт може мати зовсім різні цілі. Наприклад, в одному випадку мета – заподіяти тяжке тілесне ушкодження, а в іншому – повне фізичне знищення особи. Саме тому, з’ясування мети під час розслідування злочинів про заподіяння тяжких тілесних ушкоджень набуває особливої актуальності. Мета обумовлює результат злочинного діяння. Безцільна діяльність не властива для психічно здорової людини. Так, в 1999 році директора аеропорту Бориспіль в під’їзді власного будинку зустріли двоє чоловіків і зненацька напали на нього, та завдали йому тяжкі тілесні ушкодження. Мета даного нападу полягала в тому, щоб на певний час позбавити його можливості працювати, оскільки він не бажав брати хабар за незаконну відправку вантажу, а без нього, його замісник мав можливість і бажав вчинити дану дію.Лише тоді, коли встановлена мета злочинної дії, можна робити висновок про намір особи, яка вчинила злочин, та форму його вини.Аналіз слідчо-судової практики свідчить, що переважна більшість 65,0% досліджених матеріалів кримінальних справ зазначеної категорії на превеликий жаль не містять відомостей стосовно мети вчинених злочинів. А відповідно до цього, ми не маємо можливості із великим ступенем достовірності дослідити в нашій роботі мету злочину, як елемент криміналістичної характеристики. Але слід зазначити, що в інших 35,0% кримінальних справ про тяжкі тілесні ушкодження безпосередньо про мету злочину говорять свідчення обвинувачених – 30,0%, свідчення потерпілих – 2,0%. Особа, яка вчинила злочин, в більшості випадків – 25,0% заявляє, що метою її дій було припинити дії потерпілого, або примусити його вчинити якісь дії (припинити лаятись, втекти і т.ін.), або злочин вчинено в стані самооборони, а стосовно заподіяння шкоди здоров’ю лише – 3,0%; заподіяти страждання, больові відчуття – 3,5%; злякати, розбудити, повернути до свідомості, зганьбити і т.ін. – 2,0%.Підводячи підсумок, слід відмітити, що проведені дослідження надають можливість дійти висновку, що ознаки особи злочинця мають важливе значення для спрямування слідчо-оперативного пошуку під час розкриття та розслідування кримінальних справ про тяжкі тілесні ушкодження. Особливості особи злочинця віддзеркалюються в матеріальних та ідеальних слідах, способах вчинення тяжких тілесних ушкоджень. Саме тому подальше дослідження окремих типів злочинців буде поглиблювати знання про особливості кожного з них, сприятиме удосконаленню діяльності з розкриття і розслідування тяжких тілесних ушкоджень (практичний аспект).

Не меншого значення для розслідування цих злочинів має характеристика потерпілого. Проведене дослідження показало, що із загальної кількості постраждалих чоловіки складають 73,0%. Тобто відносно жінок, незважаючи на слабку стать, вчиняється лише кожне четверте посягання на тілесну цілісність.

За віковими характеристиками потерпілі розподіляються наступним чином: до 18 років – 15,1%; 18 – 25 років – 25,3%; 25 – 30 років – 21,9%; 30 – 40 років – 11,6%; 40 50 років – 12,3%; 50 – 60 років – 7,5%; після 60 років – 6,2%. Отже, найбільше вразливою є категорія осіб у віці до 30 років, на долю яких припадає більше половини усіх тяжких тілесних ушкоджень (62,0%).

По відношенню до суспільно-корисної праці потерпілі розподіляються так: кожен четвертий постраждалий навчався (у школі – 7,5%; коледжі – 4,8%; інституті – 13,0%). Майже половина таких осіб працювали: на підприємстві – 17,1%; в установі – 10,3%; займалися підприємницькою діяльністю – 11,6%; були керівниками або власниками фірм тощо – 8,2%. Не працював і не навчався кожний п’ятий постраждалий – 19,9%.

Слід зазначити, що під час вчинення злочину майже половина постраждалих перебувала в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння – 44,6% та 4,0% відповідно. Співставлення цих даних з даними, що характеризують злочинця показує, що негативні риси цих категорій осіб збігаються. Інтереси молодих людей обох груп зосереджені в основному на прослуховуванні сучасної музики та грі на музичних інструментах. Лише одиниці з них займалися конструюванням, малюванням, спортом або брали участь в гуртках за інтересами[4].

В даний час в багатьох наукових роботах звертається увага на тісний взаємозв’язок між злочинцем і потерпілим (злочинець – жертва). Оскільки вони так чи інакше пов’язані із подією злочину. Так, на думку В.Г. Квашиса, досліджуючи злочин, важливо здійснити і віктимологічний аналіз[11]. Про наявність певного зв’язку між потерпілим і злочинцем зазначає і Г.Н. Мудьюгин. Він говорить, що володіючи інформацією про зв’язки між злочинцем і потерпілим можна визначити можливий спосіб вчинення злочину, який буде просто неможливим для інших осіб, які в такому зв’язку з потерпілим не перебувають[2]. Значною мірою дані висловлювання стосуються тяжких тілесних ушкоджень, оскільки близько 66% потерпілих перебували у родинних, близьких чи інших стосунках з злочинцем. У цьому зв’язку для організації пошукової роботи важливе значення мають відомості про місце проживання потерпілого і злочинця. Проведене дослідження показало, що 26,0% таких осіб мешкали в одній квартирі; 1,8% – в під’їзді одного будинку; 7,4% – в одному будинку; 6,8% – на одній вулиці; 47,6 % – в одному населеному пункті; 9,3% – в різних населених пунктах. Наведені дані переконливо свідчать про зв’язок злочинця з потерпілим за місцем їх проживання, що слід враховувати в процесі висування і перевірки слідчих версій.

В криміналістиці, на відміну від кримінально-правового поняття предмету злочину, безпосереднім предметом посягання розглядають людину, тобто її тілесну організацію, як фізико-біологічну систему, яка, вступаючи у різні форми взаємодії, відображає себе у матеріальному середовищі[8].

В досліджуваній категорії злочинів, які спрямовані проти особи, жертва як особа завжди виступає у вигляді об’єкту, а як матеріальний субстрат (тіло і психіка) у вигляді предмету замаху[7]. Відповідно до цього, при заподіянні тяжких тілесних ушкоджень жертва злочину проявляє себе у криміналістичній характеристиці як елемент, який безпосередньо відображає ознаки об’єкта злочину. Тобто, при заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, як свідомий і активний елемент кримінальної ситуації становить невід’ємний елемент механізму злочину і обстановки його вчинення.

Наслідки такого замаху, відображаються і проявляються на тілі і в психіці жертви. Сучасна криміналістика покликана займатися дослідженням жертв злочинів, їх властивостей, якостей їх дій, як в момент безпосереднього вчинення злочину так і до і після нього, а також з’ясуванням їх роли в механізмі злочину. Жертва злочину, зазначає П.С. Елькінд, – поняття більш широке, ніж поняття потерпілий від злочину[3].

Питання, які стосуються особи потерпілого завжди цікавили науковців різних галузей знань. Найпершими в цьому звісно були кримінологи. Саме вони почали приділяти увагу вивченню особи потерпілого після появи нового напрямку у вивченні злочинності – віктимології[2].

Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку, що в криміналістичній характеристиці злочинів взагалі і зокрема тяжких тілесних ушкоджень відомості про особу потерпілого мають дуже важливе значення. Так, володіючи відомостями про фізичні, психічні і соціальні ознаки потерпілого, слідчий в процесі розслідування може створити приблизну модель його особистості, а це в свою чергу сприяє висуненню версії про обставини, мотиви заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, про особу злочинця.

На нашу думку, під час розслідування тяжких тілесних ушкоджень вкрай важливо збирати відомості про особу потерпілого: вік, стать, фізичні особливості, сімейний стан, стиль життя і недавні зміни у стані життя, соціальна адаптованість, інтелект, взаємовідносини, успішність у навчальному закладі (місці роботи), особливості темпераменту, манера поведінки, місце проживання (попереднє і останнє), репутація вдома і на роботі, історія хвороби (фізичні і психічні особливості), особисті звички (вживання алкоголю, наркотиків), соціальні звички, захоплення, пристрасті, дружні і ворожі стосунки тощо.

Важливість наведених вище даних про потерпілих в криміналістичній характеристиці тяжких тілесних ушкоджень можна пояснити двома обставинами: перша – це певна вибірковість у діях злочинця свідчить про взаємозв’язок між особливостями особи злочинця і потерпілого; друга – це наявність зв’язку між злочинцем та потерпілим, яка впливає на мету, мотив, місце, час, способи вчинення і приховання злочину.

Звісно, жертва тяжкого тілесного ушкодження тісно пов’язана зі всіма компонентами криміналістичної характеристики даної категорії злочинів, але найбільший інтерес викликає її зв’язок зі злочинцем, адже саме він дозволяє розробити рекомендації, які забезпечують безпосередній «вихід» на злочинця. Взаємозв’язки жертви і злочинця різноманітні і простежуються по лінії спільності їх персонографічних, морально-психологічних, поведінкових, цільових, мотиваційних, просторово-часових і інших характеристик і відношень[2].

Статеві, вікові та загальноосвітні особливості жертви можуть виступати в якості індикаторів, які вкажуть на певну групу осіб, серед яких може знаходитися не тільки злочинець, а і очевидці даного злочину.

Аналіз кримінальних справ про заподіяння тяжких тілесних ушкоджень дозволив нам виділити три рівня спілкування жертви і злочинця. На першому рівні знаходиться побутове та інше її оточення. Зв’язки жертви із злочинцем в даному випадку постійні і досить міцні. На другому рівні знаходиться побутове та інше оточення потерпілого. Зв’язок з цим оточенням відрізняється ситуаційністю, інерційністю і епізодичністю. І, в решті решт на третьому рівні, можна вести мову про подальше оточення будь-якої особи; зв’язки з яким визначаються не міжособистими відносинами, як у попередніх, а просторово-часовими та іншими чинниками. Саме цим зв’язкам притаманна випадковість їх перетворення у відносини. Розшук злочинця по даній категорії справ повинен здійснюватися по лінії переходу від дослідження найближчого зрізу до дослідження наступних рівнів оточення.

Досліджуючи поведінку постраждалого, яка передувала заподіянню йому тяжкого тілесного ушкодження, ми отримали такі результати: потерпілий ображав словами, або жестами особу, яка потім заподіяла йому тяжкі тілесні ушкодження, або іншу особу – 30,0%; потерпілий першим починав вчинювати фізичний вплив – 20,0%, потерпілий першим починав сварку – 15,0%, або чіплявся до будь-кого – 15,0%, і в 20,0% потерпілий мав різні варіанти поведінки. Так, нейтральна поведінка жертви, це усякі юридично та соціально правомірні вимоги, висловлювання зауважень щодо аморальної або неправомірної поведінки будь-кого, надмірне виховання, або настанови, втручання в спілкування інших осіб, рознімання бійки, відмова виконувати якісь дії (дати сигарету, щось купити і т.ін.), загравання до інших осіб, не реагування на зауваження і т.ін. Взагалі під нейтральною поведінкою розуміють таку поведінку людини, яка не створює негативних, шкідливих умов або обставин, і не викликає об‘єктивної необхідності відповідної реакції людини. Наприклад, двоє громадян сварилися і штовхали один одного біля гуртожитку університету ім. Драгоманова. Сторонній громадянин, мешканець даного гуртожитку, проходячи повз них навіть не зупиняючись, лише один раз промовив щоб вони не сварилися, як раптом ці два громадянина не домовляючись між собою накинулися на незнайомця і завдали йому тяжкі тілесні ушкодження.

В переважній більшості – 90,0% потерпілих після отримання тяжкого тілесного ушкодження припиняють активну діяльність, намагаються залишитися на самоті та надають собі самостійно першу допомогу інколи звертаються по допомогу до сторонніх осіб. Дехто з потерпілих, приблизно – 5% після отримання тяжких тілесних ушкоджень намагаються покинути місце де було заподіяно ушкодження, а дехто 5% навпаки намагаються продовжувати активні дії. В переважній більшості вони виражаються в спробі забрати знаряддя злочину, вчинити фізичне насильство стосовно свого кривдника. Приблизно 3% з них погрожують фізичною розправою, або іншою помстою особі, яка заподіяла їм тяжке тілесне ушкодження. Така погроза може бути здійснена як самим потерпілим, так і його друзями або родичами. Це пояснюється сильним душевним хвилюванням, стресом, або страхом. Інколи відстані, які вони долали були досить значними, а інколи вони мали ушкодження, які не дозволяли рухатися. Так, потерпілого Г. викинули з 4 поверху гуртожитку. Від падіння серед інших ушкоджень мав перелом двох ніг, але зміг пробігти відстань майже з півкілометра де його і знайшли пересічні громадяни та викликали швидку.

Важливим в криміналістичному аспекті є встановлення взаємозв’язків жертви і злочинця залежно від їх характеру. Аналіз слідчо-судової практики по справам зазначеної категорії дозволяє розрізняти дружні, нейтральні і неприязні стосунки, а також їх відсутність до виникнення злочинного результату.

Криміналістична значимість неприязних стосунків проявляється у можливості використання відомостей про них для встановлення особи злочинця, мотивів його поведінки, джерел інформації, для висування версій про мотив і мету злочину, про спосіб вчинення і приховування злочину, про місце знаходження об’єктів, що цікавлять слідство тощо. Відповідно до цього злочинці частенько намагаються приховати конфліктність, та неприязнь у стосунках з потерпілим від оточуючих. Відсутність відомостей про реальний характер стосунків жертви з різними особами серйозно ускладнює розкриття злочинів.

Криміналістичне значення досліджуваних нами зв’язків в межах системи «злочинець – жертва» полягає в тому, що вони певним чином впливають на встановлення оточення жертви і характер взаємозв’язків з нею, виявлення у жертви специфічних інтересів, потреб, кола занять і типових місць спілкування з найближчим оточенням тощо. Саме тому вищезазначені зв’язки можуть бути і повинні використовуватися в теорії при розробці проблем висування версій, планування і визначення алгоритму розслідування, моделювання особи злочинця, встановлення напрямків пошуку і можливих місць знаходження злочинця і очевидців, виявлення способів вчинення злочину і протидії розслідуванню, вибору тактики слідчих дій тощо.

Література

злочинець потерпілий особа криміналістичний

1. Бурданова В. С. Виктимологические аспекты криминалистики / В. С. Бурданова, В. М. Быков. – Ташкент, 1981. – 79 с.

2. Бурков И. В. Заключение эксперта как вид доказательств / И. В. Бурков, А. В. Мурзиков. – Владимир : Транзит-Икс, 2001. – 152 с

3. Вайнагий И. И. Использование криминалистических данных в раскрытии преступлений: совершаемых в отношении иностранных граждан (по материалам Украины) : Диссертация на соискание уч. ст. канд. юрид. наук / И. И. Вайнагий. – К., 1992. – 206 с.

4. Вандышев В. В. Связь «жертва – преступник» и ее использование в раскрытии и расследовании умышленных тяжких телесных повреждений: Учебное пособие / В. В. Вандышев. – Л. : ЛВК МВД СССР, 1987. – 96 с.

5. Вандышев В.В. Реализация взаимосвязей жертвы и преступника в раскрытии и расследовании насильственных преступлений / В. В. Вандышев. – Санкт-Петербург, 1992. – 124 с.

6. Василенко Д. Л. Обмеження конституційного права громадян на недоторканість житла на стадії порушення кримінальної справи / Д. Л. Василенко // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. – 2007. – №2. – С.68–73.

7. Васильев А. Н. Следственная тактика / А. Н. Васильев. – М., 1976. – 197 с.

8. Ващук Б. Л. Предмет доказування в цивільному позові у кримінальному процесі: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Б. Л. Ващук – К., 2007. – 20 с.

9. Ведерников Н. М. Изучение личности преступника в процессе расследования / Н. М. Ведерников. – Томск, 1968. – 84 с.

10. Вайнгарт А. Уголовная тактика : Руководство к расследованию преступлений / А. Вайнгарт. – СПб., 1912. – 463 с.

11. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. Ред. В. Т. Бусел. – К. : Ірпінь : ВТФ «Перун», 2001. – 1440 с.

12. Весельський В. К. Сучасні можливості використання даних про спосіб вчинення злочину в боротьбі зі злочинністю / В. К. Весельський, С. М. Зав’ялов, В. В. Пясковський. – К. : КНТ, 2009. – 160 с.

13. Весельський В. К. Торгівля людьми в Україні (Проблеми розслідування) : Навчальний посібник / В. К. Весельський, В. В. Пясковський. – К. : КНТ, 2007. – 268 с.

14. Весельський В. К. Сучасні проблеми допиту (процесуальні, організаційні і тактичні аспекти) / В. К. Весельський. – К. : НВТ «Правник» – НАВСУ, 1999. – 126 с.

15. Весельський В. К. Особливості провадження допиту підозрюваного (обвинуваченого) з метою недопущення тортур та інших порушень прав людини / В. С. Весельський, В. С. Кузьмічов, В. С. Мацишин, А. В. Старушкевич. – К. : НАВСУ, 2004. – 148 с.

16. Викторова Е. Н. Сравнительный криминалистический анализ отдельных групп убийств, совершенных в связи с завладением социалистическим имуществом / Е. Н. Викторова, В. В. Донцов, В. А. Образцов // Криминалистическая характеристика преступлений : Сб. науч. трудов. – М., 1984. – С.84–89.

17. Відомості Верховної ради України. – 1994. № 3. – Ст. 51. (Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»).

18. Возгрин И. А. Криминалистическая методика расследования преступлений / И. А. Возгрин. – Минск : Выш. шк., 1983. – 215с.

19. Волкова И. К. Некоторые вопросы участия специалиста в следственном осмотре места происшествия / И. К. Волкова // Криминалистика и судебная экспертиза. – К., 1964. – Вып. 1. – С. 36–40.

20. Волобуєва О. О. Взаємодія слідчого з фахівцями під час збору інформації про особу, що скоїла злочин: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / О. О. Волобуєва. – К. 2006. – 20 с.

21. Гаврилов А. К. Раскрытие преступления на предварительном следствии / А. К. Гаврилов. – Волгоград, 1976. – 207 с.

22. Галаган А. И. Особенности расследования органами внутренних дел общественно опасных деяний лиц, признанных невменяемыми / А. И. Галаган. – К. : НИиРИО КВШ МВД СССР, 1986. – 84 с.

23. Галаган В. І. Засоби збирання доказів на стадії порушення кримінальної справи / В. І. Галаган, О. І. Галаган, Ж. В. Удовенко // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. – 2007. – №4. – С. 111–120.

24. Галаган В. І. Правові та криміналістичні проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності (на матеріалах органів внутрішніх справ України) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : спец. 12.00.09 «кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / В. І. Галаган. – К., 2003. – 39 с.

25. Гапанович Н. Н. Опознание в судопроизводстве / Н. Н. Гапанович. – Минск, 1975. – 176 с.

26. Гаухман Л. Д. Расследование по делам о телесных повреждениях и хулиганстве / Л. Д. Гаухман. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1975. – 80 с.

27. Гельвиг А. Современная криминалистика (Методы расследования преступлений) / А. Гельвиг. – М., 1925. – 86 с.

28. Герасимов И. Ф. Некоторые проблемы раскрытия преступлений / И. Ф. Герасимов. – Свердловск, 1975. – С. 174.

29. Гесснер Р. За фасадом права: методы новой тайной полиции / Р. Гесснер, У. Херцог. – М. : Юрид. лит., 1990. – 224 с.

30. Гинзбург А. Я. Опознание в следственной, оперативно-розыскной и экспертной практике / А. Я. Гинзбург. – М., 1996. – 128 с.

31. Глазырин Ф. В. Криминалистическое изучение личности обвиняемого: автореф. дис. на стиск. уч. степени докт. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Ф. В. Глазырин. – Свердловск, 1973. – 32 с.

32. Голунский С. А. Допрос на предварительном следствии / С. А. Голунский. – Ашхабад, 1942. – 120 с.