Реферат

З цивільно-процесуального права України

На тему: "Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб"

Київ 2011 р.

План

Вступ

Мета та підстави участі у цивільному процесі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У цивільному процесуальному законодавстві закріплений принцип диспозитивності цивільного судочинства, однак в окремих випадках закон свідомо допускає відступ від цього правила, зважаючи на необхідність захисту інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства та держави. Тому відповідно до ст.3 ЦПК до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, державні чи суспільні інтереси. Ця норма є проявом дії принципу публічності у цивільному процесі.

Так, наприклад, відповідно до п.1 ст.165 СК правом на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один із батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. У даному випадку справа розглядатиметься порядком позовного провадження. Тому постає питання про позивача у ній? Тобто, хто виступає тією особою, чиї права, свободи чи законні інтереси захищаються у цій категорії справ? Видається, що цією особою є сама дитина, при чому тільки із з 1 січня 2004 року (моменту набрання чинності Сімейним кодексом України) визначено можливість саме цієї особи (неповнолітнього) звернутися до суду за захистом своїх прав. Усі ж інші особи, визначені ст.165 СК, не мають у справі матеріально-правової заінтересованості, оскільки не захищають особистих інтересів.

Виходячи із соціальної сутності держави, яка закріплена у Конституції України, утвердження і забезпечення прав і свобод людини проголошено головним обов'язком держави, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість її діяльності держави (ст.3 Конституції України). Це загальний принцип, однак у системі державних органів визначено окремі з них, які надіються функціями захисту прав людини і громадянина чи створення умов для цього. Такими повноваженнями можуть бути наділені й недержавні організації, а також юридичні та фізичні особи.

Подібність правового статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, з правовим статусом сторони у справі призвела до того, що в юридичній літературі відповідних органів та осіб іноді іменують "процесуальними позивачами", "заявниками позовів" або "держорганами-заявниками", "сторонами у процесуальному розумінні". Крім того, участь у справі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, спрямована "на виконання ними компетенції, яка визначається їх функціями у державному чи громадському житті". Щоб підкреслити цю процесуальну відмінність органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, деякі процесуалісти пропонують називати їх "функціонерами".

Проте, з думкою про доцільність найменування органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, "процесуальними позивачами" погодитися не можна. У законодавстві України, а також у науці цивільного процесуального права відсутній поділ позивачів на позивачів у матеріальному та процесуальному розумінні. Ознайомлення з ч.1 ст.26, ч.1 ст.30 ЦПК України дозволяє стверджувати, що позивач - категорія виключно процесуальна. Крім того, варто пам’ятати, що у будь-якому разі, хто б не звертався до суду із позовною заявою, позивачем завжди залишається особа, на захист прав, свобод та інтересів якої відкрито провадження у цивільній справі. Орган або особа, які у встановлених законом випадках звернулися до суду із позовною заявою, не стають стороною у справі, оскільки: вони не є суб’єктами спірних матеріальних правовідносин; не мають матеріально-правової заінтересованості у результатах розгляду цивільної справи; на них не поширює свою законну силу рішення суду; вони не є суб’єктами сплати судових витрат; вони не мають права укладати мирову угоду; поряд з ними, у справу притягується інша особа, матеріальні права якої повинен захистити суд, а саме - позивач. Із цього приводу слушним видається навести вислів М.А. Вікут: "Не являясь стороной спорного гражданского правоотношения, прокурор и другие организации и лица, возбуждающие процесс по защите чужого права, не могут совершать такие процессуальные действия, которые направлены на распоряжение спорным правом, являющимся объектом судебной защиты". Викладене дозволяє зробити висновок, що органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, не є позивачами у цивільному судочинстві, у тому числі процесуальними. Із міркувань висловлених вище, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, не слід іменувати і "сторонами у процесуальному розумінні". "Заявники позовів" - термін зовсім невдалий, адже поєднує у собі законодавчі найменування з різних видів цивільного судочинства - позовного, окремого та наказного проваджень. Так, згідно із ч.1 ст.118 ЦПК України позов пред’являється у позовному провадженні, а заявник - особа, яка Бере участь у наказному та окремому провадженнях (ч.2 ст.26 ЦПК України). Відповідне поєднання законодавчих термінів ми вважаємо неприйнятним, зважаючи також на те, що відповідно до ч.3 ст.26 ЦПК України органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, можуть брати участь у всіх видах цивільного судочинства (позовному, наказному і окремому провадженнях), кожне із яких має відкриватися у визначеній законом формі - шляхом подання позовної або іншої заяви. Крім того, термін "заявники позовів" є недоцільним у тому контексті, що його використання "дает неверный ориентир для определения правового положения данной категории лиц, ограничивая их процессуальную деятельность только лишь предъявлением иска". Водночас, цивільне процесуальне законодавство України виокремлює не одну, а три форми участі у цивільному судочинстві органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст.45 ЦПК України) і подання позовної заяви є складовою однієї із них. З аналогічних міркувань неприйнятним для використання видається і термін "держоргани-заявники". Які ж вони заявники, якщо процесуальний закон передбачає їх участь у процесі ще і в іншій формі - подання висновків на виконання своїх повноважень? Крім того, слід погодитися з М.С. Шакарян, держорган може мати і матеріально-правову заінтересованість у розгляді справи, займаючи правове положення позивача або третьої особи. Ще один аргумент проти відповідного найменування - термін "держоргани-заявники" не охоплює всього переліку осіб, яких ЦПК України відносить до органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Як у цьому випадку бути, наприклад, з фізичними та юридичними особами, яким законом також надані відповідні права?

Не слід іменувати органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, і "функціонерами", виходячи з того, що в такому випадку подібну назву за аналогією "виконання ними компетенції, яка визначається їх функціями у державному чи громадському житті" можна було б застосовувати для найменування й інших учасників цивільного процесу, таких, як: експерт, перекладач, секретар судового засідання та ін. На наш погляд, найбільш вдалим у цьому контексті є використання саме законодавчого терміну "органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб". Цей термін відбиває найсуттєвішу рису відповідної категорії осіб, які беруть участь у справах, - їх участь у процесі у формі його ініціювання або іншій встановленій законом формі для захисту прав, свобод чи законних інтересів інших осіб. Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси, є самостійними учасниками цивільного процесу, незалежні від інших осіб, які беруть участь у справі (у тому числі і від позивача), завжди діють за власним переконанням і від свого імені. Хоча у разі відкриття провадження у цивільній справі за позовною заявою органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, потрібно з’ясувати, чи підтримує заявлені вимоги особа, в інтересах якої подана відповідна заява. Тому, на підставі ч.1 ст.127 ЦПК України, суд повинен невідкладно надіслати копію ухвали про відкриття провадження у цивільній справі особі, на захист прав, свобод та інтересів якої було відкрито провадження. Хоча законодавець про це прямо не зазначив, разом з копією ухвали такій особі необхідно надсилати копію позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд має залишити заяву без розгляду (ч.3 ст.46 ЦПК України). Якщо органи та особи, яким законом надано відповідне право, звернулися до суду із позовною заявою на захист прав, свобод чи інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів, вони наділяються всіма процесуальними правами та обов’язками
особи, в інтересах якої вони діють, за єдиним винятком: ці органи та особи не мають права укладати мирову угоду. Видається, указане обмеження правового статусу таких органів і осіб є неповним. Адже, до органів та осіб, які звернулися до суду із позовною заявою (заявою) на захист прав, свобод чи інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів, не може бути пред’явлений зустрічний позов. Крім того, на них не розповсюджує свою дію законна сила судового рішення, оскільки вони не є суб’єктами спірних матеріально-правових відносин (ч.3 ст.223 ЦПК України). Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси, звільняються від сплати судового збору за подання позовної заяви (пункти 10, 30 ч.1 ст.4 Декрету Кабінету Міністрів "Про державне мито"). Таким чином, враховуючи зазначені обмеження, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, у позовному провадженні отримують права та обов’язки позивача. Звідси випливає, що вони мають всі права та обов’язки, зокрема, визначені у ст.27 ЦПК України, а також мають право:

1) протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову;

2) збільшити або зменшити розмір позовних вимог;

3) відмовитися від позову;

4) вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується особи, в інтересах якої вони діють.

Використовувати ці права зазначені органи можуть без узгодження своїх дій із позивачем. З цього приводу вдало висловився С.Н. Абрамов: "Что касается взаимоотношений с лицом, чьи права охраняются предъявленным иском, то они определяются той позицией, какую занимает данное лицо; она может совпадать с позицией прокурора, но может и не совпадать; прокурор, во всяком случае, не связан с позицией этого лица и действует в зависимости от обстоятельств дела и на основе закона". Іноді в юридичній літературі можна зустріти думку, що ініціюючи позовне провадження, прокурор, поряд з правами позивача, а також загальними правами осіб, які беруть участь у справах, наділений й спеціальними повноваженнями, визначеними у ч.1 ст.20 Закону України "Про прокуратуру". На наш погляд, такий підхід не можна вважати виправданим. "Не обосновано имеющее место в теории смешение процессуальных прав и обязанностей прокурора с его должностными правами и обязанностями", - слушно зауважив Д.Р. Джалілов. Системний аналіз статей 19, 20, ч.1 ст.35 зазначеного закону, а також ч.1, 2 ст.45, ч.1 ст.46 ЦПК України дозволяє стверджувати, що спеціальні права, регламентовані у ч.1 ст.20 Закону України "Про прокуратуру", прокурор має право реалізовувати виключно при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів. А відповідної форми участі прокурора у цивільному процесі законодавець не передбачає. Крім того, правова норма, закріплена у ч.1 ст.35 Закону України "Про прокуратуру", чітко визначає: вступаючи у цивільну справі, "прокурор має рівні права з іншими учасниками судового засідання". "Включаясь в процесс, прокурор неизбежно приобщается к тем правилам, которые действуют в нем и без которых невозможно осуществление правосудия", - пише С.Ю. Кац. Виходячи з викладеного, повноваження прокурора, визначені у ч.1 ст.20 Закону України "Про прокуратуру", у межах такої форми участі прокурора у цивільному процесі як звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і участь його у цивільних справах реалізованими бути не можуть. Далі слід акцентувати: якщо органи та особи, які відповідно до наданих їм законом повноважень звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, змінили підставу або предмет позову, збільшили або зменшили розмір позовних вимог чи відмовилися від позову, це не тягне за собою правових наслідків для позивача, який не погоджується із вчиненими ними діями. За позивачем залишається право вимагати від суду розгляду справи і вирішення вимоги у первісному обсязі (ч.2 ст.46 ЦПК України). При цьому потрібно звернути увагу на те, що зазначене положення можна застосовувати лише у разі, коли особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, підтримує заявлені зазначеними органами та особами вимоги. В іншому випадку слід застосовувати положення, передбачене у ч.3 ст.46 ЦПК України, тобто залишати заяву без розгляду. У разі, коли провадження у справі відкрито на захист прав, свобод та інтересів особи, яка не має цивільної процесуальної дієздатності, застосовувати положення, закріплене у ч.2 ст.46 ЦПК України, можна тільки, якщо заявлені вимоги підтримує законний представник такої особи. Враховуючи п.7 ч.1 ст. 207 ЦПК України, якщо особа, в інтересах якої було подано позовну заяву (заяву), має цивільну процесуальну дієздатність і не підтримує вимоги, заявлені органами та особами, яким таке право надано законом, вона має звернутися до суду з відповідною заявою. У випадку, коли провадження у справі відкрито на захист прав, свобод та інтересів особи, яка не має цивільної процесуальної дієздатності, звертатися до суду з заявою повинні законні представники цієї особи. Отже, у разі надходження до суду заяви про те, що особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі, не підтримує заявлені вимоги, суд зобов’язаний залишити позовну заяву (заяву) органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, без розгляду (ч.3 ст.46 ЦПК України). Оскільки розглядати цивільну справу всупереч бажанню особи, в інтересах якої подано позовну заяву (заяву), буде не відповідним принципу диспозитивності. Видається, що положення ч.3 ст.46 ЦПК України не можна застосовувати до позовів, що пред’являються з метою захисту прав, свобод та законних інтересів невизначеного кола осіб, оскільки у цьому випадку конкретні особи участі у справі не беруть. І цього приводу слушним видається вислів М.С. Шакарян: "Но если бы даже отдельные граждане вступили в такой процесс, едва ли его судьбу можно было бы поставить в зависимость от их воли".

Мета та підстави участі у цивільному процесі

Метою участі
у цивільному процесі є захист прав, свобод та інтересів іншої особи, з якою цей орган чи особа не перебувають у відносинах представництва. Для деяких органів чи осіб така діяльність складає частину повноважень (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи опіки та піклування та ін.). Для інших - це право може бути надане в силу вказівки закону (наприклад, представник психіатричного лікувального закладу у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання її недієздатною).

Якщо відповідний орган чи особа захищають у цивільному судочинстві особисті інтереси, то вони займають процесуальне становище сторони чи третьої особи з наділенням їх відповідним правовим статусом, визначеним цивільним процесуальним законодавством.

Підстави участі
у цивільному процесі органів та осіб, які захищають права, свободи та інтереси інших осіб, слід поділяти на нормативні та фактичні. Нормативною підставою
участі у цивільному процесі органів та осіб, яким надано право захищати інтереси інших осіб, є норми цивільного процесуального права й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права та інтереси інших осіб. Так, наприклад, правовими підставами участі прокурора у цивільному процесі є Конституція України (ст. ст.121-123), Закон України "Про прокуратуру"[1]
, ЦПК, а також норми галузевого законодавства, накази Генерального прокурора України.

Фактичною
підставою
може виступати ініціатива цих органів чи осіб, закріплена у поданій до суду заяві. Також це може бути постановлення судом ухвали про залучення до участі у справі відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, прокурора та ін.

Органи та особи, яким надано право захищати інтереси інших осіб, відносяться до осіб, які беруть участь у справі, і мають юридичну заінтересованість. Характер їхньої заінтересованості не особистий, а, як правило, службовий, посадовий, тому вони не мають матеріально-правової заінтересованості. Тому, наприклад, щодо участі прокурора застосовуються положення щодо можливості заявлення йому відводу (самовідводу).

Загальні правила участі у цивільному процесі органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у ст. ст.45-46 ЦПК.

Форми участі у цивільному процесі

Органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, можуть приймати участь у цивільному процесі у декількох формах. Ними є:

- порушення (ініціація) цивільного процесу

(
подання позовної заяви, заяви, подання апеляційної чи касаційної скарги; звернення до суду з приводу перегляду судових рішень за винятковими чи нововиявленими обставинами; звернення із заявою про звернення рішення до виконання);

- вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі

.

Порушення (ініціювання) цивільного процесу.
Відповідно до ч.1 ст.45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів.

Цих суб’єктів в залежності від підстав участі у цивільному процесі слід поділити на три групи:

а) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

б) прокурор;

в) інші органи та особи, яким надано право захищати інтереси інших.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини згідно із ст.13 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно. Тобто, він може подати заяву у будь-яких справах щодо захисту таких осіб.

Окреме місце серед суб’єктів, визначених ст.45 ЦПК, займають органи прокуратури. Відповідно до п.2 ст.121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян або держави у суді у випадках, визначених законом[2]
.

Особливість участі прокурора у цивільному процесі полягає у тому, що він, на відміну від інших органів та осіб, визначених ст.45 ЦПК, може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Тобто, може бути ініціатором будь-якої стадії цивільного процесу незалежно від того, чи приймав він участь у справі. Для реалізації таких своїх повноважень прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв’язку з винятковими чи нововиявленими обставинами, має право знайомитися з матеріалами справи в суді.

Інші органи та особи, визначені ст.45 ЦПК можуть звертатися на захист інтересів інших осіб тільки у тому випадку, якщо таке право прямо передбачено законом. В протилежному випадку, суд не може прийняти таку заяву і відкрити провадження у справі.

позивач участь цивільний процес

Органів та осіб, які захищають інтереси іншої особи, не слід вважати представниками цієї особи. Між ними та процесуальним представником існує суттєва відмінність, а саме:

· судовий представник завжди може вступати у процесі маючи на це відповідні повноваження сторони; органи та особи, які захищають інтереси інших осіб, виступають без будь-яких повноважень, таке право надане їм законодавством;

· інтереси представника і особи, інтереси якої представляють, повинні співпадати; інтереси особи, чиї захищають такі органи й особи можуть і не співпадати.

Процесуальним оформленням вступу органів та осіб, визначених ст.45 ЦПК, у процес є позовна заява. Позовна заява, крім загальних вимог, встановлених законом, повинна містити дані: про суб’єкта, який звертається до суду; про особу, в інтересах якої пред’явлено позов (точну назву, місце проживання фізичної особи чи місцезнаходження юридичної особи); нормативну підставу пред’явлення позову в інтересах іншої особи. У випадках, встановлених законом, такі особи звільняються при пред’явленні позову і при участі у процесі від сплати судового збору та інших судових витрат (ст.4 Декрету КМУ "Про державне мито"[3]
).

Органи та особи, визначені ст.45 ЦПК, є учасниками цивільного процесу, суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин і відносяться до осіб, які беруть участь у справі (ст.26 ЦПК). Тому користуються притаманним для них комплексом процесуальних прав та обов’язків. Крім цього, вони наділені обсягом спеціальних прав, які визначають можливість розпорядження поданою заявою.

Органи та особи, які звернулися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересів, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. У разі, якщо прокурор діє у суді на захист інтересів відповідача чи третьої особи, він наділений лише усіма процесуальними правами особи, яка бере участь у справі, а також правом висловлювати свою думку щодо вирішення справи по суті (ст.46 ЦПК).

Наприклад, вони можуть відмовитися від заяви, змінити предмет та підставу позову, вчинити інші дії. Однак, ці права не є проявом дії принципу диспозитивності цивільного судочинства. Вони визначають повноваження прокурора чи іншого органу (особи) щодо поданої ним заяви і ні в якій мірі не стосуються матеріально-правової вимоги щодо якої прокурором чи іншим органом (особою) подано заяву до суду. Тому вчинення таких дій не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимогу у первісному чи іншому обсязі.

При відкритті провадження у справі, суд повідомляє особу, в інтересах якої подано заяву. У цьому випадку ця особа може безпосередньо вступити у процес з наділенням її статусу позивача, що не перешкоджає відповідному органу чи особі також виступати самостійним учасником цивільного процесу. У випадку, якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність, в інтересах якої порушено справу, не підтримує заявлені вимоги, то суд залишає заяву без розгляду (ч.3 ст.46 ЦПК).

Іншою формою участі є вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі
. На відміну від попередньої вона стосується тільки органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Підставою для цього є необхідність виконання ними своїх повноважень.

Вступ у процес можливий за власною ініціативою, ініціативою суду або на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ на вимогу закону або суду - обов’язковий.

Наприклад, обов’язковою є участь прокурора у справах, про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст.33 Закону України "Про прокуратуру"). Згідно із п.4 ст. 19 СК обов’язковою є участь органу опіки та піклування при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батьків, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним.

Суд, виходячи із матеріалів конкретної справи, може ухвалою залучити до участі у справі той чи інший орган. Так, відповідно до п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок"[4]
для дачі висновку у справі, пов’язаному з правом приватної власності громадян на житловий будинок, можуть бути залучені органи державного архітектурно-будівельного контролю, пожежної, санітарної інспекцій.

Висновок органу державної влади та органу місцевого самоврядування складається від імені відповідного органу і підписується його керівником. Висновок повинен бути оголошений у судовому засіданні, і суд оцінює його у сукупності з усіма матеріалами справи.

Органи державної влади та місцевого самоврядування у цій формі нагадують експертів, але вони наділені юридичної заінтересованістю і дають висновок не тільки за фактичними обставинами, але й по суті справи. На відміну від експерта орган державної влади, орган місцевого самоврядування вирішує також і правові питання. Органи державної влади у своєму висновку не торкаються фактичної сторони питань, які досліджуються, але й доводять свої правові висновки у справі. Експерт як спеціаліст торкається тільки фактичної сторони справи. Експерт на відміну від органів державної влади не є особою, яка заінтересована у результаті справи. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх представники у судовому засіданні не попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від дачі висновку та за дачу завідомо неправдивого висновку.

Різниця між органами державної влади та третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, полягає у тому, що треті особи пов’язані з сторонами матеріально-правовими відносинами і захищають у процесі свої особисті інтереси, а органи державної влади не знаходяться у матеріально-правовому зв’язку зі сторонами і захищають права інших осіб, виходячи з державних та громадських інтересів.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, мають процесуальні права і обов’язки особи, яка бере участь у справі, а також право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті (ст.46 ЦПК).

Висновки

Таким чином на підставі всього викладеного вище можемо зробити висновки, що участь у цивільному процесі органів та осіб яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб перш за все обумовлена певними об’єктивними чинниками, такими як наприклад неможливість особи самостійно захищати свої права та інтереси у суді за станом здоров’я, внаслідок малоліцтва або ж суб’єктивних причин - наприклад небажання такої особи здійснювати свій захист. Варто підкреслити, що ці суб’єкти цивільного процесу беруть участь у захисті прав та інтересів інших осіб переважно з об’єктивних причин, а також через те, що таке право, а в деяких випадках навіть і обов’язок передбачається законодавством. ЦПК передбачає дві форми захисту прав і інтересів інших осіб: шляхом звернення до суду та у формі подання висновку. Перелічені форми участі практично мало чим відрізняються від форм участі в цивільному процесі самих зацікавлених осіб, тому що сам захист здійснюється в тих самих умовах, за допомогою тих самих правових засобів. Беручи участь у цивільному процесі у формі звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і участі у цивільних справах, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та законні інтереси інших осіб, повинні дотримуватися загальних вимог закону, зокрема щодо підсудності цивільних справ (статті 108-114 ЦПК України), форми і змісту позовної заяви (заяви), порядку її подання (статті 119, 120 ЦПК України), при підготовці позовів, заяв забезпечувати їх повноту та вмотивованість, посилатися на норми матеріального і процессуального права, якими регулюються відповідні правовідносини, на конкретні докази, долучати їх до позовів, заяв. У своїй заяві вони також мають обов’язково зазначити підстави свого звернення до суду (ч.6 ст.119 ЦПК України). Інакше суд може залишити їх заяву без руху або повернути її відповідно до статей 115, 121 ЦПК України. Усі інші проблеми, пов’язані із дослідженням участі у позовному провадженні органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та законні інтереси інших осіб (зокрема, у формі подання висновків на виконання своїх повноважень), які існують у теорії і на практиці, виходять за межі цієї статті і становлять перспективні напрямки подальших наукових розвідок.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

2. Цивільно-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, - 2004. - № 40-41, 42. - Ст.492.

3. Закон України "Про Уповноваженого Верховної ради України з прав людини" // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 20. - Ст.99.

4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8.04.1999 р. (ОВУ. - 1999. - № 15. - Ст.614).

5. Васильєв С.В. Цивільний процес: Навч. посібник. - Х.: Одіссей, 2007. - 480 с.

6. Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової на представленні у Верховній Раді України Спеціальної доповіді "Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини" // Голос України. - 2009. - № 23 (4523). - С.10-12.

7. Закоморна К.О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Нац. юрид. акад. України. - Х., 2000. - 151 с.

8. Захаров Є. Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Права людини. - 2006. - № 17 (417). - С.4.

9. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в України: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К.: ВАТ "Кн. Друкарня наук. книги", 2000. - 378 с.

10. Косюта М.
Взаємозв’язок між діяльністю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та органів прокуратури у сфері правозахисту // Вісн. прокуратури. - 2002. - № 3 (15). - С.10.

11. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика. - Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2004. - 450 с.

12. Мичко М.І. Деякі проблеми представництва прокурором інтересів громадян і держави в суді // Вісн. Вищ. Арбітр. Суду України. - 1999. - № 4. - С.28.

13. Тацій В.Я., Грошевий Ю.М. Правові засоби охорони Конституції // Вісн. Акад. прав. наук. - 1995. - № 3. - С.35-42.

14.
Тенебаум А.
Статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і прогалини в законі / Право України. - 1999. - № 2. - С.101, 102.

15.
Цвік М.В. Конституційні проблеми розподілу властей (деякі загально-теоретичні аспекти) // Вісн. Акад. прав. наук. - 1995. - № 3. - С.60-68.

16. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Акад. курс. - К.: Вид. дім "Ін Юре", 2005. - 624 с.

17.
Юридична енциклопедія. - К.: Укр. енцикл., 2002. - Т.4. - 720 с.

18. Офіційний веб-сайт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ombudsman. kiev.ua

19. Юридичний вісник України. - 2000. - 20 травня; Вісник Верховного Суду України. - 1998. - № 3.

[1]
ВВР. – 1991. - № 53. – Ст. 793; 2001. - № 44. - Ст. 233.

[2]
Про представництво прокуратурою інтересів держави див. також: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8.04.1999 р. (ОВУ. – 1999. - № 15. – Ст. 614).

[3]
ВВР. – 1993. - № 13. – Ст. 113.

[4]
Юридичний вісник України. – 2000. –20 травня; Вісник Верховного Суду України. – 1998. - № 3.